Оскільки мені закидають те що я не люблю цей персонаж, довелося згадати свою погану звичку проводити психоаналіз ельфійських лордів. Щоправда - до цього я аналізував лише нолдор. Але ж треба щось оповісти і про синдар.
На мою думку - образ Ельве Тінгола найбільш вдалий у всьому Сильмарилліоні. Тому що показаний у розвитку - зазвичай ельфійські лорди не змінюються за все своє довге життя. Феанаро гине Вогняним Духом, Фінгон гине Відважним, те, що Фінголфін викликав Моргота на поєдинок особливо не дивує, Фінрод був і залишається мудрим, Маедрос...
От хіба що Маедрос трохи змінився за час життя у Белеріанді, але про Маедроса буде колись окрема розмова. І Тургон, про якого розмова вже була. Але не так яскраво, як Тінгол.
Вперше ми зустрічаємось з Ельве Сінголло під час зустрічі ельфів з Ороме. Саме він, а не Ольве, є посланником до Валінору від народу телері. Його обрав Ороме - як Інгве та Фінве. А отже - цікавий штришок - Ельве був у Валмарі, бачив світло Двох Дерев і всю потугу Валар.
Опісля повернення Ельве веде народ телері до моря - на переправу. Оскільки народ телері найбільш числений, то володарів у нього було два: Ельве та брат його Ольве.
Окрім того - і це важливо - у цих ельфів був ще один брат, Ельмо, котрий мав сина Галадона, та онуків Галатиля і Келеборна.
Отже - телері марширують до переправи. По дорозі частина їх, втомившись від довгого шляху, махнула на все рукою і, під командою неякого Ленве відділилася від походу. Сказано, що Ленве цей був "з народу Ольве", а отже брати в дорозі уже якимось чином поділили командування.
Ельве сповнений бажання рухатись далі - він бачив Валінор, вражений побаченим і є другом Фінве. Настільки щирим другом, що "не бажає відділятися від нолдор". Цю фразу з Сильму варто запам'ятати на майбутнє.
Однак - трапляється несподіванка. Ельве часто навідував свого друга Фінве, і ось під час однієї такої мандрівки до його табору зустрічає майе Меліан.
Кохання вразило чуйного синда в саме серце. Тим часом, доки він слухав солов'їні співи та співи самої Меліан, його народ обшукався за володарем. Зрештою, команду прийняв на себе Ольве, а Ельмо, очевидно,зостався відшукувати братця - бо далі ми бачимо його у Доріаті. Не зовсім зрозуміло, чому не захотіла повернутись додому Меліан, але позосталі у Белеріанді телері радо зустріли свого короля, котрого весь час розшукували, а для Ельве нині все світло Аману було в очах Меліан.
Цікаво, що про дружбу з Фінве нині вже не йде і мови. То жити одне без одного не могли, а тепер усе забуто. В принципі - це характерно для безтямно закоханих.
Під час затишшя у Белеріанді Ельве, або Елу Тінгола визнали володарем усіх ельфів Белеріанду. У той самий час народилась і Лутіень. Тінгол "відкрив для себе" народ гномів, і - за порадою Меліан - запросив їх на будівництво Менегроту. Окрім будівництва столиці Ельве запасався озброєнням. Ковальству і виробництву зброї синдар навчились у тих же гномів.
Тим часом Мелькор утік з Валінору і оселився в Ангбанді. Синдар і раніше мали сутички з орками - власне тим і пояснювався їхній союз з гномами - але тут були вже не сутички - почалася війна.
Зібрати все військо докупи Тінгол не встиг - видимо бойові дії почалися раптово. Одну битву він виграв, однак при тому загинув цілий загін нандор під проводом сина Ленве Денетора. Озброїти оссіріандських лаїквенді або не встигли, або не було чим - і оссиріандці опинилися легкоозброєними проти закутих у залізо орочих загонів. До того ж орки розтяли Белеріанд навпіл і відтіснили Кірдана на побережжя.
