І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Міні з 3 левелу, котре писалося в стилі патріотичних оповідань А. Кащенка. Незважаючи на епос, пафос, кактус і неточність у деталях, в оповідці говориться про реальну подію 17 століття.
Название: Сцевола
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе
Размер: мини (1835 слов)
Пейринг/Персонажи: козак Никита Галаган, а также командующие войском польським гетман коронный Потоцкий, и гетман польный Калиновский
Категория: джен
Жанр: драма, по мотивам исторических событий
Рейтинг: R
Краткое содержание: после поражения под Желтыми Водами войско польское отступило к Корсуню. Гетман Калиновский нанимает козака-дезертира из местных уроженцев, чтобы он вывел их из окружения...
Примечание: рассказ основан на историческом событии, предшествовавшем Корсунской битве
читать дальше
Корсунь пылал. Соломенные крыши хат занимались мгновенно — город стал одним большим костром. Жители, уцелевшие после вступления в Корсунь коронного войска, метались узкими улочками, пытаясь спасти уже не имущество — имущество давно было отобрано жовнирами — но сами жизни.
Каменная церковь возвышалась посреди горящего города, словно Ноев ковчег. К ней, на возвышение, бежали те, кому удалось вырваться из огня.
— Так, наверное, Нерон смотрел на Рим, — сказал Марцин Калиновский задумчиво.
Гетман польный польского войска любил в свободное время почитать что-нибудь из римских историков.
— Однако же нашли, что сравнивать, — пожал плечами его собеседник, — величественный Рим с этим русинским свинарником. В какие времена мы живем — я, гетман коронный, должен утихомиривать обнаглевших схизматов.
Пан Марцин посмотрел на гетмана коронного искоса. Приезжий из Кракова королевский ставленник совсем не знал местных реалий. Как не знал их его предшественник, наголову разбитый козацким войском под Желтыми Водами.
— Недооценивать противника, пане Потоцкий, — отозвался Калиновский, помолчав, — еще хуже, чем его переоценивать. Эти люди отважны и сильны духом, и лучше, чтобы они были в числе друзей, а не врагов. Наш пан король сделал ошибку, сократив козацкие реестры. Этим он только подбросил хворосту в огонь.
Гетман коронный пренебрежительно хмыкнул.
— Уж не думаете ли вы, что они так же сильны духом, как ваши любимые римляне? И что среди этих дикарей есть люди, которые во имя долга и чести сожгут себе руку на жертвенном огне, как Муций Сцевола во вражеском плену? Меня интересует совсем другое — количество войск неприятеля. Здесь совершенно невозможно обороняться. И, возможно, Крым уже стал союзником этого баниты Хмельницкого.
— Сабля, полученная из рук сына короля, сейчас попробовала польской крови, — вздохнул пан Марцин с сожалением. — Если бы этот Чаплинский не повел себя со шляхтичем-русином, как с мужиком...
— Хмельницкий — схизматик, а значит, ничем не отличается от мужика, — отрезал Потоцкий. Он отвернулся от пылающего города и пристально вглядывался в какое-то движение среди лагеря.
— Ну вот, — гетман коронный удовлетворенно кивнул головой, — мой приказ выполнен. Сейчас сюда приведут пленного схизмата. Он-то и расскажет нам о намерениях Хмельницкого. Ординарец, полкового палача сюда. Со всеми принадлежностями.
Пленник оказался крепким усатым человеком солидного телосложения. На нем был синий жупан реестровых козаков, то ли его собственный, то ли трофейный. Козак угрюмо поглядывал то на обоих гетманов, то на горящий Корсунь.
— Лазутчик, — доложил один из драгун.— Мы его схватили как раз перед нашими окопами.
— Говори, хлоп, — спросил Потоцкий, — что вынюхивал?
— Я козак реестровый, — буркнул пленник — а шел в Корсунь.
— Реестровик! Предатель отчизны. Когда перешел на сторону Хмельницкого?
— Перед тем, как вам под Желтыми Водами всыпали чертей, — ответил козак нагло. — И я никого не предавал, потому как у себя дома.
— Куда шел? — вспыльчивый гетман коронный уже начинал злиться. Пан Калиновский помалкивал — знал, что одними расспросами здесь действительно не обойтись. Однако он недолюбливал допросы с участием палача, и потому помрачнел.
— В Корсунь. Я здешний, у меня жена осталась в городе.
— Итак, дважды предатель, — заключил гетман коронный, — оставил войско ради бунтовщика Хмельницкого и оставил своих схизматов ради бабы. Вот вам, пан Марцин, ваши голопупые римляне из скифских степей.
Гетман коронный подозвал палача. Полковой дознаватель уже разложил свои орудия: ножи, железные прутья и клещи. Его помощник, маленького роста чумазый мазур, старательно раздувал огонь в небольшой жаровне.
— Давай, мастер, — велел Потоцкий, — покажи свое умение.
Палач с помощником быстро установили разборную деревянную раму с перекрестием внутри, развязали пленнику руки и содрали с него одежду, помогая себе ножами. Затем потащили к раме и прикрутили к ней веревками. Козак не сопротивлялся, видимо, знал, что бесполезно.
— Слушай, — обратился к пленному Калиновский, желая по мере возможности сократить неприятное зрелище, — как твое имя?
— Никита, — буркнул пленник, — Галаган.
— Так вот... Галаган, ты можешь избавиться от мук, буде расскажешь нам правду. Если ты в армии Хмельницкого от самых Желтых Вод, то должен знать, заключил он союз с ханом, или с ним только его приятель Тугай-бей. Ответишь по совести — я прикажу тебя отпустить в Корсунь, искать жену. Может, она еще жива. Ну?
— Идите на хрен, — прохрипел реестровик, — курва ваша мама, а лайдак отец.
Калиновский в который раз подивился этому русинскому обычаю обращаться на "вы" к незнакомым людям, при необходимости сочетая это обращение с непотребной бранью. Он плюнул и отвернулся. Потоцкий подал знак палачу. Мастер вынул из жаровни железный прут, раскаленный докрасна, и, держа его за деревянную рукоять, подошел к пленному.
Палач медленно вел прутом вдоль спины реестровика, оставляя черно-красный след. Козак сначала пытался стискивать зубы, а потом закричал страшно и пронзительно.
— Припекает? — улыбнулся Потоцкий. — Повтори, мастер.
Калиновский продолжал смотреть в сторону. Он уверял себя, что это лишь необходимая на войне жестокость, но запах жареного мяса становился все невыносимее, а крики истязаемого — все громче. Когда реестровик потерял сознание, помощник палача вылил на него ведро воды, а палач отложил прут и взялся за нож.
Острое лезвие вырезало полоску кожи из груди пленного, палач дернул и через минуту держал в руке окровавленную змейку человеческой плоти. Помощник тут же посыпал рану солью, и истязаемый завыл.
— Так мы долго будем возиться, — скривился коронный гетман. — Говоришь, хам, ты к жене шел? Мастер, а ну отрежь этому проходимцу все лишнее, чтобы мог только смотреть на свою бабу.
Палач оскалился и начал рыться в своих инструментах. Реестровик забился в путах.
