Продовження
читати тут
Останні слова Ельронда потонули в брязкоті мечів. Його сини, яким стало тісно в зброярні, вибігли на доріжку парку, завзято фехтуючи. Нерданель мимоволі зітхнула, згадавши ті далекі дні, коли її чоловік навчав синів і родичів Першого Дому володіти зброєю.
- Нам час іти, - мовив винувато гість, - сьогодні ввечері ми обіцяли бути у Великого Князя. Всією родиною. Мені приємніше було б зостатись тут…
- А як же бал і танці до ранку? – спитала Нерданель, усміхнувшись, - там зазвичай весело. Це я ніде не буваю…
- Я пробув тут кілька днів, - мовив Ельронд похмуро, - а враження маю таке, ніби в Тіріоні танцюють на могилах родичів. Про загиблих не згадують – це є непризвоїтим. Про життя в Ендоре не оповідають – це є непризвоїтим. Згадати ім’я Феанаро є непризвоїтим, не говорячи вже про його родину…
- О, не суди родичів занадто суворо, - озвалась княгиня, - кожен з нас когось втратив, і багато хто винуватить в цьому саме Феанаро…
- Ті, хто відсидівся тут, нині вирішують про що можна розмовляти, - сказав Ельронд з гіркою насмішкою, - і яких співати пісень… Мені взагалі не щастить з піснями. Вчора була учта у Олоріна, і на прохання Більбо, співець переклав на квенья один з його творів…
- Старий… гобіт складає пісні? – спитала Нерданель зацікавлено.
- О, це дуже цікаве і мудре створіння, - мовив Ельронд з непідробною ніжністю, - однак він вважав, що зробить мені приємне, склавши пісню про політ Ельвінг… Біла чайка з Сильмарилом на грудях… Я і в Рівендейлі не міг чути цієї пісні, а слухати доводилось… Естель допомагав Більбо в укладанні цього твору, і відчув неладне, але він не знає правди. Я і йому не оповідав того, що відкрив вам. Доньці теж… Рівно як і Келебріан. Сини знають… І Галадріель. Більше ніхто…
- Хто це – Естель?- спитала Нерданель, зацікавившись незвичним ім’ям.
- Мій названий син, - пояснив Ельронд, раптово спохмурнівши, - він Адан… Людина.
Княгиня зрозуміла, що в житті її гостя не одна таємниця. У Ельронда, виявляється, була донька, але вона не прибула разом з ним на кораблі… Де вона нині? Зосталась в Ендоре? Блукає безплотною тінню по Туманних Чертогах? Названий син-людина, чий вік є коротким мов спалах… Вперше Нерданель пошкодувала, що майже ні з ким не спілкувалась останнім часом, не розпитувала поверненців, як інші Ельфи.
- Все це неважливо… нині, - сказав гість, ніби почувши її думки, - однак, я прошу дозволу повернутись… скажімо завтра, і закінчити оповідь.
- Приходь, коли матимеш таке бажання, - озвалась княгиня, - перед тобою й твоїми рідними у мене завжди відчинено браму.
З будинку вибігла Келебріан, свіжа, немов квітка. Ніжне личко її сяяло коханням і щастям.
- Meldo, - гукнула вона до Ельронда, - я спала не задовго?
- Якраз стільки, скільки треба, - всміхнувся Ельф, - твої сини встигли переполовинити зброярню великого Феанора.
- О, нерозумні діти, тут для чого їм зброя? Я не люблю зброї, пані Нерданель, хоча і є донькою войовниці.
Нерданель ласкаво обняла еllet.
- Я теж її не люблю, - мовила лагідно, - але часом без зброї не можна обійтися.
- Тут так затишно, - захоплювалась Келебріан, а чоловік дивився на неї, немов на кохане дитя, - так спокійно… Так безпечно… О, Благословенна Земля… Батько моєї матері, князь Фінарфін, є світочем Тіріону… А княгиня Еарвен схожа на Майе, такою вона є вродливою… Єдине, чого мені тут не вистачало – вас усіх. Тебе, Ельронде, дітей, мами, тата… Хвала Валар, ми нарешті знову всі разом, окрім… окрім Арвен… О, в найбільшій радості є одробина суму… Але мені соромно радіти, пані Нерданель, адже ваш сум є занадто великим.
- Однак, тепер в ньому є одробина радості, - мовила Нерданель з легким усміхом.
Келебріан цмокнула її в щоку і понеслась геть, схожа в своєму барвистому вбранні на великого метелика. Нерданель згадала, що ця крихка істота рік була рабинею орків, аж доки рідні не віднайшли її, і мимоволі зітхнула. Ельронд говорив, що її сину сотні літ снився Ангбанд, і та страшна круча… Що сниться Келебріан? Чи змогли сади Ірмо приспати її біль? І що сталося з її донькою… Арвен? Здається, Арвен…
Третього дня Ельронд прийшов сам, з якимось величеньким пакунком, що його зоставив у передпокої. Опісля звичаєвого пригощення Нерданель сама почала розмову:
- То як же ти жив далі, дитя моє? Невже Майтімо таки взявся навчати тебе битись на мечах?
- Авжеж, - відповів гість, і аж просвітлів від утіхи, - як я пишався тим, ви навіть не уявляєте. Власне, навчали нас обидва брати – Маедрос вчив володіти мечем, а Маглор – голосом і арфою. Співець теж неохоче брав учнів – він утримувався на межі чорної туги лише зусиллям волі. Брати неохоче говорили про це, але я втямив з уривків розмов, що у Маглора була жона з Синдар, а може з Нандор, в усякому разі деякі його пісні присвячені були срібноволосій красуні. Імені її я не запам’ятав, а може при мені його й не називали, однак Маедрос обмовився якось, що Маглорова кохана загинула під час падіння Гімрінгу. Тоді ж, коли і мати Лаїрасула, і багато інших жон воїнів. Загибель опісля того трьох братів, що їх називали Шаленою Трійцею, підкосила співця вкрай, а вже загибель близнюків трохи не добила, якби не Ельрос. Між цими двома виник якийсь… містичний зв’язок. Мій брат відчував Маглора без оsanwe… Просто відчував. Як і я – Маедроса. Батьківська любов до Ельроса повернула Маглору сенс життя… Ну, а що відчував Майтімо, дивлячись на мене і навчаючи мене володіти зброєю – я не беруся відгадувати.
Келебрімбор зробив нам два мечі, по руці і зросту. Чудові клинки, ми втратили їх… давно. Але потім вони віднайшлися, при вельми загадкових обставинах. Один з тих мечів був у гобіта Фродо… але то вже інша історія.
Зранку нас підіймали разом з воїнами, і ми йшли навчатись. Навчав нас, як я вже говорив, Маедрос особисто, тому я і досі б’ю з лівої краще ніж з правої. Опісля того був сніданок, потім знову – мечі, обід, опісля обіду – заняття з квенья, з чистописання, читання книг… Після ж вечері нас кликав до себе Маглор, і ми навчалися володіти арфою і голосом. Нудьгувати нам було ніколи – не те, що в Гаванях, де ми часом не знали куди себе подіти.
Була за той час всього одна подія, яка порушила цей усталений лад. Майтімо був чудовим оповідачем, він часто нам розповідав, як Нолдор жили тут, в Ендоре… Як воювали, як веселились у проміжках між сутичками і битвами. Оповідав про своїх загиблих братів, не укриваючи їхніх недоліків, і своєї болісної й гіркої любови до своїх родичів. Оповідав про батька Феанора, про вас, про Тіріон. Нічого не прикрашаючи – саму лише істину. Про меч біля грудей князя Нолофінве, про палаючі кораблі Лосгару ми вперше довідались від нього. Рудоволосий ненавидів лжу, бо повелителем лжі був Моргот, його особистий ворог.
Найбільше Майтімо любив оповідати про Фінгона Астальдо – рятівника, побратима, родича. Він знав і його сина, того, котрий мешкав нині на острові Балар. Майтімо показував нам свої малюнки – він чудово малював отією своєю загрубілою від зброї лівицею. На малюнках темноволосий усміхнений Ельда тримав на руках мале ельфеня, яке дзвінко сміялось, бавлячись його косами. Був і ще один малюнок – Майтімо та малий Ерейніон сиділи біля дерева, і малий тримав в руках руде білченя. Маедрос мовив, що небіж завжди називав його: «Рудий та ще й пухнастий», а ще – «Майтімо-вивірка».
