Продовження
читати тутТвердиня на пагорбі Амон-Ереб виявилася дерев’яним городищем з важкою брамою та сторожовими вежами. Дорога туди була важкою – плутаний лісовий шлях з багатьма перешкодами. Спершу я намагався запам’ятовувати його для втечі, тоді заплутався. Та й не міг я тікати без Ельроса. А той, як на диво, не відходив від Макалауре, якого називав Маглором, як і молоді воїни-дружинники. Не видаючи свого знання квенья, я уже втямив, що Маедрос та Маглор є імена князів на синдарині, Нельяфінве та Канафінве – на квенья, ну, а Майтімо та Макалауре – мабуть аmilesse , бо окрім Маедроса співця так ніхто не звав, як і рудоволосого ніхто не називав Майтімо, окрім брата. Я почувався вивідачем у ворожому стані, і тому намагався дізнатися якомога більше… І злився на Ельроса, брат однозначно визнав Маглора своїм покровителем. «Хазяїном» - злісно додавав я подумки, не забуваючи про те,що Феанорінги тримають синдарських рабів.
Нас зустрів сіроокий високий воїн, чимось схожий на Маглора. На голові у нього була зачіска з багатьох косичок, а сам він мав вигляд заклопотаний і трохи неуважний.
- Що, любий вую? – спитав він у Маедроса, зацікавлено дивлячись на те, як нас з братом, втомлених дорогою, знімають з сідел. – ви бачили Еаренділя?Про щось домовились? А де Амбаруссар?
- Був бій, - відповів Маедрос, - Амбаруссар нині в Туманних Чертогах. А камінь… Камінь знову вислизнув з наших рук…
Воїн приречено схилив голову.
- О, - мовив, - прокляття знову наздогнало нас… А що це за діти?
- Її сини, - сказав Маедрос, - вона забрала камінь, але покинула їх.
- Її… і Еаренділя?
- Нащадки Нолофінве, - мовив рудоволосий, - не забувай про це…
З подальшої розмови, котра велася, ясна річ на квенья, я зрозумів, що Маедрос сподівався вирішити справу з Сильмарилом мирно. Він хотів домовитись з Еаренділем, яко з родичем. Якщо б Еаренділь не погодився одразу, старший Феанорінг сподівався на вплив Ерейніона, котрий нині був Великим Князем жменьки вцілілих у битвах Нолдор Середзем’я. Про Ерейніона Маедрос говорив з неприхованою ніжністю, напевне, він добре знав князя з острова Балар.
- Найжахливішим було , - говорив він воїну з косичками, - що там, на Баларі, помітили щось неладне… Ті з моїх воїнів, котрі обшукували маяк, побачили в проливі кораблі Кірдана… Всю дорогу сюди я сподівався погоні… Битися з сином Фіндекано – це було б останнім падінням в моєму недолугому житті.
Його співрозмовник невміло провів рукою по рукаву чорної куртки Феанорінга, чи-то потішаючи, чи-то жаліючи. Той коротко зітхнув і пішов до брата, який про щось розмовляв з тими Ельфами, котрі зустрічали прибулих.
Я говорив уже, що всі укріплення було зроблено з дерева, при тому так вміло, що твердиня ніби виросла на пагорбі. Вона була його… логічним завершенням. Посередині стояв великий дім з шатровим дахом, там була зала зібрань, і покої вельмож, від дому стрункими лініями, наче промені, стояли будиночки – як я потім дізнався, для жонатих Ельдар. Неодружені воїни мешкали в таких же хатинках по кілька чоловік. Воїн з косичками взяв за руки мене та Ельроса і повів до отого великого дому. Ми пройшли бенкетну залу з великим комином, піднялися по сходах на галерею, і наш супутник штовхнув одні з дверцят. За ними був великий покоїк з широким, на всю стіну, вікном. Заскленим вікном – таких розкошів не було в Гаванях, я чув про таке лише в оповідях про Гондолін. Перед вікном стояв довгий стіл, на якому було розікладено якісь інструменти. Меблів в кімнаті було небагато – стіл, кріселка, поставець, все різьблене з дерева, все чудової роботи. В ніші, що мала заміняти спочивальню, за завісою знаходилося ложе, занадто широке для однієї особи. Стіни прикрашали гаптовані гобелени, на яких зображені були мирні сцени з життя Ельдар – танці, музикування, гуляння.
- З наказу вельможного Нельяфінве, - церемонно мовив на синдарині воїн з косичками, - вам обом відведено покої його загиблих братів, котрі теж були близнятами. Розташовуйтесь тут, обідатимете з князями внизу, одяг же вам пошиють наші діви і жони. Мене можете називати Келебрімбором, бо моє квенійське назвисько вашим синдарським язичкам не вимовити…
Нерданель зітхнула.
