І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Нехай пробачить мені Професор, але я - не романтик))) І дуже люблю щасливі закінчення. Особливо для милих серцю Нолдор.
читати даліКелегорм зовсім не знав людей.
Так уже склалося, що з Аданами спілкувалися найстарші в родині - Майтімо, котрий взяв до себе на службу нащадків Амлаха, Нолофінве, в фортеці якого теж були воїни-люди, ну - і звичайно ж лорд Артафінде, котрий вважався поміж Нолдор знавцем людської душі.
Ще з Феанорінгів знався з Аданами Карністір - бо в Таргеліоні якийсь час жили люди з племені, яке згодом перебралося до Бретилю і почало зватися "Народом Галет" Запальний Морьо з Аданами ладнав, і пішли вони геть не через його важкий характер, а через раптовий орочий набіг, під час якого загинуло багато люду.
А ось в Аглоні людей не було зовсім. Гноми приходили доволі часто, але з ними в основному спілкувався Атарінке. Келегорму, которий весь вільний час віддавав мисливству, підгірні копачі були байдужі. Як, зрештою, і Адани, котрих йому траплялося бачити під час відвідин Гімрінгу, або Таргеліону.
Остання вилазка в Дортоніон упевнила Турко в тому, що люди є гарними вояками. Щоправда і справу він мав лише з воїнами та їхніми родинами. Часом ельфів переховували ризикуючи життям - Келегорму доводилось сидіти з воїнами в схроні, влаштованому під підлогою дортоніонської хати, а тим часом нагорі старезний дід - єдиний, хто зостався на півзруйнованому хуторі, вправно прикидався глухим, мов пень, слинявим ідіотом, аж доки орки подалися геть, погребувавши навіть прикінчити старого.
Саме опісля знайомства з цим страшнуватим з вигляду, але бистрим на розум старим - ельф дуже довго не міг звикнути до вигляду людей старшого віку - Келегорм почав поважати "наступників" Однак їхній внутрішній світ так і зостався для нього таємницею.
В Нарготронді люди з являлись час від часу - воїни, котрі відпочивали, отримували нову зброю з нарготрондських зброярень і знову поверталися до Бретилю, або у Дортоніон, біженці, котрих відправляли на Побережжя, або на південь того ж Бретилю. Тому Турко зовсім не звернув уваги на чергового обдертого і зарослого бородою, немов гном, партизана, якого привела до печерного граду зовнішня варта.
Він не звернув уваги і на те, що воїна-Адана, вже вимитого, поголеного і переодягненого в чисте, одразу прийняв король Нарготронду. Лорд Артафінде зазвичай зі зв язковими, або кано спілкувався особисто.
І те, що лорд Артафінде зібрав нараду теж незвичним не було - воїн-Адан міг принести важливі звістки.
Але те, що король Нарготронду оповів на тій нараді, вправило Келегорма в стан шаленства.
Турко обожнював Арельде, і не уявляв собі, як жив би без неї. Він бачив, як у ельфів і людей війна забирала коханих, він чув страшне голосіння аданет над вбитими воїнами, а останні півроку споглядав прозоре, наче згасле лице кузена Артаресто, котрий втратив жону під час падіння Мінас-Тіріту.
Він думав - до Нарготронду прийшов воїн-Адан, а перед ельфами стояв закоханий хлопчисько, котрий вимагав від короля Нарготронду сповнення присяги, даної колись його загиблому батькові.
Король Нарготронду обіцяв допомагати в усьому роду свого рятівника, лицаря-адана Барагіра. І ось молодий Барагіріон вимагає, щоб лорд Артафінде допоміг йому добути не більше не менше - як Сильмарил з корони Моргота.
Сильмарил... Мертве спотворене лице Короля Фінве... Сильмарил... Полум я смолоскипів перед громаддям Мнідон Ельдаліе... Сильмарил... Страшні слова Обітниці, від яких, здається, здригнулася твердь Аману... Сильмарил... Закривавлений пісок Лебединої Гавані... Сильмарил... Палаючі кораблі і сповнені шаленства очі батька Феанаро... Сильмарил... Попіл батька, розвіяний над Еред-Ветрином... Сильмарил... Старший брат знемагає на тортурах... Сильмарил...
Цьому хлопчиськові, щоб одружитись з дочкою Тінгола, був потрібен Сильмарил...
