І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
А ми їх не будемо сватати, ми їх одружимо, ось.... Злючий фік про одруження Арельде та Келегорма. Далі буде ще продовження про цю милу пару, якщо матиму настрій))
ізврат тут
Якби того дня Келегорм не посварився зі своїм братом Куруфіном, історія Середзем я пішла б визначеним Професором шляхом…
Однак, володарі Гімладу таки посварились… Майже без приводу…
Келегорм приводив до ладу своє волосся… Він оглядав себе у великому свічаді з усіх боків, а Куруфін широкими кроками ходив по залі і обурювався…
Власне кажучи – Куруфін обурювався всім і завжди. Якщо їхній брат Карантір вибухав люттю, і довго переживав кривди, справжні та уявні, якщо сам Келегорм швидко ображався, і швидко ж перегоряв – то Куруфін завжди знаходився в стані постійної некерованої люті.
Недарма Куруфіна прозвано було Атарінке – він був схожий на Феанаро, але схожим так, як бліда тінь з Мандосу на повнокровного ельда. Напевне тому він і підтримував в собі оцей гнів, схожий на батьківське могутнє полум я як відблиск Ітилю на світло Анари…
Келегорм мав необережність подумати про це, не затулившись аваніре. Неврівноваженість брата – треба сказати улюбленого брата – однак починала йому набридати. Ну, а для Куруфіна цього було цілком досить.
- Я поїду до Таргеліону сам! - вигукнув він, - і візьму з собою Тьєлпе! Якщо ти не бажаєш сприймати серйозно мої слова...
Келегорм тільки хмикнув. Щоденні балачки про те, що їх обділено землею і владою, давно йому приїлись. Запальний Турко змирився з тим, що Верховним Королем нині є Фінголфін (зрештою, якщо вже не батько Феанор, то чи не все одно...), що вони з братом є соправителями Гімладу (коли навіть Карантір править Таргеліоном самостійно), і що у Третього Дому більше земель, ніж у Першого з Другим разом узятих.
Одним словом - Куруфін вирушив до Таргеліону сам... У супроводі сина, котрий мріяв подивитись на славетне озеро Геллеворн і побувати в гостях у гномів.
Не минуло й тижня - а Келегорм уже занудьгував... Він ніколи не розлучався з Атарінке так надовго.
Однак депресії скоро було покладено край...
- Мілорде, - доповів якогось погожого ранку вістовий- Аварі, - прибула леді... Красива, неначе пелюстка вишні...
Келегорм ніяк не міг привчити вістового доповідати коротко і по суті. Однак зауваження не зробив - бо зацікавився гостею...
- Вона Синде чи Нанде? - поцікавився володар Гімладу, скоса поглянувши в улюблене свічадо.
- Леді є з Голодрім і є прегарною, - відповів вістовий.
Нолде... Пречудово... Келегорм розправив плечі і звелів
- Проси до зали... Я йду...
Леді очевидно вже встигла переодягнутися з дороги - Келегорм ще з порогу загледів сліпучо-білу постать незнайомки. Потім панна обернулась, і Феанорінг уздрів знайоме обличчя...
Як Куруфін був тінню батька Феанора, так Арельде, донька Нолофінве, нагадувала свого татка - лицем, занадто прямою поставою, крижаним поглядом сірих очей... Втім Турко знав - очі ці зрідка теплішали... При чому дуже часто в його присутньости.
Відвідин панни Келегорм не очікував. Йому було відомо, що Арельде перебуває в Гондоліні - потаємному граді, який її брат Тургон вибудував з наказу Вали Ульмо. Турко в казочку про явлення Вали не вірив, і завжди вважав, що серед трьох братів-Нолфінгів двоє є відважними, а третій - боягузом.
А от що привело до Гондоліну Арельде, котра дорівніювала відвагою братові Фінгону?
Втім - Келегорм був би останнім, хто розпитував би про таке леді Арельде. Але, ясна річ, першим - хто оточив її увагою і шанобою.
Жити у Гімладі стало набагато цікавіше... Леді позбавила Келегорма багатьох клопотів - в тому числі підхоплюватись зрання, перевіряти варту, розбирати провинності дружинників... Воїнство зміну влади сприйняло в основному спокійно - ті, хто спробував ремствувати, говорили потім, що вони звикли до палкого гніву Феанаро і роду його, а нервен просто зморожувала їх зневагою. Турко від серця насолоджувався неробством і полюванням, на яке він вибирався знов таки разом з Арельде.
