...але проти наших хлопців у нього не було ніяких шансів. Текст, котрий найбільше сподобався народу. Російська версія написана у співавторстві з кошовим отаманом гетманського війська.Название: Сатана приземлился близ Винницы
Авторы:
nolofinve,
viragoБета:
Луче ЧучхеРазмер: мини, 3600 слов
Пейринг/Персонажи: Иван Богун, Максим Кривонос, пан Замойский,
спойлерЧужой и ХищникКатегория: джен
Жанр: антиисторическая фэнтези
Рейтинг: от G до PG-13
Краткое содержание: появление вблизи Винницы самого сатаны слегка озадачило винницкого полковника, но не испугало...
Примечание:
спойлеркроссовер с фильмом "Чужой против Хищника"
ФБ-версия
Над Винницей сияли звезды.
Ивану Богуну, полковнику винницкому, редко доводилось любоваться звездным небом и размышлять о красоте божьего мира. Но нынче случился на земле мир, шаткий и быстротечный, и полковник разрешил себе думать не только о числе войск и запасах провианта. Правда, если бы полковника спросили, о чем его думы, Богун взглянул бы на небо еще раз, пожал плечами и ответил:
— Тишина... черт ее знает.
Тишину разрушил странный звук. Сперва он напомнил гул огромного майского жука, потом далекий отголосок грома. Близилась зима, мороз уже щипал за уши, ясное небо полнилось звездами, и никакой грозы не предполагалось в помине. Яркий след от падающей звезды разделил небо на части. Звезда выросла в огненный шар и скатилась за горизонт где-то у Бара, волоча за собою пылающий хвост. Земля задрожала и качнулась навстречу, словно во хмелю.
— Неужто снова король помер? — выдохнул джура за плечом Богуна.
— Разве что Карлус английский, — неслышно буркнул Богун.
— А то и сам Ярема! — добавил джура с восторгом.
Богун на язык был скор, но не успел ответить и снарядить молодого дурня в дорогу за мудростью — небо взревело и полыхнуло прямо в лицо не хуже взорвавшегося порохового обоза. Богун проводил еще одно догорающее небесное творение слезящимися глазами.
— Вот ведь, — сказал полковник, — чудны дела твои…
За спиной у него крестились и чертыхались, кто-то свалился с ног, кто-то проснулся и выскочил на мороз, готовясь к обороне.
— Сколько у нас селитры? — спросил Богун, возвращаясь к привычному ходу мысли, но тут же припомнил нужное сам. И добавил, постепенно повышая голос: — За Стрижавку полетела, к Черному лесу. Собирайтесь! И органку захватите! И гармаша!**
Раздраженные казаки с тоской глядели на вошедшего в азарт полковника.
***
Максим Кривонос тащился теперь битым шляхом на Винницу, радуясь, что подморозило, и дороги перестали походить на рвы-ловушки для панцирных гусар. Ехал Кривонос с тайным посланием от Хмельницкого и лихими словами поминал в пути панов, точивших сабли в тылу у казацкого войска. Так резво точивших, что не знаешь, чья теперь сила в соседнем городке и что за напасть ждет за поворотом. Вот Бар Максим в этом году уже брал, а теперь большие сомнения, чей он, этот самый Бар. Потому Кривонос и свернул на Винницу, полагая, что уж Богун навел порядок везде, где дотянулся, и точно знает, как обстоят дела.
Кроме того, Богун был хорош собой, любезен, знал книжных слов без меры и повадку имел вполне шляхетскую, а главное, он был холост. Повсюду лучшие женщины, поощряемые родней, слетались к нему, как пчелы на сладкое, и состязались во всяких женских умениях, штурмуя неприступного полковника. Стало быть, у Богуна были лучшая еда, лучшая горилка, самая мягкая постель и лучшее общество во всей округе, не говоря об умелых белошвейках и прачках.
Всем ляхам на белом свете полагалось сейчас думать, что опасный головорез Максим Кривонос сидит где-нибудь за Львовом, а то и под самым Замостьем прикрывает спину буйному Тимошу и замышляет, как бы извести шляхту под корень и упиться шляхетской кровью. Сам кровопийца и головорез полагал, что прикрывать Тимошу спину — дело непосильное, и справиться с ним может один всевышний. О чем с крестьянской прямотой заявил Хмельницкому-старшему на малом совете. Хитрый Хмель его хорошо понял, внял и даже обнял. После того, конечно, как полковники и писарь вылезли из-под столов и попрятали выхваченные на всякий случай пистолеты.
Так и вышло, что Тимош и казаки Максима достались отчаянному Даниле Нечаю. Подсылы Нечая всюду распускали слухи, что Кривонос злобствует, требует крови и подбивает Хмельницкого идти на Варшаву, едва его остальная старшина удерживает, чтобы сам не пошел. Ляхи шуток не понимали и верили. А Кривонос, наказной гетман, под чьей рукой было четыре полка и без счету взбунтовавшихся хлеборобов, переодевшись простым казаком, беспрепятственно проехал с небольшим отрядом всю Украину с запада на восток.
И теперь решил за чаркой обсудить с давним побратимом свои тревоги. С Богуном они давно понимали друг друга с полуслова. Богуну можно было, не таясь, высказать в гневе, что некоторые из московских гостей в обращении с челядью живо напоминают Максиму знакомых с юности прихлебателей князя Вишневецкого. Пистолет сам прыгает в руки при виде союзников — так напоминают.
На этой нехитрой мысли ночное небо над головой Кривоноса завыло огромным раненым зверем, а потом вспыхнуло, будто солнце встало не в свой час. Конь под Максимом взбрыкнул, сдал назад и взвился на дыбы. За спиной кричали, испуганно ржали, и трещала обозная телега.
— Царица небесная! Настал последний день! — проорал кто-то особенно набожный.
— Чтоб у тебя чирей на языке вскочил! — перебил другой голос.
И тут небо громыхнуло снова.
Кривонос спрыгнул с коня и принялся его успокаивать. Небо погасло, но вдалеке разгорался пожар.
— А что, батьку, — начал самый молодой из казаков Максима, — не повернуть ли нам на Хмельник? И с полпути послать в Винницу человека другой дорогой.
Кривонос потер шрам от сабли на лице, как всегда делал в минуту нерешительности.
