І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
А. Рембо
Офелія
оригінал
Sur l'onde calme et noire où dorment les étoiles
La blanche Ophélia flotte comme un grand lys,
Flotte très lentement, couchée en ses longs voiles ...
- On entend dans les bois lointains des hallalis.
Voici plus de mille ans que la triste Ophélie
Passe, fantôme blanc, sur le long fleuve noir;
Voici plus de mille ans que sa douce folie
Murmure sa romance à la brise du soir.
Le vent baise ses seins et déploie en corolle
Ses grands voiles bercés mollement par les eaux;
Les saules frissonnants pleurent sur son épaule,
Sur son grand front rêveur s'inclinent les roseaux.
Les nénuphars froissés soupirent autour d'elle;
Elle éveille parfois, dans un aune qui dort,
Quelque nid, d'où s'échappe un petit frisson d'aile:
- Un chant mystérieux tombe des astres d'or.
II
O pâle Ophélia ! belle comme la neige !
Oui, tu mourus, enfant, par un fleuve emporté!
- C'est que les vents tombant des grands monts de Norvège
T'avaient parlé tout bas de l'âpre liberté;
C'est qu'un souffle, tordant ta grande chevelure,
A ton esprit rêveur portait d'étranges bruits ;
Que ton cœurécoutait le chant de la Nature
Dans les plaintes de l'arbre et les soupirs des nuits;
C'est que la voix des mers folles, immense râle,
Brisait ton sein d'enfant, trop humain et trop doux ;
C'est qu'un matin d'avril, un beau cavalier pâle,
Un pauvre fou, s'assit muet à tes genoux!
Ciel! Amour ! Liberté ! Quel rêve, ô pauvre Folle!
Tu te fondais à lui comme une neige au feu :
Tes grandes visions étranglaient ta parole
- Et l'Infini terrible effara ton œil bleu!
III
- Et le Poète dit qu'aux rayons des étoiles
Tu viens chercher, la nuit, les fleurs que tu cueillis,
Et qu'il a vu sur l'eau, couchée en ses longs voiles,
La blanche Ophélia flotter, comme un grand lys.
Офелія
Переклад С. Ткаченка
I
По чорних хвилях вод, де сплять вечірні зорі,
Бліда Офелія, мов лілія, пливе,
Поволі так пливе в своїй фаті прозорій...
— Мисливський крик збудив безмежжя лісове.
Вже тисячу років, безумна, серед ночі
Вона, мов білий квіт, рікою проплива.
Вже тисячу років Офелія шепоче
Нічному леготу свої сумні слова.
Цілує перса їй набіглий бриз, неначе
Сплітаючи вінок з великої фати;
Над нею жалібно верба плакуча плаче,
Схилились над чолом шумкі очерети.
Зім'яті лілії ронитимуть зітхання;
З вільшини сонної, пристанища птахів,
Долине інколи кралате тріпотання:
— А з золотих зірок озветься дивний спів.
ІІ
Бліда Офеліє! Тобі, мов сніг, сліпучій,
Поринуть довелось у плин — без вороття!
— Тому, що вітровій норвезький, знявшись з кручі,
Терпкою вольністю тебе манив, дитя;
Тому, що в подуві, що хвилив кожний волос,
Тобі, замріяній, приніс він дивний спів;
Тому, що вчула ти Природи владний голос
У скаргах дерева, в зітханнях вечорів;
Тому, що рев морів, хрипкий і люті повний —
Як на твої чуття, був надто грізний він;
Тому, що лицар твій, безумний та безмовний,
Одного ранку сів коло твоїх колін!
Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!
Ти танула від мрій, мов білий сніг в огні;
I слово марища душили безупинно.
— I зір потьмарили Безмірності страшні!
III
— I твердить так Поет: коли засяють зорі,
Збираєш ти вночі латаття річкове.
I бачив навіч він, як у фаті прозорій
Бліда Офелія, мов лілія, пливе.
З Артюра Рембо. Офелія. Взято тутosoka80.blogspot.com/search/label/%D0%A5%D1%83%...
переклад С. Осоки
І
По гладі чорних хвиль, де зорі задрімали,
Офелія пливе – лілея осяйна.
Лежить самим сама в коштовнім запиналі,
мисливський ріг сурмить, скидається луна.
Багато сотень літ у темрявій стрімнині
Офелія тремтить, мов скрушний дивовид.
Багато сотень літ, і лагідна, й причинна,
бурмоче свій романс у вітра в рукаві.
А вітер груди їй цілує, й розгортає
пелюстяну габу над полиском води,
а верби сльози ллють і все про неї знають,
спадають на чоло очерети руді.
Зітхає подовкіл і пружиться латаття.