— Не надо, панство! Не надо! Заключен союз! Еще перед первой битвой! Сюда идет орда! С ханом во главе! Завтра! Завтра здесь будут! А Кривонос в обход пошел! Завтра на вас ударит!
Потоцкий нахмурился.
— Вечером — совет, — сказал он резко и пошел к палатке.
Палач стоял с ножом наготове и ухмылялся в ожидании приказа. Пан Марцин вздохнул с облегчением — обошлось без излишеств.
— Достаточно, — сказал он. — Отвязать и взять под стражу.
Совет превратился в уже привычную грызню. Оба гетмана сцепились между собой к удовольствию шляхтичей — командиров отрядов. Пан Калиновский, знаток татарских обычаев, настаивал, что нужно оставаться на месте и укреплять лагерь. Татары, доказывал он, на долгую осаду не способны, им только бы грабить. А значит, очень скоро они покинут Хмельницкого. Татарам там война, где добыча.
Пан Потоцкий же, памятуя о вражеском войске, которое вот-вот должно было свалиться им на головы, кричал, что нужно отступать в сторону Богуслава, на соединение с князем Вишневецким. Проспорили всю ночь, крик стоял, как на сейме, в конце концов гетман коронный ударил кулаком по столу, напомнил, что командующим его назначил сам король, и приказал отступать.
Приказу подчинились с неудовольствием. Гетман польный, опытный воин, понимал, что коронное войско будет легкой добычей для татарской конницы и козацкой пехоты. А тут еще обоз и добыча, взятая в Корсуне… Надо бы дождаться в укрепленном лагере подмоги от князя Вишневецкого. Но приказ коронного гетмана...
Они там, в Великой Польше, уверены, что против них воюет одна голота. Да... А именную сабельку королевич Владислав Хмельницкому за мужицкий труд на хуторе Суботове подарил. Дурак Чаплинский, нашел с кем связываться — с человеком, который всю жизнь в войнах провел, с которым принц Конде говорил милостиво, когда отряд козацких наемников первым ворвался в Дюнкерк... А, что уже теперь... Костер еще можно было залить: возместить Хмельницкому потери, банитовать сукина сына Чаплинского. А лесной пожар уже не погасить. И раньше восставали реестровики, а с ними Сечь, низовики-дейнеки и хлопы, и раньше было на Руси неспокойно, а Украйна козацкая давно превратилась в гнездо мятежа. Но такого вожака у схизматов еще не было — не просто опытный воин, полководец от Бога.
А пан Потоцкий велит выступать, с таким врагом за спиной. Безумие.
Однако приказ нужно выполнять, и Калиновский велел сворачивать лагерь. Но тревожные мысли не давали ему покоя. И тут гетман польный вспомнил о пленном реестровике.
Козак стучал зубами — у него начиналась лихорадка. Воспаленные раны ему никто не перевязал, пленник кое-как прикрыл их обрывками одежды. От него смердело кровью, мочой и паленым мясом, и Калиновский приложил к носу пропитанный духами платок.
— Слушай, как там тебя... Галаган. Ты говорил, что родом из Корсуня. Знаешь путь, которым может пройти войско? К Богуславу. Если проведешь, дарую тебе жизнь.
— А вы добрый, — хмыкнул Галаган, трясясь в лихорадке. — Но я вас проведу, а меня потом прикончат... Не верю я ляхам ни на грош.
— Кстати, о деньгах, — пан Марцин поморщился брезгливо, — тебе заплатят.
— Сколько? — спросил Галаган. — Нужно, чтобы на хату хватило, и еще...
Договорились. Калиновский приказал пока поместить проводника на телеге и прислать к нему врача. Доверял он козаку не до конца, но все же…Галаган не нетяга-сечевик, и не дейнека-разбойник. Реестровик, привычный к дисциплине. Ну, и благодарен должен быть за спасение жизни. Милосердие угодно Богу.
На следующий день войско двинулось к Богуславу.
Галаган шагал рядом с лошадью Калиновского. Его шатало от слабости, но держался он довольно бодро.
Дорога вела через негустой лес. Пан Потоцкий явно повеселел — его план должен был принести удачу. Галагана теперь он тоже считал частью «своего плана». А вот гетман польный не мог избавиться от тревоги. Инстинкт опытного солдата подсказывал Калиновскому, что за ними следят.
Дорога резко повернула вправо, и оба гетмана увидели спуск к поросшей кустарником балке. С одной стороны над балкой нависал холм, с другой она круто обрывалась вниз. Не хотел Калиновский туда спускаться, ох не хотел. Но от обоза примчался гонец с сообщением, что татары выскочили из лесочка и обстреляли обоз из луков.
С другой стороны грянули самопалы. Солдаты засуетились, а Калиновский знал, что паника на узкой дороге очень опасна.
— Конница татарская, — прохрипел Галаган, — не пройдет оврагом. Надо идти вперед, тогда к обеду выберемся на Богуславский шлях.
Калиновский махнул рукой — вперед. Посмотрел на гетмана коронного: тот командовать уже не рвался, а только бормотал молитвы и целовал иногда образок Матки Боски.
«Если бы не он, — подумал Калиновский зло, — сидели бы сейчас в укрепленном лагере. Бог дал, отбились бы, а там и князь Иеремия подошел бы с войском. А теперь одна надежда — на этого Галагана».
Жовниры медленно спускались по склону на дно балки. Здесь царили тишина и сырость.
Голоса, ржание лошадей и скрип колес словно глохли в неподвижном воздухе.
Сзади грохнуло. Еще раз… Пушечный залп разнес тишину в клочья.
— Вперед! — скомандовал Калиновский и пришпорил коня. Галаган быстро шагал рядом с ним.
Вдруг передовые резко остановились. Дороги не было. Ее преграждал ров. За ним виднелась огромная засека.
— Засада! — закричал кто-то надрывно.
Паника в войске — страшное дело. Люди, лошади, телеги сбились вместе. Подняться по склонам они не могли, лошади скользили, телеги переворачивались. Некоторые бросились бежать на середину балки, заболоченное дно которой оказалось трясиной — могилой для тех, кто хотел спастись.
Ругаясь и срывая голос, Калиновский пытался повернуть растерявшихся людей назад. С гетманом коронным их давно разнесло в разные стороны.
Но на выходе из балки уже слышался треск козачьих самопалов.
Пан Марцин оглядывался по сторонам в поисках выхода. Метавшиеся туда и сюда жовниры не слушали команд. Гетману удалось вырваться из толкотни, сбив конем нескольких человек, но склон балки был крут и скользок, лошадь подняться по нему не могла. Пешему тоже было не вскарабкаться.
И тут он увидел Галагана, которого потерял было из виду. Козак сидел на земле, и смотрел, как мечутся по дну балки растерявшиеся жовниры.
— Ты знал, — сказал Калиновский уверенно. Его затрясло. — Быдло, сволочь! Я же жизнь тебе спас, хамская морда!
Галаган улыбнулся.
— А то бы ваши раззявы так бы меня и схватили. Я сам им навстречу вышел. Гетман Хмельницкий спросил — кто по своей воле жизнь за отчизну готов положить, яко Муций Сцевола, ну, я и решился. Раз мать на свет народила…
Калиновский потянул из ножен саблю. Галаган побледнел, но продолжал улыбаться. Пан Марцин взмахнул клинком...