- Келебрімбор, - повторила задумливо, - Тельперінкваро… Я звала його – Тьєлпе… Я так і не побачила його дорослим.
- У великій залі – Ельронд вказав рукою на будинок, - є два малювання… З вас, а чоловік – напевне князь Феанаро?
- Так…
- Якщо прималювати йому смішні косички, то це і буде Келебрімбор.
- Так схожий? – спитала Нерданель з ніжністю у голосі
- Одне обличчя. Він дуже цим пишався. Він… Він був моїм другом… Я… Але це зовсім інша історія… Я хочу закінчити цю…
Отже – ми отримали власну спочивальню, мали обідати за одним столом з Феанорінгами, і нібито ніхто нас не кривдив. Але я був дуже недовірливою особою – коли ми в’їхали в городище, то я помітив, що на його вуличках багацько Ельфів, схожих з вигляду на Синдар, або Нандор, а то і на Лаіквенді: ці світловолосі мисливці часом добиралися в своїх мандрах і до Гаваней. Хоча всі вони були добре вбрані і помірно веселі, я запідозрив, що то раби – який бо родич Телері, від яких походили ці три народи, буде жити в твердині братовбивць.
Я виповів всі свої застереження брату, але мій чутливий Ельрос лише головою покрутив.
- Брате, - сказав він слабким, але спокійним голоском, - той, що співає – він добрий і лагідний. Мені так зле… Я ніяк не можу забути, як мама… Як мама відштовхнула нас. Мені хочеться згорнутися в клубок і снити, снити блакитними снами, а довкола туман…
Я вчепився йому в руку і заприсягся, що, коли він покине мене тут, і втече до Туманних Чертогів, то я ославлю його боягузом від Амон-Еребу до острова Балар.
- Співець мене не відпустить, - вимовив брат, - його дух є схожим на місячне сяйво… Ми вдвох ідемо доріжкою по воді. Місячною доріжкою – і він тримає мене за руку.
Очі Ельроса неначе повивав отой туман, про який він оповідав. Я не сподівався, що він виживе – чорна туга убивала повільно, але вірно. Я теж не хотів жити, бо не вірив нікому… Мати, моя мати розірвала зв’язок між нами – як розітнула ножем. Чому я мав вірити незнайомим Ельдар, про яких чув лише зле? Я перебирав у пам’яті усі оповіді доріатських дів і жон, вибираючи з них найдошкульніше. План мій був таким – якщо Феанорінги хочуть приспати нашу з Ельросом пильність, і перетворити нас на рабів, то краще вже загинути одразу і з честю. Рудоволосий мені здавався більш запальним, аніж його брат – його я і вибрав в якості зброї судьби.
Нас запросили не на обід, бо вже було пізненько, - на вечерю. За нами прийшов Ельф-підліток, у нього було хвилясте волосся, що сяяло сріблом і сягало стану, видовжені очі кольору сталі і вузьке, мов клинок, нолдорське лице. Я ніяк не міг визначити його статус, поки я ламав над цим голову, він мовчки взяв нас за руки і звів униз.
У коминній залі відбувалася звичайна вояцька учта, за майбутні століття я відбуду їх безліч. В Гаванях мати давала бали, при чому запрошено туди було не кожного Ельфа, діви та жони рухалися мов лебедиці, а вже дивились на співрозмовника так, ніби дарували золотого персня. Обрані особи вдостоювалися чести сісти до столу княгині, і там часто ставали мішенню для досить злостивих жартів. Можливо ви чули історію про те, як ще в Доріаті Ельф-Нандо на ім’я Саерос злостиво пожартував над моїм родичем-людиною, Туріном, сином Гуріна?
Ви хитаєте головою, отже не чули… Вам і не потрібно цього чути – ця оповідь не принесе чести ні Ельфам ні Людям. Злоєхидство – чисто доріатський звичай, у Нолдор все було простіше. Хоча часом двоє Ельдар просто з-за столу йшли до зброярні, з’ясовувати стосунки у поєдинку до першої крові, а за столом іноді бувала просто перестрілка жартами, ці жарти таки були доброзичливими. Принаймні, Маедрос завжди стежив, щоб це було так, а не інакше. Келебрімбор опісля оповідав мені, як Найстарший змушував своїх запальних братів стримувати себе… І жорстко карав за кожен непослух. Якось він вислав Куруфінве, батька Келебрімбора, на порубіжжя за невдалий жарт над гостями-Гномами.
Тут теж вельможі сиділи окремо, але не на підвищенні. В залі панувала шамотанина, співали й музичили по черзі, всі, хто того бажав. Одні воїни виходили на варту, інші поверталися з обходу… Підліток, схожий на Синда і на Нолдо одночасно, провів нас до княжого столу. Обидва Феанорінги вже сиділи там в оточенні найближчих. Два крісла поруч з ними були порожніми.
