І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Мій Джек Лондон. Спогади вдячного читача
Коли мені виповнилося дванадцять, мої батьки, опісля 15-літнього стояння на черзі, нарешті отримали власну квартиру. І мама вирішила подарувати мені сестричку.
Від перспективи такого подарунку я розгубився і заревнував. Сумна мама, щоб вивести мене з депресії, якось принесла мені повну полотняну сумку книг, куплених нею в "Букіністі".
Уздрівши дванадцять томів Джека Лондона, україномовного видання початку 70-х років, я спершу не дуже зрадів. Вдома була одна книга - повість про пса Біле Ікло і кілька оповідань про Аляску, які мені чомусь не сподобались. Чому мама вирішила, що мені подобається Дж. Лондон, і досі не знаю.
Однак, книги завжди вправляли мене у священний захват, а тому, відкинувши Том Перший (знову Аляска) і ледь перегорнувши Том Другий (вона ж), я - на своє щастя - почав знайомитися заново з творчістю Джека з Тому Третього.
В Томі Третім був "Морський вовк".
Наслідком мого уважного читання цього творіння, було явлення в обласну бібліотеку дванадцятилітнього шкета зі списком філософської літератури, в якому головували Ф. Ніцше і Г. Спенсер. Очманілі бібліотекарі врешті решт вручили мені товстезний підручник для вузів з історичного матеріалізму, з якого я дізнався, що улюблені філософи Морського Вовка - буржуазні тварюки, котрі бажали людям тільки нехорошого. Підручник зоставив в моїй голові впевненість у тому, що історичний матеріалізм є наукою нудною, і Вовк Ларсен нізащо не став би його вивчати.
Опісля Тому Третього читання пішло з блискавичною швидкістю - по книжці в день. Другим по рахунку був Том Шостий, з "Мартіном Іденом". Історія моряка, котрий зробив себе інтелігентом, але не зміг пережити людської підлості, вправила мене у захват, хоча я вважав, що топитись через дівчисько зле і не варте справжнього ніцшеанця.
Оскільки читав я дивними зигзагами, то наступним був Том Десятий, з якого я з жахом і захватом дізнався, що реінкарнація таки існує. Джек Лондон до цього часу уже став для мене авторитетом, і якщо він писав, що в'язень Сан Квентіну навчився переживати наново в уяві свої минулі втілення, то так воно і було насправді. До проблеми реінкарнації я ставився з особливою увагою через деякі особисті причини.
"Міжзоряного мандрівника" я завчив трохи не напам'ять. Потрясна сила духу головного героя, та його мандрівка поміж втіленнями вправила мене у захват. Я почав серйозно подумувати про можливість виснажити себе до такого стану, щоб зуміти вийти з тіла, і, можливо, побачити минулі життя. Дванадцятилітній шкет знову прийшов до бібліотеки, вимагаючи літературу з медитативних практик. Йшов уже 90-й рік, тому шкету видали поганеньке зачитане видання Ошо і два томики Рамачараки в паперових обгортках. Я загортався у ковдру і намагався зосередитись на плямі світла, перед тим кілька днів не вживаючи нічого, окрім води. Якось навіть три дні не пив. Мама лежала в пологовому будинку на збереженні, а затурканий тато моїх фокусів не помічав.
Під час цих вправ я прочитав Том Четвертий, і був убитий наповал.
Сама по собі повість "Перед Адамом" опісля "Міжзоряного мандрівника" не справила на мене особливого враження. Мене добила передмова...
"Поки я зрозумів усе, я не раз дивувався, звідки така сила образів, що сповнюють мої сни, бо ж то були такі образи, що я їх в житті, навіч зроду не бачив. Вони мене мучили ще змалечку, обертаючи мої сни на низку кошмарів..."
Я був не самотнім. Ні, мені, як герою повісті Джека, не снилося життя серед первісних людей. Мені снилося зовсім інше - але також ніколи мною не бачене. А оскільки Джек Лондон вже став для мене оракулом, то я упевнився, що не є психом, і що подібні випадки трапляються насправді. Що таке "художній прийом" я тоді ще не розумів, і був упевненим, що Джек десь знайшов чоловіка, якому снилися первісні люди і взяв у нього інтерв'ю.
"Смок Беллью" з Сьомого Тому примирив мене з Аляскою, і я з з радістю прочитав ще й Томи Перший, Другий та П'ятий. Том Восьмий переніс мене у південні моря, Том Дванадцятий - у Латинську Америку (а ще якраз тоді вийшов фільм "Серця трьох" - от було радості).
