І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Виконую заявку Гелленар про Туріна - поки є можливість.
Оскільки у мене тут нема під рукою книг, а інтернет буває місцями, то я міг заплутатись в іменах і часі, бо "Діти Хуріна" не належали до моєї улюбленої читанки - надто вже воно депресивне.
Буде можливість - то перекладу російською. Хто зрозуміє і так - прошу до критики))
читать дальше
Орлег вважав себе нещасливцем з тої пори, коли у його матері з явився чоловік.
До того вони жили собі з ненькою на краю селища, обробляли невеличкий городець і так годувалися. Мати добре грала на невеличкій арфі, знала безліч пісень і балад, а тому їх часто запрошували на сільські свята, де саджали за стіл і давали з собою клуночки їжі.
Чоловіків в селищі було обмаль — більшість вирушила на війну, велику війну, та так і не повернулася. До їхнього села, загубленого в нагір ях доходили чутки про жахливу поразку, про те, що в Гітлумі нині повно чужинецького люду, що загинув ельфійський король, про якого мати Орлега знала безліч чудових пісень. Але селище жило своїм сумирним життям, хоча молодь і підлітки і говорили про те, що треба перебиратись кудись на південь, або у болота Неврасту.
Батька свого Орлег не знав. Мати ніколи йому про нього не оповідала, але хлопець почав здогадуватись, особливо тоді, коли від Великої Війни минуло вже десяток літ, а він все ще мав вигляд підлітка. Кров Бессмертних в жилах юнака дала йому гострий слух, чудовий голос і могутню память, але, на жаль, не дала хоробрості.
Андрог зрозумів це одразу. Цей понурий, не старий ще чолов яга приблукав у селище оповів нашорошеним людям купу жахіть про звірства чужинців у Дор-Ломіні та так і зостався в хатині арфістки, котра дала йому притулок. Походження хлопця він визначив одразу, і сказав, що блукаючі аварі завжди були ласими до людських жінок. З чого Андрог зробив такий висновок — Орлег не знав.
Андрог оповідав усім, що брав участь у Великій Війні і хвалився рубцем на щоці, наче відзнакою. Розказавши про свої подвиги, він починав лаяти ельфів, котрі втягли людей в цю халепу. Молодь слухала його, хтось заперечував, хтось хитав головою. Мати Орлега скрушно мовчала, особливо з того часу, коли Андрог почав занадто часто прикладатись до баклаги з саморобною брагою.
От тоді і сталося лихо — просто на сільському сході на честь Сонцестояння. Нетверезий Андрог знову лаяв ельдар і короля Фінгона, котрий не зміг захистити своїх підданців, а тоді поліз у бійку і вдарив по голові арфою матір Орлега, котра намагалася його зупинити.
Орлег, в тяжкому горі від материної смерті, ні на що не зважав і ні на що не звертав уваги. А тому покірно пішов за Андрогом, якого старійшини випросили з селища геть за ненавмисне вбивство. Стан, у якому перебував юнак, був чимось на зразок заціпеніння, в яке впадають деякі аварі при небезпеці, або потрапивши у полон. Він отямився вже далеко від рідних країв і з того часу зробився фактично слугою Андрога, якого боявся до судом у шлунку.
Він нічого не міг зробити зі своїм страхом, а тому покірно йшов за вітчимом, розпалював на привалах вогнища, носив воду, тягнув клунки з речами. Про те, щоб втекти, хлопець навіть не думав — страх робив його потульним і неповоротким.
Опісля майже року блукань Андрог з Орлегом вибралися до населених місць. Люди тут жили хуторами, кожен хутір нагадував фортецю і до чужинців ставлення було насторожене а часом і лихе. Злий і голодний Андрог гнав хлопця все далі і далі, аж поки вони не заглибились у лісові хащі.