- Будьте моїми гостями, сини Еаренділя, - мовив Маедрос лагідно, - і сідайте до столу.
Ельрос спробував залізти на високого стільця, але не зміг, і Маглор підсадив свого підопічного. Брат подякував поглядом – він був занадто слабким, і ледве зійшов донизу. Я залишився стояти.
- Сідай, - сказав Маедрос, - вечеря холоне…
- Я не їстиму, - відповів я визивно, - і не сидітиму поруч з вами…
- Твій брат хворий, але вийшов до вечері, - здвигнув плечима рудоволосий, - бажаєш, щоб тобі подавали вечерю до ліжка?
- Я бажаю взагалі не бачити вас, - розпочав я підготовану в кімнаті промову, - всі Феанорінги – злостиві і люті істоти, пихаті братовбивці, а ви – ви є гіршим за всіх… Ви убивали Квенді ще там, в Західних Землях, в Альквалонде – я старанно вимовив квенійську назву, - і убивали в Доріаті. У нас, у Гаванях теж – убивали. Ви – боягуз, ви плазували біля ніг Моргота, і тому він вас помилував, і дав можливість утекти. За те, що ви цілували йому чоботи. Ви зрадили друга – отого Фінгона з Гітлуму, він був вашим Великим Князем, а ви не прийшли на битву. Мій пращур Тургон прийшов – а ви, ви не прийшли, і Фінгон надаремне вдивлявся в далечінь, чи не здійметься курява від вашого війська. За те Моргот зберіг життя всій сімці Феанорінгів, але мій дід Діор прикінчив аж трьох з вас, чим довів, що ви не лише боягузи, але й слабосилі… Ви убили жону Діора і братів моєї матері, а отже ви є вбивцею nissi і дітовбивцею!
Раптом я втямив, що Маедрос уже не сидить за столом, він стоїть, стоїть біля комина, вивищуючись наді мною на весь свій чималенький зріст, і лівиця його надаремне шукає піхов з мечем при правому боці. Я вирахував вірно, але забув про одну важливу річ. В моїй уяві Феанорінги завжди були озброєні до зубів, однак на вечерю у колі наближених не беруть мечів. Майтімо якось зізнався мені, що коли б він тоді мав при собі меча, то його заслужено б назвали дітовбивцею. Він стерпів би від дитини-заручника всі несправедливі зауваження окрім одного… Я насмілився сказати йому, що він зрадив друга…
Нерданель раптово звелася з-за столу.
- Ходімо, Ельронде Еаренділіон, - сказала вона, - я покажу тобі дещо…
Невеличкий закритий дворик в глибині саду був весь обставлений мармуровими подобами Ельдар. Але Ельронд одразу кинувся до парної скульптури якраз навпроти входу.
Високий Ельда обіймав за плечі другого, трохи нижчого на зріст. Вони напевне сказали одне одному щось дуже смішне, бо високий сміявся вже відкрито, а той, що понижче, намагався втамувати сміх. Волосся другого Ельда було заплетене в коси, перевиті стрічками…
- Майтімо, - сказав Ельронд з такою ніжністю в голосі, що у Нерданель запекло там, де, як вона вважала, вже давно не було серця, - Майтімо… А той, другий, то напевне Фінгон… Фіндекано…
- Вони були оtorno – побратимами, - сказала Нерданель, - ближчими за братів… Я хотіла подарувати це Фіндекано, але тоді між моїм чоловіком та його братом, батьком Фіндекано, були… певні негаразди. Я не встигла – скульптура зосталася тут… Часом сюди приходить Анайре – подивитись на сина…
Жінка обійшла дворик і зупинилась біля єдиної закритої полотном скульптури.
- Поглянь, - сказала, - одного разу Майтімо приснився мені… таким.
На мармуровій, якійсь перекошеній глибі висіло тіло Ельда. Саме висіло – митцеві вдалося домогтися такого ефекту, хоча насправді скульптуру було вибито в глибі. Зап’ясток в лещатах страшного ланцюга, вигнуте стражданням тіло, лице сповнене муки і незломлених ще гордощів… Ельронд застиг перед каменем, потім затулив обличчя руками.
- Це… - вишептав, - це ви… Як ви змогли… Як….
- Коли мене чергового разу називають матір’ю тварей, - мовила Нерданель, - я знімаю полотно і дивлюся… довго дивлюся… Справедливість… Я теж давно не вірю… в справедливість.
Ельронд взяв полотнину і дбайливо вкрив нею скульптуру.