— Сцевола, — пробормотал, глядя на обезглавленное тело у своих ног. — Проклятый лайдак! Так глупо дать поймать себя в ловушку... Пся крев...
А пушки били все прицельней…
український варіант
Корсунь палав. Солом'яні стріхи на хатках займалися миттєво — місто стало одним великим вогнищем. Мешканці, котрим вдалося вціліти опісля того, як у нього ввійшло коронне військо, метались вузькии вуличками, намагаючись врятувати вже не майно — майна опісля постою королівських жовнірів у них зосталося небагато, але самі життя.
Камінна церква височіла посеред охопленого вогнем міста, неначе Ноїв ковчег. До неї, на узвишшя, бігли ті, кому вдалося вихопитись з вогню.
-Отак, напевне. Нерон дивився на Рим, - сказав Марцін Калиновський задумливо.
Гетьман польний польського війська любив у вільний час почитати щось з римських істориків.
- Порівняли, - хмикнув його співбесідник, - величний Рим з цим русинським свинарником. У які часи ми живемо — я, гетьман коронний, маю поскромлювати жменьку знахабнілих схизматів.
Пан Марцін подивився на гетьмана коронного спідлоба. Приїжджий з Кракова зверхник зовсім не знав місцевих реалій. Як не знав їх його родич і попередник, наголову розбитий козацьким військом під Жовтими Водами.
- Недооцінювати супротивника, пане Потоцький, - сказав вояк докірливо, - ще гірше, аніж його переоцінювати. Ці люди — відважні і міцні духом, і краще було б мати їх друзями, а не ворогами. Наш пан круль зробив помилку, скоротивши козацькі реєстри, і тим самим роздмухавши цей вогонь.
Гетьман коронний зневажливо гмикнув.
- Скажіть іще, що вони такі ж міцні духом, як ваші улюблені римляни. І що серед цих дикунів є люди, котрі, скажімо, во ім'я ойчизни спалять собі руку на жертовному вогні, як Муцій Сцевола у ворожому полоні. Мене цікавить зовсім інше — кількість ворожого війська. Тут зовсім неможливо оборонятись, а ходять чутки, що Крим став союзником цього баніти Хмельницького.
- Шабля, отримана з рук сина круля, нині скуштувала польської крові, - сказав пан Марцін з жалем, - якби ж той Чаплинський не повівся з русинським шляхтичем, як з хлопом...
- Хмельницький — схизмат, а отже нічим не відрізняється від хлопа, - відтяв Потоцький, відвернувшись від палаючого міста і вдивляючись в якусь шамотанину в таборі.
- Ну ось, - сказав він задоволено, - мій наказ виконано. Зараз сюди приведуть полоненого схизмата, котрий і розкаже нам про заміри Хмельницького. Ординарцю, полкового ката сюди. З усім причандаллям.
Полонений виявився кремезним солідним вусанем, вбраним в синій жупан реєстровця, чи то його власний, чи то трофейний — хтозна. Він обдивився обох начільників похмурим, але спокійним поглядом, а потім озирнувся на палаюче місто і спохмурнів ще більше.
- Вивідач, - замельдував один з драгунів, котрі привели полоненого, - ми його схопили якраз перед нашими шанцями.
- Кажи, хлопе, - спитав Потоцький, - що вивідував?
- Я козак реєстровий, - буркнув чоловік у синьому, - а йшов до Корсуня.
- Реєстровик! - сказав гетьман коронний, - зрадник ойчизни. Коли перейшов на бік здрайців?
- Перед тим, як ми вам під Жовтими Водами дали доброго чосу, - відповів нахабний бранець, - а зрадником я не є, бо у себе вдома.
- Куди йшов? - гетьмана вже починало брати зло. Пан Калиновський помовчував — він знав, що одними розпитами тут дійсно не обійдешся. Однак — він недолюблював допити за участю ката і тому теж нервував.
- До Корсуня. Я тутешній, у мене жінка зосталася в місті.
- Отже — подвійний здрайця, - зробив висновок гетьман коронний, - зоставив коронне військо, і зоставив своїх схизматів задля баби. Оце вам, пане Марціне, і голопупі римляни з скитських степів.
Гетьман коронний підкликав ката, котрий уже розіклав свої знаряддя — ножі, залізне пруття та кліщі. Його помічник, малий замурзаний мазур, старанно роздмухував вогонь у невеличкій жаровні.
- Давай, майстре, - звелів Потоцький, - покажи своє вміння.
Кат з помічником швиденько встановили розбірну дерев'яну раму з перехрестям всередині, розв'язали полоненому руки, і здерли з нього одяг, помагаючи собі ножами. Потім потягли до рами і прикрутили до неї мотуззям.
- Слухай-но, - звернувся до полоненого Калиновський, котрий хотів ощадити собі гидкого видовища, - як тебе звати?
- Микита, - буркнув бранець, - Галаган.
- Так от... Галаган, ти можеш позбутися страждань, якщо оповіси нам щиру правду. Якщо ти у війську Хмельницького від самих Жовтих Вод, то маєш знати, чи уклав він союз з ханом, а чи при ньому тільки кінний загін його приятеля Тугай-бея. Якщо скажеш істину — я накажу тебе відпустити до Корсуня, шукати жінку. Може вона ще жива. Ну?
- Ідіть на хрін, - розважливо і спокійно сказав реєстровик, - курва ваша мама, а злодюга — тато.
Калиновського завжди вражав оцей русинський звичай звертатися на “ви” до незнайомих людей, при нагоді сполучаючи це звертання з гидкою лайкою. Він плюнув і відійшов. Потоцький подав знак кату, і радий відзначитися майстер вийняв з жаровні залізний прут, розпеченй до червоного, і, тримаючи його за дерев'яне руків'я, підійшов до полоненого.
Кат поволі вів прутом вздовж спини реєстровика, лишаючи чорно-багряний слід. Чоловік спершу намагався стискати зуби, а тоді вереснув страшно і пронизливо.
- Припікає? - всміхнувся Потоцький, - повтори, майстре.
Калиновський відійшов набік. Він запевняв себе, що це лише необхідні на війні жорстокості, але запах смаленого тіла ставав усе нестерпнішим, а крики катованого — все голоснішими. Коли реєстровик зомлів, помічник ката вилив на нього цебро води, а кат відклав прута і взявся за ніж.
Гостре лезо миттю вкраяло смужку шкіри на грудях полоненого, кат смикнув, і за хвилину тримав в руці закривавлену змійку з людської плоті. Помічник тут таки посипав рану сіллю, і катований завив.
- Так ми довго будемо морочитись, - сказав коронний гетьман з несмаком, - то, кажеш, хлопе, ти до жінки йшов? Майстре, а ну, звалаш цього хама, щоб він міг лише дивитись на свою бабу.
Кат ошкірився і почав порпатись у своїх ножичках. Реєстровик забився у своїх путах.
- Не треба, паньство! Не треба! Я все скажу! Все! Укладено союз! Ще перед першою битвою! Сюди іде орда! З ханом на чолі! Я бачив гінця — вони будуть тут завтра!
Потоцький спохмурнів.
- Увечері — нарада, - мовив він різко і пішов до намету.
Кат очікував подальших наказів. Пан Марцін зітхнув з полегшенням — видовисько закінчилось.
