І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
читати даліКелегорм прокинувся наче від поштовху.
Довкола було тихо. Занадто тихо. До Мінас-Тіріту зостався один перехід.
Його загін відпочивав - хто спав, хто дрімав з розплющеними очима, відновлюючи сили. Вартові пильнували - хоча до твердині Артаресто і було вже близько, однак в душах ельдар оселився неспокій, нібито вони все ще були в сплюндрованому війною Дортоніоні.
Арельде лежала поруч. Обличчя її затуляв зелений захисний каптур плаща, але Турко знав - вона не спить... І не намагається відпочити.
З того часу, коли до Нарготронду дібрався гонець з Барад-Ейтель,Келегорм не бачив усмішки на обличчі жони.
Гонець привіз листа від Фінгона Відважного до короля Нарготронду Артафінде. А точніше - від Верховного Короля Фінгона...
Келегорм знав, що таке втратити батька. Він пам ятав - о як він пам ятав свист вітру в гірській ущелині, обпалений лик, в якому неможливо було розрізнити знайомі риси, удар осанве, яким умирущий вимагав від сімох синів виконати Обітницю за будь-яку ціну, і помститись за батькову смерть. І жменя попелу - все, що залишилось від Майстра, Воїна, Короля...
Турко важко це пережив, але пережив... Може тому, що одразу по тому вони втратили Майтімо, думали, що втратили, і нова біда трохи затьмарила попередню.
Даремно Келегорм потішав жону, даремно говорив, що вона не самотня в своєму горі, що лорд Артафінде втратив двох братів, що він, Келегорм і досі не відає про долю чотирьох молодших Феанорінгів (хвала Валар - хоч від Майтімо прийшла звістка: Гімрінг вистояв, а Макалауре не втримав свою твердиню, але живий і нині поруч зі старшим братом.
Звісток же з Таргеліону не було. Як і зі Східного Белеріанду.
Арельде слухала його лагідні слова з камінним застиглим лицем. Турко знав - чому так побивається дружина: вони з Нолофінве розлучилися опісля важкої неприємної розмови. Верховний Король вважав бажання свого другого сина Тургона укритись в потаємному граді боягузством і дезертирством. Фінгон Астальдо підтримав Верховного Короля і пропонував сестрі переїхати до Барад-Ейтель. Однак Арельде не змогла зоставити доньку Тургона, котрій замінила загиблу в Гелькараске матір, і вирішила йти до Гондоліну.
Нолофінве попрощався з донькою дуже холодно. А Арельде обожнювала батька.
Келегорм розумів, що Арельде покинула Гондолін тоді, коли племінниці вже не потрібна була жіноча опіка. Однак їхати до Барад Ейтель одразу не наважилась і вирішила навідати старих друзів у Гімладі.
І ось тепер Нолофінве загинув, загинув дивно, в нападі холодної люті викликавши на поєдинок самого Моргота. А Арельде неначе заціпеніла.
Лише коли Келегорм зі згоди лорда Нарготронду набрав загін для партизанської війни в Дортоніоні, Арельде заявила, що вирушає з ним, зоставивши сина піклуванню нарготрондських жон і дів.
Турко розгнівався - звісно Арельде була нервен, але воїнами зазвичай ставали діви. Жінка-еллет не мала наражати своє дитя на небезпеку втратити обох батьків одразу.
Зрештою, опісля довгих тяжких суперечок, Келегорм здався. Вплинуло на нього ще й те, що Артафінде показав йому листа від Фінгона Астальдо. Там був такий рядок - "ми не змогли його зупинити"
- Вона його донька, - тихо мовив Артафінде, - ти не зможеш її зупинити, toron...
І ось тепер, опісля майже року партизанщини і поневірянь у захопленому ворогом Дортоніоні, загін повертався найкоротшим шляхом до Мінас-Тіріту, щоб звідти вирушити до Нарготронду.
Турко скомандував шикування, і ельфи майже одночасно зірвалися на ноги. Арельде підвелася, оправила на собі одяг і взяла до рук свою улюблену зброю - короткий спис з дивним лезом, схожим на крижину. В мирні часи нервен брала його з собою на полювання, нині вона ним убивала, холодно і безоглядно, не ведучи рахунку вбитим ворогам, не пишаючись звитягами.
Келегорм, дивлячись на жону, весь час згадував Майтімо - такого, яким той став опісля Ангбанду. Майтімо теж не вів рахунку вбитим оркам, але вороги розбігалися від одного його вигляду. В битві старший Феанорінг ставав втіленою помстою - і брати часом жахалися крижаної люті, що світилась в його очах.
Арельде нині теж стала втіленою помстою. В її серці не зосталося місця ні для коханого, ні для сина.
Загін рушив берегом Сіріону. Гуан помчав вперед на вивідки, ковзаючи мов тінь.