- Я цього не знав, - мовив, ніби виправдовуючись, - я взагалі тоді нічого не знав… Але ви… Ви – великий майстер, вельможна…
- Мій чоловік вважав, що я займаюся дурницями, - сказала Нерданель з легкою насмішкою. – мало кому відомо, що донька Магтана є скульптором. Я вмію навіть кувати мечі – незгірше за Феанаро. Однак Великий Митець ніколи не визнавав в мені навіть одробини таланту. Він завжди говорив – твоїми найкращими скульптурами є твої сини.
- Справедливість… - вимовив Ельронд, - не диво, що ви в неї не вірите… Але ходімо… Я бачу тут подоби Амрода та Амраса, онде Маглор з арфою… Мені здається, що я у Мандосі, наодинці з тінями загиблих.
В альтанці Нерданель налила гостеві гарячого quenilas і спитала:
- І що ж зробив тоді Майтімо?
- Зоставив мене без солодкого, - відповів Ельронд з похмурим усміхом, - я такого ніколи не бачив… Це страшне і прекрасне в своїй люті лице раптово стало спокійним. Ніби вулкан втягнув в себе лаву…
- Дитино, - сказав Маедрос рівно, - йди до своїх покоїв. Лаїрасул принесе тобі вечерю. Повчись трохи чемности – не завадить. І ще, Лаїрасуле… Солодкого гостю не подавай.
Лаїрасулом, виявляється, звали срібноволосого підлітка. Він ухопив мене за руку, доволі нечемно, і потягнув вгору по сходах, при чому шипів, наче змій:
- Тебе варто вбити, доріатське жабеня… Твої предки ховалися в Гондоліні та Доріаті, в той час, як мій володар з братами та воїнами утримував північний рубіж… Боягуз і нащадок боягузів – ти насмілився плюнути в лице найвідважнішому воїну Ендоре! Твій пращур Тургон покинув своє становисько в Неврасті, відкрив оркам дорогу до Гітлуму від затоки Дренгіст. Князь Фінголфін, а потім Фінгон Відважний змушені були розполовинити своє військо, щоб прикрити західне крило… Тургону, бачте, явився Вала Ульмо… Вала Ульмо являвся і великому Фінроду, але Фелагунд не відкликав своїх братів Ангарато та Айканаро з Дортоніону, де вони і загинули… Мого володаря зрадили огидні вастаки, смертні, котрим Моргот пообіцяв Гітлум як винагороду… Вони обернули проти мого князя зброю, і він не встиг, чуєш – не встиг врятувати князя Фінгона. Якщо ти ще раз повториш вголос оцю гидоту, я відріжу тобі гидкого орочого язика.
Коли я зостався сам в покоїку загиблих близнят, то не став сидіти тихо і не сповнився каяття. Я обстежив всі шафки, всі шухлядки – і таки знайшов те, на що сподівався: гарнесенького мисливського ножа в шкіряних піхвах. Ножа я заховав під килимком і почав простукувати стіни, бо відчував за гобеленами протяг. Я віднайшов в одній зі стін за гобеленом незаригльовані дверцята, котрі вели до сусіднього покоїку. І ледве встиг замаскувати сліди своїх пошуків до приходу Ельроса.
Ельроса привів до покоїку Маглор. Співець сумовито глянув на мене, але не дорікнув ні словом. Вслід за ними Лаїрасул вніс тацю з вечерею. Личко малого пажа, а чи слуги було сповнене обурення – він грюкнув тацею об стіл і щез, наче дим.
Ельрос, однак, не хотів зоставатись сам, без свого покровителя. Він заліз до Маглора на коліна і заховав личко в його розпущених косах.
- Ну, що оце з тобою робити, - лагідно мовив співець, - хочеш ночувати у мене?
- Заспівайте, - прошепотів Ельрос, - я не хочу на той шлях, я заблукаю в тумані… Заспівайте – я побачу море і місячну доріжку по якій уплив корабель Еаренділя…
Маглор глянув на мене.
- Переночуєш тут? – спитав, - Не боїшся?
- Не бачити нікого з вас є для мене великим щастям і невисловленою радістю, - відповів я з чисто доріатською ввічливістю, - бажаю, щоб вас не бачили ні Ітиль, ні Анара.
- Ти добре вмієш ранити словами, - мовив співець, - тільки маю до тебе прохання - мене. Не мого брата, з нього задосить страждань.
З цими словами він вийшов з покоїку, несучи Ельроса на руках. Я перечекав хвилину, а тоді забрався за гобелен і трохи відчинив дверцята.
Сусідній покоїк був схожим на мій, однак меблі в ньому були трохи іншими… Два столи, якісь підставки, держачки… Письмовий стіл з шухлядками… А біля столу стояв Маедрос, і Лаїрасул оправляв на ньому вбрання – нічний оксамитний халат кольору стиглої вишні. Рукави у халату були довгі і закривали кисті рук. Лаїрасул – тепер я не сумнівався в наявності у Нолдор синдарських рабів, та ще й таких ницих, котрі обожнюють своїх хазяїв – оправив пояс халату, і Маедрос опустився в кріселко біля столу. Лице Феанорінга було таким блідим і змученим, що я аж зрадів з того.