А Том Одинадцятий привів до того,що я перестав ходити до цирку.
З сірим томиком напереваги я загітував бойкотувати вистави з участю тварин всіх малюків нашого будинку, котрі хоч раз повелися на те, щоб послухати мої оповідання "про вовків та людожерів з південних островів". Я зачитував з "Майкла, брата Джеррі" цитати про те, як дресувальники в цирку катують тварин, щоб домогтися від них покори, і малюки пачками відмовлялися від походів на циркові вистави, а розгнівані батьки вимовляли моєму татові, котрий врешті решт заявив, що дресовані тварини - зло, і його син має рацію.
До цирку я опісля прочитання Тому Одинадцятого більше ніколи не ходив. Навіть синулю постійно водила дружина.
Я здолав навіть Том Дев'ятий, хоча "Місячна Долина" з її робітничими страйками здалася мені нуднуватою. Я прочитав "Маленьку господиню великого будинку" з Десятого тому, того самого з "Міжзоряним мандрівником", і цей, за словами критики, найгірший роман Джека мені чимось сподобався, хоча там не було пригод, а була тільки багатюща ферма з конями, коровами та іншою живністю.
Наступного року я випрохав у батьків ще й окремі видання (російськомовні) "Заколоту на "Гельсингньорі" та "Пригоди", бо ці аж надто ніцшеанські романи до радянського дванадцятитомнику не увійшли. Але вони вже не могли мені оповісти нічого нового.
Я люблю перечитувати Джека Лондона, люблю якийсь терпкий запах цього старого дванадцятитомнику, котрий примандрував за мною до моєї хати.
Ось і нещодавно перечитав "Морського вовка" - і не розчарувався. Дуже зрідка таке буває з книгами, прочитаними в дитинстві.
Коли мені виповнилося дванадцять, мої батьки, опісля 15-літнього стояння на черзі, нарешті отримали власну квартиру. І мама вирішила подарувати мені сестричку.
Від перспективи такого подарунку я розгубився і заревнував. Сумна мама, щоб вивести мене з депресії, якось принесла мені повну полотняну сумку книг, куплених нею в "Букіністі".
Уздрівши дванадцять томів Джека Лондона, україномовного видання початку 70-х років, я спершу не дуже зрадів. Вдома була одна книга - повість про пса Біле Ікло і кілька оповідань про Аляску, які мені чомусь не сподобались. Чому мама вирішила, що мені подобається Дж. Лондон, і досі не знаю.
Однак, книги завжди вправляли мене у священний захват, а тому, відкинувши Том Перший (знову Аляска) і ледь перегорнувши Том Другий (вона ж), я - на своє щастя - почав знайомитися заново з творчістю Джека з Тому Третього.
В Томі Третім був "Морський вовк".
Наслідком мого уважного читання цього творіння, було явлення в обласну бібліотеку дванадцятилітнього шкета зі списком філософської літератури, в якому головували Ф. Ніцше і Г. Спенсер. Очманілі бібліотекарі врешті решт вручили мені товстезний підручник для вузів з історичного матеріалізму, з якого я дізнався, що улюблені філософи Морського Вовка - буржуазні тварюки, котрі бажали людям тільки нехорошого. Підручник зоставив в моїй голові впевненість у тому, що історичний матеріалізм є наукою нудною, і Вовк Ларсен нізащо не став би його вивчати.
Опісля Тому Третього читання пішло з блискавичною швидкістю - по книжці в день. Другим по рахунку був Том Шостий, з "Мартіном Іденом". Історія моряка, котрий зробив себе інтелігентом, але не зміг пережити людської підлості, вправила мене у захват, хоча я вважав, що топитись через дівчисько зле і не варте справжнього ніцшеанця.
Оскільки читав я дивними зигзагами, то наступним був Том Десятий, з якого я з жахом і захватом дізнався, що реінкарнація таки існує. Джек Лондон до цього часу уже став для мене авторитетом, і якщо він писав, що в'язень Сан Квентіну навчився переживати наново в уяві свої минулі втілення, то так воно і було насправді. До проблеми реінкарнації я ставився з особливою увагою через деякі особисті причини.