- Досить, - мовив він, - відв'язати і взяти під охорону.
Нарада видалася буремною. Обидва гетьмани зчепились між собою наче пси, на втіху шляхтичам — командирам загонів. Пан Калиновський, знавець татарських звичаїв, радив залишатись на місці і укріплювати табір. Татари, - доводив він, - на довгу облогу не здатні, їм тільки б грабувати. А отже, дуже скоро вони покинуть Хмельницького і рушать туди, де є здобич.
Пан Потоцький же, наляканий кількістю ворожого війська, котре ось-ось мало звалитись їм на голови, радив відступати у бік Богуслава, назустріч Вишневецькому. Радилися всю ніч, галасували, мов на сеймі, і зрештою, гетьман коронний вдарив кулаком об стіл і нагадав, що командуючим його сюди призначив сам пан круль, і що він наказує відступати.
З цим погодились усі, окрім Калиновського. Гетьман польний, бувши досвідченим вояком, розумів, що коронне військо, обтяжене обозом і награбованим у Корсуні добром, є легкою здобиччю для татарської кінноти і козацької піхоти. Треба було б дочекатись в укріпленому таборі підмоги від князя Вишневецького. Але наказ коронного гетьмана... Вони там, у Великій Польщі, упевнені, що проти них воює сама голота. Авжеж... А іменну шабельку королевич Владислав пану Хмельницькому за оранку землі біля хутора Суботова подарував. Дурень той Чаплинський, знайшов з ким зв'язуватись — з людиною, котра все життя у війнах провела, з якою принц Конде говорив милостиво, коли загін козацьких найманців першим увірвався до Дюнкерку... А, що уже тепер... Вогнище ще можна було залити, відшкодувати Хмельницькому втрати, банітувати сучого сина Чаплинського. А лісову пожежу не загасити. І раніше повставали реєстровики, а до них приєднувалась Січ, низовики-дейнеки та хлопи, і раніше було в Русі неспокійно, а Україна козацька з порубіжжя давно перетворилась на гніздо ворохобників. Але такого ватажка у схизматів ще не було — патентований вояк, полководець від Бога.
А пан Потоцький велить відступати, маючи за собою такого ворога. Безумство.
Однак наказ потрібно виконувати — і Калиновський звелів згортати табір. Потім, згадавши щось, звелів привести до себе полоненого реєстровика.
Чоловік стукотів зубами — у нього починалася гарячка. Запалені рани йому ніхто не обробив — бранець сяк так прикрив їх уривками одежі. Від нього смерділо кров'ю, сечею і смаленим м'ясом, і Калиновський прикрив носа просякнутою парфумами хустинкою.
- Слухай, - мовив він, - як там тебе... Галаган. Ти говорив, що є мешканцем Корсуня. Ти знаєш шлях, яким може пройти військо? До Богуслава. Якщо проведеш — дарую тобі життя.
- А ви — добрий, - хмикнув Галаган, стукотячи зубами від лихоманки, - але ж я вас проведу, а мене таки прикінчать... Не вірю я ляхам ні на гріш.
- До речі про гроші, - сказав пан Марцін ледь гидливо, - тобі заплатять.
- Скільки? - спитав Галаган, - треба, щоб на хату вистачило, і ще...
Домовились. Калиновський наказав поки що примістити провідника на возі і прислати до нього лікаря. Він був певен, що робить усе вірно — цей Галаган усе ж таки не нетяга-січовик, і не дейнека-розбишака. Реєстровець, звичний до дисципліни. Він має бути йому, Калиновськму, вдячний за порятунок. Пан Біг велів бути милосердним — це окупиться.
Наступного дня військо рушило на Богуслав.
Галаган чимчикував поряд з конем Калиновського. Його хитало від слабкості, і час від часу реєстровик аж сичав від болю, але тримався досить бадьоро.
Дорога вела через негустий ліс. Пан Потоцький явно повеселішав — його план мав принести удачу. А от гетьман польний не міг позбутися тривоги. Калиновський відчував інстинктом досвідченого жовніра, що за ними стежать.
Шлях різко повернув убік, і керманичі побачили спуск до порослої чагарником балки. З одного боку над балкою нависав пагорб, з другого — вона круто обривалася вниз.
Не хотів Калиновський туди спускатись, ох не хотів. Та від обозу примчав гонець, котрий сповістив, що татари вихопились з лісочка і обстріляли обоз з луків.
З другого боку ліска рявкнули самопали. Жовніри заметушились — а Калиновський знав, що паніка на вузькій дорозі подібна смерті.
- Кіннота татарська, - прохрипів Галаган, - не пройде яром. Треба йти вперед — тоді до обіду виберемось на Богуславський шлях.
Калиновський махнув рукою — рушаємо. Позирнув на гетьмана коронного: той командувати вже не рвався, а тільки бурмотів молитви та цілував час від часу образок матки боски.
“Якби не він, - подумав Калиновський зло, - сиділи б зараз в укріпленому таборі. Бог дав — відбилися б, а там і князь Ієремія підійшов би з військом. А тепер одна надія — на цього Галагана.”
Колона поволі спускалася на дно балки. Тут панувала тиша і вологість. Страшнувата якась тиша...
Ззаду щось ударило. Гейби грім...
- Гармати! - закричав хтось, - гармати...
- Вперед! - скомандував Калиновський і принаглив коня. Галаган крокував поруч з ним — чоловік наче й про біль забув, і тремтіти перестав.
Раптом гетьман польний різко зупинився. Дороги не було. Її перегороджував рів, за яким виднілась велетенська засіка...
- Пастка-а! - закричав хтось, - рятуймося...
Паніка у війську — страшне діло. Люди, коні, вози збилися докупи. Піднятися по схилам вони не могли — коні сковзали, вози переверталися. Дехто кинувся тікати на середину балки, заболочене дно якої виявилося трясовиною — могилою для тих, хто хотів врятуватись.
А гармати все били і били... До гарматного вогню додалися залпи з самопалів.
- Назад! - кричав Калиновський, - Назад! З паном гетьманом коронним його давно рознесло в різні боки.
Назад дороги вже не було — вихід з балки перекрили ворожі лави.
Пан Марцін роззирнувся навсібіч і побачив Галагана. Він сидів собі спокійно на якомусь камінчику під кущем і замріяно спостерігав за тим, як метається по балці приречене військо коронне.
- Ти знав? - спитав Калиновський упевнено, - бидло, ракалія... Я ж життя тобі...
Галаган усміхнувся.
- А то б ваші гицлі, пане гетьмане польний, так би мене і схопили. Я сам їм назустріч вийшов. Гетьман Хмельницький спитав, хто життя своє за ойчизну ладен покласти, яко Муцій Сцевола, ну я і наважився.Раз мати родила... Обвів я вас, пане Калиновський, довкола пальця як дітей малих.
Калиновський потягнув з піхов шаблю. Галаган зблід, але продовжував усміхатись. Пан Марцін змахнув клинком...
- Сцевола, - пробурмотів, дивлячись на обезголовлене тіло біля своїх ніг, - клятий лайдак. Отак по дурному дати завести себе в пастку... Пся крев...
Зверху все долинав і долинав гарматний гук.