Небагатослівна, як всі Нолфінги, Арельде небагато оповідала родичу про життя в Гондоліні. Турко, однак, зрозумів - їй не подобався не сам Гондолін, а причаєна атмосфера страху в закритому граді, сім поясів стін, суворі заборони на вхід і вихід... У Віньямарі, біля моря у неї були покої вікнами на захід, і вона слухала гомін морських хвиль. В Гондоліні ж з усіх вікон було видно лише гори - восьму стіну потаємного міста.
Вона виїхала з міста, як тільки донька Тургона підросла настільки, щоб обійтися без піклування родички. І чомусь - Турко боявся навіть уявити собі чому - вирушила до Гімладу, а не до Дор-Ломіну, або до Барад-Ейтель. Про свій шлях панна оповідала скупо, однак Келегорм аж зашипів від люті, почувши, що воїни Тінгола не пропустили леді з невеличким супроводом через Доріат.
Арельде відбилася від супроводу біля Еред Горгорат. Келегорм знав ті місця - там мешкав якийсь прадавній жах, мандрівні Нандор зомлівали при спробі оповісти про нього... Часом там зникали необережні Ельфи... Просто зникали без сліду. І саме цей шлях доріатські прикордонники вказали цій тендітній дівчині...
І вона здолала його. Сама...
Вони посварились просто тому, що не могли не посваритись. Занадто ріжними були ці двоє... Розлючений Келегорм кричав так, що його було чути в дворі замку... Він пригадав панні і її батька, нині Верховного Короля, всупереч роду Феанаро, і боягуза-брата, і те, що вона нині командує його воїнами так, неначе є самим Нолофінве...
Вона не вибігла, а вийшла геть сягнистим спокійним кроком. А коли Келегорм нарешті віддихався і кинувся шукати панну, вістовий доповів, що леді скочила на свого вороного і помчала з твердині геть.
Добре, що поруч з мисливцем-Феанорінгом завжди був Гуан...
Турко б спрямував свого коня на захід, подумавши, що панна вирушила до Гітлуму... Але Гуан вперто вів зовсім у іншому напрямку - до лісу Нан-Ельмот.
Ліс, просякнутий прадавніми чарами, опирався, не пускав... Але Феанорінг вперто пробивався вперед, незважаючи ні на колючки, ні на подерте вбрання. Він дрімав під зорями, поклавши голову на теплий бік Гуана, а поруч тривожно форкав його кінь... Він довго блукав...
Хатину було захищено чарами... Окрім простого захисту, яким користувались Нандор, і який не міг зупинити Нолдо з Валінору, Турко відчув і дещо інше...
Любовні чари... Ними було просякнуто повітря... Келегорм побачив палац, усміхнених ельфів-челядинців, прегарно оздоблені зали...
За витворним столиком, вкритим гаптованою скатертиною, сиділа вона і високий красень-Синда, котрий весь аж наче світився ніжністю...
Синда оповідав Арельде про кохання, палке і чисте, як зорі над Нан-Ельмотом, і леді слухала, і її очі, очі Нолде з Аману, котрі й так сяяли, мов дві зорі, променились теплим світлом, так не схожим на звичний жорсткий блиск...
І Турко повернув би геть, зрозумівши, що спізнився... Повернув би...якби не Гуан.
- Хазяїне, - прогарчав пес, - погляньте на це моїми очима...
І Феанорінг поглянув... І жахнувся.
Хатинка була недоглянутою і брудною, другі двері відчинялися просто до кузні, замість усміхнених ельфів прислужували за столом невеличкі на зріст гноми з доволі таки злобними обличчями. Синда не перетворився на почвару, ні, але зігнувся, згорбився, зчорнів на лиці.
І не любов палала в його очах - а злоба і торжество. Він говорив про свою зненависть до Нолдор-братовбивць, про те, що помститься, змусивши доньку Фінголфіна прислужувати собі... Що вона народить йому сина, якого він виховає ворогом її народу...
І запальний Турко вихопив меча...
