Читальний зал

[nolofinve-zp]

Юрій Клен народився на Волині. Зовсім недалеко від знайомих мені місць.
Вже вкотре перечитуючи "Прокляті роки" та "Попіл імперій", переконуюсь що збудувати Ангбанд в одній окремо взятій країні, не така вже й складна задача.
"Прокляті роки" написано до появи книги Орвела "1984" Але мислили обидва митці в унісон.

З "Проклятих років"

Що успадковано від давніх-давен,
Тепер за димом-попелом пішло.
В житті, позбавленім легенд і слави,
Жарким залізом випекли дупло,
Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,
Тисячогромим вихором ревло.
У порожнечі тій — кубло дракона,
Що із людей майструє грамофони.

Він оком пильно стежить кожний крок.
Він по ночах за Лисою Горою
На сороміцький скликує танок.
Сповивши ката пурпуром героя,
Звелів він, щоб не мали ми думок,
Які не є стандартного покрою:
Замісто нас хай мислить колектив,
Що нам у черепах все уложив.

Він — стоголовий звір, ні в чім не винний.
Він скрізь понаставляв своїх ікон.
Він правду нам дає, для всіх єдину,
Нехибну й непомильну, як закон;
І ми її шануєм аж до згину.
Склепляє очі нам червоний сон,
І крутяться невпинно каруселі,
Де ми —страшні фігури в грі веселій...

Йому на кабель мало наших жил.
Ні слово, ані чин його не зрушать,
Йому не досить наших утлих тіл:
Йому до дна віддати треба душу,
Щоб він пообтинав їй рештки крил
І «древо мислено» трусив, як грушу,
Щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,
Він кожну думку брав під мікроскоп.

І, охоронник юдиних традицій,
На батька він нацьковує дітей.
Засліплюють нам мозок блискавиці
Його у пітьмі зроджених ідей.
Мовчати ти не смій: співай, як птиці,
Хвалу йому труби і в бубон бий,
Бо, суючи до рук блюзнірську ліру,
Він роздере губу і рот Шекспіру...

З "Попелу імперій"

У вічності, де світла струм тече,
повільно крутяться колеса часу,
що на верстаті золотому тче
свій килим різнобарвний. Дольні паси
пускає в рух незримий нам двигун.
Мигтить узору плетиво примхливе,
і завжди врівноважує вагу
Той, що складе в копу доспіле жниво,
все змірить мірою й благословить.
Нас темрява обсотує- і боре,
лише часами блискавка на мить
із пітьми вихопить шматок узору,
і ми, прокинувшись із небуття,
якийсь уривок бачимо: химерні,
страшні чи ясні обриси життя.
Ми у руці тримаєм тільки зерна;
гаїв не бачимо, що з них зростуть
і зашумлять зеленим верховіттям.
Ми лиш п’ємо гіркаву каламуть,
Жахним на світ рождені лихоліттям.

Якби зірким спромігся оком ти
в докінченості цілість охопити
то знав би, що прямуєш до мети,
яка у вічності буде світити.
Що ти єси? Ти у майбутнє міст
над прірвою знедоленого віку.
Та лиш у цілому збагнеш ти зміст.
Шукай же розум у сваволі дикій,
якою лютий вік наш клекотів,
у силі тій, що нищить і карає.
Дивись, он я у простори років
тобі узорний килим розгортаю.
***
Згинули ясні легенди твої і літопис
дій, що минули, потахли в погаслих віках
Слава ж тобі, о людино, яка по потопі
плинеш човнами по ще невідомих морях!
Предків не маєш? — Тож будь тепер
сам собі предок.
Люди забули легенди? — Нову їм створи.
Втратили віру? — Кресли на скрижалях
їм Кредо.
Щезли герої? — Меча тоді в руки бери.
Місто згоріло? — Споруджуй же заново
мури. В кожній пригоді яви себе як Мономах.
Згинув варяг, але сам будь варягом,
будь Рюрик,
що відкриває ніким ще не ходжений шлях.
Ралом залізним зорай цілину запахущу,
засів розкинь золотистий. Обійми мої
я розкриваю тобі — дикий степ мій і пущі,
Сину мій! Потом гарячим мене напої!