І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
На третій левел як завжди треба було приготувати або страшне, або непристойне, або те і те разом. Цей драббл - про страшне, тому нервовим під кат краще не ходити. Там про людину,котра за життя опинилася у пеклі. За зраду - при чому зробити чоловік хотів як краще, принаймні він вважав, що так краще, а що вийшло - краще не згадувати. Майже гоголівським закінченням драбблу завдячую батькові нашому кошовому.
Название: Девятый круг ада
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе, virago
Размер: драббл (859 слов)
Пейринг/Персонажи: Иван Нос, Остап Соломаха, жители Батурина
Категория: джен
Жанр: драма
Рейтинг: NC-17
Краткое содержание: Козачий полковник Иван Нос предал жителей Батурина и оказался при жизни в аду...
Примечание: драббл основан на историческом событии - взятии города Батурина, ставки гетмана Мазепы, российскими войсками под командованием князя Меньшикова
читать дальшеОни приходят каждую ночь.
Днем он не сидит на месте. Блуждает кругами, ко всему безразличный, меряет шагами окрестности усадьбы. Он сед и немощен, тяжело опирается на палку, говорит сам с собой, хмурит кустистые брови, посмеивается недобро в длинные усы. Слабые от старости ноги несут его неведомо куда.
Но ему не скрыться.
Слуги ходят за паном следом, боятся, упадет старик и шею свернет. Пани Анастасия молит Христом-Богом, чтобы не сводили с мужа глаз, потому что совсем он из ума выжил.
Заезжал в усадьбу господин Протасьев, царский стольник, резидент государев в Украйне, око государево. Осмотрелся наскоро, примечательного не нашел. Тихая Голубевка, жалованная Ивану Носу изменником Мазепой, по весне утопает в буйной зелени и вишневом цвету, время здесь будто замерло. Имение — хутор себе как хутор, на старосветский лад. Старшины в Украйне ныне соперничают в роскоши, всюду новые веяния, а здешний хозяин верен дедовским обычаям. Вернувшись в ставку гетмана Скоропадского, отписал стольник в Петербург: «Прилуцкий полковник Иван Нос совсем выжил из ума, дряхл и глуп зело». И тут же присоветовал Носа на должность генерального судьи. Только кривился, когда вспоминал, как хозяин Голубевки к вечеру будто ожил, щедро наливал гостю вино прямо в супницу, нашептывал, озираясь:
— Мойте, мойте руки, слуга государев. Кровь, она отмывается тяжело.
Царев стольник запивал брезгливость свою перцовой настойкой.
Что поделать, не дневные гости изводят пана Ивана, а ночные. И вон, снова рассаживаются за столом.
Батуринский полковник Чечель с трудом пристраивает на скамье свое переломанное на колесе тело: желтые кости торчат из почерневших ран, лицо поклевало воронье, рот распялен в беззвучном крике, и зубы оскалены. Налегает Чечель на соленые грибы, больно любил их покойник. Рядом Кенигсек, артилерист-саксонец, прижимает к себе правой рукой седую голову с выколотыми глазами, а левой подносит к мертвым губам чарку. При жизни немец всегда носил аккуратный парик, оттого Иван не сразу и признал его в этом обрубленном туловище — а потом приметил знакомую бородавку у головы на левой щеке. Еще дальше на лавке батуринский мещанин Зинько. Перед смертью кол вышел у хрипевшего Зинька горлом, и теперь гость давится свежим хлебом. Растерзанная девушка присаживается рядом, лучше не смотреть, так, только краем глаза. Знакомое лицо — Иван Нос знал в Батурине многих, но у этой вьющиеся светлые волосы и вместо груди две запекшиеся до старого мяса кровавые раны. Никак клюквенным узваром не напьется. А еще детки присели за стол, держатся крепко за руки, рубашки могильной землицей присыпаны, за маковыми пирогами пришли.
