Легенда про розбите серце

[nolofinve-zp]

Оповідка з ЗФБ в стилі легенди. Може й не дуже добре вийшло, але як зумів.

Название: Легенда о разбитом сердце.
Автор:  nolofinve
Бета:  Асмела
Размер: драббл, 990 слов.
Пейринг/Персонажи: Нерданэль, супруга Феанаро.
Категория: джен
Жанр: ангст
Рейтинг: G
Краткое содержание: Сердце матери и возлюбленной может выдержать многое, но и оно не из камня.
Примечание По мотивам сербской легенды "Смерть матери Юговичей".


Молит Бога Юговичей маты, чтобы дал ей очи соколины
Чтобы дал ей крыла лебедины...

Старый дом в Тирионе, дом из темного камня в зарослях шиповника и терна. И почти не видно к нему тропки. По ночам скользит по пустым покоям неясная тень в призрачном свете Тилиона и слышен женский голос:
— Мне бы очи соколиные, мне бы крылья лебединые... Долететь до того берега, посмореть на лица милые...
Одного живого лица ей уже не увидеть — сотни лет прошли с того дня, когда потемнел каменный лик возлюбленного. Изваяла его Нерданэль из белого мрамора, как и семь других статуй.
До недавна все семь каменных обличий были белее снега. Только у старшего, любимца и первенца, нет правой руки — треснул когда-то давно белый камень, и лежит теперь кисть у его подножия, словно рыжеволосой леди нет никакого дела до судьбы ее творения.
По ночам в пустых покоях, в призрачном лунном свете, скользит неясная тень, опускается на колени, касается губами каменной ладони...
Но истекает время живой кровью — и темнеют обличия статуй, сразу трое, потом еще двое... И выходит леди, похожая на призрак, из заросшего колючими кустами дома по еле видной дорожке когда-то цветущего сада, и идет по пустынным улицам и заброшенным кварталам, кивая встречным женщинам, тоже похожим на тени.
В этом городе много женщин и мало мужчин. Вот красивый дом из светлого камня, но он тоже зарос кустами диких роз, и почти не видно к нему тропинки.
Медленно пробирается к порогу Нерданэль, входит в прихожую, проходит по анфиладе комнат. Ее никто не встречает, но она знает, куда идти.
В зале, где слезами сочится вода из мраморного фонтанчика, сидит леди, одетая в черное. Ее застывший взгляд устремлен на стену, где когда-то висели четыре меча искусной работы и изящный лук, сотворенный для рук девы-охотницы.
Ржавчиной покрылись лезвия клинков и осыпались на пол, а лук, разломанный надвое, лежит на полу.
— Скольких ты потеряла? — спрашивает хозяйка дома, не оборачиваясь. — Я думала, что вернется хотя бы Туракано, но осыпался ржавчиной и последний клинок.
— У меня осталось двое сыновей, Анайрэ, — тихо отвечает гостья.
— Не завидую тебе, — шепчет леди в черном под тихий шелест фонтанных слез, — я уже умерла, а ты еще будешь страдать, ждать и надеяться. Как хорошо уже не надеяться и никого не ждать. Я счастлива, потому что мертва. Не приходи сюда больше, милая подруга, пусть этот дом вместе со мной превратится в прах.
И рыжеволосая леди покидает мертвый дом лорда Нолофинвэ, того, кто когда-то враждовал с ее мужем, а теперь ушел вслед за ним в подземелья Мандоса, откуда нет возврата, сдержав свое слово, исполнив предначертанное.
Тихо скользит по тихим улицам Тириона рыжеволосая леди, и вот перед ней Миндон Эльдалиэва, а рядом королевский дворец.
Возле дворца много мужчин, вооруженных мужчин, в их голосах звенит давно не слыханная радость, но проходит мимо них леди, и пропускает ее стража без единого звука.
— Наконец-то! — восклицает лорд Арафинвэ, увидев гостью. — Вы слышали? Прибыл посланец с того берега, и Валар милостиво согласились помочь. Мы идем на войну — и, может, нам удастся спасти тех, кто еще сражается там.
Но рыжеволосая леди смотрит поверх его плеча в глубину тронной залы, где у стены застыла женская фигура. Пять зеркал висят на стене, пять зеркал в обрамлениях из искусно вырезанных виноградных лоз, четыре из них потускнели и покрылись трещинами, и лишь одно светится прежним магическим светом, и навек застыло в нем отражение юной девы, чьи волосы сияют попеременно то золотом, то серебром, словно отблеск давно угасших Лаурелин и Тельпериона.
— Я спасу хотя бы дочь, — говорит лорд и король, — Артанис еще жива.
Леди переводит взгляд с живого зеркала на женскую фигуру, застывшую у тех зеркал, что мертвы. Делает шаг, но лорд Арафинвэ удерживает гостью.
— Моя жена давно уже не покидает залы и никого не узнает. Она беседует со старшим сыном — Эарвен говорит, что видит его в этом зеркале, что он жив и весел.
— Но это... — шепчет Нерданэль.
— Это безумие, — спокойным тусклым голосом отвечает лорд, — и я не знаю, как вымолить мне прощение у матери моих детей за то, что я оставил их одних и повернул назад. Но теперь я хотя бы отомщу за их гибель, пусть это и не вернет разум Эарвен.
Его гостья кивает головой и медленно выходит из залы. Пробирается через шумную толпу воинов, и вот уже дворец остался позади, а впереди ее дом из темного камня, в зарослях шиповника и терна.
Восемь статуй в ее мастерской на своих местах, и белы лики ее старших сыновей... И истекает время живой кровью...
***
Две эпохи минуло, и вот идет пустынными улицами Тириона эльф со странными резковатыми чертами лица, а за ним поспешают двое молодых воинов, очень похожие на него и друг на друга.
— Странные тут творятся вещи, — говорит старший, — я думал, что наконец-то обрету счастье и покой, но ваша мать Келебриан до сих пор спит в целительных садах Ирмо, и никто не знает, когда ей суждено проснуться. Король грустен и похож на тень, госпожа королева разговаривает с зеркалом... Недаром леди Галадриэль так медлила с возвращением домой. Дом лорда Финголфина, моего предка, я так и не нашел — мне указали руины, а посреди них фонтан, роняющий вечные слезы. Неужели мне не суждено увидеть и госпожу Нерданэль, мать тех, кто воспитал меня во времена, которые уже стали легендой?
Но цел дом из серого камня, хотя дорожку к нему троим эльфам пришлось прорубать мечами. И вот они проходят там, где сотни лет скользил лишь лунный свет, и в одной из комнат обнаруживают мастерскую скульптора. И темны лики у всех восьми статуй, но гость сразу узнает двоих, и склоняет перед ними колено, а его сыновья делают то же.
Поднявшись, эльф по имени Элронд замечает еще одну статую, сияющую белизной, разительно отличающуюся от тех, темных. Это эллет, ее мраморное лицо спокойно, губы крепко сжаты, правая рука прижата к груди.
— Элладан, Элрохир — откройте ставни, — говорит Элронд голосом, привыкшим отдавать команды, и сыновья распахивают трухлявый ставень, который тут же летит вниз в заросший сад.
И тогда оцепеневший Элронд видит, что между каменными пальцами статуи медленно, по капле, сочится живая кровь...