Якось, опісля того, як Маедрос зізнався нам в любові до цих звіряток, ми з братом вирішили подарувати йому білченя. Мабуть не треба оповідати, що Ельрос дуже змінився за час життя на Амон-Еребі. З ніжного хлоп’яти поволі виростав воїн, а моя оприсклива натура під впливом Маглорових пісень трохи пом’якшилась, тож ми все більше й більше ставали схожими одне на одного.
Цю вилазку ми задумали вдвох. Майтімо часто водив нас до озера, неподалік пагорба. Ходили ми туди лише під наглядом – або братів Феанорінгів, або когось з воїнів. Не те, щоб вони боялись нашої втечі – часи були неспокійні. Блукаючі Лаіквенді оповідали про те, що орочі зграї знову почали з’являтися в цих лісах. Ельфів захищав сам ліс, могутній ліс Східного Белеріанду. Однак, тварі таки щось вивідували – напевне Ангбанд, отямившись від втрат Останньої Битви (народи Середзем’я програли її, все так, але і нечисті набагато поменшало) готувався нанести удар на повне знищення тих, хто не скорився йому.
Але ми втекли до озера, з невинними личками оголосивши вартовим, що князь Маедрос очікує на нас на березі. Ми розрахували, що встигнемо приманити звірятко – тваринки охоче йшли Ельфам до рук – і повернемось завчасно, доки нас не встигли похопитись.
Біля озера ми йшли берегом й час від часу голосно цокотіли. Білочок чомусь не було – однак ми не втрачали надії, і тут таки почали гратись у вивідачів.
Вивідачі з нас були поганенькі – тих двох Ельфів ми просто не помітили. Вони наче відділилися від дерев. Вбрані вони були як Лаіквенді, в брунатне з зеленим, але коси мали зі сріблястим відливом, як Синдар, або Нандор. І – однаковісінькі з вигляду. Близнята…
Ми не злякались – з чого б це. Єдине, що могло нам загрожувати від сородичів – це те, що cano синдарської варти Меретір пришле загін, щоб визволити нас. Визволятись ми нині рішуче не хотіли – життя на Амон-Еребі влаштовувало і мене, і брата.
Однак, ці Ельфи нам були незнайомі – серед Синдар Меретіра не було двійнят. А вони з цікавістю оглядали нас.
- Ви з того городища, маленькі Нолдор? – спитав один з них.
- З нього, - вискочив Ельрос. Скільки я йому говорив, щоб притримував язичка.
- А як ви зветесь?
- Я – Ельрос, - мовив брат довірливо, - А це – Ельронд.
- А хто ваш батько?
- Еаренділь, - сказав брат, - він пропав у морі… Давно. А маму звали Ельвінг…
Ельрос сказав – звали… Несвідомо. Для нас вона померла тої миті, коли віджбурнула нас з дороги, рятуючи Феанорів камінь.
- Ельвінг? – вигукнув один з двійнят, - то ви її сини! То це таки правда, що ви є заручниками цих чудовиськ….
- Все гаразд, - мовив другий, і спробував мене обійняти, - ми свої… Ми з Доріату…
- Доріату давно нема, - сказав я похмуро. Через язичок Ельроса ми потрапили у халепу – і я це відчував.
- О, так, - заспішив перший з двійнят, - але ж ми, ми родом з Доріату, і ваші родичі, бідолашні діти. Я – Елуред, а це – Елугіл. Ми є синами Діора і братами вашої матері!
- То ви не загинули у лісі? – вирвалося у мене.
- Ні, - Синда трохи не плакав від щирої радості, - нас підібрала родина блукаючих Лаіквенді. О, яке щастя, що ми вас знайшли. Ходімо ж, ходімо подалі звідси.
Оце в наші плани якраз не входило. З одного боку я, звісно, зрадів, побачивши материних братів, яких вона завжди згадувала з любов’ю… А з другого боку… Я не хотів покидати Амон-Ереб. Я не бажав зоставляти Маедроса наодинці зі снами про Ангбанд – кожного повня я ночував в його покоях, відганяючи нічні змори. Я бажав стати мечником, а брат… Брат напевне мріяв перевершити Маглора в мистецтві співу. Він теж не хотів покинути навчителя і доброго друга.
І тут ми почули знайомий голос. Майтімо не йшов – біг ліском до озера, гукаючи нас. Він вибіг на відкрите, це він, котрий завжди ходив, зливаючись з тінями дерев…
Діорінги теж його побачили. І впізнали.
- Нарешті ми доконаємо помсти, - прошепотів Елуред, а Елугіл мовчки зірвав з плеча лука. Я тут таки увійшов в оsanwe з Ельросом. Тут були вже не жарти – біда. Майтімо потрібно було рятувати.
- Ельронде! – крикнув Маедрос, - Ельросе… О, нерозумні діти…
Аtarinya ! – закричав я на квенья, - Аtarinya!
Двійнята підняли луки. І в ту ж мить ми кинулися на них, підбиваючи руку, збиваючи приціл. Діорінги розгубились – потрібно було бачити їхні обличчя. Відомо, що Ельфи промахуються з лука дуже зрідка, а Синдар – ніколи, однак, вони промахнулись… Майже.
Маедрос здолав відстань між нами з неймовірною швидкістю… Він ухопив одного з Синдар за каптур – ми бо так і висіли у Діорінгів на руках, вчепившись в них, немов щенята, і стусонув отим своїм обрубком. На понівеченій руці Майтімо завжди носив якщо не накладку, то шкіряний чохол з металевими заклепками. І те і інше він міг використовувати як зброю. На щастя Діорінгів, того разу він мав на руці чохол. Другого брата він приглушив ще швидше, бо ми повалили родича в траву та ще й впали на нього.
Маедрос обдивився нас, тоді – непритомних двійнят і мовив не сердито, але докірливо:
- Нерозумні Нолдор, я ж не велів вам виходити самим за браму… Добре, що ви зустріли Ельфів, а не якихось тварей, або й лихих Людей, які не задумаються відловити і продати в рабство двох ельфенят. Хто ці особи? Воїни Меретіра?
- Ні, - відповів я, з жахом дивлячись на ліве плече Майтімо, в якому стриміла синдарська стріла, - вони… Вони наші родичі… Це сини Діора, брати Ельвінг… Ну, Елуред та Елугіл… Ті самі…
Валар свідками, якщо б я раніше не вірив, що Маедрос непричетний до отого лихого вчинку, то повірив би нині, побачивши на його обличчі полегшення і радість.
- Хвала Богам за їхні маленькі милості, - сказав він, - принаймні ми не є дітовбивцями. Це чудова звістка… Однак, від вас я не очікував подібного. Якщо ви хотіли зустрітись з родичами, або й помандрувати з ними, то мусили хоча б попередити мене.
- І ви б нас відпустили? – вихопилось у мене, - а як же Сильмарил?
- О, Сильмарил, - радісний усміх мого князя поволі згас, - не думаю що…
Він не договорив, але я зрозумів його. Майтімо вже не вірив в саму можливість обміну. Не вірив, що Ельвінг обміняє камінь на… на нас. Я певен – вона б не обміняла Сильмарил навіть на нас та на Елуреда з Елугілом разом узятих.
- Майтімо, - шпарко заговорив я, - присягаю, ми не знали, що вони тут…
- Ми хотіли зробити вам подарунок, - встряв Ельрос, - білочку… Руду та ще й пухнасту… І несподівано випустити в коминній залі під час обіду…
- Діти, - хитнув Майтімо головою. Він помітно зблід, кров просочила рукав брунатної куртки, а Діорінги мали ось-ось отямитись. Я не бажав їхньої загибелі, але за Майтімо… Я бився б з ними, незважаючи на ріжницю у віці та зрості. Вони… Вони були мені… чужими. Як і Ельвінг. Головою я розумів, що це моя кровна рідня, але моє серце стискалося від болю, коли я дивився на пораненого Феанорінга.
- Дитя моє, - мовив він до мене, - ти є твердішим духом, тож мусиш мені допомогти. Стріла…
- Я вийму, - сказав я. Руки у мене трусились, але я хоробро взявся за древко.
- Не тягни на себе, - рівно мовив Маедрос, - стріла пробила м’яз, і тільки, але смикнувши її назад, ти посилиш кровотечу і розшириш рану. Штовхай вперед – нехай наконечник вийде з того боку. Сподіваюся, ці сини Діора нічим його не змазали… за доріатським звичаєм.