— Как думаешь, Васыль, — спросил он, — оно упало и взорвалось? Из Винницы это зарево видели?
— Как есть упало и взорвалось, батьку. И, почитай, к Виннице ближе будет, не могли не видеть. Только… — казак запнулся.
— Что такое? — переспросил Максим, нехорошо щурясь.
— Больно похоже на то, как попы сказывают. На люципера.
Кривонос хмыкнул. В нечистого он верил и побаивался, но только до той поры, пока не брал в руки саблю.
— Раз упало и взорвалось, туда и пойдем. Там мы Богуна и встретим, или я не Максим Кривонос. Где это видано, чтобы Богун прошел мимо чужой артиллерии и не позарился?
***
Богун недовольно разглядывал потемневший снег и спекшуюся землю, похожую на застывшую на морозе смолу. Место было жуткое, но ничего полезного для себя полковник отыскать не сумел. В землю глубоко встряла будто бы огромная искореженная мортира, сдвинуть ее с места не было никакой возможности, и ни сабля, ни выстрел не брали такой брони.
— Здесь вообще ничего не разобрать, — раздраженно заметил Богун, — а по снегу как стадо коров прошлось. Поглядите дальше, на шляху поглядите. Чует мое сердце, что-то отсюда вылезло.
— Думаете, найдем следы чертовых копыт? — пошутил джура. — А батюшка в церкви говорил, что сатана — то злой дух. А духи следов не оставляют.
В сатану Богун не верил.
— Стой, кто идет! Кто такие? — донеслось со шляха.
— А хоть бы и сам люципер, ты кто, чтобы спрашивать?
Богун вздрогнул, узнавая голос, будто отвечавший его мыслям, и пошел навстречу.
— Ну что, друже, — голос Кривоноса приближался, — эта кулеврина будет поболее тех турецких, что в Крыму на стенах стоят? Такую даже тебе не утащить, никак не исхитриться.
Кривонос широко раскрыл побратиму объятия.
— Максим, каким ветром тебя к нам занесло? Разве ты не наводишь ужас на Варшаву?
Богун только крякнул, так сильно Кривонос его прижал.
— Тише, Иване, — прошептал Кривонос, — не поднимай только шуму, тут дело дюже странное. Не знаю, как и сказать.
— Не встретил ли ты в лесу нечистую силу? — Богун изумился, что Кривонос правдиво напуган. А напугать его было очень нелегко.
— Иди за мной к обозу, — все так же тихо ответил Кривонос и подхватил Богуна под локоть, — только хлопцев с собой не зови покуда.
Последняя телега была завалена соломой. И на едва присыпанную первым снегом землю в одном месте капала кровь.
— Посмотри.
Богун разгреб солому. Посмотрел. Снял шапку, постоял, снова надел. За прошедшие несколько лет он навидался всякого и думал, что страшнее лубенской дороги, обставленной колами с умирающими на них людьми, уже не увидит. Однако вышло иначе.
— Ну что? — услышал он Кривоноса.
— Ляшские штучки? — начал Богун неуверенно.
— Ты хоть сам себе веришь? — спросил Кривонос с нажимом. И пояснил, тщательно отмеряя слова: — Мы нашли их в лесу, недалеко от дороги. Один из моих хлопцев свернул по нужде. Два тела. Мужики. Подвесили их за ноги очень высоко, мы едва сняли. Неподалеку следы лошадей и повозки. Лошади были чем-то напуганы и понесли. Иван, сорвать разом с живого человека кожу или оторвать голову вместе с куском хребта, какая ж это сила нужна? Погляди на хребет. Не пилили и не рубили.
— Если к четверке лошадей привязать за шею да за ноги и четвертовать…
Кривонос только молча смотрел на него.
— Тогда что это было?
— Сатана, — Кривонос перекрестился. — Ты видел ночью падучую звезду? Сам нашел железную повозку. Вот это он и был.
Богун позабыл про манеры и почесал под шапкой затылок. Падучие звезды он видел. Но отказывался верить, что у люципера были настолько срочные дела в Виннице. Никуда не годное объяснение. Правда, оторванные головы изрядно смущали Богуна. Он понимал любую жестокость в гневе или ради устрашения и насмотрелся на нее, да и сам немало запугивал ляхов. А в этих смертях не было вовсе никакого резону. Однако страшная гибель людей, отданных гетманом под его защиту, требовала разбирательства.
Кривонос кивнул, вполне одобряя его мысли.
И тут раздался топот копыт. От Винницы мчались что есть духу разведчики, которых Богун еще с ночи отправил к Бару.
— Полковнику! — прокричал казак, едва сдержав коня. — Там такое! Люди бегут из Бара к нам. Наши, паны, ляхи, все! Даже жовниры. Кто конный, уже прошли половину дороги.
— Жовниры в Баре? — недобро удивился Кривонос. — Холера! Бар я уже один раз брал.
Богун отмахнулся от приятеля.
— Жовниры бегут под мою защиту? И что говорят? Что они такое встретили, что испугались его больше, чем Богуна?
— Сатана в Баре, — твердо сказал второй лазутчик. — В один голос все так и твердят — сатана.
Богун крякнул с досады.
— Ну что ж, — услышал он голос побратима. — Поглядим, будет ли сатана страшнее Кривоноса.
***
К вечеру отряд под предводительством Богуна медленно въезжал в распахнутые настежь ворота Бара. Кривонос поглядел на поврежденную стену каштелянского замка, на ворота и покачал головой:
— Сколько помню осад, первый раз вижу, чтобы городские ворота вышибли изнутри.
От опустевшего Бара веяло ужасом. Некоторые из встреченных в дороге людей бежали из города в одних рубашках и даже босыми, как встали с постели. А из провала в замковой стене торчала громадная черная блестящая подкова. Будто ее действительно сатана потерял.
— Что это за чертова причандалина? — вопросил в пространство Кривонос и полез за трубкой.
Богун скомандовал подъехать поближе, он начинал думать, что орудий у него маловато. В замке было пусто, только во дворе, заваленном камнями из разрушенной стены, лежали несколько мертвецов.
— Вот тебе, Максим, и след чертова копыта, — Богун взглянул на приятеля, который задумчиво посасывал трубку. — А где же сам черт?