Турко підірвався з місця...
Потім він згадував цю мить з відразою і огидою. Слова, котрі він кидав просто в засмучене лице лорда Артафінде, летіли немов каміння. Турко, власне кажучи, лише виповідав вголос думку інших вельмож, котра облетіла залу незримим шелестом осанве.
Не можна було задля хлоп ячої примхи ризикувати Нарготрондом. Не можна було виводити в поле військо, вірніше те, що від нього зосталося. Не можна було битися з Ангбандом без правого та лівого крила - а Майтімо вважатиме подібну пропозицію за особисту образу, а Фіндекано, нині Верховний Король, підтримає побратима...
Келегорм все говорив вірно... Він не врахував одного - Обітниця тут зіткнулася з Обітницею.
І коли король Нарготронду все з тим же тихим усміхом підвівся зі свого місця і простягнув йому - Туркафінве Феанаріону - свого вінця, з проханням прийняти владу до його повернення (бо Артаресто хворий, а хто ще окрім тебе, toron...), Келегорм жбурнув тим вінцем об підлогу і вибіг із зали.
Ті часи, коли Турко мріяв про королівський титул - а такі мрії були - давно минулися. Тоді,біля Мітріму, коли ніхто вже не сподівався на повернення Майтімо, а Макалауре рухався, як нині Артаресто, наче уві сні - решта братів почала натякати Келегорму, що він має замінити співця і вдягти корону...
Але потім підійшло військо під проводом Нолофінве, і Фіндекано повернув їм Майтімо...
Тоді Турко був проти братового рішення передати вінець Верховного Короля Нолофінве. Може тому, що сам опинився занадто близько до нього.
Але за ці роки, прикрашені щасливим подружнім життям і примиренням з родом, Турко зрозумів - для ельдар влада приходить лише з бідою і погибеллю.
Для нього тоді - біля Мітріму - влада означала б загибель Майтімо і божевілля Макалауре...
Тепер - загибель Артафінде і божевілля Артаресто.
Арельде ж сказала з сумом:
- Ми не зможемо його зупинити, коханий...
Келегорм і сам знав про це. Він заховався від сорому за свою нестриманість в подружньому покої, і вже годину доводив жоні, що рішення лорда Артафінде є самогубством.
- Тоді я піду з ним, - рішуче мовив Турко, - король бере з собою лише десяток добровольців з особистої варти. Я буду одинадцятим...
- Турко, - мовила жона, - найгірше почнеться, якщо ви добудете камінь. А ви можете його добути - хто знає наміри Ворога. Хіба ти дозволиш віддати Сильмарил Тінголу?
- Ні! - вигукнув Келегорм.
- Бо ти давав Обітницю. А Артафінде давав Обітницю допомагати роду Барагіріонів. Він мусить оберігати цього юнака. Ти піднімеш зброю на Інголдо?
- Я може і надто запальний, - пирхнув Келегорм, - але не божевільний. Але я викличу на двобій цього... як його... Берена. І то - до походу, а не опісля.
- Інголдо не дасть тобі цього зробити, - сказала Арельде, - Обітниця... Він оголосить себе заступником хлопця...
Турко зашипів.
- Тут потрібна інша тактика, - мовила Арельде задумливо, - якщо не можна позбутися наслідків, потрібно вилучити причину...
Логічний розум доньки Нолофінве дуже часто спантеличував сина Феанаро. Тому він не наважився розпитати її докладніше - щоб леді не зрозуміла, що він ну зовсім нічого не втямив.
Арельде взялася за справу негайно. Смертовбивчий похід було заплановано на весну, тож час іще був. І саме взимку в Нарготронді перебувало найбільше Аданів з Дортоніону.
Печерний град був надійною тиловою базою. Партизани сюди потрапляли з зав язаними очима, на що вони не ображалися: менше знаєш - менше зможеш оповісти на допиті в разі чого. Зараз у Нарготронді серед інших перепочивав жіночий загін, кано якого - красуня-аданет Аглар була доброю знайомою леді Арельде.
Аглар довго шепотілась з Арельде, а потім пирхнула і сказала, що клопоту тут не буде.
Однак - проминув деякий час, і дівчина-кано з явилася в покоях леді зла і роздратована. Келегорм, якого жінки випровадили геть, встиг лише почути, як Аглар мовила розгнівано:
- Або він насправді аж так закоханий, або його зурочено лихою силою.
