І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Розміщу тут - бо заглючила флешка з текстом, довелося просити вдруге... Роззява-Ноло
Фанфік з доволі несподіваним альтернативним закінченням. Спершу все по канону (ну майже все), а потім...
Нерданель тут дуже гарно вийшла... Ну і Ельронд - йому б кінноту в атаку водити)))
читати тут
Тіріон – тихе містечко…
Хоча зрештою було дозволено повернутися до рідних домівок мешканцям Тол-Ерессеа, хоча останні Нолдор Середзем’я покинули береги Ендоре, Тіріон так і зостався тихим містечком.
Німували великі садиби, прикрашені квітами та статуями з мармуру, замість дитячого сміху в них дзюркотіли водограйчики, а замість кількох десятків осіб, яким садиба могла дати притулок, в ній жило двоє-троє Ельдар, зрідка більше.
Жінка в білому мешкала в садибі сама.
Її маєток знаходився на околиці Тіріону, і був оточеним стіною – єдиний такий у місті.
За сотні збіглих літ стіна, хоч і скріплена магічно, поволі руйнувалася, а її рештки оплітали плющ і барвінок.
А брама з вибитою на ній восьмипроменевою зорею так і зосталася напіввідчиненою з Першої Епохи.
О, Благословенні Землі, де немає старіння й смерти – для тих, хто живе тут, немає й забуття.
Жінка в білому знаходила собі роботу, аби чимось заповнити своє безсмертя.
Вона підтримувала лад в покоях синів і в подружньому покої, вона висікала в мармурі подоби тих, хто нині в Мандосі, вона обійшла пішки весь Аман Благословенний, дійшла до Форменосу і довгий час перебувала в напівзруйнованій твердині. Коли вона вирушила звідти, то могила Великого Князя Фінве та тих кількох воїнів, котрі загинули разом з ним, зосталася прикрашеною різьбленою стелою з білого каменю.
Жінка в білому дуже зрідка навідувала садибу коваля Магтана, свого батька, а останні кілька століть не бувала там зовсім.
Жінка в білому зовсім не навідувала своїх подруг – вірних, незважаючи ні на що. Вони самі приходили до неї – княгиня Анайре, та Велика Княгиня Нолдор Еарвен. Жінка приймала їх радо, однак не сумувала, коли вони йшли.
Бо в їхніх садибах дзвеніли пісні і чувся сміх більш, ніж одного Ельда.
Жінка в білому не заздрила подругам, але їй було боляче переступати поріг їхніх домівок.
Часом до неї навідувався білявий блакитноокий Ельда, чий розум дорівнював його вроді. Жінка подовгу розмовляла з ним, а він, прощаючись, цілував їй руку і називав любою вуйною.
Зовсім зрідка вона ходила до моря…
Альквалонде дуже відріжнялося від Тіріону. Воно мало все, чого не було в принишклому у тузі місті Нолдор – дітлашню на вулицях, веселих юних Ельдар, сповнені щастя садиби. . Жінка проходила вулицями поволі, гордовито тримаючи голову в білому запиналі, заходила до порту і блукала там по білих мармурових плитах, іноді виходила на берег заливу…
Ліворуч вона не ходила ніколи. А якщо і ходила, то не доходила до Білої Вежі, біля вершечка якої застиг на вічному припоні повітряний корабель під назвою «Вініглот».
Якогось дня оповісники рознесли Тіріоном звістку, що з Ендоре прибуде корабель, який привезе додому останніх Нолдор Середзем’я.
Ще довго стоятимуть Сірі Гавані на краєчку того, смертного світу, ще довго князь Кірдан, майстер і музика, відправлятиме на Захід тих з Аварі, які все ж таки вирішили, що жити у світі Безсмертних краще, аніж блукати людським світом, поволі перетворюючись на тіні, а то й гинучи від людської злоби, однак Нолдор, гордих войовників і великих митців, не зосталося в Ендоре.
На честь закінчення вигнання уряджено буде свято – так мовили оповісники від імені Великого Князя Нолдор Арафінве. Свято, радість і вічне примирення всіх Квенді Аману.
Жінці в білому не було на кого очікувати з останнім кораблем, але вона все ж таки пішла до порту.
З місця, яке вона собі вибрала, було видно знамениту камінну арку і причал.
На причалі вже зібралися вельможі - жінка в білому відзначила, що і Другий, і Третій Доми Нолдор прибули у повному складі.
Ось Великий Князь Арафінве з жоною Еарвен… Їхній син, єдиний Нолдо, що повернувся з Мандосу, той самий білявий Ельда, котрий звав її любою вуйною. Жінка в білому мимоволі усміхнулась і вимовила його ім ’я – Фінарато.
Поруч з Фінарато – його дружина, красуня-ваніе Амаріе. Закохана пара з’єдналася опісля довгої розлуки, і нині не може надивитися одне на одного, хоча вже стільки часу минуло від повернення сина Арафінве. Дві епохи, все так… А до Еарвен прихилилась тонесенька світловолоса жона у святковій блакитній з золотом сукні. Вона з поверненців, народжених в Ендоре – згадує жінка в білому – жону звати Келебріан, і є вона донькою Артаніс, сестри Фінарато. Бідолашна еllet була в полоні у орків, з орочих лап її вирятував чоловік з синами, але змушений був відіслати жону на Захід, бо не зміг визволити її з обіймів чорної туги. Жінка в білому пам’ятає, як непритомну Келебріан знесли з корабля на руках. Однак, лікування в садах Ірмо дало свої наслідки – Келебріан знову є здоровою і веселою. Щоправда сміх її якийсь занадто веселий, неначе надтріснутий дзвіночок, але ж у неї попереду вічність, чи не так?
А ось княгиня Другого Дому, вельможна Анайре. Їй пощастило менше, аніж Еарвен, до якої повернувся син, і яка очікує на повернення доньки. Всі троє її синів у Мандосі,не говорячи вже про чоловіка, князя Нолофінве, і донечка там, красуня Арельде. Однак, біля княгині стоїть білява жона, схожа на ваніе. Це – Ітарільде, донька середнього сина. Їй, та її чоловікові - Адану вдалося дібратися сюди морем ще до Війни Гніву. Жінка у білому добре пам’ятає плітки тих часів. Оповідали, що Вишні були в розгубленості від присутньости смертного в Благословенних Землях, однак, все закінчилось тим, що Адана Туора зоставили у Валінорі, та ще, з благословення Валар, його вік подовжився незмірно, порівняно з віком смертних Ендоре. Навіть славетні королі загиблого Нуменору прожили менше, аніж проживе цей широкоплечий воїн з волоссям кольору розтопленого золота. Однак, для нього все одно надійде час старости та смерти – не скоро, але надійде. Туор про це ніколи не думає, жінка в білому, цікава від природи, якось приймала його у себе, разом з Ітарільде та Анайре, і довго розмовляла з цією особою. Туор був першим і єдиним Аданом, якого жінка в білому бачила в своєму житті, він видався їй милим та чемним, але по одній особі не можна судити про всіх.
Поруч з цією парою, котра й досі викликає легеньке зацікавлення у альквалондських Телері, стоїть Аданедель, світловолосий, як і його батьки. Це Еаренділь, переможець дракона Анкалагона і капітан «Вініглоту». Чи зволила з’явитись його жона? Жінка в білому не може стримати відрази, загледівши поруч з героєм Війни Гніву його жону Ельвінг. Не так і давно цій пані хтось оповів про те, ким є жінка в білому, і Ельвінг назвала її жоною потвори і матір’ю тварей. Бідолашний Еаренділь трохи не згорів від встиду за жону, і надіслав жінці в білому довгого листа з вибаченнями. Жінка в білому на листа не відповіла, хоча якраз на Еаренділя серця не тримала – простосердий мореплавець дуже нагадував свого батька-Адана.
Це все, що зосталося від Другого та Третього Домів. Від Першого ж залишилася тільки вона – жінка в білому. Її невістка, дружина п’ятого сина, живе у своїх батьків. Прокляття Судді збулося повністю – не вижив навіть онук жінки в білому, якого батько маленьким хлопчиком вніс на руках на корабель, відбитий у Телері.
«Справедливості стало задосить» - шепоче жінка в білому, а її гострий зір вже розріжняє на обрії біле вітрило. Корабель…
Квенді все прибувають – зустрічати корабель вийшов князь Альквалондський Ольве з пишним супроводом, і всі родичі княгині Ельвінг з Нового Доріату. Деяких з них жінка в білому пам’ятає з прадавніх часів власного дитинства – Ельве Тінгола, його брата Ельмо… А от син Ельмо народився вже опісля того, як Вишні запросили Квенді до Валінору…. Як же його… А… Галадон…
Синдар прибули сюди ріжними шляхами. Частина – на кораблях, а частина – через Мандос, через смерть і воскресіння. Щасливі та веселі, вони блукають лісами Аману, як колись блукали лісами Ендоре, виспівуючи пісень. А для свого князя Ельве та його жони Майе Меліян звели вони, за допомогою Нолдор, величний палац в самому серці Нового Доріату.
Ось вже біля причалу витвір князя Кірдана, і поволі згортається біле вітрило.
Жінка в білому вдивляється в тих, хто ступає на сходні. Ось високий чоловік в білосніжному вбранні, вік його важко визначити, як важко визначити походження. Він йде, важко спираючись на патерицю, але лице його ніби молодшає з кожним кроком.
Величним старим ступив на сходні чоловік з патерицею, а на мармурові плити порту став юний з вигляду красень-Майя, і вуста жінки в білому прошепотіли його ім’я – Олорін.
Двоє чоловічків поруч з ним аж заніміли від такого перетворення, і Олорін доброзичливо всміхається до них. До жінки в білому доходили чутки про Війну Кільця, хоча останнім часом вона зовсім перестала цікавитись новинами. Однак, про таких істот вона чула: це періани, або ж гобіти.
