Продовження
читати тут
Тиждень проминув в давно забутих, але таких приємних клопотах. Нерданель знову прикликала до себе тих жон і дів, котрі складали колись супровід княгині Першого Дому, а також свою невістку Лехте – дружину п’ятого сина Куруфінве - молодшого і матір Келебрімбора.
Коли Нерданель оголосила всім цим згорьованим вдовам та нареченим, що вони йдуть на бал, жони і діви спершу впали в заціпеніння, потім в здивування, потім – у гнів, а потім почали квапливо шити і приміряти нові сукні. Княгиня мала на своїх двірських пань та панянок приблизно такий самий вплив, як її чоловік – на їхніх meldanya. До початку балу сукні було пошито – усі багряні, з чорною мереживною облямівкою, зачіски зроблено, коні, що належали дому Феанаро, корячись нечутному поклику прибігли від зелених угідь, де паслися разом з табунами Вали-мисливця Ороме, і Нерданель з пишним почтом вирушила до садиби князя Нолофінве.
Вона не була там давно, дуже давно – ще з тих часів, коли її чоловік всмерть розсварився зі своїм братом, і навіть загрожував йому мечем. Анайре приходила до неї сама – поплакати разом, вірніше, плакала сама лише Анайре, Нерданель сиділа з сухими очима, і потішала подругу гарними словами, однак з літами Анайре стала приходити все рідше і рідше, особливо, коли в її порожній садибі оселилась Ітарільде з Туором. Та й Еаренділь, котрий жив у Білій Вежі на березі моря, до якої, опісля падіння Нуменору та зміни явного світу, було навічно припнуто його славетний повітряний корабель «Вініглот», дуже часто гостював у рідних. Щоправда без жони – Ельвінг не бажала навіть знайомитися зі своєю нолдорською ріднею.
Тому на балі були лише Нолдор, з чого Нерданель тільки зраділа. Вона думала, що на честь повернення родичів, до Анайре прийдуть Синдар з Нового Доріату. Ельвінг, її брати, може навіть Діор та Німлот – ті, що загинули тоді, під час взяття Доріату її синами… Появи Елу Тінгола вона не боялась, бо знала першого князя Доріату ще з тих часів, коли він звався просто Ельве. Однак, доріатці свято проігнорували. Анайре з доволі єхидною посмішечкою сказала, що в Новому Доріаті було своє свято, і Ельронд, її дорогоцінний нащадок, там був, разом з синами та милою Келебріан, і повернувся звідти з таким виразом на обличчі, ніби вкотре невдало штурмував Барад Дур, чи що вони там воювали разом з загиблим синочком її Фіндекано. До речі, вона, Анайре має для милої подруженьки несподіваний дар, і зараз його покаже.
Несподіваний дар виявився юнаком - Синда, невисоким на зріст, і вбраним на військовий лад – тільки що без меча при боці. Видно було, що якраз меча йому і не вистачає – настільки він до нього звик. Анайре мовила, що Синда зветься Ант, на синдарині це означає – дар, тому вона і дозволила собі цей невинний жарт.
- Мене звати Ант Доронінг, - мовив юнак співуче, - і я не Синда, я Нандо. А ви, ясна пані, напевне є мамою вельможного Маедроса… Ви так на нього схожі… Тобто – це він на вас… Ох… Вибачте…
Нерданель напружилась, продовжуючи мило усміхатись. Вона ще не перестала здригатись, коли хтось з прибулих починав говорити про її синів.
- Я з родини мандрівних Нандор, - говорив тим часом Ант на вишуканому квенья, - мій рід загинув ще при світлі зірок – їх розтерзали тварі. Мене врятував вельможний Фіндекано, син вельмишановної княгині Анайре, хай славиться її ім’я, вона бо є матір’ю воїнів. Я мав честь знати і вельможного Нельяфінве, прозваного в Ендоре Маедросом, і неодноразово складав йому шану, як в Дор-Ломіні, так і в Гімрінгу, а також мав честь знати його шістьох братів, однак – лише в обличчя. Вельможний же Маедрос вважав мене своїм добрим приятелем, бо князь Фіндекано ставився до мене, як до власного сина, і дозволив називати себе аtarinya. Народження Еренійона, милого моєму серцю, не змінило цього ставлення. Тому я насмілився навідати ясну пані Анайре, яко названу родичку, про яку стільки чув добрих слів від свого аtarinya, але доля виявилась милостивою настільки, що дала мені можливість познайомитись і з матір’ю першого мечника Ендоре.
- Перший мечник і перший лучник, - сказала Нерданель, мимоволі перевівши подих, - вони і тут були нерозлучними – Майтімо та Фіндекано. Ти давно прибув сюди, дитя моє?
«Ще при світлі зірок, - промайнуло у неї раптом, - загинули його батьки… Він має бути лише трохи молодшим за моїх Амбаруссар… Однак у нього очі юнака….»
- Я загинув у битві, - гордовито мовив Ант, - загинув з честю, поруч зі своїм аtarinya Фіндекано. Коли я поліг, він був ще живим, хоча справи наші були зовсім погані. Але я сподівався…там, в Туманних Чертогах. Весь час сподівався. А потім певний Мая оголосив мені вирок Судді – я мав воскреснути разом з усім родом Доронінгів. Але я спитав його, чи тут мій аtarinya Фіндекано, бо, якщо його тоді убито, то я можу і почекати, щоб вийти разом з ним. І ця пихата істота відповіла мені, що жоден Нолдо не вийде з Мандосу до кінця світу, і запропонувала дбати про себе. А коли я заявив, що не піду нікуди, то мене просто викинули з Туманних Чертогів, наче п’яного вастака з ломіонської корчми.
Нерданель раптово засміялась молодо і дзвінко, і пригорнула трохи розгубленого юнака до себе.
- Ну, що я такого сказав, - мовив Ант трохи ніяково, - може ви не знаєте, хто такі вастаки? Це огидні людці, зрадники і кривоприсяжці, говорити про яких – лише сквернити собі вуста. Але я і досі є обуреним, і тому…
- Ви, - мовила Анайре загадково, - потанцюйте, а тоді йдіть обидва до он тієї альтанки. Так попрохав Ельронд…
Ант подав руку Нерданель – подав по вояцьки, випростану, і долонею вгору. Жінка сперлась на ту руку так, як напевне спиралися на руки воїнів діви і жони Нолдіе, щоб піти до танцю у перерві поміж битвами, і вкотре пошкодувала, що не вирушила тоді разом з синами, махнувши рукою і на Феанаро, який їй це заборонив, і на свого батька Магтана, який обіцяв її проклясти.
Ант танцював чудово, Нерданель пізнала знайомий вишкіл – юнака напевне навчав сам Фіндекано, а може і її Майтімо, котрі свого часу були окрасою всіх балів Тіріону. Волосся його було заплетене у дві коси – родинна зачіска Другого Дому, в світло-сірих очах яскрів захват: ще б пак, він танцює з такою вельможною пані. Щире дитя, підібране Фіндекано біля тіл розтерзаних рідних… О, нині вона, Нерданель може спокійно дивитись у очі будь кому, хто насмілиться мовити щось лихе про Нолдор… Ельронд, котрий дав божевільну Обітницю задля її Майтімо, незнаний їй Ельрос, який ступив у небуття, аби позбутися страшної пам’яті про загибель Макалауре… Оцей Ант, вихований сином Анайре… Таких напевне багато – срібноволосих воїнів, тих, хто йшов з військом Нолдор, стискаючи в руках мечі й луки, мріючи про Арду Оновлену, де Ельф ніколи не стане харчем тварям… Чому це не зараховується? Де ота їхня справедливість?
