Марія Кореллі
Спокута сатани
Дивацька книга, і доля у неї дивакувата. Колись, в буремних 90-х, її випустили у Прибалтиці в дуже неякісному російському перекладі під іменем Брема Стокера. Такі речі тоді траплялися доволі часто - я на власні очі бачив " Родину вурдалака" Ол. К. Толстого, де на обкладинці красувалося Алекс Фут. Поганці просто переклали прізвище класика на англійську. Ну а тут вирішили спекульнути прізвищем автора "Дракули".
Чимось ця дидактична і наївна історія нагадала мені "Майстра і Маргариту". З твором Булгакова роман пані Кореллі об'єднує наявність спільного персонажа - Сатани, та зненависть обох авторів до сучасної їм літературної критики та літературного світу. Більше того - Джефрі Темпест нагадує раптово забагатілого поета Івана Бездомного, його дружина Сибілла - Маргариту, тільки без Майстра, й безтямно закохану у диявола, а слуга Аміель схожий на Азазело.
Звичайно, князь Лючіо Ріманський зовсім не схожий на Воланда, а літературний світ Англії кінця 19 століття на московський літературний бомонд 30-х років. Та й пані Кореллі, звісно ж, не має булгаковського таланту. Вона наївно-солодкава в описах, відверто моралізує, лає декаданс і декадентів, не визнає фемінізму і вірить у безсмертя душі.
Чомусь мені шкода авторку - її "друге я" у книзі, біла і пухнаста Мевіс Клер всього лишень картонний ходульний персонаж, як, зрештою, і розбещена леді Сибілла. Дивно, але жінка зовсім не вміє описувати жінок. Джефрі, очманілий від багатства, вдався їй набагато краще. Ну, а Лючіо взагалі безподобний - такий опис диявола бере свій початок у поемі Мільтона.
Враження від книги - ніби йшов на фільм, а потрапив до театру)