Мы мирные люди, но нас же достали...

Київ. Йолка. Народ.



Та сама йолка...

дивитись далі

З віночком президенту



Хрещатик вже не вміщає натовп



"Нам не нужна елка на крови" - на плакате у пацана



ось такий медитативний лозунг



Пращури з нами



Ну всіх воно вже дістало...



Що кримінальники держать народ за "казлов"



Тому мітингувальників так багато. І ви все ще думаєте, що це шоу проплатили американці?


Прослушать или скачать Океан Ельзи Стіна бесплатно на Простоплеер

@музыка: Океан Ельзи Стіна

@настроение: ну як сказати...

@темы: українське

---

А то...

02.12.2013 в 19:50

Пишет  це дивовижне життя:

Летять у літаку Путін і Лукашенко. Лукашенко запитує Путіна:
- Володя, а якби цей літак впав, то як ти думаєш, чий народ найбільше б горював?
- Український.
- Чому?
- З нами Януковича немає…

@музыка: нема

@настроение: казнащо

@темы: білочки

---

Потерпевший.

Дивно, але тексти з ФБ, відшліфовані бетами до блиску, на Самвидаві успіху не мають. Навпаки - аудиторія бажає ще ельфів... Хоча, опісля праці з Гетьманами я зрозумів, що пишу дуже неоковирно
Ну що ж - Ноло вертається на базу і знову вивішує тексти рідного фандому. З останнього фестовського кола. Тема цього невеличкого драбблика досить актуальна: "моя хата скраю". Фік є своєрідним продовженням

Тіріонських поганок

nolofinve-zp.diary.ru/p184350798.htm



Вот уже второй день я в возмущении. Гневаюсь на всех — жену, детишек, соседей. А все из-за этой книги, чтоб ее.
Книгу я в тирионской лавке купил. Я люблю туда ходить за покупками — в какую лавку не зайдешь, хозяин перед тобою голову клонит, самое лучшее подбирает-выбирает, да еще и подручного пошлет: до дому донести. А в этой лавке хозяин как раз из тех... воевавших. На щеке шрам, в глазах такое... странное что-то. Он эльда Третьего Дома, в Альквалондэ не бился. Но все равно — как меня видит, так и краснеет, словно маков цвет.
А мне что — я потерпевший. У меня и бумага есть от самого Эонвэ — всем, у кого корабли тогда отняли, выдавали такие бумаги, чтобы по ним компенсацию от короля Арафинвэ получить.
И книгу я получил задаром — нолдо этот денег с меня не спросил, постеснялся.
Книга эта — летопись белериандских войн. В Войну Гнева я тоже призван был с новым своим кораблем, но на берег не сходил: больно надо. Жуткая там картина была — леса, болота, вдалеке что-то горит, серой несет так, что на берегу слышно.
А заставить нас не мог никто — потерпевшие мы. Рядом с нолдор сражаться не желаем.
Лорд Эонвэ тогда подумал, короля нашего выслушал — а король наш Ольвэ всегда за простой народ — да и оставил все как есть. Видно счел, что лучше пускай головорезы-нолдор бьются, а мы останемся корабли охранять.
И охраняли мы кораблики все то время, пока война длилась. Пожалуй — это время самое лучшее в моей жизни было: при дележке провианта — первые, стрелы не летают, врага живьем в глаза не видели до самого конца. Скучно только было — но мы и тут не растерялись: карточную игру изобрели. Вначале одну, потом счет дошел до сотни. Мой родной дядя в такой азарт вошел, что проиграл соседу все три своих корабля да еще и грузовой баркас впридачу. Сейчас вот по берегу ходит, тоскует да ругает войну.
Единственный раз мы крепко испугались, когда пленного Врага Мира пришлось перевозить. Хоть он и в цепях был, и в ошейнике, а все равно ведь — Вала. Нашим покровителям ровня, не нам.
Если бы нолдор в старые времена сидели спокойно, может и войны-то не было бы. Вообще никакой. Ну, пришел Мелькор в этот их Форменос за Сильмариллами — зачем на рожон-то было лезть? Спрятался бы король Финвэ где подальше, пересидел бы, а потом жалобу бы подал великому Манвэ. Вот бы все славно и устроилось, без драки и кровопролития.
Нолдо один, из тех, кого я перевозил, услышал эти мои слова и хмыкнул.
- А что же вы, - говорит, - тогда, в Альквалондэ, отстреливаться начали? Спрятались бы где подальше, пересидели бы. А то и помогли бы с переправой...
Нолдо этот неблагонадежный был. В Альквалондэ-то он не бился — кто бился, те все в Исход ушли, но только и толковал о том, что зря, дескать, он тогда вернулся вслед за лордом Арафинвэ. Трусом себя называл, совестно мол ему перед погибшими. На корабль вбежал первым, и с корабля сошел первым. Больше я его не видывал, ни на обратном пути, ни в Тирионе. Наверное сложил где-то глупую голову.
Нет, друзья мои, все должно делаться по высочайшему дозволению. Не дозволено, так надо сидеть и дозволения ожидать, а не в Исход бегать, да в битвы сломя голову кидаться.
Начал я о книге — а вишь, как мыслями далеко ушел. Так вот — пишет там нолдорский летописец, что мы, телери, дескать не участники Войны Гнева. Потому что на берег не сходили.
Да как у него перо из руки не выпало, у нолдо этого! Это как же мы не участники войны? На чем бы воинство наше победоносное переправлялось — на орлах, что ли? Мы корабли предоставили лорду Эонвэ по первому зову. Потому как он воли великого Манвэ глашатай и исполнитель, а кто мы такие, чтобы Манвэ перечить?
И заслуги наши признаны — вон у меня на стене в рамочке грамотка: “ветеран Войны Гнева”. У того нолдо со шрамом из книжной лавчонки такого нет: тем, кто из Исхода жив остался, ветеранского звания не присвоено.
Надо узнать про летописца — кто таков, сражался ли в Альквалондэ... И жалобу подать спервоначалу лорду Ольвэ, а потом уже бумага пойдет по начальству. Мы через головы не прыгаем, чай не Феаноровы подданные. Пускай летописец фразу эту выправит - “участвовали, хотя и не сходили с кораблей”. Согласно документам войсковой канцелярии.

@музыка: нема

@настроение: намагаюся підняти

@темы: моя творчість

---

Застрелитесь, господа...

01.12.2013 в 17:22

Пишет  Запасной аэродромчик:

Консул отжОг!

01.12.2013 в 12:26

Пишет  Siore:

*без комментариев*
Богдан Яременко, генконсул Украины в Стамбуле:
"Я не могу делать политические заявления. По этому скажу о беркуте.
Напишу по-русски, потому что утверждают вроде как майдан разгоняли отряды из Крыма или Луганска, где по-украински не понимают, украинцев не любят. Ну, и так, возможно, больше шансов, что этот текст прочтут те, к кому я обращаюсь. А обратится я хочу к командиру или командирам отрядов милиции, которые разогнали мирную акцию протеста.
Доступные описания, фото и видео ночных событий свидетельствуют, что мирную демонстрацию не разгоняли, а ликвидировали, уничтожали, предварительно окружив и лишив мирных гражданских возможности спастись.
Так действуют каратели и оккупанты. Так действовали фашисты.
Применив эту тактику и проявив ничем не объяснимую жестокость, вы опозорили память отцов и дедов, вы уронили честь офицера, унизили правоохранительные органы, всю украинскую власть. Вы вбили клин, вызвали волну ненависти между гражданами и властью, чем очень осложнили обстановку в стране, подвели своих командиров, очень осложнили политическое будущее Верховного Главнокомандующего.
Каждый из нас может сделать ошибку. Но не каждый позор можно смыть без крови.
Мне известно, что командному составу отрядов Беркута перед командировкой в Киев выдали табельное оружие.
Примените его правильно!"

@музыка: нема

@настроение: змерз як собака

@темы: українське

---

Реальне

обережно, нецензурщина

У 2004 році я відбув весь Майдан від початку і до кінця. Тоді ми були певні - у країни з'явився лідер. Навіть наша аполітична тусовка виїхала до Києва у повному складі, а Ющенка ми називали "наш лорд". Навіть його знівечене обличчя грало на його користь - на лідера був замах а він не злякався і знову у перших лавах.

Потім виявилося що ніякий Ющенко не лорд, а слабодуха істота, котра злила донецькій банді все що можна - країну, жінку, котра підняла його на трон...

Я розчарувався в революціях. Тим більше теперішні заворушення "За ЄС" мене якось не торкають. Звісно МС та Путін - це ще гірше, ще більше приниження, фактично згвалтування колишньої колонії метрополією. Тому я скромно був за ЄС, підписав петицію, і постояв день на Євромайдані, коли їхав з відрядження і завернув навмисне до Києва.

Швидше я зробив це, щоб згадати молодість і отримати заряд енергії.

Але останні події - це вже не ЄС і не європейський вибір.

Казли і підараси, котрі спустили дресованих псів з Луганська і Криму на народ, якому вони півроку обіцяли європейський вибір, потім як завжди наїбали і зробили винним, взагалі не варті жити на світі.

Найбільше мене вразило пояснення, що Майдан зачищали "під йолочку"

Запхайте, виродки, її собі в сраку.

О дванадцятій у нас мітинг на центральній - поїду туди. Сподіваюсь, що морди бити не будуть а якщо будуть, то хай краще мене не чіпають.

@музыка: нема

@настроение: повбивав би...

@темы: особисте

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Книжкова рулетка

Читаю зараз задану книгу - і вмираю зо сміху. Риторика не змінилася за стільки років. Тоді в усьому були винні кляті британці)
Цікава деталь - головний герой, "простий радянський вчений", не знає англійської, але добре знає німецьку.
Книга 30-х років...

@музыка: нема

@настроение: втомився за тиждень

@темы: літературне

---

А это просто прэлесть.

29.11.2013 в 15:21

Пишет  Sertap:

на злобу дня
* Если русский любит Россию – он патриот. Если украинец любит Украину – он махровый бандеровский националист.
* Если русский говорит «хохол» – он по доброму иронизирует над представителем братского народа. Если украинец говорит «москаль» – он выявляет этим свою националистическую, антироссийскую сущность.
* Если русский митингует – он отстаивает свои интересы. Если украинец митингует – он отрабатывает американские деньги, выплаченные ему в антироссийских целях.
* Если русский президент общается с американским президентом – он налаживает отношения между двумя странами. Если украинский президент общается с американским президентом – они оба плетут антироссийский заговор.
* Если русский говорит на русском языке – он просто русский. Если украинец говорит на украинском языке – он Петлюра недобитый.
* Если президент России декларирует пророссийские лозунги – это нормальный президент. Если президент Украины декларирует проукраинские лозунги – он проамериканский и антироссийский президент.
* Если русское правительство не соглашается с украинским правительством – оно отстаивает национальные интересы. Если украинское правительство не соглашается с русским правительством – абарзели ваще.
©тащено из интернетика

@музыка: нема

@настроение: Козакам до ср...

@темы: білочки

---

Львівські таємниці львівською говіркою

Знавці української мови, котрі бажають насолодитися львівським пряним діалектом можуть прочитати оповідання в оригіналі.

боятись тут

Львівські таємниці

Оповідання за мотивами творів Ст Грабинського "Духи старого Львова"

Алоїз Буднік, залізничник. Історія хвороби

Щодня я зустрічаю поїзди. Особливо мені до вподоби стрічати поїзди з Відня. Розумієте, коли звідтам приїздить велике паньство. Я стою біля сигнального дзвону і спостерігаю за тими, хто виходить з вагонів, і заздрю їм — вони побували там, де мені ніколи не бути. Хоча я і щодня зустрічаю поїзди.
Я людина проста, пане докторе, і вдячний вельми, що ви не берете з мене грошей. Такий дорогий лікар мені не по кишені, але ж то, проше пана, жінка... Вона геть сказилась — каже, що я втрачу роботу. Тицьнула мені до руки всі наші гроші, і випровадила до вас.
Але я не божевільний, пане докторе. Я не потребую психіатра — все, про що я оповім, трапилося насправді.
Отже, минулого року я працював сигнальником на Львівському вокзалі. Як і зараз. І зустрічав поїзди.
Стояв я, проше пана, біля дзвону. Стояв,і дивився, як з вагонів по драбинках спускаються пані і панночки. О то дуже лепське видовище — панна вихилиться з дверцят, відшукає поглядом свого кавалера, потім трохи підніме спідничку, зовсім трохи, щоб було видно ніжку біля кісточки. На ніжці або лепський черевичок, або чобіток — шнурований такий, облягає ніжку немов рукавичка. Панна руку до кавалера протягне, нахилиться вперед, просто грудьми вперед, ви розумієте мене, пане докторе? Часом ті груди просто торкаються чола того, хто зустрічає. Або вуст. І то нічого, проше пана, що вони обтягнені дорогою тканиною, якби вони були, проше пана, голі, то не так було б цікаво.
Отже, дивлюся я на віденьский потяг, коли раптом на станції здійнявся галас. Начальник наш, пан Ольхович, вискочив на перрон і горлає до мене - “Сигналь, сигналь, пся крев! Сигналь до машиніста!”
Ну, тут і я вже побачив, чого вони злякались. Я, проше пана, стояв біля самого паротяга, і бачив на власні очі, як по цій самій колії підходить до станції ще один потяг.
Назустріч, проше пана. Він йшов саме назустріч потягу з Відня. Я руку до дзвону простяг, та так і застиг. І машиніст обімлів, бо куди ж йому тікати? Здавати назад? Але той потяг надто швидко йде.
І пройшов той потяг по зайнятій колії, проше пана. І зупинився — віденський потяг ніби укрив сірий туман.
А дзвін сигнальний сам собою бреньк-бреньк... Сигнал прибуття.
І почали виходити пасажири. Я перехреститись хотів, але не можу, руки до холош приросли.
Вийшла з потяга стара пані. Страшна, перепрошую, як глад і мор одночасно. Уся в чорному, але з глибоким декольте. Шия страшна, зморшкувата, груди висхлі, як порожні торбини. На повідку веде — не можу сказати що, пес не пес, щось біле і начебто голе. Ні, не мавпа, проше пана. Щось голе і біле, і шкіриться воно, наче пекельна проява.
А за старою пані виходить панна. Молода і гарна, тільки голова у неї, проше, повернута назад. Ну так, нібито має скручені в'язи.
Як я помітив, що вона гарна? А я на лице, перепрошую, ніколи не дивлюся. Тільки на ноги і на груди. Ноги і груди у цієї панєнки були перша кляса.
І третій — чоловік. Весь у чорному, на голові чорний капелюх. І лице чорне. Ні, не мурин проше пана, мурина я бачив, як до нас цирк з Кракува приїздив.
Стали вони на перон і рушили собі у натовп. І поїзд їхній рушив. А дзвін знову сам собою — бреньк-бреньк.
І то все, окрім мене бачило ще шість чоловік, і пан Ольхович. Тільки ж він зроду не зізнається.