В альтанці, куди опісля танку привів її Ант, за столом, освітленим лампою Феанаро, вже сиділо двоє – Артаніс і Фінарато. Брат і сестра дивились одне на одного так, що їх можна було прийняти за закоханих. Навіть руки переплели. Фінарато ласкаво кивнув Анту, пізнавши, і той вклонився йому, а Артаніс поцілував руку, назвавши її аrphen brennil , на що Нервен порадила йому покинути оці «доріатські церегелії» і ніжно поцілувала у схилене чоло. Юнак дійсно чудово знав нолдорських вельмож – навіть оприсклива Артаніс любила хлопчину. Він ще раз повторив свою історію, майже в тих же виразах, і Артаніс засміялась, коли юнак оповів, як його виганяли з Мандосу.
- Дійсно, - стиха мовив Фінарато, - справедливість іноді… є вельми загадковою. Я в Тіріоні, тішуся теплом, світлом, любов’ю батьків, коханням Амаріе, тепер до мене повернулася сестра… А мої десятеро воїнів, ті, з ким разом я приймав ту муку – і досі у Мандосі… І я навіть не спитав за них, коли мене випускали – я думав, що зустріну їх тут…
- Ти звертався до Кола Судьби? – спитала Артаніс.
- Мені пояснили, - мовив Фінарато з гіркуватою усмішечкою, - що я, мовляв, пожертвував собою задля Людини, я, ельфійський князь, я зробив річ, для Ельфа незвичайну, і тому я тут, а мої воїни, мовляв, лише йшли за своїм володарем, і тому нічого незвичайного не зробили…
- Та як це так! – скинувся Ант, - якщо порахувати, скільки Ельфи Гітлуму жертвували собою задля Людей… Хоча б тоді, коли нам вдалося вирвати старого Лоріндола з орочих лап… Воєвода все одно помер, але, принаймні на руках у сина, а не на тортурах. І задля цього полягло з десяток лучників, котрі прикривали відхід…
- Тут, милий Анте, свій вимір справедливості, - сказала Артаніс з такою усмішечкою, що Нерданель підібралась внутрішньо, і глянула на племінницю вже зовсім іншими очима, - ви всього лишень рятували воєводу-Адана, а мій брат – самого Берена, викрадача Сильмарила…
- Хотів би я, - не втримався Ант, - мати за подружку доньку Майе, котра все б зробила за мене. Викрадач Сильмарила… Та він без Лутіень не пройшов би і півдороги до Ангбанду…
- О, не треба, молодий воїне, - мовив Фінарато сумовито, - розвінчувати легенду… Нехай вона живе у піснях – ця повість про двох закоханих. Ми тут зовсім для іншого… О, а ось і Ельронд…
Ельронд зайшов до альтанки, і Нерданель одразу ж побачила, що нині в ньому горує кров Нолофінве. Вже досить добре вивчивши свого гостя і шанувальника, жінка збагнула, що у мудреця з Рівендейлу досить важка натура нащадка Фінве – вогонь Феанаро у нього палає під товстим шаром криги, в яку завжди було закуто дух Нолофінве. А ще глибше – прихований шар ніжності, якою завжди відзначався Арафінве. Єдине, чого не було в цьому загадковому Ельфі – синдарського простосердя, яке не могла зітерти навіть показна пиха колишніх доріатців, зате він мав з надлишком невластивого Ельфам поспіху. Не метушні, ні, але він все робив швидко, занадто швидко для Ельда, котрий звик рахувати час сотнями літ. Не встиг прибути – і вже організував… змову, так, змову проти справедливості Судді Намо.
- Мої сини, - мовив він без передмов, - вартують надворі. Ми можемо говорити без свідків.
Нерданель відразу ж відчула себе на війні. Або – в обложеній твердині… Або… Як там їй оповідали… «Тієлкормо, ми можемо говорити без свідків… Ти одружуєшся з Лутіень і отримуєш Доріат… З мене ж вистачить Нарготронду. Цей блаженний Фінарато, котрий ладен пожертвувати собою задля firi , ніколи не повернеться назад…» Фінарато… Фінарато запевняв її, що не тримає серця на її негідних синів… Фінарато ніколи не говорить лжі… Однак, при слові «змова» Нерданель мимоволі починала думати, що вони роблять щось потаємне, а отже лихе.
«Ельронд спитав мене, чи я не боюсь… Але я таки боюсь… Боюсь, що задля порятунку моїх дітей ми розбудимо якесь велике зло… Ельронд продумав все – Артаніс і Фінарато прагнуть витягнути з Мандосу позосталих трьох братів і десятьох нарготрондців, Ант Доронінг прагне побачити свого князя і аtarinya, сини Ельронда за помахом його руки підуть на смерть, не спитавши навіть навіщо, Анайре прикриває наше збіговисько, бо у неї ж там три сини і донечка, і онуки там, і її коханий Нолофінве… Але я вже бачила, чим закінчився виступ проти волі Валар… Невже станеться ще одне братовбивство, на чолі якого виступить цей Ельф з холодними, мов криця, очима? Він народився на війні, його брали в заручники, він виріс у ворожому стані і полюбив свого викрадача більше, ніж кровного батька, він все життя воював, а тут Тіріон – місто, яке ніколи не чуло звуків битви… Що він надумав? Взяти когось в заручники і вимагати справедливості? Великого Князя Арафінве, наприклад… Що я думаю собі, адже тут діти Арафінве… Але тоді – що?»
- Шановні родичі, - говорив тим часом Ельронд, і Нерданель відзначила, якою гордістю спалахнуло лице юнака-Нандо. Простосердого юнака… Ельронд тепер може послати його з мечем на валарауко, і Ант піде, і загине з усміхом… - ми зібралися тут, щоб обговорити одну-єдину справу. Вона стосується наших рідних там – у Туманних Чертогах.
Ви самі розумієте, що ми не можемо ні ставити нашим покровителям свої умови, ні навчати справедливості Суддю Намо. Більше того – уявіть собі, що Валар таки зглянулись на наші благання, і відкрили браму Мандосу.
Нолдор вийдуть на світло – вийдуть ті, що загинули у битвах, ті, кого було замучено в ангбандських катівнях і в підземеллях Мордору. І що вони отримають тут? Тавро братовбивць, і зневажливі усмішки тих, хто ніколи не бачив лиха? Життя на якомусь острові, або руїни Форменосу? Будуть вони тут щасливими? О, ні… Хто скуштував війни, хто пройшов крізь пекельні муки і помер, не зганьбивши чести, просто зачахне тут, у Благословенних Землях, де час зупинився навіки.
Ми, Нолдор – воїни і митці, нам потрібно відчувати себе захисниками, корисними світу, або, принаймні, своєму роду. Нам діяти потрібно, а не тільки танцювати та славити Валар дзвінкими піснями. І тому я пропоную інший вихід – повернути час назад…
Нерданель обвела змовників заскоченим поглядом. Однак, Фінарато лише розуміюче посміхався на цю божевільну промову, Артаніс слухала уважно і напружено, а Ант Доронінг задумливо накручував на палець кінчик коси.