В цих обставинах королівська пара приймає важливе рішення. Меліан оточила певну територію чарами, прорвати які міг лише сильніший за майе. Розпочався доріатський період.
"Людину псує влада" - говоримо ми. Ну а ельфів псує безпека.
Влада у ельдар - як було неодноразово відмічено у дискусіях, напівдемократична. Феанаро, котрий радився тільки з собою (посидів, подумав, послав дружину здобувати кораблі) - це радше виняток, ніж правило. Зазвичай, ельфійські королі і лорди скликали наради і віча, а їхні піддані цілком могли короля і не послухати.
Те, що багацько ельфів Белеріанду жили не в Доріаті, а навіть в такому небезпечному місці, як Мітрім, або просто блукали лісами, наражаючись на небезпеку, говорить про те, що безпека під рукою Сінголло здавалась їм не дуже підходящим варіантом. Звичайно, можна сказати, що Доріат не гумовий, всіх не вмістить. Але - хто хотів, той вмістився, наприклад вождь нандор Ітільбор та його син Саерос. І перенаселення у зачарованному лісі явно не було.
Але чого ж синдар та інші аварі не поспішали укритись за Завісою?
Наступне явлення Тінгола - вже після приходу нолдор. Фінголфін - не Феанаро, він посилає до Доріату Ангарато, родича Ельве по телерійській лінії. По нолдорській же лінії - Анаграто нащадок Фінве, друга Тінгола.
І ось реакція Тінгола на прибулих - Тінгол не зрадів прибуттю нолдорських принців. Сам він уже не володів землями Белеріанду, у його владі був лише оточений чарами Доріат. Але Ельве задавила жаба - він бо розумів, що нолдор займуть небезпечні спорожнілі території і стануть їх обживати.
Цікава фраза - "Мудрий завдяки мудрості Меліан, Тінгол не вірив що стримання Моргота буде тривалим" Авжеж - нехай дурні воюють, жити у спокої набагато краще. Однак задля спокою доводиться поступатись територіями.
Відповідь Ельве посланнику варта цитування.
"Ось що перекажеш від мого імені тим, хто вирядив тебе (ні звертання по імені, ні якогось титулу, а Ангарато все ж таки не хлопець з вулиці). Нолдорам вільно жити у Хітлумі, й на узвишшях Дортоніону й на порожніх землях на схід від Доріату, проте в інших землях мешкає мій народ, і я не терпітиму, щоб обмежували його свободу, а чи витісняли з власних земель (на той час сірі ельфи Мітриму, фалатрім Кірдана та лаїквенді були вже абсолютно незалежними від Доріату і мало на нього зважали. Та і як Тінгол міг щось заборонити прибульцям, сидячи за Завісою?) Отож, вашим принцам із Заходу слід стежити за своїм поводженням, бо Володар Белеріанду - я (сильно сказано, однак).
Одним словом - за період життя за Завісою друг Фінве і ніжний закоханець Меліан перетворився на самодержця Белеріандського. Претензії Тінгола тим смішніші, що він не в стані захистити Белеріанд, але умови ставить і говорить так пихато, що одних нолдорських лордів пробиває на злість, а других на сміх. Найкраще висказався Маедрос - "Тінгол подарував нам землі, йому непідвладні. Тож нехай королює у Доріаті і радіє з того, що сусідить з синами Фінве, а не з Морготовими орками, яких ми тут застали".
Втім - своїх родичів по лінії Ольве Тінгол приймає охоче. Однак - що найцікавіше - він жодного разу не побажав побачити Нолофінве, сина свого давнього друга. Неначе дружби з Фінве і не було в його житті. Навть на уряджений Нолофінве Мерет Адертад він прислав Маблунга і Даерона, а не прибув сам. Не царське це діло - по святах їздити. А міг би хоча б глянути на сина Фінве, розпитати про життя друга. Навіть про вбивство Фінве Артаніс оповідає не йому, а Меліан.