— Вернулся в ад, — пожал плечами Максим. Сзади хохотнули и умолкли. Казаков удерживал на месте только гонор и страх показаться трусами перед полковниками.
Богун соскочил на землю и скомандовал:
— Терешко, Зинько, за мной. Максим, если что, так принимай полк.
— Ты здесь полковник, но лучше бы вместе.
— Обожди.
— Ладно, — сдался Кривонос.
С двумя казаками Богун медленно и с опаской вошел в нижний зал замка. Пусто. Он потрогал трещину в стене и серьезно задумался над тем, какого роста был нечистый, чтобы переломить замковую стену как сухую ветку. Его размышления прервал слабый стон. На полу между камнями пошевелился человек, которого Богун сперва принял за покойника.
Иван присел и осторожно освободил раненого от каменных осколков — жовнирский мундир.
— Что случилось? — спросил Богун по-польски.
— Ночью как грохнет, — простонал поляк, — я в карауле был, выбежали мы... Все в дыму. И сатана! Черный, скользкий, с хвостом. Зубы в два ряда. Человека пополам перекусывает.
— Откуда он взялся? — допытывался Богун.
— Пули его не берут... Сразу порвал нескольких наших и исчез в руинах.
— Так он еще здесь?
Лицо жовнира исказилось от боли. Богун невольно оглянулся. Зинько с Терешком уже вынули пистоли из-за поясов и настороженно осматривались. Терешко пистоль держал в левой руке, а правой крестился. Поляк тем временем забился, будто припадочный, изо рта у него пошла кровь. И вдруг человек словно взорвался изнутри — полковник едва успел отскочить, выхватывая саблю. Терешко за его спиной не выдержал и заорал от ужаса. В ответ кто-то пронзительно заверещал.
Из груди жовнира медленно поднималось создание размером с кошку, склизкое, как жаба, но со змеиной головой и ловкими, хваткими лапками. Изо рта твари торчали длинные острые зубы.
Богун рубил и рубил гнусную тварь, пока не запыхался. Потом вытер рукавом лицо и посмотрел на оцепеневших казаков.
— Уходим, — мрачно приказал полковник. — Глядеть по сторонам, стрелять во все, что движется, по пять раз стрелять, чтобы места живого не осталось. Факелы! Прихватите факелы, коли увидите.
— Я бы замок подпалил, — раздался от входа в зал голос Кривоноса, так и не выпустившего трубки изо рта. — Кто знает, сколько их еще вылупится, этих сатанят. Расползутся. Ну, и старый черт где-то здесь.
Богун обвел взглядом лежащие в зале мертвые тела. В замке могли прятаться живые.
— Подпалить, стать снаружи, зарядить орудия и ждать, — настаивал Кривонос. — Может, чертяка полезет назад, к своей подкове.
Полковник винницкий еще раз поглядел на растерзанное тело жовнира и тихо произнес:
— Никто не заслужил такой смерти. Даже лях. И сгореть заживо — тоже не заслужил.
Не то чтобы Богун плохо знал Кривоноса, просто ему было о чем подумать, и навалилось разом много забот. А факелы в замке оставались. Так что никто не удивился, когда через час замок уже пылал.
***
Из предосторожности Богун приказал разбить лагерь за стенами города. Они с Кривоносом держали совет и сошлись на том, что ночью надо делать новую вылазку. Перво-наперво, утихнет немного пожар. Нечистая сила в светлый божий день сидит по щелям, а ночью выходит. Тут бы чертяку и заарканить. Терешко, отправленный полковником в соседнее село, вернулся с парой ведер святой воды и бочонком горилки, а следом за ним увязался сельский батюшка. Порох и селитра у Богуна были свои, смолой и паклей разжились в опустевшем Баре. Отслужили походный молебен. Освятили сабли, пистоли и луки со стрелами, и даже органу и походную пушку, все честь по чести.
Порешили, что Кривонос с десятком казаков и гармашом встанет прямо на выходе из замкового двора и даже посадит людей на стену. Там же поставят пушки, органу и приготовленные бочки со смолой.
— А мы войдем и станем выманивать нечистого, — пояснял остальным Богун. — Когда он бросится за нами, бегите к воротам. Стреляйте и бегите к воротам. Там уж его встретят пушками и горящей смолой.
— Дак оно, может, привыкло к ней в аду, — пошутил Зинько.
— Ну и пусть убирается домой, — рявкнул полковник, — смолу пить, а дегтем закусывать.
Вооруженные с головы до ног казаки прошли по темным улицам города. Священник шел с ними, торжественно сжимая обеими руками большой серебряный крест — единственную драгоценность сельской церквушки. Батюшка надеялся доказать всем окрест, что в изгнании нечисти он сильнее городского ксендза.
Бесовская подкова больше не лежала смирно на руинах, она мигала странными болотными огнями. С одного боку появился лаз, из которого лился синий, мертвецкий свет. Богун крепче сжал саблю, в левую руку взял пистоль и двинулся к лазу.
Внутрь подковы вел длинный сияющий проход. Послышался шорох, и Богун едва не выстрелил себе за спину, но вместо ожидаемого беса увидел Зинька.
— Чтоб тебе до веку не спать спокойно, я чуть на тебя заряд не потратил. Какого лешего ты за мной полез?
— Спину вам прикрыть, — промямлил Зинько.
Богун хмыкнул и двинулся вперед с оружием наготове.
Проход вел к мерцающей лживыми огнями пещере. Прямо в середине было большое окно, глядевшее в бессмысленную черноту. Перед окном стояли два причудливой формы сиденья.
— Немаленькая дупа у этого сатаны, — пробормотал Богун.
Зинько пожал плечами и стал ощупывать противоположную стену. От его прикосновений что-то зашипело, и стена сдвинулась в сторону, открывая еще один проход. Осторожно заглянув внутрь, Богун и Зинько сплюнули и перекрестились, прямо с пистолями в руках.
— Бесовские яйца, — заключил Богун. — Одно вроде разбито. Вылупился чертенок. А где же сама чертова матерь?
— Может, еще в замке? — нахмурился Зинько.
Богун решительно повернул назад, к выходу:
— Сейчас проверим.