- Я дві епохи думав над цим, - говорив рівно Ельронд, - дечим я поділився з вельможною родичкою Артаніс… Щоправда, вона вважала це неможливим, аж доки не побачила Велике Кільце…
Я оповідав присутній тут вельможній Нерданель, як сидів біля ніг Майтімо в останню годину його явного життя, і як він оповів мені, з чого почалися біди Нолдор. Без нього я не зміг би визначити оцю точку, з якої події можуть піти по іншому… Я почав би з Альквалонде, я спробував би зробити так, щоб ця братовбивча сутичка ніколи не відбулася. Однак – це запізно, дуже запізно. Навіть, якби Феанаро наказав будувати кораблі самотужки, або наказав всім вирушати в обхід, через Гелькараске, все одно сталося б лихо – сутичка з Нолофінве та його Ельдар, страхітливі жертви Крижаного Походу, в яких всі б звинуватили Перший Дім, братовбивча війна – поміж самими Нолдор… Ні, початок бід Нолдор від того, що Великий Феанаро не зміг пожертвувати творінням рук своїх, а отже своїми життям і душею задля порятунку Лауреліни та Тельперіону.
Я оповів про це Келебрімбору, тоді… І онук Феанаро, найталановитіший в родині, взявся зробити неможливе – сотворити артефакт, здатний змусити час потекти назад.
Ми, Нолдор, звикли вкладати Силу в красиву оболонку… Келебрімбор творив персні, в яких мало бути втиснено силу Стихій… Нар’я – Сила Вогню, Ненья – Сила Води, Вілья – Сила Повітря… Мусив ще бути четвертий – Сила Арди.
Ясна річ, що Келебрімбору не одразу вдалося сотворити таке диво. Він виробив аж шістнадцять кілець, аж доки домігся досконалості. Однак, ні Артаніс, ні Еренійон, ні я не знали спершу, що біля нього знаходиться певна істота, котра видавала себе за Мая з Валінору. Тварь настільки була впевнена у собі, що навіть назвалася Аннатаром – майже своїм справжнім ім’ям…
- Артано! – вирвалось у Нерданель, - О, мій бідолашний онук!
- Саурон взявся допомагати Келебрімбору порадами, і замешкав в його палаці Бар-і-Мірдайн граду Ост-ін-Еділь, що в Ерегіоні. Він добре все розрахував, не врахував лише одного – Келебрімбор зовсім не вважав Маяр з Валінору чимось вищим за себе. Він не забув Війни Гніву, і загибелі обох вуїв. Келебрімбор тужив за Майтімо, котрий часто заміняв йому непутящого батька – пробачте, аmme Нерданель. Перші поради щодо цього артефакту Келебрімборові давав саме Майтімо – там, на Амон-Еребі, витискуючи пам’ять, згадуючи всі уроки Великого Феанаро. Вони могли не виходити з кузні по кілька діб – ми носили туди їм поїсти, я та Ельрос… Тому Келебрімбор слухав поради заморського гостя, але прислухався до них нечасто.
Однак, Саурон, принаймні, мав змогу спостерігати за подіями в Бар-і- Мірдайн… Я бачив його там, коли навідував родича, я не здогадався… Не здогадалась і Артаніс, хоча Нервен таки запідозрила в лихих намірах незваного покровителя свого племінника. Келебрімбора вивезли з Валінору дитям, однак, Артаніс знала майже всіх Маяр Благословенної Землі, і не пам’ятала Аннатара. Саме вона змусила тварь насторожитись – якраз тоді Чорний Мая за розрахунками Келебрімбора, які мій необережний родич особливо не приховував, намагався зробити четвертого Персня – Силу Землі.
Сила Землі є непереможною стихією… Вони править іншими трьома. Однак, вона не далася до рук тварі, котра була серед її руйнівників одвіку. Саурон втиснув у Велике Кільце власний дух Напівбога, дав туди його стільки, що сам став майже смертним. Він налаштував Кільце на бриніння решти артефактів, він замкнув ланцюг, однак Велике Кільце тягло силу не з Землі, а з нього самого.
Тоді тварь нарешті скинула личину і рушила війною на Ерегіон… Келебрімбор відчув неладне ще коли Аннатар раптово щез, щоб доробити артефакт на самоті, потім відчув силу Великого Кільця, і зрозумів, що потрапив у біду. Він заховав свої перші спроби – оті шістнадцять кілець – якнайдалі, а три Персні Стихій відправив під надійний, як йому здавалось, захист.
Так Нар’я потрапив до князя Фалатрим Кірдана, котрий вже збудував на новому морському березі град Сірі Гавані, Вілья – до князя Еренійона Гіл-Галада, сина Фіндекано, а Ненья – до Артаніс.
Артаніс витягла руку, і підняла її, щоб всі уздріли гострий блиск адаманту.
- Подальше є відомим, - продовжив Ельронд, - Ерегіон впав… Я з порятунком спізнився, знову спізнився, о, це прокляття Нолдор… Келебрімбора катували перед очима Саурона, вимагаючи Персні Сили… Я не знаю, чи сам він видав криївки, чи зламався хтось з його воїнів-митців, чи може Саурон вжив того чим він славився – тиску на дух, не на тіло… Скажімо, змусив Келебрімбора спостерігати за муками близьких йому осіб… Його воїнів, можливо – полонених дів, чи жон… В усякому разі, шістнадцять перснів потрапило тварі до рук.
Однак, Саурон чудово розумів, що це лише перші проби… Вони теж мали міць, авжеж, таку міць, що, під впливом Великого Кільця, пожерли душі дев’ятьох Людей і довели до погибелі сімох Гномів.
Тварь прорахувалася в одному – вона не могла вже існувати в матеріальному тілі без Великого Кільця. Тому Ісільдуру, нащадку мого Ельроса, і вдалося розвоплотити Саурона у Війні Останнього Союзу.
В тій же битві загинув Еренійон Гіл-Галад, я, його хорунжий і оповісник, стояв біля нього на колінах, намагався врятувати, але моїх здібностей цілителя не вистачало на те, щоб утримати цей зоряний дух в зраненому тілі. Останнім порухом руки син Фіндекано стягнув зі свого пальця перстень Вілья і вклав мені в долоню…
Ельронд звів руку – на ній м’яко засвітився сапфір.
- Тож третій Перстень, - вимовила Нерданель, - зостався там, в Ендоре? Адже Кірдан…
- Третій Перстень… - протягнув Ельронд, а Артаніс ледь усміхнулась, - третій Перстень нині тут, у Валінорі. Кірдан віддав його Істаро, Мая в людському тілі, якого ми, Ельфи, звали Мітрандіром, а Люди – Гендальфом. Мітрандір користувався артефактом дуже зрідка – вивільнена міць Вогню не знає своїх і чужих. Перстень і нині у нього – Мітрандір, або, якщо бажаєте, Олорін, не повернув його Кірдану. Власне, у тому світі, ці персні нині є лише прикрасою. Загибель Великого Персня позбавила їх Сили – там…
- А тут? – спитав Ант Доронінг, котрий жадібно слухав про те, що відбувалося опісля його погибелі.
- А тут вони діють, як і раніше… - пояснив Ельронд спокійно.
- Гаразд, - сказала Нерданель, - припустимо, що це так. Але кому з нас під силу створити Четвертий?
Ельронд ласкаво посміхнувся їй.
- Чудове запитання, аmme… Серед нас немає подібного Майстра, і навряд чи знайдеться хтось у Тіріоні, кому під силу повторити шлях Келебрімбора. Хіба що Вала Ауле зі своїми Маяр, але ж ми не можемо прохати про подібне Великого Коваля.
