І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
читати далі
Нарамакілу пощастило - він вижив...
Не вразила його в Альквалонде телерійська стріла, і корабель, на якому він плив, помилував гнівний Оссе. Не загинув він і в Підзоряній Битві - хоча смерть підступала до нього на довжину клинка.
Був він наближеним лорда Нельяфінве - та відіслав лорд свого вістового з наказом до молодших братів, що вели обоз, і не потрапив Нарамакіл на ті страшні перемовини, коли загинула вся прибічна дружина лорда, а сам Руссандол опинився у полоні.
Опісля визволення лорда відважним Фіндекано - Нарамакіл знову зайняв своє місце при боці Руссандола і відбув з ним до Гімрингу.
Пильно стеріг прикордоння молодий Нолдо, хоробро бився в Дагор Аглареб, вистояв у вогні Браголлах, вижив в Битві Незлічених Сліз... Вижив, але опинився пораненим у ворожих лапах...
Мало кому вдавалося вирватись з Залізного Пекла, але Нарамакіл знову опинився серед щасливчиків.
Адже недарма мати назвала його Алассеа.
Лорд Руссандол, побачивши свого виголодженого, обстриженого вістового, обдивився на його тілі сліди від кайданів і батогів, зітхнув тяжко і повернув воїна до колишньої служби, хоча ельфи стереглися втікачів з полону і не дуже їм довіряли - страшні речі творив Моргот над їхніми душами.
Та лорд, котрий пройшов Залізне Пекло сам, був байдужим до чуток і застережень.
Ходив нолдо Нарамакіл зі своїм лордом і на Доріат, і на Гавані - хоча знав, звісно, що лиху справу робить. Однак - не міг зоставити свого лорда наодинці з Клятвою та Прокляттям. Тому - коли в Гаванях деякі воїни перейшли на бік Синдар, Нарамакіл бився з ними ще з більшою люттю, аніж з захисниками Ельвінг і Сильмарила.
Опісля Війни Гніву, коли його гордий лорд ступив у вогняне провалля, забравши з собою Камінь Феанаро, Нарамакіл подався до Ерегіону, служив там останньому нащадку Феанаро, лорду Келебрімбору, вижив і у тій війні, втративши свого покровителя, пройшов війну Останнього Союзу і врешті решт подався до Рівендейлу, під руку Ельронда Еаренділіона.
В Рівендейлі і прожив Нарамакіл всю Третю Епоху, виходячи нищити орків то при боці свого нового лорда, то з його юними синами. Ельронда він любив, бо колись сам вніс його на руках до фортеці Амон Ереб, і Володар Рівендейлу нагадував Нарамакілу про минулі часи і милих серцю загиблих.
Коли настала Війна Кільця, Нарамакіл знову забажав згадати старі добрі часи, та у цьому світі вже не було місця ельфам-воїнам. Війну провадили люди, котрі на ельфів дивилися косо, а часом і вороже. Побував Нарамакіл у Лоріені, супроводжуючи туди панну Арвен, доньку лорда, але з радістю покинув зачарований ліс, бо Синдар Келеборна весь час згадували йому минуле - минуле, що боліло й самому Нарамакілу.
А для рятунку світу не потрібно було нині ельфійських мечів і луків - заклятий перстень зник у жерлі Ородруїну, віднесений туди дивною істотою, про існування яких Нарамакіл раніше й не підозрював. Світ ще раз здригнувся, і зірки змінили свій шлях, а володар Рівендейлу почав збиратись у далеку путь - до Аману Благословенного.
З ним і відплив Нарамакіл - додому...
Ельфи Аману були - мов чисті янголи, Нарамакіл не міг пригадати, що й сам колись був таким. Вечорами він сидів на піску неподалік Альквалонде, слухав пісні телерійських дів, порівнював їх з піснями Фалатріе, в яких все ж таки звучала якась причаєна тривога, або з піснями Нолде, сповненими завзяття, і намагався пригадати той час, коли він сам був безжурно-щасливим.