Кенигсек предлагает пану Ивану чарку — и Нос до хруста впивается пальцами в край стола. Чтобы не протянуть руку, не взять. За окном лето, а тут холодно, как в ноябрьской могиле. В дверях толпятся еще, лезут, не упокоятся, без отпевания погребенные.
Говорит всегда только висельник с синим распухшим лицом, сотник прилуцкий Остап Соломаха. Этот ни крошки в рот не берет, воротит нос. Это его пан Иван послал к князю Меньшикову, чтобы показал тайный ход в город.
— Князь, — сипит Соломаха полусгнившим ртом, — ответил мне: "спасибо, хахленок". Вы говорили, пан полковник, что государевы люди не тронут мещан. Что князь пообещал и письмо написал своею рукою!
Пан Иван хочет крикнуть, что поздно было, прилетел уже царский приказ никого не щадить. Талдычил им еще в первый день — гиблое дело идти против царя, воевать с единоверцами и союзниками. А батуринцы взяли его в цепи, предателем объявили, к смерти осудили!
— Сразу надо было ворота открывать, Чечель, сразу. И тебе я, чертов немец, говорил, — пеняет Нос уже Кенигсеку, — а ты? «Гетьману Мазепе присягаль...» Разгневали государя. Не стыди меня, Остап-упокойничек, они сами виноваты. Что мне было, казни от них дожидаться? “Мы все здесь помрем, а войско в город не пустим…» Сказано — сделано.
С каждым словом холод сковывает пана Ивана все сильней, давит — не двинуться, не вздохнуть. Будто это на него наваливается со всех сторон тяжелая, стылая земля, ледяная. Он вмерзает в лед, как снулая рыба зимой, кровь останавливается в жилах.
— А гетман? — хрипит полковник из последних сил Остапу Соломахе. — Гетман тоже предал, всех предал, царю клялся, скольких прежде на смерть по царской воле отправил!
— Яко Иуда, — шепчет Соломаха, — яко Иуда я удавился. Пан полковник, вот и вам веревочка, вот она, берите. А гетмана вы увидите, там — встретитесь.
На обугленной груше повесился Остап, это полковник помнит ясно. Днем не может он добыть ни ножа, ни веревки, ни пистолета, жена его о том позаботилась. Слуги следят за старым хозяином усердно, следят и ночью.
Но никто не видит ночных гостей, кроме пана Ивана. И не докричаться панне Анастасии до мужа, не слышит он заверений, что жив подлец Соломаха и назначен войтом в Прилуках.
А гости приходят каждую ночь. Не дают спать. Ждут.
*
Через год сомнительная весть облетает Прилуки. В церкви тлеет противный шепот, а потом взрывается людским гулом, прихожане поспешно крестятся и качают головами.
— Вы слыхали? — переспрашивает дьяк громче. — В Голубевском-то приходе третьего дня пан генеральный судья Иван Нос будто бы помер, и ни духу в нем. Обмыли его, обрядили, как водится. Вчера привезли отпевать, а он возьми и встань из гроба живехонек. И в крик! Да так в саване и бежал чуть не до самого дома, и без всякой помощи, своими ногами. Страшная конфузия.
Шумят люди, дивятся. Молчит только прилуцкий войт Остап Соломаха, недобро усмехается, поглаживает усы, оглядывает горожан с подозрением. Не скажет ли кто непотребного, не посмотрит ли косо, не припомнит ли Батурин?
А что ему ад? Поживем — увидим.
український оригінал
Вони приходять щоночі.
Вдень він не сидить на місці, а все блукає довкола своєї садиби. Він сивий і немічний, важко спирається на палицю , говорить сам з собою, хмурить брови, посміюється недобре у довгі вуса. Слабкі від старості ноги несуть його невідомо куди.
Але йому не сховатися.
Слуги ходять за паном слідом, бояться, що впаде старий і шию зломить. Пані Анастасія молить Христом - Богом , щоб не зводили з чоловіка очей, тому що зовсім він з глузду з'їхав.