Прокинеться гніздо в вільшаному гіллі,
за голосом майне крилечко пелехате –
таємний слухать спів із зоряної мли.
ІІ
Офеліє бліда! Ти ж бо як сніг чудовна!
Померла ти – поніс, помчав тебе потік!..
Ти слухала колись вітрів норвезьких мову
про волі смак гіркий на горній видноті.
Куйовдили вітри у косах хуртовину,
у мрійний розум твій вплітались голоси.
Природи владний спів тобі до серця линув
то стогоном дерев, то подихом роси.
То лютий глас морів з дрімучого хрипіння
на серденько благе простяг свої шаблі,
коли блідий юнак із вранішньої сині
сів мовчазний, мов біль, коло твоїх колін.
Причинна! То лиш дим – ті небеса й любові!..
Ти ж станула як сніг у лютому вогні.
Ті марева навік твоє здушили слово
і лазуровий зір втопили в бистрині…
ІІІ
Сказав колись Поет, що в променях зірчаних
ти рвала квіти десь. Тебе ховала мла.
Ще й бачили як вниз у пелені туманній
Офелія бліда, мов лілія пливла.
еще один перевод
По глади черных вод, где звезды задремали,
Плывет Офелия, как лилия бела,
Плывет медлительно в прозрачном покрывале...
В охотничьи рога трубит лесная мгла.
Уже столетия, как белым привиденьем
Скользит Офелия над черной глубиной,
Уже столетия, как приглушенным пеньем
Ее безумия наполнен мрак ночной.
Целует ветер в грудь ее неторопливо,
Вода баюкает, раскрыв, как лепестки,
Одежды белые, и тихо плачут ивы,
Грустя, склоняются над нею тростники,
Кувшинки смятые вокруг нее вздыхают;
Порою на ольхе гнездо проснется вдруг,
И крылья трепетом своим ее встречают...
От звезд таинственный на землю льется звук.
II
Как снег прекрасная Офелия! О фея!
Ты умерла, дитя! Поток тебя умчал!
Затем что ветра вздох, с норвежских гор повеяв,
Тебе про терпкую свободу нашептал;
Затем что занесло то ветра дуновенье
Какой-то странный гул в твой разум и мечты,
И сердце слушало ночной Природы пенье
Средь шорохов листвы и вздохов темноты;
Затем что голоса морей разбили властно
Грудь детскую твою, чей стон был слишком тих;
Затем что кавалер, безумный и прекрасный,
Пришел апрельским днем и сел у ног твоих.
Свобода! Взлет! Любовь! Мечты безумны были!
И ты от их огня растаяла, как снег:
Виденья странные рассудок твой сгубили,
Вид Бесконечности взор погасил навек.
III
И говорит Поэт о звездах, что мерцали,
Когда она цветы на берегу рвала,
И как по глади вод в прозрачном покрывале
Плыла Офелия, как лилия бела.
и перевод Б. Лившица
По черной глади вод, где звезды спят беспечно,
Огромной лилией Офелия плывет,
Плывет, закутана фатою подвенечной.
В лесу далеком крик: олень замедлил ход.
По сумрачной реке уже тысячелетье
Плывет Офелия, подобная цветку;
В тысячелетие, безумной, не допеть ей
Свою невнятицу ночному ветерку.
Лобзая грудь ее, фатою прихотливо
Играет бриз, венком ей обрамляя лик.
Плакучая над ней рыдает молча ива.
К мечтательному лбу склоняется тростник.
Не раз пришлось пред ней кувшинкам расступиться.
Порою, разбудив уснувшую ольху,
Она вспугнет гнездо, где встрепенется птица.
Песнь золотых светил звенит над ней, вверху.
2
Офелия, белей и лучезарней снега,
Ты юной умерла, унесена рекой:
Не потому ль, что ветр норвежских гор с разбега
О терпкой вольности шептаться стал с тобой?
Не потому ль, что он, взвевая каждый волос,
Нес в посвисте своем мечтаний дивных сев?
Что услыхала ты самой Природы голос
Во вздохах сумерек и жалобах дерев?
Что голоса морей, как смерти хрип победный,
Разбили грудь тебе, дитя? Что твой жених,
Тот бледный кавалер, тот сумасшедший бедный,
Апрельским утром сел, немой, у ног твоих?
Свобода! Небеса! Любовь! В огне такого
Виденья, хрупкая, ты таяла, как снег;
Оно безмерностью твое глушило слово –
И Бесконечность взор смутила твой навек.
3
И вот Поэт твердит, что ты при звездах ночью
Сбираешь свой букет в волнах, как в цветнике.
И что Офелию он увидал воочью
Огромной лилией, плывущей по реке.
