Продовження
читати тут
Збурений спогадами, Ельронд звівся на ноги і пройшовся по залі, стиснувши на грудях руки, намагаючись заспокоїтись.
- Я говорю забагато, - мовив зрештою, - я забираю ваш час, а ще навіть не торкнувся суті…
- О, мій час… - озвалась Нерданель, - я давно вже не знаю, куди його подіти.
Раптом їй прийшло до голови, що брат Ельронда міг загинути під час нападу на Гавані. Від випадкової стріли… Але жінка згадала з полегшенням, що гість сказав напочатку: «я був для Майтімо названим сином. Таким же, як мій брат для Макалауре.»
Отже, близнюки пережили взяття міста… Феанорінгами. І цей Ельронд не тримає серця на її дітей. Названий син Майтімо… Її первісток обожнював возитись з дітлашнею…
«Ми просиділи битву в материній спочивальні, - знову почула вона протяглий голос гостя, - з її прибічних дів і жон нам не було ніякої втіхи, бо вони весь час зомлівали – то по черзі, то всі разом. Раптом до спочивальні вбігла мати… Я ніколи не забуду її вбрання: сукня зі сріблястої парчі та зверху – накидка з пір’я… Ми вже знали, що на нас йдуть війною жахливі і люті Феанорінги, тому кинулись до неньки, але вона відштовхнула нас, і підбігла до панелі, за якою ховалася потаємна шафка. Відкрила, вийняла якусь скриньку… Клацнули замочки…
Коли мати обернулася до нас, то на її грудях сяяла пектораль. А Камінь… Він не просто світився, як зазвичай – він палав. Він бився, він стискався як живе серце. Я думаю, що Сильмарил відчував господарів… Як і вони його.
Ми підбігли до неї. Про Камінь ми знали те, що співається в «Leo Leitian», тобто майже нічого. Фалатрим, здається, вважали його чародійським оберегом, який може захистити їх від Пітьми з Півночі. Тому вони тоді і підтримали доріатських Синдар. Ну, а для нашої матері Сильмарил був символом високого роду і княжого титулу. «Це той самий камінь, здобутий моїми родичами… О, так, Берен та Лутіень… Цього вечора для вас заспівають «Leo Leitian»… О, це було неймовірне кохання… І величний подвиг. Так, у короні самого Моргота… Сильмарил»
Лице Ельронда викривилось навіть не зненавистю – зневагою. «А в тобі, милий гостю, - подумала Нерданель, - теж задосить крови Аданів, щоб пронести оце через дві епохи»
«Мати відштовхнула нас, - продовжив Ельф, - відкинула як непотріб. І вибігла зі спочивальні. Тим часом брязкіт мечів і гамір битви лунали вже на подвір’ї нашого будинку з мармуровими колонами, який матір воліла називати палацом. Я вирішив озброїтись – окрім того, що Феанорінги є убивцями родичів, і зоставляють ельфенят у лісі на поталу вовкулакам, свого часу я дізнався від доріатських жон і дів ще багато страшних речей. Не буду їх тут усі перелічувати, щоб не ранити вашого серця, але одного я боявся найбільше – оповідали, що Феанорінги тримають при собі рабів-Ельфів з Синдар та Нандор.
Зі зброї у спочивальні знайшовся лише ножичок для чищення яблук. Його я і ухопив якнайміцніше… Ви смієтесь?»
- Ти хоробрий, Ельронде Еаренділіон, - сказала Нерданель, - з ножичком для чищення яблук проти найперших мечників Валінору… і Ендоре?
- І Ендоре, - сказав Ельронд, - і я це знав… Навіть їхні вороги визнавали їхнє вояцьке вміння. Але яка там хоробрість… У мене трусилися ноги, а мій брат взагалі сів на підлогу. Брязкіт мечів уже чувся майже за дверима, зрештою двері розчинилися навстіж – і до спочивальні увірвалося двоє Ельдар…
Треба сказати, що в моїй уяві Феанорінги були ну… чимось єдиним. Як багатоголовий змій… Я навіть не знав, скільки їх було – відав тільки, що мій дід Діор убив під час взяття Доріату «аж трьох»… Пробачте, благаю, однак я змушений про це згадати…
Ті двоє здалися мені високими, мов тополі нашого парку. Обидва вони були без шоломів, але в кольчужній броні, зверху ж мали якісь багряні накидки, один – рудоголовий, на хвильку мені здалося, що то Амрод, а чи Амрас, але у воїна було інше обличчя… Він… Він так схожий на вас, вельможна Нерданель, у вас майже ті самі риси, і відтінок кіс, і очі, що нагадують прозорі зелені виноградини… Другий – темноволосий, сіроокий, трохи нижчий на зріст… Лице його нагадувало лик Ітилю, сумовите навіть посеред битви, якесь прозоро-біле. А перший видався мені схожим на полум’я смолоскипу, чий вогонь нищить перш за все себе.