Заїжджав до садиби пан Протасьєв, царський стольник, резидент государів в Украйні, а простіше кажучи "око государеве" . Роздивився похапцем , нічого цікавого не знайшов. Тиха Голубівка , пожалувана Івану Носу зрадником Мазепою, по весні потопає у буйній зелені і вишневих квітах, час тут ніби застиг . Маєток - швидше хутір, облаштований на старосвітський лад. Старшини в Украйні нині змагаються в розкоші, все заводять на новий лад, а тутешній господар вірний дідівським звичаям. Повернувшись до ставки гетьмана Скоропадського, відписав стольник до Петербурга : «Прилуцький полковник Іван Ніс зовсім вижив з розуму, дряхл і дурний зело». І тут же порадив призначити Носа на посаду генерального судді. Тільки кривився, коли згадував, як хазяїн Голубівкі за вечерею ніби оживши, щедро наливав гостю вино прямо в супницю та нашіптував, озираючись :
- Мийте, мийте руки, пане царський слуго. Кров, вона відмивається важко.
Царський стольник запивав гидливість свою горілкою з перцем.
Та не денні гості дозоляють пану Івану, а нічні . І ось вони знову розсідаються за столом.
Батуринський полковник Чечель насилу прилаштовує на лаві своє переламане на колесі тіло: жовті кістки стирчать з почорнілих ран , лице подзьобане воронням , рот розтягнуто у беззвучному крику, і зуби вишкірені . Налягає Чечель на солоні гриби, дуже полюбляв їх небіжчик . Поруч Кенігсек, артилерист - саксонець , притискає до себе правою рукою сиву голову з виколотими очима, а лівою підносить до мертвих вуст чарку. За життя німець завжди носив акуратну перуку , і від того Іван не відразу і пізнав його в цьому обрубку - а потім примітив знайому бородавку на лівій щоці. Ще далі на лавці батуринський міщанин Зінько . Перед смертю паля вийшла у Зінька, що вже й кричати не міг, а тільки харчав, горлом, і тепер гість давиться свіжим хлібом. Розтерзана дівчина сідає поруч, хазяїн тільки поглядає на неї краєм ока, сполотнілий від жаху. Знайоме обличчя - Іван Ніс знав у Батурині багатьох - кучеряве світле волосся і замість грудей дві криваві рани. Чи можна заглушити цей біль узваром з журавлини? А ще дітки присіли за стіл, тримаються міцно за руки, сорочки могильної земелькою присипані, за маковими пирогами прийшли.
Кенігсек пропонує панові Івану чарку - і Ніс до хрускоту впивається пальцями у край столу. Щоб не простягнути руку , не взяти. За вікном літо, а тут холодно, як у листопадовій могилі. У дверях товпляться ще загиблі, лізуть невпокоєні, без відспівування поховані .
Говорить завжди тільки повішеник з синім розпухлим лицем, сотник прилуцький Остап Соломаха . Цей ні крихти в рот не бере, верне носа . Це його пан Іван послав до князя Меньшикова, щоб показав таємний хід у місто .
- Князь, - сипить Соломаха напізогнилим ротом , - відповів мені : "Спасіба, хахльонок " . Ви говорили, пане полковнику , що государеві люди не чіпатимуть міщан. Що князь пообіцяв і листа написав своєю рукою!
Пан Іван хоче крикнути, що пізно було, вже прибув царський наказ нікого не щадити . Говорив він ще першого дня облоги - пропаща справа йти проти царя, воювати з одновірцями і союзниками . А батуринці взяли його в ланцюги , зрадником оголосили, на смерть засудили !
- Одразу треба було відчиняти браму, Чечель, одразу. І тобі я, чортів німцю , говорив , - нарікає Ніс вже на Кенігсека, - а ти? « Гетьману Мазепі прісягаль ... » Розгнівали государя. Не сором мене , Остапе - упокійничку, вони самі винні. Що мені було, кари від них чекати? " Ми всі тут загинемо, а москалів до міста не пустимо ... » Сказано - зроблено.