Я штовхнув… Скільки опісля мені доводилося видаляти стріл і з власного тіла, і з тіл воїнів… Це був мій перший урок…
- І доволі жорстокий, - зітхнула Нерданель. Вона наче бачила перед собою побіліле від болю лице сина, якому видаляє з рани стрілу підліток-Ельда.
- О, так, - погодився гість… - Я не задавав питань, не знав, чому Маедрос не послав одного з нас за воїнами, не наказав зв’язати цих двох… хоча б тятивами луків. Я штовхав стрілу… А тоді обламав її біля тоншого кінця і обережно витягнув з рани, не торкаючись наконечника.
- Тепер, милий, - лагідно мовив Майтімо, котрий під час всієї цієї операції навіть очей не заплющив, - відірви мені від сорочки смугу полотна і зупини кров. Я скажу тобі, як зав’язати. Ти розумнику, Ельронде, ти поводишся як істинний Нолдо-воїн. Затягуй… Ось тут… Сильніше. Гаразд. Тепер поранений не зійде кров’ю і навіть знову зможе йти до битви.
Ельрос сидів поруч, і я бачив, що брат ось-ось зомліє. Цього лишень мені не вистачало. Я боявся всього… Боявся, що отямляться Діорінги – я ж зовсім не бажав їм зла, і не хотів, щоб Майтімо їх понівечив. Але я також не бажав, щоб вони вбили рудоволосого. Брати стріляли на влучення – межи очі і в горло… Не їхня провина в тому, що вони промахнулись.
Майтімо тим часом встав.
- Ельросе, - мовив, - Збери луки, тули зі стрілами і вийми у цих гідних юнаків ножі з піхов.
Ельрос так і зробив.
- Бачиш он те дерево, - сказав князь, - залізеш на нього?
- Звісно, - мовив брат, котрий завжди стрибав по гілках, мов та сама вивірка, яку ми хотіли спіймати.
- Залізь повище і там все це і залиш. Негоже зоставляти Ельфів без зброї – часи нині лихі. До речі – там сидить білочка. Руда, та ще й пухнаста…
Ельросу було вже не до білок, однак наказа він виконав і прибіг назад з тваринкою на плечі.
Тим часом брати отямились. На них шкода було дивитись.
- Для чого ви це зробили, - спитав нас Елуред, - він був би уже мертвим…
- Цей Ельда зі своїм братом, - сказав я , - замінили нам батька і матір. Я шаную свою рідню по крові, але узи названого синівства є сильнішими за її голос.
- Я порадив би вам - сказав Маедрос вкрадливо, - піти нині геть, о, сини Діора, і більше не повертатись до пагорбу Амон-Ереб… Інакше ви ризикуєте отримати у відповідь на свій постріл залп з кільканадцяти луків. Ці двоє дітей зостануться тут по власній волі. Ви чули, що сказав Ельронд.
- Це чари! – вигукнув Елугіл, - це нолдорські чари! Ти зачарував наших небожів, рудий!
- Можливо, - всміхнувся Майтімо, - однак це справи не міняє. Бувайте, сини Діора. Ви навіть не уявляєте, яким я є щасливим, побачивши вас живими і здоровими. Синці і гулі швидко заживуть…
З цими єхидними словами Маедрос взяв Ельроса за руку, а я вчепився названому батькові в отой шкіряний нарукавник. Білочка стрибнула Майтімо на плече і заховалася в густому волоссі. Ми повернулися спинами до моїх родичів і рушили лісом до пагорбу. Ох, як мені кортіло озирнутися, щоб переконатися, що двійця не дібралася до луків… Однак, брати якщо й зняли вже з вершечка свою зброю, то не наважилися нас переслідувати.
Кілька днів ми викупляли свою провину.
Майтімо вилежувався на ложі, хоча Аркуенон, його «правиця» обмовився якось, що подібна рана не змусила б князя навіть зійти зі становиська. Я носив йому їжу, Ельрос грав на арфі… Ввечері я читав пораненому книги любомудра Руміла… Був повень, Ітиль дивився у вікно покоїку, однак Ельда з ангбандським тавром на грудях спав спокійно, з усміхом на вустах. А рана… рана затягнулась швидко, як завжди затягуються рани у сильних і не виснажених Ельдар.
Відтоді я почав називати Майтімо «аtarinya». Татко… Маглора я так чомусь не звав, однак його так називав Ельрос… Він був дуже прив’язаний до Майтімо, але свого Макалауре обожнював, що є то є…
Наслідком нашої зустрічі з родичами було те, що одного дня до нас завітав князь Лаіквенді Орофер. Лаіквенді взагалі-то давно відокремились і від Синдар, і від Нандор, і князів своїх не мали, але з приходом Нолдор, частина Зелених Ельфів, спонукувана цікавістю і бажанням пригод стала під руку Амрода та Амраса. Рудоволосі близнята швидко навчили їх мистецтву війни, і з середовища Лаіквенді вийшло кілька cano, які приймали участь у битвах і були непоганими воєводами… під керівництвом Нолдор. Самостійні рішення Лаіквенді давалися важко, а дисципліна – ще важче. Ось і Орофер загинув сам і погубив своїх лучників через відсутність послуху.
Однак, це сталося набагато пізніше. А тоді Орофер прибув до нас з супроводом з лучників-Лаіквенді та зі своїм сином – гарнесеньким підлітком-Ельфом, однолітком Лаїрасула. Хлопець звався Трандуїл, згодом він став мені кращим другом… особливо після того, як я втратив майже всіх родичів і друзів, а його син, Леголас, відзначився у Війні Кільця. Опісля всіх церемоній, Орофер ввічливо поцікавився у Маедроса, котрий і приймав гостя, долею заручників з Гаваней. Ми тим часом разом з Лаїрасулом та Трандуїлом життєрадісно гасали по коминній залі, намагаючись зловити те саме вертке білченя. Подивившись на наші з братом щасливі лиця, Орофер здвигнув плечима, і оповів, що вихованці однієї з родин Зелених Ельфів вимагають у нього оголосити війну Нолдор з пагорба Амон-Ереб через те, що вони, мовляв, знущаються над малолітніми синами Ельвінг. Оскільки він, Орофер, бачить, що з малими заручниками, про яких йшла мова, поводяться добре, мало того, вони самі бажають зостатись у городищі, то ні про які бойові дії не може бути й мови. Більше того, він уклінно прохає великого Маглора взяти у навчання його сина Трандуїла, а взагалі-то хотів би, щоб хлопчисько володів як арфою, так і мечем.
Маедрос під кінець цієї тиради ледве стримував сміх, і таки прохопився сріблястим смішком. Опісля він пояснив мені, що хитрющий Лаіквендо забезпечився з обох боків. Діорінгам він скаже, що не може воювати з Нолдор, бо вони зоставили у себе його сина, а Трандуїл тим часом навчатиметься у Маглора грати на арфі, ну, а володіти мечем доведеться навчати юнака йому, Маедросу.
Власне так і сталося. Мої родичі більше не навідували Амон-Ереб, а юний Трандуїл з часом став одним з найвитонченіших князів Ендоре; про його ж палац в таємничому лісі, сповненому небезпек, говорили, що це – другий Менегрот. На жаль, він не дуже-то любить згадувати, хто навчав його володіти мечем, пером і арфою. От тільки меча він краще тримає в лівиці… Як і я.
Ну, а тепер, нене, я оповім найголовніше. Чому я не вірю в справедливість… Я носив це в собі дві епохи. Мене звали Ельрондом Мудрим, у мене дійсно вистачило мудрості на те, щоб стиснути своє серце в жмені, і не оповідати про те, що пережив.
Спливав час, з двох малих ельфенят ми з братом перетворились на струнких підлітків, того віку, коли Ельф уже не є дитям, але ще не є й дорослим. Коли з вигляду він є мудрою безсмертною істотою, але мудрості тієї в ньому – ні на гріш. Мудрість приходить з століттями досвіду, та й то не до всіх. Деякі з нас століттями лише співають та танцюють, не думаючи, і не бажаючи вдосконалення. Бо у нас попереду вічність… Це слова Майтімо – про вічність, у нього з цим висловом був, видно, зв’язаний якийсь гіркий спогад, бо вимовляв він його з гіркою іронією.
Настали дні, коли ми почали відчувати тремтіння землі і якусь тривогу. Вона, ця тривога, носилася у повітрі, до городища підходили сполохані тварини, птахи сідали нам на руки і щось намагалися оповісти. А одного ранку до Амон-Еребу прибув військовий загін.