Через деякий час Турко раптом почув тривожне гарчання. Він обережно розсунув гілля прибережних заростей і заціпенів.
На невеличкому піщаному пляжику лежав мертвий ельф - з вигляду Синда, або Нандо. Сріблясте його волосся переплелося з річковими водоростями. Трохи далі виднілося тіло темноволосого Нолдо - воїна в окривавленій кольчузі. В грудях йому стриміла стріла.
У Келегорма потемніло в очах... На мить йому здалося, що він стоїть на піщаному березі знайомого заливу Альквалонде.
Гуан загарчав ще раз. Турко відвів погляд від мертвих і прикусив губу так, що в роті одразу стало солоно. Тоді обережно рушив вперед.
Піщана смуга закінчувалась, далі різко підіймався вгору скелястий берег. Біля скель скупчилося кілька десятків орків та з десяток гаурів. Поруч з широкою тріщиною в скелі палахкотів високий вогонь.
Земля раптово затремтіла... Ще... Почувся звук, схожий чи-то на виск, чи -то на зойк.
- Мій лорде!
Один з воїнів вказував на ріку, де з-за скель вже було видно край Тол-Сіріону. Звідти поволі підіймалась пилова хмара.
Келегорм неначе отримав раптове прозріння. Він зрозумів що сталося. Мінас-Тіріт взято ворогом, або майже взято... Але в кожній твердині Нолдор був потайний хід - а цю твердиню будував обережний і вправний у фортифікації лорд Артафінде, котрий і звелів прокласти хід під річковим дном, закликавши на допомогу Гномів.
Завдяки потайним ходам вдалося врятувати населення твердині Аглону та залогу твердині Макалауре.
Але ворог напевне розгадав нолдорські хитрощі - і ниін орки чатують на тих, хто намагається врятуватись... Викурюють димом, неначе лисиць з нори.
- Лучники! - прошипів Келегорм, - спершу відстрілювати гаурів... Готуйсь!
Тінь велетенських крил раптово затулила сонце. На піщану смугу поволі ступила дивна істота. З кожним кроком вона ставала схожою на діву-еллет.
Діва йшла і співала. Лучники-ельдар застигли, наче вражені громом. Застиг і Турко, забувши про те, що потрібно віддати команду стріляти. Срібноволоса діва навпроти раптом здалася йому напівзнайомою, тією, яку він мусив покохати, за якою мав вмирати від любові...
Раптом повз нього промайнула якась тінь... І берегом розлігся лютий вереск...
На піску зі списом у грудях билася в агонії істота, схожа на велетенського кажана.
- Каракаельде, - прошепотів поруч з Келегормом його вірний Еллеон, - Перевертень...
Турко отямився врешті й змахнув рукою. Стріли прошили кажана наскрізь, а другий залп встиг зупинити орків, котрі бігли від вогнищ, розмахуючи кривими шаблями.
Келегорм ухилився від надбігаючого гаура, котрого тут таки перепинив Гуан, і кинувся до Арельде, яка з люттю висмикнула з тіла перевертня свого списа.
- В кожному загоні, - мовила еллет до чоловіка, - мусить бути нервен... На нас це не діє.
Вони загасили вогнища і розтягли загату з хмизу. Келегорм не вірив, що хтось озветься з розколини, але йому відгукнувся хрипкуватий від диму голос ельда, і назовні вибрався закіптюжений воїн, в якому Турко пізнав Гвіндора Гуїлініона, одного з воєвод лорда Артафінде.
Швидко по тому на піщаній косі скупчилися вцілілі мешканці Мінас-Тіріту. З розколини витягли й напівмертвого лорда Артаресто, молодшого і нині єдиного брата короля Нарготронду.
Воїнам вдалося врятувати зраненого керманича, а от його жона, красуня-Синде, задихнулася в диму і всі спроби її очутити були марними. Біля тіла матері гірко ридала юна діва, золотоволоса як Арафінвіони. Келегорм зрозумів, що це донька Артаресто, яку - як йому оповідали - звали Фіндуїлас.
Їм пощастило - погоня втратила їхній слід, і до Нарготронду дібралися всі, хто вижив. Мертвих поховали на першому привалі, виривши мечами неглибоку могилу. Арельде взялась опікуватись Фіндуїлас, і Келегорм помітив з полегшенням, що лице жони полагіднішало і запроменіло ласкавістю і добротою.
Лорд Артафінде був вдячний кузенові за порятунок Артаресто, і родичі заприсяглись одне одному у братській дружбі. Як їм здавалося - назавжди.
Арельде ж нині вже не дозволяла горю здолати себе. Вона ревно дбала про свого сина та про Фіндуїлас, котра зосталась без матері. Пам ять же про загиблого батька зосталась в її серці навіки.