В Лебединій Гавані його примітили, а згодом і пізнали. Вістовий лорда Руссандола, пам ятаючи свою провину, на косі погляди і шепіт за спиною намагався не ображатись, але все ж таки подався від моря до Тіріону.
Батьки його свого часу зосталися у Валінорі. Нарамакіл вирушив у похід проти їхньої волі, а тому довго не наважувався показатись їм на очі. Але зрештою - прийшов до рідної садиби.
Дім був переповнений незнайомцями - за цей час народилися діти у двох сестер, а у дітей - ще діти. Батьки, опісля його відходу, спромоглися ще на одного сина, і цей його незнаний брат поглядав на старшого зверхньо - Нарамакіла, на тілі якого так і зосталися сліди поранень і тортур, назвати красенем було важко.
Тільки амме, мама, приголубила сина і назвала його Алассеа. Але жити вдома виявилось смутно і тривожно.
Нарамакіл обійшов тих приятелів, що повернулися раніше, відвідав леді Нерданель, котра мешкала самотою, привітав лорда Фіндарато, якого добре знав, і тому зрадів, що світловолосий Арфінг милістю Валар знову на цьому світі... І відчув, що потребує поради.
За порадою він подався до лорда Ельронда. Лорд теж тужив - за донькою, котра вибрала смертну долю. Але пораду Нарамакілу дав...
- Спробуй, - сказав, - взятись до якоїсь роботи...
Багато чого вмів Нарамакіл - будувати фортеці, копати рови, лити чародійну сталь, кувати з неї мечі. Вмів підкувати коня, підрихтувати збрую, пошити вояцькі чоботи... Вмів стріляти з лука, а мечем володів так, що вдостоївся похвали від самого лорда Руссандола.
Зовсім юним покинув Валінор нолдо Нарамакіл - і зовсім не знав мирних ремесел.
Нікому тут не були потрібні ні ножі, вкриті чародійськими рунами, ні мечі, леза яких сяяли грізним блиском при вигляді ворога... Нікому не було потрібне вміння убивати, що відточувалося століттями.
Якось, перед яким-то святом почув Нарамакіл розмову домашніх.
- Треба, - говорив брат, - умовити цього... поверненця піти до Садів Ірмо. Нехай там спить та отямлюється. Я одружуватись буду - наречена моя з Альквалонде. Як я привезу її в дім, де мешкає цей... убивця.
- Напевне, - погодився батько, - наче і не син він мені... Ні до чого не може рук прикласти. Говорять. ніби орки - це ельфи-покручі, так може і він за ці тисячоліття орком став...
- Це ми станемо схожими на орків, - заплакала мати, - якщо дитя моє кровне проженемо геть...
- Або я - або він, - твердо сказав молодший брат, - ми - короля Арафінве законослухняні підданці, а цей ельф має сам відповідати за своє минуле.
Не став далі слухати Нарамакіл - а подався геть із Туни. Тільки пішов він не до садів Ірмо...
В Форменоссе, в покинутому Форменоссе, біля могили Короля Фінве, востаннє вийняв меча з піхов нолдо Алассеа і впав на нього грудьми.
Оповідали згодом цілителі, котрі блукали в тих краях у пошуках чародійного зілля, що блукає руїнами Форменоссе дух воїна-ельфа, оберігаючи покинуту фортецю.
А ті з них, котрі опинились там Великої Ночі, в яку, за повір'ям, на деякий час відчиняється кована брама Мандосу, запевняли, що бачили там бенкет грізних тіней серед румовища коминної зали, і воїн-страж сидів біля ніг свого лорда з тихим щасливим усміхом на примарному обличчі.
Перевод
Нарамакилу повезло - он выжил ...
Не поразила его в Альквалондэ телерийская стрела, и корабль, на котором он плыл, помиловал гневный Оссэ. Не погиб он и в Битве Под Звездами - хотя смерть подступала к нему на длину клинка.