Келегорм назавжди б втратив свою панну, якби зарубав перед її очима Ельфа, якого вона вважала нестямно закоханим... Перед яким вже починала відкриватися холодна, незаймана лілея її феа...
Гуан штовхнув господаря ззаду - і відчайдушний удар розрубав навпіл стіл зі щелястих почорнілих дощок...
Вони схопились з-за столу обидва - Синда і Арельде, і Ельф кинувся до стіни, на якій висів меч чудової - як одразу визначив син Феанаро - роботи.
Але Арельде вже отямилась... І зрозуміла.
- Забери мене звідси, торон, - мовила вона до Келегорма, - зі мною за столом сиділа моя смерть...
І Келегорм вивів її на зарослий травою дворик, розкидавши челядинців-гномів, але Синда вибіг за ними, тримаючи в руці меча.
- Його звати Еол, - прошепотіла Арельде, - він говорив, що мене кохає...
- Він говорив лжу, - відказав син Феанаро, - це я кохаю тебе...
І Ельфи схрестили мечі під зорями Нан-Ельмоту, і Еол весь час лаяв Келегорма братовбивцею і завойовником, а син Феанаро бився мовчки, і гарячка в його крові поволі поступалася місцем холодній люті.
Він зранив Ельфа, котрого звали дивним ім ям Еол, але не став добивати - бо поруч стояла Арельде, в очах якої була огида, але і жалість теж. До того ж Келегорм знав - злощасний Еол страждатиме в цьому світі більше, ніж у Мандосі.
Бо Арельде ніколи не належатиме йому...
Турко пригадав, що в Законах, котрі встановили для Ельфів Валар, начебто не одобрювались шлюби поміж близькими родичами.
Та кінь його вже мчав рівниною Гімладу, Арельде дрімала в його обіймах, поруч рівно біг Гуан, а ззаду чувся тупіт копит вороного коня Арельде, що біг впорожні.
- Зрештою, - мовив лорд Гімладу сам до себе, - тут не Аман, тут Белеріанд... Валар поблизу нема, а у Моргота я не питатиму дозволу...
- Але чи дозволю я? - прошепотіла Арельде.
І Келегорм замість відповіді обережно торкнувся вустами вуст панни, а що не отримав одразу ляпаса, то зрозумів - дозволить...
ізврат тут
Якби того дня Келегорм не посварився зі своїм братом Куруфіном, історія Середзем я пішла б визначеним Професором шляхом…
Однак, володарі Гімладу таки посварились… Майже без приводу…
Келегорм приводив до ладу своє волосся… Він оглядав себе у великому свічаді з усіх боків, а Куруфін широкими кроками ходив по залі і обурювався…
Власне кажучи – Куруфін обурювався всім і завжди. Якщо їхній брат Карантір вибухав люттю, і довго переживав кривди, справжні та уявні, якщо сам Келегорм швидко ображався, і швидко ж перегоряв – то Куруфін завжди знаходився в стані постійної некерованої люті.
Недарма Куруфіна прозвано було Атарінке – він був схожий на Феанаро, але схожим так, як бліда тінь з Мандосу на повнокровного ельда. Напевне тому він і підтримував в собі оцей гнів, схожий на батьківське могутнє полум я як відблиск Ітилю на світло Анари…
Келегорм мав необережність подумати про це, не затулившись аваніре. Неврівноваженість брата – треба сказати улюбленого брата – однак починала йому набридати. Ну, а для Куруфіна цього було цілком досить.
- Я поїду до Таргеліону сам! - вигукнув він, - і візьму з собою Тьєлпе! Якщо ти не бажаєш сприймати серйозно мої слова...
Келегорм тільки хмикнув. Щоденні балачки про те, що їх обділено землею і владою, давно йому приїлись. Запальний Турко змирився з тим, що Верховним Королем нині є Фінголфін (зрештою, якщо вже не батько Феанор, то чи не все одно...), що вони з братом є соправителями Гімладу (коли навіть Карантір править Таргеліоном самостійно), і що у Третього Дому більше земель, ніж у Першого з Другим разом узятих.
Одним словом - Куруфін вирушив до Таргеліону сам... У супроводі сина, котрий мріяв подивитись на славетне озеро Геллеворн і побувати в гостях у гномів.
Не минуло й тижня - а Келегорм уже занудьгував... Він ніколи не розлучався з Атарінке так надовго.