Вони швидко обдивилися покоїк, побачили скриньку на столі і перезирнулися. Темноволосий простягнув до скриньки руки, ніби всотував звідти щось. Рудий стояв непорушно, меча він тримав у лівиці, а на правій руці було щось, що мені видалося латною рукавицею. Темноволосий обернувся до нього і вказав поглядом на скриньку. Той кивнув.
В цю саму мить Ельрос не втримався і чхнув. Я забув сказати, що ми забилися в кут поміж шафою і поставцем. Рудоволосий розвернувся для удару… Удару з лівої… Мов блискавка. І тут він побачив нас… Не буде перебільшенням сказати, що він зупинив меча просто над моєю головою… Зупинив у повітрі. Я наче в яві бачу той зблиск клинка…»
Ельронд замовк і знову присів до столу. Нерданель дивилася на нього, дивилася з непомірним здивуванням. Син Еаренділя зумів пробачити її сину меча, зупиненого над його головою, однак не зумів пробачити свою матір за те, що Камінь Феанора виявився їй дорожчим за дітей.
- Дитя моє, - сказала вона лагідно, - я співчуваю тобі, бо смертний страх, перенесений в дитинстві, закарбовується в пам’яті найтяжче. Я це знаю, бо народилася в Ендоре, до того, як Валар покликали нас сюди, у Благословенні Землі. Я прошу у тебе вибачення за своїх синів.
- О, не варто, не варто вибачатись, - озвався гість, - цих страхітливих речей могло б не статися, якби… Якби мої синдарські родичі… Але менше з тим…
Отже, рудоволосий воїн стояв навпроти мене з мечем, який був трохи не довший за мене, а у мене в руках був отой ножичок. І раптом Ельда усміхнувся, несподівано ласкаво. Мене той усміх чомусь розлютив, і я мовив:
- Ви – Феанорінг?
- Князь Маедрос до ваших послуг, - відповів рудоволосий.
- Я викликаю вас на двобій! – заявив я.
- З превеликим задоволенням, - сказав Ельда серйозно, ніби його щодня викликала на двобій особа, озброєна столовим ножем, - десь через дві сотні років, і до першої крові. Як ти звешся?
- Він – Ельронд, - озвався брат, - а я – Ельрос…
- А хто тебе просив зізнаватись? – озлився я, - боягуз!
- О, твій брат не винен – я здогадався і сам, - мовив Маедрос примирливо, - ви – сини Еаренділя, а отже ми рідня, хоч і далека.
- Рідня… - сказав я злісно, щоб заглушити страх - з таким як ви… Орки з Ангбанду вам рідня.
- У орків ікла, - озвався Ельрос розважливо, - і кігті… А це – просто Нолдо.
- Діти мої, - сказав Маедрос заспокійливо, - я не бажаю вам зла. Ні вам, ні вашій матері. Я прийшов за тим, що мені належить. І тільки…
- Мама схопила ваш камінь, - знову встрянув Ельрос, - і кудись побігла. Він у неї на сіточці, такій красивій. Там сяють самоцвіти…
- Наугламир, - вимовив темноволосий Нолдо.
- Ельросе! – крикнув я, - та помовчи ж…
Тут до покоїку вбіг зовсім юний Ельф, в кольчузі і шоломі. Мене вразили його очі – сині, немов озера, вони наче займали півобличчя і були повні сльозами, як водою
- Вельможний князю Нельяфінве…
Вістовий заговорив швидко, і я перестав його розуміти. Я трохи знав класичне квенья, на якому говорили ваші сини, на якому говорю нині сам, однак нолдорська молодь, народжена в Ендоре, мала трохи відмінну від класичної вимову, так званий нолдорин. Я зміг розібрати тільки материне ім’я, і ще щось про воїнів, котрі відмовилися битись проти nisse , і обернули зброю проти своїх. Потім він випалив щось незрозуміле і оті невиплакані сльози бризнули з його очей.
- Котрого з братів? – спитав той, хто назвався Маедросом. Пам’ятаю, що я в цю хвилину розважав, як його все таки насправді звати, і вирішив, що таки Нельяфінве, бо це ім’я квенійське.
- Обох… - вимовив вістовий ледве чутно.