Офелія
оригінал
Sur l'onde calme et noire où dorment les étoiles
La blanche Ophélia flotte comme un grand lys,
Flotte très lentement, couchée en ses longs voiles ...
- On entend dans les bois lointains des hallalis.
Voici plus de mille ans que la triste Ophélie
Passe, fantôme blanc, sur le long fleuve noir;
Voici plus de mille ans que sa douce folie
Murmure sa romance à la brise du soir.
Le vent baise ses seins et déploie en corolle
Ses grands voiles bercés mollement par les eaux;
Les saules frissonnants pleurent sur son épaule,
Sur son grand front rêveur s'inclinent les roseaux.
Les nénuphars froissés soupirent autour d'elle;
Elle éveille parfois, dans un aune qui dort,
Quelque nid, d'où s'échappe un petit frisson d'aile:
- Un chant mystérieux tombe des astres d'or.
II
O pâle Ophélia ! belle comme la neige !
Oui, tu mourus, enfant, par un fleuve emporté!
- C'est que les vents tombant des grands monts de Norvège
T'avaient parlé tout bas de l'âpre liberté;
C'est qu'un souffle, tordant ta grande chevelure,
A ton esprit rêveur portait d'étranges bruits ;
Que ton cœurécoutait le chant de la Nature
Dans les plaintes de l'arbre et les soupirs des nuits;
C'est que la voix des mers folles, immense râle,
Brisait ton sein d'enfant, trop humain et trop doux ;
C'est qu'un matin d'avril, un beau cavalier pâle,
Un pauvre fou, s'assit muet à tes genoux!
Ciel! Amour ! Liberté ! Quel rêve, ô pauvre Folle!
Tu te fondais à lui comme une neige au feu :
Tes grandes visions étranglaient ta parole
- Et l'Infini terrible effara ton œil bleu!
III
- Et le Poète dit qu'aux rayons des étoiles
Tu viens chercher, la nuit, les fleurs que tu cueillis,
Et qu'il a vu sur l'eau, couchée en ses longs voiles,
La blanche Ophélia flotter, comme un grand lys.
Офелія
Переклад С. Ткаченка
I
По чорних хвилях вод, де сплять вечірні зорі,
Бліда Офелія, мов лілія, пливе,
Поволі так пливе в своїй фаті прозорій...
— Мисливський крик збудив безмежжя лісове.
Вже тисячу років, безумна, серед ночі
Вона, мов білий квіт, рікою проплива.
Вже тисячу років Офелія шепоче
Нічному леготу свої сумні слова.
Цілує перса їй набіглий бриз, неначе
Сплітаючи вінок з великої фати;
Над нею жалібно верба плакуча плаче,
Схилились над чолом шумкі очерети.
Зім'яті лілії ронитимуть зітхання;
З вільшини сонної, пристанища птахів,
Долине інколи кралате тріпотання:
— А з золотих зірок озветься дивний спів.
ІІ
Бліда Офеліє! Тобі, мов сніг, сліпучій,
Поринуть довелось у плин — без вороття!
— Тому, що вітровій норвезький, знявшись з кручі,
Терпкою вольністю тебе манив, дитя;
Тому, що в подуві, що хвилив кожний волос,
Тобі, замріяній, приніс він дивний спів;
Тому, що вчула ти Природи владний голос
У скаргах дерева, в зітханнях вечорів;
Тому, що рев морів, хрипкий і люті повний —
Як на твої чуття, був надто грізний він;
Тому, що лицар твій, безумний та безмовний,
Одного ранку сів коло твоїх колін!
Свобода! Небеса! Кохання! О Причинна!
Ти танула від мрій, мов білий сніг в огні;
I слово марища душили безупинно.
— I зір потьмарили Безмірності страшні!
III
— I твердить так Поет: коли засяють зорі,
Збираєш ти вночі латаття річкове.
I бачив навіч він, як у фаті прозорій
Бліда Офелія, мов лілія, пливе.
З Артюра Рембо. Офелія. Взято тутosoka80.blogspot.com/search/label/%D0%A5%D1%83%...
переклад С. Осоки
І
По гладі чорних хвиль, де зорі задрімали,
Офелія пливе – лілея осяйна.
Лежить самим сама в коштовнім запиналі,
мисливський ріг сурмить, скидається луна.
Багато сотень літ у темрявій стрімнині
Офелія тремтить, мов скрушний дивовид.
Багато сотень літ, і лагідна, й причинна,
бурмоче свій романс у вітра в рукаві.
А вітер груди їй цілує, й розгортає
пелюстяну габу над полиском води,
а верби сльози ллють і все про неї знають,
спадають на чоло очерети руді.
Зітхає подовкіл і пружиться латаття.
