Відповідь султана запорожцям.

[nolofinve-zp]

І знову 3 левел. Про лист запорожців султану знають усі. А от про гідну відповідь султана запорожцям відомо куди менше - матеріал було засекречено на 400 років) Наша команда ці вдомості знайшла і от... Світлий образ валіде та закінчення, котре додало трагізму веселій та непристойній байці належать батькові нашому кошовому.

Название: Достойный ответ
Автор:  nolofinve
Бета:  virago  Луче Чучхе
Размер: драббл (869 слов)
Пейринг/Персонажи: султан турецкий Мехмед IV, запорожцы, валиде Турган
Категория: джен
Жанр: матерная сказка
Рейтинг: R
Краткое содержание: разве ж мог владыка Блистательной Порты оставить оскорбление без ответа?
Примечание: основан на известном "Письме запорожцев турецкому султану"
Предупреждение: много нецензурной брани, обоснуй умер, полное издевательство над историей и турецким султаном




Какой ты, к черту, рыцарь, когда голой жопой ежа не убьешь.

Из письма запорожцев турецкому султану

Мехмеда, султана турецкого, аж трясло от злости.

Толмачей он, конечно, приказал повесить сразу, и еще — удавить вельможных пашей, слышавших, как читали письмо от приднепровских гяуров. Несчастные толмачи подобрали достойные описания всем "свиньям" и "собакам", щедро рассыпанным в письме. Верно перевели "македонского броваря" и "вавилонского повара" — гнусными этими словами непокорные рабы намекали, что султан своими руками готовит запрещенное пророком вино и пряные свиные блюда. Трудности вызвала фраза "нашего хуя крюк", и один из толмачей предположил, что мужские стати у необрезанных неверных кривые, словно у псов. Сравнения с собачьим хуем султан стерпеть не смог, взревел и понесся по дворцу с воплями, схватив проклятую бумагу. Увы, по детской привычке он побежал к старой валиде, позабыв, что десять лет назад запер ее в башне под охраной.

— Они назвали меня сыном "ебаной шайтаном матери"! — возопил Мехмед, размахивая руками. Евнухи по углам покоев попрощались с жизнью.

Валиде Турган ловко подпрыгнула, выхватила свиток у сына, развернула его, нахмурила лоб, припоминая родной язык, и захохотала, а потом принялась по турецкому обычаю хлопать себя по ляжкам.

— Что поделать? — хихикала она. — Твой отец был тот еще шайтан, они прямо в яблочко. А заделал тебя-дурака.

После такого предательства Мехмед приказал казнить и евнухов, чтобы утешиться и досадить матери.

Целый полк янычар разыскивал казака, который письмо привез и подбросил его прямо в султанскую опочивальню. Ясное дело, они никого не нашли, хотя перевернули вверх дном весь Стамбул и реквизировали в пользу войска всех кур и баранов на базаре.

Султан метался по дворцу, топал ногами и швырял диванные подушки во все живое. Любимая жена, всхлипывая, прикладывала капусту к синякам под глазами. Гаремные красавицы прятались по углам, не осмеливаясь выглянуть на свет божий. Даже вид колов, на которых корчились в муках придворные и евнухи, не привел султана в хорошее расположение духа. Один из визирей оказался живуч, терять ему было нечего, а потому он прямо с кола проорал на всю площадь все, что запомнил из гнусного письма. И про хуй собачий тоже.

— Надо написать ответ! Позвать сюда мудрых улемов!

Улемы долго трясли бородами, вертели оскорбительный текст и так и сяк, и наконец подали султану исписанный лист. Мехмед выругался и отшвырнул бумагу.

— Глупцы! Они уже надругались над моими титулами и званиями, а вы снова начинаете с того, что я Властелин Блистательной Порты! Рубите головы всем! Всем!

Мудрецы повалились султану в ноги, подметая пол длинными бородами.

— Если до завтра, — сказал властелин властелинов, — я не увижу достойного ответа, то в моем государстве станет намного меньше вашей мудрости.
Наутро улемы привели во дворец нищего бродячего дервиша.

— О, владетель древа жизни, — воскликнули они, упавши ниц, — вот этот юродивый бродяга говорит, что может достойно ответить на оскорбительное послание.

Султан благосклонно кивнул.