Довкола було тихо. Занадто тихо. До Мінас-Тіріту зостався один перехід.
Його загін відпочивав - хто спав, хто дрімав з розплющеними очима, відновлюючи сили. Вартові пильнували - хоча до твердині Артаресто і було вже близько, однак в душах ельдар оселився неспокій, нібито вони все ще були в сплюндрованому війною Дортоніоні.
Арельде лежала поруч. Обличчя її затуляв зелений захисний каптур плаща, але Турко знав - вона не спить... І не намагається відпочити.
З того часу, коли до Нарготронду дібрався гонець з Барад-Ейтель,Келегорм не бачив усмішки на обличчі жони.
Гонець привіз листа від Фінгона Відважного до короля Нарготронду Артафінде. А точніше - від Верховного Короля Фінгона...
Келегорм знав, що таке втратити батька. Він пам ятав - о як він пам ятав свист вітру в гірській ущелині, обпалений лик, в якому неможливо було розрізнити знайомі риси, удар осанве, яким умирущий вимагав від сімох синів виконати Обітницю за будь-яку ціну, і помститись за батькову смерть. І жменя попелу - все, що залишилось від Майстра, Воїна, Короля...
Турко важко це пережив, але пережив... Може тому, що одразу по тому вони втратили Майтімо, думали, що втратили, і нова біда трохи затьмарила попередню.
Даремно Келегорм потішав жону, даремно говорив, що вона не самотня в своєму горі, що лорд Артафінде втратив двох братів, що він, Келегорм і досі не відає про долю чотирьох молодших Феанорінгів (хвала Валар - хоч від Майтімо прийшла звістка: Гімрінг вистояв, а Макалауре не втримав свою твердиню, але живий і нині поруч зі старшим братом.
Звісток же з Таргеліону не було. Як і зі Східного Белеріанду.
Арельде слухала його лагідні слова з камінним застиглим лицем. Турко знав - чому так побивається дружина: вони з Нолофінве розлучилися опісля важкої неприємної розмови. Верховний Король вважав бажання свого другого сина Тургона укритись в потаємному граді боягузством і дезертирством. Фінгон Астальдо підтримав Верховного Короля і пропонував сестрі переїхати до Барад-Ейтель. Однак Арельде не змогла зоставити доньку Тургона, котрій замінила загиблу в Гелькараске матір, і вирішила йти до Гондоліну.
Нолофінве попрощався з донькою дуже холодно. А Арельде обожнювала батька.
Келегорм розумів, що Арельде покинула Гондолін тоді, коли племінниці вже не потрібна була жіноча опіка. Однак їхати до Барад Ейтель одразу не наважилась і вирішила навідати старих друзів у Гімладі.
І ось тепер Нолофінве загинув, загинув дивно, в нападі холодної люті викликавши на поєдинок самого Моргота. А Арельде неначе заціпеніла.
Лише коли Келегорм зі згоди лорда Нарготронду набрав загін для партизанської війни в Дортоніоні, Арельде заявила, що вирушає з ним, зоставивши сина піклуванню нарготрондських жон і дів.
Турко розгнівався - звісно Арельде була нервен, але воїнами зазвичай ставали діви. Жінка-еллет не мала наражати своє дитя на небезпеку втратити обох батьків одразу.
Зрештою, опісля довгих тяжких суперечок, Келегорм здався. Вплинуло на нього ще й те, що Артафінде показав йому листа від Фінгона Астальдо. Там був такий рядок - "ми не змогли його зупинити"
- Вона його донька, - тихо мовив Артафінде, - ти не зможеш її зупинити, toron...
І ось тепер, опісля майже року партизанщини і поневірянь у захопленому ворогом Дортоніоні, загін повертався найкоротшим шляхом до Мінас-Тіріту, щоб звідти вирушити до Нарготронду.
Турко скомандував шикування, і ельфи майже одночасно зірвалися на ноги. Арельде підвелася, оправила на собі одяг і взяла до рук свою улюблену зброю - короткий спис з дивним лезом, схожим на крижину. В мирні часи нервен брала його з собою на полювання, нині вона ним убивала, холодно і безоглядно, не ведучи рахунку вбитим ворогам, не пишаючись звитягами.
Келегорм, дивлячись на жону, весь час згадував Майтімо - такого, яким той став опісля Ангбанду. Майтімо теж не вів рахунку вбитим оркам, але вороги розбігалися від одного його вигляду. В битві старший Феанорінг ставав втіленою помстою - і брати часом жахалися крижаної люті, що світилась в його очах.
Арельде нині теж стала втіленою помстою. В її серці не зосталося місця ні для коханого, ні для сина.
Загін рушив берегом Сіріону. Гуан помчав вперед на вивідки, ковзаючи мов тінь.
Через деякий час Турко раптом почув тривожне гарчання. Він обережно розсунув гілля прибережних заростей і заціпенів.