Темноволосий Нолдо затулив обличчя долонею. Нельяфінве, чи може все ж таки Маедрос, зберігав спокій. Страшним був той спокій – так мовчать на тортурах.
- Ходімо, - вимовив він врешті, - Макалауре, бери дітей…
Темноволосий ледь здригнувся.
- Брате, - вимовив він, - може не…
- Ти дивишся на мене так, наче у мене виросли ікла, - сказав Маедрос неслухняними вустами, - я тільки запропоную обмін. Один Сильмарил на два діаманти.
- Думаєш – обміняє? – спитав Макалауре якось невпевнено.
- Вона ж nisse, - зі страшнуватим усміхом мовив Маедрос, - і мати… Обміняє. Бери діаманти, брате. Чудові діти, і теж близнята… О, мої Амбаруссар…
Макалауре нахилився і підняв з підлоги Ельроса. Брат затремтів.
- Заспокойся, - вимовив Макалауре глибоким голосом, що наче проникав до глибини fеа , - все буде гаразд. Ми йдемо до твоєї мами.
- Я піду сам, - озвався я, - не доторкайтеся…
Маедрос здвигнув плечима.
- Руссе, - мовив він до вістового, - візьми це дитя за руку і тримай міцно. Нам потрібні обидва заручники.
Нас вивели через садові дверцята. Пізніше я зрозумів,що Маедрос не хотів вести нас там, де відбулася сутичка… Повз мертвих… Але ми таки побачили вбитих – перед маяком. Нолдор ховалися за прикриттям з садової загорожі. Окремо сиділо кілька Ельфів – без зброї і під охороною. Темноволосих воїнів, мені незнайомих – я бо знав в обличчя всіх материних гриднів.
- Аркуеноне, - покликав Маедрос, і до нього підбіг один з його дружинників, аж білий від стримуваного гніву.
- Ми їх обеззброїли, - прошипів Ельф, - і очікуємо на ваш наказ, вельможний Нельяфінве.
Він мав на увазі тих воїнів, котрі відмовились іти в атаку… А чи повернули зброю проти своїх… Я так і не зрозумів, що трапилось. Пізніше мені оповіли, що мати звернулася до атакуючих, закликаючи їх не воювати проти nisse. Еllet для Ельфа є священною істотою, а діти є святинею для обох. Шкода, що ніхто не здогадався спитати, де вона зоставила своїх синів
- Сурми, Аркуеноне, - звелів Маедрос, - перемовини.
Срібна сурма закричала дзвінко і пронизливо. Маедрос вичекав хвильку і підвівся з-за завалу на повен зріст. Ззаду хтось охнув – здається то був Руссе. Високий Феанорінг був нині чудовою мішенню для синдарських стріл.
- Квенді! – вимовив Маедрос голосно, - ми не бажаємо подальших смертей. Ми прийшли за тим, що належало нашому батькові, згідно Обітниці, яку дали родом усім. Я звертаюся до княгині Ельвінг і пропоную обмін: Сильмарил Феанора на двох синів Еаренділя. Присягаю, що не буду мститися за смерть своїх братів - війна війною. Чуєте, Синдар? Обмін – і ми йдемо.
Відповіддю була тиша. Маедрос мовив не обертаючись:
- Макалауре, Руссе - візьміть малих на руки і станьте поруч.
Вони виконали наказ – його брат підняв на руках Ельроса, котрий принишк від жаху, мов мишеня, а синьоокий Руссе взяв мене під пахви, хоча я брикався з усієї сили, і теж підняв над головою.
За кільканадцять хвилин, які здалися всім нам занадто довгими, з віконечка-бійниці майнув білий шарф, прив’язаний до стріли.
- Вони здаються, - мовив з полегшенням темноволосий Макалауре, - хвала Валар за їхні маленькі милості.
- Аркуеноне, - озвався Маедрос стиха, - звели воїнам винести звідти… загиблих.
Ельдар розсунули загорожу, і вийшли забрати тіла. Руссе поставив мене на землю, і я тут же почав роззиратися, куди б його чкурнути. І раптом заціпенів – повз мене пронесли Амрода… Синдар стріляють цільно – він помер одразу… Стріла увійшла вище кольчужного коміра. Наступним був Амрас, його я пізнав лише по огняному волоссю… Лице воїна перетворилось на криваву маску…»
Ельронд замовк, зрозумівши, що сказав зайве, але Нерданель мовила, сама дивуючись з того, як рівно звучить її голос:
- Не зосталось Нолдор, свідків тієї сутички. Ніхто не повернувся… Аркуенон… Я знала Аркуенона… А отой Руссе напевне народився вже в Ендоре. У мого Нельо був інший вістовий – Морнемір, мій родич, Магтанової крові…
- Цей гідний всякої пошани Ельда загинув в Нірнает Адорнедіад, - озвався Ельронд, - принаймні, так мені оповідали. Однак, можливо поки що досить?