- Але ж тоді…
- Є артефакт з подібною дією, - мовив Ельронд, - є артефакт, котрий сповнений Силою Арди… І силою зоряного неба… І вогняним духом самого митця, який його сотворив. Я говорю про Сильмарил…
- О, ні… - тільки й вимовила Нерданель, - тільки не це… Я ненавиджу ці Камені…
- Один Камінь взяв вогонь, - жорстко сказав Ельронд, - другий – вода… Думаєте – випадково? Я дві епохи ламав голову, що несе в собі третій… Якщо Силу повітря – то наші намагання марні. Однак я був у батька Еаренділя в Білій Вежі… І перевірив – за допомогою Вілья. Третій Камінь – Земля. Він правив двома іншими. Він – Сила Арди…
- Але чому тоді, - вихопилось у Нерданель, - мій чоловік не сотворив четверту стихіаль?
- Можливо – просто не встиг, - озвався Фінарато, - ви, мила вуйно, не жили у Форменосі, і напевне не знаєте, чим займався там Феанаро. В усякому разі, Майтімо було щось відомо про це, бо він наштовхнув Келебрімбора на думку про створення Перснів Сили.
- Отже, - підсумував Ельронд, - план буде таким. Умовити Олоріна віддати Нар’я комусь із нас. Як - треба подумати, однак це можливо: Олорін не дуже прив’язаний до цього артефакту. Умовити Еаренділя віддати Сильмарил. Разом з Наугламиром – ця пектораль послужить основою для нашого часовороту. Поєднати Стихії – на це здатен і я, однак працюватиму я під наглядом вельможної Нерданель, доньки коваля Магтана, і жони Великого Феанаро.
- О, мої жалюгідні знання, - почала Нерданель, однак відчула раптом, як в її душі забриніло потужне завзяття, схоже на те, що вона відчувала, висікаючи статуї з білого мармуру, - однак, все можливе…
- І ми переможемо, - сказав Ельронд упевнено, - і побачимо Арду Оновлену. І наших близьких – живих і щасливих.
- Але ж то вже не будемо ми, - слабко запротестувала Нерданель, - то вже будуть інші істоти…
- Тим, хто народився до точки повороту, нічого не загрожуватиме, - сказав Ельронд. – Навіть Анту Доронінгу, хоча він народився в Ендоре – однак народився до Виходу Нолдор. Постраждати може молодше покоління – я, Келебріан, мої сини… Власне – не те, що постраждати, ми можемо просто не народитись.
Артаніс поблідла і вуста її пересмикнулись.
- У старшого покоління можуть бути інші meldanya, і інші діти, - підсумував Ельронд, - я говорив зі своїми синами, вони згодні віддати душі за порятунок Нолдор. Щодо ж Келебріан, то для неї буде краще народитись наново, або навіть взагалі не народитись. Їй не допомогли сади Ірмо, ззовні вона здорова, однак вона не може найголовнішого – не може кохати свого meldo. Ті орки… Словом, вона не може, і це її убиває. Вона занадто любить мене. Вона теж погодилась… на все.
- Ельронде, - мовив стиха Фінарато, - ти є жорстоким, як… як Людина. Однак я слухаю тебе і думаю, що ти правий. Зі своїми жахливими спогадами я якось зладнаю, але почуття провини перед Едрагілем і рештою мучитиме мене до кінця світу… До кінця… Я з тобою.
- Я з тобою, - прошепотіла Артаніс, - бо мені страшно дивитись в порожні очі Келебріан. І страшно танцювати й веселитись, коли там, у Мандосі – ще троє Арафінвіонів.
- Я з вами, - вимовив Ант, - можливо в тому житті я ніколи не зустріну князя Фіндекано, однак я віддам усе, щоб він був щасливим. І вельможний Маедрос теж…
- Я з вами, - прошепотіла Нерданель, - але це несправедливо: одна я нічого не втрачаю… Ніякого ризику – для мене.
- Ми всі ризикуємо, - сказав Ельронд, - однак ризик є справою шляхетною. Так любив примовляти мій названий син на ім’я Естель.
Діви та жони з Першого Дому опісля балу перебували в стані повного зачудування.
Нерданель наче підмінили. Трагічно-сумна жінка в білому десь зникла, замість неї Тіріоном гордо походжала, а то і носилась верхи, немов вихор, рудоволоса красуня, вбрана в усі відтінки зелені. Сукні вона нині міняла трохи не щодня, зачіски – трохи не щогодини. Враження було таким, що княгиня на когось, або на щось очікує, і хоче зустріти цю мить у всеозброєнні.
Лехте, дружина Куруфінве-молодшого, потай вважала, що жона Феанаро виблагала у Валар прощення… Для кого тільки? Для самого Феанаро? Для одного з синів? Для котрого? А може – для всіх? Запитати про це Нерданель ніхто не наважувався – княгиня, як і раніше, шикувала своїх двірських пань і панянок наче воїнство.
Однак, еllet сповнилися надії і дзвінко виспівували у дворі старої садиби, що схожа була нині на квітник. І охоче приймали гостей – а надто Ельронда. Шепотілися, що загадковий родич напевне привіз княгині звістки від її сина Макалауре… Авжеж, адже говорили, нібито він втратив пам’ять, і блукає з арфою по берегу моря, там, в Ендоре, співаючи морю і вітру. Невже останньому з Феанорінгів вдалося вижити, і він має прибути сюди, на одному з Кірданових кораблів? Деякі цікаві панни навіть бігали потай до Альквалонде, але черговий корабель привіз тільки кількох Синдар, а чи Нандор, і одного світловолосого Лаіквендо.
Ельронд же, якраз опісля прибуття того корабля, прийшов до Нерданель цілком задоволеним і погідним. З ласкавим усміхом – жінка ще не бачила його таким.
- Мила пані Нерданель, - мовив він за чашечкою quenilas, - чи можемо ми поговорити там, де нас не підслухають цікаві панянки?
- О, хіба що в моїй майстерні, - відповіла з усміхом Нерданель, - з мене погана змовниця, я не вмію приховувати радість.
- О, не треба приховувати, не треба… Найкраще зберігати таємницю нічого не приховуючи. Однак, пройдемо до майстерні?
У затишному дворику, сповненому мармурових подоб загиблих, вони присіли на невеличку лаву, і Ельронд сказав:
- Я віднайшов спосіб, як взяти у Олоріна перстень Вогню. Але мені потрібна ваша допомога…
- Моя? – ледь здивовано перепитала Нерданель, - адже я майже не знаю цього Мая, відаю лише, що він є учнем Скорботної Ніенни….
- Олорін, - мовив Ельронд спокійно, - нині мешкає у Валмарі, у власній садибі. З ним мешкають і оті два гобіти, яких ви бачили на причалі. А нещодавно сюди прибув ще один учасник Війни Кільця. Я маю на увазі сина мого друга Трандуїла, Леголаса.
- Я щось не дуже… - почала Нерданель.
- Я поясню. Леголас хоче побачити бойових друзів і Мітрандіра. Я теж хочу навідати старого приятеля… Ми вирушимо родиною – я, Келебріан, мої сини. Окрім того зі мною поїде Ерестор, мій колишній домоправитель з Рівендейлу, Леголас, – і ви…
- Але як я поясню свої відвідини? – спитала Нерданель затривожено, - адже я не маю з вашою компанією нічого спільного…
- Весь Тіріон говорить, що ви очікуєте на прибуття Макалауре… Що нібито хтось сказав вам, що він живий… О, не поспішайте гніватись, мила княгине, послухайте… Ви поїдете з нами, щоб розпитати Мітрандіра, чи не є чутки про те, що Макалауре врятувався, правдивими. Це буде привід. Далі я підхоплю нитку розмови і приведу її до Келебрімбора. І тоді ви попрохаєте у Олоріна персня роботи Келебрімбора, попрохаєте, як пам’ять про онука, якщо вже у вас не зосталося пам’яті про синів. Зрештою – це ваш перстень, як і два інших. За правом творця – адже з Першого Дому зосталися тільки ви.
