Умберто Еко
Празький цвинтарПам ятаю, як мені свого часу сподобалося "Ім я троянди". Але цей роман убив мене морально.
Головна його ідея є зрозумілою - всі відомі бренди і змови вигадали пішаки спецслужб за кухлем пива і романом Дюма-батька.
Людям властиво вірити в казки - тому вони вірили і зборам змовників на Празькому цвинтарі, і існуванню масонських змов, і ще багато чому.
З цим я взагалі-то згоден...
В масонів і Сіонські протоколи не вірю теж.
Але чому автор так і не сказав, що виною всіх бід людства навіть не хирощі спецслужб, а його легковір я і дурість?
Ми знаємо - як, але не знаємо - чому...
Рецензія на роман А. Любка
читати далі
«Новий роман культового італійського письменника Умберто Еко буде про Прагу», «Події в романі, над яким зараз працює легендарний Умберто Еко, розгортатимуться в Центрільній Європі – в Празі»: такі та інші подібні заголовки останні півтора року можна було зустріти не тільки в довколалітературних ЗМІ, а й у медіях, віддалених від культури настільки ж, як роман Умберто Еко від вже згаданої Центральної Європи.
Видатному італійцеві знову вдалося всіх майстерно надурити, написавши чергову містифікацію – роман під назвою «Празький цвинтар». На цю книжку чекалося довго, і єдине, що може по-справжньому нас тішити – український переклад вийшов друком швидше, ніж російський і навіть польський (у Польщі гросбух на 600 сторінок надійде в продаж 2 листопада – у наших сусідів книжки потрапляють у мережі розповсюдження у фіксовану дату, як фільми у кінотеатрах).
Переклав чи переклала роман на українську невідома досі особа: Ю.В. Григоренко. Інтернет про такого перекладача у рот води набрав, тож визначити, хто справді працював над перекладом книжки, наразі неможливо (нагадаю, щодо навколо деяких книжок «Фоліо» з перекладної серії «Карта світу» розгорталися публічні дискусії – мовляв, перекладено це не з мови-оригіналу, а, скажімо, з російської, бо фігурували зовсім невідомі читацькій публіці перекладачі, а сам текст настільки накульгував, що можна було помітити роботу сервісів online translate). Хай би як там не було, але в «Празькому цвинтарі» помітно кропітку працю редактора: текст стилістично рівний, а помилок майже немає.
Тепер – до самої книжки. Нову роботу Умберто Еко чекали багато хто і давно, тож недивно, що на львівському Форумі видавців, де книгу вперше можна було придбати, за нею вишиковувалися черги. Автор «Імені троянди», «Маятника Фуко» та «Бавдоліно» має дуже хорошу інтелектуальну репутацію не тільки як письменник, а й як чи не найкращий сучасний фахівець з медієвістики, семіотики та лінгвістики. Від «Празького цвинтаря» чекали гострого сюжету, інтелектуальної гри, історичної правдоподібності та вишуканого гумору.
Зрештою, у «Празькому цвинтарі» є все вищеперераховане, але цього разу симфонія не заграла. Вочевидь, піддавшись неймовірному успіху своїх попередніх книжок, Умберто Еко й цього разу вирішив піти вже протореними стежками: помістив головного героя у вир історичних подій, зблизив його на сторінках книжки з величезною кількістю історичних осіб – Гарібальді, Пруст, Фройд, Дюма тощо, створив детективну «історію в історії».
Складається враження, що Симоніно Симоніні, головний герой «Празького цвинтаря», просто вписаний поміж рядків у підручник з історії Європи кінця ХІХ століття. Еко описує реальні події – війни, інтриги, насичує текст газетними публікаціями того часу та цитує відомих осіб, і все це покликане створити у читача враження справжності літературної містифікації.
Центральною темою роману є зародження масового антисемітизму в Європі, найчастіше вживані в книжці слова – єврей, масон, жид. Італійський письменник бере тим, чим йому вдалося захопити читачів в минулому – таємними змовами, загадками, підкилимними інтригами, але в «Празькому цвинтарі» це виходить настільки мляво, що навіть Ден Браун би не позаздрив. Загадковий авантюрист Симоніно Симоніні з юних літ загорівся ідеями всесвітньої змови єврейства й масонства проти всього людства, бо його дід передає йому листи, котрі писав раніше до одного абата, в яких нібито викриває злі наміри світового сіонізму. Щоправда, ці таємні відомості йому розкрив божевільний єврей, котрий мешкає майже на смітнику. Проте, для Симоніні цього виявляється достатньо, аби розпочати свій антисемітський шлях довжиною в життя (в книжку).