Там теж жили люди, частина яких говорила зі звичною вимовою хадорінгів. Орлег втямив, що це біженці, котрих лиха доля зробила блукачами і напевне розбійниками, бо всі вони були озброєні, зодягнені в лахміття, але на пошарпаній одежі зблискували прикраси, котрі явно не належали цим обідранцям. Андрог тут таки висловив бажання приєднатися до гурту. Він почав було оповідати про свою участь у Великій Війні, але Алгунд, літній вже розбишака з виправкою воїна і певними рухами, задав йому кілька питань а тоді розреготався:
- Ти був хіба що обозником, хлопче, та й то чкурнув звідти раніше, ніж все почалося.
Розбійники загиготіли, а їхній отаман Форвег, білявий здоровань, ще й поцікавився, чи не намочив новачок штани, коли тікав з поля бою. Орлег теж не зміг стримати усміху, за що вітчим ввечері тяжко побив його. Інші не втручались — їм було байдуже.
Життя поміж розбійниками нічим не відрізнялось від попереднього Орлегового існування. Форвег приставив його до готування їжі і ганяв наче власного слугу. Андрог як і раніше зганяв на ньому злість і часом дошкульно карав. Юнак все частіше думав про втечу, але він боявся. Боявся, що його вб ють місцеві, яким бандити Форвега часто дошкуляли. Боявся потрапити до лап орків, які часом наважувались поткнутись в ці ліси. Він так ні з ким і не потоваришував — зневаги до боягуза і нездари ніхто не приховував. Лише гра на саморобній флейті не давала хлопцеві впасти в розпач.
Часом він думав, що соромить кров Безсмертних, живучи серед цих істот, котрих важко назвати добрими людьми. Намагався уявити собі ельфа, котрий колись покохав його матір. Незважаючи на балачки Андрога, хлопець знав, що таке траплялося, якщо траплялося взагалі, дуже зрідка. Як же мама могла прийняти до себе Андрога опісля...
Орлег намагався виправдати матір, згадуючи той напівголодний рік, коли їх вже майже не запрошували на свята, городець не вродив, а полювати, як інші жінки, котрі зостались без чоловіків, мама не вміла. Вона й зайченятка не змогла б скривдити. А він, Орлег... Він навіть з лука стріляти не навчився і досі, а зі зброї володів лише кухонним ножем.
Все було вірно, але гіркота таки лежала на денці душі. Гіркота і самотність.
Новачок прийшов до їхньої ватаги несподівано і з великою пихою. Розбійники називали себе гаурвайтами, вовколюдьми, і порядки в зграї теж були вовчі. Андрог оповідав опісля півголосом, що новенького взяли на місце Ботрога, якого прибулий вклав на місці.
- Каменем, - шипів Андрог з мимовільною повагою, - ну той дурило винен сам, якого біса було стріляти не розібравшись. Тільки Форвег помилився, ой помилився, погодившись його взяти. Цей хлоп дуже швидко посуне його з ватажка. То небезпечна людина — я йому так і сказав, просто в лице. І я не боягуз, але той мугир просто таки ельфійської вичинки. Не терплю таких, але я подав за нього голос проти Улрада, Ботрогового дружка. Спершу я був згоден з Улрадом, надто прудкий цей Нейтан. Але потім...
Оскільки Андрог стиха ненавидів Форвега і бажав смерті і йому, і Алгунду, то й перемінив свого рішенця, незважаючи на те, що зі вбитим Ботрогом він товаришував більше, аніж з іншими гаурвайтами.
Нейтан дійсно з вигляду чимось нагадував ельда з материних пісень, і Орлег втямив, що цей молодий ще чоловік походить зі найвищої шляхти Дор-Ломіну. Більше того — Нейтан напевне жив серед ельфів, бо іноді, уві сні, він бурмотів щось на синдарині, якого Орлег колись навчився від матері, і називав явно ельфійські наймення. Яким вітром цього чоловіка занесло в ці ліси, ніхто питати не наважувався, одне було зрозуміло, що звати його не Нейтан. Орлег, судячи з імені, допускав, що цього чоловіка хтось скривдив, але хто? І хто міг наважитись образити людину, котра стрілою била білку в око, а мечем володіла так, що старий вояк Алгунд заздрісно прицмокував. Алгунд видимо здогадувався, ким є прибулець, бо якось буркнув, що новачок “на одного видатного чоловіка дуже схожий” і гомонів з молодиком шанобливо. Втім, Нейтан від інших особливо не відрізнявся, на грабунки ходив разом з усіма і тільки, за словами того ж Алгунда, ніколи не брав в людей останього і забороняв кривдити жінок.