Зинько заорал вдруг что было сил и пальнул вверх. Нечистый, похожий на древнего змея из Псалтыря, сидел прямо на потолке, раскрыв громадную зубастую пасть. Богун недолго думая тоже пальнул по бесу из пистоля, целя в глаз твари. Чудище рухнуло на пол, щелкнули челюсти — и половины Зинька просто не стало. Богун выхватил из-за пояса второй пистоль, но тварь двигалась слишком быстро и пуля ушла в сторону. Он успел выскочить из пещеры и помчал к лазу. Черт, раненый и разъяренный, преследовал его по пятам.
Больше всего Богун опасался, что сатанинский зверь нагонит его еще внутри или бросит погоню и вернется к гнезду — лови его тут, где он знает каждую щель. Но бес дышал прямо в спину. Снаружи донесся голос Терешка, Богун инстинктивно пригнулся, прыгнул и выкатился из лаза. В тварь, прыгнувшую за ним, полетели горящие стрелы.
Полковник заорал и начал размахивать саблей, отвлекая чудовище.
— К воротам! Гоните к воротам!
Бес на мгновение подался назад к лазу. Но с того боку тоже стали палить, словно в атаку шли. Между руин показались вооруженные пистолями и копьями ляхи во главе с самозваным каштеляном Бара паном Замойским. Из-за их спин выглядывал ксендз с высоко поднятым крестом.
Разъяренное чудовище бросило Богуна и метнулось к ляхам. Полковник заорал на лучников, и те выстрелили еще, но черт уже схватил какого-то жовнира и стал трясти им, как кот мышью. Вне себя от злости и кляня ляхов на чем свет стоит, Богун кинулся к твари и подсек саблей лапу. Черт повернулся, выпустил свою жертву и открыл окровавленную и полную слизи пасть.
Белый свет в глазах Богуна сошелся клином и стал размером с крохотное окошечко в хате-мазанке.
— Иван! — заорал кто-то сзади. Раздалось знакомое шипение, свист…
Черт бросился вперед — Богун тоже. Он кинулся на землю и покатился чертяке в ноги. Над его головой пролетели три малых ядра и десяток тяжелых пуль, ударили в зверя и отбросили его назад. Полковник выдохнул и коротко помолился за гармаша, Кривоноса и органку.
Краем глаза он заметил, что по двору покатилась горящая бочка, за ней вторая.
«Максим не выдержал», — пронеслось у Богуна в голове, — «не дождался».
Израненный бес споткнулся о бочку, вторая ударила его по лапам. Огонь охватил скользкую черную кожу. Горящая тварь метнулась по руинам вверх, но ее догнала следующая порция ядер и дроби, просто оторвавшая бесу голову. Богун устало глядел, как безголовая тварь завертелась, сорвалась и рухнула со стены. Волна жуткой вони накрыла двор. Полковник зажал рукой нос и выругался.
— Богун!
Орал пан Замойский, с ужасом тыча куда-то в противоположный бок двора. Там на разрушенной стене стоял другой бес, чем-то схожий с людьми, только выше, крепче, и разодетый в блестящую серую броню и огромный шлем с забралом. В руках у новой твари было копье, а спину ей прикрывали сотоварищи. Богун застыл посреди двора, будто соляной столб, не в силах пошевелиться от усталости. Он лишь глядел, как панцирный бес спускается со стены и идет прямо к нему. Позади пан Замойский лихорадочно перезаряжал пистоль и командовал стрелками. Где-то вдалеке орал на гармаша Кривонос. Ксендз на польской стороне и поп на казацкой наперебой распевали псалмы.
Но Богун вдруг увидел то, от чего в голове у него помутилось от бешенства. Он еще успел подумать, что верно так и бывает с Кривоносом, когда тот идет в бой. А дальше видел только одно: на поясе у огромного панцирного беса висели два человеческих черепа с обломками хребтов.
— Ах ты, скотина! — радостно крикнул полковник. — Безвинных селян обижать?! Безоружных? В панцире против голых рук? А ну иди сюда. Я тебя вызываю! Один на один!
На груди у беса что-то замигало и зашипело. Он провел лапищей по телу, и Богун увидел, что панцирь медленно открывается. Бес уронил на землю копье и обнажил огромный клинок. Потом опустил забрало, открывая морду, с которой торчали жучиные жвалы.
— Ох ты ж и красавец, — распинался Богун, слыша себя будто со стороны, — вот же я тебя посеку в капусту.
— Богуне! — раздался голос пана Замойского, — не маш права. То мое, я мам поединковать.
— Пан Замойский, идите вы в Польшу. Вы и так в нашем Баре засиделись. Я первый вызвал, я и буду драться.
— Подожду, пока он тебя выпотрошит, — бодро отозвался каштелян.
— Не дождетесь! — полковник оглянулся на Кривоноса и гармаша, кивнул им и бросился вперед, очерчивая саблей круги.
Бес бился молча. Несмотря на рост и вес, он оказалась прытким и быстрым. Очень скоро винницкий полковник понял, что враг ему не по силам, но сдаваться не собирался.
— Поджилки ему режь! Поджилки! — кричал где-то совсем рядом Кривонос, не решаясь вмешаться. Но Богун обессилел, он просто поскользнулся в луже слизи и покатился по камням, сабля выпала из руки.
Бес подошел и навис над ним. Три других демона медленно спускались со стены. Казаки и поляки сбились в одну кучу, держа оружие наготове.
— А-а! — заорал раскрасневшийся пан Замойский, выхватил у какого-то из своих жовниров копье, выскочил вперед и ударил себя в грудь кулаком.
Враг оставил безоружного Богуна и обернулся. Замойский потряс копьем и метнул его верзиле в лоб. Бес покачнулся, а потом с глухим звуком повалился мордой вперед. Под изумленными взглядами казаков и ляхов два других панцирных беса подняли труп и поволокли к мигающей огнями чертовой подкове. А третий оглядел Богуна, Замойского и что-то прохрипел.
— Пан, — устало начал Богун, — я не знаю, кто вы, но ваш товарищ сотворил бесчестный поступок, убивши двух селян. Я, полковник винницкий Богун, по воле гетмана Хмельницкого… Если вы разумные... разумные…
Шкатулка на груди беса захрипела. И вдруг из нее явно донеслось:
— Завершен. На разумных не охотятся.
