Маріо Варгас Льоса
Сон Кельта
Книга реально класна
Давно не отримував такого задоволення від кубика художньої літератури. Зовсім несподіванне задоволення - я не дуже полюбляю латиноамериканську літературу. Ну певне - Маркеса читав, Отеро Сильву, Борхеса, Жоржі Амаду, але все це якось уявлялося мені як оповідки з життя інопланетян. Хоч там воно було магічним реалізмом, хоч убивчим реалізмом як от в Отеро Сильви. З доробку Варгаса Льоси читав колись давно "Місто і пси", пройшло повз, абсолютно не запам ятавшись.
Ну а тут такий коктейль з авокадо та ірландським віскі, що пробиває наскрізь.
Отже - перуанець Маріо Варгас Льоса пише романтизовану біографію ірландського націоналіста, котрий родом з Ольстеру (хто забув - це гнійна виразка Ірландії, її Донбас, яким зелену Ейре нагородили цивілізовані англійці.) Яким чином вони це зробили - та дуже просто. Частково завезли туди шотландських і англійських протестантів на противагу ірландцям-католикам, частково розпропагандували місцеве населення, одним словом, коли Ірландія нарешті відділилась, ці падлюки влаштували їй Донбас. Ірландські патріоти Ольстеру в боргу не залишились - але книга взагалі-то не про це.
Роджер Кейсмент, головний герой твору, родом з Ольстеру. Його батько - офіцер британського війська, легіонер Імперії. З відповідним світоглядом. Мати померла рано, але Роджер певен, що вона таємно охрестила його в католицькій церкві, а отже була принаймні прихильна до Ейре, основою світогляду якої був католицизм.
Кейсмент не став військовим за прикладом батька. Він був дипломатом - консулом Британії у різних закапелках світу.
І ось тут починається націкавіше. Здається - що консулу до тубільного населення Бельгійського Конго? Займайся собі англійцями і живи собі тихо-мирно, очікуй на підвищення. Але Роджер чомусь не може спокійно миритись з тим, як бельгійська влада Конго визискує негрів задля видобутку каучуку.
Тут варто сказати, що до негрів Конго, як і до індіанців Амазонії, за чиї права згодом буде боротися Роджер, було дуже цікаве ставлення. Не як до рабів - раби є власністю господаря, господар заплатив за них гроші, він дбає про їхнє вбрання і харчування, лікує, а домашні слуги є майже членами родини. Буде ставитися інакше - нестиме збитки, або розориться.
Тобто для господаря раби є підневільними, але людьми. В крайньому разі - цінним майном, котре швидко не відновлюється і коштує недешево.
Дикуни ж з Конго та Амазонії не належали нікому особисто. Їх змушували працювати надсильно, катували за найменшу провину і на місце померлих відловлювали нових. За смерть цих людей ніхто не відповідав, та власне їх і вважали не людьми, а мавпами, котрих можна биттям навчити збирати каучук.
І ось одна людина - консул Британії - намагається з цим боротись.
Щось у нього таки виходить - його супліки про порядки у бельгійському Конго стають відомими в Європі, і життя тубільців під тиском місіонерських організацій трохи полегшується. Наступною місією Роджера стає його діяльність в Перу - ось де змикається автор-перуанець зі своїм героєм. Тут Роджеру щастить більше - щоправда, якби не допомога з боку американців, котрі стали самі виробляти каучук і хотіли знешкодити конкурентів, йому ніколи б не вдалося завалити каучукову імперію Хуліо Арани, котра фактично керувала країною через голову президента. Незважаючи на погрози і реально ризикуючи життям, відважний ірландець таки домігся міжнародного розгляду злочинів компанії Арани, щоправда воно б закінчилося нічим, аби не допомога "клятих америкосів".
Саме робота Роджера по допомозі поневоленим народам відкрила йому очі на те, що він сам народився в колонії ,і є фактично "білим негром" - бо визискування ірландців англійцями було, звісно, не таким брутальним, як визискування темношкірих, але воно було, і були люди, ладні виступити проти цього.
Так уродженець Ольстеру став ірландським націоналістом. І віддав своє перо і неабиякий ораторський хист на користь Ейре.
Роджер зве себе фанатиком, але він людина розважлива і не фанатична. Він намагається зупинити заплановане повстання в Ірландії, коли стало зрозуміло, що обіцяної допомоги з боку Німеччини не буде. Спроба Роджера (під час Першої Світової) заручитись підтримкою Німеччини, ворога Англії, та зформувати з ірландських військовополонених зародок збройних сил Ейре, до болю нагадує такі ж спроби українців. І висновок є таким самим - потрібно покладатись лише на власні сили.