Был он приближенным лорда Нельяфинвэ - и отправил лорд своего вестового с приказом к младшим братьям, которые вели обоз. Потому и не попал Нарамакил на те страшные переговоры, когда погибла вся ближняя дружина лорда, а сам Руссандол оказался в плену.
После освобождения лорда отважным Финдекано, Нарамакил вновь занял свое место вестового при Руссандоле и отбыл с ним в Химринг.
Служил молодой Нолдо на пограничье, храбро сражался в Дагор Агларэб, выстоял в огне Браголлах, выжил в Нирнаэт ... Выжил, но попал, раненный, врагам в лапы...
Мало кому удавалось вырваться из железного Ада, но Нарамакил снова оказался среди счастливчиков.
Ведь недаром мать назвала его Алассэа.
Лорд Руссандол, увидев своего изголодавшегося, остриженного вестового, осмотрел на его теле следы от кандалов и плеток, вздохнул тяжело и вернул воина на прежнюю службу, хотя эльфы остерегались беглецов из плена и не очень им доверяли - страшные вещи творил Моргот над их душами.
Но лорд, который сам прошел через Железный Ад, был равнодушен к слухам и сплетням.
Ходил нолдо Нарамакил со своим лордом и на Дориат, и на Гавани - хотя знал, конечно, что злое дело творит. Однако - не мог он оставить своего лорда наедине с Клятвой и Проклятием. Поэтому - когда в Гаванях некоторые воины-Нолдор перешли на сторону Синдар, Нарамакил сражался с ними еще с большей яростью, чем с защитниками леди Эльвинг и Сильмарилла.
После Войны Гнева, когда его гордый лорд ступил в огненную пропасть, унеся с собой камень Феанаро, Нарамакил отправился в Эрегион, служил там последнему потомку Феанаро, лорду Келебримбору, выжил и в той войне, потеряв своего покровителя, прошел войну Последнего Союза и наконец отправился в Ривендэйл, дабы служить там Эльронду Эарендилиону.
В Ривендэйле и прожил Нарамакил всю Третью Эпоху, ходил на орков то со своим новым лордом, то с его юными сыновьями. Эльронда он любил, потому что когда-то сам внес его на руках в крепость Амон Эреб, и Повелитель Ривендейла напоминал Нарамакилу о прошлых временах и милых сердцу погибших.
Когда грянула Война Кольца, Нарамакил снова захотел вспомнить старые добрые времена, но в этом мире уже не было места эльфам-воинам. Воевали люди, которые на эльфов смотрели косо, а порой и враждебно. Побывал Нарамакил в Лориэне, сопровождая туда госпожу Арвэн, дочь лорда, но с радостью покинул заколдованный лес, потому что Синдар Келеборна все время напоминали ему о прошлом - о том прошлом, которое совестно было вспоминать и самому Нарамакилу.
А для спасения мира не нужно было сейчас эльфийских мечей и луков - заклятый перстень исчез в жерле Ородруина, а отнесло его туда странное существо. Нарамакил раньше и не подозревал, что такие могут быть на свете. Мир еще раз вздрогнул, и звезды изменили свой путь, а Повелитель Ривендейла стал собираться в дальний путь - на Запад, в Аман Благословенный.
С ним и отплыл и Нарамакил - домой ...
Эльфы Амана были - как чистые ангелы, Нарамакил не мог припомнить, что сам когда-то был таким. Вечерами он сидел на песке неподалеку Альквалондэ, слушал песни телерийских дев, сравнивал их с песнями Фалатриэ, в которых все же звучала какая-то затаившаяся тревога, с песнями Нолдэ, исполненными отваги и гордой насмешки, и пытался вспомнить то время, когда он сам был беззаботно счастливым.
В Лебединой Гавани его приметили, а впоследствии и узнали. Вестовой лорда Руссандола, помня свою вину, на косые взгляды и шепот за спиной старался не обижаться, но все же ушел от моря в Тирион.
Родители его в свое время остались в Валиноре. Нарамакил отправился в поход против их воли, а потому долго не решался показаться им на глаза. Но все таки пришел к родному дому.