Це були Нолдор, молоді, спокійно-сумовиті. Над їхніми головами маяв синій стяг за срібними зорями. Їхній кано проїхав у відчинену навстіж браму і зіскочив з коня, а Маедрос вже йшов йому назустріч, чого ніколи не робив для нечастих гостей, зупинився навпроти молодого Ельфа, коси якого були перевиті срібними стрічками і вже почав був схиляти коліно, але керманич ухопив його за плечі, і не дав вклонитись.
- Вую Майтімо, - мовив він, - любий мій вую… Рудий, та ще й пухнастий…
- Еренійоне, - мовив Маедрос розчулено, - мій хлопчику, як же ти виріс…
Вони не бачилися давно, дуже давно – з самої Дагор Браголлах, коли шлях між Гітлумом та Гімрінгом було перекрито орочими ордами. Син Фіндекано був неймовірно схожим на свого батька, так, принаймні, оповідав Маедрос, ось тільки очі князь Фінгон мав сині, мов грозове небо – спадок по батьковій матері, котра була з ваніар, а Еренійон успадкував сірі холодні очі Нолфінгів.
Ввечері, на святковій учті, Еренійон мовив перед принишклими Нолдор Першого Дому:
- Мої родичі… Я не буду нагадувати вам Гавані, та взяття заручників, тим більше, що хвала Богам, сини Ельвінг не постраждали. Нині у нас інший клопіт – я дізнався від своїх вивідачів з затоки Дренгіст, що Захід нарешті прийшов нам на допомогу. На східному березі висадилося військо, говорять, що складається воно з Ваніар та тих Нолдор, що зосталося у Тіріоні. Окрім того – у війську безліч Маяр, воєводою є Еонве, улюбленець великого Манве та його оповісник, можливо – навіть сам Вала Тулкас прийме участь… Ми виступаємо на північ, і кличемо вас з собою…
Ми виступили наступного ж дня…
Городище спорожніло, вагітних жон та дітей, котрі не могли іти з військом, Еренійон відправив під охороною до Гаваней. Звідти вони мали переправитись на Балар, і очікувати, чим це усе закінчиться. Разом з Нолдор Еренійона йшли Фалатрим князя Кірдана, спраглі поквитатися з Ангбандом за близьких, котрі загинули в Останній Битві, та під час падіння Брітомбару та Егларесту. У війську були також ті Нолдор з Третього Дому, яким вдалося вціліти опісля падіння Нарготронду, та наші з Ельросом земляки-гондолінці. Ці сподівалися, окрім всього іншого, вирятувати з ангбандських льохів своїх полонених родичів. Коли поруч розгорнулись стяги дому Феанаро, дехто глянув неприязним оком, однак якихось особливих сутичок не сталося – не до того було.
О, як ми мчали, мчали кінно, майже не зупиняючись… Ліси закінчилися, двічі нам довелося прорубуватись крізь орочі зграї, і тоді мій клинок вперше заллявся їхньою чорною кров’ю. Потім ми побачили пагорб, на ньому – руїни величної твердині. Близько не під’їжджали, однак Майтімо сказав мені, що то – Гімрінг.
Швидше… Швидше… Ми проминали селища вастаків… Людей намагалися не зачіпати – їхній короткий вік унеможливлював будь-яку помсту. А вастаки жахалися нашого війська, котре мчало, ніби підхоплене буревієм.
Жінки-Нолдіе їхали разом з воїнами. На короткому перепочинку Майтімо познайомив мене з красунею, чиє волосся відсвічувало одразу і золотом і сріблом. Пані звалася Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель, Галадріель на синдарині. З нею їхали чоловік і донька. Синда Келеборн – так звали доріатця – був не в захваті від цієї подорожі. Згодом Келебріан зізналася мені, що її мати пішла за військом проти волі чоловіка, та ще й взяла з собою її, на ту пору ще зовсім юну еллет. Злощасний Синда, миролюбний від народження (Келеборн бо не брав участи в жодній битві, як зрештою, і більшість вцілілих доріатців) змушений був супроводжувати жону і доньку до ангбандських мурів… На Феанорінгів він взагалі дивитися не міг, а Артаніс (я говорив, здається, що вона не любить свого синдарського назвиська) на коротких перепочинках пропадала в нашій частині табору.
Взагалі, у Майтімо збиралися всі, хто зостався в живих з нолдорської знаті… О, як же їх було мало… Майтімо, Макалауре, Келебрімбор – Перший дім, Еренійон, його сестра Ерніс та ми з Ельросом – Другий Дім (старше покоління Другого Дому загинуло все), Артаніс та Келебріан – Третій Дім… Чвари та суперечки було забуто – ми нині були одним.
Анфаугліт – Випалений Степ… За літа, що минули від Дагор Браголлах, він покрився травичкою, зеленою, тендітною, несміливою… Ми неслися вперед… Земля тремтіла під ногами, розгойдувалась, мов палуба корабля… Ще одна ороча зграя, і кіннота просто з маршу розгортається для атаки… Меч у мене в руках… Я – нищитель, я – месник за тих, кого не знав, але кого встиг полюбити… Прорвалися… І Майтімо кричить до похмурого неба ім’я Фіндекано, котрий загинув тут, десь тут…
Ельронд урвав оповідь. Затулив руками обличчя…
- Ми спізнились, - мовив глухо, - це була не наша битва… Ми, Нолдор, котрі пішли за Феанаро, мусили лише гинути – від зброї, тортур і горя… Ми не мали перемагати – за нас це зробили інші… Ті, хто не наважився вирушити з Валінору, отримали перемогу – плід наших півтисячолітніх зусиль. Бо вони були слухняними… Ми прибули до Дор Даеделоту вже опісля взяття Ангбанду…
- Це Майтімо говорив тобі ці слова? – обережно спитала Нерданель.
- Ні, не він…, - сказав Ельронд, - о, так, я дитя перед вами, і перед ними… Не мені б таке казати. Я народився в Гаванях,а не у Тіріоні, я не плив на кораблях, відбитих у Телері, не палив ті кораблі у Лосгарі, не йшов по кризі Гелькараске… Але ж ненько… Він же міг попередити…
- Хто він?
- Еонве, - видихнув Ельронд трохи не ненависно, - у них були орли… І палантири… У нас був палантир – на Амон-Еребі та у князя Кірдана. Ми встигли б, якби виступили раніше, всього лишень на кілька днів…
Коли ми прибули – все було уже скінчено. Ми розбили табір – неподалік табору звитяжного війська. Еренійон пішов до князя Фінарфіна – тут його звуть Арафінве. Разом з Артаніс…
Ясна річ, що їх було добре прийнято, і важко собі уявити радість Арафінве, котрий вже не сподівався зустрітися з донькою. Князь Тіріону, Великий Князь Нолдор, прийняв і нас усіх – те, що зосталося від нолдорської знаті. Від нього ми з Ельросом довідалися, що наші батьки живі, що мати зосталася у Валінорі, а батько Еаренділь тут, що він є героєм, переможцем дракона Анкалагона…
Моргота взяли у полон, Ельдар ходили дивитись на нього, особливо ті, хто народився в Ендоре і не міг бачити Валу Мелькора. Майтімо повагався, а тоді вони з Маглором пішли самі і повели нас. Закутий у кайдани та нашийник велет справив на мене враження – це дійсно був згусток зла, але зла, яке притягувало і заворожувало. Він пізнав Маедроса, ще б пак… І сказав…
- Оті слова? – спитала Нерданель сумно.
- Оті слова… А потім засміявся так, що у мене трохи не заклало вуха, і спитав у Маедроса: «Зловтішаєшся, ельфеня? Дивись уважно, Майтімо, можливо тобі нині перестануть снитись мої підвали. Однак є одна річ, яка тобі завжди нагадуватиме про мене – тавро раба на твоїх грудях».
Майтімо не відповів. Він стояв, неначе прислухався до чогось в глибинах свого духу. А тоді усміхнувся своїм ніжним усміхом, обійняв мене за плече лівицею і повів геть.
Ви не повірите, ненько, але я відчув, так відчув Морготову злобу… Щось у поведінці Майтімо так роздратувало божественного бранця, що він аж загарчав від люті.
- О, він є жахливим, - ледве вимовив я опісля, - князь Фінголфін був великим воїном, якщо наважився викликати на двобій оце… Але ви його розсердили, Моргота… Чим, аtarinya?
- Тим, що не зловтішався, - відповів Майтімо спроквола, - у мене немає жалості до цієї… істоти, але немає і зловтіхи.
