читати тут
Анара зникала за гірським хребтом...
Нолофінве любив споглядати захід. Пливкий багряний відблиск світила, котре він за звичкою називав "новим", тривожив душу, але й приносив спокій.
Вежа Барад-Ейтель, де перебував нині лорд, мала західне вікно. Єдина у всій фортеці. Решта мали лише бійниці, звернені на північ.
Обличчям до півночі... Обличчям до загрози.
Нині звичка до спокійного споглядання стала Верховному королю в пригоді.
Ранком - тільки ледь благословилося на світ - до твердині прибув вершник- Нолдо.
Воїна цього Нолофінве чудово знав. Ектеліон був приятелем його другого сина Туракано, а також славетним флейтистом. Ельдар запевняли, ніби він може перевершити навіть Даерона з Доріату, про вправність якого у грі на флейті поміж Аварі ходили легенди.
Флейти Даерона Нолофінве чути не доводилось. З доріатців він був знайомий лише з Маблунгом та Белегом - нагоду до знайомства дало Свято Єднання. Елу Тінгол так і не став союзником у цій війні, а Арфінги, єдині з Нолдор, кого він приймав у себе в Менегроті, зробили перемовини неможливими, оповівши королю Синдар подробиці Виходу Нолдор з Аману.
Витримка - ось чого часто не вистачало палким ельдар з-за моря... Звісна річ - не тільки Арфінгам. Ангарато вибухнув через свою нещодавню сутичку з Карністіром, котрий теж поводив себе нерозумно. Але показувати сусідам відсутність внутрішньої єдності все ж таки не треба було.
Артафінде в своєму листі до Верховного Короля шкодував, що не зміг стримати брата. "Якби з нами був тато, - писав король Нарготронду, - то все могло б піти по іншому..."
Якби Арафінве не повернув назад... Дипломатична м яка натура молодшого брата могла б нині стати у пригоді.
Однак брат зломився, почувши голос Судді... І Нолофінве залишився сам...
Феанаро... Тоді з ними ще був Феанаро... Але про старшого брата - як про болючу незажилу рану - Нолофінве намагався не згадувати.
Феанаро тоді задля особистої кривди трохи не погубив рушення... Ангарато - погубив військовий союз...
Тепер, здається, надійшла черга його власної родини погубити спільну справу задля особистих кривд.
Лорд пам ятав, що його другий син втратив в Гелькараске кохану. Що він звинувачує в цьому Феанаро - а хто з рушення, котре йшло по кризі, не звинувачував Вогняного Духа у своїх втратах.
І все таки, тоді, біля Мітріму, ворожнеча потроху пригасла...
Виявилося - що ні... Туракано нічого не забув, і щонайстрашніше - нічого не пробачив.
Лист, привезений Ектеліоном, лежав на столику поруч. За день Нолофінве запам ятав його дослівно.
Туракано залишав Невраст і Віньямар - твердиню на морському березі. Він вже відпровадив своїх підданих в потайну долину в горах, де і сподівався перебути до того, коли ця війна так чи інак закінчиться.
Листа наче писала вередлива дитина. Туракано то згадував дружину, то оповідав, як він нудьгує за Тіріоном, то хвалився, що його вдостоїв бесідою сам вала Ульмо, котрий і порадив такий хитрий план.
- Він знає, що зроблене ним називається зрадою, - мовив Нолофінве до променів Анари.- Феанаро не знав - він ніколи не дбав за почуття інших. Він лише покинув на західному березі - як йому здавалося - недолугу зайвину.
Віконце поволі темнішало.
- І Ангарато не зраджував нас - адже Тінгол нам не ворог... Він просто виявився нестриманим, мій любий небіж...
Рука, що звикла стискати руків я меча, з силою зіжмакала тонкий папір.
- А Туракано знає... Знає, що втеча з поля битви перед лицем ворога, зветься зрадою...
- Мій лорде, - голос за спиною, - я невчасно...
- Заходь, Ектеліоне, - сказав Нолофінве рівно, - заходь і сідай...
- Ви любите дивитись на захід - флейтист-воїн присів на кріселко, - а Фіндекано обожнює споглядати схід.
- У Фіндекано ще є естель, - мовив Верховний Король, - а що любить нині споглядати Туракано?
- Дивиться на воду, - обережно озвався Ектеліон, - годинами...
- І слухає глас Ульмо, - в голосі Нолофінве задзвеніла крига, - так передай же йому...
Ектеліон звів руку, наче намагаючись захиститись від удару.
- передай, що нині у мене лише один син - Фіндекано Відважний... Аракано, мій наймолодший, загинув у битві, а третього сина не було ніколи.
Флейтист опустив голову.
- Я попереджав його, - мовив стиха, - і я, і Глорфіндейл. Але решта вельмож підтримали лорда.
- А Арельде? - спитав Нолофінве.
- Вона була проти... Вона прибула б до вас, аби не Ітарільде...
- Принаймні - я маю ще доньку, - сказав Король, - вона може повернутись до нас з Фіндекано тоді, коли цього забажає.
Він встав і підійшов до вікна. Вітер висмикнув з пальців зіжмаканий клапоть паперу.
- Такі великі втрати, - сказав у порожнечу, - я просто не знаю, як захистити Побережжя... Лорд Кірдан звісно не Тінгол, але раптом і до нього вже дійшла оповідь про Альквалонде...
Помовчав...
- Ми втрачаємо військо без бою, - озвався знову, - починає збуватись Прокляття?
- Мій лорде, - сказав Ектеліон, - мені так жаль...
- Зіграй мені, - сказав Король не обертаючись, - я тепер довго не почую голос твоєї флейти.
Полилася музика. В кімнати вже стемніло настільки, що Ектеліон відчув необхідність у "нічному зорі" Тепер він бачив все в м яких сіруватих тонах. Синя накидка Короля стала просто темною.
- Мабуть тільки моя погибель сколихне цю зогнилу душу, - сказав Нолофінве.
- Мій лорде...
- Байдуже... Грай...