Його слухались, бо у зазвичай спокійного Нейтана бували такі шалені напади люті, що звиклих до всього гаурвайтів проймав жах. Алгунд похитував головою і бурмотів, що хлопець “порчений” і під час таких нападів намагався бути від нього подалі.
А на Орлега Нейтан майже не звертав уваги, раз тільки пильно подивився в лице — і все.
Андрог виявився правим в своїх передбаченнях — не минуло й року, а Форвег перестав бути ватажком гаурвайтів. Нейтан убив його, коли ватажок переслідував у лісі жінку-хуторянку з певною метою. З Форвегом був і Андрог, котрий повернувся доволі наляканим і оповів, що Нейтан прикінчив би і його, але на щастя якраз того дня був у більш погідному настрої, ніж зазвичай.
Як і варто було передбачити, Нейтан зайняв місце ватажка. Вовки завжди коряться сильнішому, а Андрог, виказавши покору і розуміння, став трохи не заступником отамана. Щоправда, Нейтан нарешті звернув увагу на його ставлення до пасинка і суворо заборонив тілесні покарання. Орлег вдячно відітхнув і став намагатись прислужитись ватажкові.
Від нудьги зимових днів у схроні Нейтан почав навчати Орлега стріляти з лука. Як не дивно, але у вічного невдахи почало виходити — і чим далі, тим краще. Навесні він вже стріляв трохи не краще за самого ватажка, і інші гаурвайти лише диву давалися, що сталося з їхнім кухарчуком. Разом з новим вмінням до Орлега прийшла думка про втечу. Він вже не вважав себе упослідженим і не бажав залишатись поміж цими людьми.
Якось розвідники принесли чутку, що неподалік відбувся бій з орками, в якому місцевим не пощастило, і орки з полоненими і награбованим майном рушили в їхній бік. Гаурвайтів цікавило майно, а не шляхетні справи, але Орлег, почувши про полонених, палко забажав їм допомогти. Щоправда в його душі теж ховалась себелюбна думка — він сподівався піти з ватаги геть разом із звільненими бранцями, котрі могли б дати йому прихисток, або принаймні супутників. Сам він мандрувати боявся, хоча і почувався набагато певніше, ніж до того.
А тому, коли Нейтан вирішив сам іти у розвідку і шукав добровольця, Орлег переміг страх і виступив вперед. Ватажок задоволено кивнув — йому якраз і потрібен був лучник.
- Я звик мандрувати і битись так, щоб меч і лук були поруч, - сказав він Орлегу дорогою, - щоправда мій супутник був не такою дрібнотою як ти.
- Він був ельфом? - несміливо поцікавився Орлег
- Атож, - задумливо сказав Нейтан, - одним з кращих.
- А хіба бувають погані ельфи?
Нейтан ошкірився.
- Авжеж, хлопчику. Один з них дорого заплатив за те, що образив мою родину.
Побачивши в очах Нейтана небезпечний зблиск, Орлег замовк. Мізерна надія не на дружбу, о ні, на приязнь ватажка зникла ледь з явившись. Нейтан може був і кращим за решту гаурвайтів, може й походив з доброї родини, але надто вже він був пихатим і безоглядним.
І все ж таки щось тягло до нього безрідного хлопчину — може отой блиск в очах, може шаленча сила духу, котра підкорила розбишак...
Орки запримітили розвідників, коли ті спостерігали за рухом їхнього обозу, і винним в цьому був не Орлег, котрий рухався мов тінь з вродженою ельфійською спритністю. Нейтан, мимоволі виказавши себе необережним рухом, кинувся бігти у західному напрямку, щоб не навести ворога на криївку гаурвайтів. Орлег біг за ним наче пришитий, найбільше остерігаючись загубитися в лісі — самотньості він боявся більше, ніж орків.
- Попереду відкрите місце, - крикнув хлопець на бігу. Він відчув його інстинктивно, голосом ельфійської крові. Нейтан навіть не обернувся.
