Асоціативне

[nolofinve-zp]

Левели, такі вони левели...

Покорписався в архіві ноута і знайшов опис шлюбної ночі двох істот, схожих на ельфів. Мені здається, що подібні речі і варто описувати якось так... натяками. Або взагалі не описувати.
Старомодний я, ага)).
Сюжет такий...
Двом закоханим з багатьох причин загрожує розлука. Екзальтована пара таки вирішує одружитись і померти удвох опісля кількох ночей палкого кохання...

Леді Тім "Безіменний сувій"

Півдня Вогнедан зі своєю подругою їхали піщаним берегом заливу, поки, нарешті не вибрали чудову місцину для останнього відпочинку. З одного боку скеля обривалася в воду довгим виступцем, схожим на спинку гостровухої кицьки, з другого маленький пляжик теж було затулено обточеними морем валунами. Високий берег за спинами, порослий виткими травами, був гарним тлом для обіцяного Вогнеданом намету з помаранчевого шовку. Коням теж знайшовся притулок – звільнені від сідел Ізгліян з Воронком мирно поскубували траву біля того місця, де берег різко підіймався вгору.
Вогнедан подбав про все. Він встановив наметика, видобув з кошика заварничок, дві чашечки, блюдечка, таріль для фруктів… Дані раптом смертельно захотілося їсти, і її бажання тут таки було вволене. Хлібчики з сиром вона поглинула аж з навіть непристойною поспішністю, ну а фрукти вже їла не поспішаючи, потроху куштуючи росавське вино з витворних келишків.
А потім було море… Дивно важка, незвична вода… Дивна легкість тіла у тій воді… Сонце, що поволі ховалося за високим берегом… І ллєолі… Світляки одразу збиралися там, де перебували дивні, що й породило розповсюджену думку про те, що ці комахи мають якісь зачатки розуму.
Вогнедан не забув навіть тонесеньке укривало, в яке Дана могла загорнутися опісля купання. Про те, чим закінчиться цей відпочинок біля моря вони навіть не згадували. Просто щиро забули так, як не думають воїни Гнівного Сонця про те, що станеться з ними опісля Аркану.
- І скажемо замовляння, - говорить Вогнедан, - прикличемо предків у свідки нашого шлюбу. Боги є милосердними до нас, вони дали нам можливість скористатися останніми теплими днями для шлюбного усамітнення.
- Мені ніколи ще не було так гарно, - відгукується Дана. В одній руці у неї половинка яблука, в другій – келишок вина. Особливо цікавий світляк залетів до намету і причепився кігтиками до опори. Його мінливе світло робить намет схожим на великий яскравий помаранч.
- Душі пращурів, - починає Вогнедан стиха, і Дана обережно ставить келишок на таріль, й простягає до коханого долоні, змикаючи руки.
- З дубового гаю – шепоче вона.
- Гляньте на нас нині, - продовжує юнак звичаєве замовляння для пошлюблених дивних,
- Хай Боги вирішать, - вимовляє дівчина, зовсім забувши, що у їхнього шлюбу немає майбутнього,
- Хай вони визначать… - шепоче Вогнедан теж про все забувши,
- Кому з вас зійти у Яву…
- Кому відродитися в славі…
- Ми є чистими…
- І духом і тілом…
- Ми творитимемо…
- Притулок для душі неявної…
- Ми чекатимемо …
- Їхнього вибору…
- І вашого приходу, - закінчує Дана, і Вогнедан усміхається до неї в мінливому світлі заблуканого ллєоля.
Юнак знімає з шиї срібного ланцюжка, а з пальця – заручного персня. Знову вішає перстеника на ланцюжок, і Дана побожно подає йому свого.
Два перстеники на ланцюжку Вогнедан передає дівчині. Вона вдягає ланцюжка на шию, замикає застібку.
- Якби ми до того дожили, - шепоче, - я віддала б їх нашому сину…
- О, так, - погоджується юнак, - я не отримав їх з рук неньки, бо втрата… Але перстеники зберегла для мене пані Воїдана, за що я їй від серця вдячний.
Місце заручних перснів займають шлюбні обручки з зоряного металу. Вогнедан розгортає скатане у трубку тяжке укривало – постіль двох закоханих… Але Дана пропонує спершу піти до моря. Купання вночі, що може бути кращим…
- О, «я присягав при блиску зір…» - всміхається принц, дивлячись на дівчину, котра на морському березі простягає руки до предківської зорі, - Боги мої, ніколи не думав, що мій шлюб буде таким красивим… Панна Чаяна, яку хотіли зі мною одружити, є настільки пристойною, що…
- Не слід ганити бідолашну дівчину, - відгукується з берега Дана, скидаючи запинало, - вона ніколи не дізнається про те, як непристойно чудово одружитися проти волі всіх і вся, і навіть отримати за це милість Богів у вигляді теплого моря восени… Ви йдете купатися, мій володарю?
- О, так, звичайно… А моя панна ще не забула Місячне озеро?
- Ні, - входить у воду Дана, - не забула…
Вона вже пливе, і Вогнедан наздоганяє її як і того разу – нечутно.
- Говорять, - шепоче, - що там, під зорею Сіллон ми були рибами… Рибами з моря, що вийшли на берег і отримали розум, але втратили легкість… О, ця солона вода…
- Я напевне була «морською стрілою», - охоче погоджується Дана, - а онде і вони…
Великі морські теплокровні, чорні зверху, білі знизу вистрибують з води у місячному світлі.
- Хіба на Еллоні водилися подібні істоти? – питає Вогнедан, - в сувоях з тваринознавства немає згадки…
- Уявімо, що водились, - сміється дівчина, - уявімо, що ми там…
Вони пливуть до берега і підводяться з води, наче повернувшись з глибин всесвіту до рідного дому.
- Дозвольте, кохана, - мовить Вогнедан і бере на руки свою подругу, що пахне морем і водою.
Шовковий намет схожий на велетенський помаранч… Так близько його очі… І Дана нарешті наважується притулити до вуст шорстку правицю, вкриту білими шрамиками.
- Ця тиха вода, - шепоче Вогнедан, - тиха вода, що зриває греблі… Тиха вода, що йде пробоєм… Моя тиха вода…
Два дні пройшли непомітно.
Вони майже не розмовляли, зливаючись з морем, вітром і одне з одним. Звуки Вогнеданової флейти говорили про сповнений щастя дух її володаря. Дана слухала музику, тихо умліваючи від захвату. А за наметом форкали коні, пущені гуляти вільно – єдине нагадування про зовнішній світ.
А потім раптово прилетів прохолодний вітерець з моря, і сонце заховалося за хмарами.