Дом был переполнен неизвестными ему родичами - за это время родились дети у двух сестер, а у детей - еще дети. Родители, после его ухода, смогли зачать еще одного сына, и этот его неизвестный брат смотрел на старшего свысока - Нарамакила, на теле которого так и остались следы ранений и пыток, назвать красавцем было трудно.
Только аммэ, мама, приласкала сына и назвала его Алассэа. Но жить в родном доме было грустно и тревожно.
Нарамакил обошел тех приятелей, что вернулись раньше, посетил леди Нэрданель, которая жила одна-одинешенька, поприветствовал лорда Финдарато, которого хорошо знал, и потому возрадовался, что светловолосый Арфинг милостью Валар снова живет в этом мире ... И почувствовал, что нуждается в совете.
За советом он отправился к лорду Эльронду. Лорд тоже тосковал - за дочерью, которая выбрала судьбу смертной. Но совет Нарамакилу дал ...
- Попробуй, - сказал, - взяться за какую-то работу ...
Многое умел Нарамакил - строить крепости, копать рвы, лить заколдованную сталь, ковать из нее мечи. Умел подковать коня, подправить сбрую, сшить сапоги ... Умел стрелять из лука, а мечом владел так, что удостоился похвалы от самого лорда Руссандола.
Совсем юным покинул Валинор нолдо Нарамакил - и не знал мирных ремесел.
Никому здесь не были нужны ни ножи, покрытые чародейными рунами, ни мечи, лезвия которых сияли грозным блеском при виде врага ... Никому не требовалось умение убивать, которое оттачивалось веками.
Однажды, перед каким-то праздником услышал Нарамакил разговор домашних.
- Надо, - говорил брат, - уговорить этого ... прибывшего уйти в Сады Ирмо. Пусть там дремлет и приходит в себя. Я жениться буду - невеста моя из Альквалондэ. Как я привезу ее в дом, где живет этот ... убийца.
- Наверное пусть уходит, - согласился отец, - будто и не сын он мне ... Ни к чему не может рук приложить. Говорят, будто орки - это порченные эльфы, так может и он за эти тысячелетия орком стал ...
- Это мы станем похожими на орков, - заплакала мать, - если дитя мое кровное выгоним прочь ...
- Или я - или он, - твердо сказал младший брат, - мы - короля Арафинвэ законопослушные подданные, а этот эльф должен сам отвечать за свое прошлое.
Не стал дальше слушать Нарамакил - а молча ушел с Туны. Только ушел он не в сады Ирмо ...
В Форменоссэ, в заброшенном Форменоссэ, у могилы Короля Финвэ, последний раз вынул меч из ножен нолдо Алассэа и упал на него грудью.
Рассказывали потом целители, которые бродили в тех краях в поисках волшебного зелья, что будто бы блуждает руинами Форменоссэ дух воина-эльфа, оберегая заброшенную крепость.
А те из них, что оказались там в Великую Ночь, в которую, по поверьям, на некоторое время открываются кованные врата Мандоса, уверяли, что видели там пир грозных теней среди развалин каминной залы, и воин-страж сидел у ног своего лорда с тихой счастливой улыбкой на призрачном лице.
Нарамакілу пощастило - він вижив...
Не вразила його в Альквалонде телерійська стріла, і корабель, на якому він плив, помилував гнівний Оссе. Не загинув він і в Підзоряній Битві - хоча смерть підступала до нього на довжину клинка.
Був він наближеним лорда Нельяфінве - та відіслав лорд свого вістового з наказом до молодших братів, що вели обоз, і не потрапив Нарамакіл на ті страшні перемовини, коли загинула вся прибічна дружина лорда, а сам Руссандол опинився у полоні.
Опісля визволення лорда відважним Фіндекано - Нарамакіл знову зайняв своє місце при боці Руссандола і відбув з ним до Гімрингу.