План очевидячки не вдався. Але тут доля послала Арельде ще один шанс...
Юна Фіндуїлас ніяк не могла позбутись страху. До цього часу вона була упевнена, що її тато - найхоробріший, мама-найкрасивіша, а Мінас-Тіріт - непереможний.
Та мами не стало, не стало і рідного дому, а тато замкнувся в собі... Марно намагалась розважити дівчину тітонька Арельде - Фіндуїлас постійно боялась появи ворога біля брами Нарготронду. Вона вже не вірила, що воїни короля зможуть її захистити в разі облоги.
Берен, котрий, як і вона сама, блукав самотою по коридорам граду, привабив увагу юної ельфійки. Фіндуїлас знала, що юнак закоханий - а тому сміливо підійшла до нього, запропонувала дружбу і почала розпитувати про життя в Дортоніоні, війну та загадковий Доріат.
Скоро молода пара стала нерозлучною. Берен радий був, що з ним хоч хтось спілкується - більшість ельфів поглядали на нього скоса, а адани вголос радили, щоб він покинув думати про ельфійських дівчат, а краще рихтував зброю. Тож увага ельфійської принцеси - ще одної, авжеж - лестила юнаку.
Берен оповідав Фіндуїлас про свої військові звитяги, а дівчина захоплено слухала... Можливо надто захоплено - бо сяюче личко доньки помітив навіть зажурений Артаресто.
- Я не Тінгол, - сказав він Келегорму опісля того, як вони помітили юну пару, котра знову усамітнилась в якійсь ніші коридору, - я не став би посилати цього юнака на смерть, навіть якби мав таку змогу. Більше того - я дам згоду на їхній шлюб.
- Але ж Берен закоханий у Лутіень! - вигукнув Келегорм.
- Люди, - зітхнув Артаресто, - можуть закохуватись кільканадцять разів за своє коротке життя без особливої шкоди для феа... Я вже втратив двох братів, торон... Якщо Артафінде загине - я зостанусь в цьому світі сам... Без опори і підтримки. Я боюсь...
- Але ж не таким шляхом, - пробурмотів Турко, - звісно ми не дамо Артафінде загинути... І потім, чому сам, toron? Адже є ще ми - семеро... І Фіндекано...
- Вибач, - сказав Артаресто, - але я не звик думати про вас сімох... як про рідних. А Фіндекано так далеко...
Келегорм опустив голову. А тоді пішов радитись до Арельде.
З першого ж погляду він зрозумів, що для дружини це не новина.
Це була їхня друга серйозна сварка. Турко кричав так, що розбудив сина, і наляканий Аракано вибіг зі спочиваленьки. Келегорм звинуватив жону в тому, що вона свідомо пожертвувала Фіндуїлас задля того, щоби затримати Берена у Нарготоронді.
Якусь мить, дивлячись в її застигле зчужіле обличчя, він думав, що зараз дружина повернеться, і рушить печерними переходами до потайного виходу у ліс - а звідти у невідомість, як тоді, в Аглоновій твердині. Але тут заплакав Аракано, і лице Арельде злагідніло.
- Дивний ти, - мовила вона, - невже не зрозуміло, що я - найперша повірниця сердечних справ моєї племінниці. Вона оповідає мені все... Ні - дівча ще не закохане, однак... Але мене хвилює інше... Юнак оповідав їй про свої подвиги, при чому хвастав, як ногродський гном. Це не в характері дортоніонців - вони зазвичай стримані... наче більшість з нас. І - серед усього іншого - розказав, нібито йому вдалося поранити самого Саурона...
Вона взяла Аракано на руки і почала погойдувати. Потім заговорила, стишивши голос до шепоту:
- Молодий адан оповідав про це трохи не всьому Нарготронду. Завдяки цьому його вважають нині брехуном, дурником і хвальком. Для чого він це робить?
Келегорм трохи не сказав, що хлопчина таким і є, але вчасно стримався з поваги до Артафінде і його Обітниці.
- Аглар сказала, що він зурочений, - озвалася Арельде знову, - можливо...
- Як людська дівчина могла відчути те, чого не відчуваємо ми? - здивувався Келегорм, - я бачив ельдар, зламаних Тьмою, бачив і аданів-покручів. Юнак на них не схожий. Зрештою - його ж перевіряли...
