Життя наче підрядилося мене розважати - позавчора була трагікомедія, а вчора кумедія в стилі "Міни Мазайла" Куліша.
В понеділок увечері у мене гостювали гуляйпільські родичі, котрі два дні торгували з фіри на ринку, а в понеділок обмивали удачу. Народ це буйний і трохи питущий, козацької породи. Всього гостей було троє чоловіків і дві жінки, яких можна було без гриму знімати у фільмах починаючи від "Тараса Бульби" і закінчуючи "Нестор Іванович - батько наш"
У розпалі веселощів бібікає під ворітьми - тесть завіз додому дружину з малим.
Родичі тут таки затягли його за стіл. Але, на жаль, він не пив, бо за кермом же. Якби випив - було б легше.
Гуляйпільці пристали до мене - Славику, заспівай. Я більше нюхав, ніж пив, але взяв гітару і почав співати махновських пісень.
Тесть мовчки злився - у нього і досі біля серця партквиток КПУ.
Зрештою я заспівав нашої улюбленої "Любо братці, любо..."
Пісня добила тестя - він підхопився і сказав, що ноги його не буде у мене в хаті.
І що я такого заспівав...
У виконанні Тараса Житинського звучить набагато краще. А дружина тепер зі мною не розмовляє...