Пильно стеріг прикордоння молодий Нолдо, хоробро бився в Дагор Аглареб, вистояв у вогні Браголлах, вижив в Битві Незлічених Сліз... Вижив, але опинився пораненим у ворожих лапах...
Мало кому вдавалося вирватись з Залізного Пекла, але Нарамакіл знову опинився серед щасливчиків.
Адже недарма мати назвала його Алассеа.
Лорд Руссандол, побачивши свого виголодженого, обстриженого вістового, обдивився на його тілі сліди від кайданів і батогів, зітхнув тяжко і повернув воїна до колишньої служби, хоча ельфи стереглися втікачів з полону і не дуже їм довіряли - страшні речі творив Моргот над їхніми душами.
Та лорд, котрий пройшов Залізне Пекло сам, був байдужим до чуток і застережень.
Ходив нолдо Нарамакіл зі своїм лордом і на Доріат, і на Гавані - хоча знав, звісно, що лиху справу робить. Однак - не міг зоставити свого лорда наодинці з Клятвою та Прокляттям. Тому - коли в Гаванях деякі воїни перейшли на бік Синдар, Нарамакіл бився з ними ще з більшою люттю, аніж з захисниками Ельвінг і Сильмарила.
Опісля Війни Гніву, коли його гордий лорд ступив у вогняне провалля, забравши з собою Камінь Феанаро, Нарамакіл подався до Ерегіону, служив там останньому нащадку Феанаро, лорду Келебрімбору, вижив і у тій війні, втративши свого покровителя, пройшов війну Останнього Союзу і врешті решт подався до Рівендейлу, під руку Ельронда Еаренділіона.
В Рівендейлі і прожив Нарамакіл всю Третю Епоху, виходячи нищити орків то при боці свого нового лорда, то з його юними синами. Ельронда він любив, бо колись сам вніс його на руках до фортеці Амон Ереб, і Володар Рівендейлу нагадував Нарамакілу про минулі часи і милих серцю загиблих.
Коли настала Війна Кільця, Нарамакіл знову забажав згадати старі добрі часи, та у цьому світі вже не було місця ельфам-воїнам. Війну провадили люди, котрі на ельфів дивилися косо, а часом і вороже. Побував Нарамакіл у Лоріені, супроводжуючи туди панну Арвен, доньку лорда, але з радістю покинув зачарований ліс, бо Синдар Келеборна весь час згадували йому минуле - минуле, що боліло й самому Нарамакілу.
А для рятунку світу не потрібно було нині ельфійських мечів і луків - заклятий перстень зник у жерлі Ородруїну, віднесений туди дивною істотою, про існування яких Нарамакіл раніше й не підозрював. Світ ще раз здригнувся, і зірки змінили свій шлях, а володар Рівендейлу почав збиратись у далеку путь - до Аману Благословенного.
З ним і відплив Нарамакіл - додому...
Ельфи Аману були - мов чисті янголи, Нарамакіл не міг пригадати, що й сам колись був таким. Вечорами він сидів на піску неподалік Альквалонде, слухав пісні телерійських дів, порівнював їх з піснями Фалатріе, в яких все ж таки звучала якась причаєна тривога, або з піснями Нолде, сповненими завзяття, і намагався пригадати той час, коли він сам був безжурно-щасливим.
В Лебединій Гавані його примітили, а згодом і пізнали. Вістовий лорда Руссандола, пам ятаючи свою провину, на косі погляди і шепіт за спиною намагався не ображатись, але все ж таки подався від моря до Тіріону.
Батьки його свого часу зосталися у Валінорі. Нарамакіл вирушив у похід проти їхньої волі, а тому довго не наважувався показатись їм на очі. Але зрештою - прийшов до рідної садиби.
Дім був переповнений незнайомцями - за цей час народилися діти у двох сестер, а у дітей - ще діти. Батьки, опісля його відходу, спромоглися ще на одного сина, і цей його незнаний брат поглядав на старшого зверхньо - Нарамакіла, на тілі якого так і зосталися сліди поранень і тортур, назвати красенем було важко.