- Перевіряв шереговий цілитель, - сказала Арельде, - треба умовити Артафінде, щоб він зробив це сам.
Лорд Артафінде спершу не хотів і чути про додаткову перевірку. Однак - король Нарготронду був логіком, як і його кузина.
Берена запросили на вечерю разом з Келегормом та Арельде. Артафінде, хоча він офіційно і зрікся влади, прийняв гостей в королівських покоях.
Турко пильно стежив за аданом. Юнак нервувався. За ці кілька місяців він схуд і зблід і мав навіть гірший вигляд, ніж тоді, коли прийшов "з лісу"
Розмову про Саурона почала Арельде. Берен оповідати став охоче, однак очі його лихоманково блищали. Здавалося - він намагається зупинити потік слів і сказати щось важливе.
- У вигляді вовкулаки, говориш? - втрутився Келегорм, - лицарю, я теж партизанив... В таку казку не повірить навіть хутірська бабуся. Для чого ти говориш лжу?
І раптом карі очі хлопчини наче спалахнули розпачливим блиском
- Щоб мене вигнали геть! - крикнув він, - а краще - убили!
Артафінде зірвався з місця. Майже одночасно молодий адан упав зі свого стільця на підлогу і забився в конвульсіях...
До склепіння зали звився голос короля Нарготронду - дзвінкий, цілющий, заспокійливий. Його перекрив дивний згук, від якого розлетілися вдрузки келихи тонкого скла.
У Келегорма потемніло в очах. Він раптом уздрів замість знайомої зали скелясту ущелину... Просто перед ним, над розпростертим тілом Берена, стояв чорний велетенський вовк.
Артафінде тримав його на відстані, відганяючи, відштовхуючи піснею.
Дзівнко пролунав жіночий голос... Арельде...
Зі звуків зіткалися два мечі білого полум я... Однак тварь не відступала.
І від слова "братовбивство" біле світло почало мерхнути...
Та Келегорм кинув у бій багряний вогонь свого шаленчого духу.
Він не думав, про те, що було колись, він знав лишень, що нині він зовсім інший, аніж був тоді, в Альквалонде. І божевільне полум я любові - а лише так міг кохати син Феанаро - змусило чорну тінь дати жертві спокій і вийти з її розуму геть.
Берен хворів опісля того довго і тяжко. Він майже нічого не пам ятав - спогади його закінчувались розгромом їхнього загону та батьковою загибеллю. Красуня-еллет, котра танцювала поміж дерев, Доріат, Менегрот зникли з його розуму і перетворилися на сон.
Артафінде, котрий прийняв на себе перший удар з підсвідомості адана, можливо знав більше - але мовчав. Мовчала і Арельде.
Турко зрозумів лишень, що юнаку добряче промили мозок - можливо і в самому Ангбанді. Опісля одужання молодий адан вирушив до Бретилю, де сподівався знайти рідних.
А опісля Останньої Битви, в якій ельдар та адани здолали ворожу силу, у відродженому Дортоніоні було велике свято.
Адани бучно веселились, нібито забувши про втрати. Веселились і ельдар - Сильмарили блищали на своїх місцях у стародавньому вінці на чолі старшого Феанорінга.
Турко сидів поруч з кузеном Артафінде і спостерігав за веселощами.
- Поглянь, - мовив король Нарготронду, - онде принцеса Лутіень. Тінгол прибути не зволив - однак донька його улягла цікавості...
Келегорм побачив воістину прекрасну Синде, котра йшла об руку з високим ельфом.
- Той другий, - пояснив Артафінде - Даерон... Музика, рівний Макалауре...
Але Турко вп явся очима в людську пару - Берен вів під руку Аглар, вбрану як дортоніонська горянка. Дівчина звабливо всміхалася до супутника.
Вони проминули Лутіень та Даерона, обмінявшись формальними уклонами.
- Яка прекрасна і трагічна історія могла б вийти з їхнього кохання, - мовив Артафінде з усміхом, - я маю на увазі Берена та Лутіень...
Турко поїжився... Його це аж ніяк не приваблювало.
- Світ змінився, - пробурмотів він, - і я навіть знаю коли...
І він з ніжністю позирнув на Арельде.