Название: Сцевола
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе
Размер: мини (1835 слов)
Пейринг/Персонажи: козак Никита Галаган, а также командующие войском польським гетман коронный Потоцкий, и гетман польный Калиновский
Категория: джен
Жанр: драма, по мотивам исторических событий
Рейтинг: R
Краткое содержание: после поражения под Желтыми Водами войско польское отступило к Корсуню. Гетман Калиновский нанимает козака-дезертира из местных уроженцев, чтобы он вывел их из окружения...
Примечание: рассказ основан на историческом событии, предшествовавшем Корсунской битве
читать дальше
Корсунь пылал. Соломенные крыши хат занимались мгновенно — город стал одним большим костром. Жители, уцелевшие после вступления в Корсунь коронного войска, метались узкими улочками, пытаясь спасти уже не имущество — имущество давно было отобрано жовнирами — но сами жизни.
Каменная церковь возвышалась посреди горящего города, словно Ноев ковчег. К ней, на возвышение, бежали те, кому удалось вырваться из огня.
— Так, наверное, Нерон смотрел на Рим, — сказал Марцин Калиновский задумчиво.
Гетман польный польского войска любил в свободное время почитать что-нибудь из римских историков.
— Однако же нашли, что сравнивать, — пожал плечами его собеседник, — величественный Рим с этим русинским свинарником. В какие времена мы живем — я, гетман коронный, должен утихомиривать обнаглевших схизматов.
Пан Марцин посмотрел на гетмана коронного искоса. Приезжий из Кракова королевский ставленник совсем не знал местных реалий. Как не знал их его предшественник, наголову разбитый козацким войском под Желтыми Водами.
— Недооценивать противника, пане Потоцкий, — отозвался Калиновский, помолчав, — еще хуже, чем его переоценивать. Эти люди отважны и сильны духом, и лучше, чтобы они были в числе друзей, а не врагов. Наш пан король сделал ошибку, сократив козацкие реестры. Этим он только подбросил хворосту в огонь.
Гетман коронный пренебрежительно хмыкнул.
— Уж не думаете ли вы, что они так же сильны духом, как ваши любимые римляне? И что среди этих дикарей есть люди, которые во имя долга и чести сожгут себе руку на жертвенном огне, как Муций Сцевола во вражеском плену? Меня интересует совсем другое — количество войск неприятеля. Здесь совершенно невозможно обороняться. И, возможно, Крым уже стал союзником этого баниты Хмельницкого.
— Сабля, полученная из рук сына короля, сейчас попробовала польской крови, — вздохнул пан Марцин с сожалением. — Если бы этот Чаплинский не повел себя со шляхтичем-русином, как с мужиком...
— Хмельницкий — схизматик, а значит, ничем не отличается от мужика, — отрезал Потоцкий. Он отвернулся от пылающего города и пристально вглядывался в какое-то движение среди лагеря.
— Ну вот, — гетман коронный удовлетворенно кивнул головой, — мой приказ выполнен. Сейчас сюда приведут пленного схизмата. Он-то и расскажет нам о намерениях Хмельницкого. Ординарец, полкового палача сюда. Со всеми принадлежностями.
Пленник оказался крепким усатым человеком солидного телосложения. На нем был синий жупан реестровых козаков, то ли его собственный, то ли трофейный. Козак угрюмо поглядывал то на обоих гетманов, то на горящий Корсунь.
— Лазутчик, — доложил один из драгун.— Мы его схватили как раз перед нашими окопами.
— Говори, хлоп, — спросил Потоцкий, — что вынюхивал?
— Я козак реестровый, — буркнул пленник — а шел в Корсунь.
— Реестровик! Предатель отчизны. Когда перешел на сторону Хмельницкого?
— Перед тем, как вам под Желтыми Водами всыпали чертей, — ответил козак нагло. — И я никого не предавал, потому как у себя дома.
— Куда шел? — вспыльчивый гетман коронный уже начинал злиться. Пан Калиновский помалкивал — знал, что одними расспросами здесь действительно не обойтись. Однако он недолюбливал допросы с участием палача, и потому помрачнел.
— В Корсунь. Я здешний, у меня жена осталась в городе.
— Итак, дважды предатель, — заключил гетман коронный, — оставил войско ради бунтовщика Хмельницкого и оставил своих схизматов ради бабы. Вот вам, пан Марцин, ваши голопупые римляне из скифских степей.
Гетман коронный подозвал палача. Полковой дознаватель уже разложил свои орудия: ножи, железные прутья и клещи. Его помощник, маленького роста чумазый мазур, старательно раздувал огонь в небольшой жаровне.
— Давай, мастер, — велел Потоцкий, — покажи свое умение.
Палач с помощником быстро установили разборную деревянную раму с перекрестием внутри, развязали пленнику руки и содрали с него одежду, помогая себе ножами. Затем потащили к раме и прикрутили к ней веревками. Козак не сопротивлялся, видимо, знал, что бесполезно.
— Слушай, — обратился к пленному Калиновский, желая по мере возможности сократить неприятное зрелище, — как твое имя?
— Никита, — буркнул пленник, — Галаган.
— Так вот... Галаган, ты можешь избавиться от мук, буде расскажешь нам правду. Если ты в армии Хмельницкого от самых Желтых Вод, то должен знать, заключил он союз с ханом, или с ним только его приятель Тугай-бей. Ответишь по совести — я прикажу тебя отпустить в Корсунь, искать жену. Может, она еще жива. Ну?
— Идите на хрен, — прохрипел реестровик, — курва ваша мама, а лайдак отец.
Калиновский в который раз подивился этому русинскому обычаю обращаться на "вы" к незнакомым людям, при необходимости сочетая это обращение с непотребной бранью. Он плюнул и отвернулся. Потоцкий подал знак палачу. Мастер вынул из жаровни железный прут, раскаленный докрасна, и, держа его за деревянную рукоять, подошел к пленному.
Палач медленно вел прутом вдоль спины реестровика, оставляя черно-красный след. Козак сначала пытался стискивать зубы, а потом закричал страшно и пронзительно.
— Припекает? — улыбнулся Потоцкий. — Повтори, мастер.
Калиновский продолжал смотреть в сторону. Он уверял себя, что это лишь необходимая на войне жестокость, но запах жареного мяса становился все невыносимее, а крики истязаемого — все громче. Когда реестровик потерял сознание, помощник палача вылил на него ведро воды, а палач отложил прут и взялся за нож.
Острое лезвие вырезало полоску кожи из груди пленного, палач дернул и через минуту держал в руке окровавленную змейку человеческой плоти. Помощник тут же посыпал рану солью, и истязаемый завыл.
— Так мы долго будем возиться, — скривился коронный гетман. — Говоришь, хам, ты к жене шел? Мастер, а ну отрежь этому проходимцу все лишнее, чтобы мог только смотреть на свою бабу.
Палач оскалился и начал рыться в своих инструментах. Реестровик забился в путах.
— Не надо, панство! Не надо! Заключен союз! Еще перед первой битвой! Сюда идет орда! С ханом во главе! Завтра! Завтра здесь будут! А Кривонос в обход пошел! Завтра на вас ударит!
Потоцкий нахмурился.
— Вечером — совет, — сказал он резко и пошел к палатке.