Коли до Доріату доходять чутки про Альквалонде, Тінгол влаштовує трохи не судилище над Фінродом, котрий ні в чому не винен. Дізнавшися ж правди - вживає виверту, який я називаю не інакше, як "бабським". Замість того, щоб або вигнати родичів під три чорти і розірвати з нолдор усі стосунки, або пробачити принаймні тих, хто в братовбивстві участі не приймав, Тінгол забороняє говорити на квенья, створюючи тим самим напругу між нолдор та синдар: "і відтоді в цілому Белеріанді нолдорською мовою гребували, а тих, хто розмовляв нею, уникали" Як при тому нолдор нікого не понівечили - я,чесно кажучи, не знаю. Напевне - вони зовсім не такі були агресивні, як про них думають їхні поклонники.
Однак - синдар і решта аварі, котрі жили поза Поясом, може й не дуже зважали на накази Тінгола. Однак у Доріаті його накази виконувались без обговорень.
Ось уявіть собі - проїхати через Доріат проситься принцеса. Дочка Фінголфіна і онука Фінве. І прикордонники не приводять її перед очі короля, вони навіть не посилають до нього гінця із сповіщенням про прохання панночки. Вони відправляють Арельде геть - жахливою дорогою, де й чоловіки їздити бояться. Не думаю, що ці синдар були якимись нолдороненависниками - вони просто знали, що накази Тінгола не обговорюються. А отже - Ельве правив у Доріаті як самодержець. Без усяких там нарад і віч.
Під час Дагор Браголлах ніде не було сказано, щоб Тінгол змінив свій закон і звелів пропускати до Доріату біженців-нолдор, або ж аданів. У війнах він участи не приймає - доріатці лише прикривають свої кордони з боку Бретилю, а на Нірнает Маблунг з Белегом відправляються волонтерами.
Історія з Береном, то окрема пісня. ЇЇ знають усі, тому не буду повторюватись. Лише кіілька характерних рисок - Лутіень бере з батька присягу не вбивати Берена та не кидати його до в'язниці. Отже - таке було можливо. Берена Тінгол обзиває "низькородним смертним", хоча Берен нащадок Беора і належить до аристократії аданів. Зрештою, Тінгол фактично посилає хлопця на смерть, і певен, що той не повернеться.
Це, як-то кажуть, найвища точка. Далі котитись уже нікуди.
І тут Тінгол отримує страшний струс, від яких він відвик за час мирного життя за Завісою. Зникає Лутіень. Тінгол заметався - він шле посланців до Нарготронду і навіть до Хімрінгу, він загрожує війною, він у шоці. Самодержець зникає - є лише нещасний батько, котрий втратив свою дитину.
Тому Берена, которий повернувся без руки і без Сильмарила, але з Лутіень, Тінгол уже не бажає стратити. Він вперше у житті змиряється з неминучим.
Однак - попереду на нього очікує ще більш тяжке випробування: Берен гине, Лутіень відходить до Мандосу. "Тоді зима - щось на зразок похилого віку смертних людей - зійшла на Тінгола". Отут мені стало його шкода - вперше за весь Сильм.
Тінгол побачив воскреслу Лутіень, котра зцілила батька дотиком руки. Однак він зрозумів, що з донькою їм більше ніколи не зустрітись, бо Лутіень прийняла долю смертної. Колишній "ельфійський расист" різко змінює своє ставлення до аданів - він приймає і навіть всиновлює - ось до чого дійшло - Туріна, сина Хуріна, родича Берена. І пробачив йому вбивство Саероса, визнавши скривдженою стороною. Щоправда, Турін поквапився чкурнути - очевидячки Тінгол ще не втратив опінію грізного самодержця.
Опісля того Ельве має справу ще з одним родичем Берена - Хуріном. Тут взагалі щось незрозуміле - Хуріна приводять до короля прикордонники, хоча взагалі-то Тінгол королівства свого для людей, окрім Туріна, не відкривав. Тінгол пізнає Хуріна Таліона - хоча ніколи його не бачив. Вітає Ельве Хуріна з почестями, і сумирно - от дивина - терпить його, власне кажучи, незаслужені докори про те, що не зберіг його родину.