- Ні, - сказала жінка, - говори… Я вперше говорю зо свідком, котрий бачив… Бачив загибель моїх найменшеньких і говорить про це з жалем…
- Мені дійсно було їх жаль, - продовжив гість, - навіть тоді… І я заціпенів на місці, і більше не думав про втечу. Тим часом з дверцят маяка почали виходити гридні. Вони складали зброю біля сходинок – мечі, луки… Дехто теж був в крові…
- Хто ваш сano ? – спитав Маедрос спокійно.
- Я, Меретір, - озвався сano. Його куртка кольору зів’ялого листу була вся в іржавих плямах,а лице дуже блідим аж сірим, як у смертельно пораненого.
- Ми виконали свою частину умови. Де княгиня Ельвінг?
Меретір різко підвів голову. В карих очах Синда змішались воєдино страх і зненависть.
- В-вельможний Маедросе, - кожне слово Меретір вимовляв наче через силу, - я прошу вас вислухати мене, а зробити по власній волі. Княгиня Ельвінг знаходилася на вершечку маяка, там, де відкрита площадка для ліхтаря. Коли ми передали їй ваші умови, вона розсміялася, і сказала, що краще загине, аніж віддасть вам цей камінь – свідоцтво звитяги її роду. З тим вона кинулась з майданчика вниз – ми не встигли її зупинити. Однак, Валар не зоставили в біді онуку Берена та Лутіень – перед нашими очима вона обернулася білою чайкою, і полинула на Захід. Камінь же сяяв на грудях птаха, немов дороговказ.
Маедрос вислухав його, не змигнувши оком. Затим звелів Аркуенону відрядити воїнів обшукати маяк, і обдивитися зверху море – чи не видно де човна. Темноволосий Макалауре зітхнув уривчасто:
- Можливо, - промовив на квенья, - доріатець говорить правду. Я не відчуваю поклику Сильмарила.
Очікування затяглося і ставало нестерпним. Врешті Аркуенон підійшов до свого князя й мовив:
- Вельможний Нельяфінве, ми обшукали все, і обдивились все довкола, однак не знайшли ні каменю, ні княгині. Але ми помітили кілька кораблів,що йдуть сюди від острова Балар.
- О, ні, - сказав рудоволосий, - син мого Фіндекано… Ерейніон…
- Вони мабуть помітили щось неладне, - тривожно мовив Аркуенон, - мій князю, ми не можемо стати з ними до битви.
- І не маємо права здатись, - вишептав Макалауре, - Обітниця…
Маедрос дивився на море, де тільки зір Ельда міг розріжнити білі краплини вітрил, і щось міркував. Потім перевів погляд на вбитих братів – я вже встиг втямити, що вони брати, ці троє рудих. Коли він глянув на мене, опісля того, то я подумав, що мій шлях до Туманних Чертогів буде дуже коротким. Авжеж, переді мною стояв Феанорінг, жахливий і лютий… Котрий не отримав бажаного, але втратив найдорожче.
Меретір, він був хоробрим, наш сano , став перед ним і сказав ледве чутно:
- Ви можете втолити вашу жагу крови. Це моя стріла відправила до Мандосу одного з рудоволосих… Убийте мене, але пощадіть її синів.
- Тоді, в Доріаті, - мовив Маедрос протягло, - ти мовив при всіх Квенді, моїх воїнах і полонених Синдар, що я наказав стріляти туди, де ховалися жони… Бо там була Аммале, якій я колись освідчився,зустрівши її на Святі Єднання, а вона сказала, що дивується, як огидний каліка насмілився звести очі на доріатську красуню. Ти звинуватив мене у навмисному вбивстві nissi. Нині ти хочеш звинуватити мене у дітовбивстві?
- Елуред та Елурін, - сказав Меретір, - сини Діора і брати княгині…
- Воїни з дружини мого брата Келегорма зоставили їх самих у лісі опісля того, як переконалися, що їхня сестра зникла разом з каменем. Нагадати тобі, чому вони це зробили, Синда?
Меретір ледь здригнувся. Маедрос поклав йому на плече правицю, і Синда аж зігнувся під вагою залізної латної рукавиці. Дивної якоїсь рукавиці – вона була схожою швидше на руку зі сталі.