— Повелитель, — улыбнулся бродяга, — зачем тратить слова на недостойных? Они уверяют, что вы не можете убить ежа вашим драгоценным обнаженным седалищем — докажите обратное. Пусть вашим посланием будет этот самый еж.

Мехмед думал долго. Улемы на полу боялись шевельнуться. Султан решился.

— Приготовить послание запорожским псам, — велел он, — и пусть этот дурак его и отвезет.

Принесли ежа. Султан с ужасом посмотрел на него, потом решительно спустил штаны.

— Козолуп, — бормотал он, примериваясь, — свинья, винокур... Кобылья жопа! Не мужчина, не рыцарь и не воин, потому что голой жопой... Их что там, всех посвящают в воины таким образом? О, Аллах! Ну, раз!

— Еб мою мать, валиде! — завизжал султан не своим голосом.

До самого утра стража во дворце слышала, как из башни старой валиде доносился такой хохот, будто там веселились все демоны преисподней. Но Мехмед довольно потирал руки, сесть он не мог, зато всем доказал, что кое-что еще — может.

Юродивый вернулся через год.

— Ну, что сказали тебе гяуры? — грозно вопросил султан, — была ли посрамлена их ложь и глупость?

Дервиш вздохнул и открыл деревянный ящик. Внутри было большое осиное гнездо.

— И что с этим делать?

— Они сказали, — дервиш с ужасом глядел на уже показавшихся ос, — что тот, кто прошел первую ступень посвящения, сам должен догадаться.

Султан всерьез забеспокоился. Потом спросил, есть ли в темницах пленные запорожцы. Через час янычары привели пред ясные очи властелина оборванного худого гяура.

— Говори, шайтан запорожский, — велел султан, — ты прошел посвящение в воины?

— Да, — ответил пленник бодро.

— На ежа э... голым задом садился?

— Конечно, без этого никак, — потупившись, ответил пленник.

— А что ты делал с осиным гнездом?

Лицо гяура вытянулось. Он прикусил губу и опустил голову.

— Это страшная тайна, — наконец ответил он. — Я могу открыть ее, но только как рыцарь рыцарю, а не как раб.

— Я дарую тебе свободу, рассказывай.

И казак, который за время плена немного изучил турецкий, что-то прошептал султану.

— О, Аллах! И как это тебе удалось?

— Как рыцарь рыцарю… — протянул наглый гяур.

— Сколько? — спросил Мехмед деловито.

Через час казак выехал из Стамбула на быстром коне, в новом наряде и с кошельком, полным золота. Тайну он прошептал султану на ухо, и любопытные расслышали только слова "намазать медом".

Прошел ли Мехмед вторую ступень посвящения — никто не знает. Но казакам он больше не писал, и пленников к нему близко не подпускают.

***


Рассказчик смолк, переводя сбившееся дыхание. Хохот его товарищей еще звучал, ему вторило бряцание цепей, звук отразился от стен подвала и вырвался через узкое окошко к небу.

— Чего смеются эти гяуры? — позвал стражника проходивший мимо слуга. — Они же там годами солнца не видят.

— Славят нашего султана Мехмеда. Слышишь? Повторяют его имя.

— Медом! Медом! — доносилось из подземной тюрьмы

український оригінал

“Який ти, в чорта, лицар, коли голою сракою їжака не уб'єш”
Лист запорожців турецькому султану.
Мехмеда, султана турецького аж трусило від люті.

Товмача він, ясна річ, наказав повісити, а також скарати смертю тих своїх вельмож, котрі, на своє нещастя, були присутні при читанні листа від тих подніпровських гяурів. Злощасний товмач впорався з усіма лайками, вірно переклав "броварника македонського" і "кухаря вавілонського", визначив всіх свиней і собак, котрих кляті гяури набазграли на папері у великій кількості, але ніяк не міг перекласти фразу "нашого х... крюк", і, зрештою, мовив, що невірні пси напевне мають криві собачі прутні. Порівняння з собачим х... султан стерпіти не міг, як не міг і перенести те, що поганці назвали його сином йобаної шайтаном матері.

Ціла чота яничарів розшукувала того, хто листа привіз і підкинув просто до султанової спочивальні. Ясна річ, що вони нічого не знайшли, хоча перевернули догори дригом весь Стамбул і реквізували на користь війська всіх курей та баранів.