І ось тут починається ще одна цікава тема - Сильмарил.
Власне кажучи, характер Ельве змінився настільки, що він приймає від Хуріна в дарунок Наугламір, котрий той перед тим зневажливо кинув йому під ноги. А далі - далі Тінгол роздивляється коштовність, і йому приходить до голови думка, що пектораль слід переробити і вправити у неї Сильмарил. "Тінголова думка дедалі частіше зверталась до Феанорової коштовності, зрісшись з нею, і йому не до снаги було залишити її у спокої навіть за дверима найглибшої скарбниці, тож нині він надумав мати її завжди при собі вві сні і у притомності."
Здається, що це та сама залежність, котра навідала й Феанаро. Сильмарил був сильним наркотиком - що є, то є. Тінгол запрошує до Доріату своїх давніх приятелів гномів, котрі і мали вправити Сильмарил у Наугламір.
Гноми "присіли" на Сильмарил дуже швидко - і почали вимагати Наугламір собі, уже разом з Сильмарилом. І тут наш Ельве, забувши про те, що нині він є смиренним ельфом, обізвав гномів нечестивцями, котрі насмілились вимагати щось у Володаря Белеріанду (Белеріанду, котрий лежав у руїнах частково і з його провини) чиє життя почалося біля Куівінен задовго до того, як пробудилися отці низькорослого народу гномів.
І негідними словами Ельве звелів гномам забиратися геть.
Безпека розніжує. Звикши до життя у безпеці, Тінгол навіть уявити собі не міг, що гноми, ці курдуплики, насміляться обернути проти нього зброю. Але що ж... Гноми доконали свого і втекли разом з Сильмарилом.
Отже Тінгола можна не любити як персонажа, але можна захоплюватись творцем такого неординарного характеру.
перевод
Поскольку меня обвиняют в том, что я не люблю этот персонаж , пришлось вспомнить свою дурную привычку проводить сеансы психоанализа эльфийских лордов. Правда - до этого я анализировал только нолдор . Но нужно же что-то рассказать и о синдар .
Мое мнение таково - образ Эльвэ Тингола наиболее удачный во всем Сильмариллионе, потому что показан в развитии - обычно эльфийские лорды не меняются за всю свою долгую жизнь . Феанаро погибает Огненным Духом, Фингон погибает Отважным , то, что Финголфин вызвал Моргота на поединок, никого особо не удивляет, Финрод был и остается мудрым, Маэдрос ...
Вот разве что Маэдрос немного изменился за время жизни в Белерианде, но о Маэдросе будет когда-то отдельный разговор. И Тургон изменился, о котором разговор уже был. Но не так явственно, как Тингол.
Впервые мы знакомимся с Эльвэ Синголло во время встречи эльфов с Оромэ . Именно он, а не Ольвэ, был посланником в Валиноре от народа тэлери . Его выбрал Оромэ - как Ингве и Финвэ . А значит - интересный штрих - Эльвэ был в Валмаре, видел свет Двух Деревьев и всю мощь Валар .
После возвращения Эльвэ ведет народ тэлери к морю - на переправу. Поскольку народ тэлери наиболее многочисленный, то вождей у него двое: Эльвэ и его брат Ольвэ .
Кроме того у этих эльфов был еще один брат, Эльмо , отец Галадона и дед Галатиля и Келеборна .
Итак - тэлери маршируют к переправе . По дороге некоторые из них, устав от долгого пути, махнули на все рукой и , под командой некоего Ленвэ отделились от похода . Сказано , что Ленвэ этот был "из народа Ольвэ " , а значит братья в дороге уже каким-то образом разделили командование .
Эльвэ полон желания двигаться дальше - он видел Валинор , поражен увиденным и является другом Финвэ . Столь искренним другом , что "не желает отделяться от нолдор " . Эту фразу из Сильма стоит запомнить на будущее.
Однако - в дороге Эльвэ подстерегает неожиданность . Он часто навещал своего друга Финвэ , и вот во время одной такой поездки в лагерь нолдор, Эльвэ встречает майэ Мелиан .