Один з періанів є старим. Не з вигляду – насправді. Жінці в білому не доводилося бачити старих – таких старих, Туор бо і досі має вигляд молодика. Чоловічок ледве дрібоче волохатими ніжками, спираючись на ціпок, та приязно киває високому зібранню. Його обережно підтримує під руку другий періан, жінка в білому бачить його лице, ще молоде, витончене, наче у Квендо, з тим особливим виразом болісної зосередженості, який жінка в білому спостерігала у тих поверненців, котрі побували у ворожому полоні, або втратили кревних. Зосереджений і в той же час спустошений погляд істоти, якій уже нема чого втрачати.
Оце, мабуть, і є головний герой Війни Кільця. Жінка в білому думає з гіркотою, що милосердніше було б зоставити цю смертну істоту на тому боці. Тут він буде лікувати роз’ятрену пам’ять садами Ірмо, поздоровшає як Келебріан, знову матиме спокій духу як Фінарато, однак настане час, і з дна душі знову підніметься каламуть, і страшні змори вчепляться в душу, як ngauro в необережного Квендо.
Зі сходнів тим часом спускається велична пара. Високий пишно вбраний Синда (Ельфа подібного зросту нечасто зустрінеш серед цього народу) йде об руку з високою ж красунею в білій, розшитій золотом сукні. Волосся еllet міниться золотом і сріблом. Жінка в білому усміхається, згадавши, як її шалений чоловік попрохав у цієї діви пасемце волосся. Всього лишень як зразок для якогось виробу. О, ця Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель… Вона відмовила своєму родичу так гостро, що про це кілька літ пліткував весь Тіріон.
На причалі знявся рух, Келебріан кидається до матері, а та пригортає її до себе. Тим часом високий Синда обіймається з Галадоном та Ельмо… Він є їхнім родичем – згадує жінка в білому. А зветься… Їй говорили… Ну, як одне з дерев на Тол-Ерессеа… А, згадала… Келеборн.
З корабля тим часом сходять ще троє Ельфів – Нолдор з вигляду. Всі троє – темноволосі і, здається, світлоокі. У першого з них волосся укладене в химерну зачіску, і жінка в білому мимоволі опускає очі – невідомий Ельф здався їй схожим на… Вона не хоче про це думати, але пам’ять, безжалісна пам’ять безсмертної, підказує їй, що подібні зачіски носили двоє братів Фінвіонів. Її чоловік, та його молодший брат…
Двоє Ельфів поруч з ним схожі одне на одного, мов відбиток у дзеркалі. Близнята… Жінка в білому відчуває, що їй на сьогодні вже досить чужого свята і починає вибиратися з натовпу. Краєчком ока бачить, як Ельф з високою зачіскою обіймає Келебріан, однак переводить очі на сходні корабля.
Сходні є порожніми…
- Артаніс останньою покинула твердиню, - говорить сама до себе жінка в білому, і кілька Ельдар здивовано обертаються до неї, - о, ця Артаніс… Але ким є оті троє?
Власне, дізнатись про те вона може і сьогодні. Запрошення на бал у Великого Князя Нолдор Арафінве лежить на столі у головній залі її садиби. Жінка в білому так його і не розгорнула. І на бал не піде – не потрібні їй веселощі, якими прикрито тугу за тими, хто нині блукає Туманними Чертогами. Нехай Еарвен тішиться сином та донькою, не згадуючи про тих трьох синів, що в Мандосі, нехай Анайре пригортає онуку і пишається правнуком, переможцем дракона, оминаючи словом тих, хто впав на землю Ендоре поверженими, але не переможеними… До того ж, на балі будуть синдарські гості та Телері з Альквалонде, і хтось та прошипить їй у спину: «жона убивці, матір тварей». Ні, краще попрацювати над черговою статуєю, або зробити якусь милу серцю дрібничку для подарунку… кому тільки...
Жінка в білому повертається до своєї садиби. Заходить у дворик, вставлений мармуровими подобами, і завзято працює до сходу Ітилю.
Наступного ранку вона зібралася продовжити працю, що не дає заснути спогадам. Не поспішаючи, нагріла на спиртівочці води, всипала до заварничка листя quenilas, дістала зшиток з творами мудреця з Гондоліну, Пеноголда, який їй передав Еаренділь разом з вибаченнями… Quenilas – то листя бесіди, а з ким найкраще бесідувати жоні і матері загиблих, як не з загиблим же мудрецем.
Опісля вона переодягається в робочу сорочку та штани, волосся заплітає по-чоловічому, в одну тяжку косу… З потьмянілого свічада на неї дивиться високий стрункий Ельда, рудоволосий та зеленоокий. Риси обличчя у неї різкуваті, як для жони, однак чоловік називав її своїм Ясним Вогнем… Аж доки не проміняв її на витвір власних рук, і не вирушив на безвість…
Жінка, вбрана вже не в біле жалобне вбрання, яке вона носить постійно, а в брунатну сорочку, чорні штани та полотняну накидку до колін, виходить з дому на обплетену диким виноградом галерею і поволі спускається сходами. Повертає на зарослу травою доріжку саду, і раптом відчуває спиною чийсь погляд.
Жінка не є полохливою, до того ж достеменно знає, що тут, у Валінорі їй нічого не загрожує. Але раптом з глибин пам’яті виринають прадавні дні її дитинства там, в Ендоре, дитинства під зорями, коли спокій рудоволосого дівчати берегли озброєні списами воїни.
- Майтімо? – раптом чує вона голос Ельфа. Незнайомий голос, сповнений якоїсь божевільної надії, - Майтімо… Це ви?
Вона обертається і трохи не скрикує від несподіванки і жаху. На хвилю їй здається, що вона бачить Феанаро, розхвильованого і стривоженого, тоді риси незнайомця раптово стягуються, тужавіють – і ось уже перед нею Нолофінве, брат її чоловіка, холодний і розважливий. Ось тільки волосся Нолофінве ніколи не заплітав ось так – у дві коси, перевиті стрічками. Але вона знала ще одного Ельда, котрий пишався такими косами…
Незнайомець уже зрозумів, що перед ним еllet, і лице його прийняло вираз належної ввічливості. Жінка тепер бачить з певним полегшенням, що обличчя незнайомця зовсім не є аж так схожим на лик її meldo . Певна схожість, звісно є – у Ельфа родові риси Фінвіонів, і він дуже нагадує… ну так, дійсно, Нолофінве, оцим зосередженим виразом на обличчі, і його синів – Фіндекано зачіскою і ніжним вигином вуст, а Туракано – високим опуклим чолом і мигдалевидним розрізом очей…
- Я уклінно прошу пробачення, - говорить Ельф, одночасно схиляючись перед господинею дому, - я налякав вас… Але мені на хвилину здалося, що я бачу особу, яку не сподівався уздріти тут… І тому…
Тепер жінка остаточно пізнає його – це поверненець з останнього корабля, той, що обіймався з Келебріан. Він змінив зачіску і вбрання – тоді на ньому були якісь важкі шати зеленкуватого кольору з невідомої тканини, нині ж – легка оксамитна камізелька, синя, розшита срібними зорями, такі ж штани і білесенька сорочечка з мереживним комірцем.
Жони Другого Дому явно очікували на родича… Але хто ж це? Жінка марно напружує пам’ять, згадуючи, хто міг вижити з нащадків синів та доньки Анайре. Келебріан… У неї був чоловік, який відправив її на Захід, а сам зостався в Ендоре…
- Дозвольте відрекомендуватись, - мовить Ельф, - моє ім’я – Ельронд, а ви… я знаю, хто ви… Там, в Ендоре, я знав ваших синів… Феанорінгів…
Жінка вже зрозуміла – незнайомець прийняв її зо спини за… За її старшого сина… Майтімо високий… був високим, але ж і вона є височенькою, як на еllet. Накидка, чоловіча зачіска… Він таки справді знав її первістка, цей Ельронд.
- Я… - її гість затинається від хвилювання, - я є сином Еаренділя та Ельвінг, і родичем Другого Дому…
Він говорить ще щось, але очі жінки вже спалахують гнівом… О, вона не Феанорової крові, однак народила Вогняному Духу таких же запальних синів. Вона згадала – саме за оцього Ельронда вимовляла їй Ельвінг, коли назвала «матір’ю тварей». Ельронд, і… здається у нього був брат. Третє убивство родичів, так це називається, під такою назвою записано в літописи. Ельронд і… Ельрос… Двоє малолітніх заручників, огидна справа, огиднішою за неї було хіба що убивство підлітків - синів Діора, братів Ельвінг…
- Ви прийшли, - говорить жінка крижаним голосом, - подивитись на матір убивць? Дивіться – моє ім’я Нерданель, і я не визнаю фальшивого каяття. Я люблю своїх загиблих і пишаюсь ними. Назвіть мене матір’ю тварей і забирайтесь геть!
- Мила пані Нерданель, - говорить Ельронд розгублено і зовсім не гнівно, - я… я не мав чести знати всіх ваших синів, але двоє з них замінили мені батьків. Я стільки часу мріяв виповісти вам вдячність… Я… Я був для Майтімо… все одно, що син… Названий син… і тим самим був мій брат для Макалауре…
Він схиляє коліно перед заціпенілою Нерданель, і шанобливо торкається вустами її руки. Так цілують стяг перед тим, як іти до битви. Зарості давно не плеканого саду розпливаються у жінки перед очима. Вона поволі осувається на землю, останнім проблиском розуму почувши, як Ельронд кличе її на ім’я.
- Аmme Нерданель… Ви отямились, ненько?
Гаряча долоня у неї на чолі. З неї струменіє цілюща сила, котра дає полегшення тілу і духу.
- Ви є… - затинається вона, - цілителем, вельмишановний Ельронде?
- О, трохи… Зовсім трохи.. Вам краще?
Краще, звісно ж краще… Вона лежить на канапі у великій залі – гість заніс її у дім на руках… Яка ганьба, вона не зомлівала ще жодного разу. Навіть тоді, коли її вперше назвали матір’ю вбивць. Навіть тоді, коли дізналася, що довелося пережити її первістку… Навіть тоді, коли їй оповідали про смерть синів, ледве стримуючи зловтіху. Навіть тоді, коли зрозуміла, що до неї не повернеться навіть Тельперінкваро, єдиний онук, остання надія…
- Краще… Ельронде, ви…
- О, шанобливе звертання до того, хто є настільки молодшим… Звіть мене Ельронд, просто Ельронд – і ніяк інакше.