З кожним словом холод сковує пана Івана все сильніше, тисне - не рушити, не дихнути . Ніби це на нього навалюється з усіх боків важка, промерзла земля крижана. Він вмерзає в лід, як заснула риба взимку, кров зупиняється в жилах .
- А гетьман? - хрипить полковник з останніх сил Остапу Соломасі. - Гетьман теж зрадив, всіх зрадив, царю присягався, а скількох перше на смерть згідно царської волі відправив!
- Яко Юда, - шепоче Соломаха, - яко Юда я повісився. Пан полковнику , ось і вам мотузочка, ось вона, беріть. А гетьмана ви побачите там - зустрінетеся.
На обвугленій груші повісився Остап, це полковник пам'ятає ясно. Вдень не може він добути ні ножа, ні мотузки, ні пістоля, дружина його про те подбала. Слуги стежать за старим господарем старанно і вдень і вноді.
Але ніхто не бачить нічних гостей, крім пана Івана. І не докричатися панні Анастасії до чоловіка, не чує він запевнень, що живий негідник Соломаха і призначений війтом у Прилуках.
А гості приходять щоночі. Не дають спати. Чекають .
***
Через рік сумнівна звістка облітає Прилуки. У церкві тліє гидкий шепіт, а потім вибухає людським гомоном, парафіяни поспішно хрестяться і хитають головами .
- Ви чули? - Перепитує дяк голосніше. - У Голубівському приході третього дня пан генеральний суддя Іван Ніс нібито помер, і ні духу в ньому живого не було. Обмили його, обрядили , як водиться . Вчора привезли відспівувати , а він раптом підвівся у труні. І в крик! Та так у савані і біг до своєї хати, своїми ногами. Страшна конфузія .
Гомонять люди, дивуються . Мовчить тільки прилуцький війт Остап Соломаха, недобре посміхається, погладжує вуса , оглядає городян з підозрою . Чи не скаже хто крамолу, чи не подивиться скоса, чи не пригадає Батурин ?
А що йому пекло? Поживемо - побачимо .
Название: Девятый круг ада
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе, virago
Размер: драббл (859 слов)
Пейринг/Персонажи: Иван Нос, Остап Соломаха, жители Батурина
Категория: джен
Жанр: драма
Рейтинг: NC-17
Краткое содержание: Козачий полковник Иван Нос предал жителей Батурина и оказался при жизни в аду...
Примечание: драббл основан на историческом событии - взятии города Батурина, ставки гетмана Мазепы, российскими войсками под командованием князя Меньшикова
читать дальшеОни приходят каждую ночь.
Днем он не сидит на месте. Блуждает кругами, ко всему безразличный, меряет шагами окрестности усадьбы. Он сед и немощен, тяжело опирается на палку, говорит сам с собой, хмурит кустистые брови, посмеивается недобро в длинные усы. Слабые от старости ноги несут его неведомо куда.
Но ему не скрыться.
Слуги ходят за паном следом, боятся, упадет старик и шею свернет. Пани Анастасия молит Христом-Богом, чтобы не сводили с мужа глаз, потому что совсем он из ума выжил.
Заезжал в усадьбу господин Протасьев, царский стольник, резидент государев в Украйне, око государево. Осмотрелся наскоро, примечательного не нашел. Тихая Голубевка, жалованная Ивану Носу изменником Мазепой, по весне утопает в буйной зелени и вишневом цвету, время здесь будто замерло. Имение — хутор себе как хутор, на старосветский лад. Старшины в Украйне ныне соперничают в роскоши, всюду новые веяния, а здешний хозяин верен дедовским обычаям. Вернувшись в ставку гетмана Скоропадского, отписал стольник в Петербург: «Прилуцкий полковник Иван Нос совсем выжил из ума, дряхл и глуп зело». И тут же присоветовал Носа на должность генерального судьи. Только кривился, когда вспоминал, как хозяин Голубевки к вечеру будто ожил, щедро наливал гостю вино прямо в супницу, нашептывал, озираясь:
— Мойте, мойте руки, слуга государев. Кровь, она отмывается тяжело.