Однак депресії скоро було покладено край...
- Мілорде, - доповів якогось погожого ранку вістовий- Аварі, - прибула леді... Красива, неначе пелюстка вишні...
Келегорм ніяк не міг привчити вістового доповідати коротко і по суті. Однак зауваження не зробив - бо зацікавився гостею...
- Вона Синде чи Нанде? - поцікавився володар Гімладу, скоса поглянувши в улюблене свічадо.
- Леді є з Голодрім і є прегарною, - відповів вістовий.
Нолде... Пречудово... Келегорм розправив плечі і звелів
- Проси до зали... Я йду...
Леді очевидно вже встигла переодягнутися з дороги - Келегорм ще з порогу загледів сліпучо-білу постать незнайомки. Потім панна обернулась, і Феанорінг уздрів знайоме обличчя...
Як Куруфін був тінню батька Феанора, так Арельде, донька Нолофінве, нагадувала свого татка - лицем, занадто прямою поставою, крижаним поглядом сірих очей... Втім Турко знав - очі ці зрідка теплішали... При чому дуже часто в його присутньости.
Відвідин панни Келегорм не очікував. Йому було відомо, що Арельде перебуває в Гондоліні - потаємному граді, який її брат Тургон вибудував з наказу Вали Ульмо. Турко в казочку про явлення Вали не вірив, і завжди вважав, що серед трьох братів-Нолфінгів двоє є відважними, а третій - боягузом.
А от що привело до Гондоліну Арельде, котра дорівніювала відвагою братові Фінгону?
Втім - Келегорм був би останнім, хто розпитував би про таке леді Арельде. Але, ясна річ, першим - хто оточив її увагою і шанобою.
Жити у Гімладі стало набагато цікавіше... Леді позбавила Келегорма багатьох клопотів - в тому числі підхоплюватись зрання, перевіряти варту, розбирати провинності дружинників... Воїнство зміну влади сприйняло в основному спокійно - ті, хто спробував ремствувати, говорили потім, що вони звикли до палкого гніву Феанаро і роду його, а нервен просто зморожувала їх зневагою. Турко від серця насолоджувався неробством і полюванням, на яке він вибирався знов таки разом з Арельде.
Небагатослівна, як всі Нолфінги, Арельде небагато оповідала родичу про життя в Гондоліні. Турко, однак, зрозумів - їй не подобався не сам Гондолін, а причаєна атмосфера страху в закритому граді, сім поясів стін, суворі заборони на вхід і вихід... У Віньямарі, біля моря у неї були покої вікнами на захід, і вона слухала гомін морських хвиль. В Гондоліні ж з усіх вікон було видно лише гори - восьму стіну потаємного міста.
Вона виїхала з міста, як тільки донька Тургона підросла настільки, щоб обійтися без піклування родички. І чомусь - Турко боявся навіть уявити собі чому - вирушила до Гімладу, а не до Дор-Ломіну, або до Барад-Ейтель. Про свій шлях панна оповідала скупо, однак Келегорм аж зашипів від люті, почувши, що воїни Тінгола не пропустили леді з невеличким супроводом через Доріат.
Арельде відбилася від супроводу біля Еред Горгорат. Келегорм знав ті місця - там мешкав якийсь прадавній жах, мандрівні Нандор зомлівали при спробі оповісти про нього... Часом там зникали необережні Ельфи... Просто зникали без сліду. І саме цей шлях доріатські прикордонники вказали цій тендітній дівчині...
І вона здолала його. Сама...
Вони посварились просто тому, що не могли не посваритись. Занадто ріжними були ці двоє... Розлючений Келегорм кричав так, що його було чути в дворі замку... Він пригадав панні і її батька, нині Верховного Короля, всупереч роду Феанаро, і боягуза-брата, і те, що вона нині командує його воїнами так, неначе є самим Нолофінве...
Вона не вибігла, а вийшла геть сягнистим спокійним кроком. А коли Келегорм нарешті віддихався і кинувся шукати панну, вістовий доповів, що леді скочила на свого вороного і помчала з твердині геть.
Добре, що поруч з мисливцем-Феанорінгом завжди був Гуан...
Турко б спрямував свого коня на захід, подумавши, що панна вирушила до Гітлуму... Але Гуан вперто вів зовсім у іншому напрямку - до лісу Нан-Ельмот.