Нерданель подивилась в сірі холодні очі гостя, хотіла сказати щось різке – і не сказала. Бо відчула, що поїде… І говоритиме з цим Мая про Макалауре, забувши про гордість. І випрохає у нього персня, навіть якщо для цього доведеться стати на коліна…
- У твоєму плані, - сказала вона, усміхнувшись кутиком рота, - є одна, але суттєва помилка…
- Зараз ви так схожі на свого Найстаршого, - мовив Ельронд, - він завжди так усміхався, коли говорив мені: «Ельронде, ти все зробив би вірно, аби не одна, але суттєва помилка. Бери меча і починай усе спочатку».
- Ти знаєш, чим роззброїти мій дух, - мовила жінка з давно нею самою забутим сріблястим смішком, - однак помилка дійсно суттєва. Чому мені раптом захотілося отримати на пам’ять про онука саме Нар’я? Чому не твого персня, або персня Артаніс?
- О, все просто, дуже просто, - озвався гість заспокійливо, - у мене ви не можете прохати персня, бо Ельф дарує персні власної і чужої роботи багатьом друзям, але лише одній еллет. Подарувати персня діві означає сватання, і хоча і ви, і я є одруженими, сором’язливість не дозволила вам звернутись до мене з таким проханням. Щодо ж персня Артаніс, то Нервен не ладнала з Великим Феанаро, не терпить Келегорма та Куруфіна, і мало хто знає, що до вас вона дуже добре ставиться, а з ваших синів поважала, принаймні, двох старших. Ви не насмілились прохати персня у сестри Фінарато, котра свого часу звинуватила двох ваших синів у смерти брата, а вашого чоловіка перша назвала братовбивцею. Залишається – тільки Нар’я.
- В якому ж горнилі тебе кували, малий заручнику? - вимовила Нерданель, - твій розум схожий на меч Рінгіл, який князь Нолофінве, як мені оповідали, викував з металу, що мандрував між зірками.
- Ви хочете сказати, що я є брутальним інтриганом з людською кров’ю в жилах? - мовив Ельронд сумовито, - я дійсно йду вперед буревієм, але інакше – не можна.
- Я поїду з вами, - мовила Нерданель, - і зроблю все можливе.
Наступного ранку до садиби Феанаро під’їхав невеличкий кінний загін. Окрім родини Ельронда, Нерданель побачила незнайомого їй Нолдо з поверненців, котрий і назвався Ерестором, а також білявого голубоокого Лаіквендо, якого їй відрекомендували, як Леголаса.
Леголас подивився на неї з помірною цікавістю. Зовсім юний, він був дитям Третьої Епохи, і сама Нерданель, і її сини були для цього молодого воїна настільки далеким минулим, що вже не цікавили його. Про Великого Феанора він напевне щось чув, а може йому оповів Ельронд, бо садибу Ельф роздивлявся з повагою, а особливу увагу чомусь приділив брамі, прикрашеній Зорею Феанаро.
Знайома дорога до Валмару розбурхала в жінці багато сумних спогадів, і тому вона намагалася не слухати дзвінкий голос Леголаса, котрий захоплювався краєвидами, прозорим повітрям, квітами, незнаними в Ендоре. Ельронд щось йому відповідав, потім розмову підхопили близнята, однолітки Леголаса, і швидко збилися на вояцькі спогади, напевне тому, що не мали інших…
- О, велетенські павуки – погибель нашого лісу… Однак, якщо точно взяти приціл…
- Одного разу ми з братом натрапили на слід зграї тварей. Я говорю Елладану…
- Битва П’яти Військ? О, я там був, я натягував лука поруч з батьком Трандуїлом… Коли гобліни вдарили на наше становисько…
- Я ніколи не думав, що Арагорн наважиться підняти військо небіжчиків… Коли я побачив ту нежить, то сказав Елрогіру…
- … а Гімлі говорить опісля – дарма… Таких добрих вояків гріх звільняти від служби…
- О, Гноми… Їхня жадібність відома всім…
- Тільки не Гімлі. Він мій побратим, хай буде вам відомо.
- О, ми не мали на увазі Гімлі… Це ж та особа, котра наважилась попрохати у вельможної Галадріель пасмо волосся…
- А головне – отримати його…
- Мама Келебріан говорила, що навіть Великий Феанор не отримав подібного дару…
- Якщо друг Елладан дозволить… Оця рудоволоса пані – дружина самого Феанора?
- Все так, Зелений Листочку. Ми всі негідні навіть поцілувати поділ її сукні.
- Говорять, що діяння Феанора принесли Нолдор безсмертну славу, і незлічені біди…
- Слава, Зелений Листочку, це те єдине, що не вмре й не поляже, доки стоїть Арда. Задля цього варто витримати сотні бід.
- Ви, Нолдор, забагато дбаєте про славу, і замало – про власні життя.
- За славу можна віддати навіть душу, княжичу Леголасе…
- Елрогір має на увазі – за славу доброго вояка.
- Бо якщо це така слава, як у Саурона – то хай вона осиплеться попелом.
- Тут я з тобою згоден, друг Елрогір.
Валмар виріс перед ними несподівано, бо його закривала тінь гори Танікветіль. Ельронд видимо вже добре знав дорогу, бо впевнено скерував невеличкий загін до одної з садиб, котра заховалася в буянні квітучих дерев просто біля підніжжя гори. Біля самої садиби їх нагнав ще один вершник – білявий Ваніа, і його привітали захопленими вигуками.
Вершник цей був Глорфіндейл, якого теж було запрошено на цю вечірку. Нерданель раптом зрозуміла, що вона є єдиною еllet в цій тісній компанії бойових побратимів. Однак, вона не відчувала ніяковості. Пройшовши в різьблені двері, шанобливо відчинені перед нею Ерестором, жінка побачила себе у великому люстрі – витончена красуня в чорній оксамитній сукні для їзди верхи. Сукню прикрашав багряний шалик – останнім часом Нерданель подобалось дратувати мирних мешканців Тіріону червоно-чорним, або чорно-червоним сполученням кольорів.
Тим часом, у величенькій вітальні, котра швидше нагадувала книгозбірню, гостей зустрічав сам Мітрандір у супроводі двох маленьких періанів. Старший з них щиро тішився зустріччю, але Нерданель вразив погляд молодшого – заглиблений у себе, якийсь безнадійний. Схожий вираз вона бачила на обличчі Фінарато – блакитні очі сина Арафінве спалахували нині радістю лише при вигляді Артаніс.
Ось і цей гобіт трохи отямився і повеселішав, побачивши Леголаса. А той схопив його в обійми і закружляв з ним по залі, дзвінко сміючись. Старший періан неквапливо підійшов до Ельронда і тут таки почав якусь нескінченну розмову про поезію. Ельронд слухав уважно, і різке його обличчя злагідніло, розпогодилось. Нерданель опустилась на крісло біля невеличкого столика і взяла до рук рукописний сувій, що виявився твором любомудра Руміла.
- Я чув, що ви хочете зі мною поговорити, вельмишановна Нерданель?
Мітрандір опустився на крісло поруч. Він спостерігав за веселою метушнею в залі з помітним задоволенням в очах.