Царев стольник запивал брезгливость свою перцовой настойкой.
Что поделать, не дневные гости изводят пана Ивана, а ночные. И вон, снова рассаживаются за столом.
Батуринский полковник Чечель с трудом пристраивает на скамье свое переломанное на колесе тело: желтые кости торчат из почерневших ран, лицо поклевало воронье, рот распялен в беззвучном крике, и зубы оскалены. Налегает Чечель на соленые грибы, больно любил их покойник. Рядом Кенигсек, артилерист-саксонец, прижимает к себе правой рукой седую голову с выколотыми глазами, а левой подносит к мертвым губам чарку. При жизни немец всегда носил аккуратный парик, оттого Иван не сразу и признал его в этом обрубленном туловище — а потом приметил знакомую бородавку у головы на левой щеке. Еще дальше на лавке батуринский мещанин Зинько. Перед смертью кол вышел у хрипевшего Зинька горлом, и теперь гость давится свежим хлебом. Растерзанная девушка присаживается рядом, лучше не смотреть, так, только краем глаза. Знакомое лицо — Иван Нос знал в Батурине многих, но у этой вьющиеся светлые волосы и вместо груди две запекшиеся до старого мяса кровавые раны. Никак клюквенным узваром не напьется. А еще детки присели за стол, держатся крепко за руки, рубашки могильной землицей присыпаны, за маковыми пирогами пришли.
Кенигсек предлагает пану Ивану чарку — и Нос до хруста впивается пальцами в край стола. Чтобы не протянуть руку, не взять. За окном лето, а тут холодно, как в ноябрьской могиле. В дверях толпятся еще, лезут, не упокоятся, без отпевания погребенные.
Говорит всегда только висельник с синим распухшим лицом, сотник прилуцкий Остап Соломаха. Этот ни крошки в рот не берет, воротит нос. Это его пан Иван послал к князю Меньшикову, чтобы показал тайный ход в город.
— Князь, — сипит Соломаха полусгнившим ртом, — ответил мне: "спасибо, хахленок". Вы говорили, пан полковник, что государевы люди не тронут мещан. Что князь пообещал и письмо написал своею рукою!
Пан Иван хочет крикнуть, что поздно было, прилетел уже царский приказ никого не щадить. Талдычил им еще в первый день — гиблое дело идти против царя, воевать с единоверцами и союзниками. А батуринцы взяли его в цепи, предателем объявили, к смерти осудили!
— Сразу надо было ворота открывать, Чечель, сразу. И тебе я, чертов немец, говорил, — пеняет Нос уже Кенигсеку, — а ты? «Гетьману Мазепе присягаль...» Разгневали государя. Не стыди меня, Остап-упокойничек, они сами виноваты. Что мне было, казни от них дожидаться? “Мы все здесь помрем, а войско в город не пустим…» Сказано — сделано.
С каждым словом холод сковывает пана Ивана все сильней, давит — не двинуться, не вздохнуть. Будто это на него наваливается со всех сторон тяжелая, стылая земля, ледяная. Он вмерзает в лед, как снулая рыба зимой, кровь останавливается в жилах.
— А гетман? — хрипит полковник из последних сил Остапу Соломахе. — Гетман тоже предал, всех предал, царю клялся, скольких прежде на смерть по царской воле отправил!
— Яко Иуда, — шепчет Соломаха, — яко Иуда я удавился. Пан полковник, вот и вам веревочка, вот она, берите. А гетмана вы увидите, там — встретитесь.
На обугленной груше повесился Остап, это полковник помнит ясно. Днем не может он добыть ни ножа, ни веревки, ни пистолета, жена его о том позаботилась. Слуги следят за старым хозяином усердно, следят и ночью.
