***
А чи то доля, чи нечиста сила
Взяла і повела мене на гори,
По гострих та слизьких, мов скло, каміннях.
Переді мною стали грізно скали,
Країни прірв, бурхливих водоспадів,
З туманами, що виїдають очі
І промені від сонця затемняють.
Я зупинився. Жах як страшно стало
Іти вперед у ту таємну пащу,
Що викидала, наче кулі, страхи,
Як глупа ніч, незнаністю чорніла.
І хоч кололи голки-страхи спину,
Підняв я погляд на вершину сміло,
Туди, де височіли сині шпилі,
Туди, де розлилося море сонця.
Де кликали вогнем своїм рубіни.
І я пішов, поліз на голі кручі,
Чіпляючись за виступи каміння.
Так крок за кроком продирався вгору,
Туди, де зіркою світила воля.
Ю. Литвин