Влад Громашевський, відомий у Львові психіатр, з несмаком закрив історію хвороби. Ще один еротоман. Ноги і груди... І байдуже йому, що у жінки шию звернуто на інший бік.
Ні, пацієнти бувають цікаві. Але йому зараз не до Алоїза Будніка з його проблемами і видивами примарних поїздів.
Їх було троє приятелів — він, Влад, адвокат Ян Марцінковський та Лесь Розумчак, детектив приватний. В університеті їх називали “трьома мушкетерами”, а після його закінчення доля розвела приятелів не дуже далеко. Принаймні, раз на тиждень вони завжди обідали разом в “Зеленому олені”.
Влад дуже любив своїх друзів — білявого красеня Яна, та кремезного кароокого задумливого Леся. Жінки взагалі озирались на цю трійцю: сам лікар мав той тип вроди, котрий подобається панночкам, вихованих на романах Пшибишевського: високий, широкоплечий з тонкою талією. Влад був схожий швидше на військового, аніж на лікаря, знав свій вплив на жінок і пишався цим. Втім, його приятелі теж не пасли задніх, і вечори у “Зеленому олені” часто перетворювались на оповіді про любовні пригоди та колишніх і теперешніх коханок.
Однак тепер Ян вже котрий місяць не приходить до улюбленої ресторації, а Лесь взагалі кудись щез...
Влад взявся переглядати пошту, з нудьгою думаючи про те, що недільний вечір доведеться знову проводити самому. Щасливий Ян — завів собі коханку, як він натякає, трохи не герцогиню. Але герцогиня його живе на Бузковій, там гарненькі вілли, але пані, котрі проживають на цій вулиці, явно не з вищого світу.
Останній лист було написано кириллицею, знайомим летючим почерком. Лесь!
За півгодини Влад крокував вологою від дощу бруківкою за вказаною у листі адресою. Йти було доволі далеко, будинки змикалися над головами, а вулички ставали все вужчими. Влад піднявся на третій поверх по брудних засмальцьованих сходах і постукав у двері.
Здалося йому, чи ні, що по сходах вгору метнулась якась біла тінь?
- Влад? - почувся за дверима хрипкуватий якийсь чужий голос
- Я, - обізвався Громашевський, - ти чого забився в ці нетрі?
Двері відчинились, і Громашевського втягнули до середини.
Влад не одразу пізнав Леся, хоча й не дуже здивувався — детектив приватний за своїм фахом часто перевдягався, в тому числі і у волоцюг та маргіналів. Однак, зараз Лесь був не просто закушканий у фантастичне лахміття — він був закутаний з ніг до голови, наче людина-невидимка з роману англійця Велса. На руках мав рукавички, лице замотане шарфом...
- Я хворий, - сказав Лесь замогильним голосом, - я смертельно хворий. Ні, не підходь. Я не знаю, що зі мною, але я хворий.

Лесь Розумчак. Історія хвороби, записана по пам' яті.

Ти розумієш, любий друже, що я за своїм фахом змушений мати справу з людьми “дна”. Мешканцями нетрищ, і таке інше. Хоча гроші мені платять не вони — найняти детектива приватного коштує не менше, ніж звернутись до тебе по послуги.
І от мене найняв один пан. Не стану називати тобі його імені — для мене справа чести тримати в секреті імена роботодавців. Ні, нічого серйозного — пан запідозрив, що його жінка наставила йому роги.
Я мав ту пані вистежити і привести назад до родинного вогнища. Справа не з улюблених, зате старий ревнивець заплатив великий гонорар.
Чого цей пан вирішив, що його жінка скаче у гречку? Пані стала регулярно відвідувати кравчиню. Ясна річ, кравчиня охоче підтверджувала, що це саме так, але мій роботодавець їй не вірив.
Такі справи я вирішую просто. Спершу прослідив пані до кравчині, потім віднайшов другий вихід з майстерні. Все було зрозуміло — до вечора я вже знав, де кобіта проводить свої дві години.
Але я мусив мати підтвердження тому, що пані бігає до коханця, а не навідує хвору подругу. Для цього у мене є Місько. Це сажотрус, циган. За певну платню він вказує мені потрібний комин. Ну, а спускатися по коминах я вже навчився — Місько все реготав: “о, пан поліціянт вже може йти у сажотруси.”
Однак, цього разу Місько посірів — побіліти він не міг, бо від сажі вже не смаглявий був, а чорний, і сказав, що до того будинку він не ногою. Зле там. Щось страшить. Один його приятель від того вмер — ось недавно поховали. Саме після того, як вони чистили того комина.
Місько на моє питання, від чого помер його товариш, почав белькотіти щось про “білого вурдалака”, уявляєш? Ох ця вже мені циганерія... Але він мені таки показав комин, котрий вів до спочивальні, а вже спустився я і сам — не вперше. Ліпше було б, аби Місько мене страхував, але він був такий настрашений...
Спустився я. Вибрався з комину і заховався у віконній ніші. Заходить моя пані — якраз той самий час був. Обличчя — наче не при собі. І починає роздягатись, неначе курва в дешевій кнайпі. Ніби під музику — я аж наче скрипку почув, котра цигикає “Я мам, я кохам...”
Я й оком змигнути не встиг, а пані вже у самій білизні. Панчохи на ній м-м.. Чорні, гладесенькі... І корсет з підвязками. І вона танцює, неначе дешева шлюха, а на обличчі у неї жах і повне нерозуміння того, що відбувається.
І тут з'явився він. Владе, він вийшов із дзеркала навпроти. Як? Не знаю... Але я на власні очі бачив, як той мугир вилазив з дзеркальної рами. Вбраний, неначе зібрався на шпацер по віденському лісі. Чорний з виду. Не мурин — бачив я муринів. Але чорний. Підійшов він до бідолашки, нахилив її і встромив свого прутня. Ні, він не роздягався — я не бачив навіть, щоб він штани розстібав. Таке враження було, ніби цей панок прогулювався дзеркалом з розстебнутою ширінькою.
Видовище, Владе, я тобі скажу, ще те. Ніби ту бідолашну жінку їбав бісяра. Вибач за просторіччя, але інакше це назвати не можна було. Він хилитався як машина і мовчав, і жінка теж мовчала — не скрикувала, не стогнала. Це не статевий акт був, і навіть не згвалтування. Потім він захарчав і відкинув її від себе. А тоді повернувся звідки прийшов.
Жінка з півгодини лежала непорушно. Тоді підскочила, швидко сяк-так одяглась, пелерину накинула і вибігла геть. Ну і я подався до комину, міркуючи, що про таке клієнту оповідати не можна.
Але це ще не все. Дряпаюсь я комином, неначе справжній сажотрус, а у вухах мені ота пісенька сороміцька грає, ніби я її насправді чую. Підняв голову — а там, у комині воно... Біле і голе. І шкіриться до мене.
Як я назад не зірвався — не знаю. Але Місько, спасибі йому, не утік, залишився. І шурнув у комин чимось, схожим на гостру піку. Міг би й мене поцілити, звісно, але трапив в оте...
Оте завищало і зірвалося просто на мене. Цей дотик... Не можу навіть описати своєї огиди.
Вибратись я вибрався — але нині у мене все тіло у білому висипу. Руки, обличчя, все... Це якась страшна хвороба, Владе, і напевне заразна. Я боюсь...

Лягти до лікарні Лесь відмовився. Громашевський довго його умовляв, зрештою той дав себе обдивитись. Нашкірна висипка дійсно була незвичайною — принаймні Влад не міг собі пригадати, щоб коли небуть бачив подібне. Але на усі його пропозиції влаштувати приятелеві консультацію у спеціаліста з нашкірних хвороб, Лесь лише головою крутив.
Владу жах як не хотілося залишати друга у цих нетрях, але виходу не було. Він узяв з Леся слово, що той, якщо йому стане гірше, обов'язково прийде до нього — в будь яку годину дня, або ночі.
Вийшовши на вулицю, лікар з насолодою підставив обличчя вологому вітру. Накрапав дощик, вся розмова з Лесем здавалась жахливим сном.
Дивна історія. Лесь не пив, не вживав збудливих препаратів. Не могло ж йому це все приснитись... І де він, Влад, уже чув про подібне. Або читав...
Громашевський ляснув себе по лобі долонею і подався додому трохи не бігцем.
За кілька годин він порівнював запис з історії хвороби Алоїза Будніка з записом розповіді Розумчака. Опис “чорного чоловіка” збігався одне до одного. І оте “біле і голе” на поводку у старої пані... А Лесь не був знайомий з Алоїзом і не міг чути його маячні.
“Треба відшукати цього Будніка” - вирішив Влад, - він був у мене кілька разів, я приймав його безкоштовно задля цікавих марень. Де він подівся потім? Досі працює на залізниці, а чи його вже вигнали звідтіля?”
Та те, що трапилося ранком, змусило лікаря відкласти відвідини вокзалу на невизначений час.

Лист від Яна Марцінковського, адвоката.

Любий мій приятелю Владе! Якщо ти отримав цього листа, то мене уже немає в живих.
Я написав його, коли ще була така можливість і переслав до своєї контори.
Ти знаєш, Владе, що я познайомився з жінкою. Вона була родом з Відня і видавала себе за родовиту німкеню. Її звали Сабіна Нагель, принаймні так вона мені відрекомендувалась, однак натякала, що це лише прибране ім'я.
Вона прийшла до моєї контори у справах спадку по тітці, уродженій Сарі Браге, іспанки з походження. Іспанська кров, напевне, пояснювала те, що Сабіна була зовсім не схожа на німкеню. Така чорнява жагуча брюнетка. У спадок вона мала отримати особняк на Погулянці. Вілла “Півонія” - незлий будиночок. Тітка її померла при вельми загадкових обставинах. Це не було вбивство, але тіло жінки пролежало в будинку кілька місяців, доки зовсім не розіклалося, при чому вірогідні свідки запевняли, що бачили її на вулиці за кілька днів до того, як трупа було віднайдено. Але моя фрау Сабіна була не з марновірних.
Поки вирішувалась справа зі спадком, пані Нагель зняла собі будиночок на Бузковій. Не дуже престижно, зате спокійно і тихо. Занадто спокійно, як я потім зрозумів.
Ми стали коханцями уже в другий її прихід. Вона просто підійшла до мене, пхнула до крісла і ростебнула на мені ширіньку. Так, просто у конторі. Ти маєш бути здивованим, адже ти знаєш мої примхи — широке ліжко, свічі, аромати, гарне вино, любаска у шовковій білизні... Білизни тут не було зовсім. Вона просто всілася на мене і почала поганяти немов коня. Якщо можливо згвалтувати чоловіка, то зізнаюсь — мене згвалтували. Але я збудився одразу. Як тільки вона підняла спідниці, під якими нічого не було. Навіть волосся. Внизу у неї все виголене і гладеньке, неначе у дівчинки. Я скінчив дуже швидко, а фрау посварилась на мене пальцем ізвеліла прийти на Бузкову Саме звеліла, а не запросила.
Вибач, Владе, що я оповідаю тобі такі подробиці, але ти є лікарем, а лікар все одно, що священик. Ти мусиш мене зрозуміти. В багатьох з нас сидить дух нашого земляка, Леопольда Захер-Мазоха. Так, я мазохіст.І зрозумів це, тільки зустрівшись з цією жінкою.
Я приходив до неї щовечора. Зрештою — почав зоставатися на ніч. Це були божевльні ночі, коли я повзав на колінах перед нею, благаючи любові. Вона була в самих лише чоботях і зі стеком. Вона мене била, відпихала ногою, чомусь їй було важливо, щоб я прохав про те, щоб вона мене взяла. Саме так — вона мене, а не я її.
Я вже тиждень не був у конторі, а цього листа відправив з випадковим посильним. Знаю, що ризикую, що лист може потрапити до чужих рук, але я мушу це зробити.
Вона мене вбиває, Владе. Вона висмоктує з мене життя — я цілу добу сплю і пробуджуюсь тільки з її появою. Прощавай. Можливо ти щось чув про Сару Браге — таке знайоме ім'я. Чому я не поцікавився цим раніше — тепер я залежу від цієї жінки, як китаєць від люльки з опіумом. Рятувати мене пізно. Твій друг Ян.