Нерданель поволі зводиться на ноги, незважаючи на лагідні протести гостя. Вибачається, виходить з зали, і йде до шафарні, де вбирає сукню з зеленого оксамиту, до сукні добирає смарагдове намисто, волосся розпускає, і вдягає поверх золотий же обруч-оберіг зі смарагдом посередині. Обруч роботи Феанаро, намисто теж, десь мають бути ще й сережки, атож, ось і вони. Вперше жінка шкодує, що відпустила дів-еllet з родин, спокревених з Першим Домом. Тоді б садиба не мала вигляд пустки… Ельронд… Він народився десь… Наприкінці Першої Епохи, незадовго до Війни Гніву… Не такий він уже і юний – нині зоря Епохи Четвертої... Названий син її Майтімо… А де ж подівся його брат, отой … Ельрос? Загинув?
Коли вона нечутною ходою еllet випливає до зали, Ельронд підводиться з кріселка, і ще раз вклоняється, легко й невимушено. Нерданель запрошує його до віталеньки, де приймає зазвичай своїх подруг. Тут затишно, і гобелени на стінах, і приладдя для заварювання quenilas, воду для якого вона одразу ж ставить грітись.
- Присаджуйся, Ельронде, - говорить вона, - і вибач за деякий безлад. Я живу тут сама…
- Я бачу, - говорить він гнівно, і Нерданель знову здригається – трохи схожости все таки є…
- О, не тому, що мене прирекли на самотність, - говорить вона заспокійливо, - я сама так захотіла.
- Але ж хтось таки говорив вам ті лихі слова.
- Квенді не є злими, - всміхнулась Нерданель, - всього лише кілька осіб… Мене давно вже ніхто не кривдить… До того ж – я і не дам себе скривдити. Я змогла гідно відповісти навіть пані Ельвінг, котра поводила себе…
«Це ж його мати… О, як я могла забути… Вірніше ні, не забути – просто не укладається в голові, що цей Нолдо, котрий вдався в рід Фінве, є її сином…»
- Пробач, - говорить вона, - я не мала…
- Нема за що вибачатись, - мовить Ельронд, а погляд його стає крижаним, - я не настільки люблю еllet, яка дала мені життя, щоб ображатись на справедливу про неї думку. Зрештою – я її ненавиджу. Чому ви так дивитесь?
- Бо здивована, - тихо відповідає Нерданель, - зв’язок батьків та дітей є святинею, і я ніколи і не від кого не чула таких слів.
- А якщо еllet сама розрубала цей зв’язок?
- Не вірю в можливість подібного…
Ельронд зітхає. Руки він стиснув перед собою на стільниці – вузькі сильні долоні воїна і музики.
- Чи дозволите, - запитує зрештою, - оповісти вам… Свою історію. Вона є часткою життя ваших двох синів. Я мріяв про цю зустріч дві епохи.
- Звісно, дозволяю, - говорить Нерданель заспокійливо, - і уважно вислухаю.
- Можливо, - мовить Ельф несміливо, - деякі з моїх спогадів спричинять вам біль…
- Я так давно ні з ким не говорила, - Нерданель ставить на стіл порцелянові чашечки, тонесенькі, мов пелюстки вишні, - про своїх синів… Про Феанаро. В Тіріоні це вважається поганим тоном – згадувати тих, хто в Мандосі. Лише Фінарато оповідав мені про те, як вони усі там жили… Як воювали. Однак, йому так тяжко згадувати…
- О, я мав честь познайомитися зі славетним Фінродом Фелагундом, - говорить Ельронд з шанобою, - мене рекомендувала Галадріель… тобто Артаніс.
- Галадріель? – посміхається Нерданель, - так її звали там?
- Відкрию вам велику таємницю, - сказав Ельф серйозно, - вона терпіти не може свого синдарського назвиська.
- О, ця Артаніс, - на бліді щоки Нерданель виступив рум’янець. Зараз вона є вродливою, дуже вродливою. Гість розуміє, що тягнути далі не можна – час починати оповідь.
- Як ви вже зрозуміли, вельможна пані Нерданель, я є нащадком брата вашого чоловіка, Нолофінве, якого в Середзем’ї звали Фінголфіном. Його син Тургон, ви його знали як Туракано, має доньку Ідріль, відому вам як Ітарільде. Ця Ітарільде за життя свого у потаємному граді Гондоліні одружилася з Аданом доброго вояцького роду на ім’я Туор. Свого часу вони вирушили на кораблі відшукати шлях на Захід, і зникли у морі без вісти. Лише опісля Війни Гніву ми дізналися, що вони досягли берегів Благословенної Землі. Ім’я сина їхнього, Аданеделя Еаренділя, відомо всім, хто хоч раз слухав мандрівних співців…
- Переможець дракона і рятівник Середзем’я, - всміхається Нерданель, і Ельронд серйозно киває головою.
- Саме так, моя пані – переможець і рятівник… Отже, з батькового боку я є з роду Фінвіонів, однак, і рід моєї матері є не менш славетним… По материній лінії я походжу від князя Ельве Сінголло, що його ще звали Тінголом. Жоною його була Майе Меліян, отже в моїх жилах є кров Майяр…
«Ось звідки здібности цілителя, - думає Нерданель, з цікавістю дослухаючись до співучого голосу гостя, - зазвичай цілительками є діви та жони, чоловіки майже не успадковують цього дару. Затягнути собі рани можуть усі, а от врятувати іншого… Кров Синдар і кров Маяр… Однак, цей Ельронд зовсім не схожий на Синда…»
- Про доньку Тінгола Лутіень та її кохання до Адана Берена ви мали чути… хоча б від вельможного Фінрода…
- Я слухала «Le o Leitian», - говорить Нерданель, - у виконанні найкращих співців Тіріону.
- О, красиві слова… Я маю власну думку про цю історію… Однак, кохання… Що ж, нехай буде так… Однак завдяки їм, та ще Ельве Тінголу до Доріату потрапив один з Сильмарилів…
- Вони ж не могли не знати… - виривається у Нерданель.
- Не могли, - відповідає гість, - заклятий камінь погубив спершу Тінгола, тоді Наугрім , убивць Тінгола… Потім Сильмарил зберігався у Лутіень, а опісля смерти її та Берена перейшов до Аданеделя Діора, мого діда… Як бачите – кров Аданів у мене і від матері, і від батька.
Ельф прикриває очі, і мова його ллється, немов шелест річкових хвиль.
«Ми з братом народились в Гаванях… Не в Сірих Гаванях, в Гаванях Сіріону. Невеличке містечко з білого мармуру біля гирла величної ріки, білий маяк на березі… Гарної години з маяка було видно обриси острова Балар…
Ще до нашого народження Нолдор програли битву, ту, що її назвали потім Битвою Незлічених Сліз – Нірнает Адорнедіад. В ті часи її звали просто – Останньою… Опісля впав Нарготронд, тоді Гондолін… Гавані Сіріону, град, що належав князю Фалатрім Кірдану, був переповненим біженцями з Белеріанду, частина ж з них, як і сам князь Кірдан, котрий втратив два своїх гради, знайшла притулок на острові Балар.
Князь Кірдан, котрий був свого часу союзником Фінгона Відважного, відомого вам як Фіндекано, надав пристановисько вцілілим Нолдор Гітлуму та втікачам з інших розгромлених твердинь. Так в Гаванях Сіріону опинилися Туор та Ітарільде з моїм майбутнім батьком – Еаренділем.
А через деякий час до Гаваней Сіріону прибули і біженці з взятого Маедросом Руссандолом та його братами Доріату.»
Ельронд бере тонкими пальцями філіжаночку квенілас і робить ковток, а Нерданель опускає вії і мимоволі зітхає… Доріат… Друге вбивство родичів… Що ж, її гість попереджав, що їй боляче буде слухати. І оце – Маедрос… Ельронд говорить на квенья, витонченому стародавньому квенья, так говорили її сини, так говорить і вона сама. Але часом в його мові прориваються синдарські слова і назви… Вона знає імена своїх синів на синдарині, але ніколи їх так не називала подумки і не хоче називати.
«Наші майбутні батько та мати познайомились і одружились саме в Гаванях Сіріону. Я говорю «наші», бо ми з братом Ельросом були нерозлучними, як всі близнята. Батько… Я шаную його, як воїна, як переможця дракона, як «рятівника Белеріанду», хоча опісля того порятунку землі, омитої кров’ю Нолдор, просто не стало… Але він зник разом зі своїм кораблем так, як зникав до того не один раз… Ми просто не встигали зрозуміти, що у нас є батько.
Мати… Ми любили її, любили так, як кожний Ельф любить свою аmme. Під час відсутньости батька вона розбирала міські справи, сидячі на високому троні в судовій залі замку. Вона звеліла називати себе княгинею, хоча не мала на це ніякого права – Доріату, де вона могла б княжити, вже не існувало, а Гавані Сіріону належали Кірдану. Однак, вона змусила всіх звати себе – княгиня Ельвінг. Вона була прекрасною, коли сиділа на тому троні в сукні зі сріблястої парчі, прикрашена Наугламиром – величною пектораллю, в середині якої палав Сильмарил. Здається, її не тривожило те, що Фінрод, перший власник Наугламиру, загинув лихою смертю, що на самоцвіти пекторалі бризнула кров її прадіда, вбитого гномами, що за камінь в середині пекторалі полягли її батько та мати. Пектораль додавала їй величі, якої вона прагнула несамовито.
В Гаванях Сіріону тоді мешкали Фалатрим, піддані Кірдана, Нолдор та інші втікачі з Гондоліну та Нарготронду, і Синдар з Доріату. За нашого з братом раннього дитинства їх було приблизно порівну. Опісля ж того, як наш батько подався в свою останню мандрівку, в Гаванях Сіріону не залишилося жодного Нолдо… окрім хіба що нас з Ельросом.