Малюнок Hide Matsumoto дуже в тему)

український оригінал для бажаючих

Молить Бога Юговичів мати, щоби дав їй очі соколині
Щоби дав їі крила лебедині...

Старий дім у Тіріоні, будинок з темного каменю в заростях шипшини й терну. І майже не видно до нього стежини. Вночі ковзає спорожнілими покоями ледь помітна тінь в примарному світлі Тіліону і чути жіночий голос:
- Мені б очі соколині, мені б крила лебедині ... Прилетіти на той берег, подивитися на милих ...
Одного живого обличчя їй вже не побачити - сотні років проминуло з того дня, як стемнів кам'яний лик коханого. Вирізьбила його Нерданель з білого мармуру, як і сім інших статуй.
Донедавна всі сім кам'яних ликів були біліші від снігу. Тільки у зображення старшого, улюбленця і первістка, немає правої руки - тріснув колись давно білий камінь у зап'ястку, і лежить тепер кисть біля підніжжя скульптури, немов рудоволосій леді байдуже до долі її творіння.
Ночами в порожніх покоях, в примарному місячному світлі, ковзає ледь помітна тінь, опускається на коліна, торкається вустами кам'яної долоні ...
Але спливає час живої кров'ю - і темніють обличчя статуй, відразу троє, потім ще дві ... І виходить леді, схожа на привид, з зарослого колючими кущами будинку по ледве помітній доріжці колись квітучого саду, і йде пустельними вулицями й занедбаними кварталами, вітаючись з зустрічними жінками, теж схожими на тіні.
У цьому місті багато жінок і мало чоловіків. Ось ошатний будинок зі світлого каменю, але його оточили кущі диких троянд, і майже не видно до нього стежки.
Повільно пробирається до ганку Нерданель, входить до передпокою, проходить анфіладою кімнат. Її ніхто не зустрічає, але вона знає, куди йти.
У залі, де сходить слізьми-водою мармуровий водограйчик, сидить леді, одягнена в чорне. Її застиглий погляд спрямований на стіну, де колись висіли чотири мечі вишуканої роботи і витончений легкий лук, створений для рук діви-мисливиці.
Іржею нині покрилися леза клинків і обсипалися немов осіннє листя в далекому Ендоре, а лук, розламаний надвоє, лежить на підлозі.
- Скількох ти втратила? - Запитує господиня будинку, не обертаючись. - Я думала, що повернеться хоча б Туракано, але вкрився іржею й останній клинок.
- У мене зосталося двоє синів, Анайре, - тихо відповідає гостя.
- Ні, не заздрю ​​тобі, - шепоче леді в чорному під тихий шелест сліз водограю, - я вже померла, а ти ще будеш страждати, чекати і сподіватися. Як добре вже ні на що не сподіватися і ні на кого не очікувати. Я щаслива, бо мертва, а мертвим не боляче. Не приходь сюди більше, мила подруго, нехай цей будинок разом зі мною перетвориться на порох і пил.
І рудоволоса леді покидає гинучий дім лорда Нолофінве, того, хто колись ворогував з її чоловіком, а тепер пішов за ним услід до підземель Мандосу, додержавши слова, виконавши обіцянку.
Тихо ковзає по мовчазних вулицях Тіріону рудоволоса леді, і ось перед нею Міндон Ельдаліева, а поруч королівський палац.
Біля палацу багато чоловіків, озброєних чоловіків, в їх голосах дзвенить давно не чувана радість, але проходить повз них леді, і пропускає її сторожа без зайвих запитань.
- Нарешті! - Вигукує лорд Арафінве, побачивши гостю. - Ви чули? Прибув посланець з того берега, і Валар милостиво погодилися допомогти. Ми йдемо на війну - і, може, нам вдасться врятувати тих, хто ще б'ється там.