В домі Марцинковських було розчинено двері, а над дверима висів жалобний вінок. У відомого адвоката не зосталось спадкоємців, усі свої статки він відписав якійсь бідній родичці, про існування якої ніколи не згадував. Заповіт, як сповістив Влада повірений з адвокатської контори, було складено нещодавно, за тиждень до смерті
Родички пана Марцінковського ще ніхто не бачив, але її було сповіщено листовно.
Влад підійшов до труни і заціпенів. Він не пізнав Яна — у домовині лежав висхлий старець з несподівано буйним білявим волоссям. На очі Громашевському навернулися сльози — він не розумів, як молодий сильний чоловік зміг так себе виснажити буквально за два тижні. Атож, вони не бачились два тижні, хоча с фрау Сабіною Ян почав зустрічатись десь з півроку тому.
“Сара Браге” - повторив про себе лікар. - таке знайоме ім'я. Десь я його вже чув — можливо пацієнтка когось з моїх колег. І потрібно все таки дізнатись, хто така ця Сабіна. Заявити в поліцію? Але що я їм скажу — фрау з Відня довела до смерти мого друга? Яким чином? Статевим, проше пана, актом... Ні, не годиться.”
“Лесь!” - раптом згадав Громашевський, - детектив приватний. До речі — чого його тут нема, адже я послав йому сповіщення і додому, і у той його жахливий притон. Ну так — хворий, але ж не смертельно, міг би й прийти на похорон. Висипка... Нашкірні хвороби не можна запускати, а він не хоче лікуватись Доведеться знову навідати ту його квартирку у нетрях, опісля похорону”
Накрапав дощ. Яна ховали на польському цвинтарі без зайвої пишноти. Влад раптом зрозумів, що, окрім нього з Лесем, блискучий адвокат не мав ні рідні, ні друзів. Хоча... лікар уздрів жіночу постать в чорному. Сабіна?
Влад підійшов поближче. Жінка не була схожа на ту, котру описував Влад. Білявка з ніжними рисами обличчя, закушкана в якийсь безфоремний одяг. Чи-то хворобливо товста, чи-то не вміє вбиратись. Мабуть — ота бідна родичка. Пощастило ж бідоласі — Ян зоставив їй достатньо, щоб вистачило на нове вбрання.
Громашевський вилаяв себе за цинізм і подався додому очікувати звісток від Леся.
Його посильний сказав, що застав детектива удома, на його звичайній квартирі. Однак, Лесь до нього не вийшов, а наказав підсунути листа під двері.
“Це вже якась параноя, - подумав Влад, - нашкірні хвороби повітрям не передаються. Треба йти, і витягнути бідолаху до лікарні, а там уже думати про пошуки Сабіни. Коли Лесь одужає.
Розумчак жив на найманій квартирі неподалік від Бузкової, де мав бути особняк Сабіни Нагель. Влад навмисне зробив гак, і пройшовся повз той будиночок. Нічого особливого — сад, залізна гратчаста хвіртка... Що ж то за сувора пані, і чому Ян вважав її винною у своїй смерті? Щоб аж так виснажити чоловіка коханням? Не віриться.
Влад звернув на сусідню вулицю, і побачив знайому двоповерхову кам'яницю. Детектив мешкав на першому поверсі — теж сам один. Вперше Громашевський замислився над тим, що вони троє так і залишились самотніми чоловіками. Ба, навіть близьких родичів ні в кого не зосталось. От Ян помер — і де та його Сабіна Нагель? Ні дружини, ні дітей, нікому навіть на поминках випити.
Двері Лесевої квартири були ледве причинені. Лікар взявся за ручку — але не поспішав заходити. Щось йому муляло — може запах, знайомий зі студентських років. Запах гнилі і розкладу людської плоті.
Зрештою, Влад, уже розуміючи, що трапилось лихе, штовхнув двері ногою і рішуче увійшов до вузького довгого коридору. Розчинив двері до зали — нікого. Спальня теж була порожньою, вітальня теж.
Лесь сидів у кабінеті. Він був вбраний у свій найкращий одяг і навіть пов'язав краватку. Над білим комірцем сорочки, заляпаним гниючими згустками, вивищувався череп з рештками плоті. Обличчя не можна було пізнати — і не тільки через дірку від кулі у скроні. Враження було таким, що Лесь загинув зо три місяці тому. Револьвер, за допомогою якого Розумчак і звів рахунки з життям, стискали пальці скелета.
Не може бути, - тихо мовив Влад.
Ще вчора він бачив Леся і говорив з ним. Той мав вигляд... Вигляд живої людини.
На секретері біля зогнилих пальців лівиці лежала записка.
“Владе, все, що маю — тобі і Яну. Більше несила розкладатися живцем”
Наступні кілька тижнів усі медики міста Лева намагалися віднайти причину смерти Розумчака. Влада було взято під нагляд і замкнено у карантині. Громашевський не опирався — він дійсно був наляканий. Якщо це якась невідома хвороба котру Лесь підчепив... не будемо згадувати про білого упиря та інші марення, то Влад був контактним і мав можливість заразитись.
Розтин показав лише одне — Лесь Розумчак помер орієнтовно три місяці тому. Ніяких слідів хвороби виявлено не було — тіло було в жахливому стані, але тільки за рахунок розкладу.
- Але ж я бачив його живим за день до самогубства, - повторював розгублений Влад, - а мій посильний віддав Розумчаку листа у день похорону Марцинковського...
Зрештою, Громашевський зрозумів, що опиратись не варто. Він бо зовсім не бажав з лікаря перетворитись на пацієнта.
Через кілька місяців, коли біль втрати трохи ущух, а страх захворіти на невідому форму прокази майже зник, Влад отримав листа від неякої пані Юлії Марцинкевич, котра відрекомендувалась далекою родичкою адвоката Яна “по прялі”. Ця пані Юлія запрошувала Влада на гостину — поговорити і згадати померлого.
Лист був якийсь... надто сміливий і непризвоїтий. Самітня пані запрошує молодого нежонатого чоловіка на підвечірок... Хоча, хтозна, може там будуть гості... Влад згадав безфоремну постать спадкоємиці і поморщився. А якщо не буде? Він любив жінок з певним типом фігури, і волів заплатити дівці, аніж переспати з багатою спадкоємицею.
Однак, Влад все таки пішов. Зима у всіх цих клопотах минула якось непомітно, і Львів заполонило дихання весни, запах конвалій та напіврозквітлого бузку. Громашевському весь час ввижався за цими пахощами непримітний запах тліну. Запах смерті серед буяння життя.
Лікар погрюкав у двері великим староствітським кільцем. Двері стиха прочинились. По тілу Влада пробігли мурашки. Він мимоволі озирнувся — на вулиці було тихо і безлюдно.
Здалося йому, чи ні, що вдалині майнула біла тінь?
- Та що я за боягуз, - мовив лікар вголос і зайшов до знайомого присінку. В будинку було темно — досить дивно для пані, котра очікує на гостя. Не чути було ні слуг, ані самої господині.
Добре знаючи будинок Марцинковського, Влад вибрався до сходів, котрі вели на другий поверх. Обережно почав підійматись. Перед ним відкрилась простора вітальня, де адвокат за життя влаштовував посиденьки з приятелями. Вікна було завішено важкими шторами, і у кімнаті було зовсім темно.
Обережно ступаючи, Влад підійшов до вікна, щоб розсунути штори і впустити хоч трохи світла. Від знервування він геть забув, де у Яна був вимикач нещодавно проведеного новомодного електричного освітлення.
І раптом під шторою він відчув живе тіло.
То було тіло жінки, оголене і гладеньке. Руки Влада ковзали по ньому, виявляючи досконалі пропорції статуї. Жінка охопила його руками — дихання її Влад не чув, запаморочений власним важким віддихом. Вони покотились по підлозі, обірвавши штору. Громашевський похапцем звільнявся від одягу, одночасно намагаючись пестити жінку і відчуваючи, як під його руками теплішає цей холодний мармур. Він узяв її різко, так, як звик брати дівок, і пані зашипіла, наче розсерджена кішка. Однак, вона закинула ноги йому за спину і пришвидшила темп. Влад рухався і рухався, намагаючись намацати в темряві вустами її обличчя, але йому траплялися тільки густі пасма волосся, котрі пахли зов'ялим осіннім листом, цвинтарною землею, мохом старого склепу, чим завгодно, тільки не запахом жінки.
Страшно йому чомусь не було. Навпаки, Влад відчував якесь несвітське задоволення, котре вибухнуло у його розумі, наче бомба. Напевне він зомлів, бо, коли отямився, у вікні вже сірів світанок.
Жінка лежала поруч з ним, загорнута в штору. Вона не ворушилась.
- Пані Юліє, - покликав Влад, - Як ви? Можливо ми теє...перейдемо до спочивальні?
Йому стало трохи соромно за свій раптовий напад жаги, але лікар потішив себе тим, що пані начебто була цілком задоволена і не виявляла роздратування. Але ж і кобіта! Яке тіло, яка палкість. Якщо це і є спадкоємиця Яна...
А ким вона ще може бути?
“Сабіна!” - вдарило Владу у скроні. Він зірвався на ноги, і похапцем натягнув штани і сорочку. Пані лежала непорушно, прикрита шторою.
“Зомліла вона, чи що?”
Перемагаючи бажання втекти з цього будинку під три чорти, Влад нахилився і підняв імпровізоване покривало.
Вона була дійсно прекрасна і схожа на грецьку статую. Обличчя жінки затуляли хвилі важкого волосся. Влад обережно відгорнув густі темні коси і заціпенів від жаху, побачивши потилицю замість обличчя. У жінки було зламано шию, голова трималась на самих м'язах, а власне кажучи — не трималась зовсім.
Не наважившись подивитись в лице своїй нічній коханці, Громашевський ухопив піджак і кинувся бігти вниз по сходах. Вискочивши з дверей, він трохи не збив з ніг поліціянта, і рвонув вздовж вулиці так, наче за ним гнався сам дідько.
Три дні опісля того Влад очікував арешту. Він не знав, чого боявся більше — того, що якимось неймовірним чином втратив контроль над собою і задушив свою полюбовницю, або того, що поліція таки не прийде, і тим підтвердить, що він кохався з чимось таким, чому немає назви.
За ці дні Громашевський віднайшов у лікарні історію хвороби Сари Браге. Нею займався його колега, котрий років десять тому нагло вмер. Пані Сара з вілли “Півонія” страждала на німфоманію. Влад знайшов примітки свого колеги — старий психіатр вказував на те, що тридцять років тому до клініки зверталсь та ж сама жінка. “За проминулі роки, - писав лікар, - пані зовсім не постаріла, - вона й досі має вигляд тридцятирічної” Згадував лікар і про якогось юриста, котрого Сара звела до могили. Власне кажучи, наприкінці історія хвороби перетворилась на авантюрний роман, написаний Бремом Стокером. Влад згадав цього старого професора, — коли він вчився в університеті, то лікар був ще живий і мав прізвисько “Ван Хельзінг”
“Треба мовчати, - вирішив Влад, - а то і я до смерті матиму опінію мисливця за упирями. Власне — які ж то упирі. Швидше суккуби, або інкуби. Шкода, що я не розпитав Леся про його клієнта, цікаво, чи дружина старого рогоносця ще жива? Втім, Лесь не розповів би — він ніколи не називав прізвищ.”
Лишався лише один спосіб дізнатися більше — Алоїз Будник. Єдина людина, котра бачила прибуття суккубів на примарному поїзді. Влада пересмикнуло, залізничник був дуже неприємною людиною — масний, улесливий. Однак, він міг щось розповісти. Влад вже знав, що він навіть ногою не ступить ні до дому Марцінковського, ні до квартири Леся, ні, тим більше, до будиночку на Бузковій, де мусила чаїтись Сабіна Нагель, родичка Сари Браге, а чи сама Сара. Більше того, він бажав виїхати зі Львова до Відня, покинувши практику і насиджене місце, щоб тільки ніколи не зустрічатись з цими примарами.
Начільник залізничної служби пан Ольхович, до якого звернувся Влад, мовив неохоче:
- Ми перевели цього Будніка до сигнальної буди на якомусь прогоні. Він дивакуватий був. А чому пан за нього питає?
- Ну, лікар має цікавитись долею пацієнтів, - відповів ухильно Влад.
- Я ж казав, що з ним щось негаразд, - мовив пан Ольхович, - до речі, пане докторе... У мене до вас прохання. Ціла нічна зміна зійшла з розуму — шість чоловік стверджує, що чули сигнали тривоги. Спершу - “вагони відчеплено”. Півночі шукали ті вагони. Потім - “велике зіткнення”. Потім - “вишліть лікарів і пожежників”. Я особисто об'їхав на дрезині ту дільницю- тиша і спокій. Але ж чутки не вгамуєш — хто сміється, хто хреститься, але всі вважають, що це погана прикмета. Може б ви поговорили з людьми, заспокоїли...
Робітники нічної зміни мали чемний і тверезий вигляд. Один з них, явний соціаліст, у якого з кишені стирчала якась брошурка, стояв на тому, що це була масова галюцинація. Важке слово робітник вимовляв з задоволенням і при тому посміхався. Його товариші були не такі просвічені. І через слово згадували нечисту силу і сатану.
На цьому перегоні тільки дві буди, - перебив їх соціаліст, - і я побував у обох, навмисне ганяв паротяг. Будочники присягають, що нічого не чули і не бачили. Та й навіщо їм такі жарти — з роботи вилетіти? Обидва непитущі — і Ракушняк, і Буднік...
- Алоїз? - спитав Влад раптово похоловши.
Алоїз, - підтвердив робітник, - він навіть з буди не вийшов, а через двері послав мене під три чорти.
- Пане Ольхович, - сказав Громашевський у раптовому прозрінні, - накажіть подати дрезину...
Дрезина м'яко підкотила до буди на перегоні. Ольхович зістрибнув на землю і допоміг спуститись Владу. За ним зіскочили соціаліст, та ще один залізничник.
- Ви думаєте, що це він... звихнувся? - спитав Ольхович у лікаря.
- Я нічого не думаю, - похмуро відповів Влад, - подивимось.
Двері до буди робітники висадили ударами чобіт. З малесенького приміщення вдарила хвиля смороду і тліну.
Буднік сидів за столом, навалившись грудьми на сигнальний апарат. Він був мертвий, безнадійно мертвий ось уже зо три місяці.
- Йоб його курву маму, та я ж з ним оце допіру говорив! - вигукнув робітник з брошуркою, - я і свідків маю, котрі його чули!
Пальці мерця ворухнулись на апараті. Раз, вдруге, втретє...
- “В-велике зіткнення” - тремтячими губами прошепотів пан Ольхович, - докторе, то що, він... Він ще живий?
Перемагаючи жах і огиду, Громашевський взяв Будніка за руку і злегка охнув. Рука відділилась від тіла і обвисла у рукаві.
Буднік похилився і впав на підлогу. Голова відлетіла набік, пальці розсипалися ніби кісточки доміно.
Робітник-соціаліст розмашисто перехрестився.
***
Влад Громашевський покидав улюблений Львів.
Пан Ольхович виклопотав йому безкоштовний проїзд до Відня з перевезенням багажу. За це Громашевський переговорив з робітниками і пояснив їм, що, коли вони розкажуть цю історію, то їх вважатимуть за божевільних, і не візьмуть більше на жодну роботу. У всіх залізничників були родини, і всі погодились мовчати. Навіть соціаліст, котрий з того дня зачастив до церкви.
Лікар увійшов до вагону першого класу і опустився на оксамитне сидіння. В купе було затишно і прохолодно. Перед самим відправленням до нього приєдналась попутниця під густим вуалем.
Влад подивився на неї скоса — мандрувати в одному купе з пані, або панною останнім часом його не приваблювало. Однак...
Поїзд рушив назустріч західному сонцю Паротяг заревів, набираючи швидкість.
- Дозвольте відрекомендуватись, - знехотя мовив Влад, - Громашевський, лікар-психіатр.
- А ми знайомі з вами, пане докторе, - почувся голос з-під вуальки, - я Юлія Марцинкевич.
Влада наче прицвяхувало до сидіння. Він не міг промовити й слова.
- Я компаньонка пані Сабіни Нагель, - ясним голоском сказала дівчина, - і дуже люблю подорожувати. Одного разу потяг зійшов з рейок... Але пані мене не покинула, і я тепер буду її супроводжувати вічно. Сабіна Нагель, вона ж Сара Браге. І наш хазяїн — Чорний Чоловік. Ви нам сподобались, пане лікарю, і пані вирішила зоставити вас при собі, як прибічного лікаря. Вічність з такою красунею — ви нічого не втратите.
До купе зайшла стара зморшкувата відьма, котра тримала на руках білу істоту, схожу чи то на карлика, чи то на собаку. За нею — чоловік з чорним обличчям.
Влад закричав. Разом з ним закричали усі сім десятків пасажирів потягу “Львів-Відень.” Бо вантажний поїзд, помилково пущений на головну колію, на всій швидкості врізався у пасажирський, і почалося те, що газетярі назвали опісля “пеклом на рейках”
Та Влад уже був у пеклі, і його то не обходило.

@темы: українське, ФБ

---

Львівські таємниці

Ну і нарешті - міді 3 левелу. Це фік за мотивами збірки оповідань забутого нині письменника Ст. Грабинського "Духи старого Львова". Забули письменника незаслужено: витонченість його стилю та асортимент жахів справляють неймовірне враження.
Так що цей фік є рекламою творчості пана Грабинського. Ну і даниною львівській готичності.

Название: Львовские тайны
Автор:  nolofinve
Бета:  Луче Чучхе
Размер: миди (4740 слов)
Пейринг/Персонажи: оригинальные персонажи и призраки города Львова
Категория: гет
Жанр: мистика, эротика
Рейтинг: R
Краткое содержание: Львов конца 19 века. В древнем городе происходят странные вещи. Врач-психиатр, потрясенный гибелью друзей, пытается разгадать тайну загадочной троицы, прибывшей во Львов на призрачном поезде, но и сам попадает в беду
Примечание: фанфик по львовскому циклу рассказов Ст. Грабинского. Призраки древнего города всецело принадлежат ему
Предупреждения: мат, описание грубого секса и сношений с нечистой силой

Алоиз Будник, железнодорожник. История болезни.

Каждый день я встречаю поезда. Особенно мне нравится встречать поезда из Вены, когда оттуда приезжают важные господа. Я стою у сигнального колокола, наблюдаю за теми, кто выходит из вагонов, завидую им — они побывали там, куда мне никогда не попасть. Хотя я и ежедневно встречаю поезда.

Я человек простой, господин доктор, и очень вам благодарен, что вы не берете с меня денег. Такой дорогой врач мне не по карману, но понимаете — жена... Она совсем рехнулась, говорит, я потеряю работу. Сунула мне в карман все наши сбережения и выпроводила к вам.

Но я не сумасшедший, господин доктор, я извиняюсь. Я не нуждаюсь в психиатре — все, о чем я расскажу, произошло на самом деле.

Значит, в прошлом году я работал сигнальщиком на Львовском вокзале. Как и сейчас. И тоже встречал поезда. Из Вены и из других мест.