Спинити приречене повстання Роджеру не вдалося. Маючи можливість відсидітись у Німеччині, він таки прибуває до Ірландії, де повсталими була у Дубліні проголошена незалежність. Ейре тоді побула незалежною лише кілька годин.
Після розгрому повстання Роджер опиняється у в язниці. Английці, котрих зачепило те, що проти них виступив всесвітньовідомий британський дипломат, оголошують Роджера зрадником і... гомосексуалістом, на основі знайдених у нього, а чи то сфабрикованих записів, де Кейсміт описує свої сексуальні фантазії. Принаймні - Льоса, котрий явно на боці свого героя, запевняє, що то якщо не підробка, то швидше бажане, аніж дійсне.
Однак - у ті часи розголошення цих записів призвело до того, що Кейсміту було відмовлено в помилуванні. Його стратили у лондонській тюрмі, і єдине, про що він шкодував - що не встиг вивчити гельську мову.
Льоса відзначає. що від Кейсміта відцурались також радикальні ірландські патріоти, котрі вважали, що своїми сексуальними збоченнями Роджер заплямував їхню справу. Патріоти мають бути "усі в білому", авжеж.
Однак, в шістдесяті роки президент вільної Ірландії домігся в Англії видачі останків Роджера, і його перепоховали в Дубліні, реабілтувавши посмертно.
Чорт, ну звичайна ж історія, зрештою - але яка ж зворушлива. Якщо Льосі дали Нобеля за неї, то всіляко підтримую.
І кілька дуже актуальних ірландських пісень в перекладі О. Чигиринської. Нема нічого нового під сонцем і місяцем
НАШ ЗЕЛЕНЫЙ ЦВЕТ
Эй, Пэдди - слышал новость, от которой дрожь в ногах?
Трилистник больше не растет в садах и на лугах!
И День Святого Патрика отныне запрещен,
И цвет его носить нельзя - таков теперь закон.
При встрече Наппер Танди меня дернул за рукав.
"Как долго будем мы терпеть попранье наших прав?
Пройди весь мир - несчастней нас страны на свете нет,
Нигде не вешают людей лишь за зеленый цвет!"
Что ж, если красное носить нас обязал закон -
Пусть этот цвет напомнит нам о крови всех времен,
Героями пролитой, чтоб свободен был народ.
Пускай трилистник втоптан в грязь - но корень прорастет!
Когда законник запретит траве тянуться ввысь,
И дерево не выпустит весной из почки лист,
Тогда я стану соблюдать наложенный запрет,
А до тех пор - тебе я верен, мой зеленый цвет!
***
В памяти моей очень много светлых дней,
Пролетевших в городке, что был мной так любим,
Где играл я в футбол с ребятней из разных школ,
И смеялся сквозь чад и сквозь дым.
А потом, под дождем, я домой бежал бегом,
Вдоль тюрьмы – и дальше до фонтана.
Золотые дни – жаль, что кончились они
В городке, что я так любил.
Поднимал городок швейной фабрики гудок,
Из предместий матери спешили на зов,
А отцы по домам замещали наших мам,
И кормили детей и щенков.
Хоть беда и нужда подступали иногда,
На судьбу роптать мы не умели.
И горел в очах тайной гордости очаг
В городке, что я так любил.
Здесь любой привык понимать язык
Барабанов и флейт, и смычков и струн,
И свой первый грош заработал я игрой,
Когда был непоседлив и юн.
Здесь вся молодость моя, и скажу вам, не тая:
Мне так горько с нею расставаться!
Я прошел войну и нашел себе жену
В городке, что я так любил.
Но, вернувшись домой, я увидел город мой
На коленях, в наручниках, с кляпом в зубах.
БТРы, огонь и бензиновая вонь –
И царящий над городом страх.
Расположен полк там, где я играл в футбол,
И «колючка» стены обвивает.
Боже сохрани – что же сделали они
С городком, что я так любил!
Мы теперь не поем – но стоим на своем,
Ибо дух наш не сломлен, хоть сердце болит.
Наша память жива и пробьется как трава,
Сквозь щебенку, асфальт и гранит.
Что дано – дано, что свершилось – свершено,
Что ушло – то больше не вернется.
Ты молись о том, что начнется с новым днем
В городке, что я так любил.