- Троє моїх братів, - сказав рудоволосий, - загинуло у Доріаті… Від руки Діора, котрий був Аданеделем, напівкровним… Троє моїх братів билися з ним, вже бувши пораненими отруєними дротиками. З отрутою в крові… Я покарав тоді воїнів Келегорма за свавілля, і особисто розшукував синів Діора. Вони були вже підлітками, і спромоглися втекти, а Ельф, як відомо, у лісі не загине. Неподалік був табір блукаючих Лаіквенді – я думаю, що це вони прихистили хлопців. А тепер слухай мене уважно, Меретіре. Мені байдуже, чи ваша пані злинула у небо білокрилим птахом, а чи ви спустили її до човна по шовковій драбині. Вона була поганою сестрою, і є поганою матір’ю, бо чужа та ще й заклята дорогоцінність стала їй дорожчою від братів і від синів. Я беру її синів у заручники, Меретіре. Нехай прибуде за ними на пагорб Амон-Ереб – з Сильмарилом. Лише за таку ціну вона отримає назад своїх близнят.
Отут я перелякався насправді. До цієї миті я сподівався, що все закінчиться – так чи інакше… Сподівався на появу мами в сяючому Наугламирі… Сподівався, що вона віддасть грізному Феанорінгу його клятий камінь і скаже гордо: «Мої сини мені дорожчі за це ваше скельце…» Чи якось інакше… Я чекав… Весь цей час, відтоді, коли я побачив тіла рудоволосих близнюків, я очікував, що прийде мама і вирятує нас від цього жаху.»
Гість раптом перехилився через стіл, і стиснув Нерданель обидві руки.
- Ви, - сказав, - ви віддали б Сильмарил за ваших двійнят?
- Я віддала б все за будь-якого з моїх синів, - відповіла Нерданель, зворушена до сліз… - Сильмарил… Вишні Валар… Якби за всі камені світу, закляті і не закляті, можна було викупити з Мандосу хоча б одне моє дитя – я б зробила це… Я віддала б за них честь і гордість, я бо кілька разів ходила до Валмару, до Кола Судьби, і просила милості – як милостині… Я прохала повернути мені хоча б одного з семи… Мені ж відповідали – справедливість.
- О, справедливість, - сказав Ельронд з гіркуватою усмішечкою, - я дещо знаю про цю пані, і не вірю в справедливість… Але я продовжую…
Загиблих і поранених поклали на ноші, зроблені з уламків загорожі. Маедрос ще раз подивився в мертві обличчя і мовив стиха звичаєві слова прощання:
- Шлях ваш на Захід хай буде прямим… Дух іде до Мандосу, ім’я зостається в піснях…
- Мій володарю, - сказав Аркуенон, - а що робити з тими з наших, хто покинув зброю, і…
Маедрос обдивився провинних Ельфів. Ті збилися докупи і не підводили очей.
- Я, Нельяфінве Феанаріон, - сказав князь на квенья, - звільняю вас від присяги, даної мені і роду Феанаро. Ідіть своїм шляхом, Ельдар.
- Вельможний Нельяфінве! – не втримався Руссе, - це ж зрадники! Через них загинули ваші браття!
Рудоволосий якусь мить дивився на свого вістового застиглим поглядом, сповненим страждання, а тоді озвався стиха:
- Ми сотворили неправедне діло, мій воїне, і тому вчинок тих Ельдар не можна назвати зрадою. Рушаймо…
Вельможам підвели коней, дивних коней з розумними очима. Раніше я таких не бачив. Враження було – ніби вони ось-ось заговорять. Коли Феанорінги сіли верхи, причому перед рудоволосим кінь опустився на коліна, і Маедрос опинився на його спині, допомігши собі лише лівицею, Аркуенон підхопив Ельроса і передав Макалауре. Мене на коня до Маедроса підкинув Руссе, за що я одразу зненавидів молодого вістового. Рудоволосий обійняв мене і прикрив полою багряного плаща. Його воїни тим часом зробили кілька нош з уламків загорожі, і поклали на них поранених та мертвих. І ми покинули принишклі Гавані – Фалатрим князя Кірдана під час короткого бою просто поховались по своїх домівках, не бажаючи бути замішаними в усобицю.
До табору Феанорінгів ми прибули надвечір. Нас з братом зоставили біля одного з наметів, біля вогнища, майже без охорони. Це, певне, був намет Маедроса, який він ділив з братом. Неподалік поклали вбитих близнюків, дві Нолдіе-цілительки в чоловічому вбранні і з мечами при боці вийняли стріли з тіл, і омили мертвим обличчя. І лише по тому старші дали волю горю.