А земля продовжувала тремтіти, гори гриміли обвалами, а якось, опісля чергового землетрусу неподалік запахло морем…
Море… Воно підступило так близько… Табір кілька разів переносили з місця на місце, земля двигтіла… Поговорювали, що це наслідок втручання Стихій, і що частину Белеріанду затопить вода.
І ось тут вони вперше заговорили про Сильмарили.
Вони – це Майтімо та Макалауре… Певного вечора ми лежали в їхньому наметі і слухали ту розмову, ми бо були їхніми пажами та зброєносцями. Лаїрасул, як і Наурон, зброєносець Макалауре, отримали статус дружинників.
Сильмарили були у Еонве – їх вийняли з вінця Моргота, з того вінця, який перетворили на нашийник… Я досі з жахом згадую хазяїна Ангбанду – Саурон порівняно з ним є дитям. Мені доводилося бачити визволених бранців – ніякі сади Ірмо не повернуть їм погідності духу. Одна лишень сила волі, хіба що… Як у Майтімо… Тільки вона.
Отже камені… Брати вирішили іти до Еонве і вимагати у нього свою власність. Ви ж знаєте, ненько, що вони були праві – власником будь-якої речі за нашим звичаєм є творець, або той, кому творець заповідав свою роботу. Навіть даровану комусь річ творцю можна було вимагати назад – щоправда, ніхто цим правом не користувався. Гноми додали до цього право покупця, однак, коли вони напали на Тінгола, вони якраз і вимагали у нього Наугламир за правом творців, забувши про те, що Фінрод Фелагунд, перший власник Наугламиру, гойно розплатився з гномами за роботу. «Фелагунда нема, - говорили гноми, - заповіту він не залишив, отже Наугламир є нашим»
Наступного ранку брати зібралися і пішли… А повернулися увечері…
В наметі були лише ми – хвала Валар за їхні маленькі милості… Феанорінги увійшли з спокійними погідними обличчями, Майтімо навіть усміхався кутиком рота. І раптом Макалауре упав на розстелені коци, рухнув як зламане деревце – і застогнав, не від болю, від приниження і ганьби.
Вони не оповіли, що там було, вголос не оповіли, однак я глянув в очі аtarinya і оsanwe розказало мені все… І те, як вони йшли табором, а на них дивилися Ельдар з війська Еонве… Воїни-Ваніар в сяючих кольчугах, Нолдор з Тіріону… І скільки вони очікували, доки їх зволили прийняти… І про коротку розмову, в якій їм порадили повернутись до Валінору і звернутись до суду Валар… І про те, як вони вийшли з того намету просто в юрмище цікавих, і хтось уже назвав їх братовбивцями, немов кинув в спину камінь… І як всі обдивлялися їхні кольчуги з магтанової сталі, потьмянілі від часу і своєї та чужої крові, й простенькі шерстяні плащі, крашені червцем в багряне, і як якийсь майя з наближених Еонве промовив щось про посоромлення пихи і ламання гордощів… У Майтімо, мого аtarinya, вистачило душевних сил на зневажливий усміх, і на підтримку брата, з яким він весь час тримав осанве. Вони покинули табір переможців, а дехто не посоромився ще й сказати, що цим князькам було тісно в Тіріоні, вони шукали собі землі і влади, а нині мають тієї землі лише стільки, скільки під ногами.
Прибіг Ерейніон, він був тоді у Арафінве, і пізно дізнався про все. Він обійняв Майтімо, але мій аtarinya сказав тихо, але твердо:
- Ерейніоне, милий, ти ж знаєш, що я не терплю, коли мене жаліють.
Два дні Макалауре не виходив з намету. Ельрос був біля нього, а я ходив за Майтімо хвостиком і намагався прислужитися в чому тільки міг. Вночі Феанорінги довго шепотілись, я розібрав тільки, що Макалауре ладен уже й повернутися та піти на отой суд Валар, а Найстарший з ним не згоден. Згадували вони Феанаро і загиблих братів, і оту Обітницю, яку Майтімо мені якось повторив, і я запам’ятав її дослівно… Ранком вони вже були спокійні і погідні – видно до чогось домовились. Запитувати я соромився – зазвичай у аtarinya не було від мене таємниць, але нині…
Третьої ночі я прокинувся наче від поштовху. Ельрос теж вже сидів на своєму коці. Земля знову здригнулась, землетруси продовжувались час від часу, але не це розбудило мене. Феанорінгів не було в наметі, це ще нічого не значило, вони могли кудись вийти, може перевірити варту, бо довкола табору тинялися вцілілі орки, всмерть перелякані, але ще небезпечні. І тут я підскочив, ніби опечений, бо побачив біля себе отой медальйон, що віддав вам, нене. Медальйон Майтімо, де він зберігав те, що зосталось від його родини. Все зрозумівши, я відкрив защібку. Пасемець довкола вашого було сім…
Я вдягнув ланцюжок з медальйоном на шию. Ельрос, вже озброєний, простягнув мені меча… З ким ми хотіли битися? Я не знаю… З судьбою, з прокляттям Судді, з самим Еонве… Я знав одне – що більше не дозволю його принижувати… не дозволимо принижувати їх… Ми з братом нині думали наче однією головою – слова були не потрібні, оsanwe теж…
Та ми спізнилися, на добре, чи на зле – не можу сказати. Коли ми вибігли з табору, нашого вояцького табору, що здавався таким злиденним поруч з табором війська з Заходу, то відчули їх обох… Феанорінги йшли, оминаючи наш табір, в керунку гірського пасма, котре поволі ставало скелястим морським берегом. Долини за ним вже затопило море, а скелі все тремтіли, і з тріщин у землі виривався вогонь.
Північніше гуркотів Тангородрім – вулкан вивергався, вихлюпуючи з себе рештки лави туди, де колись знаходився Ангбанд. Словом, нічка була… Та ми не відчували страху, ми бігли, керуючись відчуттями. І раптом відчули – брати розділилися…
Ельрос одразу ж звернув ліворуч, я праворуч… Я вже говорив вам про містичний зв’язок: ми навіть не засумнівались в тому, що обрали вірний керунок. Я біг вперед, біг з останніх сил – і раптом побачив поміж скель знайому високу постать…
- Аtarinya! – закричав я, - аtarinya!
Майтімо зупинився… Він був вбраний по вояцькому, все в ту ж стару кольчугу та червлений плащ. Поволі обернувся до мене… В затисненій лівиці щось сяйнуло.
О, я одразу пізнав той блиск, знайомий мені з дитинства. Я кинувся до Майтімо, і аtarinya усміхнувся мені, втомлено і якось розгублено.
- Дитя моє, - сказав, - для чого ти пішов за мною?
- Я боявся за вас, - видихнув я, - я хотів допомогти вам… Але ви… Як вам вдалося?
- О, - мовив Майтімо з усмішечкою, - воїнам з Заходу потрібно пройти вояцький вишкіл… Ми з Макалауре зняли варту голіруч…
Я затремтів.
- Нікого не вбили, - сказав Феанорінг лагідно, - заспокойся.
- У вас кров на кольчузі, - прошепотів я.
- Моя… Я не міг навіть меча видобути… з Сильмарилом у руці. На краще, зрештою… Однак, тобі не слід бути тут дитя моє. Вертайся до табору.
- А… А ви?
- Синочку, - сказав Майтімо, - я мушу повернути Феанаро його камінь.
Я зрозумів і злякався.
- Не покидайте мене, - сказав, - будь ласка…
- Я мушу, милий… Обітниця…
Щось запекло мені у грудях, і я мовив:
- Певно, камінь Феанора є великою дорогоцінністю. Через один з цих каменів нас покинула мати, покинула напризволяще, чого ще не робила з власної волі жодна еllet. Тепер мене покидаєте ви, аtarinya … Що ж… Ідіть до Туманних Чертогів, але знайте – у вас немає сина…
Майтімо сів на плаский камінь, а я залишився стояти. Відблиски полум’я з тріщини неподалік танцювали на його обличчі.