Тільки амме, мама, приголубила сина і назвала його Алассеа. Але жити вдома виявилось смутно і тривожно.
Нарамакіл обійшов тих приятелів, що повернулися раніше, відвідав леді Нерданель, котра мешкала самотою, привітав лорда Фіндарато, якого добре знав, і тому зрадів, що світловолосий Арфінг милістю Валар знову на цьому світі... І відчув, що потребує поради.
За порадою він подався до лорда Ельронда. Лорд теж тужив - за донькою, котра вибрала смертну долю. Але пораду Нарамакілу дав...
- Спробуй, - сказав, - взятись до якоїсь роботи...
Багато чого вмів Нарамакіл - будувати фортеці, копати рови, лити чародійну сталь, кувати з неї мечі. Вмів підкувати коня, підрихтувати збрую, пошити вояцькі чоботи... Вмів стріляти з лука, а мечем володів так, що вдостоївся похвали від самого лорда Руссандола.
Зовсім юним покинув Валінор нолдо Нарамакіл - і зовсім не знав мирних ремесел.
Нікому тут не були потрібні ні ножі, вкриті чародійськими рунами, ні мечі, леза яких сяяли грізним блиском при вигляді ворога... Нікому не було потрібне вміння убивати, що відточувалося століттями.
Якось, перед яким-то святом почув Нарамакіл розмову домашніх.
- Треба, - говорив брат, - умовити цього... поверненця піти до Садів Ірмо. Нехай там спить та отямлюється. Я одружуватись буду - наречена моя з Альквалонде. Як я привезу її в дім, де мешкає цей... убивця.
- Напевне, - погодився батько, - наче і не син він мені... Ні до чого не може рук прикласти. Говорять. ніби орки - це ельфи-покручі, так може і він за ці тисячоліття орком став...
- Це ми станемо схожими на орків, - заплакала мати, - якщо дитя моє кровне проженемо геть...
- Або я - або він, - твердо сказав молодший брат, - ми - короля Арафінве законослухняні підданці, а цей ельф має сам відповідати за своє минуле.
Не став далі слухати Нарамакіл - а подався геть із Туни. Тільки пішов він не до садів Ірмо...
В Форменоссе, в покинутому Форменоссе, біля могили Короля Фінве, востаннє вийняв меча з піхов нолдо Алассеа і впав на нього грудьми.
Оповідали згодом цілителі, котрі блукали в тих краях у пошуках чародійного зілля, що блукає руїнами Форменоссе дух воїна-ельфа, оберігаючи покинуту фортецю.
А ті з них, котрі опинились там Великої Ночі, в яку, за повір'ям, на деякий час відчиняється кована брама Мандосу, запевняли, що бачили там бенкет грізних тіней серед румовища коминної зали, і воїн-страж сидів біля ніг свого лорда з тихим щасливим усміхом на примарному обличчі.
Перевод
Нарамакилу повезло - он выжил ...
Не поразила его в Альквалондэ телерийская стрела, и корабль, на котором он плыл, помиловал гневный Оссэ. Не погиб он и в Битве Под Звездами - хотя смерть подступала к нему на длину клинка.
Был он приближенным лорда Нельяфинвэ - и отправил лорд своего вестового с приказом к младшим братьям, которые вели обоз. Потому и не попал Нарамакил на те страшные переговоры, когда погибла вся ближняя дружина лорда, а сам Руссандол оказался в плену.
После освобождения лорда отважным Финдекано, Нарамакил вновь занял свое место вестового при Руссандоле и отбыл с ним в Химринг.
Служил молодой Нолдо на пограничье, храбро сражался в Дагор Агларэб, выстоял в огне Браголлах, выжил в Нирнаэт ... Выжил, но попал, раненный, врагам в лапы...
Мало кому удавалось вырваться из железного Ада, но Нарамакил снова оказался среди счастливчиков.
Ведь недаром мать назвала его Алассэа.