- Можливо ви бажаєте послухати музику флейти? – запропонував Лаїрасул, - я покличу Руссе, він якраз є вільним від варти.
- Ні, дитя моє, - відповів Маедрос своїм сріблястим голосом, наче надтріснутим на високих нотах, - я хочу побути сам.
Лаірасул тихо зник. Маедрос взяв перо, взяв у лівицю, з чого я зробив висновок, що він, напевне, шульга, і подивився на протилежну стіну. Там висіло випалене на дереві зображення неймовірно вродливого Ельда, волосся якого було заплетене у дві коси, перевиті стрічками.
- Ти не знаєш, Фіндекано, на що я перетворився, - сказав Маедрос стиха, - добре, що не знаєш. Обітниця… Я говорив тобі колись, що це Морготова прищепа. Так воно і вийшло. Тепер і Амбаруссар десь там, поруч з тобою… О, Суддя не дасть нам, синам Феанаро, загинути у справедливій битві, як тобі. Ми всі поляжемо у братовбивчих війнах, тим більше, і зосталося нас – я та Макалауре. Ти хоч приснися мені, мій відважний брате, мій Астальдо… Назви мене орочим поріддям – тільки б побачити тебе таким, яким ти був на отій нашій учті у Гімрінгу… Веселим і сповненим життя. О, соколе мій…
Він дістав з шухлядки оправленого в шкіру зшитка і почав його гортати. Читав довго, потім щось писав на окремому листочку. Тоді поволі прочитав вголос з того зшитка:
«Рудий, я вірю в нашу перемогу, бо інакше саме існування світу втрачає сенс. Ніч минає, Майтімо, милий… Я вже бачу проміння світанку».
- Останнім, що ти побачив, були вогняні бичі барлогів, - прошепотів Маедрос, - і в цьому моя… моя провина. Це я взяв на службу вастаків, це я повірив, що Ульдор з родом його дотримають присяги, це я не встиг затулити тебе від булави Готмога хоча б і власним тілом… Це я…
З зітханням він поклав зшитка і листочка до шухлядки і підвівся з крісла. Світло лампи Феанора, яким освітлювався покоїк згасло, що мені не дуже-то завадило – я мав ельфійський зір і прекрасно бачив у темряві. Однак в мою щілину нині видно було лише столик і порожнє кріселко.
Я вибрався з-за гобелену і впав на широке ложе, що колись належало Амроду та Амрасу з одним бажанням – помсти і смерти. Я не насмілювався зізнатися навіть самому собі, що ненавиджу я не рудого Феанорінга, а срібноволосу жінку в сріблястій сукні і з сяючим каменем на грудях.
Наступного дня я не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Цим, здається, ніхто не переймався, однак мені принесли до кімнати поїсти і дали спокій. Ельрос весь час був біля Маглора – мій брат і той зрадив мене.
Через вікно я побачив, що Маедрос кудись пішов разом з Келебрімбором. Скориставшись цим, я тут таки проник до його покоїку і розпочав свою помсту.
Напевне, в мені таки забагато людської крові, якщо взяти до уваги те руйнування, що я сотворив. Дивуюся тільки, як ніхто не прибіг на грюкіт, а втім, вдень у коминній залі не було нікого, рівно як і в спочивальнях другого поверху. По спочивальні кружляв вихор з подертих листків, списаних віршами, статуетки я поскидав зі столика на підлогу, якесь чудернацьке приладдя погнув і поламав, чорнило розлив, вивернув в ту калюжу одяг з шафки ну й наробив ще багато чого. Опісля подався до покоїку близнят і почав очікувати наслідків.
Наслідки не забарилися – коли стемніло, до мене увірвався Лаїрасул. Він ухопив мене за перемазані чорнилом руки і відважив такого ляпаса, що я аж похитнувся. Однак тут таки зумів звільнитись і вчепився юному Ельфу нігтями в обличчя.
Лаїрасул був від мене старшим і вже навчався мистецтву війни. Тож скрутив він мене одразу, ухопив за косички і поволік до покою Маедроса через потаємні дверцята.
Феанорінг стояв посеред розгромленого покою не розгніваний – приголомшений… На ньому було брунатне полотняне вбрання, пропахле димом і кузнею. На правиці – знов та сама латна рукавиця з заліза… Пам’ятаю, що здивувався – чого це він її постійно носить, навіть коли на скрипочці грав, то не зняв з руки.
- Це зробило воно, - оголосив, важко дихаючи, Лаїрасул, і Маедрос глянув на мене не гнівно, а так, як гордий бранець дивиться на своїх мучителів, - гидке орченя навіть ще не змило чорнило з лап. Мій князю, дозвольте лишень – і поганець довго буде згадувати сьогоднішній день.