Вони не плакали, ні, але той, кого брат називав Макалауре, приніс з намету арфу і заграв. Від дзвону струн мені стало моторошно, а потім я почув голос,що проникав до глибини духу, голос, переплавлений у біль… До намету, поруч з яким лежали убиті, поволі сходилися воїни. Темноволосий Феанорінг грав, а я бачив… Бачив наче у яві цю садибу, чисту і світлу, переповнену Ельдар… Бачив сади Валінору, бачив ваше лице – сини ваші, нене, найбільше побивалися над тим, що завдали вам страждань. Макалауре називав рудих близнюків вашими улюбленцями, наймилішими вашому серцю, він страждав від того, що загинули вони в усобиці, і навіть вітер не принесе вам звістку про те, бо пролив навпроти затоки Дренгіст навічно закрито туманом…
- Я відчувала загибель кожного з них, - глухо сказала Нерданель, - мені не потрібно було для того східного вітру…
- А потім, - мовив Ельронд, зітхнувши, - потім Маедросу отой Руссе подав скрипку, вже, видимо, налаштовану для гри. Рудоволосий взяв смичка і вклав в оту рукавицю, я помітив, що на залізній кисті згинаються пальці, як на справжній руці. Приклав скрипку до плеча, і заграв… заграв танок Сонцестояння, священний для Ельдар, що дає наснагу до битви. Хтось почав відбивати такт мечем по щиту, і музика злетіла до неба, розправила крила і щезла в дзвоні сталі. Він проводив братів як воїнів, він, котрий не бажав плакати, і зневажав жалість.
Я тим часом мав ще один клопіт. Ельросу було зле, дуже зле, напевне йому стало зле ще в дорозі, але вбитий горем Макалауре не помітив цього… Брат потиху поринав у забуття, в чорну тугу, це смертельне заціпеніння, в яке впадали Квенді під час якихось важких душевних страждань, могла перебороти лише невблаганна сила волі. Тих, хто потрапив у полон, чорна туга рятувала від подальших мук – полонені Ельфи тихо згасали, байдужі до тортур і образ. Синдар користувались цим виходом майже завжди, Нолдор – майже ніколи. Як я дізнався потім, більшість Нолдор вважали такий шлях ганебним, і намагалися зберігати притомність розуму, вишукуючи шляхи до втечі, а добровільний відхід на суд до Намо вважався серед них ознакою легкодухості. «Не поспішай, бо зустрінешся з Суддею… Нерозумний Нолдо, ти забув, що тебе проклято?» Я і досі не можу гаразд уявити собі, що ж то було за прокляття, якщо Ельдар воліли витерпіти до кінця всі муки, які для них вигадував Моргот, але не йти до Мандосу з власної волі. Було ще кілька застережень – наприклад, потрапивши до брану разом з Людьми, Нолдор не користувалися цим виходом через те, що його були позбавлені соратники… Фінрод та його воїни прийняли таку жахливу муку через те, що поруч був Берен… О, ця вояцька честь… До речі, можливо мої слова здадуться вам нечемною похвальбою, але ми з Ельросом не були звичайними близнюками, схожими, мов дві половинки яблука. Ми були, швидше, дзеркальним відображенням, і багато хто говорив,що у мене вояцька душа Нолдо, а Ельрос успадкував лагідну душу Синда…
- Я не мала чести знати твого брата, - мимоволі всміхнулась Нерданель, - але напевне так воно і було. Ти з роду Фінвіонів, Ельронде Еаренділіон, я бачила твоїх батьків, у Еаренділя майже нічого не зосталося від роду Фінве, але ти… Знаєш, коли ти зайшов у двір, я злякалась… Ти здався мені схожим на… На тих, хто в Мандосі…
- О, вельми вдячний вам за це порівняння, - озвався гість, - я зовсім не намагався… Зрештою, в моїх жилах так мало крові, котра… Жона Тургона Гондолінського, Еленве, та, що загинула під час Крижаного Походу, була, якщо довіряти переказам, з Ваніар. Її донька стала жоною Адана, тобто… Ну, а по матері я взагалі Синда з домішкою крови Аданів…
- І Маярів, - мовила Нерданель лагідно, - в твоєму випадку, Ельронде, кров Фінвіонів переборола всіх. Але оповідай далі, дитя моє… Не думай, що втомлюєш мене, я так давно ні з ким не говорила.
- «Те, що з моїм братом щось негаразд, помітив Маедрос. Він обдивився Ельроса – це було тоді, коли його вістовий приніс нам нехитру вечерю, зітхнув, і покликав співця.