Лорд Руссандол, увидев своего изголодавшегося, остриженного вестового, осмотрел на его теле следы от кандалов и плеток, вздохнул тяжело и вернул воина на прежнюю службу, хотя эльфы остерегались беглецов из плена и не очень им доверяли - страшные вещи творил Моргот над их душами.
Но лорд, который сам прошел через Железный Ад, был равнодушен к слухам и сплетням.
Ходил нолдо Нарамакил со своим лордом и на Дориат, и на Гавани - хотя знал, конечно, что злое дело творит. Однако - не мог он оставить своего лорда наедине с Клятвой и Проклятием. Поэтому - когда в Гаванях некоторые воины-Нолдор перешли на сторону Синдар, Нарамакил сражался с ними еще с большей яростью, чем с защитниками леди Эльвинг и Сильмарилла.
После Войны Гнева, когда его гордый лорд ступил в огненную пропасть, унеся с собой камень Феанаро, Нарамакил отправился в Эрегион, служил там последнему потомку Феанаро, лорду Келебримбору, выжил и в той войне, потеряв своего покровителя, прошел войну Последнего Союза и наконец отправился в Ривендэйл, дабы служить там Эльронду Эарендилиону.
В Ривендэйле и прожил Нарамакил всю Третью Эпоху, ходил на орков то со своим новым лордом, то с его юными сыновьями. Эльронда он любил, потому что когда-то сам внес его на руках в крепость Амон Эреб, и Повелитель Ривендейла напоминал Нарамакилу о прошлых временах и милых сердцу погибших.
Когда грянула Война Кольца, Нарамакил снова захотел вспомнить старые добрые времена, но в этом мире уже не было места эльфам-воинам. Воевали люди, которые на эльфов смотрели косо, а порой и враждебно. Побывал Нарамакил в Лориэне, сопровождая туда госпожу Арвэн, дочь лорда, но с радостью покинул заколдованный лес, потому что Синдар Келеборна все время напоминали ему о прошлом - о том прошлом, которое совестно было вспоминать и самому Нарамакилу.
А для спасения мира не нужно было сейчас эльфийских мечей и луков - заклятый перстень исчез в жерле Ородруина, а отнесло его туда странное существо. Нарамакил раньше и не подозревал, что такие могут быть на свете. Мир еще раз вздрогнул, и звезды изменили свой путь, а Повелитель Ривендейла стал собираться в дальний путь - на Запад, в Аман Благословенный.
С ним и отплыл и Нарамакил - домой ...
Эльфы Амана были - как чистые ангелы, Нарамакил не мог припомнить, что сам когда-то был таким. Вечерами он сидел на песке неподалеку Альквалондэ, слушал песни телерийских дев, сравнивал их с песнями Фалатриэ, в которых все же звучала какая-то затаившаяся тревога, с песнями Нолдэ, исполненными отваги и гордой насмешки, и пытался вспомнить то время, когда он сам был беззаботно счастливым.
В Лебединой Гавани его приметили, а впоследствии и узнали. Вестовой лорда Руссандола, помня свою вину, на косые взгляды и шепот за спиной старался не обижаться, но все же ушел от моря в Тирион.
Родители его в свое время остались в Валиноре. Нарамакил отправился в поход против их воли, а потому долго не решался показаться им на глаза. Но все таки пришел к родному дому.
Дом был переполнен неизвестными ему родичами - за это время родились дети у двух сестер, а у детей - еще дети. Родители, после его ухода, смогли зачать еще одного сына, и этот его неизвестный брат смотрел на старшего свысока - Нарамакила, на теле которого так и остались следы ранений и пыток, назвать красавцем было трудно.
Только аммэ, мама, приласкала сына и назвала его Алассэа. Но жить в родном доме было грустно и тревожно.
Нарамакил обошел тех приятелей, что вернулись раньше, посетил леди Нэрданель, которая жила одна-одинешенька, поприветствовал лорда Финдарато, которого хорошо знал, и потому возрадовался, что светловолосый Арфинг милостью Валар снова живет в этом мире ... И почувствовал, что нуждается в совете.