Маедрос мовчки дивився на розлитий атрамент. Калюжа зачорнила йому носок чобітка з замші.
- Лаїрасуле, - мовив він стиха, - я розбив багато живих дорогоцінностей… І пролив на землю червоний атрамент. З тих речей, що у мене зосталися, до Мандосу не візьмеш нічого – а отже, не варто й побиватися. Однак, я не потерплю розгардіяшу в своїх покоях. Нехай винуватець цього безладу прибере все тут… по можливості. Але – не смій діяти силою. Я бачу – ти його бив?
- Мій князю, - мовив Лаїрасул аж ніяк не винувато, - воно дряпалося незгірш за дику кицьку. Я мусив захищатися.
Я намагався дивитись на Феанорінга зло і безстрашно. Але мене вразив отой його погляд, погляд особи, котра терпить муки ні про що не прохаючи, і ні нащо не сподіваючись.
- Ти мене почув, Ельронде Еаренділіон. – сказав князь, - Прибери за собою безлад. Ти не вмієш тримати себе у жмені, зовсім, як твій родич Турін. Мені оповідали, що, коли цього воїна прихистив у Доріаті князь Тінгол, котрийсь Ельф з народу Нандор сказав щось лихе про матір та сестру цього Туріна. Будь-який Ельда викликав би на двобій насмішника, який перейшов межу. Однак, Турін не задовольнився поєдинком, а почав знущатись над необережним Нандо, і те знущання закінчилося смертю. Глумитися над супротивником можуть тільки орки… або люди. Я убивав – в Альквалонде, в Доріаті, в Гаванях. Убивав Квенді. Але мій меч ранив лише hrоа , і ніколи – fеа. Тобі, дитя, можливо варто розібратись, до якої раси ти належиш – забагато бо намішано ріжної крові в твоїх жилах. Лаїрасуле – простеж, щоб він зробив все як слід. Але руку на нього не зводь.
- Згідно наказу, - буркнув Лаїрасул.
Маедрос вийшов, а срібноволосий напівСинда зашипів на мене, мов дика кицька:
- Ти все почув. За роботу.
- Не дочекаєшся, - огризнувся я, - можеш мене вбити.
- Не дочекаєшся, - сказав Лаїрасул з не меншим єхидством, - я… Я тебе висічу…
- Що? – не зрозумів я.
- Коли я був зовсім малим, - сказав Лаїрасул з нехорошою усмішечкою, - то батько якось взяв мене з собою до селища вастаків. Вони тоді були нашими союзниками… І там я бачив, як сікли провинного раба. Я не збираюся з тобою панькатись. Або ти тут усе прибираєш, або я беру ременя, і приступаю до покарання.
Весь вечір я чистив загиджений покоїк. Серце моє стискалося від жаху – нарешті… Нарешті я побачив справжні обличчя своїх полонителів. Я є рабом, і цей Лаїрасул є рабом, тільки привілейованим… І він може мене висікти… Я навіть чорнильну пляму відшкріб пісочком під пильним поглядом срібноволосого слуги. І повернувся до своєї кімнати не просто змученим – виснаженим.
Брат не ночував зі мною і цієї ночі… Слабосилий, мов Адан з найгірших, він прагнув пісень Маглора, щоб жити у рабстві. Я вийняв зі сховку ножа і став очікувати.
За гобелен я заходити боявся, однак сидів поруч з ним і почув голоси Маедроса та Лаїрасула. Потім настала тиша. Я вичекав ще доволі довго і насмілився відчинити дверцята.
Покоїк було слабо освітлено – у вікно зазирав Ітиль уповні. Я поволі крався по підлозі, яку півдня відмивав від чорнила. За завісою виднілося низьке широке ложе, підлогу перед ним було встелено вовчими шкурами… Я стиснув у руці ножа – жах перед ганебною карою придавав мені сили і хоробрості.
Маедрос лежав на ложі, закинувши за голову правицю. Ліва рука звисала з ложа, на зап’ястку я помітив дивний шрам – неначе від тугого браслета. Зазвичай у Ельфів не залишається на тілі слідів від ран, однак я помітив ще один рубець – на руці, вище ліктя, округлий рубець, що охоплював шию, якісь жахливі поморщені рубці на грудях… Спав Феанорінг неспокійно – іноді стогнав крізь зціплені зуби, здригаючись всім тілом. Поруч, на нічному столику, лежала книга і стояла карафка з якоюсь багряною рідиною. До карафки притулився невеличкий келишок.
