Для гарного настрою...

[nolofinve-zp]

Люблю цю річ - щоразу під столом від сміху.. Тому притягнув сюди, щоб довго не шукати по Яндексу.
Не можу - Котляревський відпочиває... Ржу-ні-магу...


Ольга Брильова

Фінголфінеїда

сміятись тут

Отам в тіні Фінголфін стояв,
Де зроду сонця не було.
Моргота викликав до бою,
Сурмив у рога, аж гуло.
У синім бархатнім жупані,
Та у сріблястому сап'яні,
В шовковій шапці голубій.
"А ну," - кричав - "валарський бранцю,
Лайдаче, хлопе, голодранцю!
Ставай до мене на двобій!"
"Чи шмаровоз ти, чи каліка -
Од мене ся ховаєш так?
Чи ти таки дурний базіка,
Що ходиш п'ятами, мов рак?
Виходь! Згадаю тобі тата,
І хоч поганого, а брата,
Бодай ти світу не діждав!
Зверну на сторону щелепу,
Засуну голову у гепу,
Шоб ніс із пуза виглядав!"
Моргот сидів і мовчки слухав
Фінголфін як його карта.
Такої він на власні вуха
Уперше чув за всі літа.
Ельфійська лайка все лунала,
І стеля од сурми дрижала,
Але Моргот усе сидів.
Немов вагався та барився
Іти до бою не квапився,
Бо, скажем чесно, перебздів.
Але, щоб виду не казати,
Що до усрачки налякавсь,
Почав отак одповідати:
"А звідки цей до мене взявсь?
Хто він такий, що репетує?
Чи він задурно так жартує,
Чи хоче смерті скуштувать?
Хай начувається - бо дуну,
То й улетить, а якщо плюну,
То довго буде випливать".
Фінголфін так на це одвітив:
"Покинь порожні балачки!
Виходь до мене, як не знітивсь,
На шаблі, чи навкулачки!
Покинь ховатися у хаті!
Твої отамани пихаті
Тобі ж у пику наплюють,
Нащо їм гетьман боязливий,
Дурний, тупий та балакливий -
Вони другого оберуть!"
Побачивши, що тут не жарти,
Моргот донизу з печі зліз,
Хильнув для храбрості дві кварти,
Зняв капці і в чоботи вліз.
До п'ят у панциря затягся
(Бо, бач, поранитись боявся),
Увесь був чорний, мов казан,
Взяв здоровеннеє ковадло,
Напнув на плечі простирадло -
Зробився страшний, як кажан.
Хотів Фінголфіна злякати,
Щоб той собі перетрусивсь,
Скоріше сам намазав п'яти
І зовсім з Морготом не бивсь,
Але напав не на такого -
А на хороброго й зацного,
Мов Наливайко чи Богун.
Бо він, побачив як Моргота,
То закричав: "Агов, сволота!
А ну, мерщій до мене бздун!"
Моргот його ковадлом свиснув,
Хотів по шию в землю вбить,
Аж камінь вниз на милю тріснув -
Так те могло ковадло бить,
Але Фінголфін швидко плигав,
Крутився там, неначе дзига -
Бо був таки справний козак -
І так із шаблею вправлявся,
Що, де Моргота діставався,
Там сік його на дрібен мак.
Той бугаєм ревів от болю,
Ковадлом гупав тут і там,
Ганяв Фінголфіна по полю,
Проте ні разу не дістав,
Але Фінголфін вже стомився,
Не так вже справно там носився,
І раз по раз слабкіше бив.
Моргот же, втому розпізнавши,
І тричи ельфа наздогнавши,
Щитом по ньому зацідив.
Фінголфін зводився на ноги,
Моргот же з нього насміхавсь:
"Кого ти викликав, убогий?
На кого, дурнику, піднявсь?
Хоч сто разів мене пораниш -
А все ж до серця не дістанеш,
Бо я - безсмертний, я з Валар!
Тебе ж, хвалько, приб'ю, як щура,
Напну опудало із шкури,
Поставлю вдома на дзигар!"
Ельфійський гетьман не сварився -
За нього меч відповідав:
Але зненацька він згубився -
Ногою в яму бо вгадав.
Упав, не встиг і підвестися -
Моргот до нього підступився,
Як до Богдана кримський хан.
Хотів ногою наступити,
І разом ельфа роздавити,
Мов він не гетьман, а тарган.
Отут життя його скінчилось,
Як і з отцем його було,
Душа на небо нарядилась,
Додолу тіло полягло,
Але, до того як сконати,
Він зміг іще меча здійняти,
Морготу ногу проштрикнув.
І, хоч Моргот його розчавив,
Але й себе навік поранив,
І вив із болю - аж схрипнув. (с)

А це мені подарувала одна мила леді - вона думала, що я ображуся

кошмарик тут