Стоял я, господин доктор, у колокола. Стоял и смотрел, я извиняюсь, как из вагонов по ступенькам спускаются дамы и барышни. Это очень занимательное зрелище — панна выглянет из тамбура, повертит головкой в изящной шляпке, найдет взглядом своего кавалера, потом немного поднимет юбки, совсем немного, чтобы было видно ножку у щиколотки. На ножке или красивая туфелька, или сапожок — шнурованный, высокий, облегает ножку, как перчатка. Барышня руку к кавалеру протянет, наклонится вперед, прямо грудью вперед, вы понимаете меня, господин доктор? Порой эта грудь касается лба того, кто панну встречает. А то и губ. И ничего, господин доктор, что груди обтянуты дорогой тканью, если бы они были, я извиняюсь, голые, было бы не так интересно.

Значит, смотрю я на поезд из Вены, когда вдруг на станции поднялся шум. Начальник наш, господин Ольхович, выскочил на перрон и кричит мне — «Сигналь, пся крев! Сигналь машинисту!»

Ну, тут и я уже увидел, чего они испугались. Я, господин доктор, стоял у самого паровоза и видел собственными глазами, как по этому же пути подходит к станции еще один состав.

Он шел навстречу, в направлении Вены. Я руку к колоколу протянул, да так и застыл. И машинист обомлел, но куда же ему деваться? Это мы потом поняли, что видели призрак, а так — ну, поезд и поезд, совсем как настоящий.

И прошел он по занятому пути, господин доктор. Как привидение. И остановился — венский поезд будто заволок серый туман.

А колокол сигнальный только дзынь-дзынь... Сигнал прибытия.

И начали выходить пассажиры. Я перекреститься хотел, но не смог, рука к штанине приросла.

Вышла из вагона старая дама. Уродливая, я извиняюсь, как глад и мор одновременно. Представьте только: в черном платье с глубоким декольте, шея худая, морщинистая, груди высохшие, как пустые мешочки. И на поводке ведет пса не пса, а что-то белое и вроде голое. Нет, не обезьяна, я извиняюсь. Что-то голое и белое, и скалится оно, как выходец из ада.

А следом за старой дамой выходит девушка. Молодая и красивая, только голова у нее свернута назад... Ну да, будто шея сломана.

Как я заметил, что она красивая? А я на лицо, я извиняюсь, никогда не смотрю. Только на ноги и на грудь. Ноги и грудь у этой барышни были первый класс.

И третий за ними идет — мужчина. Тоже весь в черном, на голове черная шляпа. И лицо черное. Нет, не негр, я извиняюсь, видал я негров, когда к нам цирк из Кракова приезжал.

Вышли они на перрон и исчезли в толпе. И поезд их растаял в воздухе. А колокол снова сам по себе — дзынь-дзынь.

И это все, кроме меня, видело еще шесть человек рабочих и сам господин Ольхович. Только он никогда в этом не признается.

***


Влад Громашевский, известный во Львове психиатр, поморщился и закрыл историю болезни. Еще один эротоман. Ноги и грудь... А то, что у женщины свернута шея, ему не важно.

Нет, пациенты бывают весьма интересны. Но сейчас Владу было не до сексуального маньяка Будника с его призрачными поездами.

Громашевский думал о том, что уже довольно давно не видел двух своих лучших друзей.
В университете их называли «тремя мушкетерами», и после его окончания судьба развела приятелей не очень далеко. По крайней мере, раз в неделю они всегда обедали вместе в «Зеленом олене» — преуспевающий адвокат Ян Марцинкевич, частный детектив Лесь Розумчак и он, Влад.

Влад был очень привязан к своим приятелям. Женщины заглядывались на их троицу — белокурый красавец Ян, крепкий кареглазый задумчивый Лесь и он сам. Доктор знал, что красив той мужской красотой, которая особо нравится экзальтированным барышням, воспитанным на романах Пшибышевского. Высокий, широкоплечий, с тонкой талией, он был похож скорее на военного, чем на врача, понимал свое влияние на женщин и гордился им. Впрочем, его приятели тоже не отставали, и вечера в «Зеленом олене» часто превращались в рассказы о любовных похождениях, о бывших и о теперешних любовницах.

Однако Ян уже который месяц не приходил в «Зеленый олень», а Лесь вообще куда-то исчез.

Влад взялся просматривать почту, думая о том, что воскресный вечер придется снова провести одному. Счастливец Ян — у него сейчас новое увлечение, как он намекал, чуть ли не герцогиня. Но герцогиня его проживает на Бузковой, а там дамы из высшего света отродясь не селились. Сам же Влад расстался с очередной надоевшей ему пассией, замены еще не нашел и время от времени посещал бордели.

Но идти в воскресенье в бордель неприлично.

Последнее письмо было написано кириллицей, знакомым летящим почерком. Лесь!
Через полчаса Влад шагал по влажной от дождя мостовой. Адрес Розумчак указал в письме. Идти было довольно далеко, дома едва не смыкались над головой, а улочки становились все уже. Наконец Влад нашел нужный дом, поднялся на третий этаж по загаженной лестнице и постучал в дверь.

Показалось ему или нет, что по лестнице вверх скользнула какая-то белая тень?

— Влад? — послышался за дверью хриплый, какой-то незнакомый голос.

— Я,— отозвался Громашевский. — Ты зачем забрался в эти трущобы?

Дверь открылась, и доктора втащили внутрь.

Влад не сразу узнал Леся, хотя и не очень удивился — детектив часто переодевался, в том числе в лохмотья бродяги. Но сейчас Лесь был не просто странно одет — он замотался с ног до головы, как человек-невидимка из романа Уэллса, на руках перчатки, лицо закрыто шарфом до самых глаз.

— Я болен, — сказал Лесь загробным голосом, — я смертельно болен. Нет, не подходи. Я не знаю, что со мной, но я болен.

***

Лесь Розумчак. История болезни, записанная по памяти.

Ты знаешь, Влад, что моя профессия вынуждает меня иметь дело с людьми «дна», жителями трущоб и прочим отребьем. Хотя деньги мне платят не они — нанять детектива стоит не меньше, чем записаться к тебе на прием.

И вот меня нанял один господин. Не стану называть тебе его имени, для меня дело чести держать в секрете имена работодателей. Нет, ничего серьезного — панок заподозрил, что жена наставила ему рога. Я должен был эту даму выследить и привести обратно к семейному очагу. Дело не из любимых, зато старый ревнивец заплатил большой гонорар.

Почему этот господин решил, что его жена скачет в гречку? Дама стала регулярно посещать портниху. Конечно, портниха охотно все подтверждала, но мой наниматель ей не верил.

Такие дела я веду просто. Сначала проследил жену клиента до портнихи, потом нашел второй выход из мастерской. Все было предельно ясно, к вечеру я уже знал, где кобита проводит свои два часа.

Но я должен был удостовериться, что госпожа бегает к любовнику, а не посещает больную подругу. Для этого у меня есть Мисько. Это трубочист, цыган, и за небольшую плату он указывает мне нужный дымоход. Ну а спускаться по трубам я уже научился. Мисько смеется, что «господин полицейский может идти в трубочисты».

Но на этот раз Мисько посерел — побелеть он не мог, потому что от сажи уже не смуглый был, а черный — и сказал, что в тот дом он ни ногой. Скверно там. Нечисто. Один его приятель умер, вот недавно похоронили. Именно после того, как они чистили там трубы.

Мисько на мой вопрос, от чего умер его товарищ, начал рассказывать что-то о «белом вурдалаке», представляешь? Ох уж эти мне цыгане... Но он мне все-таки показал трубу, которая вела в спальню, а уже спустился я и сам, не первый раз. Лучше было бы, конечно, чтобы Мисько меня подстраховал, но он так перепугался...

Спустился я. Выбрался из камина и спрятался в оконной нише. Заходит моя дама — как раз то самое время было. Лицо застывшее, такое впечатление, что она спит на ходу. И начинает раздеваться, будто курва в дешевом кабаке. Ритмично, словно под музыку — я вроде даже скрипку услышал, которая пиликает модную «Я мам, я кохам...»
Я и моргнуть не успел, а госпожа уже в одном белье. Чулки на ней м-м-м... Черные, блестящие... И корсет с подвязками. И она танцует, словно шлюха, а на лице у нее теперь ужас и полное непонимание происходящего.

И тут появился он. Влад, он вышел из зеркала напротив камина. Как? Не знаю... Но я своими глазами видел, как этот мудак вылез из зеркальной рамы. Одет, будто собрался на шпацер по венском лесу. Чернокожий, но не негр. Подошел он к бедняжке, наклонил ее безо всяких предисловий и вставил по самое дальше некуда. Нет, он не раздевался — я не видел даже, чтобы он штаны расстегивал. Такое впечатление, что этот господин прогуливался за зеркалом с расстегнутой ширинкой.

Зрелище, Влад, я тебе скажу, было еще то. Будто бедную женщину ебал чертяка. Прости за грубость, но иначе это назвать нельзя. Двигался ритмично, как машина, и молчал, и жертва тоже молчала — не вскрикивала, не стонала. Это не сношение было и даже не изнасилование, а именно черт знает что. В конце он захрипел и отбросил ее от себя так, что она рухнула на пол. Потом вернулся туда, откуда и пришел.

Дама с полчаса лежала неподвижно, где упала. Я уже начал волноваться. Но ничего, вскочила, быстро кое-как оделась, пелерину накинула и выбежала вон. Ну и я пошел к дымоходу, думая, что о таком клиенту рассказывать нельзя.

Но это еще не все. Лезу я в камин, будто настоящий трубочист, а в ушах у меня эта песенка непристойная звучит, вроде я ее действительно слышу — «Я мам, я кохам». Поднял голову, а там, в трубе — оно... Белое и голое. И скалится, вроде ухмыляется мне.
Как я не сорвался, не знаю. Но Мисько, спасибо ему, не убежал, остался ждать. И швырнул в трубу чем-то тяжелым. Мог бы и в меня попасть, конечно, но попал в это...

Оно завизжало и сорвалось прямо на меня. Это прикосновение... Не могу даже описать...

Выбраться то я выбрался, но сейчас у меня по всему телу белая сыпь. Руки, лицо, все... Это какая-то страшная болезнь, Влад, и наверняка заразная. Я боюсь...

***


Лечь в больницу Лесь отказался. Громашевский долго его уговаривал, и наконец детектив дал себя осмотреть. Кожная сыпь действительно была необычной, по крайней мере, Влад не мог припомнить, чтобы когда-нибудь видел подобное. Но на все его предложения устроить приятелю консультацию у специалиста по кожным болезням Лесь только головой качал.

Владу ужасно не хотелось оставлять друга в этих трущобах, но выхода не было. Он взял с Леся слово, что если станет хуже, Розумчак обязательно придет к нему в любое время дня или ночи.

Выйдя на улицу, Влад подставил лицо влажному ветру. Моросил дождик, весь разговор с Лесем казался страшным сном.

Странная история. Лесь не пил, не употреблял возбуждающих препаратов. Не могло же ему это присниться. И где он, Влад, уже слышал о подобном. Или читал...

Громашевский хлопнул себя по лбу ладонью и помчался домой чуть ли не бегом.

Через несколько часов он сравнивал запись из истории болезни Алоиза Будника с записью рассказа Розумчака. Описание «черного человека» совпадало одно к одному. И то «белое и голое» на поводке у старой дамы... А Лесь не был знаком с Алоизом и не мог слышать его бредни.

«Надо найти этого Будника, — решил Влад, — он был у меня несколько раз, я принимал его бесплатно. Куда он делся потом? До сих пор работает на железной дороге, или его уже выгнали оттуда?»

Но то, что случилось следующим утром, заставило его отложить посещение вокзала на неопределенное время.

***


Письмо от Яна Марцинковского, адвоката.

Дорогой Влад! Если ты получил это письмо, меня уже нет в живых.

Я написал его, когда еще была такая возможность, и переслал в свою контору.

Ты знаешь, Влад, что я познакомился с женщиной. Она была родом из Вены и выдавала себя за немку из знатной семьи. Ее звали Сабина Нагель, по крайней мере, так она мне представилась. Однако Сабина намекала, что это только псевдоним.

Она пришла в мою контору по делу о наследстве ее тетки, урожденной Сары Браге, испанки по происхождению. Испанской кровью я объяснял себе то, что Сабина была совсем не похожа на немку. Черноволосая страстная брюнетка. В наследство она должна была получить особняк на Погулянке. Вилла «Пион», очень богатый дом. Тетя ее умерла при весьма загадочных обстоятельствах. Это не было убийство, но ее тело пролежало в доме несколько месяцев, пока не разложилось, причем достойные свидетели уверяли, что видели ее на улице за несколько дней до того, как труп обнаружили. Поговаривали, что она свела в могилу молодого адвоката — я только слышал о нем, но лично не знал. Впрочем, моя фрау Сабина была не из суеверных.

Пока решалось дело о наследстве, госпожа Нагель сняла себе домик на Бузковой. Не очень престижно, зато спокойно и тихо. Слишком спокойно, как я потом понял.

Мы стали любовниками уже во второй ее приход. Она просто подошла ко мне, толкнула в кресло и расстегнула на мне ширинку. Да, прямо в конторе. Ты, должно быть, удивлен, ведь ты знаешь мои прихоти — широкая кровать, свечи, ароматы, хорошее вино, коханка в шелковом белье... Какое там белье... Она просто села на меня и начала погонять, как жеребца. Если возможно изнасиловать мужчину, то я признаюсь — меня изнасиловали. Но я возбудился сразу. Как только она подняла юбки, под которыми ничего не было. Даже волос. Внизу у нее все выбритое и гладкое, словно у девочки. Я кончил очень быстро, а фрау погрозила мне пальцем и приказала прийти на Бузковую. Именно приказала, а не пригласила.

Извини, Влад, что я рассказываю тебе такие подробности, но ты врач, а врач все равно что священник. Ты должен меня понять. Во многих из нас жив дух нашего земляка, Леопольда Захер-Мазоха. Да, я мазохист. И понял это, только встретившись с той женщиной.

Я приходил к ней каждый вечер. Наконец начал оставаться на ночь. Это были безумные ночи, когда я ползал на коленях перед ней, умоляя о любви. Она была в одних сапогах и со стеком. Она меня била, отталкивала ногой, почему-то ей были важны мои просьбы о том, чтобы она меня отодрала. Именно так — она меня, а не я ее.

Я уже неделю не был в конторе, а это письмо отправил со случайным посыльным. Знаю, что рискую, что письмо может попасть в чужие руки, но я должен это сделать.

Она меня убивает, Влад. Она высасывает из меня жизнь, я целыми днями сплю и просыпаюсь только с ее появлением. Прощай. Возможно, ты что-то слышал о Саре Браге, такое знакомое имя. Почему я не поинтересовался этим раньше? Теперь я завишу от госпожи Нагель, как китаец от трубки с опиумом. Спасать меня поздно. Твой друг Ян.

***


В доме Марцинковского была открыта дверь, и на ней висел траурный венок. У известного адвоката не осталось наследников, все свое состояние он завещал какой-то бедной родственнице, о существовании которой никогда раньше не вспоминал. Завещание, как сообщил Владу поверенный из адвокатской конторы, было составлено недавно, за неделю до смерти. Родственницу господина Марцинковского еще никто не видел, но ее уведомили письменно.