Любовь поразила чувствительного синда в самое сердце. Между тем , пока он слушал соловьев и пение самой Мелиан, его народ в растерянности разыскивал предводителя. Наконец , командование принял Ольвэ , а Эльмо , очевидно, остался отыскивать братца - потому что в дальнейшем мы видим его и его потомков в Дориате . Не совсем понятно , почему не захотела вернуться в Валинор Мелиан, но оставшиеся в Белерианде тэлери радушно встретили своего короля, которого столь долго разыскивали, а для Эльвэ сейчас весь свет Амана сосредоточился в глазах Мелиан .
Интересно, что о дружбе с Финвэ сейчас уже нет и речи . То жить друг без друга не могли, а теперь все забыто. В принципе - это характерно для безумно влюбленных.
Во время затишья в Средиземье Эльвэ или Элу Тингола признали повелителем всех эльфов Белерианда . В то же время родилась и Лутиэнь . Тингол " открыл для себя " народ гномов , и - по совету Мелиан - пригласил их на строительство Менегрота . Кроме обустроения столицы Эльвэ активно вооружался. Кузнечному делу и производству оружия Синдар научились у тех же гномов .
Между тем Мелькор бежал из Валинора и поселился в Ангбанде . Синдар ранее уже приходилось вступать в стычки с орками - собственно тем и объяснялся их союз с гномами - но здесь были уже не стычки - началась война.
Собрать все войско вместе Тингол не успел - видимо боевые действия начались внезапно. Одну битву он выиграл , однако при том погиб целый отряд нандор под предводительством сына Ленвэ, Денетора . Вооружить оссириандских лаиквенди синдар или не успели , или гномьего оружия не хватило - и легковооруженным оссириандцам пришлось воевать против закованных в железо орочьих отрядов. К тому же орки рассекли Белерианд пополам и оттеснили Кирдана с его фалатрим на побережье .
В этих обстоятельствах королевская чета принимает важное решение . Мелиан окружила определенную территорию чарами , прорвать которые мог только тот, кто превосходил майэ в мощи. Начался дориатский период в жизни Тингола.
"Человека портит власть" - говорим мы. Ну а эльфов портит еще и безопасность .
Власть у эльдар, как было неоднократно отмечено в дискуссиях, полудемократическая. Феанаро , который советовался только с собой любимым ( посидел, подумал, послал дружину брать корабли штурмом ) - это скорее исключение, чем правило. Обычно эльфийские короли и лорды созывали советы и вече, а их подданные вполне могли короля и не послушать. Тингол советов не собирал - прислушивался только к Мелиан, да и то не всегда. Мало того - клан Эльмо, родного брата Эльвэ, в управлении Дориатом участия не принимал.
То, что множество эльфов Белерианда жили не в Дориате, а даже в таком опасном месте, как Митрим, или просто бродили по лесам, подвергаясь опасности, говорит о том, что безопасность под рукой Синголло казалась им не очень привлекательной. Конечно, можно сказать , что Дориат не резиновый, всех не вместит. Но - кто хотел, тот в Дориат пришел - например вождь нандор Итильбор и его сын Саэрос, тоже не претендующие на власть. И перенаселения в заколдованном лесу явно не было.
Но почему же многие синдар и другие авари не спешили укрыться за Завесой?
Следующее явление Тингола в Сильме - уже после прихода нолдор. Финголфин - не Феанаро , он посылает в Дориат Ангарато, родича Эльвэ по телерийской линии. По нолдорской же линии - Анаграто потомок Финвэ, друга Тингола .
И вот реакция Тингола - он отнюдь не обрадовался прибытию нолдорских принцев . Сам он уже не владел всеми землями Белерианда, в его власти было только окруженный чарами Дориат. Но Эльвэ задавила жаба - он понимал, что нолдор займут опасные опустевшие территории и станут их обживать.
Интересная фраза - " Мудрый, благодаря мудрости Мелиан , Тингол не верил что нолдор будут долго сдерживать Моргота." Да - пусть дураки воюют, жить в покое гораздо лучше . Однако, ради покоя приходится поступаться территориями .