- Я знаю, - вимовила жінка, - ви нещодавно повернулися звідти… Ви мали змогу мандрувати, тобто… Я хотіла запитати у вас – чи не чули ви щось про… про мого другого сина. Говорили, що він втратив пам’ять, і…
Мая похитав головою:
- На жаль… - відмовив, - я чув багато легенд про божевільного співця, однак ніколи не бачив нікого схожого на… на вельможного Нолдо в такій притузі.
- Можливо – хтось із них? – вказала Нерданель на приятелів, - міг щось чути?
- Не думаю, - сказав Мітрандір сумно, - останнім часом Ельфи вели замкнене життя. В закритих від чужих очей лісах, або містах. Щодо ж гобітів, то вони жили в краях, куди навряд чи пішов би ваш син. Він тримався б моря, або Гаваней Кірдана…
- Мені шкода, - вишептала Нерданель. Вона хоч і знала, що ця розмова є лише прикриттям, однак, їй дійсно було шкода… Еstel… Без надії сподіваюсь…
Тим часом, як-то зазвичай буває на подібних учтах, звідкись зверху попливла тиха музика, і Мітрандір запросив гостей помилуватись танком дів Валмару, і випити quenilas, а для гобітів настав час підобідку, і вони скористались ним уповні. Глорфіндейл неголосно розмовляв про щось з Ерестором, близнюки весь час піддражнювали Леголаса його побратимом-Гномом, котрий начебто закохався в Галадріель і викликав за неї на поєдинок якогось Адана з гондорців, бо той сказав, що княгиня Арвен є красивішою.
- Наша сестра дійсно сяє як зоря, вечірня зоря…
- Однак, вельможна Галадріель… О, хитрющий Гімлі…
- А на чому вони билися, Листочку, на бойових сокирах?
- Ні, Елладане, ти помиляєшся – вони тягали одне одного за бороди
- Що ти, Елрогіре – схопити Гнома за бороду, це ж жах… Гімлі цього б не пережив.
- О, які ви обидва злі, - докірливо мовив Леголас, - не було ніякого поєдинку, все вирішилось мирно…
Цього дня завести розмову про персня Нерданель не вдалося. Однак, Ельронд не виказував ні нетерплячки, ні поспіху. Наступного дня весь гурт приятелів мав виїхати на соколине полювання - Нерданель вирушила з ними, вбрана по чоловічому, зачесана як Майтімо – волосок до волоска. В чорному оксамитному вбранні, з тієї ж тканини, що і її сукня, вона була схожа на Ельфа-воїна, і войовники з Ендоре поглядали на неї з захопленням. Більше того, коли на привалі, біля озера Альквайлін, молоді воїни почали хвалитися своїм володінням мечем, Нерданель попрохала в усміхненого Глорфіндейла його клинок, і легко перемогла і близнюків, і Леголаса. Четвертим проти неї став сам Ельронд – і вона одразу ж відчула знайому руку. Лівицю, авжеж – Майтімо бився з обох рук ще тут, у Валінорі, чим і заслужив славу найпершого мечника Тіріону. Бій закінчився внічию.
- Хто навчав вас, вельможна? – поцікавився Олорін.
- Мій батько Магтан, - відповіла Нерданель з обличчя якої ще не зійшов вираз грізної затятості, - і мій чоловік…
Мая більше питань не задавав. Однак товариство не могло повстримати свого захвату.
- О, неймовірна жінка! - захоплювались вголос близнюки, а Леголас висловив думку, що в їхньому братстві така войовнича пані була б якраз до мислі.
- Ви не злякалися б, напевне, навіть барлога, - говорив юнак зі своїм лагідним усміхом, - я, чесно говорячи, трохи розгубився… О, цей міст Кгазад-Думу… Якби не Мітрандір…
- А скажіть мені, друзі, - звернувся Ельронд до Леголаса з Фродо, котрий при згадці про пережиту небезпеку, як на диво, трохи відмолодів, а Нерданель подумала, що всі пережиті ним жахи є нічим, порівняно з тягарем Великого Кільця, бо вони загрожували тілу, а не духу, - що вам запам’яталося найбільше зі спільного відрізку шляху?
- Мені – міст Кгазад-Думу, - миттєво відповів Леголас зі своїм лагідним простосердям вихованого Лаіквендо, - там я відчув себе безпомічним. О, я чув, що Ельфи навіть вступали у двобій з подібними істотами, однак, я не можу собі уявити…
- Я можу, - сказав Глорфіндейл без усміху, і всі обернулись до мовчазного Ваніа, - тільки зазвичай подібний двобій закінчувався загибеллю обох – Ельфа і тварі… в кращому випадку… Я зробив тоді все, що міг, як і мій побратим Ектеліон… Я не сподівався вижити, я хотів лише спинити барлога, бо за моєю спиною були біженці з Гондоліну.
- В тому числі, - додав Ельронд, - Туор та Ітарільде… І їхній син Еаренділь, котрий був тоді зовсім дитям. Лише завдяки тобі я прийшов на цей світ, Глорфіндейле, милий…
- В гіршому випадку гинув тільки Ельф, - сумовито мовила Нерданель, - як Феанаро… Говорили, що тварей довкола нього було більше, ніж одна…
- Здолати кількох валараукар, - вжив Глорфіндейл старої квенійської назви чудовиська, - неможливо навіть для такого могутнього Ельда, яким був ваш вельможний чоловік, пані Нерданель. Я завжди дивувався, як йому взагалі вдалося протриматись в кільці чудовиськ до приходу підмоги. Я чув, що гітлумці змогли розвоплотити кількох, але за допомогою ріжних хитромудрих пристроїв. Однак, коли князь Гітлуму Фіндекано опинився самотою проти двох тварей, то не вистояв і він, а він був на той час одним із кращих воїнів Ендоре.
- Я, - дзвінко мовив Фродо, - найбільше злякався, коли з озера перед Брамою Морії вибралося чудовисько, і трохи не затягло мене під воду.
- Я колись бачив цю браму, - озвався Ельронд, - чудова робота…
- Там, - мовив гобіт, - було зображено зорю, подібну до тієї, що блищить на медальйоні пані Нерданель…
Жінка поправила ланцюжок. З того часу, як Ельронд віддав їй прикрасу, вона не розлучалась з медальйоном Майтімо.
- Це Зоря Феанаро, - вимовила вона поволі, бо поганенько знала синдарин, - родовий знак Першого Дому.
- Браму робив Келебрімбор, - озвався Ельронд, - він товаришував з Гномами, як свого часу його батько Куруфін та вуй Карантір. Найбільше мені в цій брамі подобається напис…
- «Скажи друг – і увійди» - мовив Фродо з дзвінким смішком, - навіть великий Гендальф не здогадався.
- Я знав, - мовив Ельронд, усміхаючись, - але ж не відав, що ви вирушите через Морію. Інакше – я розкрив би таємницю. Келебрімбор був мені nildo, другом. Mellon – повторив він на синдарині. – у нас було багато спільного…
- О, Тьєлпе, - вимовила Нерданель, зітхнувши, - я пам’ятаю його ще зовсім дитям. Не знаю, навіть, яким він став, коли виріс. Якщо від синів я маю якісь дрібнички, зроблені їхніми руками, і можу відчувати своїх дітей, то Тельперінкваро наче віддаляється від мене. Якщо мені судилося страждати до кінця світу, то я, принаймні, хотіла б мати щось, зроблене його руками.
Вона рішуче повернулась до Мітрандіра.