Я наготував ножа і підійшов поближче… Знову здивувався – на грудях сплячого ясно вимальовувався рубець у вигляді тенгви «m». Якраз навпроти серця…
Тієї миті, як я змахнув ножем, сплячий змахнув рукою… Я був певен, що він мене не бачив, і таки спав… Однак, удар був занадто сильним для такого хлопчиська, яким був я… Я відлетів трохи не на середину покою і знепритомнів.
Отямився я на ложі… В подушках. Маедрос змочував мені вуста вологою, котра виявилась калиновим вином. На його порубцьованих грудях виднівся свіжий поріз, що перекреслював оту дивацьку тенгву. Але я витріщився не на справу своїх рук… Я дивився на правицю рудоволосого, яку побачив вперше без отої рукавиці. Дивився на обрубок – у нього не було кисті руки.
- Ну, - мовив Маедрос, - що ти оце надумав? Я ж міг тебе убити…
- Так убийте ж мене, - сказав я розпачливо, - будь ласка…
Маедрос не відповів – тепер він обережно обмивав собі отого поріза. Все тим же калиновим вином.
- Дитя моє, - сказав, повернувшись до ложа, - я розумію, що любити мене тобі нема за що. Але така зненависть тебе знищить. Чому ти не можеш змиритись і просто вичекати?
- Я ніколи не змирюсь з тим, що є вашим рабом, - сказав я в подушку.
- Ну що за дурниці, - зітхнув Маедрос, - де це тобі оповідали страхіття про синів Феанора? Можу навіть побитись об заклад, що всі відомості про мене і інших ти черпав з оповідок доріатських жон і дів…
- Але ж тут, в городищі є Аварі , - сказав я, - і вони…
- Мої воїни, - мовив князь, - більшість з них служить у мене ще з Гімрінгу.
- А ваш слуга?
- Лаїрасул - зброєносець? Син мого воєводи і жони з народу Нандор. Його матір загинула, а батько, Аркуенон, є моєю, - Маедрос ледь усміхнувся власному жарту, напевне звичному віддавна, - правою рукою.
- Він загрожував мене висікти, - сказав я ледве чутно.
- Аркуенон? – спитав Маедрос заскочено.
- Ні, оцей ваш прислужник, схожий на Синда.
- Які дурниці, - мовив Феанорінг з усміхом, - заспокойся… Ельдар ніколи не вживали подібних покарань.
- Колись Ельдар не убивали Ельдар, - озвався я з-під подушки, - але світ змінюється.
- Не настільки, - заперечив Маедрос. – з тобою все гаразд? Вибирайся на світло.
Я відклав подушку, сів і схопився за груди.
- Боляче? – спитав князь.
- Трохи, - відказав я, хоча мені таки було боляче дихати - а вам?
- Теж трохи, - сказав Маедрос, присівши поруч, - але не переймайся…
Я мовчав… І раптом Феанорінг обійняв мене. Ласкаво, наче батько провинного сина.
- Давай домовимося так, - сказав він лагідно, - завтра я починаю навчати тебе мистецтву бою на мечах. Ти прагнеш помсти – гаразд, але я є першим мечником Ендоре, і тому наші сили не будуть рівними, навіть коли ти виростеш. Ти станеш моїм учнем, про це, до речі, мріє половина залоги городища. Але за це ти перестанеш робити зле… будь кому в моїй твердині. Згода?
Я поволі підвів голову і подивився в прозоро-зелені очі свого ворога.
- Ви, - мовив розгублено, - будете навчати мене володіти мечем… щоб я зміг вас убити?
- Щоб ми були рівні у битві, - виправив Маедрос, - а на подальше – воля Богів.
Я вже втямив, що за мою дурість мене не тільки не вб’ють, але й не покарають. І не втримався від того, щоб втолити свою цікавість.
- Оці старі шрами… Тут наче якась літера… І ці опіки…
- Це зробили в Ангбанді, - коротко відповів Маедрос, - тенгва - це квенійське «m». Перша літера слова mole. Раб…
Мене наче обсипало приском… Я наче зрозумів в одну мить, чого мав натерпітись цей Ельда.
- Я б такого не пережив, - сказав я ледве чутно, - я б одразу помер, якби зі мною зробили таке…
- Коли зі мною зробили таке, - протягнув Маедрос, - я валявся на підлозі… тільки не біля ніг Моргота, а біля ніг Саурона… Чув про такого?
- Ще б пак…
- Напівпритомний від болю. А Чорний Мая ввічливо роз’яснював мені, що означає це тавро. І тут я начебто почув голос батька…
- Феанора?
- Авжеж… Татко покинув цей світ, він помер на моїх руках, я це пам’ятав, але голос його звучав в моєму розумі. «Найстарший, - мовив цей голос, - ти маєш справу з нерозумними особами. У них настільки коротка пам’ять, що вони позначили тебе першою літерою твого імені».
- М-маедрос? – вишептав я.