Мати ненавиділа Нолдор… Я можу її зрозуміти – загибель кревних, страждання під час втечі… Однак ми, Ельфи, не можемо довго утримувати лють у серці. Ми не забуваємо, часто не прощаємо, однак
злість і образа поволі згасають в наших душах, неначе перетлівають на попіл. Інакше неможливо: безсмертна зненависть і лють – це ж жах!
Але матір була донькою Аданеделя… Вам, напевне невідомо, що людина може ненавидіти до кінця днів своїх…
Ми росли під оповіді про взяття Менегроту і падіння Доріату… Нас лякали Феанорінгами, як інших ельфенят лякали орками, а чи вовкулаками. «Не будете слухатись – прийдуть Феанорінги, заберуть вас і зоставлять самих у лісі як Елуреда та Елугіла»
Елуред та Елугіл – то брати нашої матері, теж близнята…»
- Я знаю цю історію, - вирвалося у Нерданель, - її оповідали мені частіше, ніж годилося б…
- Я прошу пробачення, - вимовив гість, - однак був змушений нагадати…
Він взяв філіжанку, знову наповнену Нерданель. Рука воїна і музики ледь тремтіла.
«Ми навіть не знали імен тих, хто давав Обітницю повернути Камінь Феанора. Камінь Феанаро… Для нас вони були – Феанорінги, нічний жах, поганий сон… Інші Нолдор ніколи нам не оповідали про них, вони взагалі мало спілкувались з «княжичами», бо помічено було, що того Нолдо, котрий забагато розмовляв з синами Еаренділя, синдарська варта княгині Ельвінг відводила на причал, звідки відпливали вітрильники до острова Балар. А згодом і спілкуватись стало нікому, бо всі Нолдор перебралися з Гаваней на той же Балар, під руку сина Фінгона, князя Еренійона.
Якщо ми чули про Фінгона Відважного і шанували Тургона Гондолінського, ну, а вже про Фінрода Фелагунда навіть наша матір змушена була говорити з повагою, то Феанорінги були для нас таємницею за сімома печатками.
Якось, коли матір сиділа в оточенні дів та жон з Доріату та гаптувала золотом, до покою увійшов cano синдарських лучників Меретір, поштиво схилив коліно і щось доповів. Ми з братом не почули його слів, Ельросу вдалося розібрати лише – «посланники».
Посланники могли бути лише від князя Кірдана. Або від Орофера, князя Лаіквенді… Однак, мати чомусь побіліла, тоді встала і віддалилася у спочивальню у супроводі розхвильованих панянок.
Цікавість увійшла в наші душі, і ми з братом крадькома вибралися на галерею, де, як сказав Меретір, очікували посланники.
А подивитись було на що – посланники були близнюками. Як ми… Двоє високих рудоволосих воїнів, вбраних в чорний оксамит. Вони були вже не юними, але ми ніяк не могли визначити їхнього віку. Вік Ельфа – в його очах, а сірозелені очі близнюків були сповнені веселої насмішки. Вони стиха перемовлялися співуче і протягло. Я пізнав звуки квенья – цієї забороненої мови нас з Ельросом потиху навчав один з гітлумських Нолдор, лучник князя Фінгона, котрий єдиний зостався в живих з його прибічної дружини. Доки йому не запропонували відбути на Балар…
- О, поглянь-но, брате, - раптом мовив один з них, помітивши, як ми визираємо з дверцят, що вели у внутрішні покої, - близнята…
- Близнята-Нолдор, - сказав другий ледь здивовано, - невже тут ще зосталися гондолінці?
- Йдіть сюди, - покликав перший, - хто ви є?
- Я Ельронд, - мовив я, вибираючись зі свого прихистку. Страху я не відчував, до того ж на галереї була охорона, - а він – Ельрос.
- Ні, - хихикнув брат, - це я Ельронд, а він – Ельрос.
Рудоволосі близнюки засміялись молодо і дзвінко. Подібні жарти їм були не в дивину.
- Я Амрод, - сказав один з них, - Саме Амрод, а не Амрас. Не навпаки.
- Ні, це я – Амрод, - всміхнувся другий, - а він – Амрас.
- А вас не можна переплутати, - мовив я з великою долею зловтіхи.
- Ов, а то чому? – звів брову перший.
- Бо у вас волосся ріжного відтінку, - мовив я поважно, - і тому одразу видно, де Амрод, а де Амрас.
Руда коса першого близнюка і справді мала ледь помітний червонястий відтінок міді, а другий пишався яскраво-рудим волоссям, мов ясний вогонь.
- Піймали нас, Амрасе, - сказав перший з робленим жалем.
- Це тому, - посміхнувся Амрас, - що ти завжди хотів бути схожим на Найстаршого більше, ніж я. От Валар почули твої молитви, і твоє волосся потемніло.
Розмова ставала цікавою,і ми підійшли поближче.
- Якого ж ви роду, маленькі Нолдор? - поцікавився Амрод.
- Ми - Нолфінги, - відповів я з деякою гордістю, - сини Еаренділя, онука Тургона.
- О-ай, - сказав Амрод, - нащадки Туракано… Вам тут хоч дозволяють згадувати про це?
- Мама гніваються, - встрянув Ельрос, - тато б дозволяв, напевне.
- Князя Еаренділя нема у граді? – звів брови Амрас.
- Тато відплив на кораблі шукати шлях на Захід, - відповів я, - і ще не повернувся.
Близнюки перезирнулися, і Амрод мовив на квенья:
- Umea…
Він поліз до дорожньої шкіряної торбинки, що висіла у нього на поясі, і видобув звідтіля подобу дельфінчика, майстерно вирізаного з зеленого сяючого каменю.
- Це тобі, - мовив, вкладаючи мені камінця в долоню, - Нолфінгу…
Ельрос наприндив губенята. Амрас засміявся.
- О, ми знаємо… Знаємо… Не можна щось дарувати близнюкам одне на двох.
Зі своєї торбинки він дістав черепашку, вироблену з такого ж камінця. Черепашка м’яко світилася.
- Тримай, - поклав він її в долоню Ельросу, - на щастя…
- А вам… - несміливо спитав мій брат, - хіба не потрібно щастя?
- О, ми і так щасливчики, - посміхнувся Амрод.
- Бо руді, - додав його брат.
В цю хвилину на галереї з’явилася княгиня-мати. З численним почтом, в супроводі озброєної охорони… На її білій сукні переливалися самоцвіти Наугламиру… І той камінь… Сильмарил. Він не просто сяяв… Він співав… Якщо все живе народилося з музики, то цей камінь виспівало Божество.
- Геть від моїх дітей! – сказала княгиня. Вона хотіла вимовити це велично, однак її голос зірвався на майже людський вереск. Однак рудоволосі близнюки не посміхнулись. Вони дивились на камінь, тільки на камінь. Їхні ніжні обличчя раптово постаршали на сотні літ.
Мати вирвала з руки Ельроса черепашку і жбурнула її на підлогу. Ельрос заплакав… Він завжди плакав тихо, мов дощик.
- Ось хто завітав до нас, - вимовила княгиня, - княжичі-волоцюги… Де ви поділи свої землі?
- Ясна пані, - якнайчемніше відповів Амрод, - в останні літа ми не можемо пишатися перемогами, однак, дозвольте нагадати, що і ви перебуваєте тут з милості князя Кірдана, який віддав вам владу над цим містечком і побережжям довкола. Отже ми з вами рівні: ми є безземельними князями, а ви – княгинею без князівства.
У матері відняло мову. Амрас підморгнув брату і мовив на квенья:
- Найстарший пишався б тобою – відповідь була пречудовою.
- Найстарший мене уб’є, - тією ж мовою відповів його брат, - я погубив перемовини.
Свідками перемовин ми не були, бо до Зали Зібрань нас не пустили. Черепашку я віднайшов і віддав заплаканому брату…»
Ельронд розв’язав капшучка на поясі і вийняв звідти два оброблених камінчика. Іграшки, які Нолдор майстрували поміж битвами, аби було чим зайняти руки.
Нерданель взяла камінчики і притулила їх до обличчя. Через дві епохи, через простір і час вона відчула знайоме тепло долонь своїх найменшеньких, почула їхній дзвінкий сміх…
«Якщо я заплачу нині перед цим… Нолфінгом, то опісля помру від сорому. Він гарна особа, цей Ельронд, принаймні так здається, але моїх сліз мені б не пробачили ні Феанаро, ні сини.»
«Я, - продовжив Ельронд, дивлячись кудись убік, - знову пробрався на галерею саме тоді, коли посланники очікували на відповідь зібрання. Якби в Гаванях зосталися Нолдор з Гондоліну, можливо щось вирішилося інакше, однак доріатці в усьому підтримували свою княгиню, а Фалатрим… Останнім часом вони почувалися гостями у власному місті.
Я ховався в ніші, біля тих самих дверцят, що й першого разу. Близнюки мене помітили. Коли вони проходили повз мене, то призупинились, і Амрод вимовив стиха:
- Завтра, Нолфінгу, заховайся десь подалі разом з братом. Тут буде небезпечно.
- Ми не хочемо, щоб ви загинули від випадкової стріли, - додав Амрас.
Я відчув щось на зразок оsanwe – близнюки зазвичай відчувають інших близнюків сильніше, ніж просто собі Ельфів – але нічого не зрозумів, окрім тривоги, якою просякнуті були душі рудоволосих воїнів. Я не зрозумів, хто вони такі, бо уявляв собі Феанорінгів не інакше, як з кігтями та іклами. І не сказав нічого навіть Ельросу. Тим більше, що матір прийшла до жіночих покоїв задоволена і погідна і мовила:
- Вони не насміляться…
Але вони насмілились. Ще й як…»
Фанфік з доволі несподіваним альтернативним закінченням. Спершу все по канону (ну майже все), а потім...
Нерданель тут дуже гарно вийшла... Ну і Ельронд - йому б кінноту в атаку водити)))
читати тут
Тіріон – тихе містечко…
Хоча зрештою було дозволено повернутися до рідних домівок мешканцям Тол-Ерессеа, хоча останні Нолдор Середзем’я покинули береги Ендоре, Тіріон так і зостався тихим містечком.