Пока Богун переваривал услышанное, бесы залезли в подкову, и дыра в ней закрылась. Подкова зашипела, дрогнула и под ошарашенные вопли людей во дворе медленно поднялась в воздух и полетела прочь от замка.
— Вот ведь, — проговорил Богун задумчиво, — и откуда оно взялось на наши головы?
Пан Замойский поглядел на Богуна, подергал себя за ус и покачал головой. Потом перевел взгляд на Кривоноса и с деланым изумлением всплеснул руками:
— Матка боска! Кого я вижу! Да это ж горлорез Кривонос. Что, не дается вам наше Замостье, бросили дурную затею? Скотина возвращается в стойло?
Богун заскрипел зубами с досады.
— А ты, лях, — рассмеялся Кривонос, — за родным гнездом затосковал? Много вас, Замойских, все одно не видать тебе Замостья. Не про твою честь наследство.
— Да ты… Да ты…
— Да я Бар взял! Уже второй раз. Так и станут говорить. Или не я, а Богун, — побратим подошел к Богуну, протянул руку, подставил плечо. — Лучше все же, если Богун.
***
Два часа спустя Богун лежал на возу и глядел в небо. Обоз неторопливо двигался в сторону Винницы.
— Лях сейчас письмо шлет, расписывает, что я тут ошиваюсь, а вовсе не под Варшавой, — недовольно гудел Кривонос. — А самое время было всыпать этим ляхам перцу!
Богун искоса глянул на друга и покачал головой:
— Разумные на разумных не охотятся, хотя бы этой ночью.
И он проводил взглядом летучую звезду, что плыла по небу над Черным лесом.авторська українська версія
Над Вінницею сяяли зорі.
Іван Богун, полковник вінницький, нечасто мав змогу спостерігати зоряне небо. Але зараз був хисткий, але мир, і полковник часом дозволяв собі думати не про кількість війська, або провіант для обозу, а й про красу довкілля.
Щоправда, якби полковника нині запитали про що він думає, то Богун подивився б на небо ще раз, здвигнув плечима і відповів:
- А біс його знає. Тиша...
Тишу порушило якесь гудіння. Спершу воно було схоже на весняне бурмотіння хруща, потім на відгомін травневого грому.
Але нині була зима, морозяна і сніжна. І ніякої грози на найближчі кілька місяців не передбачалося.
На темному небі щось гостро сяйнуло. Велетенська вогняна куля розтяла простір і скотилася за обрій, десь біля зайнятого ляхами Бару. Земля затремтіла.
- Хтось значний помер, - почувся за Івановим плечем ледь зляканий голос молодого джури.
Не встиг Богун щось сказати у відповідь, як ревнуло вже зовсім близько, трохи не над головою. Ще одна куля пронизала зимове небо і скотилася з нього вже геть і зовсім близько — у недалекому лісі, котрий звався просто Чорним.
- От же ж... - тільки і сказав полковник, - дивоглядія.
***
Полковник Богун і полковник Кривоніс розуміли одне одного з напівслова. Незважаючи на те, що Іван Богун походив з русинської шляхти, мав певну освіту — звісно не львівський колегіюм, як гетьман Хмельницький, але вінницьку школу народову, з тих, про які з захватом писали іноземці, що мандрували Руссю — він охоче спілкувався з колишнім полтавським хуторянином, котрий все життя ходив біля плуга, аж поки сваволею князя Вишневецького не позбувся всього одразу — землі, хутора і родини.
Кривоніс, якого особисті заслуги і наказ гетьмана зробили козачим полковником, щиро прив'язався до молодого колеги. Ще не так і давно з ними завжди був третій — полковник Данило Нечай, відважний свавілець і кумир довколишнього жіноцтва. Але Нечай загинув, і приятелі зосталися удвох.
Іван очікував приїзду гостя, а тому жіноцтво полковникової садиби вже зрання поралося біля печі, готуючи частування. Богун ще не одружився, хоча вінницькі шляхтянки та козачки обстрілювали його очима незгірш, як у битві.
Десь перед обідом до Богунового двору поволі заїхав невеличкий обоз.
Полковник Максим, високий кароокий крем'язень, вродливе лице якого навкоси перетинав рубець — знак по гостюванню колись на його хуторі князя Яреми — мовчки зіскочив з коня і ступив крок назустріч господарю.
- Васильку, - звернувся Богун до джури, - піднімай полк. Виступаємо.
- Та зачекай, - озвався Кривоніс, - тут справа...гм...
Він зупинився і розмашисто перехрестився.
- Чи не зустрів ти у лісі нечисту силу? - поцікавився Іван, звівши брову. Він бо добре бачив, що Кривоніс наляканий. Причому наляканий сильно. А налякати пана Максима було доволі важко.
- Ходи сюди, - мовив Максим, - тільки хлопця з собою не бери.
Останні сани були завалені соломою. З них на білий втоптаний сніг скрапувала кров.
- Поглянь...
Богун відгорнув солому. Подивився. Зняв шапку, постояв, знову надів. За минулі кілька літ він бачив усяке, і думав, що страшнішого, ніж лубенська дорога обставлена палями з конаючими на них людьми, вже не побачить. Однак доля вирішила інакше.
- Н-ну? - спитав Кривоніс.
Богун ще раз огледів оголене, обдерте зі шкіри тіло, у якого голова була навіть не відрубана, а видерта, а чи вирізана разом з уламком хребта і відітхнув.
- Ми, - сказав Максим, - знайшли їх у лісі, неподалік від дороги. Одному з моїх хлопців забандюрилося піти до вітру. Два тіла. Чоловічі. Підвішені за ноги досить високо — ледве зняли. Неподалік сліди коней, запряжених у сани. Тварини були чимось нажахані — понесли.
- Ляські штучки? - спитав Богун непевно.
- Ти сам хоч віриш у те, що сказав? - хмикнув Кривоніс, - одірвати людині голову разом з хребтом - якої ж це сили треба.
- Тоді що воно було?
- Сатана, - вимовив Максим і перехрестився знову, - ти бачив вночі падучу зірку? Оце ж він і був.
Богун почухав під шапкою потилицю. Зірку він бачив, навіть дві. В існування сатани вірив, хоча не зовсім розумів, що люципер забув біля Вінниці. Однак — загибель людей, відданих гетьманом під його захист, вимагала вжити заходів.