- Що ти тямиш, кухарчук, - буркнув він, - біжи собі. Онде вже орки галалайкають за спиною.
Оскільки Нейтан блукав в лісах теж не перший день і напевне десь воював, то він теж зрозумів, що скоро вони опиняться на відкритому. Але звертати було вже запізно.
-Проскочимо, - знову буркнув він сердито, - біжи...
Орлег мчав, наче загнаний олень. Ліс рідшав, попереду замріло щось схоже на шлях. “Так це ж Дорога, - прохрипів Нейтан, - проскочимо. Швидше давай”
Хлопець і так біг з останіх сил. Він боявся озирнутися — ззаду щось вило і верещало, і Орлег знав, що коли він гляне через плече і побачичть погоню, то ноги йому підломляться і то буде вірна загибель. Він зосередився на спині Нейтана, до якої було припасовано меча. І раптом згадав про свій лук і стріли в сагайдаку.
Молодик не знав, що змусило його зупинитись, зірвати з плеча лук і натягти тятиву. Він стріляв і стріляв по орках, наче мстив на них за своє недолуге життя. Аж поки ворожі стріли не увійшли в його тіло, змусивши упасти на коліна.
Останнім рухом, перед тим як упасти в пожовклу траву, Орлег озирнувся назад і побачив спину Нейтана, що все віддалялася і віддалялася. Ватажок навіть не глянув в його бік. Та й зрештою, що таке він, Орлег... Нікчема.
Орлег, син ельфа і аданет, помер самотою як і жив.
Оскільки у мене тут нема під рукою книг, а інтернет буває місцями, то я міг заплутатись в іменах і часі, бо "Діти Хуріна" не належали до моєї улюбленої читанки - надто вже воно депресивне.
Буде можливість - то перекладу російською. Хто зрозуміє і так - прошу до критики))
читать дальше
Орлег вважав себе нещасливцем з тої пори, коли у його матері з явився чоловік.
До того вони жили собі з ненькою на краю селища, обробляли невеличкий городець і так годувалися. Мати добре грала на невеличкій арфі, знала безліч пісень і балад, а тому їх часто запрошували на сільські свята, де саджали за стіл і давали з собою клуночки їжі.
Чоловіків в селищі було обмаль — більшість вирушила на війну, велику війну, та так і не повернулася. До їхнього села, загубленого в нагір ях доходили чутки про жахливу поразку, про те, що в Гітлумі нині повно чужинецького люду, що загинув ельфійський король, про якого мати Орлега знала безліч чудових пісень. Але селище жило своїм сумирним життям, хоча молодь і підлітки і говорили про те, що треба перебиратись кудись на південь, або у болота Неврасту.
Батька свого Орлег не знав. Мати ніколи йому про нього не оповідала, але хлопець почав здогадуватись, особливо тоді, коли від Великої Війни минуло вже десяток літ, а він все ще мав вигляд підлітка. Кров Бессмертних в жилах юнака дала йому гострий слух, чудовий голос і могутню память, але, на жаль, не дала хоробрості.
Андрог зрозумів це одразу. Цей понурий, не старий ще чолов яга приблукав у селище оповів нашорошеним людям купу жахіть про звірства чужинців у Дор-Ломіні та так і зостався в хатині арфістки, котра дала йому притулок. Походження хлопця він визначив одразу, і сказав, що блукаючі аварі завжди були ласими до людських жінок. З чого Андрог зробив такий висновок — Орлег не знав.
Андрог оповідав усім, що брав участь у Великій Війні і хвалився рубцем на щоці, наче відзнакою. Розказавши про свої подвиги, він починав лаяти ельфів, котрі втягли людей в цю халепу. Молодь слухала його, хтось заперечував, хтось хитав головою. Мати Орлега скрушно мовчала, особливо з того часу, коли Андрог почав занадто часто прикладатись до баклаги з саморобною брагою.
От тоді і сталося лихо — просто на сільському сході на честь Сонцестояння. Нетверезий Андрог знову лаяв ельдар і короля Фінгона, котрий не зміг захистити своїх підданців, а тоді поліз у бійку і вдарив по голові арфою матір Орлега, котра намагалася його зупинити.