Прокинеться гніздо в вільшаному гіллі,
за голосом майне крилечко пелехате –
таємний слухать спів із зоряної мли.
ІІ
Офеліє бліда! Ти ж бо як сніг чудовна!
Померла ти – поніс, помчав тебе потік!..
Ти слухала колись вітрів норвезьких мову
про волі смак гіркий на горній видноті.
Куйовдили вітри у косах хуртовину,
у мрійний розум твій вплітались голоси.
Природи владний спів тобі до серця линув
то стогоном дерев, то подихом роси.
То лютий глас морів з дрімучого хрипіння
на серденько благе простяг свої шаблі,
коли блідий юнак із вранішньої сині
сів мовчазний, мов біль, коло твоїх колін.
Причинна! То лиш дим – ті небеса й любові!..
Ти ж станула як сніг у лютому вогні.
Ті марева навік твоє здушили слово
і лазуровий зір втопили в бистрині…
ІІІ
Сказав колись Поет, що в променях зірчаних
ти рвала квіти десь. Тебе ховала мла.
Ще й бачили як вниз у пелені туманній
Офелія бліда, мов лілія пливла.
еще один перевод
По глади черных вод, где звезды задремали,
Плывет Офелия, как лилия бела,
Плывет медлительно в прозрачном покрывале...
В охотничьи рога трубит лесная мгла.
Уже столетия, как белым привиденьем
Скользит Офелия над черной глубиной,
Уже столетия, как приглушенным пеньем
Ее безумия наполнен мрак ночной.
Целует ветер в грудь ее неторопливо,
Вода баюкает, раскрыв, как лепестки,
Одежды белые, и тихо плачут ивы,
Грустя, склоняются над нею тростники,
Кувшинки смятые вокруг нее вздыхают;
Порою на ольхе гнездо проснется вдруг,
И крылья трепетом своим ее встречают...
От звезд таинственный на землю льется звук.
II
Как снег прекрасная Офелия! О фея!
Ты умерла, дитя! Поток тебя умчал!
Затем что ветра вздох, с норвежских гор повеяв,
Тебе про терпкую свободу нашептал;
Затем что занесло то ветра дуновенье
Какой-то странный гул в твой разум и мечты,
И сердце слушало ночной Природы пенье
Средь шорохов листвы и вздохов темноты;
Затем что голоса морей разбили властно
Грудь детскую твою, чей стон был слишком тих;
Затем что кавалер, безумный и прекрасный,
Пришел апрельским днем и сел у ног твоих.
Свобода! Взлет! Любовь! Мечты безумны были!
И ты от их огня растаяла, как снег:
Виденья странные рассудок твой сгубили,
Вид Бесконечности взор погасил навек.
III
И говорит Поэт о звездах, что мерцали,
Когда она цветы на берегу рвала,
И как по глади вод в прозрачном покрывале
Плыла Офелия, как лилия бела.
и перевод Б. Лившица
По черной глади вод, где звезды спят беспечно,
Огромной лилией Офелия плывет,
Плывет, закутана фатою подвенечной.
В лесу далеком крик: олень замедлил ход.
По сумрачной реке уже тысячелетье
Плывет Офелия, подобная цветку;
В тысячелетие, безумной, не допеть ей
Свою невнятицу ночному ветерку.
Лобзая грудь ее, фатою прихотливо
Играет бриз, венком ей обрамляя лик.
Плакучая над ней рыдает молча ива.
К мечтательному лбу склоняется тростник.
Не раз пришлось пред ней кувшинкам расступиться.
Порою, разбудив уснувшую ольху,
Она вспугнет гнездо, где встрепенется птица.
Песнь золотых светил звенит над ней, вверху.
2
Офелия, белей и лучезарней снега,
Ты юной умерла, унесена рекой:
Не потому ль, что ветр норвежских гор с разбега
О терпкой вольности шептаться стал с тобой?
Не потому ль, что он, взвевая каждый волос,
Нес в посвисте своем мечтаний дивных сев?
Что услыхала ты самой Природы голос
Во вздохах сумерек и жалобах дерев?
Что голоса морей, как смерти хрип победный,
Разбили грудь тебе, дитя? Что твой жених,
Тот бледный кавалер, тот сумасшедший бедный,
Апрельским утром сел, немой, у ног твоих?
Свобода! Небеса! Любовь! В огне такого
Виденья, хрупкая, ты таяла, как снег;
Оно безмерностью твое глушило слово –
И Бесконечность взор смутила твой навек.
3
И вот Поэт твердит, что ты при звездах ночью
Сбираешь свой букет в волнах, как в цветнике.
И что Офелию он увидал воочью
Огромной лилией, плывущей по реке.
@музыка: Сен Санс Смерть лебедя
@настроение: ліричне
@темы: поезія