- Дитя моє, - мовив він, - невже ти думаєш, що ми з братом здатні були викрасти Сильмарили з шатра Еонве і щезнути звідти як тіні? Ні, нас було викрито, і ми вже стали спина до спини і приготувались до останнього бою, аж тут явився сам Еонве і звелів пропустити нас. Він сказав, синку, що нечисті руки не зможуть утримати Сильмарили, благословенні самою Вардою Елентарі. І Ельдар розступилися перед нами, і ми змогли піти…
В гарячці ми не відчували болю, але потім відчули його сповна. Подивися сюди, дитя моє…
Він обережно поклав самоцвіт на камінь поруч і витягнув лівицю… Я з жахом побачив почорнілі пальці і опік на долоні. Неначе тавро…
Всі лихі думки щезли з моєї голови, мов дим. Я опустився на коліна, поруч, і обережно притулився щокою до цієї зраненої руки.
- Дитино моя, - тихо заговорив аtarinya, - я думав всі ці роки, багато думав – чому збувається прокляття… Чому нам до перемоги завжди не вистачало таких дрібниць: години часу, зайвої сотні воїнів… Чому життя протекло крізь пальці – мов пил, мов сон… Через нашу гординю, як говорить Еонве? Гординя була, ніде правди діти, однак була і просто гордість, і сила теж була… І зрозумів, нарешті – все сталося через одну помилку. Помилку нашого батька – великого Феанаро. Ти добре пам’ятаєш Обітницю, сину?
- Від слова до слова, - прошепотів я.
- Повтори її переді мною.
- Нехай, - вимовив я страшні слова, що звучали тут, в цьому жахливому місці мов удари дзвону,
ця особа буде нам ворогом, чи другом,
служитиме Тьмі, чи Світлу,
виявиться поріддям Морінготто,
чи творінням Світлого Вали,
Мая, Ельда, або тим, хто прийде за нами,
ще не пробудженою смертною істотою,
мають знати вони,
що ні закон, ні любов, ні побратимство,
ні видимий жах, ні небезпека, ні сама Судьба
не захистить від Феанаро та його синів
того, хто зберігатиме Сильмарили в потаємному схроні, у власному домі,
а чи просто триматиме у руках.
Ми присягаємо родом усім,
що до кінця своїх днів ми нестимемо йому погибель,
і переслідуватимемо його до кінця світу.
Наше слово чує нині Всевишній Еру
і Предвічна Тьма, що візьме душу клятвопорушника.
Свідками ж Обітниці є священна гора Танікветіль,
і Манве Сулімо та Варда Елентарі!
- Я навчав тебе, дитя моє, родоводу та історії роду Фінвіонів, - мовив Майтімо, ледве розімкнувши стиснуті вуста, - з чого почався Вихід Нолдор?
- З загибелі Великого Князя Нолдор Фінве та викрадення Сильмарилів, - відповів я, - князь Феанаро заприсяг помсту за батька і присягнув повернути камені…
Я затнувся… Щось тут було не так…
- В Обітниці, - видушив врешті, - немає жодного слова про помсту за князя Фінве… Тільки Сильмарили… Тільки вони…
- Ось вона, - вимовив Майтімо, - найперша помилка. Камені… Тільки вони… Батько відмовився віддати камені Варді Елентарі, щоб та врятувала Лауреліну та Тельперіон. О, це були не просто дерева… Вони були живими… Вони сяяли… Вони співали…
- Срібне проміння, - прошепотів я, - золотий сон… Лауреліна, Тельперіон…
- Задля врятування живих істот батько не зміг зректися витвору рук своїх. Можливо, розколовши Сильмарили, він не зміг би видертися з обіймів чорної туги, і загинув би – однак врятував би світлоносні дерева коштом власного життя. Друга помилка є продовженням першої – для батька повернути Сильмарили стало важливішим за кревну помсту…
Майтімо з зусиллям поправив мені волосся, що вибилося з кіс.
- Я не хочу, - вимовив, - повторювати батькові помилки. Я любив Феанаро, я люблю його і досі, таким, яким він був – нестриманим, гордим, запальним, часом пихатим. Бо він… Він мій аtarinya . Однак – я багато чому навчився на його досвіді. Коли я задля Обітниці плюндрував Доріат і брав на меч Гавані Сіріону, я був самотнім. У мене була лише Обітниця, а поруч стояли брати, скуті тією ж Обітницею. Нині у мене є син… Дитя моє – вибір за тобою. Я можу зостатись тут, в цьому світі, таким, яким ти мене бачиш нині. Я не зможу захистити себе – ці рани не затягуються. Я не зможу захистити тебе – ти є ще зовсім юним. Я не зможу захистити Камінь – від Людей, або Гномів, для яких це лише коштовність, і не більше. Нехай біля мене зостанеться купка Ельдар, з тих, хто не захоче повертатися на Захід – яке я маю право дивитись на те, як за мене будуть гинути інші? Я маю лише два шляхи на вибір, дитино, зостатися з тобою в Ендоре, слабким, безпомічним, двічі затаврованим… Тавро на грудях від Моргота, тавро на долоні – від Валар… Хіба що на чолі у мене не написано – «братовбивця». Або – повернутися до Валінору… Разом з братом і вами, нашими дітьми… На суд Валар… Мені байдуже до вироку, я вже знаю, яким він буде – довічна ганьба. Тут, або там. Я витерплю це, дитя моє, бо нині тобі потрібен аtarinya. Нехай опісля ти побачиш Еаренділя, переможця дракона й рятівника Середзем’я, і голос крові заговорить в твоєму серці, і ти відвернешся від мене, бо діти, як і жони, люблять переможців – я ніколи не пошкодую про своє рішення. Тільки чи потрібен тобі буде названий батько, котрий порушив Обітницю, і тим стоптав під ноги вояцьку честь і гордість Нолдо?
Тієї миті, нене, моя юність розвіялась над тим жахливим місцем і осипалась попелом. Я постаршав на сотні років… І я зробив вибір.
- Князю Нельяфінве-Майтімо, - вимовив я, - робіть те, що говорить вам серце, і збережіть вояцьку честь. Я ж, ваше дитя, хоч і не кровне, любитиму вас доки й віку мого – тут і в Туманних Чертогах. Ви йдете не самотнім – у вас є син…
І Майтімо пригорнув мене отою обпаленою рукою, і ми сиділи так у спалахах вогню. Довго сиділи. А потім він підвівся, і я встав теж.
- Допоможи мені, зброєносцю, - мовив аtarinya.
І я допоміг йому зняти плаща, кольчугу, і пояса з мечем. І заплів руде густе волосся в одну тяжку косу – так, як він любив: волосок до волоска. І прийняв від нього дар – золотого перстеника у вигляді квітки, що його Келебрімбор зробив колись для любого вуя, а також – меча роботи Феанаро, ножа тієї ж роботи та кольчугу магтанової сталі. І поцілував його востаннє, а він сказав, що завдяки мені він спізнав, якою є любов батька до сина, і вдячний мені за це – до кінця світу, і що він і в Мандосі думатиме про мене, і це не дасть згаснути його духу.
Зрештою він відірвав мене від себе, бо я не хотів випускати його з обіймів назустріч загибелі. Я не знав, що він зібрався робити, адже всю зброю Майтімо віддав мені. Аtarinya взяв Сильмарил, лице його застигло, але не виказало болю. І наказав мені сидіти на місці, і не йти за ним.
Але я таки пішов, скрадаючись за стрункою постаттю в чорному оксамиті. Майтімо легко ступав по камінню, гордо звівши голову… А попереду зяяла тріщина у скелястій поверхні, з якої виривався вогонь… І я зрозумів, і в розпуці впав на гаряче каміння, а мій аtarinya підійшов до провалля, підняв до зірок лівицю з затисненим у ній Сильмарилом, викрикнув ім’я Феанаро, і кинувся вниз.
Ельронд раптово обірвав розповідь. По непорушному обличчю Нерданель котилися сльози, яких вона навіть не намагалась витерти.
- Що я наробив, - мовив гість з розпукою, - для чого я оповідав про це…
- Ні, я хотіла слухати, - заперечила жінка, - я хотіла… Отже так… Мій первістку, мій Найстарший… Вояцька честь… О, моє дитя…
- Ви… - спитав Ельронд обережно, - ви хіба не знали, як…? Адже я оповів його воїнам, і багатьом іншим, і дехто з тих інших відплив на Захід…
- Я ж мало з ким говорила, - мовила Нерданель втомлено, - але ти не переймайся, любий гостю. Ці сльози полегшать мені душу – я заплакала вперше від Виходу Нолдор. Ти любив мого Майтімо, ти був йому добрим сином, дитя моє. Тому я любитиму тебе, як любила і люблю свого Тьєлпе. І любитиму твого брата, Ельроса, котрий був добрим сином для мого Макалауре… Він напевне загинув, твій близнюк, бо ти прибув сюди сам… Чи може, він не захотів повертатись?