Орлег, в тяжкому горі від материної смерті, ні на що не зважав і ні на що не звертав уваги. А тому покірно пішов за Андрогом, якого старійшини випросили з селища геть за ненавмисне вбивство. Стан, у якому перебував юнак, був чимось на зразок заціпеніння, в яке впадають деякі аварі при небезпеці, або потрапивши у полон. Він отямився вже далеко від рідних країв і з того часу зробився фактично слугою Андрога, якого боявся до судом у шлунку.
Він нічого не міг зробити зі своїм страхом, а тому покірно йшов за вітчимом, розпалював на привалах вогнища, носив воду, тягнув клунки з речами. Про те, щоб втекти, хлопець навіть не думав — страх робив його потульним і неповоротким.
Опісля майже року блукань Андрог з Орлегом вибралися до населених місць. Люди тут жили хуторами, кожен хутір нагадував фортецю і до чужинців ставлення було насторожене а часом і лихе. Злий і голодний Андрог гнав хлопця все далі і далі, аж поки вони не заглибились у лісові хащі.
Там теж жили люди, частина яких говорила зі звичною вимовою хадорінгів. Орлег втямив, що це біженці, котрих лиха доля зробила блукачами і напевне розбійниками, бо всі вони були озброєні, зодягнені в лахміття, але на пошарпаній одежі зблискували прикраси, котрі явно не належали цим обідранцям. Андрог тут таки висловив бажання приєднатися до гурту. Він почав було оповідати про свою участь у Великій Війні, але Алгунд, літній вже розбишака з виправкою воїна і певними рухами, задав йому кілька питань а тоді розреготався:
- Ти був хіба що обозником, хлопче, та й то чкурнув звідти раніше, ніж все почалося.
Розбійники загиготіли, а їхній отаман Форвег, білявий здоровань, ще й поцікавився, чи не намочив новачок штани, коли тікав з поля бою. Орлег теж не зміг стримати усміху, за що вітчим ввечері тяжко побив його. Інші не втручались — їм було байдуже.
Життя поміж розбійниками нічим не відрізнялось від попереднього Орлегового існування. Форвег приставив його до готування їжі і ганяв наче власного слугу. Андрог як і раніше зганяв на ньому злість і часом дошкульно карав. Юнак все частіше думав про втечу, але він боявся. Боявся, що його вб ють місцеві, яким бандити Форвега часто дошкуляли. Боявся потрапити до лап орків, які часом наважувались поткнутись в ці ліси. Він так ні з ким і не потоваришував — зневаги до боягуза і нездари ніхто не приховував. Лише гра на саморобній флейті не давала хлопцеві впасти в розпач.
Часом він думав, що соромить кров Безсмертних, живучи серед цих істот, котрих важко назвати добрими людьми. Намагався уявити собі ельфа, котрий колись покохав його матір. Незважаючи на балачки Андрога, хлопець знав, що таке траплялося, якщо траплялося взагалі, дуже зрідка. Як же мама могла прийняти до себе Андрога опісля...
Орлег намагався виправдати матір, згадуючи той напівголодний рік, коли їх вже майже не запрошували на свята, городець не вродив, а полювати, як інші жінки, котрі зостались без чоловіків, мама не вміла. Вона й зайченятка не змогла б скривдити. А він, Орлег... Він навіть з лука стріляти не навчився і досі, а зі зброї володів лише кухонним ножем.
Все було вірно, але гіркота таки лежала на денці душі. Гіркота і самотність.
Новачок прийшов до їхньої ватаги несподівано і з великою пихою. Розбійники називали себе гаурвайтами, вовколюдьми, і порядки в зграї теж були вовчі. Андрог оповідав опісля півголосом, що новенького взяли на місце Ботрога, якого прибулий вклав на місці.