.
читати даліКелегорм зовсім не знав людей.
Так уже склалося, що з Аданами спілкувалися найстарші в родині - Майтімо, котрий взяв до себе на службу нащадків Амлаха, Нолофінве, в фортеці якого теж були воїни-люди, ну - і звичайно ж лорд Артафінде, котрий вважався поміж Нолдор знавцем людської душі.
Ще з Феанорінгів знався з Аданами Карністір - бо в Таргеліоні якийсь час жили люди з племені, яке згодом перебралося до Бретилю і почало зватися "Народом Галет" Запальний Морьо з Аданами ладнав, і пішли вони геть не через його важкий характер, а через раптовий орочий набіг, під час якого загинуло багато люду.
А ось в Аглоні людей не було зовсім. Гноми приходили доволі часто, але з ними в основному спілкувався Атарінке. Келегорму, которий весь вільний час віддавав мисливству, підгірні копачі були байдужі. Як, зрештою, і Адани, котрих йому траплялося бачити під час відвідин Гімрінгу, або Таргеліону.
Остання вилазка в Дортоніон упевнила Турко в тому, що люди є гарними вояками. Щоправда і справу він мав лише з воїнами та їхніми родинами. Часом ельфів переховували ризикуючи життям - Келегорму доводилось сидіти з воїнами в схроні, влаштованому під підлогою дортоніонської хати, а тим часом нагорі старезний дід - єдиний, хто зостався на півзруйнованому хуторі, вправно прикидався глухим, мов пень, слинявим ідіотом, аж доки орки подалися геть, погребувавши навіть прикінчити старого.
Саме опісля знайомства з цим страшнуватим з вигляду, але бистрим на розум старим - ельф дуже довго не міг звикнути до вигляду людей старшого віку - Келегорм почав поважати "наступників" Однак їхній внутрішній світ так і зостався для нього таємницею.
В Нарготронді люди з являлись час від часу - воїни, котрі відпочивали, отримували нову зброю з нарготрондських зброярень і знову поверталися до Бретилю, або у Дортоніон, біженці, котрих відправляли на Побережжя, або на південь того ж Бретилю. Тому Турко зовсім не звернув уваги на чергового обдертого і зарослого бородою, немов гном, партизана, якого привела до печерного граду зовнішня варта.
Він не звернув уваги і на те, що воїна-Адана, вже вимитого, поголеного і переодягненого в чисте, одразу прийняв король Нарготронду. Лорд Артафінде зазвичай зі зв язковими, або кано спілкувався особисто.
І те, що лорд Артафінде зібрав нараду теж незвичним не було - воїн-Адан міг принести важливі звістки.
Але те, що король Нарготронду оповів на тій нараді, вправило Келегорма в стан шаленства.
Турко обожнював Арельде, і не уявляв собі, як жив би без неї. Він бачив, як у ельфів і людей війна забирала коханих, він чув страшне голосіння аданет над вбитими воїнами, а останні півроку споглядав прозоре, наче згасле лице кузена Артаресто, котрий втратив жону під час падіння Мінас-Тіріту.
Він думав - до Нарготронду прийшов воїн-Адан, а перед ельфами стояв закоханий хлопчисько, котрий вимагав від короля Нарготронду сповнення присяги, даної колись його загиблому батькові.
Король Нарготронду обіцяв допомагати в усьому роду свого рятівника, лицаря-адана Барагіра. І ось молодий Барагіріон вимагає, щоб лорд Артафінде допоміг йому добути не більше не менше - як Сильмарил з корони Моргота.
Сильмарил... Мертве спотворене лице Короля Фінве... Сильмарил... Полум я смолоскипів перед громаддям Мнідон Ельдаліе... Сильмарил... Страшні слова Обітниці, від яких, здається, здригнулася твердь Аману... Сильмарил... Закривавлений пісок Лебединої Гавані... Сильмарил... Палаючі кораблі і сповнені шаленства очі батька Феанаро... Сильмарил... Попіл батька, розвіяний над Еред-Ветрином... Сильмарил... Старший брат знемагає на тортурах... Сильмарил...
Цьому хлопчиськові, щоб одружитись з дочкою Тінгола, був потрібен Сильмарил...
Турко підірвався з місця...