- Треба прочесати ліс, - сказав він, - візьмемо найнадійніших людей з твого загону із мого полку і вирушимо завтра вранці.
Кривоніс кивнув головою цілком одобрюючи приятелеве рішення. Він боявся сатани тільки тоді, коли не мав в руках шаблюки.
***
Барський лісовий шлях на цю пору був безлюдним. Максим привів загін на місце, де вони знайшли загиблих. Богун незадоволено роздивлявся втоптаний сніг.
- Наче стадо корів пройшло, - буркнув, - що тепер тут побачиш...
- Думаєш знайти сліди чортячих копит? - спробував пожартувати Кривоніс, - але ж панотець у церкві говорив, що сатана — то злий дух. А дух слідів не залишає.
Богун обережно ходив довкола страшного місця, пильно приглядаючись. Він побачив, де зупинились сани, де коні раптом рвонули з місця і понесли, тягнучи їх за собою перекинутими. Події розгортались приблизно так - двоє селян їхали з базару, їхали пізно і впорожні, бо вдало спродалися. Зупинились на дорозі, бо щось побачили. Це "щось" було таким жахливим, що коні схарапудились і помчали, зоставивши хазяїв у пастці.
Але хто це міг бути? Грабіжник? У жертв могли бути гроші - не все ж вони залишили вінницьким корчмарям. Однак, розбійники могли вбити і пограбувати, але здирати шкіру і відривати голову...
Оті голови, неначе виламані з тіл, неабияк бентежили Богуна. Він розумів жорстокість задля застрашування, бо надивився на подібне чимало, та й сам добряче лякав ляхів. Але те, що він побачив нині було безсенсовним, і тому якось по особливому жахливим.
Розлігся виляск копит - поверталися розвідники, котрих Богун послав вивідати, що коїться біля Бару.
- Полковнику, - замельдував козак, ледь стримавши коня, - там таке..
- Де? - спитав Богун
- Та у Барі ж... Люди біжать звідти. Біжать сюди. Наші, ляхи - впереміш.
- І що вони говорять?
- Сатана у Барі, - сказав другий вивідач, - всі в один голос так і говорять - сатана.
***
Невеличкий загін під проводом Богуна поволі в'їжджав в розчахнуті навстіж ворота Бару. Кривоніс тримався поруч з приятелем і тільки головою крутив.
- Оце скільки нам доводилось битись, - сказав він врешті, - а вперше бачу, щоб міську браму вибили зсередини...
Богун подивився на замок каштеляна, котрий височів над містечком і хмикнув. Спорожніле місто навівало жах. Біженці, котрих Богун зустрів дорогою, чомусь всі бігли вінницьким шляхом, замість того, щоб тікати на захід. А отже, вони побачили щось таке, порівняно з чим Іван Богун міг здатись їм рідним татком.
Богун і віддав належні накази - біженців не кривдити, розміщати по хатах, бо зима надворі, а люди тікали в одних сорочках і навіть босими, як ото встали з ліжка. А сам тепер роздивлявся зруйновані укріплення Барського замку. Посеред руїн стирчала чорна блискуча підкова велетенських розмірів. Наче її дійсно сатана загубив.
- Що це за хрінь? - спитав Максим і поліз за люлькою. Богун мовчки роздивлявся дивоглядію, тоді скомандував під'їхати поближче.
Підкова глибоко вгрузла в землю, розметавши все довкола. Одне крило замку з баштою перехнябилось, але стояло. Стіни вціліли, але з західного боку мур було рознесено буквально по камінчику. Нікого не було видно, тільки у захаращеному камінням дворі лежало кілька мерців.
- Оце тобі, Максиме, і слід чортячого копита, - сказав Богун до приятеля, котрий задумливо смоктав люльку, - вірніше його підкова. А де ж сам дідько?
- Повернувся до пекла - відказав Максим. Ззаду хтось нервово хихикнув - козаків утримував на місці тільки послух і страх показатися боягузами перед своїми звитяжними керманичами.
Богун торкнув коня і поїхав ступою до вцілілої вежі. Там зіскочив на землю і скомандував:
- Терешко, Зінько - за мною. Максиме, коли що - приймеш полк.
- Ти тут полковник, - сказав Кривоніс, - але може разом?
- Чекай...
- Ну гаразд, - здався Максим. Він розумів, що приятель робить вірно, однак очікувати було важче, аніж діяти.
Богун у супроводі двох козаків поволі увійшов у нижню залу. Вона була порожньою і засипана камінним брухтом, котрий обвалився зверху від поштовху. Іван помацав тріщину в стіні і серйозно задумався над тим, якого зросту мав бути нечистий, щоб роздушити замок мов дитячу іграшку. І ще ота підкова...
З роздумів його вивів стогін. На підлозі, між камінням, лежав чоловік і жалісно стогнав.
Богун присів і обережно звільнив пораненого від камінних скалків. На чоловікові був жовнірський каптан, і він щось жалісно белькотів польською.
- Що тут сталося? - спитав Богун тією ж мовою
- Вночі щось як гримне, - прошепотів жовнір, - півзамку розчавило. Я у касарні був... Вибігли ми... Усе в диму.
- І що?
- Сатана, - прошепотів лях, - чорний, слизький і з хвостом. А зуби - людину навпіл перекушують.
- Стривай, - сказав Богун ледь розгублено, - звідки він взявся?
- Виліз з тої штуки, - мовив жовнір, - кулі його не беруть... Одразу роздер кількох наших і щез у руїнах.
- То він і досі тут?
- Ага...
Лице жовніра викривилось болем. Богун мимоволі озирнувся. Зінько з Терешком вже видобули пістолі з-за пасів і досить нервово роззиралися довкола. Терешко пістоля тримав у лівій руці, а правою хрестився.
Поляк тим часом забився в конвульсіях. З рота йому спливла цівочка крові. Богун спробував вкласти пораненого зручніше, і тут чоловік неначе вибухнув зсередини. В лице полковнику бризнуло людське ошмаття. Терешко за його спиною не витримав і зойкнув.