Ліс, просякнутий прадавніми чарами, опирався, не пускав... Але Феанорінг вперто пробивався вперед, незважаючи ні на колючки, ні на подерте вбрання. Він дрімав під зорями, поклавши голову на теплий бік Гуана, а поруч тривожно форкав його кінь... Він довго блукав...
Хатину було захищено чарами... Окрім простого захисту, яким користувались Нандор, і який не міг зупинити Нолдо з Валінору, Турко відчув і дещо інше...
Любовні чари... Ними було просякнуто повітря... Келегорм побачив палац, усміхнених ельфів-челядинців, прегарно оздоблені зали...
За витворним столиком, вкритим гаптованою скатертиною, сиділа вона і високий красень-Синда, котрий весь аж наче світився ніжністю...
Синда оповідав Арельде про кохання, палке і чисте, як зорі над Нан-Ельмотом, і леді слухала, і її очі, очі Нолде з Аману, котрі й так сяяли, мов дві зорі, променились теплим світлом, так не схожим на звичний жорсткий блиск...
І Турко повернув би геть, зрозумівши, що спізнився... Повернув би...якби не Гуан.
- Хазяїне, - прогарчав пес, - погляньте на це моїми очима...
І Феанорінг поглянув... І жахнувся.
Хатинка була недоглянутою і брудною, другі двері відчинялися просто до кузні, замість усміхнених ельфів прислужували за столом невеличкі на зріст гноми з доволі таки злобними обличчями. Синда не перетворився на почвару, ні, але зігнувся, згорбився, зчорнів на лиці.
І не любов палала в його очах - а злоба і торжество. Він говорив про свою зненависть до Нолдор-братовбивць, про те, що помститься, змусивши доньку Фінголфіна прислужувати собі... Що вона народить йому сина, якого він виховає ворогом її народу...
І запальний Турко вихопив меча...
Келегорм назавжди б втратив свою панну, якби зарубав перед її очима Ельфа, якого вона вважала нестямно закоханим... Перед яким вже починала відкриватися холодна, незаймана лілея її феа...
Гуан штовхнув господаря ззаду - і відчайдушний удар розрубав навпіл стіл зі щелястих почорнілих дощок...
Вони схопились з-за столу обидва - Синда і Арельде, і Ельф кинувся до стіни, на якій висів меч чудової - як одразу визначив син Феанаро - роботи.
Але Арельде вже отямилась... І зрозуміла.
- Забери мене звідси, торон, - мовила вона до Келегорма, - зі мною за столом сиділа моя смерть...
І Келегорм вивів її на зарослий травою дворик, розкидавши челядинців-гномів, але Синда вибіг за ними, тримаючи в руці меча.
- Його звати Еол, - прошепотіла Арельде, - він говорив, що мене кохає...
- Він говорив лжу, - відказав син Феанаро, - це я кохаю тебе...
І Ельфи схрестили мечі під зорями Нан-Ельмоту, і Еол весь час лаяв Келегорма братовбивцею і завойовником, а син Феанаро бився мовчки, і гарячка в його крові поволі поступалася місцем холодній люті.
Він зранив Ельфа, котрого звали дивним ім ям Еол, але не став добивати - бо поруч стояла Арельде, в очах якої була огида, але і жалість теж. До того ж Келегорм знав - злощасний Еол страждатиме в цьому світі більше, ніж у Мандосі.
Бо Арельде ніколи не належатиме йому...
Турко пригадав, що в Законах, котрі встановили для Ельфів Валар, начебто не одобрювались шлюби поміж близькими родичами.
Та кінь його вже мчав рівниною Гімладу, Арельде дрімала в його обіймах, поруч рівно біг Гуан, а ззаду чувся тупіт копит вороного коня Арельде, що біг впорожні.
- Зрештою, - мовив лорд Гімладу сам до себе, - тут не Аман, тут Белеріанд... Валар поблизу нема, а у Моргота я не питатиму дозволу...
- Але чи дозволю я? - прошепотіла Арельде.
І Келегорм замість відповіді обережно торкнувся вустами вуст панни, а що не отримав одразу ляпаса, то зрозумів - дозволить...
@музыка: К. Єрофеєв "Танго"
@настроение: Доброго ранку )))
@темы: моя творчість