Німували великі садиби, прикрашені квітами та статуями з мармуру, замість дитячого сміху в них дзюркотіли водограйчики, а замість кількох десятків осіб, яким садиба могла дати притулок, в ній жило двоє-троє Ельдар, зрідка більше.
Жінка в білому мешкала в садибі сама.
Її маєток знаходився на околиці Тіріону, і був оточеним стіною – єдиний такий у місті.
За сотні збіглих літ стіна, хоч і скріплена магічно, поволі руйнувалася, а її рештки оплітали плющ і барвінок.
А брама з вибитою на ній восьмипроменевою зорею так і зосталася напіввідчиненою з Першої Епохи.
О, Благословенні Землі, де немає старіння й смерти – для тих, хто живе тут, немає й забуття.
Жінка в білому знаходила собі роботу, аби чимось заповнити своє безсмертя.
Вона підтримувала лад в покоях синів і в подружньому покої, вона висікала в мармурі подоби тих, хто нині в Мандосі, вона обійшла пішки весь Аман Благословенний, дійшла до Форменосу і довгий час перебувала в напівзруйнованій твердині. Коли вона вирушила звідти, то могила Великого Князя Фінве та тих кількох воїнів, котрі загинули разом з ним, зосталася прикрашеною різьбленою стелою з білого каменю.
Жінка в білому дуже зрідка навідувала садибу коваля Магтана, свого батька, а останні кілька століть не бувала там зовсім.
Жінка в білому зовсім не навідувала своїх подруг – вірних, незважаючи ні на що. Вони самі приходили до неї – княгиня Анайре, та Велика Княгиня Нолдор Еарвен. Жінка приймала їх радо, однак не сумувала, коли вони йшли.
Бо в їхніх садибах дзвеніли пісні і чувся сміх більш, ніж одного Ельда.
Жінка в білому не заздрила подругам, але їй було боляче переступати поріг їхніх домівок.
Часом до неї навідувався білявий блакитноокий Ельда, чий розум дорівнював його вроді. Жінка подовгу розмовляла з ним, а він, прощаючись, цілував їй руку і називав любою вуйною.
Зовсім зрідка вона ходила до моря…
Альквалонде дуже відріжнялося від Тіріону. Воно мало все, чого не було в принишклому у тузі місті Нолдор – дітлашню на вулицях, веселих юних Ельдар, сповнені щастя садиби. . Жінка проходила вулицями поволі, гордовито тримаючи голову в білому запиналі, заходила до порту і блукала там по білих мармурових плитах, іноді виходила на берег заливу…
Ліворуч вона не ходила ніколи. А якщо і ходила, то не доходила до Білої Вежі, біля вершечка якої застиг на вічному припоні повітряний корабель під назвою «Вініглот».
Якогось дня оповісники рознесли Тіріоном звістку, що з Ендоре прибуде корабель, який привезе додому останніх Нолдор Середзем’я.
Ще довго стоятимуть Сірі Гавані на краєчку того, смертного світу, ще довго князь Кірдан, майстер і музика, відправлятиме на Захід тих з Аварі, які все ж таки вирішили, що жити у світі Безсмертних краще, аніж блукати людським світом, поволі перетворюючись на тіні, а то й гинучи від людської злоби, однак Нолдор, гордих войовників і великих митців, не зосталося в Ендоре.
На честь закінчення вигнання уряджено буде свято – так мовили оповісники від імені Великого Князя Нолдор Арафінве. Свято, радість і вічне примирення всіх Квенді Аману.
Жінці в білому не було на кого очікувати з останнім кораблем, але вона все ж таки пішла до порту.
З місця, яке вона собі вибрала, було видно знамениту камінну арку і причал.
На причалі вже зібралися вельможі - жінка в білому відзначила, що і Другий, і Третій Доми Нолдор прибули у повному складі.
Ось Великий Князь Арафінве з жоною Еарвен… Їхній син, єдиний Нолдо, що повернувся з Мандосу, той самий білявий Ельда, котрий звав її любою вуйною. Жінка в білому мимоволі усміхнулась і вимовила його ім ’я – Фінарато.
Поруч з Фінарато – його дружина, красуня-ваніе Амаріе. Закохана пара з’єдналася опісля довгої розлуки, і нині не може надивитися одне на одного, хоча вже стільки часу минуло від повернення сина Арафінве. Дві епохи, все так… А до Еарвен прихилилась тонесенька світловолоса жона у святковій блакитній з золотом сукні. Вона з поверненців, народжених в Ендоре – згадує жінка в білому – жону звати Келебріан, і є вона донькою Артаніс, сестри Фінарато. Бідолашна еllet була в полоні у орків, з орочих лап її вирятував чоловік з синами, але змушений був відіслати жону на Захід, бо не зміг визволити її з обіймів чорної туги. Жінка в білому пам’ятає, як непритомну Келебріан знесли з корабля на руках. Однак, лікування в садах Ірмо дало свої наслідки – Келебріан знову є здоровою і веселою. Щоправда сміх її якийсь занадто веселий, неначе надтріснутий дзвіночок, але ж у неї попереду вічність, чи не так?
А ось княгиня Другого Дому, вельможна Анайре. Їй пощастило менше, аніж Еарвен, до якої повернувся син, і яка очікує на повернення доньки. Всі троє її синів у Мандосі,не говорячи вже про чоловіка, князя Нолофінве, і донечка там, красуня Арельде. Однак, біля княгині стоїть білява жона, схожа на ваніе. Це – Ітарільде, донька середнього сина. Їй, та її чоловікові - Адану вдалося дібратися сюди морем ще до Війни Гніву. Жінка у білому добре пам’ятає плітки тих часів. Оповідали, що Вишні були в розгубленості від присутньости смертного в Благословенних Землях, однак, все закінчилось тим, що Адана Туора зоставили у Валінорі, та ще, з благословення Валар, його вік подовжився незмірно, порівняно з віком смертних Ендоре. Навіть славетні королі загиблого Нуменору прожили менше, аніж проживе цей широкоплечий воїн з волоссям кольору розтопленого золота. Однак, для нього все одно надійде час старости та смерти – не скоро, але надійде. Туор про це ніколи не думає, жінка в білому, цікава від природи, якось приймала його у себе, разом з Ітарільде та Анайре, і довго розмовляла з цією особою. Туор був першим і єдиним Аданом, якого жінка в білому бачила в своєму житті, він видався їй милим та чемним, але по одній особі не можна судити про всіх.
Поруч з цією парою, котра й досі викликає легеньке зацікавлення у альквалондських Телері, стоїть Аданедель, світловолосий, як і його батьки. Це Еаренділь, переможець дракона Анкалагона і капітан «Вініглоту». Чи зволила з’явитись його жона? Жінка в білому не може стримати відрази, загледівши поруч з героєм Війни Гніву його жону Ельвінг. Не так і давно цій пані хтось оповів про те, ким є жінка в білому, і Ельвінг назвала її жоною потвори і матір’ю тварей. Бідолашний Еаренділь трохи не згорів від встиду за жону, і надіслав жінці в білому довгого листа з вибаченнями. Жінка в білому на листа не відповіла, хоча якраз на Еаренділя серця не тримала – простосердий мореплавець дуже нагадував свого батька-Адана.
Це все, що зосталося від Другого та Третього Домів. Від Першого ж залишилася тільки вона – жінка в білому. Її невістка, дружина п’ятого сина, живе у своїх батьків. Прокляття Судді збулося повністю – не вижив навіть онук жінки в білому, якого батько маленьким хлопчиком вніс на руках на корабель, відбитий у Телері.
«Справедливості стало задосить» - шепоче жінка в білому, а її гострий зір вже розріжняє на обрії біле вітрило. Корабель…
Квенді все прибувають – зустрічати корабель вийшов князь Альквалондський Ольве з пишним супроводом, і всі родичі княгині Ельвінг з Нового Доріату. Деяких з них жінка в білому пам’ятає з прадавніх часів власного дитинства – Ельве Тінгола, його брата Ельмо… А от син Ельмо народився вже опісля того, як Вишні запросили Квенді до Валінору…. Як же його… А… Галадон…
Синдар прибули сюди ріжними шляхами. Частина – на кораблях, а частина – через Мандос, через смерть і воскресіння. Щасливі та веселі, вони блукають лісами Аману, як колись блукали лісами Ендоре, виспівуючи пісень. А для свого князя Ельве та його жони Майе Меліян звели вони, за допомогою Нолдор, величний палац в самому серці Нового Доріату.
Ось вже біля причалу витвір князя Кірдана, і поволі згортається біле вітрило.
Жінка в білому вдивляється в тих, хто ступає на сходні. Ось високий чоловік в білосніжному вбранні, вік його важко визначити, як важко визначити походження. Він йде, важко спираючись на патерицю, але лице його ніби молодшає з кожним кроком.
Величним старим ступив на сходні чоловік з патерицею, а на мармурові плити порту став юний з вигляду красень-Майя, і вуста жінки в білому прошепотіли його ім’я – Олорін.
Двоє чоловічків поруч з ним аж заніміли від такого перетворення, і Олорін доброзичливо всміхається до них. До жінки в білому доходили чутки про Війну Кільця, хоча останнім часом вона зовсім перестала цікавитись новинами. Однак, про таких істот вона чула: це періани, або ж гобіти.
Один з періанів є старим. Не з вигляду – насправді. Жінці в білому не доводилося бачити старих – таких старих, Туор бо і досі має вигляд молодика. Чоловічок ледве дрібоче волохатими ніжками, спираючись на ціпок, та приязно киває високому зібранню. Його обережно підтримує під руку другий періан, жінка в білому бачить його лице, ще молоде, витончене, наче у Квендо, з тим особливим виразом болісної зосередженості, який жінка в білому спостерігала у тих поверненців, котрі побували у ворожому полоні, або втратили кревних. Зосереджений і в той же час спустошений погляд істоти, якій уже нема чого втрачати.
Оце, мабуть, і є головний герой Війни Кільця. Жінка в білому думає з гіркотою, що милосердніше було б зоставити цю смертну істоту на тому боці. Тут він буде лікувати роз’ятрену пам’ять садами Ірмо, поздоровшає як Келебріан, знову матиме спокій духу як Фінарато, однак настане час, і з дна душі знову підніметься каламуть, і страшні змори вчепляться в душу, як ngauro в необережного Квендо.