Потім він згадував цю мить з відразою і огидою. Слова, котрі він кидав просто в засмучене лице лорда Артафінде, летіли немов каміння. Турко, власне кажучи, лише виповідав вголос думку інших вельмож, котра облетіла залу незримим шелестом осанве.
Не можна було задля хлоп ячої примхи ризикувати Нарготрондом. Не можна було виводити в поле військо, вірніше те, що від нього зосталося. Не можна було битися з Ангбандом без правого та лівого крила - а Майтімо вважатиме подібну пропозицію за особисту образу, а Фіндекано, нині Верховний Король, підтримає побратима...
Келегорм все говорив вірно... Він не врахував одного - Обітниця тут зіткнулася з Обітницею.
І коли король Нарготронду все з тим же тихим усміхом підвівся зі свого місця і простягнув йому - Туркафінве Феанаріону - свого вінця, з проханням прийняти владу до його повернення (бо Артаресто хворий, а хто ще окрім тебе, toron...), Келегорм жбурнув тим вінцем об підлогу і вибіг із зали.
Ті часи, коли Турко мріяв про королівський титул - а такі мрії були - давно минулися. Тоді,біля Мітріму, коли ніхто вже не сподівався на повернення Майтімо, а Макалауре рухався, як нині Артаресто, наче уві сні - решта братів почала натякати Келегорму, що він має замінити співця і вдягти корону...
Але потім підійшло військо під проводом Нолофінве, і Фіндекано повернув їм Майтімо...
Тоді Турко був проти братового рішення передати вінець Верховного Короля Нолофінве. Може тому, що сам опинився занадто близько до нього.
Але за ці роки, прикрашені щасливим подружнім життям і примиренням з родом, Турко зрозумів - для ельдар влада приходить лише з бідою і погибеллю.
Для нього тоді - біля Мітріму - влада означала б загибель Майтімо і божевілля Макалауре...
Тепер - загибель Артафінде і божевілля Артаресто.
Арельде ж сказала з сумом:
- Ми не зможемо його зупинити, коханий...
Келегорм і сам знав про це. Він заховався від сорому за свою нестриманість в подружньому покої, і вже годину доводив жоні, що рішення лорда Артафінде є самогубством.
- Тоді я піду з ним, - рішуче мовив Турко, - король бере з собою лише десяток добровольців з особистої варти. Я буду одинадцятим...
- Турко, - мовила жона, - найгірше почнеться, якщо ви добудете камінь. А ви можете його добути - хто знає наміри Ворога. Хіба ти дозволиш віддати Сильмарил Тінголу?
- Ні! - вигукнув Келегорм.
- Бо ти давав Обітницю. А Артафінде давав Обітницю допомагати роду Барагіріонів. Він мусить оберігати цього юнака. Ти піднімеш зброю на Інголдо?
- Я може і надто запальний, - пирхнув Келегорм, - але не божевільний. Але я викличу на двобій цього... як його... Берена. І то - до походу, а не опісля.
- Інголдо не дасть тобі цього зробити, - сказала Арельде, - Обітниця... Він оголосить себе заступником хлопця...
Турко зашипів.
- Тут потрібна інша тактика, - мовила Арельде задумливо, - якщо не можна позбутися наслідків, потрібно вилучити причину...
Логічний розум доньки Нолофінве дуже часто спантеличував сина Феанаро. Тому він не наважився розпитати її докладніше - щоб леді не зрозуміла, що він ну зовсім нічого не втямив.
Арельде взялася за справу негайно. Смертовбивчий похід було заплановано на весну, тож час іще був. І саме взимку в Нарготронді перебувало найбільше Аданів з Дортоніону.
Печерний град був надійною тиловою базою. Партизани сюди потрапляли з зав язаними очима, на що вони не ображалися: менше знаєш - менше зможеш оповісти на допиті в разі чого. Зараз у Нарготронді серед інших перепочивав жіночий загін, кано якого - красуня-аданет Аглар була доброю знайомою леді Арельде.
Аглар довго шепотілась з Арельде, а потім пирхнула і сказала, що клопоту тут не буде.
Однак - проминув деякий час, і дівчина-кано з явилася в покоях леді зла і роздратована. Келегорм, якого жінки випровадили геть, встиг лише почути, як Аглар мовила розгнівано:
- Або він насправді аж так закоханий, або його зурочено лихою силою.