Но никто не видит ночных гостей, кроме пана Ивана. И не докричаться панне Анастасии до мужа, не слышит он заверений, что жив подлец Соломаха и назначен войтом в Прилуках.
А гости приходят каждую ночь. Не дают спать. Ждут.
*
Через год сомнительная весть облетает Прилуки. В церкви тлеет противный шепот, а потом взрывается людским гулом, прихожане поспешно крестятся и качают головами.
— Вы слыхали? — переспрашивает дьяк громче. — В Голубевском-то приходе третьего дня пан генеральный судья Иван Нос будто бы помер, и ни духу в нем. Обмыли его, обрядили, как водится. Вчера привезли отпевать, а он возьми и встань из гроба живехонек. И в крик! Да так в саване и бежал чуть не до самого дома, и без всякой помощи, своими ногами. Страшная конфузия.
Шумят люди, дивятся. Молчит только прилуцкий войт Остап Соломаха, недобро усмехается, поглаживает усы, оглядывает горожан с подозрением. Не скажет ли кто непотребного, не посмотрит ли косо, не припомнит ли Батурин?
А что ему ад? Поживем — увидим.
український оригінал
Вони приходять щоночі.
Вдень він не сидить на місці, а все блукає довкола своєї садиби. Він сивий і немічний, важко спирається на палицю , говорить сам з собою, хмурить брови, посміюється недобре у довгі вуса. Слабкі від старості ноги несуть його невідомо куди.
Але йому не сховатися.
Слуги ходять за паном слідом, бояться, що впаде старий і шию зломить. Пані Анастасія молить Христом - Богом , щоб не зводили з чоловіка очей, тому що зовсім він з глузду з'їхав.
Заїжджав до садиби пан Протасьєв, царський стольник, резидент государів в Украйні, а простіше кажучи "око государеве" . Роздивився похапцем , нічого цікавого не знайшов. Тиха Голубівка , пожалувана Івану Носу зрадником Мазепою, по весні потопає у буйній зелені і вишневих квітах, час тут ніби застиг . Маєток - швидше хутір, облаштований на старосвітський лад. Старшини в Украйні нині змагаються в розкоші, все заводять на новий лад, а тутешній господар вірний дідівським звичаям. Повернувшись до ставки гетьмана Скоропадського, відписав стольник до Петербурга : «Прилуцький полковник Іван Ніс зовсім вижив з розуму, дряхл і дурний зело». І тут же порадив призначити Носа на посаду генерального судді. Тільки кривився, коли згадував, як хазяїн Голубівкі за вечерею ніби оживши, щедро наливав гостю вино прямо в супницю та нашіптував, озираючись :
- Мийте, мийте руки, пане царський слуго. Кров, вона відмивається важко.
Царський стольник запивав гидливість свою горілкою з перцем.
Та не денні гості дозоляють пану Івану, а нічні . І ось вони знову розсідаються за столом.
Батуринський полковник Чечель насилу прилаштовує на лаві своє переламане на колесі тіло: жовті кістки стирчать з почорнілих ран , лице подзьобане воронням , рот розтягнуто у беззвучному крику, і зуби вишкірені . Налягає Чечель на солоні гриби, дуже полюбляв їх небіжчик . Поруч Кенігсек, артилерист - саксонець , притискає до себе правою рукою сиву голову з виколотими очима, а лівою підносить до мертвих вуст чарку. За життя німець завжди носив акуратну перуку , і від того Іван не відразу і пізнав його в цьому обрубку - а потім примітив знайому бородавку на лівій щоці. Ще далі на лавці батуринський міщанин Зінько . Перед смертю паля вийшла у Зінька, що вже й кричати не міг, а тільки харчав, горлом, і тепер гість давиться свіжим хлібом. Розтерзана дівчина сідає поруч, хазяїн тільки поглядає на неї краєм ока, сполотнілий від жаху. Знайоме обличчя - Іван Ніс знав у Батурині багатьох - кучеряве світле волосся і замість грудей дві криваві рани. Чи можна заглушити цей біль узваром з журавлини? А ще дітки присіли за стіл, тримаються міцно за руки, сорочки могильної земелькою присипані, за маковими пирогами прийшли.