Зі сходнів тим часом спускається велична пара. Високий пишно вбраний Синда (Ельфа подібного зросту нечасто зустрінеш серед цього народу) йде об руку з високою ж красунею в білій, розшитій золотом сукні. Волосся еllet міниться золотом і сріблом. Жінка в білому усміхається, згадавши, як її шалений чоловік попрохав у цієї діви пасемце волосся. Всього лишень як зразок для якогось виробу. О, ця Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель… Вона відмовила своєму родичу так гостро, що про це кілька літ пліткував весь Тіріон.
На причалі знявся рух, Келебріан кидається до матері, а та пригортає її до себе. Тим часом високий Синда обіймається з Галадоном та Ельмо… Він є їхнім родичем – згадує жінка в білому. А зветься… Їй говорили… Ну, як одне з дерев на Тол-Ерессеа… А, згадала… Келеборн.
З корабля тим часом сходять ще троє Ельфів – Нолдор з вигляду. Всі троє – темноволосі і, здається, світлоокі. У першого з них волосся укладене в химерну зачіску, і жінка в білому мимоволі опускає очі – невідомий Ельф здався їй схожим на… Вона не хоче про це думати, але пам’ять, безжалісна пам’ять безсмертної, підказує їй, що подібні зачіски носили двоє братів Фінвіонів. Її чоловік, та його молодший брат…
Двоє Ельфів поруч з ним схожі одне на одного, мов відбиток у дзеркалі. Близнята… Жінка в білому відчуває, що їй на сьогодні вже досить чужого свята і починає вибиратися з натовпу. Краєчком ока бачить, як Ельф з високою зачіскою обіймає Келебріан, однак переводить очі на сходні корабля.
Сходні є порожніми…
- Артаніс останньою покинула твердиню, - говорить сама до себе жінка в білому, і кілька Ельдар здивовано обертаються до неї, - о, ця Артаніс… Але ким є оті троє?
Власне, дізнатись про те вона може і сьогодні. Запрошення на бал у Великого Князя Нолдор Арафінве лежить на столі у головній залі її садиби. Жінка в білому так його і не розгорнула. І на бал не піде – не потрібні їй веселощі, якими прикрито тугу за тими, хто нині блукає Туманними Чертогами. Нехай Еарвен тішиться сином та донькою, не згадуючи про тих трьох синів, що в Мандосі, нехай Анайре пригортає онуку і пишається правнуком, переможцем дракона, оминаючи словом тих, хто впав на землю Ендоре поверженими, але не переможеними… До того ж, на балі будуть синдарські гості та Телері з Альквалонде, і хтось та прошипить їй у спину: «жона убивці, матір тварей». Ні, краще попрацювати над черговою статуєю, або зробити якусь милу серцю дрібничку для подарунку… кому тільки...
Жінка в білому повертається до своєї садиби. Заходить у дворик, вставлений мармуровими подобами, і завзято працює до сходу Ітилю.
Наступного ранку вона зібралася продовжити працю, що не дає заснути спогадам. Не поспішаючи, нагріла на спиртівочці води, всипала до заварничка листя quenilas, дістала зшиток з творами мудреця з Гондоліну, Пеноголда, який їй передав Еаренділь разом з вибаченнями… Quenilas – то листя бесіди, а з ким найкраще бесідувати жоні і матері загиблих, як не з загиблим же мудрецем.
Опісля вона переодягається в робочу сорочку та штани, волосся заплітає по-чоловічому, в одну тяжку косу… З потьмянілого свічада на неї дивиться високий стрункий Ельда, рудоволосий та зеленоокий. Риси обличчя у неї різкуваті, як для жони, однак чоловік називав її своїм Ясним Вогнем… Аж доки не проміняв її на витвір власних рук, і не вирушив на безвість…
Жінка, вбрана вже не в біле жалобне вбрання, яке вона носить постійно, а в брунатну сорочку, чорні штани та полотняну накидку до колін, виходить з дому на обплетену диким виноградом галерею і поволі спускається сходами. Повертає на зарослу травою доріжку саду, і раптом відчуває спиною чийсь погляд.
Жінка не є полохливою, до того ж достеменно знає, що тут, у Валінорі їй нічого не загрожує. Але раптом з глибин пам’яті виринають прадавні дні її дитинства там, в Ендоре, дитинства під зорями, коли спокій рудоволосого дівчати берегли озброєні списами воїни.
- Майтімо? – раптом чує вона голос Ельфа. Незнайомий голос, сповнений якоїсь божевільної надії, - Майтімо… Це ви?
Вона обертається і трохи не скрикує від несподіванки і жаху. На хвилю їй здається, що вона бачить Феанаро, розхвильованого і стривоженого, тоді риси незнайомця раптово стягуються, тужавіють – і ось уже перед нею Нолофінве, брат її чоловіка, холодний і розважливий. Ось тільки волосся Нолофінве ніколи не заплітав ось так – у дві коси, перевиті стрічками. Але вона знала ще одного Ельда, котрий пишався такими косами…
Незнайомець уже зрозумів, що перед ним еllet, і лице його прийняло вираз належної ввічливості. Жінка тепер бачить з певним полегшенням, що обличчя незнайомця зовсім не є аж так схожим на лик її meldo . Певна схожість, звісно є – у Ельфа родові риси Фінвіонів, і він дуже нагадує… ну так, дійсно, Нолофінве, оцим зосередженим виразом на обличчі, і його синів – Фіндекано зачіскою і ніжним вигином вуст, а Туракано – високим опуклим чолом і мигдалевидним розрізом очей…
- Я уклінно прошу пробачення, - говорить Ельф, одночасно схиляючись перед господинею дому, - я налякав вас… Але мені на хвилину здалося, що я бачу особу, яку не сподівався уздріти тут… І тому…
Тепер жінка остаточно пізнає його – це поверненець з останнього корабля, той, що обіймався з Келебріан. Він змінив зачіску і вбрання – тоді на ньому були якісь важкі шати зеленкуватого кольору з невідомої тканини, нині ж – легка оксамитна камізелька, синя, розшита срібними зорями, такі ж штани і білесенька сорочечка з мереживним комірцем.
Жони Другого Дому явно очікували на родича… Але хто ж це? Жінка марно напружує пам’ять, згадуючи, хто міг вижити з нащадків синів та доньки Анайре. Келебріан… У неї був чоловік, який відправив її на Захід, а сам зостався в Ендоре…
- Дозвольте відрекомендуватись, - мовить Ельф, - моє ім’я – Ельронд, а ви… я знаю, хто ви… Там, в Ендоре, я знав ваших синів… Феанорінгів…
Жінка вже зрозуміла – незнайомець прийняв її зо спини за… За її старшого сина… Майтімо високий… був високим, але ж і вона є височенькою, як на еllet. Накидка, чоловіча зачіска… Він таки справді знав її первістка, цей Ельронд.
- Я… - її гість затинається від хвилювання, - я є сином Еаренділя та Ельвінг, і родичем Другого Дому…
Він говорить ще щось, але очі жінки вже спалахують гнівом… О, вона не Феанорової крові, однак народила Вогняному Духу таких же запальних синів. Вона згадала – саме за оцього Ельронда вимовляла їй Ельвінг, коли назвала «матір’ю тварей». Ельронд, і… здається у нього був брат. Третє убивство родичів, так це називається, під такою назвою записано в літописи. Ельронд і… Ельрос… Двоє малолітніх заручників, огидна справа, огиднішою за неї було хіба що убивство підлітків - синів Діора, братів Ельвінг…
- Ви прийшли, - говорить жінка крижаним голосом, - подивитись на матір убивць? Дивіться – моє ім’я Нерданель, і я не визнаю фальшивого каяття. Я люблю своїх загиблих і пишаюсь ними. Назвіть мене матір’ю тварей і забирайтесь геть!
- Мила пані Нерданель, - говорить Ельронд розгублено і зовсім не гнівно, - я… я не мав чести знати всіх ваших синів, але двоє з них замінили мені батьків. Я стільки часу мріяв виповісти вам вдячність… Я… Я був для Майтімо… все одно, що син… Названий син… і тим самим був мій брат для Макалауре…
Він схиляє коліно перед заціпенілою Нерданель, і шанобливо торкається вустами її руки. Так цілують стяг перед тим, як іти до битви. Зарості давно не плеканого саду розпливаються у жінки перед очима. Вона поволі осувається на землю, останнім проблиском розуму почувши, як Ельронд кличе її на ім’я.
- Аmme Нерданель… Ви отямились, ненько?
Гаряча долоня у неї на чолі. З неї струменіє цілюща сила, котра дає полегшення тілу і духу.
- Ви є… - затинається вона, - цілителем, вельмишановний Ельронде?
- О, трохи… Зовсім трохи.. Вам краще?
Краще, звісно ж краще… Вона лежить на канапі у великій залі – гість заніс її у дім на руках… Яка ганьба, вона не зомлівала ще жодного разу. Навіть тоді, коли її вперше назвали матір’ю вбивць. Навіть тоді, коли дізналася, що довелося пережити її первістку… Навіть тоді, коли їй оповідали про смерть синів, ледве стримуючи зловтіху. Навіть тоді, коли зрозуміла, що до неї не повернеться навіть Тельперінкваро, єдиний онук, остання надія…
- Краще… Ельронде, ви…
- О, шанобливе звертання до того, хто є настільки молодшим… Звіть мене Ельронд, просто Ельронд – і ніяк інакше.
Нерданель поволі зводиться на ноги, незважаючи на лагідні протести гостя. Вибачається, виходить з зали, і йде до шафарні, де вбирає сукню з зеленого оксамиту, до сукні добирає смарагдове намисто, волосся розпускає, і вдягає поверх золотий же обруч-оберіг зі смарагдом посередині. Обруч роботи Феанаро, намисто теж, десь мають бути ще й сережки, атож, ось і вони. Вперше жінка шкодує, що відпустила дів-еllet з родин, спокревених з Першим Домом. Тоді б садиба не мала вигляд пустки… Ельронд… Він народився десь… Наприкінці Першої Епохи, незадовго до Війни Гніву… Не такий він уже і юний – нині зоря Епохи Четвертої... Названий син її Майтімо… А де ж подівся його брат, отой … Ельрос? Загинув?