- Каменем, - шипів Андрог з мимовільною повагою, - ну той дурило винен сам, якого біса було стріляти не розібравшись. Тільки Форвег помилився, ой помилився, погодившись його взяти. Цей хлоп дуже швидко посуне його з ватажка. То небезпечна людина — я йому так і сказав, просто в лице. І я не боягуз, але той мугир просто таки ельфійської вичинки. Не терплю таких, але я подав за нього голос проти Улрада, Ботрогового дружка. Спершу я був згоден з Улрадом, надто прудкий цей Нейтан. Але потім...
Оскільки Андрог стиха ненавидів Форвега і бажав смерті і йому, і Алгунду, то й перемінив свого рішенця, незважаючи на те, що зі вбитим Ботрогом він товаришував більше, аніж з іншими гаурвайтами.
Нейтан дійсно з вигляду чимось нагадував ельда з материних пісень, і Орлег втямив, що цей молодий ще чоловік походить зі найвищої шляхти Дор-Ломіну. Більше того — Нейтан напевне жив серед ельфів, бо іноді, уві сні, він бурмотів щось на синдарині, якого Орлег колись навчився від матері, і називав явно ельфійські наймення. Яким вітром цього чоловіка занесло в ці ліси, ніхто питати не наважувався, одне було зрозуміло, що звати його не Нейтан. Орлег, судячи з імені, допускав, що цього чоловіка хтось скривдив, але хто? І хто міг наважитись образити людину, котра стрілою била білку в око, а мечем володіла так, що старий вояк Алгунд заздрісно прицмокував. Алгунд видимо здогадувався, ким є прибулець, бо якось буркнув, що новачок “на одного видатного чоловіка дуже схожий” і гомонів з молодиком шанобливо. Втім, Нейтан від інших особливо не відрізнявся, на грабунки ходив разом з усіма і тільки, за словами того ж Алгунда, ніколи не брав в людей останього і забороняв кривдити жінок.
Його слухались, бо у зазвичай спокійного Нейтана бували такі шалені напади люті, що звиклих до всього гаурвайтів проймав жах. Алгунд похитував головою і бурмотів, що хлопець “порчений” і під час таких нападів намагався бути від нього подалі.
А на Орлега Нейтан майже не звертав уваги, раз тільки пильно подивився в лице — і все.
Андрог виявився правим в своїх передбаченнях — не минуло й року, а Форвег перестав бути ватажком гаурвайтів. Нейтан убив його, коли ватажок переслідував у лісі жінку-хуторянку з певною метою. З Форвегом був і Андрог, котрий повернувся доволі наляканим і оповів, що Нейтан прикінчив би і його, але на щастя якраз того дня був у більш погідному настрої, ніж зазвичай.
Як і варто було передбачити, Нейтан зайняв місце ватажка. Вовки завжди коряться сильнішому, а Андрог, виказавши покору і розуміння, став трохи не заступником отамана. Щоправда, Нейтан нарешті звернув увагу на його ставлення до пасинка і суворо заборонив тілесні покарання. Орлег вдячно відітхнув і став намагатись прислужитись ватажкові.
Від нудьги зимових днів у схроні Нейтан почав навчати Орлега стріляти з лука. Як не дивно, але у вічного невдахи почало виходити — і чим далі, тим краще. Навесні він вже стріляв трохи не краще за самого ватажка, і інші гаурвайти лише диву давалися, що сталося з їхнім кухарчуком. Разом з новим вмінням до Орлега прийшла думка про втечу. Він вже не вважав себе упослідженим і не бажав залишатись поміж цими людьми.
Якось розвідники принесли чутку, що неподалік відбувся бій з орками, в якому місцевим не пощастило, і орки з полоненими і награбованим майном рушили в їхній бік. Гаурвайтів цікавило майно, а не шляхетні справи, але Орлег, почувши про полонених, палко забажав їм допомогти. Щоправда в його душі теж ховалась себелюбна думка — він сподівався піти з ватаги геть разом із звільненими бранцями, котрі могли б дати йому прихисток, або принаймні супутників. Сам він мандрувати боявся, хоча і почувався набагато певніше, ніж до того.
А тому, коли Нейтан вирішив сам іти у розвідку і шукав добровольця, Орлег переміг страх і виступив вперед. Ватажок задоволено кивнув — йому якраз і потрібен був лучник.