Ответ Эльвэ посланнику стоит того, чтобы его процитировать.
"Вот что передашь от моего имени тем, кто прислал тебя (ни обращения по имени, ни титула, а Ангарато все же не парень с улицы). Нолдор могут свободно жить в Хитлуме, на высотах Дортониона и на пустых землях к востоку от Дориата, однако в других землях живет мой народ , и я не потерплю , чтобы ограничивали его свободу и вытесняли из собственных земель (в то время серые эльфы Митрима , фалатрим Кирдана и лаиквенди были уже совершенно независимыми от Дориата и мало с ним считались . Да и как Тингол мог что-то запретить пришельцам, сидя за Завесой?) Итак, вашим принцам с Запада следует следить за своим поведением, потому что Владыка Белерианда - я ( сильно сказано, однако).
Одним словом - за период жизни за Завесой друг Финвэ и нежный возлюбленный Мелиан превратился в самодержца Белериандского. Претензии Тингола тем смешнее, что он не в состоянии защитить Белерианд, но ставит условия и говорит так напыщенно, что одних нолдорских лордов пробивает на злость, а других на смех. Лучше всех высказался Маэдрос - " Тингол подарил нам земли, ему неподвластные. Пусть правит в Дориате и радуется, что соседствует с сыновьями Финвэ , а не с орками Моргота, которых мы здесь застали " .
Впрочем - своих родственников по линии Ольвэ Тингол принимает охотно. Однако - что самое интересное - он ни разу не пожелал увидеть Нолофинвэ, сына своего давнего друга. Будто дружбы с Финвэ и не было в его жизни. Даже на организованный Нолофинвэ Мерет Адертад он прислал Маблунга и Даэрона, а не прибыл сам . Не царское это дело - на праздники ездить. А мог бы хотя бы взглянуть на сына Финвэ, расспросить о жизни друга в Валиноре. Даже об убийстве Финвэ Артанис повествует не ему, а Мелиан .
Когда в Дориат доходят слухи о Альквалондэ, Тингол устраивает едва не судилище над Финродом , который ни в чем не виноват . Узнав же правду - принимает решение , которое я называю не иначе , как " бабским" . Вместо того , чтобы либо изгнать родственников к чертям и разорвать с нолдор все отношения, или простить крайней мере тех, кто в братоубийстве участия не принимал, Тингол запрещает говорить в Белерианде на квэнья, создавая тем самым напряжение между нолдор и синдар : " И с тех пор в целом Белерианда нолдорским языком гнушались, а тех , кто говорил на нем , избегали " Как при этом нолдор никого не пришибли - я, честно говоря, не знаю. Наверное они совсем не такие агрессоры , как о них думают их поклонники.
Однако - синдар и остальные авари , которые жили вне Пояса, может и не очень слушались приказов Тингола. Но в Дориате его приказы выполнялись бепрекословно .
Вот представьте себе - проехать через Дориат желает принцесса. Дочь Финголфина и внучка Финвэ . И пограничники не приводят ее к королю, они даже не посылают к нему гонца с извещением о просьбе леди . Они отправляют Арэльдэ прочь - по ужасной дороге, где и мужчины-то ездить боятся. Не думаю , что эти синдар были какими-то особыми нолдороненавистниками - они просто знали, что приказы Тингола не обсуждаются. А значит - Эльвэ правил в Дориате как самодержец . Без всяких совещаний со своими подданными и даже с родным братом.
Во время Дагор Браголлах нигде не было сказано, чтобы Тингол изменил свои порядки и разрешил пропускать через Дориат беженцев - нолдор или аданов. В войнах он участия не принимает - дориатцы лишь прикрывают свои границы со стороны Бретиля, а на Нирнаэт Маблунг с Белегом отправляются волонтерами.