Але рудоволоса леді дивиться поверх його плеча в глибину тронної зали, де біля стіни застигла жіноча постать. П'ять дзеркал висить на стіні, п'ять свічад в обрамленнях з майстерно вирізаних виноградних лоз. Чотири з них потьмяніли і вкрилися тріщинами, лише одне світиться колишнім чарівним відблиском, і навік застигло в ньому відображення юної діви, чиє волосся міниться то золотом, то сріблом , як згадка про сяйво давно згаслих Лауреліни і Тельперіону.
- Я врятую хоча б дочку, - каже лорд і король, - Артаніс ще жива.
Леді переводить погляд з живого свічада на жіночу фігуру, застиглу біля мертвих дзеркал. Робить крок, але лорд Арафінве утримує гостю.
- Моя дружина давно вже не полишає зали і нікого не впізнає. Вона розмовляє зі старшим сином - Еарвен каже, що бачить його в цьому люстрі, що він живий і веселий.
- Але це ... - шепоче Нерданель.
- Це божевілля, - спокійним тьмяним голосом відповідає лорд, - і я не знаю, як вимолити мені пробачення у матері моїх дітей за те, що я зоставив їх самих і повернув назад. Але тепер я хоча б помщуся за їхню загибель, нехай це і не поверне розум Еарвен.
Його гостя киває головою і повільно виходить з зали. Пробирається через галасливу юрбу воїнів, і ось вже палац залишився позаду, а попереду її будинок з темного каменю, в заростях шипшини і терну.
Вісім статуй в її майстерні на своїх місцях, і біліють в сутінках лики її старших синів ... І спливає час живою кров'ю .
***
Дві епохи проминуло, і ось іде пустельними вулицями Тіріону ельф з дивними різкуватими рисами обличчя, а за ним поспішають двоє молодих воїнів, дуже схожі на нього і одне на одного.
- Дивні тут кояться речі, - говорить старший, - я думав, що нарешті віднайду щастя і спокій, але ваша мати Келебріан досі спить в цілющих садах Ірмо, і ніхто не знає, коли їй судилося прокинутися. Король сумує і схожий на тінь, пані королева розмовляє з дзеркалом ... Недарма леді Галадріель так зволікала з поверненням додому. Будинок лорда Фінголфіна, мого предка, я так і не знайшов - мені вказали на руїни, а посеред них лише водограй ронить вічні сльози. Невже мені не судилося побачити і пані Нерданель, матір тих, хто виховав мене в часи, які вже стали легендою?
Але на місці будинок з сірого каменю, хоча доріжку до нього трьом ельфам довелося прорубувати мечами. І ось вони проходять там, де сотні років ковзало лише місячне сяйво, і в одному з покоїв натрапляють на майстерню скульптора. І темні лики у всіх восьми статуй, але гість відразу підходить до двох з них, і схиляє коліно, а його сини роблять те саме.
Підвівшись, ельф на ім'я Елронд зауважує ще одну статую, сліпучо білу, аж занадто яскраву на тлі тих, темних. Це зображення еллет, її мармурове обличчя спокійне, вуста міцно стиснені, права рука лежить на грудях.
- Елладане, Елрохіре, відкрийте вікна, - говорить Елронд голосом, звиклим віддавати команди, і сини розчахують трухляві віконниці, які тут таки летять донизу до зарослого саду.
І бачить зціпенілий Елронд, що між кам'яними пальцями статуї повільно скрапує жива кров ...



Сподіваюсь, що стильний малюнок Ассіді, котрий, разом з сербською легендою надихнув мене на цей текст, не зачепить нічиїх духовних скреп.