За советом он отправился к лорду Эльронду. Лорд тоже тосковал - за дочерью, которая выбрала судьбу смертной. Но совет Нарамакилу дал ...
- Попробуй, - сказал, - взяться за какую-то работу ...
Многое умел Нарамакил - строить крепости, копать рвы, лить заколдованную сталь, ковать из нее мечи. Умел подковать коня, подправить сбрую, сшить сапоги ... Умел стрелять из лука, а мечом владел так, что удостоился похвалы от самого лорда Руссандола.
Совсем юным покинул Валинор нолдо Нарамакил - и не знал мирных ремесел.
Никому здесь не были нужны ни ножи, покрытые чародейными рунами, ни мечи, лезвия которых сияли грозным блеском при виде врага ... Никому не требовалось умение убивать, которое оттачивалось веками.
Однажды, перед каким-то праздником услышал Нарамакил разговор домашних.
- Надо, - говорил брат, - уговорить этого ... прибывшего уйти в Сады Ирмо. Пусть там дремлет и приходит в себя. Я жениться буду - невеста моя из Альквалондэ. Как я привезу ее в дом, где живет этот ... убийца.
- Наверное пусть уходит, - согласился отец, - будто и не сын он мне ... Ни к чему не может рук приложить. Говорят, будто орки - это порченные эльфы, так может и он за эти тысячелетия орком стал ...
- Это мы станем похожими на орков, - заплакала мать, - если дитя мое кровное выгоним прочь ...
- Или я - или он, - твердо сказал младший брат, - мы - короля Арафинвэ законопослушные подданные, а этот эльф должен сам отвечать за свое прошлое.
Не стал дальше слушать Нарамакил - а молча ушел с Туны. Только ушел он не в сады Ирмо ...
В Форменоссэ, в заброшенном Форменоссэ, у могилы Короля Финвэ, последний раз вынул меч из ножен нолдо Алассэа и упал на него грудью.
Рассказывали потом целители, которые бродили в тех краях в поисках волшебного зелья, что будто бы блуждает руинами Форменоссэ дух воина-эльфа, оберегая заброшенную крепость.
А те из них, что оказались там в Великую Ночь, в которую, по поверьям, на некоторое время открываются кованные врата Мандоса, уверяли, что видели там пир грозных теней среди развалин каминной залы, и воин-страж сидел у ног своего лорда с тихой счастливой улыбкой на призрачном лице.
@музыка: "Тихо, тихо Дунай воду несе"
@настроение: меланхолічне
@темы: моя творчість
-
-
10.04.2016 в 11:56-
-
10.04.2016 в 12:15-
-
10.04.2016 в 12:22-
-
10.04.2016 в 12:29людиэльфы считают себя святыми и правыми, то все, что не соответствует их представлениям стараются убрать с глаз долой)Родители от парня отвыкли) Ну вот в реале - пришел парень с фронта, ночами кричит, психует, дружбаны у него такие же странноватые, водку пьют не чокаясь, на работе хлопец не удержался, бо послал шефа, который что-то такое ему ляпнул нехорошее про войну. Знаю родителей, которым неуютно с "новым" сыном. В особенности, если есть еще один, который дома отсиделся, а сами родаки не патриоты.
А эльфы - они же тонко чувствуют, там сама аура у нолдо-возвращенца смертью искрит.
-
-
10.04.2016 в 12:39Предпочел кинуться на нож, чем сады Ирмо. Отсюда теперь начинаешь задумываться, что же за сад такой?
-
-
10.04.2016 в 12:44Сады Ирмо - покой и сон, и забытье. А это, по мнению Алассэа, предательство лорда и погибших.
Нельзя забывать. Нельзя успокаиваться. Мы помним. Помним всех.
-
-
10.04.2016 в 12:53-
-
16.04.2016 в 17:30-
-
16.04.2016 в 22:53-
-
23.04.2016 в 20:15