- О, я оповім про це, - сказав Ельронд, відвернувши голову, щоб не дивитись, як його співрозмовниця осушує очі білою хустинкою, - якщо ви захочете слухати далі цю смутну повість.
- Говори, - сказала Нерданель, - я мушу знати…
- Я лежав, - вимовив Ельронд, - лежав на отих каменях до ранку. Це диво, що мене не зжерла якась потороча, що втекла з розгромленого Ангбанду. Я не плакав – дух мій взявся крижаною корою, в якій і перебуває нині. Тієї ночі вмер Ельронд, син Еаренділя, названий син Маедроса, а народився той Ельронд, якого знає нині Середзем’я. Холодний і розважливий мудрець без почуттів і серця. Сильний і справедливий, сповнений спокою. Ніхто не знав, чого коштував мені той спокій.
Бо, лежачи на розпеченому камінні, я дав Обітницю, закликавши в свідки сили Світла і Тьми. Я дав Обітницю визволити з Туманних Чертогів свого аtarinya, і всіх Нолдор, чиї душі сущі у Мандосі, бо без родичів і друзів Майтімо не буде щасливим, а якщо вже визволяти – то всіх, яке я маю право вибирати.
- О, нерозумний Нолдо, - прошепотіла Нерданель, - що ти накоїв…
- Я все зробив вірно, нене, - незворушно відповів Ельронд, - ранком я зав’язав даровану мені зброю в Маедросів плащ і повернувся до нашого табору, де і оповів Еренійону, що трапилось. Син Фіндекано заплакав, а я не міг вичавити з себе навіть сльозини. Мого брата не було – між нами стояла стіна аvanire . Однак – я вже говорив про отой зв’язок, котрий поєднував нас. І я вирушив на те скелясте урвище, що стало берегом моря.
Шукав я довго… Нарешті зустрів – але не брата, загін Ельдар з прибульців, котрі обшукували місцевість, винищуючи ангбандських тварей. На мої питання вони відповіли, що бачили якогось напівбожевільного Ельфа з арфою, котрий грав хвилям і вітру. Це було більше схожим на Маглора – але потім я згадав обвуглену руку свого аtarinya і зітхнув. Макалауре не зміг би нині грати хвилям і вітру… Отже – співця вже нема, єдиний Феанорінг, котрий мав ніжну душу, вирушив до Туманних Чертогів, ступивши вниз зі скелястого урвища – у воду, не у вогонь. А на його арфі з золотими струнами грає мій брат, напівбожевільний від горя.
Ельронд підвівся, попрохав вибачення і швидко вийшов. За хвилину він повернувся, несучи в руках отого згортка, з яким він прийшов до садиби. Коли тканина впала, арфа смутно задзвеніла золотими струнами, ніби згадавши дім і господиню.
- Пізнаєте? – спитав.
- О, це арфа Макалауре, - смутно підтвердила Нерданель. Вона вже не плакала, віддавшись якомусь світлому суму, переплетеному зі спогадами.
- Мій брат, - продовжив Ельронд, - мав зі своїм аtarinya схожу розмову. Співцеві було ще гірше, ніж брату: він міг тримати меча у лівиці, однак, на арфі б грати вже не зміг… Quentaro без арфи – що може бути смутнішим. Ельрос був свідком його погибелі,як я був свідком погибелі Майтімо, і Макалауре зоставив йому три дари: кольчугу, арфу, меч.
В пошуках я провів кілька днів та ночей, а потім ще стільки ж ми добирались до табору. Коли, брудні і втомлені, ми з братом увійшли до шатра Ерейніона, то одразу ж зрозуміли – щось сталося.
Келебрімбор лежав в кутку, на розстелених укривалах, відвернувшись від усіх. Йому було найтяжче – він втратив те, що залишилось від його родини. Останній нащадок Феанора зостався нині у світі сам. Поруч сиділа Артаніс і готувала йому quenilas. Її лице було таким, що я мимоволі відвів очі. Жахлива врода – інакше не скажеш. Нервен була люта, така люта, що її лють аж дзвеніла у повітрі. Келебріан принишкла поруч. Мені трохи незручно про це говорити, але саме цього дня я вперше звернув увагу, якої бездонної синяви очі у доньки Галадріелі.
Еренійон теж був тут, разом зі своєю сестрою Ерніс.. Він обійняв нас, і мовив смутно:
- О, все менше і менше… І Макалауре?
Ельрос мовчки кивнув головою.
- Зі старшого покоління – одна лишень вельможна Артаніс, - вимовив син Фіндекано, - а з нею ми з Келебрімбором, брати у других…
- І сестри… - прошепотіла Келебріан, а Ерніс зітхнула і обійняла її.
- І ви двоє, нащадки Тургона… Ті, хто народився тут… Справедливості стало задосить…
- Вони відпустили Саурона, - безбарвним голосом сказала Артаніс, - вони його відпустили.
Я не зрозумів, а зрозумівши – сів на коци. Саурон, Чорний Мая, був рідкісною тварюкою вже в ті часи, це він катував Майтімо, а Фінрода, улюбленого брата Артаніс, опісля тортур прирік на жахливу смерть, і з ним загинуло ще десятеро воїнів, окраса Нарготронду. Ці вельможні бранці були не єдиними, хто прийняв смерть від лап Чорного Мая, говорили, що тварь знаходила насолоду в споглядання тортур. Саурон віддавав на муки і Людей, і навіть Гномів… Оповідали про страшні досліди, які він проводив над бранцями, це з його вини впав Гондолін – Маеглін, мій родич, і син сестри Фіндекано, вельможної Арельде, потрапив до полону, бувши у владі чорної туги від нещасливого кохання. Наслідки відомі – злощасний Маеглін погодився співпрацювати з тварями, єдиний Ельф за сотні літ, і загинув сам, але погубив Гондолін.
- Та як же… - почув я голос Ельроса.
- Саурон, - мовила Артаніс, - хитра бестія… Він прийшов здаватися у полон. Сам прийшов, адже для подібних йому ганьба – порожній звук. І милосердний Еонве наказав йому з’явитись на суд Валар… З власної волі. Ясна річ, що на Захід цей виплодок Моргота не відбув.
Я сидів мовчки. В голові у мене голкою застрягла думка, що Майтімо з братом теж запропоновано було з’явитись на суд Валар. Вустами Мая Еонве мусила говорити божественна справедливість, і вона, та справедливість, зрівняла тварь, яка нівечила Арду вкупі з Морготом, і захисників Арди, які хоч і робили помилки, але ніколи не були на боці зла.
- О, - вимовила Артаніс, - Валар подбали, щоб життя в Ендоре не було нудним. Тоді, у Валінорі, вони дозволили Морготу вільно гуляти Благословенним Краєм, аж доки він не наробив стільки зла, скільки вже не зміг винести Аман. Тепер тут зоставлено Саурона… Для чого?
- Бо ми ще живі, - співуче мовив Келебрімбор, раптово підіймаючись на лікті, і обертаючись до нас, - бо останній нащадок Феанора ще не помер від зброї, тортур і горя…
- Келебрімборе, милий, - озвалася Артаніс, - може тобі варто повернутись на Захід. Адже дозвіл…
- Дозвіл? – гіркувато спитав Келебрімбор, - дозвіл жити на Тол-Ерессеа, а наші рідні муситимуть благати Телері, щоб доплисти до цього острова і побачити родичів? Я виніс би будь-яку ганьбу, але не потерплю ганьби моїх близьких, котрі зовсім не винні в тому, що сталося колись в Альквалонде.
- Може загиблі Телері вже повернулись з Мандосу, - писнула Келебріан, - і про все забуто?
- Телері перевезли військо Заходу, - мовив Келебрімбор, - а самі навіть не ступили на берег Ендоре, щоб не воювати поруч з Нолдор. Поруч з тими Нолдор, котрі є зовсім неповинними в тій злощасній сутичці. Краще я вже загину тут, в Ендоре, аніж буду в Амані вибачатись перед кожним стрічним Телері лише за те, що є Нолдо.