- Власне, це друге, з чим я хотіла звернутися до вас. Я багато чула про персні роботи мого онука, і знаю, що ви маєте один з них – перстень Кірдана Корабела. Чи не тяжко вам буде зробити невеличкий дар для тієї, що втратила все…
Мая на мить завагався, однак учень Ніенни був істотою співчутливою і доброю – наскільки Нерданель могла судити про натуру Напівбога. Еонве теж не можна було назвати злим, а чи лихим, однак, завдяки йому Саурон дві наступні епохи чинив в Ендоре зло, а двоє її синів вирішили, що загибель краща від безчестя. Маяр були настільки інакші, що часом їхні вчинки просто не піддавалися осмисленню. Але Олорін дивився на неї з цілком зрозумілою жалістю – почуттям, яке рудоволоса княгиня ненавиділа від серця. Однак вона продовжувала дивитись Мая просто в очі, тримаючи аvanire, відчуваючи, як її власні очі наповнюються слізьми і думала про те, що терпить все це задля рідних, тих, що в Мандосі… Раптом згадався Тьєлпе, таким, яким він грався у дворі садиби Феанаро, і сльози таки бризнули з очей еllet.
-О, звісно, - ледь розгублено сказав Олорін, - це доволі небезпечний артефакт, але ж тут нікому не потрібна зброя. Тільки поверненці і прибульці не можуть розлучитися з мечами та луками.
- Без зброї, - лагідно мовив Ельронд, - мої сини відчувають певний неспокій, як і їхній приятель Леголас. Однак це минеться, я сподіваюсь. А щодо персня… Я б віддав вельможній Нерданель свого – він бо теж є роботи Келебрімбора, але не хочу опинитись в незручному становищі, порушуючи звичаєвість. Я теж уклінно прошу свого старого друга прислухатись до сліз згорьованої жінки… Взамін я ладен віддати вам, Мітрандіре, всю скарбницю Рівендейлу, привезену мною з Ендоре.
Олорін протестуюче звів руку:
- Князю Ельронде, - мовив з усміхом, - ви, здається, переплутали мене з якимось вашим приятелем-Гномом. Я не продаю прикраси, однак з радістю піднесу дар княгині Першого Дому.
Нерданель мимоволі відітхнула. Так просто… Перстень Тьєлпе в її руці, неначе дитяча гаряча долонька… Нар’я – перстень Вогню…
Вони гостювали ще кілька днів, тоді неквапом почали збиратись, подякувавши гостинному господарю. Леголас залишався – він збирався трохи пожити у Валмарі, а потім вирушити в ліси Благословенної Землі, шукати тих, хто прибув сюди через Туманні Чертоги. Юнак сподівався побачити батька князя Трандуїла, Орофера та кількох інших свого часу загиблих Лаіквенді. Глорфіндейл покинув їх, провівши до самого виїзду з Валмару. І Нерданель зосталася наодинці з родиною Ельронда, мовчазним Ерестором, та своїми ваганнями.
Її милий гість був якимось аж занадто безоглядним. Він йшов до своєї мети, нічого не боячись, нікого не жаліючи. Майтімо зневажав жалість, його названий син, здається, не знав, що це таке. Будь-який Ельда не наважився б на подібну оборудку, хоча б тому, що це вразить почуття nisse. Ці почуття були священними для Ельфів, священними настільки, що померти від нещасливого кохання вважалося почесним. Ельронд же наче забув, що вона – еllet. Чи-то він дійсно бачив в ній тінь свого аtarinya, і тому обходився з нею як з бойовим другом – старшим, мудрішим, однак – чоловіком. Чи-то Ельронд дійсно був швидше напівЕльфом, ніж Ельфом і поводився як Адан. Що вона знає про людей? Вона ніколи не розпитувала Ітарільде про її родинне життя… А якщо… якщо…
Божевільна думка прийшла їй до голови. А що як тоді, у Рівендейлі, сидячи біля ложа пораненого гобіта, Ельронд таки приміряв Велике Кільце… Він зумів його зняти, однак, щось увійшло в тіло Ельфа. Щось, що хоче відкрутити час назад… Щось, що жило у Великому Кільці… Розполовинений, чи може розчетверений дух Чорного Мая… Хоча, Чорний не міг, не міг знати таких подробиць з життя її синів, про які оповідав Ельронд, але він міг користуватись його пам’яттю…
Ось брама її садиби… Весело щебече Келебріан, прощаючись… Чемно вклоняються близнюки та неговіркий Ерестор. Ельронд подає їй руку і проводить крізь браму, котра так і є відчиненою. Дивиться їй в лице, підносить руку до вуст. Руку, на якій світиться рубін Нар’я.
- Мила пані Нерданель, не хвилюйтесь так… Я тільки Ельронд, син Еаренділя, який ладен віддати за вас життя, а замість того зранив вам душу.
Жінка застигає в брамі, ніби одна з її скульптур.
- У нас немає оsanwe, - мовить вона врешті, а прозоро-зелені очі вже міряють відстань до руків’я меча на поясі у Ельронда.
- Я ж вам говорив про певний містичний зв’язок… - голос Ельронда є спокійним, без напруги і тривоги. - Я відчував свого аtarinya без оsanwe , тепер відчуваю вас… О, можете взяти мого меча – це той самий, роботи Феанаро. Тварь, не змогла б носити його при боці, її б зрадило сяйво магтанової сталі. Я вже виймав його при вас, коли ви показували своє витончене володіння зброєю. Нині в Ендоре майже зник секрет виробництва таких мечів, але не в Рівендейлі. Однак, цей меч є прадавнім – ось тавро Великого Митця: Феанаро. Ви мені вірите?
Мара зникла, коли Нерданель доторкнулась до руків’я. Ельронд носив меча на правому боці. Цікаво, він шульга від народження, чи це результат навчання? Їй раптом стало незручно і смішно від власних підозр… Щоб якась частинка зла проникла крізь завісу, що відділяє явний світ від Аману? Ну що вона за нерозумна еllet…
- Ельронде, - сказала вона, - пробач…
- О, не варто, зовсім не варто, - озвався Ельф, - отже, перший крок зроблено. Про наступні збори нашого Братства, о, так – у нас уже створилося Братство – я сповіщу вас опісля. Приємного спочинку, пані Нерданель.
Седмицю по тому до садиби Першого Дому прийшов Ант Доронінг, такий чемний і витончений, неначе він все життя провів у Доріаті у почті Ельве Сінголло. Нерданель дуже подобався цей хлопчик-воїн, котрий виріс при боці нолдорських князів, і успадкував від них частину бойового духу. Вона вже знала, що Анайре оголосила молодого Нандо названим родичем і майже не випускає з садиби Другого Дому, бажаючи слухати його оповіді про свого старшого сина.
- Вельможна пані княгине, - мовив юнак, - вас запрошено на вечірку до князя Фінрода, в його покої у палаці Великого Князя Арафінве. Буде князь Ельронд з синами і вельможна Артаніс.
Нерданель мимоволі пирснула сміхом. Ельронд не змінився – наступні збори змовників мали відбутися в палаці Великого Князя. Хіба не можна було зібратися в садибі Третього Дому, яку Арафінве подарував Артаніс? Хоча – там же Келеборн, якого колишня войовниця і княгиня Лот -Лоріену не зволила посвятити у змову. Але ж і Фінарато є одруженим, і одруженим з Амаріе, яка уявлення не має про Ендоре і про те, чого бажає Братство… От лихо, вона вже стала називати їхні таємні сходини Братством… Але ж у Братстві Кільця були лише чоловіки, а тут є вже, принаймні, дві еllet, якщо не брати до уваги княгиню Анайре.