Богун зірвався на ноги, одночасно вихоплюючи шаблю. Над знерухомілим тілом поляка поволі підіймалася істотка з голівкою, схожою на гадючу, і невеличкими лапками, притиснутими до грудей. Істотка розкрила рота, вже повного гострих, мов голочки, зубів і пронизливо вереснула. Богун змахнув шаблею. Він рубав і рубав гидке створіння, аж поки не засапався. Потім мовчки обтер рукавом лице і озирнувся на зціпенілих козаків.
- Язики не розпускати, - мовив похмуро, - відходимо. Дивитись на всі боки, стріляти в усе, що рухається. Хто-зна, скільки їх ще вилупилось, сатанчат. Ну і старий дідько десь тут.
Полковник ще раз подивився на розтерзане тіло жовніра і буркнув:
- Сатана воно, а чи сам антихрист - але живим з Бару не вийде. Ніхто не заслужив такої смерти. Навіть лях.
***
Задля обережності Богун наказав розбити табір за стінами міста. Потім вони з Кривоносом провели коротку нараду. Зійшлися на тому, що треба зробити нічну вилазку - нечиста сила святого божого дня сидить десь по щілинах, а вночі виходить.
Терешко, відісланий полковником до сусіднього сільця, повернувся з двома баклагами святої води. За ним, на запряжених сумирним коником санках, трюхикав сільський панотець.
Відправили похідного молебна. Панотець освятив козачі шаблі,пістолі і привезені з Вінниці луки зі стрілами, а Богуну на шию повісив образок святого Йвана Хрестителя, котрого полковник вважав за свого покровителя. Забезпечившись таким чином, Богун був готовим іти навіть на самого люципера.
Озброєні з голови до ніг, козаки поволі увійшли на темні вулиці Бару. Панотець йшов з ними, урочисто стискаючи обіруч великого срібного хреста - єдину дорогоцінність сільської церковки. Піп сподівався довести всім довкола, що у вигнанні нечисті він сильніший за барського ксьондза.
- Отже, діємо так, - давав Богун останні настанови, - Я піду до тої підкови і виманю нечистика на відкрите. Ви починаєте стріляти. Стріли обмотати клоччям і підпалити. Коли воно кинеться за нами - тікайте до брами. Біля брами очікуватиме пан Кривоніс з діжками смоли. Він нас пропустить, а на нечистика виверне киплячу смолу.
- Дак воно може звикло до неї у пеклі, - пожартував Зінько.
- Ну то і хай вертається додому, - підсумував Богун, - смолу пити, а дьогтем закушувати.
Підкова смирно лежала на руїнах, блимаючи болотними вогнями. В одному її боці була діра, з якої лилося світло. Богун міцніше стис у руці шаблюку, до лівої руки узяв пістоля і відважно рушив до нечистої штуки.
Підкова лежала косо, і діра була зовсім низько - варто було лише підтягнутися. Богун обережно забрався до середини і побачив освітлений явно пекельним синюватим сяйвом коридор, що завертав у глибину чудернацької споруди. Козак рушив вперед. Ззаду почувся шерех і Богун різко обернувся, але замість сподіваного нечистика побачив Зінька.
- Чортової мами дитина, - рявкнув полковник, - я трохи в тебе пістоля не розрядив. Якого дідька ти сюди поліз?
- Спину вам прикрити, - сказав Зінько, - ну як же тут можна самому...
Богун гмикнув і рушив уперед. Зінько йшов за ним зі зброєю напоготові.
Коридор вивів їх до великої печери, освітленої болотяними вогнями. Тими вогниками блимало все - стіни, столи, навіть стеля. Прямо перед обома козаками виднілося щось схоже на велетенське вікно. Перед вікном стояли два чудернацької форми сидіння, забризкані якимось слизом.
- Це яка ж с...ка має бути в цього сатани, - пробурмотів Богун, - і що тут було, га?
Зінько стенув плечима і почав обмацувати протилежну стіну. Від його доторків щось зашипіло і стіна від'їхала вбік.
- Тут є ще щось, - сказав козак стиха, - ще один коридор.
За коридором виявився тупик, котрий упирався в прозору стіну, наполовину зсунуту вбік. Обережно зазирнувши за неї, козаки плюнули і перехрестились.
- Чортячі яйця, - зробив висновок Богун, - дивись, одне наче розбите. Вилупилось чортеня. А де ж сам дідько?
- Може воно ще в руїнах? - спитав Зінько обережно.
- Хрін його зна, - Богун рішуче повернув назад, - зараз перевіримо.
Він вийшов у велику печеру, коли за його спиною роздався здушений зойк.
- Зінько!
Нечистик, схожий на великого ящура, вихилився з якоїсь діри у стелі і ухопив Зінька просто за голову. Богун, не довго думаючи, смальнув по дідькові з пістоля, мірячись в злісне червоне око. Чудовисько випустило вже мертвого Зінька і одним стрибком опинилось на підлозі.
Богун вихопив з-за поясу другого пістоля і вистрелив знову. Але тварюка рухалася занадто швидко і куля пішла вбік.
Іван встиг вибігти з печери і погнав коридором. З діри він вивалився як опечений і прожогом метнувся до своїх.
Дідько, поранений і розлючений, гнався за ним. Більше всього Богун боявся, щоб сатана не повернувся до гнізда - лови його там, де він знає кожну щілину. Однак, люципер розлютився не на жарт і гнався за ним великими стрибками.
Почувся голос Терешка, і Богун одрухово пригнувся. В страховисько, що стрибало за ним, вдарила злива палаючих стріл. Воно заверещало і закрутилося на місці.
Богун, боячись, щоб тварюка не повернула назад, загорлав і почав вимахувати шаблею. Дідько, однак, таки розвернувся, але його зустріла ще одна сальва - з пістолів.
З-за руїн вибиралися озброєні списами ляхи на чолі з каштеляном Бару, паном Замойським. З-за їх спин виглядав барський ксьондз з високо піднятим хрестом.
Розлючене чудовисько метнулося просто на них. Богун, кленучи все на світі, загорлав до лучників, і ті вистрелили ще, але дідько вже ухопив якогось жовніра і почав метляти ним, як собака мишею. Іван, лаючи вголос чортових ляхів, підскочив ззаду до страховиська і підсік шаблею йому лапу. Дідько обернувся до нього, випустив свою жертву і роззявив скривавлену слиняву пащеку...