- Я звик мандрувати і битись так, щоб меч і лук були поруч, - сказав він Орлегу дорогою, - щоправда мій супутник був не такою дрібнотою як ти.
- Він був ельфом? - несміливо поцікавився Орлег
- Атож, - задумливо сказав Нейтан, - одним з кращих.
- А хіба бувають погані ельфи?
Нейтан ошкірився.
- Авжеж, хлопчику. Один з них дорого заплатив за те, що образив мою родину.
Побачивши в очах Нейтана небезпечний зблиск, Орлег замовк. Мізерна надія не на дружбу, о ні, на приязнь ватажка зникла ледь з явившись. Нейтан може був і кращим за решту гаурвайтів, може й походив з доброї родини, але надто вже він був пихатим і безоглядним.
І все ж таки щось тягло до нього безрідного хлопчину — може отой блиск в очах, може шаленча сила духу, котра підкорила розбишак...
Орки запримітили розвідників, коли ті спостерігали за рухом їхнього обозу, і винним в цьому був не Орлег, котрий рухався мов тінь з вродженою ельфійською спритністю. Нейтан, мимоволі виказавши себе необережним рухом, кинувся бігти у західному напрямку, щоб не навести ворога на криївку гаурвайтів. Орлег біг за ним наче пришитий, найбільше остерігаючись загубитися в лісі — самотньості він боявся більше, ніж орків.
- Попереду відкрите місце, - крикнув хлопець на бігу. Він відчув його інстинктивно, голосом ельфійської крові. Нейтан навіть не обернувся.
- Що ти тямиш, кухарчук, - буркнув він, - біжи собі. Онде вже орки галалайкають за спиною.
Оскільки Нейтан блукав в лісах теж не перший день і напевне десь воював, то він теж зрозумів, що скоро вони опиняться на відкритому. Але звертати було вже запізно.
-Проскочимо, - знову буркнув він сердито, - біжи...
Орлег мчав, наче загнаний олень. Ліс рідшав, попереду замріло щось схоже на шлях. “Так це ж Дорога, - прохрипів Нейтан, - проскочимо. Швидше давай”
Хлопець і так біг з останіх сил. Він боявся озирнутися — ззаду щось вило і верещало, і Орлег знав, що коли він гляне через плече і побачичть погоню, то ноги йому підломляться і то буде вірна загибель. Він зосередився на спині Нейтана, до якої було припасовано меча. І раптом згадав про свій лук і стріли в сагайдаку.
Молодик не знав, що змусило його зупинитись, зірвати з плеча лук і натягти тятиву. Він стріляв і стріляв по орках, наче мстив на них за своє недолуге життя. Аж поки ворожі стріли не увійшли в його тіло, змусивши упасти на коліна.
Останнім рухом, перед тим як упасти в пожовклу траву, Орлег озирнувся назад і побачив спину Нейтана, що все віддалялася і віддалялася. Ватажок навіть не глянув в його бік. Та й зрештою, що таке він, Орлег... Нікчема.
Орлег, син ельфа і аданет, помер самотою як і жив.
@темы: моя творчість
-
-
22.11.2015 в 14:47Я "Дітей" взагалі не читала; тематика там вся така?
-
-
22.11.2015 в 15:29читать дальше
читать дальше
-
-
22.11.2015 в 17:59І ти знову пишеш про невідомих солдат - я навмисне подивилась в книгу, про того бідолаху там всього лише два рядки, а ти йому цілий життєпис склав.
Шкода його, як завжди просльозилась)
-
-
23.11.2015 в 16:15-
-
23.11.2015 в 22:53-
-
23.11.2015 в 22:58Ненавмисне вбивство в родових общинах каралося вигнанням. В принципі - того з ним відпустили і пасинка, бо мусив його годувати замість матері.
Ну і вастаки, думаю, не наважувались забиватись далеко в глушину. Вони степовики, ліси і гори для них були дивиною.
-
-
23.11.2015 в 23:00Дякую за поміч - російський варіант як завше тут
ficbook.net/readfic/3807339
-
-
23.11.2015 в 23:01