До палацу княгиня приїхала верхи у супроводі того ж Анта. Юнак провів її потайною хвірточкою до саду, де стояв невеличкий будиночок. Колись, за життя князя Фінве, в цьому будиночку мешкали три його доньки, дві з яких, Фіндіс та Фаніель, нині жили разом з жоною Фінве, ваніе Індіс, у Валмарі, а третя, яку звали Іріме, вирушила в Ендоре разом з братом Нолофінве, і зникла без вісти під час падіння Гітлуму. Знаючи Іріме досить добре, Нерданель не сумнівалася, що відважна князівна загинула в Нірнает Адорнедіад. Вона спитала за неї у Анта, і той підтвердив, що бачив сестру Фінголфіна у вояцькому вбранні поміж воїнів під час виступу, «ну, а потім, вельможна пані Нерданель, почалося таке, що ніколи було роздивлятися навсібіч».
Фінарато був сам. Він сидів у невеличкій книгозбірні, де було все приготоване для прийняття гостей. Амаріе не було – вона якраз поїхала до Валмару відвідати рідних. Ельронд і тут все розрахував.
- Ви є першою, - мовив Ельда з усміхом, - присаджуйтесь, прошу… І ти сідай, Доронінгу. Як тобі тут? Звикаєш?
- Не знаю, що й сказати, - Ант обережно вмостився у кріслі, - Звісно – пишнота тут превелика, але чому дивуватись, як тисячоліттями не було війни. Всі Ельдар лагідні і чемні – хоч до рани прикладай. І всі чогось бояться… Тобто – не чогось, самих себе. Я так зрозумів, що одним соромно за те, що вони були в Ендоре, а іншим – за те що не були.
- Вустами цієї дитини, - почувся від дверей знайомий жіночий голос, - говорить сама істина. Вітаю вас, мила Нерданель… І тебе, любий брате.
Артаніс увірвалася до покоїку, і всіх присутніх наче закружляв вихор. Вона розцілувала брата, Нерданель, навіть Анта. Потім плавно опустилася до кріселка.
- О, як приємно нарешті бути собою, - мовила з усміхом, - княгиня Лот-Лоріену, мудра й велична Галадріель, часом обтяжувала мене своєю присутністю.
- Хіба ти була інакшою? Там? – спитала Нерданель, - мені здається, тебе важко перевиховати.
- Але ж намагалися, - пирхнула Артаніс, - о, цей Доріат! Якби ви знали, в якому лісі мені довелося існувати століттями! Які там були пихаті діви і нікчемні чоловіки! Не всі, ніде правди діти – мій злоєхидний опис не розповсюджується на княжих дружинників та на воєвод Маблунга та Белега, котрі були чудовими воїнами. Опісля їхньої загибелі та смерти Тінгола все стало ще гірше. Діор, цей пихатий Аданедель, просто зводив мене з розуму, так він пишався собою, і Сильмарилом в чужій пекторалі. Присягаю, коли Майтімо розгромив Менегрот, то я навіть не дуже гнівалась на нього. Якби ще, звісно, обійшлось без жертв…
- Артаніс, - мовив Фінарато докірливо, - так не можна…
- О, ну пробач… - посерйознішала Артаніс, - звісно, це була біда. І для Доріату, і для Першого Дому. Майтімо втратив там трьох братів, і Діор загинув, а молоді лучники Першого Дому не змогли вірно взяти приціл – і залп прийшовся по вікну, до якого чогось підбігла княгиня Німлот, родичка мого Келеборна і жона Діора, з наближеними еllet. Ці злощасні діви і жони навіть не відали того, що знає кожне ельфеня-Нолдо: під час обстрілу – лягати на підлогу і рахувати залпи. В тулі має бути не більше стріл, аніж…
- Артаніс, - знову докірливо мовив Фінарато, - припини.
- Добре, - мовила Артаніс, - ось і ти не даєш говорити про минуле. Нехай воно там яке – але воно було нашим.
Нерданель, щоб змінити тему розмови, оповіла Фінарато про свої вчорашні підозри. Оповіла з усміхом, але Ельда серйозно похитав головою:
- Цього просто не може бути, - вимовив, - я трохи знаю про силу подібних артефактів. Відмовитись від Кільця, увібравши в себе якусь частину його міці, не під силу ні Ельрондові, ні будь кому іншому. Тим більше – кого-кого, але цю тварь я відчув би одразу. Не хвилюйтесь, ненько, Ельронд зовсім не є втіленим Чорним Мая. Швидше, він нагадує мені одного знайомого Адана…
- Кров Берена, - хмикнула Артаніс, - Ельронд є Ельфом, більшим Ельфом, ніж деякі чистокровні, однак часом вона дуже відчувається – Беренова кров.
- За однією відмінністю, - мовив Фінарато, - Ельронд ризикує собою і іншими задля всіх Нолдо у Мандосі сущих. А Берен… Власне, я не хочу про це говорити… Це вже стало піснею – нехай. Він виконав свою Обітницю, я виконав свою. Ми з ним нічого одне одному не винні.
Одразу опісля цих слів явився Ельронд зі своїми близнюками, яких знову зоставив на варті. Нерданель опустила очі, почуваючись трохи ніяково – вона не знала, що почув колишній князь Рівендейлу з цієї розмови.
- Все гаразд, - мовив Ельронд бадьоро, - подальший успіх нашої справи залежить від однієї особи. Якщо ця особа нині прибуде сюди – то я у тому успіху певен. Якщо ж ні – ну, буде трохи більше клопоту і тільки.
- Кого ще, родичу, ти запросив до моєї господи? – озвався Фінарато.
- Свого батька Еаренділя, - холоднокровно відповів Ельронд, - переможця дракона і рятівника Середзем’я.
Арафінвіони мовчки перезирнулись. Тоді Фінарато мовив стиха:
- Ти ризикнув довіритись йому?
- Ризикнув, - мовив Ельронд, - я мав з ним довгу розмову. На Білій Вежі. Нині він або прийде, або ні. Однак – мій батько нас не видасть, він уже втратив одного сина, і не хоче втратити мене.
- Тобто, - лагідно спитала Артаніс, - Еаренділь або віддасть нам Сильмарил, або ні? А що буде, як не віддасть?
- Віддасть, - сказав Ельронд спокійно, - втім на випадок якихось несподіванок я домовився з Фродо. Його дядечко Більбо колись іменував себе Викрадачем, але дядечко дуже старий, а Фродо мені допоможе, в разі чого.
- Не повірю, - прошипіла Артаніс, - ти втягнув в це цю злощасну істоту, яку ми свого часу послали на смерть?
- Фродо хоче жити у світі, - вимовив Ельронд, - де не буде ні Великого Кільця, ні його великої місії. Його душу пропалено наскрізь – рани від такого артефакту не затягуються… Але, вельможна Галадріель, не дивіться на мене так, неначе у мене виросли ікла. Чи ви теж вважаєте, що я є черговим втіленням Мая Артано?
- Ти є черговим втіленням Берена Барагіріона, - пирхнула Артаніс, - Вишні Валар, за кого я видала свою доньку? Для тебе немає перешкод – вихор, та й годі. Але Еаренділь не прийде – він не настільки божевільний, як його син.
Тієї ж миті до покоїку увійшов Елладан (а чи Елрогір) - Нерданель ще не навчилась розріжняти близнюків - і мовив стиха:
- Князь Еаренділь, наш родич…
Артаніс розвела руками з виглядом повної покірливості долі.