Він знову впав на коци, і заховав лице в долонях, шепочучи імена синів Феанора, оплакуючи як тих, що загинули нині, так і тих, хто загинув раніше. А ми сиділи, сиділи мовчки, зрештою Артаніс почала співати тихо, ледве чутно, співати поминальної, і стогоном озвалася до неї Маглорова арфа…
Ми співали всю ніч, а на ранок нас відвідав посланець Еонве, вродливий воїн-Ваніа, і мовив, що воєвода хоче бачити синів Еаренділя. Воїн назвався Глорфіндейлом, другом князя Тургона, отим, що загинув в бою з барлогом, давши змогу біженцям врятуватись і дібратись до Гаваней. Ми з братом подивились на Ельфа, котрий пройшов через смерть і воскресіння з помірною цікавістю – раніше ми б не зводили з нього очей – тоді пішли до спорожнілого шатра Феанорінгів, вимилися, вбралися в чистий одяг, оперезалися мечами роботи Феанаро і пішли до сусіднього табору.
Еонве прийняв нас милостиво, поруч з ним ми побачили чоловіка міцної статури, явно напівкровного. Ми зрозуміли, хто це, однак нічого не ворухнулося в наших серцях. Еонве назвав чоловіка Еаренділем, і ми схилили коліно перед переможцем дракона, а той заплакав, побачивши, як виросли його ельфенята.
Еонве мовив, що Белеріанд піде під воду весь… Це було для Нолдор ще одним ударом – всі священні для них місця, политі кров’ю родичів, мало затопити море. Однак на наших з братом обличчях не здригнувся жоден м’яз. Я сам дивувався нашому спокою, спокою смерти, який потім всі приймали за спокій мудрості.
Нас спитали, чи хочемо ми відбути на Захід, і ми чемно відмовились, чим зранили серце Еаренділя, який сподівався знову поєднати родину. Тоді Еонве запропонував нам вибирати долю,адже ми теж були… ну, майже напівкровні. Ми мусили обрати, ким зостатись у цьому світі – Ельфом чи Людиною. Я не знаю, чи всім особам змішаної крові надавали право такого вибору: Діор загинув раніше, ніж йому могли запропонувати цей вибір, а у Еаренділя та у Ельвінг я про це просто не питав, як і у Елуреда з Елугілом, котрі відбули на Захід одразу опісля Війни Гніву. Так, принаймні, оповідав Орофер.
Вибір мав бути цілком добровільним, Еонве мовив, однак, що для тих Аданів Белеріанду, котрі пережили лихоліття, і не стали служити лихій силі, у відшкодування втрачених земель, буде створено і дано їм у володіння прекрасний острів біля нових берегів Ендоре. І що їм буде подовжено вік, і додано мудрощів і сили. І що їм потрібен князь – князь з ельфійською кров’ю в жилах, але не Ельф, щоб не вправляти Людей у спокусу знищити безсмертного правителя.
- Я вибираю людську долю, - озвався раптово Ельрос, - і той прекрасний острів…
- Нуменор, - лагідно підказав Еонве. Я стояв у якомусь страшному заціпенінні, я зрозумів брата. На хвилину мені захотілося зробити те саме, але я нагадав сам собі – Обітниця.
- Я вибираю долю Ельфа, - мовив я, - і пам’ять Безсмертного.
Не знаю, чи зрозумів мене Еаренділь, а от Еонве зрозумів занадто добре. Бо на грудях у мене висів медальйон, на якому переливалась діямантовим блиском Зірка Феанора.
- Сини мої, - мовив Еаренділь, - ви ж розлучаєтесь навіки…
- Так судилося, - озвався я, а в голові пролунало дзвоном: «від зброї, тортур і горя…»
От і все, ненько, я оповів вам про те, що стосувалося ваших синів… Те, що було далі зі мною не так важливо, та й довга це історія – на дві епохи… Прокляття йшло за нами, вцілілими, назирці – я бачив, як орки підняли на списах розтерзане тіло замученого Сауроном Келебрімбора, і я утримав, утримав свій загін від негайної атаки і остаточного розгрому… На моїх руках помирав Еренійон, відважний син відважного батька, прозваний Гіл-Галадом, Зоресяйним… і перед моїми очима загинув Еленділь, людський нащадок мого брата. А Ельроса я поховав набагато раніше, і дух його вирушив незбагненим людським шляхом. Я бачив також падіння Нуменору, коли всі його негаразди і болі змило одною великою хвилею, і в голові моїй, мов удари дзвону, билося одне – справедливості стало задосить.
Я змужнів у безкінечних битвах, яких могло й не бути, якби не незбагнене для мене милосердя Еонве. Власне, Саурон погубив і Нуменор, нашепотівши останньому його князю мрію про безсмертя… Я одружився з Келебріан – а з ким я ще міг одружитись, як не з такою як сам, проклятою ще у материній утробі. Я товаришував з Трандуїлом, бо він бився лівицею, як і я, хоча ніколи не згадував чому… Я стежив за вцілілими нащадками Ельроса і взяв на виховання останнього з них, хлопчика, лице якого нагадувало мені брата, хоча Адан Арагорн, прозваний мною Естелем, зовсім не був схожим на Ельфа і мав щиру вояцьку душу. Однак, мені завжди здавалося, що в ньому живе душа Ельроса, котра втратила пам’ять, мандруючи від тіла до тіла, і є щасливою, бо їй не згадується зрада матері, не пече загибель Макалауре, не дзвенить ночами арфа з золотими струнами… А потім Естель зізнався мені, що кохає Арвен, мою єдину доньку, утіху мого серця. Я люблю своїх синів-соколів, але Арвен для мене була сенсом життя.
Я не послав Арагорна, як мій предок Тінгол, за коштовностями з корони Саурона, тим більше, що тварь, яку вже не раз розвоплощали, мала нині вигляд Багряного Ока на вершечку вежі. Яка там уже корона… Але я зробив гірше – я сказав Естелю, що моя донька вийде заміж лише за князя Гондору, держави, що була спадкоємицею Нуменору. Тієї миті я нічим не відріжнявся від свого і його предка Тінгола, бо завдання це для Адана з прадавнього, але майже вигаслого роду було непосильним.
Арагорн виконав його… Мій Естель приймав участь у Війні Кільця, був у супроводі Оберігача Кільця, який я назвав Братством. Четверо гобітів, двоє Людей, Ельф, Гном та Істаро – Мая в людському тілі. Їм вдалося зробити неймовірне – заклятий перстень щез з лиця землі.
Ніхто не знає, як мудрий Ельронд, чий дім був в Ендоре останнім безпечним притулком, сидів біля ложа гобіта Фродо, пораненого чародійським клинком воїна-привида, страшного породження Саурона, і тримав в руках Велике Кільце, якого Саурон зробив, виманивши у Келебрімбора таємницю виготовлення артефакту. О, я не торкався до Кільця руками, я нанизав його на ланцюжок. Я дивився, а Кільце нашіптувало мені спокусливо про можливість виконання Обітниці, та тільки я зрозумів, що, коли я визнаю себе його господарем, а радше – слугою, то мені стане байдуже до всіх, окрім себе, і до мого аtarinya теж стане байдуже. І я заховав тоді Кільце, і почав збирати Велику раду, і споряджати Оберігача.
Я втратив Келебріан, думав, що втратив… Однак хоча б в цьому мені пощастило: vanimelde жива, і, здається, здорова. Я втратив доньку – Арагорн став таки князем Гондору, став цілком заслужено, і Арвен прийняла долю смертної, і зосталася з ним там, у місті з білого каменю, котре мало назву Мінас-Тіріт. Нещаслива назва – сказав би Фінрод Фелагунд, але Фінрод не повертався в Ендоре опісля свого воскресіння.
Я зоставався в Ендоре до останнього, бо весь час шукав можливість для виконання Обітниці. І я її віднайшов, ненько.
Нерданель подивилась на гостя з недовірою, але в її очах палахкотіли іскри безумної надії.
- Днів через сім, - лагідно сказав Ельронд, - у княгині Анайре відбудеться бал… Вас запрошено… не тільки на бал – вас запрошено у змову. Не злякаєтесь?
- А ти як вважаєш? – спитала Нерданель, дивлячись йому просто в очі.
- О, цей погляд Майтімо, - вимовив гість, - звісно, що ні… Однак, я мушу вас покинути, бо ми розмовляли кілька годин, і вам потрібен відпочинок. Я залишаю вам арфу – тут їй буде затишніше. Відваги, ненько… Ми здолаємо все – навіть прокляття.
Він пішов, а Нерданель взяла на коліна синову арфу, зроблену Феанаро для свого талановитого дитяти, захищену замовляннями від тліну, поклала руки на струни і мовила під їхній тихий подзвін:
- Естель… Сподіваюсь без надії.