На цьому шляху буде все: вбивства і підвал з трупами, одержима німфоманка-пророчиця, опис сатанинських обрядів, участь у війні, затоплені кораблі, обід з молодим Фройдом, детальний опис тодішніх вибухових пристроїв, потоплений корабель з бухгалтерськими книгами армії, ідіотична боротьба французької, пруської, італійської та російської розвідок, перевдягання і маскування, зустрічі з підпільниками і анархістами, початок побудови паризького метро і аналіз праць Маркса. Найголовніше – у ньому не буде власне Праги. Сімоне Симоніні, котрий вивчився на нотаріуса і має цікавезний талант – геніально підробляє будь-який почерк, на замовлення однієї з служб розвідки пише «Протоколи сіонських мудреців» - описує нараду рабинів з різних куточків світу на цвинтарі в Празі, де вони обговорюють шляхи досягнення світового панування. На шестистах сторінках роману безліч разів головний герой переписує і додає нові, більш сучасні деталі до цих протоколів, продаючи ці модифікації різним країнам, газетам, масонським ложам і навіть самим євреям. Таким чином, Умберто Еко зазіхає на правдоподібність, адже досі достеменно невідомо, хто ж створив «Протоколи сіонських мудреців» (вперше друком вийшли в Росії в 1905 році, у книзі Сергія Нілуса), котрі й до наших днів бентежать голови й уяву багатьох людей.
Автор на цьому не зупиняється – весь твір настільки густо всіяний всілякого роду містифікаціями, що аж втомлюєшся читати. Скажімо, Симоніні доклав руку (у дослівному значенні – підробив почерк і написав листа), через якого до в’язниці було запроторено Дрейфуса, а у всьому світі розпочалися погроми євреїв (справа Дрейфуса – реальна історична подія, що спричинила міжнародний скандал і єврейські гоніння, потім визнана сфабрикованою). До кінця сюжет відкривати не хочеться – прочитайте самі, там ще багато цікавого.
Натомість зупинюся на формі викладу. «Празький цвинтар» написаний у формі щоденника, який ведуть Симоніні та його шизофренічна друга особистість – абат Далла Піккола. Завдяки такому прийому автор вирішує не тільки формальні, а й сюжетні складнощі: почергово перетворюючись з однієї особи в іншу, головний герой може більше й краще встигнути, докластися до скандалів не тільки в публічній, а й у церковній сфері. Проте, враження шизофренічності читачу скласти не вдається – Умберто Еко занадто спрощує справу: Симоніні ввечері пише спогади у щоденник, а вранці прокидається Далла Пікколою, котрий прочитує написане напередодні і пише свою частину спогадів. Не вражає, правда?
Аби у вас не склалося зовсім негативного враження, мушу зазначити, що текст насправді не такий вже й поганий, і прочитати його безумовно варто, проте до Умберто Еко вимоги й очікування вищі, ніж до якихось там Донцової чи Брауна. Інтелектуал першої ліги, якого ставлять в один ряд з Фуко та Бодріяром, демонструє енциклопедизм своїх знань та розуміння тонкощів політичної, філософської та літературної гри, але цього разу до цієї суміші додає замало художнього соусу.
Автор, якого завжди доводилося читати, маючи під рукою всезнаючий Google, у «Празькому цвинтарі» вірний тільки цій своїй – інтелектуальній - «фішці», і в підусмку ні затамованого подиху, ані недоспаної ночі через цю книжку не буде: все занадто прісно й на поверхні. Всі інструменти грають окремо – й ідея, й майстерність викладу, і блискуче фактажне наповнення, але разом вони не створюють видатної мелодії. Умберто Еко вдалося написати настільки трендовий роман (тут вам і політична складова, й історична, і прикрашена змаганням розвідок, навіть топовий теперішній світовий літературний тренд – кулінарії – обсмоктано з усіх боків: у кожному розділі ваш голод дражнитимуть кільканадцять страв з детальним описом рецепту), що він став передбачуваним і блідим на фоні того ж «Маятника Фуко» чи «Імені троянди».
Насамкінець – раз вже є правило цитувати рецензовані книжки – поділюся надзвичайно влучною цитатою від Умберто Еко: «Навіть у древніх казках різниця між відьмою та феєю полягає у віці та принадності». Все-таки надзвичайно мудрий автор, погодьтеся.Ну, а мені здається, що майстер італійського слова цього разу протупив... Не сподобалось.
