воскресенье, 24 марта 2013
Дж. Стейнбек
"Гроздья гнева"Класика американської літератури, однак...
30-ті роки в Америці...
Весь час, коли читав, не міг позбутися якогось стійкого дежавю...
Селяни, у котрих віднімають шматок землі... Голод, люди тікають з рідних місць, вмирають від недоїдання, їх ховають на узбіччі. Ситі міста виштовхують виголоднілих селян, цькують їх, саджають до в'язниць. Люди працюють за безцінь, раді вже й тому, що можуть раз на день поїсти...
Влада... Ну, тут єдина різниця - вже зрозуміло з чим - з Україною 30-х років. Якщо в Україні влада інспірувала голодування селянства, а потім розпочинала велетенські будівництва, на яких втікачі жили у бараках і погано, але харчувались, то, опісля прочитання роману Стейнбека складається таке враження, що в Америці 30-х центральної влади не було взагалі.
Хто зганяв селян з землі? Якісь безіменні "банки" і "Компанії". Однак, у кожного банку є власник, а у компанії - засновник.
Хто керував тоді Америкою? А біс його знає... Люди приїхали в сусідній штат - неначе до чужої ворожої країни зі своїми законами, порядками та силами самооборони. Жодного разу в романі не згадано, що була якась центральна влада, котра намагалася навести лад.
Єдине, що нагадувало про владу з Вашінгтона - це "урядові табори", в яких селяни-волоцюги могли помитись, та пожити у відносно нормальних умовах. Вирішити проблему сотен тисяч оклахомців, дати їм роботу, принаймні допомогти дібратися туди, де ця робота є, влада була не в змозі.
Радянська влада впоралася з цим блискуче - вона відкрила ГУЛАГ, теж свого роду "урядові табори", де робота була для всіх з безкоштовним похороном включно. І відвозила розкуркулених селян до Сибіру теж безкоштовно.
Одним словом, оклахомці були нашими братами по нещастю, але їм пощастило, що їхні проблеми не вирішували так радикально.
Дорогою вмерли тільки старі та немовлята. Решта родини вижила, що буде далі невідомо.
Хороші прості люди, ці Джоуди... Ма Джоуд чимось нагадує мою гуляйпільську прабабцю, котра пішла з вилами на комсомольців, що прийшли забирати з двору останню корову та мішок зерна. З вісімнадцяти чоловік великої родини тоді вижило двоє, і один з них - мій дід по батькові. Джоудам пощастило більше, авжеж.
Коли дивишся, скільки на землі різної сволоти, яка знущається з хороших людей, мимоволі хочеться влаштувати поганцям невеличкий Рагнарьок місцевого масштабу. Адже проблеми минулого століття нікуди не ділися.
@музыка:
нема
@настроение:
меланхолічне
@темы:
літературне