История с Береном - это особая песня. Ее знают все, поэтому не буду повторяться. Только несколько характерных черточек - Лутиэнь просит отца поклясться не убивать Берена и не бросать его в тюрьму. Значит - такое было возможно. Берена Тингол обзывает " низкородным смертным ", хотя Берен потомок Беора и принадлежит к аристократии Аданов . Наконец, Тингол фактически посылает парня на смерть, и уверен, что тот не вернется.
Это, как говорится, самая высокая точка падения . Дальше катиться уже некуда.
И здесь Тингола настигает потрясение, от которых он отвык за время мирной жизни за Завесой. Исчезает Лутиэнь . Тингол заметался - он шлет послов в Нарготронд и даже в Химринг, грозит войной, он в шоке. Самодержец исчезает - остался лишь несчастный отец , потерявший свое дитя.
Поэтому Берена, который вернулся без руки и без Сильмарила, но с Лутиэнь, Тингол уже не собирается казнить. Он впервые в жизни смиряется с неизбежным .
Однако - впереди его ожидает еще более тяжелое испытание: Берен погибает, Лутиэн уходит в Мандос . "Тогда увядание - что-то вроде старости смертных - настигло Тингола ". Тут мне стало его жалко - впервые за весь Сильм .
Тингол увидел воскресшую Лутиэнь, которая исцелила отца прикосновением руки . Однако он понял , что с дочерью им больше никогда не встретиться, потому что Лутиэнь приняла судьбу смертной. Бывший " эльфийский расист " резко меняет свое отношение к Аданам: он принимает в Дориате и даже усыновляет - вот до чего дошло - Турина , сына Хурина, родственника Берена. И он простил Турину убийство Саэроса , признав сына Морвен обиженной стороной. Правда, Турин поспешил сбежать - очевидно Тингол еще не утратил замашки грозного самодержца .
После того Эльвэ имеет дело еще с одним родственником Берена - Хурином . Здесь вообще что-то непонятное - Хурина приводят к королю пограничники, хотя вообще-то Тингол королевства своего для людей, кроме Турина и его семьи, не открывал. Тингол узнает Хурина Талиона - хотя никогда его не видел. Приветствует Эльвэ Хурина с почестями, и смиренно - вот странность - терпит его, собственно говоря, незаслуженные упреки в том , что не сберег его семью.
И вот тут начинается еще одна интересная тема - Сильмариллозависимость .
Собственно говоря, характер Эльвэ изменился настолько, что он принимает от Хурина в дар Наугламир, который тот прежде презрительно бросил ему под ноги. А дальше - дальше Тингол рассматривает драгоценность, и ему приходит в голову мысль, что пектораль следует переделать и вправить в нее Сильмарилл . " Мысли Тингола все чаще обращались к драгоценности Феанора, слившись с ней, и ему не под силу было оставить ее в покое даже за дверями подземных кладовых, поэтому он решил держать ее всегда при себе, все равно - спал ли он, или бодрствовал. "
Кажется, что это та же самая зависимость , которая сжигала и Феанаро . Сильмарилл был сильным наркотиком - что есть, то есть. Тингол приглашает в Дориат прежних приятелей - гномов, которые и должны были вправить Сильмарилл в Наугламир .
Гномы " присели " на Сильмарилл очень быстро - и потребовали Наугламир себе, уже вместе с Сильмариллом. И тут наш Эльвэ, забыв о том, что сейчас он смиренный эльф, толерантный к другим расам, обозвал гномов нечестивцами, которые осмелились требовать что-то у Владыки Белерианда (Белерианда , который лежал в руинах частично и по его вине), чья жизнь началось у Куивинен задолго до того, как пробудились отцы низкорослого народа гномов .
И, выражаясь недостойными словами, Эльвэ велел гномам убираться.
Безопасность разнеживает. Привыкнув к жизни в безопасности, Тингол даже представить себе не мог, что гномы , эти коротышки, осмелятся применить против него оружие. Но что ж ... Гномы сделали свое черное дело и сбежали вместе с Сильмариллом .
Тингола можно не любить - но можно восхищаться создателем такого неординарного персонажа. Что я и делаю)
Прослушать или скачать Финрод Дуэт Тингола и Мелиан бесплатно на Простоплеер