"Міжзоряного мандрівника" я завчив трохи не напам'ять. Потрясна сила духу головного героя, та його мандрівка поміж втіленнями вправила мене у захват. Я почав серйозно подумувати про можливість виснажити себе до такого стану, щоб зуміти вийти з тіла, і, можливо, побачити минулі життя. Дванадцятилітній шкет знову прийшов до бібліотеки, вимагаючи літературу з медитативних практик. Йшов уже 90-й рік, тому шкету видали поганеньке зачитане видання Ошо і два томики Рамачараки в паперових обгортках. Я загортався у ковдру і намагався зосередитись на плямі світла, перед тим кілька днів не вживаючи нічого, окрім води. Якось навіть три дні не пив. Мама лежала в пологовому будинку на збереженні, а затурканий тато моїх фокусів не помічав.
Під час цих вправ я прочитав Том Четвертий, і був убитий наповал.
Сама по собі повість "Перед Адамом" опісля "Міжзоряного мандрівника" не справила на мене особливого враження. Мене добила передмова...
"Поки я зрозумів усе, я не раз дивувався, звідки така сила образів, що сповнюють мої сни, бо ж то були такі образи, що я їх в житті, навіч зроду не бачив. Вони мене мучили ще змалечку, обертаючи мої сни на низку кошмарів..."
Я був не самотнім. Ні, мені, як герою повісті Джека, не снилося життя серед первісних людей. Мені снилося зовсім інше - але також ніколи мною не бачене. А оскільки Джек Лондон вже став для мене оракулом, то я упевнився, що не є психом, і що подібні випадки трапляються насправді. Що таке "художній прийом" я тоді ще не розумів, і був упевненим, що Джек десь знайшов чоловіка, якому снилися первісні люди і взяв у нього інтерв'ю.
"Смок Беллью" з Сьомого Тому примирив мене з Аляскою, і я з з радістю прочитав ще й Томи Перший, Другий та П'ятий. Том Восьмий переніс мене у південні моря, Том Дванадцятий - у Латинську Америку (а ще якраз тоді вийшов фільм "Серця трьох" - от було радості).
А Том Одинадцятий привів до того,що я перестав ходити до цирку.
З сірим томиком напереваги я загітував бойкотувати вистави з участю тварин всіх малюків нашого будинку, котрі хоч раз повелися на те, щоб послухати мої оповідання "про вовків та людожерів з південних островів". Я зачитував з "Майкла, брата Джеррі" цитати про те, як дресувальники в цирку катують тварин, щоб домогтися від них покори, і малюки пачками відмовлялися від походів на циркові вистави, а розгнівані батьки вимовляли моєму татові, котрий врешті решт заявив, що дресовані тварини - зло, і його син має рацію.
До цирку я опісля прочитання Тому Одинадцятого більше ніколи не ходив. Навіть синулю постійно водила дружина.
Я здолав навіть Том Дев'ятий, хоча "Місячна Долина" з її робітничими страйками здалася мені нуднуватою. Я прочитав "Маленьку господиню великого будинку" з Десятого тому, того самого з "Міжзоряним мандрівником", і цей, за словами критики, найгірший роман Джека мені чимось сподобався, хоча там не було пригод, а була тільки багатюща ферма з конями, коровами та іншою живністю.
Наступного року я випрохав у батьків ще й окремі видання (російськомовні) "Заколоту на "Гельсингньорі" та "Пригоди", бо ці аж надто ніцшеанські романи до радянського дванадцятитомнику не увійшли. Але вони вже не могли мені оповісти нічого нового.
Я люблю перечитувати Джека Лондона, люблю якийсь терпкий запах цього старого дванадцятитомнику, котрий примандрував за мною до моєї хати.
Ось і нещодавно перечитав "Морського вовка" - і не розчарувався. Дуже зрідка таке буває з книгами, прочитаними в дитинстві.
@музыка: Вл. Висоцький "Баллада о книгах"
@настроение: сентиментальне
@темы: літературне
-
-
20.10.2012 в 16:01-
-
20.10.2012 в 17:03-
-
20.10.2012 в 17:08-
-
20.10.2012 в 17:36-
-
20.10.2012 в 17:38-
-
20.10.2012 в 17:49А "Алая Чума" не читали? Фантастична повість.
-
-
20.10.2012 в 17:57"Алой чумы" в дванадцятитомнику не було. Але я її таки прочитав - у 93-му. Однотомник, в який входили романи "Приключение", Джон Ячменное Зерно" и "Алая чума". Однак цей роман мені не дуже сподобався, слабуватий і не дуже правдоподібний апокаліпсис)
-
-
20.10.2012 в 18:19-
-
20.10.2012 в 18:48-
-
20.10.2012 в 20:01-
-
20.10.2012 в 20:34