Влад подошел к гробу и оцепенел. Он не узнал Яна — в гробу лежал высохший старик с неожиданно буйной белокурой шевелюрой. На глаза Громашевскому навернулись слезы, он не мог понять, как молодой сильный мужчина смог так себя истощить буквально за две недели. Да, они не виделись две недели, хотя с фрау Сабиной Ян начал встречаться где-то с полгода назад.

«Сара Браге, — повторил про себя Влад. — Такое знакомое имя. Где-то я его уже слышал, может, пациентка кого-то из моих коллег. И нужно все же узнать, кто такая эта Сабина. Заявить в полицию? Но что я им скажу — фрау из Вены довела до смерти моего друга? Каким образом? Половым, простите, актом? Нет, не годится».

«Лесь, — вспомнил Громашевский. — Детектив может узнать все. Кстати, почему его здесь нет, ведь я послал ему уведомление и домой, и в тот его ужасный притон. Ну да, он болен, но отнюдь не смертельно, мог бы и прийти на похороны. Сыпь... Кожные болезни нельзя запускать, а он не хочет лечиться. Придется снова навестить ту его квартирку в трущобах после похорон».

Моросил дождь. Яна хоронили на польском кладбище без лишней пышности. Влад вдруг понял, что кроме него и отсутствовавшего сейчас Леся, у блестящего адвоката не было ни друзей, ни родных. Хотя... Он увидел женскую фигуру в черном. Сабина?

Влад подошел поближе. Женщина не была похожа на ту, которую описывал Ян. Блондинка с нежными чертами лица, в каком-то бесформенном платье. То ли полная, то ли не умеет одеться со вкусом. Видимо, это и есть бедная родственница. Повезло же ей — Ян оставил достаточно, чтобы хватило на новую одежду.

Громашевский выругал себя за цинизм и отправился домой ждать вестей от Леся.
Его посыльный сказал, что застал детектива дома, на его настоящей квартире. Однако Лесь к нему не вышел, а приказал подсунуть письмо под дверь.

«Это уже какая-то паранойя, — подумал Влад, — кожные болезни через воздух не передаются. Надо идти и забрать беднягу в больницу, а потом уже думать о поисках Сабины. Когда Лесь выздоровеет».

Розумчак жил на съемной квартире недалеко от Бузковой, где находился особняк Сабины Нагель. Влад нарочно сделал крюк и прошел мимо того дома. Ничего особенного — сад, железная решетчатая калитка... Что же это за суровая госпожа, и почему Ян считал ее виновной в своей смерти? Настолько истощить человека любовью? Не верится.

Влад свернул на соседнюю улицу и увидел знакомое двухэтажное каменное здание. Детектив жил на первом этаже один. Впервые Громашевский задумался над тем, что они, все трое, очень одиноки. Родители умерли, даже близких родственников ни у кого не осталось. Вот Яна не стало, и где его Сабина Нагель? Ни жены, ни детей, некому даже на поминках выпить.

Дверь квартиры была чуть приоткрыта. Он взялся за ручку, но не спешил заходить. Что-то не давало покоя, может быть, запах, знакомый со студенческих лет. Запах гнили и разложения.

Наконец Влад, уже понимая, что случилось неладное, толкнул дверь ногой и вошел в узкий длинный коридор. Открыл дверь в столовую — никого. Спальня и гостиная тоже пусты.

Лесь сидел в кабинете, одетый в свой лучший костюм. Он даже повязал галстук. Лицо над забрызганным гниющими сгустками белым воротничком было сильно тронуто разложением. Такое впечатление, что Лесь погиб месяца три назад. Револьвер, с помощью которого Розумчак свел счеты с жизнью, сжимали уже полусгнившие пальцы.

— Не может быть, — тихо сказал Влад.

Еще вчера он видел Леся и говорил с ним. Тот выглядел... Выглядел живым человеком.

На секретере возле сгнивших пальцев левой руки самоубийцы лежала записка.

«Влад, все, что у меня есть, завещаю тебе и Яну. Больше не в силах разлагаться заживо».

Следующие несколько недель медики города Львова пытались определить причину смерти Розумчака. Влада изолировали в карантин. Громашевский не сопротивлялся — он действительно был напуган. Если это какая-то неизвестная болезнь, которую Лесь подцепил... не станем вспоминать о белом упыре и подобных бреднях — то Влад был контактным и вполне имел возможность заразиться.

Вскрытие показало только одно — Лесь Розумчак застрелился ориентировочно три месяца назад. Никаких следов болезни обнаружено не было, тело в ужасном состоянии, но только за счет разложения.

— Я видел его живым за день до того, как обнаружил тело, — повторял растерянный Влад, — а мой посыльный отдал Розумчаку письмо в день похорон Марцинковского...

Наконец Громашевский понял, что спорить не стоит. Он вовсе не желал из врача превратиться в пациента.

Через несколько месяцев, когда боль двойной утраты немного утихла, а страх заболеть неизвестной формой проказы почти исчез, Влад получил письмо от некой госпожи Юлии Марцинкевич, которая представилась дальней родственницей адвоката Яна «по пряхе». Эта госпожа Юлия приглашала Влада в гости — поговорить и помянуть умершего.

Письмо было каким-то... слишком смелым и неприличным. Одинокая дама или девица приглашает молодого неженатого мужчину на ужин... Хотя, кто знает, может, там будут еще гости... Влад вспомнил бесформенную фигуру на кладбище и поморщился. А если гостей не будет? Он любил женщин вполне определенного типа и предпочитал заплатить девке, чем переспать с богатой наследницей.

Однако Громашевский все же отправился по знакомому адресу. Зима за всеми этими хлопотами прошла как-то незаметно, и Львов наполнило дыхание весны, запах ландышей и полурасцветшей сирени. Владу однако все время мерещился за этим благоуханием едва приметный запах тлена. Запах смерти среди буйства жизни.

Громашевский постучал в дверь дома Марцинковских большим старинным кольцом. Дверь тихо приоткрылась. По спине Влада пробежали мурашки. Он невольно оглянулся — на улице было тихо и безлюдно.

Показалось ему или нет, что вдали мелькнула белая тень?

— Да что я за трус! — сказал он вслух и вошел в знакомую прихожую. В доме было темно — довольно странно для дамы, которая ожидает гостя. Не слышно было ни слуг, ни самой хозяйки.

Хорошо зная дом, Влад вышел к лестнице, ведущей на второй этаж. Осторожно начал подниматься. Перед ним открылась просторная гостиная, где его друг устраивал посиделки. Окна завешены тяжелыми шторами, и в комнате стало совсем темно.

Осторожно ступая, Влад подошел к окну, чтобы раздвинуть шторы и впустить хоть немного света. Он начал еще больше нервничать и забыл, где у Яна была кнопка недавно проведенного новомодного электрического освещения.

И вдруг под шторой он почувствовал живое тело.

Это было женское тело, прохладное, обнаженное и гладкое. Руки Влада скользили по нему, ощупывая совершенные пропорции статуи. Юлия — кажется, так ее звали — охватила его руками: дыхания ее Влад не слышал, потому что сам дышал с трудом и неровно. Они опустились на ковер, оборвав штору. Громашевский впопыхах освобождался от одежды, одновременно пытаясь ласкать свою даму, чувствуя, как под его руками теплеет этот холодный мрамор. Он взял ее резко, так, как привык брать девок, и его партнерша зашипела, словно рассерженная кошка. Однако она закинула ноги ему за спину и ускорила темп. Влад двигался и двигался, пытаясь коснуться в темноте губами ее лица, но ему попадались только густые пряди волос, которые пахли увядшим осенним листом, кладбищенской землей, мхом старого склепа, чем угодно, только не женщиной.
Страшно почему-то не было. Напротив, Влад чувствовал неимоверное удовольствие, которое и затуманило его разум. Наверное, он лишился чувств, а когда пришел в себя, в окне уже серел рассвет.

Женщина лежала рядом с ним, завернутая в штору. Она не шевелилась.

— Госпожа Юлия, — позвал Влад, — как вы? Может, мы... перейдем в спальню?

Ему стало стыдно за свой внезапный приступ похоти, но Громашевский оправдал себя тем, что дама вроде была довольна. Но какова кобита! Какое тело, какая пылкость! Если это и есть наследница Яна...

А кем она еще может быть?

"Сабина!" — ударило Владу в виски. Он вскочил и поспешно натянул штаны и рубашку. Юлия или не Юлия лежала неподвижно, прикрытая шторой.

"Без чувств она, что ли?"

Превозмогая желание убежать из этого дома к чертям, Влад наклонился и поднял импровизированное покрывало.

Она действительно напоминала греческую статую. Только без лица — его закрывали волны тяжелых волос. Влад осторожно откинул густые темные пряди и оцепенел от ужаса. У женщины была сломана шея, голова держалась на одних мышцах, а по сути — не держалась совсем. Она вывернулась под немыслимым углом, чуть ли не затылком вперед.
Не решившись посмотреть в лицо своей ночной любовницы, Громашевский схватил пиджак и бросился бежать вниз по лестнице. Выскочив из дверей, он едва не сбил с ног постового полицейского и рванул вдоль улицы так, будто за ним гнался сам черт.

Три дня Влад ожидал ареста. Он не знал, чего боялся больше — что каким-то невероятным образом потерял контроль над собой и свернул шею своей случайной подруге, или что полиция все-таки не придет и тем подтвердит, что он переспал с чем-то таким, чему нет названия.

За эти дни Громашевский нашел в архиве больницы историю болезни Сары Браге. Ею занимался его коллега, профессор медицины, не так давно внезапно умерший. Госпожа Сара с виллы «Пион» страдала нимфоманией. Влад нашел и записки своего коллеги — старый психиатр указывал на то, что тридцать лет назад в клинику обращалась та же женщина. «Прошло столько времени, — писал доктор, — а госпожа Браге совсем не постарела, она до сих пор выглядит тридцатилетней». Вспоминал врач и о каком-то юристе, которого Сара свела в могилу. Собственно говоря, в конце его записок история болезни превратилась в авантюрный роман в духе Брема Стокера. Влад вспомнил этого старика — когда Громашевский учился в университете, старый профессор был еще жив, и студенты дразнили его «Ван Хельсинг».

«Надо молчать, — решил Влад, — а то и я до смерти буду слыть охотником на упырей. Собственно, какие же это упыри? Скорее суккубы или инкубы. Жаль, что я не расспросил Леся о его клиенте, интересно, жена старого рогоносца еще жива? Впрочем, Лесь не сказал бы, он никогда не называл фамилий».

Оставался только один способ узнать больше — Алоиз Будник. Человек, который видел прибытие суккубов на призрачном поезде. Влада передернуло, железнодорожник был очень неприятным человеком. Однако он мог что-нибудь рассказать. Влад уже знал, что даже ногой не ступит ни в дом Марцинковского, ни в квартиру Леся, ни в домик на Бузковой, где должна таиться Сабина Нагель, родственница Сары Браге, или, может быть, сама Сара. Более того, он хотел уехать из Львова в Вену, оставив практику и насиженное место, чтобы только никогда не встречаться с призраками.

Начальник железнодорожной службы господин Ольхович, к которому обратился Влад, сказал неохотно:

— Мы перевели этого Будника смотрителем в сигнальную будку на одном из переездов. Он странный. А почему вы о нем спрашиваете?

— Врач должен интересоваться судьбой пациентов, — ответил уклончиво Влад.

— Я же говорил, с ним что-то не так, — сказал Ольхович. — Кстати, господин доктор... У меня к вам просьба. Целая ночная смена сошла с ума, шесть человек утверждают, что слышали сигналы тревоги. Сначала «вагоны отцеплены». Полночи искали те вагоны. Потом — «большое столкновение». Потом — «вышлите врачей и пожарных». Я лично объехал на дрезине тот участок — тишина и покой. Но слухи не унять, кто смеется, кто крестится, но все считают, что это плохая примета. Может, вы поговорили бы с людьми, успокоили...

Рабочие ночной смены выглядели трезвыми и опрятными. Один из них, явный социалист, у которого из кармана торчала какая-то брошюрка, стоял на том, что это была массовая галлюцинация. Трудное слово рабочий произносил с удовольствием. Его товарищи были не столь просвещены и через раз упоминали нечистую силу и сатану.

— На этом перегоне только две будки, — рассказывал социалист, — и я побывал в обоих, умышленно гонял паровоз. Будочники присягают, что ничего не слышали и не видели. Да и зачем им такие шутки — с работы вылететь? Оба непьющие: и Ракушняк, и Будник...

— Алоиз? — спросил Влад, внезапно похолодев.

— Алоиз, — подтвердил рабочий, — он даже из будки не вышел, а через дверь послал меня к черту.

— Господин Ольхович, — сказал Громашевский во внезапном озарении, — прикажите подать дрезину.

Дрезина мягко подкатила к будке на перегоне. Ольхович спрыгнул на землю и помог спуститься Владу. За ним соскочили социалист и еще один железнодорожник.

— Вы думаете, что это он... свихнулся? — спросил Ольхович у врача.

— Я ничего не думаю, — ответил Влад. — Посмотрим.

Дверь будки рабочие выбили сапогами. Из маленького помещения ударила волна смрада

Будник сидел за столом, навалившись грудью на сигнальный аппарат. Он был мертв, безнадежно мертв вот уже три месяца.

— Еб его курву маму, я с ним только этой ночью говорил! — воскликнул рабочий с брошюрой. — У меня и свидетели есть, которые его слышали!

Пальцы мертвеца шевельнулись на деревянной ручке аппарата. Раз, другой, третий...

— «Крупное столкновение», — дрожащими губами расшифровал господин Ольхович. — Доктор, так он... Он еще жив?

Превозмогая ужас и отвращение, Громашевский взял Будника за руку и тут же отскочил в сторону. Рука отделилась от тела и обвисла в рукаве.

Тело Будника, скособочившись, упало на пол. Голова отлетела в сторону, пальцы рассыпались, как костяшки домино.

Рабочий-социалист истово перекрестился.

***


Влад Громашевский покидал любимый Львов.

Господин Ольхович выхлопотал ему бесплатный проезд до Вены с перевозкой багажа. За это Громашевский переговорил с рабочими и объяснил им, что если они расскажут кому-нибудь эту историю, их сочтут сумасшедшими и не возьмут больше ни на одну работу. У всех железнодорожников были семьи, и все согласились молчать. Даже социалист, который с того дня зачастил в церковь.

Влад вошел в вагон первого класса и опустился на бархатное сиденье. В купе было уютно и прохладно. Перед самым отправлением к нему присоединилась попутчица под густой вуалью.

Влад посмотрел на нее искоса — путешествовать в одном купе с дамой или девушкой в последнее время ему не хотелось. Однако...

Поезд двинулся навстречу закатному солнцу. Паровоз взревел, набирая скорость.

— Позвольте представиться, — нехотя сказал Влад, — Громашевский, врач-психиатр.

— А мы знакомы с вами, господин доктор, — послышался голос из-под вуали, — я Юлия Марцинкевич.

Влада будто приковало к сиденью. Он не мог вымолвить ни слова.

— Я компаньонка фрау Сабины Нагель, — сказала девушка, — и очень люблю путешествовать. Однажды поезд сошел с рельсов... Но госпожа меня не бросила, и я теперь буду ее сопровождать вечно. Сабина Нагель, она же Сара Браге. Бессмертная Сабина. И наш хозяин — Черный Человек. Вы нам понравились, господин доктор, и госпожа решила оставить вас при себе как приближенного врача. Вечность с такой красавицей, господин доктор, — вы ничего не потеряете.