Коли вона нечутною ходою еllet випливає до зали, Ельронд підводиться з кріселка, і ще раз вклоняється, легко й невимушено. Нерданель запрошує його до віталеньки, де приймає зазвичай своїх подруг. Тут затишно, і гобелени на стінах, і приладдя для заварювання quenilas, воду для якого вона одразу ж ставить грітись.
- Присаджуйся, Ельронде, - говорить вона, - і вибач за деякий безлад. Я живу тут сама…
- Я бачу, - говорить він гнівно, і Нерданель знову здригається – трохи схожости все таки є…
- О, не тому, що мене прирекли на самотність, - говорить вона заспокійливо, - я сама так захотіла.
- Але ж хтось таки говорив вам ті лихі слова.
- Квенді не є злими, - всміхнулась Нерданель, - всього лише кілька осіб… Мене давно вже ніхто не кривдить… До того ж – я і не дам себе скривдити. Я змогла гідно відповісти навіть пані Ельвінг, котра поводила себе…
«Це ж його мати… О, як я могла забути… Вірніше ні, не забути – просто не укладається в голові, що цей Нолдо, котрий вдався в рід Фінве, є її сином…»
- Пробач, - говорить вона, - я не мала…
- Нема за що вибачатись, - мовить Ельронд, а погляд його стає крижаним, - я не настільки люблю еllet, яка дала мені життя, щоб ображатись на справедливу про неї думку. Зрештою – я її ненавиджу. Чому ви так дивитесь?
- Бо здивована, - тихо відповідає Нерданель, - зв’язок батьків та дітей є святинею, і я ніколи і не від кого не чула таких слів.
- А якщо еllet сама розрубала цей зв’язок?
- Не вірю в можливість подібного…
Ельронд зітхає. Руки він стиснув перед собою на стільниці – вузькі сильні долоні воїна і музики.
- Чи дозволите, - запитує зрештою, - оповісти вам… Свою історію. Вона є часткою життя ваших двох синів. Я мріяв про цю зустріч дві епохи.
- Звісно, дозволяю, - говорить Нерданель заспокійливо, - і уважно вислухаю.
- Можливо, - мовить Ельф несміливо, - деякі з моїх спогадів спричинять вам біль…
- Я так давно ні з ким не говорила, - Нерданель ставить на стіл порцелянові чашечки, тонесенькі, мов пелюстки вишні, - про своїх синів… Про Феанаро. В Тіріоні це вважається поганим тоном – згадувати тих, хто в Мандосі. Лише Фінарато оповідав мені про те, як вони усі там жили… Як воювали. Однак, йому так тяжко згадувати…
- О, я мав честь познайомитися зі славетним Фінродом Фелагундом, - говорить Ельронд з шанобою, - мене рекомендувала Галадріель… тобто Артаніс.
- Галадріель? – посміхається Нерданель, - так її звали там?
- Відкрию вам велику таємницю, - сказав Ельф серйозно, - вона терпіти не може свого синдарського назвиська.
- О, ця Артаніс, - на бліді щоки Нерданель виступив рум’янець. Зараз вона є вродливою, дуже вродливою. Гість розуміє, що тягнути далі не можна – час починати оповідь.
- Як ви вже зрозуміли, вельможна пані Нерданель, я є нащадком брата вашого чоловіка, Нолофінве, якого в Середзем’ї звали Фінголфіном. Його син Тургон, ви його знали як Туракано, має доньку Ідріль, відому вам як Ітарільде. Ця Ітарільде за життя свого у потаємному граді Гондоліні одружилася з Аданом доброго вояцького роду на ім’я Туор. Свого часу вони вирушили на кораблі відшукати шлях на Захід, і зникли у морі без вісти. Лише опісля Війни Гніву ми дізналися, що вони досягли берегів Благословенної Землі. Ім’я сина їхнього, Аданеделя Еаренділя, відомо всім, хто хоч раз слухав мандрівних співців…
- Переможець дракона і рятівник Середзем’я, - всміхається Нерданель, і Ельронд серйозно киває головою.
- Саме так, моя пані – переможець і рятівник… Отже, з батькового боку я є з роду Фінвіонів, однак, і рід моєї матері є не менш славетним… По материній лінії я походжу від князя Ельве Сінголло, що його ще звали Тінголом. Жоною його була Майе Меліян, отже в моїх жилах є кров Майяр…
«Ось звідки здібности цілителя, - думає Нерданель, з цікавістю дослухаючись до співучого голосу гостя, - зазвичай цілительками є діви та жони, чоловіки майже не успадковують цього дару. Затягнути собі рани можуть усі, а от врятувати іншого… Кров Синдар і кров Маяр… Однак, цей Ельронд зовсім не схожий на Синда…»
- Про доньку Тінгола Лутіень та її кохання до Адана Берена ви мали чути… хоча б від вельможного Фінрода…
- Я слухала «Le o Leitian», - говорить Нерданель, - у виконанні найкращих співців Тіріону.
- О, красиві слова… Я маю власну думку про цю історію… Однак, кохання… Що ж, нехай буде так… Однак завдяки їм, та ще Ельве Тінголу до Доріату потрапив один з Сильмарилів…
- Вони ж не могли не знати… - виривається у Нерданель.
- Не могли, - відповідає гість, - заклятий камінь погубив спершу Тінгола, тоді Наугрім , убивць Тінгола… Потім Сильмарил зберігався у Лутіень, а опісля смерти її та Берена перейшов до Аданеделя Діора, мого діда… Як бачите – кров Аданів у мене і від матері, і від батька.
Ельф прикриває очі, і мова його ллється, немов шелест річкових хвиль.
«Ми з братом народились в Гаванях… Не в Сірих Гаванях, в Гаванях Сіріону. Невеличке містечко з білого мармуру біля гирла величної ріки, білий маяк на березі… Гарної години з маяка було видно обриси острова Балар…
Ще до нашого народження Нолдор програли битву, ту, що її назвали потім Битвою Незлічених Сліз – Нірнает Адорнедіад. В ті часи її звали просто – Останньою… Опісля впав Нарготронд, тоді Гондолін… Гавані Сіріону, град, що належав князю Фалатрім Кірдану, був переповненим біженцями з Белеріанду, частина ж з них, як і сам князь Кірдан, котрий втратив два своїх гради, знайшла притулок на острові Балар.
Князь Кірдан, котрий був свого часу союзником Фінгона Відважного, відомого вам як Фіндекано, надав пристановисько вцілілим Нолдор Гітлуму та втікачам з інших розгромлених твердинь. Так в Гаванях Сіріону опинилися Туор та Ітарільде з моїм майбутнім батьком – Еаренділем.
А через деякий час до Гаваней Сіріону прибули і біженці з взятого Маедросом Руссандолом та його братами Доріату.»
Ельронд бере тонкими пальцями філіжаночку квенілас і робить ковток, а Нерданель опускає вії і мимоволі зітхає… Доріат… Друге вбивство родичів… Що ж, її гість попереджав, що їй боляче буде слухати. І оце – Маедрос… Ельронд говорить на квенья, витонченому стародавньому квенья, так говорили її сини, так говорить і вона сама. Але часом в його мові прориваються синдарські слова і назви… Вона знає імена своїх синів на синдарині, але ніколи їх так не називала подумки і не хоче називати.
«Наші майбутні батько та мати познайомились і одружились саме в Гаванях Сіріону. Я говорю «наші», бо ми з братом Ельросом були нерозлучними, як всі близнята. Батько… Я шаную його, як воїна, як переможця дракона, як «рятівника Белеріанду», хоча опісля того порятунку землі, омитої кров’ю Нолдор, просто не стало… Але він зник разом зі своїм кораблем так, як зникав до того не один раз… Ми просто не встигали зрозуміти, що у нас є батько.
Мати… Ми любили її, любили так, як кожний Ельф любить свою аmme. Під час відсутньости батька вона розбирала міські справи, сидячі на високому троні в судовій залі замку. Вона звеліла називати себе княгинею, хоча не мала на це ніякого права – Доріату, де вона могла б княжити, вже не існувало, а Гавані Сіріону належали Кірдану. Однак, вона змусила всіх звати себе – княгиня Ельвінг. Вона була прекрасною, коли сиділа на тому троні в сукні зі сріблястої парчі, прикрашена Наугламиром – величною пектораллю, в середині якої палав Сильмарил. Здається, її не тривожило те, що Фінрод, перший власник Наугламиру, загинув лихою смертю, що на самоцвіти пекторалі бризнула кров її прадіда, вбитого гномами, що за камінь в середині пекторалі полягли її батько та мати. Пектораль додавала їй величі, якої вона прагнула несамовито.
В Гаванях Сіріону тоді мешкали Фалатрим, піддані Кірдана, Нолдор та інші втікачі з Гондоліну та Нарготронду, і Синдар з Доріату. За нашого з братом раннього дитинства їх було приблизно порівну. Опісля ж того, як наш батько подався в свою останню мандрівку, в Гаванях Сіріону не залишилося жодного Нолдо… окрім хіба що нас з Ельросом.
Мати ненавиділа Нолдор… Я можу її зрозуміти – загибель кревних, страждання під час втечі… Однак ми, Ельфи, не можемо довго утримувати лють у серці. Ми не забуваємо, часто не прощаємо, однак
злість і образа поволі згасають в наших душах, неначе перетлівають на попіл. Інакше неможливо: безсмертна зненависть і лють – це ж жах!
