Дм. Мережковский
Смерть Богов (Юлиан Отступник)
читать дальше
У цій книзі великий відбиток авторської особистості - як відомо, Мережковський не дотримувався "офіційного православ'я і займався духовними пошуками, на які церква дивилася скоса, але не чіпала письменника: погляди Мережковського не стали широко відомими, і за ним не потяглися люди, як за духовним вчителем. А то б проспівали йому анатему, як Льву Толстому.
Щоправда Д.С. був набагато ближчим до духу християнства, аніж офіційне православ'я, котре настільки тісно зрослося з владою, що стало її слухняним придатком. Але його філософія - то окрема розмова, а зараз мова піде про книгу.
Це - белетризована біографія імператора Візантії Юліана, котрий увійшов в історію як Юліан Відступник. Глибоко віруючий язичник - він намагався відновити віру предків, але загинув на війні, не пробувши при владі і двох років.
Д.С. впевнений, що Юліану це не вдалося б навіть тоді, якби він пробув при владі набагато довше. І ось чому.
Юліан щиро віруючий язичник, у чомусь навіть фанатик. З дитинства він перебував під загрозою смерті - родич, котрий убив його батька і захопив владу, тримав Юліана та його брата в ув'язненні. Брата зрештою таки вбили - а Юліан вижив лише тому, що прикинувся найпобожнішим християнином, котрий бажає лише одного: віддалитися до монастиря.
Оце лицемірство - або диссимуляція (улюблене слівце Мережковського) - було тоді наріжним каменем,на якому стояла Імперія. Християнство вже давно було офіційно визнаним владою, християни знищували храми, глумилися над еллінськими скульптурами - ці сцени чудово змальовані у романі, але...
Християнство зовсім не було однорідним. Воно поділялося на сотні сект і напрямків. Найбільші з них інтригували між собою за вплив на імператора. Якщо імператор підтримував котрийсь з напрямків - починалися гоніння, про жертви яких чомусь скромно мовчать святці, в котрих повно неправдоподібних описів страждань християн від рук "клятих язичників". Іконборці рвали на частини тих, хто поклонявся іконам і топтали ікони з такою ж люттю, як і образи Богів Еллади. Аріанці переслідували ортодоксів (теперішніх "православних"), ортодокси коли їм вдавалося заслужитии імператорські милості, переслідували всіх інших.
Але усі тогочасні напрямки християнства об'єднувало одне - зненависть до життя і краси.
Язичництво уособлювало для цих людей красу і життєлюбство. Воно, також, здавалося їм "релігією багатіїв". Дійсно - адже християнство підіймалося нагору з прошарку злидарів-люмпенів, котрі, живучи у голоді і бруді, ненавиділи красу біломраморних храмів і статуй.
Сцени цього народного гніву є одними з найсильніших у романі. Юліан програв тому, що його не підтримали народні маси.
Але чому візантійський імператор не привів ті маси до покори огнем та мечем?
Тому, що був філософом. Тому що не переслідував за віру - власне як і всі, навіть найгірші імператори язичницького Риму. Християнам в усі часи діставалося за пасивну а часом активну непокору владі та спротив римським законам. Юліан, язичник-традиціоналіст, не зміг прийняти християнське бачення того, що до віри можна привести насильно.
Більше того - він повернув з заслання вірних сотен християнських напрямків і зібрав церковний собор. Собор, ясна річ, закінчився бійкою поміж конфесіями, а Юліан єхидно констатував:
"Такая распря разгорится между братолюбцами, что они растерзают друг друга как хищные звери и предадут бесславию имя Учителя своего скорее, чем я этого мог бы достигнуть самыми лютыми казнями"
Тобто шанси у Юліана - були.
Церква без підтримки влади безсила, коли їй потрібно знищувати конкурентів - єретиків, або інаковірців. Якби імператор протримався на троні хоч би два десятки літ, то конфесії-суперники ослабли, а язичництво, підтримане владою, знову пустило б коріння.
Цікавий ще один крок Юліана - він заборонив християнам викладати у школах, мотивуючи це тим, що коментувати Гомера (котрий входив у класичну освіту) ненависник Елади та її Богів не має права. Тобто - імператор знав що робив. За одне покоління він виростив би собі вірний язичництву прошарок воїнів та чиновників, котрі б і привели до послуху ті самі маси народу, котрі буянили на початку його правління.
Християнські єпископи зрозуміли це - а тому Юліан загинув не у битві, а від руки хрещеного вояка свого ж війська.
Інші постаті роману якось бліднуть поруч з цим воїном-філософом (Юліан отримав цілком гідні перемоги над франкськими племенами, а військо його обожнювало).
Цікавим є образ Арсіної - коханої Юліана. Смерть улюбленої сестри, котра стала християнкою, приводить дівчину до церкви. Взагалі - та упевненість, з якою християнство заявляє, що "знає" про той світ більше за інших, мала великий вплив на розум людей. Арсиноя бажала не розлучатися з сестрою і у потойбіччі, а тому зрадила і предківську віру і Юліана. Однак, вихована в еллінській культурі дівчина, не витримала і таки покинула церкву.
Одним словом - книгу варто прочитати. На жаль твори самого Юліана було знищено (а філософ написав багато). Зосталися лише уривки, які можна прочитати тут
www.sno.pro1.ru/lib/ran/3-7.htm
Ну і моя пошана до Мережковського як до письменника виросла до небес)