В купе вошла старая морщинистая ведьма, которая держала на руках белое существо, похожее то ли на карлика, то ли на собаку. За ней — человек с черным лицом. Влад закричал. Вместе с ним закричали все семь десятков пассажиров поезда «Львов — Вена».

Товарняк, ошибочно направленный на главный путь, на большой скорости врезался в пассажирский поезд, и началось то, что газетчики назвали потом «адом на рельсах».

Но Влад уже был в аду, и его это не волновало.

@музыка: Б.Весоловський "Радий би я..."

@настроение: нормальне

@темы: українське, ФБ

---

Про вибір...

Мені все це нагадує ті далекі часи, коли у навантаження до дефіцитної речі ти мав купити якесь лайно. Так і тут, у навантаження до Євросоюзу гейпаради і мультикультуризм, а у навантаження до МС тотальна русифікація і гундяєвське "православ'я"
Не знаю, кому як, а мені хочеться послати на хрін обидві сторони. Хоча я навіть з'їздив помітингувати - у надії, що наша старосвітська ментальність навантаження до ЄС відкине якнайдалі)

@музыка: Козакам до ср...ки фольк

@настроение: Цирк на дроті

@темы: Особисте

---

Львівське танго 30-х

@музыка: вимкнув

@настроение: спати час

@темы: музика

---

Прощання з листопадом

@музыка: secret garden "song from a secret garden"

@настроение: розслабився

@темы: класика

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Сцевола

Міні з 3 левелу, котре писалося в стилі патріотичних оповідань А. Кащенка. Незважаючи на епос, пафос, кактус і неточність у деталях, в оповідці говориться про реальну подію 17 століття.

Название: Сцевола
Автор:  nolofinve
Бета:  Луче Чучхе
Размер: мини (1835 слов)
Пейринг/Персонажи: козак Никита Галаган, а также командующие войском польським гетман коронный Потоцкий, и гетман польный Калиновский
Категория: джен
Жанр: драма, по мотивам исторических событий
Рейтинг: R
Краткое содержание: после поражения под Желтыми Водами войско польское отступило к Корсуню. Гетман Калиновский нанимает козака-дезертира из местных уроженцев, чтобы он вывел их из окружения...
Примечание: рассказ основан на историческом событии, предшествовавшем Корсунской битве



Корсунь пылал. Соломенные крыши хат занимались мгновенно — город стал одним большим костром. Жители, уцелевшие после вступления в Корсунь коронного войска, метались узкими улочками, пытаясь спасти уже не имущество — имущество давно было отобрано жовнирами — но сами жизни.

Каменная церковь возвышалась посреди горящего города, словно Ноев ковчег. К ней, на возвышение, бежали те, кому удалось вырваться из огня.

— Так, наверное, Нерон смотрел на Рим, — сказал Марцин Калиновский задумчиво.
Гетман польный польского войска любил в свободное время почитать что-нибудь из римских историков.

— Однако же нашли, что сравнивать, — пожал плечами его собеседник, — величественный Рим с этим русинским свинарником. В какие времена мы живем — я, гетман коронный, должен утихомиривать обнаглевших схизматов.

Пан Марцин посмотрел на гетмана коронного искоса. Приезжий из Кракова королевский ставленник совсем не знал местных реалий. Как не знал их его предшественник, наголову разбитый козацким войском под Желтыми Водами.

— Недооценивать противника, пане Потоцкий, — отозвался Калиновский, помолчав, — еще хуже, чем его переоценивать. Эти люди отважны и сильны духом, и лучше, чтобы они были в числе друзей, а не врагов. Наш пан король сделал ошибку, сократив козацкие реестры. Этим он только подбросил хворосту в огонь.

Гетман коронный пренебрежительно хмыкнул.

— Уж не думаете ли вы, что они так же сильны духом, как ваши любимые римляне? И что среди этих дикарей есть люди, которые во имя долга и чести сожгут себе руку на жертвенном огне, как Муций Сцевола во вражеском плену? Меня интересует совсем другое — количество войск неприятеля. Здесь совершенно невозможно обороняться. И, возможно, Крым уже стал союзником этого баниты Хмельницкого.

— Сабля, полученная из рук сына короля, сейчас попробовала польской крови, — вздохнул пан Марцин с сожалением. — Если бы этот Чаплинский не повел себя со шляхтичем-русином, как с мужиком...

— Хмельницкий — схизматик, а значит, ничем не отличается от мужика, — отрезал Потоцкий. Он отвернулся от пылающего города и пристально вглядывался в какое-то движение среди лагеря.

— Ну вот, — гетман коронный удовлетворенно кивнул головой, — мой приказ выполнен. Сейчас сюда приведут пленного схизмата. Он-то и расскажет нам о намерениях Хмельницкого. Ординарец, полкового палача сюда. Со всеми принадлежностями.

Пленник оказался крепким усатым человеком солидного телосложения. На нем был синий жупан реестровых козаков, то ли его собственный, то ли трофейный. Козак угрюмо поглядывал то на обоих гетманов, то на горящий Корсунь.

— Лазутчик, — доложил один из драгун.— Мы его схватили как раз перед нашими окопами.

— Говори, хлоп, — спросил Потоцкий, — что вынюхивал?

— Я козак реестровый, — буркнул пленник — а шел в Корсунь.

— Реестровик! Предатель отчизны. Когда перешел на сторону Хмельницкого?

— Перед тем, как вам под Желтыми Водами всыпали чертей, — ответил козак нагло. — И я никого не предавал, потому как у себя дома.

— Куда шел? — вспыльчивый гетман коронный уже начинал злиться. Пан Калиновский помалкивал — знал, что одними расспросами здесь действительно не обойтись. Однако он недолюбливал допросы с участием палача, и потому помрачнел.

— В Корсунь. Я здешний, у меня жена осталась в городе.

— Итак, дважды предатель, — заключил гетман коронный, — оставил войско ради бунтовщика Хмельницкого и оставил своих схизматов ради бабы. Вот вам, пан Марцин, ваши голопупые римляне из скифских степей.

Гетман коронный подозвал палача. Полковой дознаватель уже разложил свои орудия: ножи, железные прутья и клещи. Его помощник, маленького роста чумазый мазур, старательно раздувал огонь в небольшой жаровне.

— Давай, мастер, — велел Потоцкий, — покажи свое умение.

Палач с помощником быстро установили разборную деревянную раму с перекрестием внутри, развязали пленнику руки и содрали с него одежду, помогая себе ножами. Затем потащили к раме и прикрутили к ней веревками. Козак не сопротивлялся, видимо, знал, что бесполезно.

— Слушай, — обратился к пленному Калиновский, желая по мере возможности сократить неприятное зрелище, — как твое имя?

— Никита, — буркнул пленник, — Галаган.

— Так вот... Галаган, ты можешь избавиться от мук, буде расскажешь нам правду. Если ты в армии Хмельницкого от самых Желтых Вод, то должен знать, заключил он союз с ханом, или с ним только его приятель Тугай-бей. Ответишь по совести — я прикажу тебя отпустить в Корсунь, искать жену. Может, она еще жива. Ну?

— Идите на хрен, — прохрипел реестровик, — курва ваша мама, а лайдак отец.

Калиновский в который раз подивился этому русинскому обычаю обращаться на "вы" к незнакомым людям, при необходимости сочетая это обращение с непотребной бранью. Он плюнул и отвернулся. Потоцкий подал знак палачу. Мастер вынул из жаровни железный прут, раскаленный докрасна, и, держа его за деревянную рукоять, подошел к пленному.

Палач медленно вел прутом вдоль спины реестровика, оставляя черно-красный след. Козак сначала пытался стискивать зубы, а потом закричал страшно и пронзительно.

— Припекает? — улыбнулся Потоцкий. — Повтори, мастер.

Калиновский продолжал смотреть в сторону. Он уверял себя, что это лишь необходимая на войне жестокость, но запах жареного мяса становился все невыносимее, а крики истязаемого — все громче. Когда реестровик потерял сознание, помощник палача вылил на него ведро воды, а палач отложил прут и взялся за нож.

Острое лезвие вырезало полоску кожи из груди пленного, палач дернул и через минуту держал в руке окровавленную змейку человеческой плоти. Помощник тут же посыпал рану солью, и истязаемый завыл.

— Так мы долго будем возиться, — скривился коронный гетман. — Говоришь, хам, ты к жене шел? Мастер, а ну отрежь этому проходимцу все лишнее, чтобы мог только смотреть на свою бабу.

Палач оскалился и начал рыться в своих инструментах. Реестровик забился в путах.

— Не надо, панство! Не надо! Заключен союз! Еще перед первой битвой! Сюда идет орда! С ханом во главе! Завтра! Завтра здесь будут! А Кривонос в обход пошел! Завтра на вас ударит!

Потоцкий нахмурился.

— Вечером — совет, — сказал он резко и пошел к палатке.

Палач стоял с ножом наготове и ухмылялся в ожидании приказа. Пан Марцин вздохнул с облегчением — обошлось без излишеств.

— Достаточно, — сказал он. — Отвязать и взять под стражу.

Совет превратился в уже привычную грызню. Оба гетмана сцепились между собой к удовольствию шляхтичей — командиров отрядов. Пан Калиновский, знаток татарских обычаев, настаивал, что нужно оставаться на месте и укреплять лагерь. Татары, доказывал он, на долгую осаду не способны, им только бы грабить. А значит, очень скоро они покинут Хмельницкого. Татарам там война, где добыча.

Пан Потоцкий же, памятуя о вражеском войске, которое вот-вот должно было свалиться им на головы, кричал, что нужно отступать в сторону Богуслава, на соединение с князем Вишневецким. Проспорили всю ночь, крик стоял, как на сейме, в конце концов гетман коронный ударил кулаком по столу, напомнил, что командующим его назначил сам король, и приказал отступать.

Приказу подчинились с неудовольствием. Гетман польный, опытный воин, понимал, что коронное войско будет легкой добычей для татарской конницы и козацкой пехоты. А тут еще обоз и добыча, взятая в Корсуне… Надо бы дождаться в укрепленном лагере подмоги от князя Вишневецкого. Но приказ коронного гетмана...

Они там, в Великой Польше, уверены, что против них воюет одна голота. Да... А именную сабельку королевич Владислав Хмельницкому за мужицкий труд на хуторе Суботове подарил. Дурак Чаплинский, нашел с кем связываться — с человеком, который всю жизнь в войнах провел, с которым принц Конде говорил милостиво, когда отряд козацких наемников первым ворвался в Дюнкерк... А, что уже теперь... Костер еще можно было залить: возместить Хмельницкому потери, банитовать сукина сына Чаплинского. А лесной пожар уже не погасить. И раньше восставали реестровики, а с ними Сечь, низовики-дейнеки и хлопы, и раньше было на Руси неспокойно, а Украйна козацкая давно превратилась в гнездо мятежа. Но такого вожака у схизматов еще не было — не просто опытный воин, полководец от Бога.

А пан Потоцкий велит выступать, с таким врагом за спиной. Безумие.

Однако приказ нужно выполнять, и Калиновский велел сворачивать лагерь. Но тревожные мысли не давали ему покоя. И тут гетман польный вспомнил о пленном реестровике.

Козак стучал зубами — у него начиналась лихорадка. Воспаленные раны ему никто не перевязал, пленник кое-как прикрыл их обрывками одежды. От него смердело кровью, мочой и паленым мясом, и Калиновский приложил к носу пропитанный духами платок.

— Слушай, как там тебя... Галаган. Ты говорил, что родом из Корсуня. Знаешь путь, которым может пройти войско? К Богуславу. Если проведешь, дарую тебе жизнь.

— А вы добрый, — хмыкнул Галаган, трясясь в лихорадке. — Но я вас проведу, а меня потом прикончат... Не верю я ляхам ни на грош.

— Кстати, о деньгах, — пан Марцин поморщился брезгливо, — тебе заплатят.

— Сколько? — спросил Галаган. — Нужно, чтобы на хату хватило, и еще...

Договорились. Калиновский приказал пока поместить проводника на телеге и прислать к нему врача. Доверял он козаку не до конца, но все же…Галаган не нетяга-сечевик, и не дейнека-разбойник. Реестровик, привычный к дисциплине. Ну, и благодарен должен быть за спасение жизни. Милосердие угодно Богу.

На следующий день войско двинулось к Богуславу.

Галаган шагал рядом с лошадью Калиновского. Его шатало от слабости, но держался он довольно бодро.

Дорога вела через негустой лес. Пан Потоцкий явно повеселел — его план должен был принести удачу. Галагана теперь он тоже считал частью «своего плана». А вот гетман польный не мог избавиться от тревоги. Инстинкт опытного солдата подсказывал Калиновскому, что за ними следят.

Дорога резко повернула вправо, и оба гетмана увидели спуск к поросшей кустарником балке. С одной стороны над балкой нависал холм, с другой она круто обрывалась вниз. Не хотел Калиновский туда спускаться, ох не хотел. Но от обоза примчался гонец с сообщением, что татары выскочили из лесочка и обстреляли обоз из луков.

С другой стороны грянули самопалы. Солдаты засуетились, а Калиновский знал, что паника на узкой дороге очень опасна.

— Конница татарская, — прохрипел Галаган, — не пройдет оврагом. Надо идти вперед, тогда к обеду выберемся на Богуславский шлях.

Калиновский махнул рукой — вперед. Посмотрел на гетмана коронного: тот командовать уже не рвался, а только бормотал молитвы и целовал иногда образок Матки Боски.
«Если бы не он, — подумал Калиновский зло, — сидели бы сейчас в укрепленном лагере. Бог дал, отбились бы, а там и князь Иеремия подошел бы с войском. А теперь одна надежда — на этого Галагана».

Жовниры медленно спускались по склону на дно балки. Здесь царили тишина и сырость.
Голоса, ржание лошадей и скрип колес словно глохли в неподвижном воздухе.

Сзади грохнуло. Еще раз… Пушечный залп разнес тишину в клочья.

— Вперед! — скомандовал Калиновский и пришпорил коня. Галаган быстро шагал рядом с ним.

Вдруг передовые резко остановились. Дороги не было. Ее преграждал ров. За ним виднелась огромная засека.

— Засада! — закричал кто-то надрывно.

Паника в войске — страшное дело. Люди, лошади, телеги сбились вместе. Подняться по склонам они не могли, лошади скользили, телеги переворачивались. Некоторые бросились бежать на середину балки, заболоченное дно которой оказалось трясиной — могилой для тех, кто хотел спастись.

Ругаясь и срывая голос, Калиновский пытался повернуть растерявшихся людей назад. С гетманом коронным их давно разнесло в разные стороны.

Но на выходе из балки уже слышался треск козачьих самопалов.

Пан Марцин оглядывался по сторонам в поисках выхода. Метавшиеся туда и сюда жовниры не слушали команд. Гетману удалось вырваться из толкотни, сбив конем нескольких человек, но склон балки был крут и скользок, лошадь подняться по нему не могла. Пешему тоже было не вскарабкаться.

И тут он увидел Галагана, которого потерял было из виду. Козак сидел на земле, и смотрел, как мечутся по дну балки растерявшиеся жовниры.

— Ты знал, — сказал Калиновский уверенно. Его затрясло. — Быдло, сволочь! Я же жизнь тебе спас, хамская морда!

Галаган улыбнулся.