Палач стоял с ножом наготове и ухмылялся в ожидании приказа. Пан Марцин вздохнул с облегчением — обошлось без излишеств.
— Достаточно, — сказал он. — Отвязать и взять под стражу.
Совет превратился в уже привычную грызню. Оба гетмана сцепились между собой к удовольствию шляхтичей — командиров отрядов. Пан Калиновский, знаток татарских обычаев, настаивал, что нужно оставаться на месте и укреплять лагерь. Татары, доказывал он, на долгую осаду не способны, им только бы грабить. А значит, очень скоро они покинут Хмельницкого. Татарам там война, где добыча.
Пан Потоцкий же, памятуя о вражеском войске, которое вот-вот должно было свалиться им на головы, кричал, что нужно отступать в сторону Богуслава, на соединение с князем Вишневецким. Проспорили всю ночь, крик стоял, как на сейме, в конце концов гетман коронный ударил кулаком по столу, напомнил, что командующим его назначил сам король, и приказал отступать.
Приказу подчинились с неудовольствием. Гетман польный, опытный воин, понимал, что коронное войско будет легкой добычей для татарской конницы и козацкой пехоты. А тут еще обоз и добыча, взятая в Корсуне… Надо бы дождаться в укрепленном лагере подмоги от князя Вишневецкого. Но приказ коронного гетмана...
Они там, в Великой Польше, уверены, что против них воюет одна голота. Да... А именную сабельку королевич Владислав Хмельницкому за мужицкий труд на хуторе Суботове подарил. Дурак Чаплинский, нашел с кем связываться — с человеком, который всю жизнь в войнах провел, с которым принц Конде говорил милостиво, когда отряд козацких наемников первым ворвался в Дюнкерк... А, что уже теперь... Костер еще можно было залить: возместить Хмельницкому потери, банитовать сукина сына Чаплинского. А лесной пожар уже не погасить. И раньше восставали реестровики, а с ними Сечь, низовики-дейнеки и хлопы, и раньше было на Руси неспокойно, а Украйна козацкая давно превратилась в гнездо мятежа. Но такого вожака у схизматов еще не было — не просто опытный воин, полководец от Бога.
А пан Потоцкий велит выступать, с таким врагом за спиной. Безумие.
Однако приказ нужно выполнять, и Калиновский велел сворачивать лагерь. Но тревожные мысли не давали ему покоя. И тут гетман польный вспомнил о пленном реестровике.
Козак стучал зубами — у него начиналась лихорадка. Воспаленные раны ему никто не перевязал, пленник кое-как прикрыл их обрывками одежды. От него смердело кровью, мочой и паленым мясом, и Калиновский приложил к носу пропитанный духами платок.
— Слушай, как там тебя... Галаган. Ты говорил, что родом из Корсуня. Знаешь путь, которым может пройти войско? К Богуславу. Если проведешь, дарую тебе жизнь.
— А вы добрый, — хмыкнул Галаган, трясясь в лихорадке. — Но я вас проведу, а меня потом прикончат... Не верю я ляхам ни на грош.
— Кстати, о деньгах, — пан Марцин поморщился брезгливо, — тебе заплатят.
— Сколько? — спросил Галаган. — Нужно, чтобы на хату хватило, и еще...
Договорились. Калиновский приказал пока поместить проводника на телеге и прислать к нему врача. Доверял он козаку не до конца, но все же…Галаган не нетяга-сечевик, и не дейнека-разбойник. Реестровик, привычный к дисциплине. Ну, и благодарен должен быть за спасение жизни. Милосердие угодно Богу.
На следующий день войско двинулось к Богуславу.
Галаган шагал рядом с лошадью Калиновского. Его шатало от слабости, но держался он довольно бодро.
Дорога вела через негустой лес. Пан Потоцкий явно повеселел — его план должен был принести удачу. Галагана теперь он тоже считал частью «своего плана». А вот гетман польный не мог избавиться от тревоги. Инстинкт опытного солдата подсказывал Калиновскому, что за ними следят.
Дорога резко повернула вправо, и оба гетмана увидели спуск к поросшей кустарником балке. С одной стороны над балкой нависал холм, с другой она круто обрывалась вниз. Не хотел Калиновский туда спускаться, ох не хотел. Но от обоза примчался гонец с сообщением, что татары выскочили из лесочка и обстреляли обоз из луков.
С другой стороны грянули самопалы. Солдаты засуетились, а Калиновский знал, что паника на узкой дороге очень опасна.
— Конница татарская, — прохрипел Галаган, — не пройдет оврагом. Надо идти вперед, тогда к обеду выберемся на Богуславский шлях.
Калиновский махнул рукой — вперед. Посмотрел на гетмана коронного: тот командовать уже не рвался, а только бормотал молитвы и целовал иногда образок Матки Боски.
«Если бы не он, — подумал Калиновский зло, — сидели бы сейчас в укрепленном лагере. Бог дал, отбились бы, а там и князь Иеремия подошел бы с войском. А теперь одна надежда — на этого Галагана».
Жовниры медленно спускались по склону на дно балки. Здесь царили тишина и сырость.
Голоса, ржание лошадей и скрип колес словно глохли в неподвижном воздухе.
Сзади грохнуло. Еще раз… Пушечный залп разнес тишину в клочья.
— Вперед! — скомандовал Калиновский и пришпорил коня. Галаган быстро шагал рядом с ним.
Вдруг передовые резко остановились. Дороги не было. Ее преграждал ров. За ним виднелась огромная засека.
— Засада! — закричал кто-то надрывно.
Паника в войске — страшное дело. Люди, лошади, телеги сбились вместе. Подняться по склонам они не могли, лошади скользили, телеги переворачивались. Некоторые бросились бежать на середину балки, заболоченное дно которой оказалось трясиной — могилой для тех, кто хотел спастись.
Ругаясь и срывая голос, Калиновский пытался повернуть растерявшихся людей назад. С гетманом коронным их давно разнесло в разные стороны.
Но на выходе из балки уже слышался треск козачьих самопалов.
Пан Марцин оглядывался по сторонам в поисках выхода. Метавшиеся туда и сюда жовниры не слушали команд. Гетману удалось вырваться из толкотни, сбив конем нескольких человек, но склон балки был крут и скользок, лошадь подняться по нему не могла. Пешему тоже было не вскарабкаться.
И тут он увидел Галагана, которого потерял было из виду. Козак сидел на земле, и смотрел, как мечутся по дну балки растерявшиеся жовниры.
— Ты знал, — сказал Калиновский уверенно. Его затрясло. — Быдло, сволочь! Я же жизнь тебе спас, хамская морда!
Галаган улыбнулся.
— А то бы ваши раззявы так бы меня и схватили. Я сам им навстречу вышел. Гетман Хмельницкий спросил — кто по своей воле жизнь за отчизну готов положить, яко Муций Сцевола, ну, я и решился. Раз мать на свет народила…
Калиновский потянул из ножен саблю. Галаган побледнел, но продолжал улыбаться. Пан Марцин взмахнул клинком...
— Сцевола, — пробормотал, глядя на обезглавленное тело у своих ног. — Проклятый лайдак! Так глупо дать поймать себя в ловушку... Пся крев...