- Я боюсь за твого заручника, - мовив Маедрос на квенья, - мені здається, що він у владі чорної туги…
Макалауре обережно підняв Ельроса на руки, і той раптом обійняв його за шию. Що примарилося брату – я не знав, чорна туга унеможливлює оsanwe. Мене проймав жах – вперше в житті я не відчував свого близнюка, але я намагався триматися.
Темноволосий Феанорінг заспівав, ласкаво пестячи моєму братові коси. Співав він на квенья, пісеньку простеньку і ніжну, напевне колискову… Про світло двох дерев…
- Світла бажали, за світлом ми йшли – раптом заспівала Нерданель, і Ельронд здригнувся як від удару, - Світло на Заході дивнім знайшли. Срібне проміння, золотий сон – Лауреліна, Тельперіон…
- О, ця сама, - вимовив гість, - ця сама пісня врятувала Ельроса. Макалауре співав йому цілий вечір, забувши про власний біль. І цю, і багато інших. Рудоволосий Феанорінг сидів поруч, схиливши голову на руки. Кольчуги вони з братом давно зняли, і нині мали на собі чорні оксамитні куртки – такі ж, як на загиблих близнюках.
- Співай йому, - прохав Маедрос брата, - співай… Утримуй fеа на поверхні…
- Я співатиму, - блідо всміхнувся quentaro , - а як твоє дитя?
- О, цей не затужить, - в голосі рудоволосого прозвучала мимовільна пошана, - істинний Нолдо…
«Істинний Нолдо» сидів поруч з ними і зосереджено жував дорожній хліб. Не скажу, щоб я був незадоволений похвалою. Коли Ельрос заснув на руках у співця, і той обережно поклав його на розстелені плащі, я теж ліг і прикинувся сплячим.
- Мій єдиний нині брате, - почув я голос Маедроса, - прошу тебе, відріж у наших малих по пасму волосся…
- Ти так і звеш Амбаруссар малими, - стиха сказав Макалауре, - наче вони і досі є… були такими, як сини Еаренділя.
- Для мене ви завжди були малими, - сказав Маедрос, - всі шестеро…
Опісля довгої перерви Маедрос озвався знову:
- Коли вони були дітьми, то мали однаковий колір волосся. І сміялися, коли ми їх плутали. Коли у Амбарто потемніло волосся?
- Та вже коли вони княжили у Східному Белеріанді, - голос співця - Амбарусса ще говорив: Амбарто дуже хоче бути схожим на Найстаршого.»
Ельронд розстебнув куртку і видобув з-під сорочки овальний золотий медальйон, прикрашений Зорею Феанора, яку було викладено з діямантів.
- Це… це робота мого чоловіка, - сказала Нерданель глухо, - я дала йому в дорогу, коли ми… Неважливо…
Гість морочився з застібкою… Розщібнув ланцюжка… Тоді обережно відкрив прикрасу.
Поміж тонесенькими золотими перебірками жінка побачила пасемця волосся… Біляве, аж попелясте… Чорне, мов крило ворона… Темно-каштанове з багряним відливом… Вогняно-руде… Просто руде, темнішого відтінку… Просто чорне… Руде з відтінком бронзи… Вони, ці пасемця, оточували середину медальйону, в якій лежало її власне руде пасмо, яке вона колись відтяла для свого чоловіка…
- Тут сім пасем, - видушила вона врешті… - Сім…
- Як мені оповідали, - стиха озвався Ельронд, - тіло великого Феанаро опісля того, як його дух відійшов до Туманних Чертогів, розсипалося попелом… Тому Найстарший не зміг зберегти пам’яти про батька.
- Я не про те, - мовила Нерданель глухо, - останні два… Адже навіть тіл… не знайшли.
- Маедрос віддав мені медальйона з сімома пасмами перед тим, як вони з братом вирушили до шатра Еонве за двома позосталими Сильмарилами, - відповів гість, - вони не сподівалися вижити. Вони лише виконували Обітницю. До кінця.
- Мені можна, - спитала жінка, - це взяти?
- Я зберігав це для вас, - відповів Ельронд, - Маедрос дуже хотів, щоб я відбув на Захід ще тоді, опісля Війни Гніву… Однак пройшло дві епохи, поки я змусив себе… Я все-таки привіз вам це… хоч і запізно.
Він підвівся.
