Читальний зал

[nolofinve]

Під впливом Мережі і мюзиклу перечитую наново улюблене, але напівзабуте.

В. Гюго "Знедолені"

В цій книзі всього занадто...

Єпископ "занадто святий". Я охоче вірю в існування таких людей, але справжні безсрібники набагато простіші. Єпископ же дуже часто бравує своєю бідністю і самопожертвою. А в епізоді зі срібним посудом він фактично провокує Вальжана, звелівши викласти на стіл усі прибори.
Перетворення Вальжана на пана Мадлена є нереальним. Людина, котра провела 19 років у в'язниці, втрачає хист до самостійного життя, бо звикла підійматись по сигналу, їсти за розкладом і відпрошуватись до туалету. Реабілітація такої людини займає дуже великий проміжок часу, а Вальжан став приватним підприємцем фактично за півроку. І це при тому, що до тюрми він був чорноробом (підрізальщик дерев), а писати й читати навчився на каторзі, де література для читання напевне обмежувалася Біблією. Ніякої схильності до самостійної діяльності юний Вальжан не проявляє - йому легше вкрасти шматок хліба, аніж спробувати чимось спекулювати. Тому те, що він робить, неймовірно.
Втім, Гюго, як і більшість романтиків, не переймається правдоподібним розвитком характеру. Там, де потрібно робити замальовки - він точний, мов хірург: Толомьєс, історія Фантіни. Коли ж потрібно показати зміни у людській натурі - великий романіст починає пасувати.
Раптове переродження Маріуса - теж з розряду неймовірних. Зазвичай для такого переродження потрібен грунт, довга розумова праця, котра завершується "раптовим" для оточуючих вибухом. Класичний приклад - історія поетки Олени Теліги, котра була вихована у Петербурзі, і майже не знала України. На еміграції вона вивчає історію вітчизни, заводить знайомства з офіцерами УНР, і зрештою, коли на якомусь вечорі чує щось зле про Україну та її мову, вибухає гнівними словами і полишає це товариство для того, щоб вступити в ОУН.
Маріус же починає вивчати бонапартизм вже опісля того, як в його душі стався переворот, і він раптово полюбив свого померлого батька. Знов таки - стрес часом творить дива, але для дива потрібна якась основа. Людина, котра байдуже дивиться на померлого як на чужу людину, раптово розчулюється від оповідання про те, що батько зрікся його задля його ж блага. Від ненависті до любові один крок, але від байдужості до любові відстань набагато більша.
Козетта - занадто "чистий янгол".
Родина Тенардьє... М-м, єдиний герой роману, котрий мені дійсно подобається, походить з цієї родини. Це безпритульник Гаврош. Старі Тенардьє - паскудні живоглоти, а от дівчат шкода.
І ще мені до вподоби старий Жильнорман - справжній уламок 18 століття.
Революціоністів не люблю - такі, як Анжольрас ладні половині країни стяти голови задля якихось безумних ідей. А плодами їхньої діяльності, ясна річ, користуються різні падлюки.
А взагалі, коли я читав цю книгу у юності, то не міг позбутися огиди до головних героїв, білих і пухнастих Козетти і Маріуса. За те, що вони убили Вальжана. Саме убили - їхнє каяття наприкінці нічого не варте, немов фальшива сухозлітка.
Ну і варто ще раз зізнатися у любові до Віктора Гюго - до його неймовірних характерів і неймовірних ситуацій. Особливо за те, що, описуючи битву при Ватерлоо, він - француз, чия нація в цій битві отримала поразку, щиро захоплюється мужністю як французьких так і англійських вояків. Цей відгомін лицарства мене, пам'ятаю, вразив свого часу найбільше.

@музыка: Шарль Азнавур "Une vie d'amour"

@настроение: хороше

@темы: літературне

Comments

[tas_ka]

nolofinve,

Там, де потрібно робити замальовки - він точний, мов хірург: Толомьєс, історія Фантіни. Коли ж потрібно показати зміни у людській натурі - великий романіст починає пасувати.

с развитием персонажей беда, угу( ИМХО, тут все дело в "сюжетоцентризме" Гюго, внутренняя логика характеров его просто не интересует. Хотя острые моменты, когда что-то внутри героя меняется резко и быстро, какие-то метания он показывает отлично.

Особливо за те, що, описуючи битву при Ватерлоо, він - француз, чия нація в цій битві отримала поразку, щиро захоплюється мужністю як французьких так і англійських вояків. Цей відгомін лицарства мене, пам'ятаю, вразив свого часу найбільше.

В детстве читать длиннющие "лирические отступления" было скучно, а сейчас мне в "Отверженных" все эти рассуждения (особенно об Императоре) больше всего понравились)

[nolofinve]

tas_ka, ну да, его герои то вспыхивают, то гаснут) Внезапно.
А Император и Ватерлоо в его изложении великолепны) И этот замок Гюгомон и описание битвы. Ну и ночь после битвы и гнусный мародер Тенардье в качестве последнего аккорда. Жесть)

[tas_ka]

nolofinve,

И этот замок Гюгомон и описание битвы.

Мне нравятся скачки во времени, когда переплетается современность автора, история и различные точки сюжета. В Соборе это тоже есть

[nolofinve]

tas_ka, О-о, Собор... Шедевральная вещь) Правда я больше фанатею по "93 году", а мой любимый персонаж - маркиз де Лантенак)) Но Собор - это чудо. Будто и правда в 11 веке побывал.

[tas_ka]

nolofinve,
93 год я не читала, меня немного пугает тема(

Будто и правда в 11 веке побывал.

12 и 15, не?

[nolofinve]

tas_ka, 15 век, ошибся я) Это Людовик там Одиннадцатый))

Тема, конечно, еще та, Великая Французская - но какие персонажи) Этот великолепный предводитель шуанов, эти бретонские крестьяне, которым начхать на высокие идеалы, они свою жисть менять не хотят. Этот виконт де Говен, он же гражданин Говен, командир революционных войск, который жутко удивляется - мы им свободу, равенство, братство, а они в нас из фузей палят). И при нем не кто иной, как "комиссар" - вот куда ниточки тянутся - Симурден, идеолог и политрук тоже бывший... священник. О-ой, это надо читать и восторгаться точностью и образностью изложения.

[tas_ka]

nolofinve,
после такого описания надо читать

[nolofinve]

tas_ka, Я, помню, очень удивлялся - как это у нас в Союзе такое перевели, да еще и рекламировали как революционную книгу)