План очевидячки не вдався. Але тут доля послала Арельде ще один шанс...
Юна Фіндуїлас ніяк не могла позбутись страху. До цього часу вона була упевнена, що її тато - найхоробріший, мама-найкрасивіша, а Мінас-Тіріт - непереможний.
Та мами не стало, не стало і рідного дому, а тато замкнувся в собі... Марно намагалась розважити дівчину тітонька Арельде - Фіндуїлас постійно боялась появи ворога біля брами Нарготронду. Вона вже не вірила, що воїни короля зможуть її захистити в разі облоги.
Берен, котрий, як і вона сама, блукав самотою по коридорам граду, привабив увагу юної ельфійки. Фіндуїлас знала, що юнак закоханий - а тому сміливо підійшла до нього, запропонувала дружбу і почала розпитувати про життя в Дортоніоні, війну та загадковий Доріат.
Скоро молода пара стала нерозлучною. Берен радий був, що з ним хоч хтось спілкується - більшість ельфів поглядали на нього скоса, а адани вголос радили, щоб він покинув думати про ельфійських дівчат, а краще рихтував зброю. Тож увага ельфійської принцеси - ще одної, авжеж - лестила юнаку.
Берен оповідав Фіндуїлас про свої військові звитяги, а дівчина захоплено слухала... Можливо надто захоплено - бо сяюче личко доньки помітив навіть зажурений Артаресто.
- Я не Тінгол, - сказав він Келегорму опісля того, як вони помітили юну пару, котра знову усамітнилась в якійсь ніші коридору, - я не став би посилати цього юнака на смерть, навіть якби мав таку змогу. Більше того - я дам згоду на їхній шлюб.
- Але ж Берен закоханий у Лутіень! - вигукнув Келегорм.
- Люди, - зітхнув Артаресто, - можуть закохуватись кільканадцять разів за своє коротке життя без особливої шкоди для феа... Я вже втратив двох братів, торон... Якщо Артафінде загине - я зостанусь в цьому світі сам... Без опори і підтримки. Я боюсь...
- Але ж не таким шляхом, - пробурмотів Турко, - звісно ми не дамо Артафінде загинути... І потім, чому сам, toron? Адже є ще ми - семеро... І Фіндекано...
- Вибач, - сказав Артаресто, - але я не звик думати про вас сімох... як про рідних. А Фіндекано так далеко...
Келегорм опустив голову. А тоді пішов радитись до Арельде.
З першого ж погляду він зрозумів, що для дружини це не новина.
Це була їхня друга серйозна сварка. Турко кричав так, що розбудив сина, і наляканий Аракано вибіг зі спочиваленьки. Келегорм звинуватив жону в тому, що вона свідомо пожертвувала Фіндуїлас задля того, щоби затримати Берена у Нарготоронді.
Якусь мить, дивлячись в її застигле зчужіле обличчя, він думав, що зараз дружина повернеться, і рушить печерними переходами до потайного виходу у ліс - а звідти у невідомість, як тоді, в Аглоновій твердині. Але тут заплакав Аракано, і лице Арельде злагідніло.
- Дивний ти, - мовила вона, - невже не зрозуміло, що я - найперша повірниця сердечних справ моєї племінниці. Вона оповідає мені все... Ні - дівча ще не закохане, однак... Але мене хвилює інше... Юнак оповідав їй про свої подвиги, при чому хвастав, як ногродський гном. Це не в характері дортоніонців - вони зазвичай стримані... наче більшість з нас. І - серед усього іншого - розказав, нібито йому вдалося поранити самого Саурона...
Вона взяла Аракано на руки і почала погойдувати. Потім заговорила, стишивши голос до шепоту:
- Молодий адан оповідав про це трохи не всьому Нарготронду. Завдяки цьому його вважають нині брехуном, дурником і хвальком. Для чого він це робить?
Келегорм трохи не сказав, що хлопчина таким і є, але вчасно стримався з поваги до Артафінде і його Обітниці.
- Аглар сказала, що він зурочений, - озвалася Арельде знову, - можливо...
- Як людська дівчина могла відчути те, чого не відчуваємо ми? - здивувався Келегорм, - я бачив ельдар, зламаних Тьмою, бачив і аданів-покручів. Юнак на них не схожий. Зрештою - його ж перевіряли...