А пушки били все прицельней…
український варіант
Корсунь палав. Солом'яні стріхи на хатках займалися миттєво — місто стало одним великим вогнищем. Мешканці, котрим вдалося вціліти опісля того, як у нього ввійшло коронне військо, метались вузькии вуличками, намагаючись врятувати вже не майно — майна опісля постою королівських жовнірів у них зосталося небагато, але самі життя.
Камінна церква височіла посеред охопленого вогнем міста, неначе Ноїв ковчег. До неї, на узвишшя, бігли ті, кому вдалося вихопитись з вогню.
-Отак, напевне. Нерон дивився на Рим, - сказав Марцін Калиновський задумливо.
Гетьман польний польського війська любив у вільний час почитати щось з римських істориків.
- Порівняли, - хмикнув його співбесідник, - величний Рим з цим русинським свинарником. У які часи ми живемо — я, гетьман коронний, маю поскромлювати жменьку знахабнілих схизматів.
Пан Марцін подивився на гетьмана коронного спідлоба. Приїжджий з Кракова зверхник зовсім не знав місцевих реалій. Як не знав їх його родич і попередник, наголову розбитий козацьким військом під Жовтими Водами.
- Недооцінювати супротивника, пане Потоцький, - сказав вояк докірливо, - ще гірше, аніж його переоцінювати. Ці люди — відважні і міцні духом, і краще було б мати їх друзями, а не ворогами. Наш пан круль зробив помилку, скоротивши козацькі реєстри, і тим самим роздмухавши цей вогонь.
Гетьман коронний зневажливо гмикнув.
- Скажіть іще, що вони такі ж міцні духом, як ваші улюблені римляни. І що серед цих дикунів є люди, котрі, скажімо, во ім'я ойчизни спалять собі руку на жертовному вогні, як Муцій Сцевола у ворожому полоні. Мене цікавить зовсім інше — кількість ворожого війська. Тут зовсім неможливо оборонятись, а ходять чутки, що Крим став союзником цього баніти Хмельницького.
- Шабля, отримана з рук сина круля, нині скуштувала польської крові, - сказав пан Марцін з жалем, - якби ж той Чаплинський не повівся з русинським шляхтичем, як з хлопом...
- Хмельницький — схизмат, а отже нічим не відрізняється від хлопа, - відтяв Потоцький, відвернувшись від палаючого міста і вдивляючись в якусь шамотанину в таборі.
- Ну ось, - сказав він задоволено, - мій наказ виконано. Зараз сюди приведуть полоненого схизмата, котрий і розкаже нам про заміри Хмельницького. Ординарцю, полкового ката сюди. З усім причандаллям.
Полонений виявився кремезним солідним вусанем, вбраним в синій жупан реєстровця, чи то його власний, чи то трофейний — хтозна. Він обдивився обох начільників похмурим, але спокійним поглядом, а потім озирнувся на палаюче місто і спохмурнів ще більше.
- Вивідач, - замельдував один з драгунів, котрі привели полоненого, - ми його схопили якраз перед нашими шанцями.
- Кажи, хлопе, - спитав Потоцький, - що вивідував?
- Я козак реєстровий, - буркнув чоловік у синьому, - а йшов до Корсуня.
- Реєстровик! - сказав гетьман коронний, - зрадник ойчизни. Коли перейшов на бік здрайців?
- Перед тим, як ми вам під Жовтими Водами дали доброго чосу, - відповів нахабний бранець, - а зрадником я не є, бо у себе вдома.
- Куди йшов? - гетьмана вже починало брати зло. Пан Калиновський помовчував — він знав, що одними розпитами тут дійсно не обійдешся. Однак — він недолюблював допити за участю ката і тому теж нервував.
- До Корсуня. Я тутешній, у мене жінка зосталася в місті.
- Отже — подвійний здрайця, - зробив висновок гетьман коронний, - зоставив коронне військо, і зоставив своїх схизматів задля баби. Оце вам, пане Марціне, і голопупі римляни з скитських степів.
Гетьман коронний підкликав ката, котрий уже розіклав свої знаряддя — ножі, залізне пруття та кліщі. Його помічник, малий замурзаний мазур, старанно роздмухував вогонь у невеличкій жаровні.
- Давай, майстре, - звелів Потоцький, - покажи своє вміння.
Кат з помічником швиденько встановили розбірну дерев'яну раму з перехрестям всередині, розв'язали полоненому руки, і здерли з нього одяг, помагаючи собі ножами. Потім потягли до рами і прикрутили до неї мотуззям.
- Слухай-но, - звернувся до полоненого Калиновський, котрий хотів ощадити собі гидкого видовища, - як тебе звати?
- Микита, - буркнув бранець, - Галаган.
- Так от... Галаган, ти можеш позбутися страждань, якщо оповіси нам щиру правду. Якщо ти у війську Хмельницького від самих Жовтих Вод, то маєш знати, чи уклав він союз з ханом, а чи при ньому тільки кінний загін його приятеля Тугай-бея. Якщо скажеш істину — я накажу тебе відпустити до Корсуня, шукати жінку. Може вона ще жива. Ну?
- Ідіть на хрін, - розважливо і спокійно сказав реєстровик, - курва ваша мама, а злодюга — тато.
Калиновського завжди вражав оцей русинський звичай звертатися на “ви” до незнайомих людей, при нагоді сполучаючи це звертання з гидкою лайкою. Він плюнув і відійшов. Потоцький подав знак кату, і радий відзначитися майстер вийняв з жаровні залізний прут, розпеченй до червоного, і, тримаючи його за дерев'яне руків'я, підійшов до полоненого.
Кат поволі вів прутом вздовж спини реєстровика, лишаючи чорно-багряний слід. Чоловік спершу намагався стискати зуби, а тоді вереснув страшно і пронизливо.
- Припікає? - всміхнувся Потоцький, - повтори, майстре.
Калиновський відійшов набік. Він запевняв себе, що це лише необхідні на війні жорстокості, але запах смаленого тіла ставав усе нестерпнішим, а крики катованого — все голоснішими. Коли реєстровик зомлів, помічник ката вилив на нього цебро води, а кат відклав прута і взявся за ніж.
Гостре лезо миттю вкраяло смужку шкіри на грудях полоненого, кат смикнув, і за хвилину тримав в руці закривавлену змійку з людської плоті. Помічник тут таки посипав рану сіллю, і катований завив.
- Так ми довго будемо морочитись, - сказав коронний гетьман з несмаком, - то, кажеш, хлопе, ти до жінки йшов? Майстре, а ну, звалаш цього хама, щоб він міг лише дивитись на свою бабу.
Кат ошкірився і почав порпатись у своїх ножичках. Реєстровик забився у своїх путах.
- Не треба, паньство! Не треба! Я все скажу! Все! Укладено союз! Ще перед першою битвою! Сюди іде орда! З ханом на чолі! Я бачив гінця — вони будуть тут завтра!
Потоцький спохмурнів.
- Увечері — нарада, - мовив він різко і пішов до намету.
Кат очікував подальших наказів. Пан Марцін зітхнув з полегшенням — видовисько закінчилось.
- Досить, - мовив він, - відв'язати і взяти під охорону.