- Ні… Моє еpesse – Нельяфінве, а аmilesse – Майтімо. Моргот довгий час жив у Валінорі, і визнав наші імена, в тому числі і ті, які ми не відкриваємо будь-кому. Коли я потрапив до його лабет, він називав мене Майтімо, насміхаючись над нашим звичаєм берегти амілессе для найдорожчих. Звісно, те, що я почув тоді, не було голосом Феанаро – швидше голосом мого духу. Але мені раптом стало смішно – Чорний Вала, Морінготто, пострах Арди не може запам’ятати імені однісінького бранця. І я засміявся… Того дня мене більше не допитували, і дали відпочити доволі довгий час. Їх злякав сміх. Розумієш?
- Вони подумали, що ви збожеволіли, - сказав я невпевнено.
- Божеволіють Люди, - сказав Маедрос, - нам, Ельдар, в цьому відмовлено. Тільки чорна туга може сповити нас і привести до загибелі. Проти неї є лише одна зброя – сміх.
Я повагався, чи варто розпитувати далі. Але таки спитав:
- А руку вам… де? В бою?
- Ні, там же, - сказав князь занадто спокійно, - мене було прикуто до скелі над проваллям… За руку… Тоді якраз вперше зійшов Ітиль…
- Це мабуть страшно, - вимовив я, - стояти на скелі…
- Я не стояв, - мовив Маедрос сухо, - я висів… На ланцюгу.
Отут мене затрусило. Я уявив собі це – тільки уявив, і похолов від жаху.
- Боляче… було? – прошепотів через деякий час.
- Дуже, - сказав князь, - але я намагався терпіти. Потім прийшов він… Фіндекано Астальдо… Князь Фінгон… тоді ще княжич. Це довга історія, і не для дитячих вух… Руку мені відрубав він – не міг інакше звільнити від браслета з ангбандського заліза.
Я мовчав доволі довго. Тоді сказав ледь чутно:
- На яке покарання я заслужив? І чому ви досі не покликали варту?
- Забудьмо, - озвався Маедрос примирливо, - іди до себе і спробуй заснути. А завтра я очікую тебе на майданчику для тренувань. Брата теж приводь – вам обом не завадить навчитись володіти мечем.
Йти до порожнього покою, де наче витали тіні рудоволосих близнят, мені не хотілось, але я потульно сповз з ложа на підлогу.
- До речі, щодо покарання, - сказав князь, - нині Ітиль уповні. В цей час, дитя моє, мені сниться те, про що я хотів би забути. Часом я починаю кричати, або метатись на ложі. Раніше до мене приходив хтось з братів… Останнім часом – один з Амбаруссар…
- Я бачив їх на перемовинах, - прошепотів я, - вони були як ви – рудоволосі… Один говорив, що волосся у його брата потемніло, бо він хотів бути схожим на Найстаршого…
- Мій брат Маглор, - мовив Маедрос рівно, - дбає нині про Ельроса. Нема кому побути зі мною поруч. Тому ти зостанешся в моєму покої до ранку, і матимеш вельми неспокійну ніч.
- Це покарання? – спитав я повеселілим голосом.
- Покарання, - сказав князь, - і дуже суворе.
- А що я маю робити?
- Лягай, - кивнув Маедрос на ложе, - і спи. Коли я відчуваю, що біля мене свій… ну, словом не ангбандська тварь, то сплю спокійно, і нічні змори не навідують мене. Коли ти ото з’явився отак несподівано, то мені якраз снилися льохи Твердині Півночі. І пацюки… Зуби у них були вельми гострі, і тварі так і норовили вчепитися в горло… А мене було прикуто до стіни – нашийник, ланцюг… Руки теж було скуто. Однак я намагався відбиватись.
Я уявив собі і це, тоді вимовив ледве чутно:
- Пробачте мене… За оте, що я сказав тоді… Я… я не повинен був… Я зовсім нічого про вас не знав, та й зараз знаю дуже мало, але ви не могли плазувати в ногах у Моргота, як не могли і зрадити.
- А от жаліти мене, - всміхнувся Маедрос, - не треба. Я цього не люблю.
- Не буду, вельможний Нельяфінве.
Маедрос пригорнув мене до себе і сказав лагідно:
- Зви мене Майтімо… Без «вельможний». Адже ми рідня…
- Ви довірили мені аmilesse?
- Особа, - сказав Маедрос серйозно, - яка трохи не вбила мене, має право називати мене Майтімо. Ну, чого ти знову затремтів, дитя моє? Я зовсім не тримаю на тебе серця.
Він посадовив мене собі на коліна. Потім почав наспівувати про давно згасле світло двох дерев, не дбаючи про те, чи зрозумію я староквенійські слова, котрі звучали ще у Валінорі.
Так у нього на руках я і заснув.»