- Я бачу, - сказав, - що вам треба побути самій, нене… І не насмілююсь більше докучати вам своїми оповідями. Якби ви дозволили мені прийти завтра… і відрекомендувати свою родину… І закінчити повість мого життя, якщо ви забажаєте її дослухати…
- О, ну звичайно ж, - вишептала Нерданель, - Келебріан… Я знайома з нею, щоправда не коротко… І ваші сини, я бачила, як вони сходили з корабля…
- Мої близнята, - мовив Ельронд з гордістю, - мої соколи, націлені на битву. Я виховав істинних Нолдор. Елладан та Елрогір щасливі будуть віддати вам шану – адже ви є матір’ю найхоробріших воїнів всіх епох.
Він поцілував їй руку і тихо вийшов – Нерданель навіть не зрозуміла, коли він щез. В руці у неї зостався медальйон. Сім пасемець волосся… Семеро синів…
Вогник у садибі Феанаро горів майже до ранку, лякаючи тих Ельдар, котрі спускалися до моря помилуватись зорями. Багато хто, особливо з молоді, вважав, що «садиба проклятих» покинута, і в ній ніхто не живе. Нерданель блукала з Феаноровою лампою по покоях синів, доторкалася речей, захищених магією Валінору від тліну і старіння, і вперше на її вустах розквітнув несміливий усміх. Прихід Ельронда приніс їй якусь несамовиту еstel – жінка почала сподіватись… На що? Вона не відала й сама. Але ж еstel тому і звуть сподіванням без надії.
Ранок вона присвятила саду… Зарослий травою, він давно не відчував цілющої волі господині. Нині з-під землі бризнули квіти, трава та плющ заховались, застидавшись, дерева радісно заворушили гілками, а вишенька раптом згадала, що не цвіла вже сотні літ… Жінка, вже не в білому, а в смарагдово-зеленому, гордо ходила стежками саду, пестячи дерева, доторкаючись до кущів. До садиби, яка давно вже не чула пташиного щебету, прилинула повітрям пташка… Ще одна…
Коли Ельронд з жоною та синами підійшов до брами з восьмипроменевою зорею, він не пізнав садиби. Келебріан дивилася на перетворений дім здивовано – вона була певна, що маєток є покинутим. У Тіріоні багато було отаких зарослих травою будинків, або порожніх, або таких, де поволі згасала жона або діва, з тих, хто не наважився колись йти за ріднею.
Келебріан родички не пізнала, хоча бачила її кілька разів на прийомах у Великого Князя Арафінве. На галереї стояла рудоволоса красуня в смарагдовій сукні, і її очі сяяли яскравіше за смарагд у княжому вінці. Елладан та Елрогір не втрималися від вигуку захвату. Ельронд дійсно виховував синів на старовинних сказаннях, та вчив шанувати кров Фінвіонів. Жона «самого Феанора», живий спогад прадавніх часів, мати найхоробріших воїнів Середзем’я… Двоє молодих воїнів, котрі зробили полювання на орків своїм фахом, а життя – безкінечною битвою, вважали, що вони можуть з належною шанобою поцілувати хіба що поділ сукні княгині Першого Дому. Але Нерданель, сміючись, простягнула їм руки, потім обійняла Келебріан і запросила всіх на галерею.
Сама вона харчувалась лише дорожніми хлібцями, які сама і випікала. Однак, для дорогих гостей відкрилися комори, які регулярно поповнювались з волі Великого Князя Арафінве… Келебріан чистила ножичком помаранчу і сміялась високим зривистим смішком. Троє її воїнів дивилися на дружину і матір з обожнюванням, і виконували найменше її побажання. Однак, жона Ельронда втомилась швидко, дуже швидко і винувато попрохала про можливість перепочинку. Швидко вона й заснула на канапі у великій залі, сини ж Ельронда, побачивши зброярню Феанаро, застигли на порозі, а, отримавши дозвіл, увірвалися туди поривом вітру.
- О, це надовго, - ледь посміхнувся Ельронд, - коханкою моїх синів є війна – одна на двох.
- Вони нудьгуватимуть тут, - мовила Нерданель.
- Я не міг, просто не міг їх зоставити… Достатньо й того, що…
- Що?
- Про це потім… Ви дозволите оповідати?
- Так, але вийдемо до саду. Він змінився, ти помітив?
- О, так…
Нерданель вказала гостю на кріселко в альтаночці, яку неначе обіймали радісні квіти. На столику стояла ваза з фруктами, Ельронд взяв яблуко, в лівицю взяв ножичка і почав знімати шкірку.
- Ти є шульгою? - не втрималась Нерданель.
Гість ледь почервонів.
- Та ні, - сказав, - мій навчитель був шульгою… Я дотепер краще б’юся з лівої. Однак, я продовжую…