Кенігсек пропонує панові Івану чарку - і Ніс до хрускоту впивається пальцями у край столу. Щоб не простягнути руку , не взяти. За вікном літо, а тут холодно, як у листопадовій могилі. У дверях товпляться ще загиблі, лізуть невпокоєні, без відспівування поховані .
Говорить завжди тільки повішеник з синім розпухлим лицем, сотник прилуцький Остап Соломаха . Цей ні крихти в рот не бере, верне носа . Це його пан Іван послав до князя Меньшикова, щоб показав таємний хід у місто .
- Князь, - сипить Соломаха напізогнилим ротом , - відповів мені : "Спасіба, хахльонок " . Ви говорили, пане полковнику , що государеві люди не чіпатимуть міщан. Що князь пообіцяв і листа написав своєю рукою!
Пан Іван хоче крикнути, що пізно було, вже прибув царський наказ нікого не щадити . Говорив він ще першого дня облоги - пропаща справа йти проти царя, воювати з одновірцями і союзниками . А батуринці взяли його в ланцюги , зрадником оголосили, на смерть засудили !
- Одразу треба було відчиняти браму, Чечель, одразу. І тобі я, чортів німцю , говорив , - нарікає Ніс вже на Кенігсека, - а ти? « Гетьману Мазепі прісягаль ... » Розгнівали государя. Не сором мене , Остапе - упокійничку, вони самі винні. Що мені було, кари від них чекати? " Ми всі тут загинемо, а москалів до міста не пустимо ... » Сказано - зроблено.
З кожним словом холод сковує пана Івана все сильніше, тисне - не рушити, не дихнути . Ніби це на нього навалюється з усіх боків важка, промерзла земля крижана. Він вмерзає в лід, як заснула риба взимку, кров зупиняється в жилах .
- А гетьман? - хрипить полковник з останніх сил Остапу Соломасі. - Гетьман теж зрадив, всіх зрадив, царю присягався, а скількох перше на смерть згідно царської волі відправив!
- Яко Юда, - шепоче Соломаха, - яко Юда я повісився. Пан полковнику , ось і вам мотузочка, ось вона, беріть. А гетьмана ви побачите там - зустрінетеся.
На обвугленій груші повісився Остап, це полковник пам'ятає ясно. Вдень не може він добути ні ножа, ні мотузки, ні пістоля, дружина його про те подбала. Слуги стежать за старим господарем старанно і вдень і вноді.
Але ніхто не бачить нічних гостей, крім пана Івана. І не докричатися панні Анастасії до чоловіка, не чує він запевнень, що живий негідник Соломаха і призначений війтом у Прилуках.
А гості приходять щоночі. Не дають спати. Чекають .
***
Через рік сумнівна звістка облітає Прилуки. У церкві тліє гидкий шепіт, а потім вибухає людським гомоном, парафіяни поспішно хрестяться і хитають головами .
- Ви чули? - Перепитує дяк голосніше. - У Голубівському приході третього дня пан генеральний суддя Іван Ніс нібито помер, і ні духу в ньому живого не було. Обмили його, обрядили , як водиться . Вчора привезли відспівувати , а він раптом підвівся у труні. І в крик! Та так у савані і біг до своєї хати, своїми ногами. Страшна конфузія .
Гомонять люди, дивуються . Мовчить тільки прилуцький війт Остап Соломаха, недобре посміхається, погладжує вуса , оглядає городян з підозрою . Чи не скаже хто крамолу, чи не подивиться скоса, чи не пригадає Батурин ?
А що йому пекло? Поживемо - побачимо .
@музыка: нема
@настроение: якесь таке...
@темы: українське, ФБ