Нарада видалася буремною. Обидва гетьмани зчепились між собою наче пси, на втіху шляхтичам — командирам загонів. Пан Калиновський, знавець татарських звичаїв, радив залишатись на місці і укріплювати табір. Татари, - доводив він, - на довгу облогу не здатні, їм тільки б грабувати. А отже, дуже скоро вони покинуть Хмельницького і рушать туди, де є здобич.
Пан Потоцький же, наляканий кількістю ворожого війська, котре ось-ось мало звалитись їм на голови, радив відступати у бік Богуслава, назустріч Вишневецькому. Радилися всю ніч, галасували, мов на сеймі, і зрештою, гетьман коронний вдарив кулаком об стіл і нагадав, що командуючим його сюди призначив сам пан круль, і що він наказує відступати.
З цим погодились усі, окрім Калиновського. Гетьман польний, бувши досвідченим вояком, розумів, що коронне військо, обтяжене обозом і награбованим у Корсуні добром, є легкою здобиччю для татарської кінноти і козацької піхоти. Треба було б дочекатись в укріпленому таборі підмоги від князя Вишневецького. Але наказ коронного гетьмана... Вони там, у Великій Польщі, упевнені, що проти них воює сама голота. Авжеж... А іменну шабельку королевич Владислав пану Хмельницькому за оранку землі біля хутора Суботова подарував. Дурень той Чаплинський, знайшов з ким зв'язуватись — з людиною, котра все життя у війнах провела, з якою принц Конде говорив милостиво, коли загін козацьких найманців першим увірвався до Дюнкерку... А, що уже тепер... Вогнище ще можна було залити, відшкодувати Хмельницькому втрати, банітувати сучого сина Чаплинського. А лісову пожежу не загасити. І раніше повставали реєстровики, а до них приєднувалась Січ, низовики-дейнеки та хлопи, і раніше було в Русі неспокійно, а Україна козацька з порубіжжя давно перетворилась на гніздо ворохобників. Але такого ватажка у схизматів ще не було — патентований вояк, полководець від Бога.
А пан Потоцький велить відступати, маючи за собою такого ворога. Безумство.
Однак наказ потрібно виконувати — і Калиновський звелів згортати табір. Потім, згадавши щось, звелів привести до себе полоненого реєстровика.
Чоловік стукотів зубами — у нього починалася гарячка. Запалені рани йому ніхто не обробив — бранець сяк так прикрив їх уривками одежі. Від нього смерділо кров'ю, сечею і смаленим м'ясом, і Калиновський прикрив носа просякнутою парфумами хустинкою.
- Слухай, - мовив він, - як там тебе... Галаган. Ти говорив, що є мешканцем Корсуня. Ти знаєш шлях, яким може пройти військо? До Богуслава. Якщо проведеш — дарую тобі життя.
- А ви — добрий, - хмикнув Галаган, стукотячи зубами від лихоманки, - але ж я вас проведу, а мене таки прикінчать... Не вірю я ляхам ні на гріш.
- До речі про гроші, - сказав пан Марцін ледь гидливо, - тобі заплатять.
- Скільки? - спитав Галаган, - треба, щоб на хату вистачило, і ще...
Домовились. Калиновський наказав поки що примістити провідника на возі і прислати до нього лікаря. Він був певен, що робить усе вірно — цей Галаган усе ж таки не нетяга-січовик, і не дейнека-розбишака. Реєстровець, звичний до дисципліни. Він має бути йому, Калиновськму, вдячний за порятунок. Пан Біг велів бути милосердним — це окупиться.
Наступного дня військо рушило на Богуслав.
Галаган чимчикував поряд з конем Калиновського. Його хитало від слабкості, і час від часу реєстровик аж сичав від болю, але тримався досить бадьоро.
Дорога вела через негустий ліс. Пан Потоцький явно повеселішав — його план мав принести удачу. А от гетьман польний не міг позбутися тривоги. Калиновський відчував інстинктом досвідченого жовніра, що за ними стежать.
Шлях різко повернув убік, і керманичі побачили спуск до порослої чагарником балки. З одного боку над балкою нависав пагорб, з другого — вона круто обривалася вниз.
Не хотів Калиновський туди спускатись, ох не хотів. Та від обозу примчав гонець, котрий сповістив, що татари вихопились з лісочка і обстріляли обоз з луків.
З другого боку ліска рявкнули самопали. Жовніри заметушились — а Калиновський знав, що паніка на вузькій дорозі подібна смерті.
- Кіннота татарська, - прохрипів Галаган, - не пройде яром. Треба йти вперед — тоді до обіду виберемось на Богуславський шлях.
Калиновський махнув рукою — рушаємо. Позирнув на гетьмана коронного: той командувати вже не рвався, а тільки бурмотів молитви та цілував час від часу образок матки боски.
“Якби не він, - подумав Калиновський зло, - сиділи б зараз в укріпленому таборі. Бог дав — відбилися б, а там і князь Ієремія підійшов би з військом. А тепер одна надія — на цього Галагана.”
Колона поволі спускалася на дно балки. Тут панувала тиша і вологість. Страшнувата якась тиша...
Ззаду щось ударило. Гейби грім...
- Гармати! - закричав хтось, - гармати...
- Вперед! - скомандував Калиновський і принаглив коня. Галаган крокував поруч з ним — чоловік наче й про біль забув, і тремтіти перестав.
Раптом гетьман польний різко зупинився. Дороги не було. Її перегороджував рів, за яким виднілась велетенська засіка...
- Пастка-а! - закричав хтось, - рятуймося...
Паніка у війську — страшне діло. Люди, коні, вози збилися докупи. Піднятися по схилам вони не могли — коні сковзали, вози переверталися. Дехто кинувся тікати на середину балки, заболочене дно якої виявилося трясовиною — могилою для тих, хто хотів врятуватись.
А гармати все били і били... До гарматного вогню додалися залпи з самопалів.
- Назад! - кричав Калиновський, - Назад! З паном гетьманом коронним його давно рознесло в різні боки.
Назад дороги вже не було — вихід з балки перекрили ворожі лави.
Пан Марцін роззирнувся навсібіч і побачив Галагана. Він сидів собі спокійно на якомусь камінчику під кущем і замріяно спостерігав за тим, як метається по балці приречене військо коронне.
- Ти знав? - спитав Калиновський упевнено, - бидло, ракалія... Я ж життя тобі...
Галаган усміхнувся.
- А то б ваші гицлі, пане гетьмане польний, так би мене і схопили. Я сам їм назустріч вийшов. Гетьман Хмельницький спитав, хто життя своє за ойчизну ладен покласти, яко Муцій Сцевола, ну я і наважився.Раз мати родила... Обвів я вас, пане Калиновський, довкола пальця як дітей малих.
Калиновський потягнув з піхов шаблю. Галаган зблід, але продовжував усміхатись. Пан Марцін змахнув клинком...
- Сцевола, - пробурмотів, дивлячись на обезголовлене тіло біля своїх ніг, - клятий лайдак. Отак по дурному дати завести себе в пастку... Пся крев...
Зверху все долинав і долинав гарматний гук.
@музыка: нема
@настроение: вранішнє
@темы: українське, ФБ
-
-
24.11.2013 в 15:06-
-
24.11.2013 в 17:09-
-
25.11.2013 в 04:44-
-
25.11.2013 в 10:59