— А то бы ваши раззявы так бы меня и схватили. Я сам им навстречу вышел. Гетман Хмельницкий спросил — кто по своей воле жизнь за отчизну готов положить, яко Муций Сцевола, ну, я и решился. Раз мать на свет народила…

Калиновский потянул из ножен саблю. Галаган побледнел, но продолжал улыбаться. Пан Марцин взмахнул клинком...

— Сцевола, — пробормотал, глядя на обезглавленное тело у своих ног. — Проклятый лайдак! Так глупо дать поймать себя в ловушку... Пся крев...

А пушки били все прицельней…

український варіант

Корсунь палав. Солом'яні стріхи на хатках займалися миттєво — місто стало одним великим вогнищем. Мешканці, котрим вдалося вціліти опісля того, як у нього ввійшло коронне військо, метались вузькии вуличками, намагаючись врятувати вже не майно — майна опісля постою королівських жовнірів у них зосталося небагато, але самі життя.
Камінна церква височіла посеред охопленого вогнем міста, неначе Ноїв ковчег. До неї, на узвишшя, бігли ті, кому вдалося вихопитись з вогню.

-Отак, напевне. Нерон дивився на Рим, - сказав Марцін Калиновський задумливо.

Гетьман польний польського війська любив у вільний час почитати щось з римських істориків.

- Порівняли, - хмикнув його співбесідник, - величний Рим з цим русинським свинарником. У які часи ми живемо — я, гетьман коронний, маю поскромлювати жменьку знахабнілих схизматів.

Пан Марцін подивився на гетьмана коронного спідлоба. Приїжджий з Кракова зверхник зовсім не знав місцевих реалій. Як не знав їх його родич і попередник, наголову розбитий козацьким військом під Жовтими Водами.

- Недооцінювати супротивника, пане Потоцький, - сказав вояк докірливо, - ще гірше, аніж його переоцінювати. Ці люди — відважні і міцні духом, і краще було б мати їх друзями, а не ворогами. Наш пан круль зробив помилку, скоротивши козацькі реєстри, і тим самим роздмухавши цей вогонь.

Гетьман коронний зневажливо гмикнув.

- Скажіть іще, що вони такі ж міцні духом, як ваші улюблені римляни. І що серед цих дикунів є люди, котрі, скажімо, во ім'я ойчизни спалять собі руку на жертовному вогні, як Муцій Сцевола у ворожому полоні. Мене цікавить зовсім інше — кількість ворожого війська. Тут зовсім неможливо оборонятись, а ходять чутки, що Крим став союзником цього баніти Хмельницького.

- Шабля, отримана з рук сина круля, нині скуштувала польської крові, - сказав пан Марцін з жалем, - якби ж той Чаплинський не повівся з русинським шляхтичем, як з хлопом...

- Хмельницький — схизмат, а отже нічим не відрізняється від хлопа, - відтяв Потоцький, відвернувшись від палаючого міста і вдивляючись в якусь шамотанину в таборі.

- Ну ось, - сказав він задоволено, - мій наказ виконано. Зараз сюди приведуть полоненого схизмата, котрий і розкаже нам про заміри Хмельницького. Ординарцю, полкового ката сюди. З усім причандаллям.

Полонений виявився кремезним солідним вусанем, вбраним в синій жупан реєстровця, чи то його власний, чи то трофейний — хтозна. Він обдивився обох начільників похмурим, але спокійним поглядом, а потім озирнувся на палаюче місто і спохмурнів ще більше.

- Вивідач, - замельдував один з драгунів, котрі привели полоненого, - ми його схопили якраз перед нашими шанцями.

- Кажи, хлопе, - спитав Потоцький, - що вивідував?

- Я козак реєстровий, - буркнув чоловік у синьому, - а йшов до Корсуня.

- Реєстровик! - сказав гетьман коронний, - зрадник ойчизни. Коли перейшов на бік здрайців?

- Перед тим, як ми вам під Жовтими Водами дали доброго чосу, - відповів нахабний бранець, - а зрадником я не є, бо у себе вдома.

- Куди йшов? - гетьмана вже починало брати зло. Пан Калиновський помовчував — він знав, що одними розпитами тут дійсно не обійдешся. Однак — він недолюблював допити за участю ката і тому теж нервував.

- До Корсуня. Я тутешній, у мене жінка зосталася в місті.

- Отже — подвійний здрайця, - зробив висновок гетьман коронний, - зоставив коронне військо, і зоставив своїх схизматів задля баби. Оце вам, пане Марціне, і голопупі римляни з скитських степів.

Гетьман коронний підкликав ката, котрий уже розіклав свої знаряддя — ножі, залізне пруття та кліщі. Його помічник, малий замурзаний мазур, старанно роздмухував вогонь у невеличкій жаровні.

- Давай, майстре, - звелів Потоцький, - покажи своє вміння.

Кат з помічником швиденько встановили розбірну дерев'яну раму з перехрестям всередині, розв'язали полоненому руки, і здерли з нього одяг, помагаючи собі ножами. Потім потягли до рами і прикрутили до неї мотуззям.

- Слухай-но, - звернувся до полоненого Калиновський, котрий хотів ощадити собі гидкого видовища, - як тебе звати?

- Микита, - буркнув бранець, - Галаган.

- Так от... Галаган, ти можеш позбутися страждань, якщо оповіси нам щиру правду. Якщо ти у війську Хмельницького від самих Жовтих Вод, то маєш знати, чи уклав він союз з ханом, а чи при ньому тільки кінний загін його приятеля Тугай-бея. Якщо скажеш істину — я накажу тебе відпустити до Корсуня, шукати жінку. Може вона ще жива. Ну?

- Ідіть на хрін, - розважливо і спокійно сказав реєстровик, - курва ваша мама, а злодюга — тато.

Калиновського завжди вражав оцей русинський звичай звертатися на “ви” до незнайомих людей, при нагоді сполучаючи це звертання з гидкою лайкою. Він плюнув і відійшов. Потоцький подав знак кату, і радий відзначитися майстер вийняв з жаровні залізний прут, розпеченй до червоного, і, тримаючи його за дерев'яне руків'я, підійшов до полоненого.

Кат поволі вів прутом вздовж спини реєстровика, лишаючи чорно-багряний слід. Чоловік спершу намагався стискати зуби, а тоді вереснув страшно і пронизливо.

- Припікає? - всміхнувся Потоцький, - повтори, майстре.

Калиновський відійшов набік. Він запевняв себе, що це лише необхідні на війні жорстокості, але запах смаленого тіла ставав усе нестерпнішим, а крики катованого — все голоснішими. Коли реєстровик зомлів, помічник ката вилив на нього цебро води, а кат відклав прута і взявся за ніж.

Гостре лезо миттю вкраяло смужку шкіри на грудях полоненого, кат смикнув, і за хвилину тримав в руці закривавлену змійку з людської плоті. Помічник тут таки посипав рану сіллю, і катований завив.

- Так ми довго будемо морочитись, - сказав коронний гетьман з несмаком, - то, кажеш, хлопе, ти до жінки йшов? Майстре, а ну, звалаш цього хама, щоб він міг лише дивитись на свою бабу.

Кат ошкірився і почав порпатись у своїх ножичках. Реєстровик забився у своїх путах.
- Не треба, паньство! Не треба! Я все скажу! Все! Укладено союз! Ще перед першою битвою! Сюди іде орда! З ханом на чолі! Я бачив гінця — вони будуть тут завтра!

Потоцький спохмурнів.

- Увечері — нарада, - мовив він різко і пішов до намету.

Кат очікував подальших наказів. Пан Марцін зітхнув з полегшенням — видовисько закінчилось.

- Досить, - мовив він, - відв'язати і взяти під охорону.

Нарада видалася буремною. Обидва гетьмани зчепились між собою наче пси, на втіху шляхтичам — командирам загонів. Пан Калиновський, знавець татарських звичаїв, радив залишатись на місці і укріплювати табір. Татари, - доводив він, - на довгу облогу не здатні, їм тільки б грабувати. А отже, дуже скоро вони покинуть Хмельницького і рушать туди, де є здобич.

Пан Потоцький же, наляканий кількістю ворожого війська, котре ось-ось мало звалитись їм на голови, радив відступати у бік Богуслава, назустріч Вишневецькому. Радилися всю ніч, галасували, мов на сеймі, і зрештою, гетьман коронний вдарив кулаком об стіл і нагадав, що командуючим його сюди призначив сам пан круль, і що він наказує відступати.

З цим погодились усі, окрім Калиновського. Гетьман польний, бувши досвідченим вояком, розумів, що коронне військо, обтяжене обозом і награбованим у Корсуні добром, є легкою здобиччю для татарської кінноти і козацької піхоти. Треба було б дочекатись в укріпленому таборі підмоги від князя Вишневецького. Але наказ коронного гетьмана... Вони там, у Великій Польщі, упевнені, що проти них воює сама голота. Авжеж... А іменну шабельку королевич Владислав пану Хмельницькому за оранку землі біля хутора Суботова подарував. Дурень той Чаплинський, знайшов з ким зв'язуватись — з людиною, котра все життя у війнах провела, з якою принц Конде говорив милостиво, коли загін козацьких найманців першим увірвався до Дюнкерку... А, що уже тепер... Вогнище ще можна було залити, відшкодувати Хмельницькому втрати, банітувати сучого сина Чаплинського. А лісову пожежу не загасити. І раніше повставали реєстровики, а до них приєднувалась Січ, низовики-дейнеки та хлопи, і раніше було в Русі неспокійно, а Україна козацька з порубіжжя давно перетворилась на гніздо ворохобників. Але такого ватажка у схизматів ще не було — патентований вояк, полководець від Бога.

А пан Потоцький велить відступати, маючи за собою такого ворога. Безумство.

Однак наказ потрібно виконувати — і Калиновський звелів згортати табір. Потім, згадавши щось, звелів привести до себе полоненого реєстровика.

Чоловік стукотів зубами — у нього починалася гарячка. Запалені рани йому ніхто не обробив — бранець сяк так прикрив їх уривками одежі. Від нього смерділо кров'ю, сечею і смаленим м'ясом, і Калиновський прикрив носа просякнутою парфумами хустинкою.

- Слухай, - мовив він, - як там тебе... Галаган. Ти говорив, що є мешканцем Корсуня. Ти знаєш шлях, яким може пройти військо? До Богуслава. Якщо проведеш — дарую тобі життя.

- А ви — добрий, - хмикнув Галаган, стукотячи зубами від лихоманки, - але ж я вас проведу, а мене таки прикінчать... Не вірю я ляхам ні на гріш.

- До речі про гроші, - сказав пан Марцін ледь гидливо, - тобі заплатять.

- Скільки? - спитав Галаган, - треба, щоб на хату вистачило, і ще...

Домовились. Калиновський наказав поки що примістити провідника на возі і прислати до нього лікаря. Він був певен, що робить усе вірно — цей Галаган усе ж таки не нетяга-січовик, і не дейнека-розбишака. Реєстровець, звичний до дисципліни. Він має бути йому, Калиновськму, вдячний за порятунок. Пан Біг велів бути милосердним — це окупиться.

Наступного дня військо рушило на Богуслав.

Галаган чимчикував поряд з конем Калиновського. Його хитало від слабкості, і час від часу реєстровик аж сичав від болю, але тримався досить бадьоро.

Дорога вела через негустий ліс. Пан Потоцький явно повеселішав — його план мав принести удачу. А от гетьман польний не міг позбутися тривоги. Калиновський відчував інстинктом досвідченого жовніра, що за ними стежать.

Шлях різко повернув убік, і керманичі побачили спуск до порослої чагарником балки. З одного боку над балкою нависав пагорб, з другого — вона круто обривалася вниз.

Не хотів Калиновський туди спускатись, ох не хотів. Та від обозу примчав гонець, котрий сповістив, що татари вихопились з лісочка і обстріляли обоз з луків.

З другого боку ліска рявкнули самопали. Жовніри заметушились — а Калиновський знав, що паніка на вузькій дорозі подібна смерті.

- Кіннота татарська, - прохрипів Галаган, - не пройде яром. Треба йти вперед — тоді до обіду виберемось на Богуславський шлях.

Калиновський махнув рукою — рушаємо. Позирнув на гетьмана коронного: той командувати вже не рвався, а тільки бурмотів молитви та цілував час від часу образок матки боски.

“Якби не він, - подумав Калиновський зло, - сиділи б зараз в укріпленому таборі. Бог дав — відбилися б, а там і князь Ієремія підійшов би з військом. А тепер одна надія — на цього Галагана.”

Колона поволі спускалася на дно балки. Тут панувала тиша і вологість. Страшнувата якась тиша...

Ззаду щось ударило. Гейби грім...

- Гармати! - закричав хтось, - гармати...

- Вперед! - скомандував Калиновський і принаглив коня. Галаган крокував поруч з ним — чоловік наче й про біль забув, і тремтіти перестав.

Раптом гетьман польний різко зупинився. Дороги не було. Її перегороджував рів, за яким виднілась велетенська засіка...

- Пастка-а! - закричав хтось, - рятуймося...

Паніка у війську — страшне діло. Люди, коні, вози збилися докупи. Піднятися по схилам вони не могли — коні сковзали, вози переверталися. Дехто кинувся тікати на середину балки, заболочене дно якої виявилося трясовиною — могилою для тих, хто хотів врятуватись.

А гармати все били і били... До гарматного вогню додалися залпи з самопалів.

- Назад! - кричав Калиновський, - Назад! З паном гетьманом коронним його давно рознесло в різні боки.

Назад дороги вже не було — вихід з балки перекрили ворожі лави.

Пан Марцін роззирнувся навсібіч і побачив Галагана. Він сидів собі спокійно на якомусь камінчику під кущем і замріяно спостерігав за тим, як метається по балці приречене військо коронне.

- Ти знав? - спитав Калиновський упевнено, - бидло, ракалія... Я ж життя тобі...

Галаган усміхнувся.

- А то б ваші гицлі, пане гетьмане польний, так би мене і схопили. Я сам їм назустріч вийшов. Гетьман Хмельницький спитав, хто життя своє за ойчизну ладен покласти, яко Муцій Сцевола, ну я і наважився.Раз мати родила... Обвів я вас, пане Калиновський, довкола пальця як дітей малих.

Калиновський потягнув з піхов шаблю. Галаган зблід, але продовжував усміхатись. Пан Марцін змахнув клинком...

- Сцевола, - пробурмотів, дивлячись на обезголовлене тіло біля своїх ніг, - клятий лайдак. Отак по дурному дати завести себе в пастку... Пся крев...

Зверху все долинав і долинав гарматний гук.

@музыка: нема

@настроение: вранішнє

@темы: українське, ФБ

---

Питаннячко

Господа райтеры, у кого есть аккаунт на Самиздате... Что с ним случилось? Говорят, что его закрыли по новому российскому закону. Кто чего слыхал?

@музыка: нема

@настроение: Що це було, Локі?

@темы: глюки

---

Не забуваємо.

Бувають злочини більші за війну.... Того року зерно продавали за кордон за валюту. Ціна сталінської індустріалізації - людожерство.

@музыка: Альбіноні Адажіо

@настроение: сумне

@темы: українське

---

Актуальненько

Євген Маланюк

СТЕПОВА ЕЛЛАДА
1.

Повіє вітер з Понту. Скитський степ
Прокинеться, зітхне, і буйна тирса
Зеленим морем знов на нім зросте,
І побіжать зелені хвилі.
Ширша
За синє море встане широчінь.

О земле вічна, ти — одна на світі! —
На небі — глибочіє древня синь,
Внизу — прозора велетенська тінь
Від хмари, що жене південний вітер.