Але матір була донькою Аданеделя… Вам, напевне невідомо, що людина може ненавидіти до кінця днів своїх…
Ми росли під оповіді про взяття Менегроту і падіння Доріату… Нас лякали Феанорінгами, як інших ельфенят лякали орками, а чи вовкулаками. «Не будете слухатись – прийдуть Феанорінги, заберуть вас і зоставлять самих у лісі як Елуреда та Елугіла»
Елуред та Елугіл – то брати нашої матері, теж близнята…»
- Я знаю цю історію, - вирвалося у Нерданель, - її оповідали мені частіше, ніж годилося б…
- Я прошу пробачення, - вимовив гість, - однак був змушений нагадати…
Він взяв філіжанку, знову наповнену Нерданель. Рука воїна і музики ледь тремтіла.
«Ми навіть не знали імен тих, хто давав Обітницю повернути Камінь Феанора. Камінь Феанаро… Для нас вони були – Феанорінги, нічний жах, поганий сон… Інші Нолдор ніколи нам не оповідали про них, вони взагалі мало спілкувались з «княжичами», бо помічено було, що того Нолдо, котрий забагато розмовляв з синами Еаренділя, синдарська варта княгині Ельвінг відводила на причал, звідки відпливали вітрильники до острова Балар. А згодом і спілкуватись стало нікому, бо всі Нолдор перебралися з Гаваней на той же Балар, під руку сина Фінгона, князя Еренійона.
Якщо ми чули про Фінгона Відважного і шанували Тургона Гондолінського, ну, а вже про Фінрода Фелагунда навіть наша матір змушена була говорити з повагою, то Феанорінги були для нас таємницею за сімома печатками.
Якось, коли матір сиділа в оточенні дів та жон з Доріату та гаптувала золотом, до покою увійшов cano синдарських лучників Меретір, поштиво схилив коліно і щось доповів. Ми з братом не почули його слів, Ельросу вдалося розібрати лише – «посланники».
Посланники могли бути лише від князя Кірдана. Або від Орофера, князя Лаіквенді… Однак, мати чомусь побіліла, тоді встала і віддалилася у спочивальню у супроводі розхвильованих панянок.
Цікавість увійшла в наші душі, і ми з братом крадькома вибралися на галерею, де, як сказав Меретір, очікували посланники.
А подивитись було на що – посланники були близнюками. Як ми… Двоє високих рудоволосих воїнів, вбраних в чорний оксамит. Вони були вже не юними, але ми ніяк не могли визначити їхнього віку. Вік Ельфа – в його очах, а сірозелені очі близнюків були сповнені веселої насмішки. Вони стиха перемовлялися співуче і протягло. Я пізнав звуки квенья – цієї забороненої мови нас з Ельросом потиху навчав один з гітлумських Нолдор, лучник князя Фінгона, котрий єдиний зостався в живих з його прибічної дружини. Доки йому не запропонували відбути на Балар…
- О, поглянь-но, брате, - раптом мовив один з них, помітивши, як ми визираємо з дверцят, що вели у внутрішні покої, - близнята…
- Близнята-Нолдор, - сказав другий ледь здивовано, - невже тут ще зосталися гондолінці?
- Йдіть сюди, - покликав перший, - хто ви є?
- Я Ельронд, - мовив я, вибираючись зі свого прихистку. Страху я не відчував, до того ж на галереї була охорона, - а він – Ельрос.
- Ні, - хихикнув брат, - це я Ельронд, а він – Ельрос.
Рудоволосі близнюки засміялись молодо і дзвінко. Подібні жарти їм були не в дивину.
- Я Амрод, - сказав один з них, - Саме Амрод, а не Амрас. Не навпаки.
- Ні, це я – Амрод, - всміхнувся другий, - а він – Амрас.
- А вас не можна переплутати, - мовив я з великою долею зловтіхи.
- Ов, а то чому? – звів брову перший.
- Бо у вас волосся ріжного відтінку, - мовив я поважно, - і тому одразу видно, де Амрод, а де Амрас.
Руда коса першого близнюка і справді мала ледь помітний червонястий відтінок міді, а другий пишався яскраво-рудим волоссям, мов ясний вогонь.
- Піймали нас, Амрасе, - сказав перший з робленим жалем.
- Це тому, - посміхнувся Амрас, - що ти завжди хотів бути схожим на Найстаршого більше, ніж я. От Валар почули твої молитви, і твоє волосся потемніло.
Розмова ставала цікавою,і ми підійшли поближче.
- Якого ж ви роду, маленькі Нолдор? - поцікавився Амрод.
- Ми - Нолфінги, - відповів я з деякою гордістю, - сини Еаренділя, онука Тургона.
- О-ай, - сказав Амрод, - нащадки Туракано… Вам тут хоч дозволяють згадувати про це?
- Мама гніваються, - встрянув Ельрос, - тато б дозволяв, напевне.
- Князя Еаренділя нема у граді? – звів брови Амрас.
- Тато відплив на кораблі шукати шлях на Захід, - відповів я, - і ще не повернувся.
Близнюки перезирнулися, і Амрод мовив на квенья:
- Umea…
Він поліз до дорожньої шкіряної торбинки, що висіла у нього на поясі, і видобув звідтіля подобу дельфінчика, майстерно вирізаного з зеленого сяючого каменю.
- Це тобі, - мовив, вкладаючи мені камінця в долоню, - Нолфінгу…
Ельрос наприндив губенята. Амрас засміявся.
- О, ми знаємо… Знаємо… Не можна щось дарувати близнюкам одне на двох.
Зі своєї торбинки він дістав черепашку, вироблену з такого ж камінця. Черепашка м’яко світилася.
- Тримай, - поклав він її в долоню Ельросу, - на щастя…
- А вам… - несміливо спитав мій брат, - хіба не потрібно щастя?
- О, ми і так щасливчики, - посміхнувся Амрод.
- Бо руді, - додав його брат.
В цю хвилину на галереї з’явилася княгиня-мати. З численним почтом, в супроводі озброєної охорони… На її білій сукні переливалися самоцвіти Наугламиру… І той камінь… Сильмарил. Він не просто сяяв… Він співав… Якщо все живе народилося з музики, то цей камінь виспівало Божество.
- Геть від моїх дітей! – сказала княгиня. Вона хотіла вимовити це велично, однак її голос зірвався на майже людський вереск. Однак рудоволосі близнюки не посміхнулись. Вони дивились на камінь, тільки на камінь. Їхні ніжні обличчя раптово постаршали на сотні літ.
Мати вирвала з руки Ельроса черепашку і жбурнула її на підлогу. Ельрос заплакав… Він завжди плакав тихо, мов дощик.
- Ось хто завітав до нас, - вимовила княгиня, - княжичі-волоцюги… Де ви поділи свої землі?
- Ясна пані, - якнайчемніше відповів Амрод, - в останні літа ми не можемо пишатися перемогами, однак, дозвольте нагадати, що і ви перебуваєте тут з милості князя Кірдана, який віддав вам владу над цим містечком і побережжям довкола. Отже ми з вами рівні: ми є безземельними князями, а ви – княгинею без князівства.
У матері відняло мову. Амрас підморгнув брату і мовив на квенья:
- Найстарший пишався б тобою – відповідь була пречудовою.
- Найстарший мене уб’є, - тією ж мовою відповів його брат, - я погубив перемовини.
Свідками перемовин ми не були, бо до Зали Зібрань нас не пустили. Черепашку я віднайшов і віддав заплаканому брату…»
Ельронд розв’язав капшучка на поясі і вийняв звідти два оброблених камінчика. Іграшки, які Нолдор майстрували поміж битвами, аби було чим зайняти руки.
Нерданель взяла камінчики і притулила їх до обличчя. Через дві епохи, через простір і час вона відчула знайоме тепло долонь своїх найменшеньких, почула їхній дзвінкий сміх…
«Якщо я заплачу нині перед цим… Нолфінгом, то опісля помру від сорому. Він гарна особа, цей Ельронд, принаймні так здається, але моїх сліз мені б не пробачили ні Феанаро, ні сини.»
«Я, - продовжив Ельронд, дивлячись кудись убік, - знову пробрався на галерею саме тоді, коли посланники очікували на відповідь зібрання. Якби в Гаванях зосталися Нолдор з Гондоліну, можливо щось вирішилося інакше, однак доріатці в усьому підтримували свою княгиню, а Фалатрим… Останнім часом вони почувалися гостями у власному місті.
Я ховався в ніші, біля тих самих дверцят, що й першого разу. Близнюки мене помітили. Коли вони проходили повз мене, то призупинились, і Амрод вимовив стиха:
- Завтра, Нолфінгу, заховайся десь подалі разом з братом. Тут буде небезпечно.
- Ми не хочемо, щоб ви загинули від випадкової стріли, - додав Амрас.
Я відчув щось на зразок оsanwe – близнюки зазвичай відчувають інших близнюків сильніше, ніж просто собі Ельфів – але нічого не зрозумів, окрім тривоги, якою просякнуті були душі рудоволосих воїнів. Я не зрозумів, хто вони такі, бо уявляв собі Феанорінгів не інакше, як з кігтями та іклами. І не сказав нічого навіть Ельросу. Тим більше, що матір прийшла до жіночих покоїв задоволена і погідна і мовила:
- Вони не насміляться…
Але вони насмілились. Ще й як…»
@музыка: тиша
@настроение: Понеділок...
@темы: сильмовське, фанфік
-
-
14.07.2012 в 20:58О да, столь любимая мною лично госпожа Нэрданель хороша здесь - и очень хороша. Сердце сжимается, правда. Воплощение печали, я бы сказала, - её жаль искренне, даже слёзы наворачиваются.
И приём "истории в истории" здесь уместен - Элронд рассказывает свою историю сам, это придаёт достоверности.
Умилила встреча двух пар близнецов (и шуточки Феанорингов, что они, мол, и так счастливы, ибо рыжие; и это "Старший меня убьёт, я запорол переговоры").
Чувствуется аура ненависти и недоверия вокруг Первого Дома - пока только то, что замечал маленький Элронд, дальше, видно, больше. Эльвинг - жуткое нечто, бррр...
Трогает обращение Элронда к Нэрданели, да.
Что ж, почитаем дальше, поглядим на "неканон"))
А, и ещё рефрен "Ох уж эта Артанис" - чудно) от него я гаденько хихикала)
Словом, спасибо. Буду продолжать почитушки.
Linwe
-
-
15.07.2012 в 07:12