- Перевіряв шереговий цілитель, - сказала Арельде, - треба умовити Артафінде, щоб він зробив це сам.
Лорд Артафінде спершу не хотів і чути про додаткову перевірку. Однак - король Нарготронду був логіком, як і його кузина.
Берена запросили на вечерю разом з Келегормом та Арельде. Артафінде, хоча він офіційно і зрікся влади, прийняв гостей в королівських покоях.
Турко пильно стежив за аданом. Юнак нервувався. За ці кілька місяців він схуд і зблід і мав навіть гірший вигляд, ніж тоді, коли прийшов "з лісу"
Розмову про Саурона почала Арельде. Берен оповідати став охоче, однак очі його лихоманково блищали. Здавалося - він намагається зупинити потік слів і сказати щось важливе.
- У вигляді вовкулаки, говориш? - втрутився Келегорм, - лицарю, я теж партизанив... В таку казку не повірить навіть хутірська бабуся. Для чого ти говориш лжу?
І раптом карі очі хлопчини наче спалахнули розпачливим блиском
- Щоб мене вигнали геть! - крикнув він, - а краще - убили!
Артафінде зірвався з місця. Майже одночасно молодий адан упав зі свого стільця на підлогу і забився в конвульсіях...
До склепіння зали звився голос короля Нарготронду - дзвінкий, цілющий, заспокійливий. Його перекрив дивний згук, від якого розлетілися вдрузки келихи тонкого скла.
У Келегорма потемніло в очах. Він раптом уздрів замість знайомої зали скелясту ущелину... Просто перед ним, над розпростертим тілом Берена, стояв чорний велетенський вовк.
Артафінде тримав його на відстані, відганяючи, відштовхуючи піснею.
Дзівнко пролунав жіночий голос... Арельде...
Зі звуків зіткалися два мечі білого полум я... Однак тварь не відступала.
І від слова "братовбивство" біле світло почало мерхнути...
Та Келегорм кинув у бій багряний вогонь свого шаленчого духу.
Він не думав, про те, що було колись, він знав лишень, що нині він зовсім інший, аніж був тоді, в Альквалонде. І божевільне полум я любові - а лише так міг кохати син Феанаро - змусило чорну тінь дати жертві спокій і вийти з її розуму геть.
Берен хворів опісля того довго і тяжко. Він майже нічого не пам ятав - спогади його закінчувались розгромом їхнього загону та батьковою загибеллю. Красуня-еллет, котра танцювала поміж дерев, Доріат, Менегрот зникли з його розуму і перетворилися на сон.
Артафінде, котрий прийняв на себе перший удар з підсвідомості адана, можливо знав більше - але мовчав. Мовчала і Арельде.
Турко зрозумів лишень, що юнаку добряче промили мозок - можливо і в самому Ангбанді. Опісля одужання молодий адан вирушив до Бретилю, де сподівався знайти рідних.
А опісля Останньої Битви, в якій ельдар та адани здолали ворожу силу, у відродженому Дортоніоні було велике свято.
Адани бучно веселились, нібито забувши про втрати. Веселились і ельдар - Сильмарили блищали на своїх місцях у стародавньому вінці на чолі старшого Феанорінга.
Турко сидів поруч з кузеном Артафінде і спостерігав за веселощами.
- Поглянь, - мовив король Нарготронду, - онде принцеса Лутіень. Тінгол прибути не зволив - однак донька його улягла цікавості...
Келегорм побачив воістину прекрасну Синде, котра йшла об руку з високим ельфом.
- Той другий, - пояснив Артафінде - Даерон... Музика, рівний Макалауре...
Але Турко вп явся очима в людську пару - Берен вів під руку Аглар, вбрану як дортоніонська горянка. Дівчина звабливо всміхалася до супутника.
Вони проминули Лутіень та Даерона, обмінявшись формальними уклонами.
- Яка прекрасна і трагічна історія могла б вийти з їхнього кохання, - мовив Артафінде з усміхом, - я маю на увазі Берена та Лутіень...
Турко поїжився... Його це аж ніяк не приваблювало.
- Світ змінився, - пробурмотів він, - і я навіть знаю коли...
І він з ніжністю позирнув на Арельде.
.
@музыка: нема
@настроение: Серіал закінчено. жоден Адан при цьому не постраждав)
@темы: моя творчість