І при балках оселі заквітчав
Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця,—
Твій шлюбний цвіт — та срібная парча…
І чорні очі ваблять крізь віконця.

Ой, вийди в сад, що бджолами бренить,
Поглянь: земля справляє з сонцем шлюби!
Та вдарить час. Мов меч, упаде мить,
І нікому тоді оборонить
Твою весну від вихору і згуби.

2.

А може, й не Еллада степова,
Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.

В безбожній церкві — шабаш, шум і шал.
Кувінька кнур. Хтось бреше песім писком.
В живуче тіло мертвая душа
Вступає знов. І — ось вона! Так близько!

Труна свистить, колуючн. А Вій
Залізні вже розплющує зіниці.
Півнів не чуть. І в мутній голові
Горить одне, що все це — ні! — не сниться.

3.

Кричу в туман, в цвинтарну млу,
Та — ненамарне. День настане,—
Жбурнуть в розжарену смолу
Зухвальця тіло окаянне.

Під гул дзвіниць, під гомін міст,
В ім'я краси, життя і ладу,
Високий виставлять поміст —
Навік четвертувати зраду.

І хоч рубати буде кат
Гидку потвору вже на — амінь,
Та довго ще живучий гад
Підскакуватиме шматками.

День настане?

@музыка: Т. Житинський "Любо братці, любо"

@настроение: злий

@темы: українське, поезія

---

Раптово...

***
Умирая под звуки арфы
В бледных утренних небесах,
Да, под звуки небесной арфы,
Согласиться, что тело - прах,
Да и песни, наверно, тоже,
Только это нельзя принять
Даже в тесном каменном ложе,
где приходится умирать.
На войне полоса стальная
Просвистит и в тебе замрет,
Или так - красота земная
Мягко сердце твое порвет,-
Ты умрешь, так сказали боги,
Помнишь - боги, давным-давно,
Помнишь, были в крови дороги
И вот так же - темно, темно.
«Но вы можете быть убиты» -
Да, я знал, но не знал, что - так:
В вязком море по красным плитам
Прорываясь, как на маяк,
На какие-то звезды в камне,
В низком каменном потолке.
Эта лодка, она узка мне,
Да и весла рвутся в руке,
Лучше так доплыву - без карты -
Тело бросив на корабле,
Умирая под звуки арфы
В обожаемой злой земле.
Одного не успел понять я -
Что я слышал в своем пути
Сквозь гуденье огня Проклятья,
Что порой не дает идти...
(То ли тучи громадой серой
Мягко ропщут над головой,
То ль обрывки музыки Эру
Донеслись до слуха его.

© Арандиль

@музыка: нема

@настроение: сонне

@темы: сильмовське, поезія

---

Відповідь султана запорожцям.

І знову 3 левел. Про лист запорожців султану знають усі. А от про гідну відповідь султана запорожцям відомо куди менше - матеріал було засекречено на 400 років) Наша команда ці вдомості знайшла і от... Світлий образ валіде та закінчення, котре додало трагізму веселій та непристойній байці належать батькові нашому кошовому.

Название: Достойный ответ
Автор:  nolofinve
Бета:  virago  Луче Чучхе
Размер: драббл (869 слов)
Пейринг/Персонажи: султан турецкий Мехмед IV, запорожцы, валиде Турган
Категория: джен
Жанр: матерная сказка
Рейтинг: R
Краткое содержание: разве ж мог владыка Блистательной Порты оставить оскорбление без ответа?
Примечание: основан на известном "Письме запорожцев турецкому султану"
Предупреждение: много нецензурной брани, обоснуй умер, полное издевательство над историей и турецким султаном




Какой ты, к черту, рыцарь, когда голой жопой ежа не убьешь.

Из письма запорожцев турецкому султану

Мехмеда, султана турецкого, аж трясло от злости.

Толмачей он, конечно, приказал повесить сразу, и еще — удавить вельможных пашей, слышавших, как читали письмо от приднепровских гяуров. Несчастные толмачи подобрали достойные описания всем "свиньям" и "собакам", щедро рассыпанным в письме. Верно перевели "македонского броваря" и "вавилонского повара" — гнусными этими словами непокорные рабы намекали, что султан своими руками готовит запрещенное пророком вино и пряные свиные блюда. Трудности вызвала фраза "нашего хуя крюк", и один из толмачей предположил, что мужские стати у необрезанных неверных кривые, словно у псов. Сравнения с собачьим хуем султан стерпеть не смог, взревел и понесся по дворцу с воплями, схватив проклятую бумагу. Увы, по детской привычке он побежал к старой валиде, позабыв, что десять лет назад запер ее в башне под охраной.

— Они назвали меня сыном "ебаной шайтаном матери"! — возопил Мехмед, размахивая руками. Евнухи по углам покоев попрощались с жизнью.

Валиде Турган ловко подпрыгнула, выхватила свиток у сына, развернула его, нахмурила лоб, припоминая родной язык, и захохотала, а потом принялась по турецкому обычаю хлопать себя по ляжкам.

— Что поделать? — хихикала она. — Твой отец был тот еще шайтан, они прямо в яблочко. А заделал тебя-дурака.

После такого предательства Мехмед приказал казнить и евнухов, чтобы утешиться и досадить матери.

Целый полк янычар разыскивал казака, который письмо привез и подбросил его прямо в султанскую опочивальню. Ясное дело, они никого не нашли, хотя перевернули вверх дном весь Стамбул и реквизировали в пользу войска всех кур и баранов на базаре.

Султан метался по дворцу, топал ногами и швырял диванные подушки во все живое. Любимая жена, всхлипывая, прикладывала капусту к синякам под глазами. Гаремные красавицы прятались по углам, не осмеливаясь выглянуть на свет божий. Даже вид колов, на которых корчились в муках придворные и евнухи, не привел султана в хорошее расположение духа. Один из визирей оказался живуч, терять ему было нечего, а потому он прямо с кола проорал на всю площадь все, что запомнил из гнусного письма. И про хуй собачий тоже.

— Надо написать ответ! Позвать сюда мудрых улемов!

Улемы долго трясли бородами, вертели оскорбительный текст и так и сяк, и наконец подали султану исписанный лист. Мехмед выругался и отшвырнул бумагу.

— Глупцы! Они уже надругались над моими титулами и званиями, а вы снова начинаете с того, что я Властелин Блистательной Порты! Рубите головы всем! Всем!

Мудрецы повалились султану в ноги, подметая пол длинными бородами.

— Если до завтра, — сказал властелин властелинов, — я не увижу достойного ответа, то в моем государстве станет намного меньше вашей мудрости.
Наутро улемы привели во дворец нищего бродячего дервиша.

— О, владетель древа жизни, — воскликнули они, упавши ниц, — вот этот юродивый бродяга говорит, что может достойно ответить на оскорбительное послание.

Султан благосклонно кивнул.

— Повелитель, — улыбнулся бродяга, — зачем тратить слова на недостойных? Они уверяют, что вы не можете убить ежа вашим драгоценным обнаженным седалищем — докажите обратное. Пусть вашим посланием будет этот самый еж.

Мехмед думал долго. Улемы на полу боялись шевельнуться. Султан решился.

— Приготовить послание запорожским псам, — велел он, — и пусть этот дурак его и отвезет.

Принесли ежа. Султан с ужасом посмотрел на него, потом решительно спустил штаны.

— Козолуп, — бормотал он, примериваясь, — свинья, винокур... Кобылья жопа! Не мужчина, не рыцарь и не воин, потому что голой жопой... Их что там, всех посвящают в воины таким образом? О, Аллах! Ну, раз!

— Еб мою мать, валиде! — завизжал султан не своим голосом.

До самого утра стража во дворце слышала, как из башни старой валиде доносился такой хохот, будто там веселились все демоны преисподней. Но Мехмед довольно потирал руки, сесть он не мог, зато всем доказал, что кое-что еще — может.

Юродивый вернулся через год.

— Ну, что сказали тебе гяуры? — грозно вопросил султан, — была ли посрамлена их ложь и глупость?

Дервиш вздохнул и открыл деревянный ящик. Внутри было большое осиное гнездо.

— И что с этим делать?

— Они сказали, — дервиш с ужасом глядел на уже показавшихся ос, — что тот, кто прошел первую ступень посвящения, сам должен догадаться.

Султан всерьез забеспокоился. Потом спросил, есть ли в темницах пленные запорожцы. Через час янычары привели пред ясные очи властелина оборванного худого гяура.

— Говори, шайтан запорожский, — велел султан, — ты прошел посвящение в воины?

— Да, — ответил пленник бодро.

— На ежа э... голым задом садился?

— Конечно, без этого никак, — потупившись, ответил пленник.

— А что ты делал с осиным гнездом?

Лицо гяура вытянулось. Он прикусил губу и опустил голову.

— Это страшная тайна, — наконец ответил он. — Я могу открыть ее, но только как рыцарь рыцарю, а не как раб.

— Я дарую тебе свободу, рассказывай.

И казак, который за время плена немного изучил турецкий, что-то прошептал султану.

— О, Аллах! И как это тебе удалось?

— Как рыцарь рыцарю… — протянул наглый гяур.

— Сколько? — спросил Мехмед деловито.

Через час казак выехал из Стамбула на быстром коне, в новом наряде и с кошельком, полным золота. Тайну он прошептал султану на ухо, и любопытные расслышали только слова "намазать медом".

Прошел ли Мехмед вторую ступень посвящения — никто не знает. Но казакам он больше не писал, и пленников к нему близко не подпускают.

***


Рассказчик смолк, переводя сбившееся дыхание. Хохот его товарищей еще звучал, ему вторило бряцание цепей, звук отразился от стен подвала и вырвался через узкое окошко к небу.

— Чего смеются эти гяуры? — позвал стражника проходивший мимо слуга. — Они же там годами солнца не видят.

— Славят нашего султана Мехмеда. Слышишь? Повторяют его имя.

— Медом! Медом! — доносилось из подземной тюрьмы

український оригінал

“Який ти, в чорта, лицар, коли голою сракою їжака не уб'єш”
Лист запорожців турецькому султану.
Мехмеда, султана турецького аж трусило від люті.

Товмача він, ясна річ, наказав повісити, а також скарати смертю тих своїх вельмож, котрі, на своє нещастя, були присутні при читанні листа від тих подніпровських гяурів. Злощасний товмач впорався з усіма лайками, вірно переклав "броварника македонського" і "кухаря вавілонського", визначив всіх свиней і собак, котрих кляті гяури набазграли на папері у великій кількості, але ніяк не міг перекласти фразу "нашого х... крюк", і, зрештою, мовив, що невірні пси напевне мають криві собачі прутні. Порівняння з собачим х... султан стерпіти не міг, як не міг і перенести те, що поганці назвали його сином йобаної шайтаном матері.

Ціла чота яничарів розшукувала того, хто листа привіз і підкинув просто до султанової спочивальні. Ясна річ, що вони нічого не знайшли, хоча перевернули догори дригом весь Стамбул і реквізували на користь війська всіх курей та баранів.

Султан метався по парадній залі і жбурляв подушками з диванів в усе, що рухалося. Улюблена дружина, схлипуючи, прикладала лід до синця під оком. Решта гаремних красунь ховалися по закутках, не насмілюючись визирнути звідти.
Навіть вигляд паль з настромленими на них придворними не потішив можновладця. Один з візирів вирішив, що втрачати йому вже нема чого, і прогорлав на всю площу те, що запам'ятав з перекладу. А запам'ятав він багато, в тому числі і про собачі прутні.

- Треба написати відповідь! - врешті решт звелів можновладець, - покликати сюди премудрих улемів!
Улеми довго трусили бородами, крутили образливий текст і так і сяк,і зрештою подали султанові списаний лист паперу.

Мехмед пробіг його очима, вилаявся і жбурнув листа у поштивих мудреців.
- Дурні! - крикнув, - вони вже поглумились над моїми титулами і званнями, а ви знову починаєте з того, що я володар Блискучої Порти! На палю! Всіх!

Мудреці повалилися султану в ноги, замітаючи підлогу бородами.

- Якщо до завтра, - сказав султан, - не буде гідної відповіді, в моїй державі поменшає мудреців, зате поменшає і султанського гніву.

Зранку улеми привели до султанського палацу мандрівного дервіша.

- О, сонцесяйний, - завели вони, упавши ницьма, - оцей ось юродивий волоцюга говорить, що може гідно відповісти на образливий лист.

- Говори, - наказав султан дервішу.

- Повелителю, - всміхнувся волоцюга, - навіщо витрачати слова на негідних вас людей, та ще й гяурів. Вони запевняють, що ви не можете вбити їжака вашим дорогоцінним оголеним сідалищем — доведіть протилежне. Нехай вашим посланням буде цей самий їжак.

Мехмед думав довго. Улеми на підлозі боялись ворухнутись.

Султан усміхнувся.

- Приготувати послання до запорозьких псів, - звелів він, - і нехай цей дурень його і відвезе.

Принесли їжака. Мехмед довго роздивлявся тваринку, тоді рішуче спустив штани.
- Козолуп, - бурмотів він, - свиня, броварник... Кобиляча дупа! Не чоловік... Не лицар і не воїн, бо голою сракою... Їх що там, усіх посвячують у воїни таким чином? О, Аллах! Ну, раз, два, три...

- Йоб мою матір, величну валіде! - вереснув султан не своїм голосом, - який уйобок вигадав подібну посвяту!

Наступного дня дервіш вирушив у дорогу. Мехмед задоволено потирав руки. Сісти він не міг, однак врятована лицарська честь була вищою за біль у сідницях.

Юродивий повернувся через рік.

- Ну, що сказали тобі гяури? - спитав Мехмед задоволено, - чи посоромлена була їхня брехня і дурість?

Дервіш, зітхнувши,вийняв з торбини велике осине гніздо.

- І що з цим робити?- розгублено запитав Мехмед.

- Вони сказали, - відповів дервіш, - що той, хто пройшов першу ступінь посвяти, сам має здогадатись.

Султан знову думав довго. Потім поцікавився, чи є в темницях полонені запорожці.

Десь через годину яничари привели перед ясні очі володаря обдертого худого гяура, котрий,однак, цікаво роззирався навсибіч.

- Говори, шайтане запорозький, - звелів султан, - ти пройшов посвяту в лицарі?

- Авжеж, - відповів полонений бадьоро.

- На їжака е...голим задом сідав?

- Аякже, - в очах бранця затанцювали веселі іскорки, - без цього ніяк.

- А що ти робив з осиним гніздом?

Лице гяура витягнулось. Він прикусив губу і опустив голову.

- Це велика таємниця, - зрештою відповів він. - я можу відкрити її, але як лицар лицареві.

- Я дарую тобі свободу, - сказав Мехмед, - оповідай.

Козак, котрий за час полону трохи навчився турецької, щось прошепотів султану у наставлене вухо.

- О, Аллах! - вигукнув султан, - і як це тобі вдалося?

- А це моя особиста таємниця, - сказав нахабний гяур, - але, як лицар лицареві...

- Скільки? - спитав Мехмед діловито.

За годину козак виїхав зі Стамбула на баскому коні, у новому вбранні і з гаманцем, повним золота. Таємницю він прошепотів султанові на вухо, цікаві почули тільки уривок фрази - "намазати медом"

Чи пройшов Мехмед другу ступінь посвяти - ніхто не знає. Але козакам він більше не писав.

@музыка: "Козакам до ср..." Народнє

@настроение: прокачується

@темы: українське, ФБ