- Іва-ане...
Площею котилася палаюча діжка. За нею - друга.
"Максим не витримав" - мелькнуло у Богуна в голові, - не дочекався"
Зранене чудовисько спіткнулося об діжку, друга вдарила його по лапах. Вогонь охопив слизьку чорну шкіру...
- А-а, провались до пекла! - закричав Іван, розмахуючи шаблею, - це тобі за Зінька!
Палаючий велетенський смолоскип з несподіваною прудкістю метнувся по руїнах вгору, закрутився і впав. Сморід від страхіття йшов неймовірний, Богун затулив собі носа і вилаявся.
- Богунє!
Пан Замойський з жахом дивився кудись вбік від здихаючого нечистика. Богун поглянув туди і обімлів.
На зруйнованій стіні стояло щось схоже на людину, але набагато вище і кремезніше, наче вбране у блискучий панцер. Замість обличчя у прояви було щось таке, що опису не піддавалося. За її плечима виднілося ще три постаті.
Озброєні були прояви майже однаково - чимось схожим на спис. Один з них прицілився в бік конаючого дідька і зі спису вилетіло синє кружало. Дідько перестав смикатися і завмер.
Чоловік - а чи не чоловік - поволі зійшов зі стіни. Троє інших зостались непорушними.
Богун стовбичив посеред площі неначе соляний стовп. Пан Замойський лихоманково перезаряджав пістоля. Ксьондз на польському боці і панотець на козацькому навперебій бурмотіли молитви латиною та староруською, виставивши перед собою хрести, неначе щити.
Та Богун дивився лише на одне. На поясі у прояви висіли два людських черепи з уламками хребтів.
- Ах ти ж падлюка! - крикнув полковник, - безвинних хлопів кривдити? Йди, нечистого батька син, сюди і діставай зброю. Я тебе викликаю! Один на один!
На грудях у чудовиська щось замигало і захрипіло.
- Чи ти мене чуєш, люципера син, і самого сатани онук! - загорлав Богун, - чи думаєш, що коли вбрався в оті лахи, то тебе не дістане козацька шабля? Та ти ж голою ср...кою їжака не уб'єш! Тобі тільки з беззбройними воювати, псяча мордо!
У скриньці на грудях здорованя зарипіло знов. Він поволі провів рукою по тілу, і Богун побачив, що панцер поволі відкривається. Здоровило поклав долі спис і вийняв з піхов здоровенну ножаку. Позбувся панциря, зняв з голови шолом, відкриваючи морду, з якої звисало щось схоже на мацаки, і рушив вперед.
- Ох з тебе ж і красень, - сказав Богун, - ну я ж тебе і пошинкую.
- Богунє! - втрутився пан Замойський, - нє маш права. То моє място, і я мам поєдинкувати.
- Пане Замойський, - відповів Богун з усією гречністю, - ідіть до біса. Ви і так у Барі засиділись. Я перший визвав оце ось, я і буду битись.
- Я почекам, доки він тебе випатрає, - сказав каштелян.
- А не дочекаєшся! - відрізав полковник і кинувся вперед, викручуючи шаблею млинка.
За його смертельним танком, затамувавши подих, стежили і козаки, і ляхи. Три постаті на стіні зоставалися нерухомими. Богун метався то туди, то сюди і тяв шаблею по ногах супротивника, бо вище діставати було таки важкувато. Проява билася мовчки, незважаючи на зріст і вагу, вона виявилась прудкою і жвавою. Дуже скоро полковник зрозумів, що супротивник йому не по силі, однак здаватись не збирався, сподіваючись, що потвора стече кров'ю з числених ран.
- Піджилки йому ріж! Піджилки! - кричав Кривоніс, не наважуючись втрутитись. Богун послизнувся в калюжі слизу і покотився по камінню. Шабля випала з руки.
- Богунє!
Розчервонілий пан Замойський вихопив в якогось зі своїх жовнірів списа і кинув його Івану. Той встиг схопити зброю, підірвався на ноги і метнув спис в страхіття, молячись, щоб не промазати.
Спис потрапив здоровилу межи очі. Потвора якийсь час стояла непорушно, а тоді мовчки повалилася мордою вперед.
Три постаті поволі спустилися зі стіни. Козаки і ляхи збилися докупи, нашвидкуруч рихтуючи зброю.
Двоє здорованів підняли загиблого і понесли до блимаючої вогнями штуки. Третій підійшов туди, де догоряли рештки загиблого ящура і випустив зі свого списа світляну смугу. На місці останків зосталась тільки темна пляма. Потім підійшов до розхристаного Богуна, обдивився його з голови до ніг, і щось прохрипів. Полковник, котрий уже встиг підібрати шаблю, сказав примирливо:
- Пане, я не знаю, хто ви, але отой ваш товариш сотворив безецний чин, забивши двох селян, котрі їхали з ярмарку. Я, полковник вінницький Богун, з волі гетьмана Хмельницького відповідаю за безпеку тутешньої людності, і тому вимагав з нього відшкодування. Якщо ви розумні... е... люде, то маєте такого більш не допускати.
Скринька на грудях велетня знову захрипіла. І раптом з неї явно долинуло руською мовою:
- Гаразд, розумний... Інциндент закрито. Ми йдемо. Бо на розумних не полювати.
Поки Богун перетравлював почуте, здоровань теж зайшов у штуку, і діра в ній закрилася. Через деякий час чорна підкова зашипіла, і поволі піднялася у повітря. Скоро вона зникла у темряві.
Ще через деякий час з Чорного лісу, що за Баром, піднялася світляна куля і теж щезла у нічному небі.
- Оце халепа, - сказав Богун, - і звідки воно взялося...
Пан Замойський посмикав себе за вус і покрутив головою. Потім обидва керманичі мовчки глянули одне на одного і так само мовчки розійшлися. Богун зібрав своїх людей і рушив до брами.
- Можна було б, - прошепотів йому на вухо Кривоніс, - зараз дати ляхам перцю...
Богун подивився на друга і мовив.
- Розумні на розумних не полюють, принаймні цієї ночі. Тим більше - у нас перемир'я.
Він позирнув вгору і довго дивився на летючу зірку, котра пливла по небу.