Султан метався по парадній залі і жбурляв подушками з диванів в усе, що рухалося. Улюблена дружина, схлипуючи, прикладала лід до синця під оком. Решта гаремних красунь ховалися по закутках, не насмілюючись визирнути звідти.
Навіть вигляд паль з настромленими на них придворними не потішив можновладця. Один з візирів вирішив, що втрачати йому вже нема чого, і прогорлав на всю площу те, що запам'ятав з перекладу. А запам'ятав він багато, в тому числі і про собачі прутні.

- Треба написати відповідь! - врешті решт звелів можновладець, - покликати сюди премудрих улемів!
Улеми довго трусили бородами, крутили образливий текст і так і сяк,і зрештою подали султанові списаний лист паперу.

Мехмед пробіг його очима, вилаявся і жбурнув листа у поштивих мудреців.
- Дурні! - крикнув, - вони вже поглумились над моїми титулами і званнями, а ви знову починаєте з того, що я володар Блискучої Порти! На палю! Всіх!

Мудреці повалилися султану в ноги, замітаючи підлогу бородами.

- Якщо до завтра, - сказав султан, - не буде гідної відповіді, в моїй державі поменшає мудреців, зате поменшає і султанського гніву.

Зранку улеми привели до султанського палацу мандрівного дервіша.

- О, сонцесяйний, - завели вони, упавши ницьма, - оцей ось юродивий волоцюга говорить, що може гідно відповісти на образливий лист.

- Говори, - наказав султан дервішу.

- Повелителю, - всміхнувся волоцюга, - навіщо витрачати слова на негідних вас людей, та ще й гяурів. Вони запевняють, що ви не можете вбити їжака вашим дорогоцінним оголеним сідалищем — доведіть протилежне. Нехай вашим посланням буде цей самий їжак.

Мехмед думав довго. Улеми на підлозі боялись ворухнутись.

Султан усміхнувся.

- Приготувати послання до запорозьких псів, - звелів він, - і нехай цей дурень його і відвезе.

Принесли їжака. Мехмед довго роздивлявся тваринку, тоді рішуче спустив штани.
- Козолуп, - бурмотів він, - свиня, броварник... Кобиляча дупа! Не чоловік... Не лицар і не воїн, бо голою сракою... Їх що там, усіх посвячують у воїни таким чином? О, Аллах! Ну, раз, два, три...

- Йоб мою матір, величну валіде! - вереснув султан не своїм голосом, - який уйобок вигадав подібну посвяту!

Наступного дня дервіш вирушив у дорогу. Мехмед задоволено потирав руки. Сісти він не міг, однак врятована лицарська честь була вищою за біль у сідницях.

Юродивий повернувся через рік.

- Ну, що сказали тобі гяури? - спитав Мехмед задоволено, - чи посоромлена була їхня брехня і дурість?

Дервіш, зітхнувши,вийняв з торбини велике осине гніздо.

- І що з цим робити?- розгублено запитав Мехмед.

- Вони сказали, - відповів дервіш, - що той, хто пройшов першу ступінь посвяти, сам має здогадатись.

Султан знову думав довго. Потім поцікавився, чи є в темницях полонені запорожці.

Десь через годину яничари привели перед ясні очі володаря обдертого худого гяура, котрий,однак, цікаво роззирався навсибіч.

- Говори, шайтане запорозький, - звелів султан, - ти пройшов посвяту в лицарі?

- Авжеж, - відповів полонений бадьоро.

- На їжака е...голим задом сідав?

- Аякже, - в очах бранця затанцювали веселі іскорки, - без цього ніяк.

- А що ти робив з осиним гніздом?

Лице гяура витягнулось. Він прикусив губу і опустив голову.

- Це велика таємниця, - зрештою відповів він. - я можу відкрити її, але як лицар лицареві.

- Я дарую тобі свободу, - сказав Мехмед, - оповідай.

Козак, котрий за час полону трохи навчився турецької, щось прошепотів султану у наставлене вухо.

- О, Аллах! - вигукнув султан, - і як це тобі вдалося?

- А це моя особиста таємниця, - сказав нахабний гяур, - але, як лицар лицареві...

- Скільки? - спитав Мехмед діловито.

За годину козак виїхав зі Стамбула на баскому коні, у новому вбранні і з гаманцем, повним золота. Таємницю він прошепотів султанові на вухо, цікаві почули тільки уривок фрази - "намазати медом"

Чи пройшов Мехмед другу ступінь посвяти - ніхто не знає. Але козакам він більше не писав.