На невеличкому піщаному пляжику лежав мертвий ельф - з вигляду Синда, або Нандо. Сріблясте його волосся переплелося з річковими водоростями. Трохи далі виднілося тіло темноволосого Нолдо - воїна в окривавленій кольчузі. В грудях йому стриміла стріла.
У Келегорма потемніло в очах... На мить йому здалося, що він стоїть на піщаному березі знайомого заливу Альквалонде.
Гуан загарчав ще раз. Турко відвів погляд від мертвих і прикусив губу так, що в роті одразу стало солоно. Тоді обережно рушив вперед.
Піщана смуга закінчувалась, далі різко підіймався вгору скелястий берег. Біля скель скупчилося кілька десятків орків та з десяток гаурів. Поруч з широкою тріщиною в скелі палахкотів високий вогонь.
Земля раптово затремтіла... Ще... Почувся звук, схожий чи-то на виск, чи -то на зойк.
- Мій лорде!
Один з воїнів вказував на ріку, де з-за скель вже було видно край Тол-Сіріону. Звідти поволі підіймалась пилова хмара.
Келегорм неначе отримав раптове прозріння. Він зрозумів що сталося. Мінас-Тіріт взято ворогом, або майже взято... Але в кожній твердині Нолдор був потайний хід - а цю твердиню будував обережний і вправний у фортифікації лорд Артафінде, котрий і звелів прокласти хід під річковим дном, закликавши на допомогу Гномів.
Завдяки потайним ходам вдалося врятувати населення твердині Аглону та залогу твердині Макалауре.
Але ворог напевне розгадав нолдорські хитрощі - і ниін орки чатують на тих, хто намагається врятуватись... Викурюють димом, неначе лисиць з нори.
- Лучники! - прошипів Келегорм, - спершу відстрілювати гаурів... Готуйсь!
Тінь велетенських крил раптово затулила сонце. На піщану смугу поволі ступила дивна істота. З кожним кроком вона ставала схожою на діву-еллет.
Діва йшла і співала. Лучники-ельдар застигли, наче вражені громом. Застиг і Турко, забувши про те, що потрібно віддати команду стріляти. Срібноволоса діва навпроти раптом здалася йому напівзнайомою, тією, яку він мусив покохати, за якою мав вмирати від любові...
Раптом повз нього промайнула якась тінь... І берегом розлігся лютий вереск...
На піску зі списом у грудях билася в агонії істота, схожа на велетенського кажана.
- Каракаельде, - прошепотів поруч з Келегормом його вірний Еллеон, - Перевертень...
Турко отямився врешті й змахнув рукою. Стріли прошили кажана наскрізь, а другий залп встиг зупинити орків, котрі бігли від вогнищ, розмахуючи кривими шаблями.
Келегорм ухилився від надбігаючого гаура, котрого тут таки перепинив Гуан, і кинувся до Арельде, яка з люттю висмикнула з тіла перевертня свого списа.
- В кожному загоні, - мовила еллет до чоловіка, - мусить бути нервен... На нас це не діє.
Вони загасили вогнища і розтягли загату з хмизу. Келегорм не вірив, що хтось озветься з розколини, але йому відгукнувся хрипкуватий від диму голос ельда, і назовні вибрався закіптюжений воїн, в якому Турко пізнав Гвіндора Гуїлініона, одного з воєвод лорда Артафінде.
Швидко по тому на піщаній косі скупчилися вцілілі мешканці Мінас-Тіріту. З розколини витягли й напівмертвого лорда Артаресто, молодшого і нині єдиного брата короля Нарготронду.
Воїнам вдалося врятувати зраненого керманича, а от його жона, красуня-Синде, задихнулася в диму і всі спроби її очутити були марними. Біля тіла матері гірко ридала юна діва, золотоволоса як Арафінвіони. Келегорм зрозумів, що це донька Артаресто, яку - як йому оповідали - звали Фіндуїлас.
Їм пощастило - погоня втратила їхній слід, і до Нарготронду дібралися всі, хто вижив. Мертвих поховали на першому привалі, виривши мечами неглибоку могилу. Арельде взялась опікуватись Фіндуїлас, і Келегорм помітив з полегшенням, що лице жони полагіднішало і запроменіло ласкавістю і добротою.
Лорд Артафінде був вдячний кузенові за порятунок Артаресто, і родичі заприсяглись одне одному у братській дружбі. Як їм здавалося - назавжди.
Арельде ж нині вже не дозволяла горю здолати себе. Вона ревно дбала про свого сина та про Фіндуїлас, котра зосталась без матері. Пам ять же про загиблого батька зосталась в її серці навіки.
@музыка: "Партизанська"
@настроение: Думав - буде три частини... Ні, таки чотири)))
@темы: моя творчість