І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Якщо вже говорити про глюки, то Фіндекано по їхній кількості стоїть у мене на першому місці, навіть випереджаючи мого улюбленця Нолофінве. Може тому, що постать дуже яскрава. Зіткана зі світла - можна сказати й так.
глюки тут
Отже - Фіндекано, старший син Нолофінве та Анайре.
У Валінорі ми якось не бачимо його на ключових позиціях. Поряд з батьком завжди високий серйозний красень Турукано. Турукано завжди перший - він уже і одружений з красунею Еленве, і має донечку, і друзів у нього безліч, та ще й яких друзів: красень Глорфіндейл, видатний музика Ектеліон, Егалмот, Аранве...
І Аракано-молодший, менший братик, вже перегнав найстаршого зростом. А сестра - свавільна Арельде - дратує родину своєю дружбою з синами Феанаро та пристрастю до полювання в почті Ороме.
Фіндекано ж спокійний і виважений, нікому не показує вогонь свого духу.
З обличчя він напевне схожий на маму Анайре, єдиний з трьох синів Нолофінве, - а от очі (це, звісно чисто імха) у нього темно-сині, ваніарські, успадковані від бабусі Індіс. Гарний музика - принаймні арфа завжди з ним... Напевне пише вірші і сам їх кладе на музику. Добре співає - хоча знов таки, ніде цього не виявляє публічно.
Приятелює Фіндекано с синами Фінарфіна - Ангарато й Айканаро. Ці родичі молодші за нього, а отже напевне що в дружбі була присутня опіка старшого над молодшими.
І є у старшого сина Нолофінве ще один друг...
Нельяфінве мав бути старшим за свого приятеля - Фіндекано можливо одноліток Турко, або і Карністіра. Майтімо такий же високий, як і рідні брати - але зовсім інший на вдачу: запальний, веселий, насмішкуватий.
Їхні стосунки - мені здається - почалися з дитинства. Бо - можливо - первістку Нолофінве не вистачало старшого брата... Або просто родинного тепла.
Приблизно такого, ага...
У старшого Феанорінга і рідних братів аж шестеро. Але він охоче спілкується з кузеном.
І прізвисько Астальдо Фіндекано отримав від нього. Щось воно та трапилось в їхніх мандрівках Аманом, коли молодший мав нагоду виявити свою відвагу.
Відомі події в Тіріоні розлучили друзів. Майтімо відбув з батьком до Форменосу, і довга розлука не поклала край дружбі, однак зробила стосунки прохолоднішими.
Хоча, незважаючи на ворожнечу між родами, Фіндекано признає Феанаро рацію в одному - він теж бажає вирватись з Аману. І не стільки незвідані землі цікавлять його, скільки геройські подвиги.
Загибель Дерев та смерть Фінве раптово пришвидшили відхід. Фіндекано знову десь на другому плані, за плечима батька і брата. Однак - батько довіряє йому командувати загоном лучників.
Нарешті старший син Нолофінве доведе, чого він вартий. Нехай Турукано докоряє йому, що біля Міндон Ельдаліеве Фіндекано не став поруч з ним і батьком проти Феанаро - ну не може Астальдо ворогувати зі своїми. Йому потрібен ворог з тих, про яких оповідають жахіття ельдар-переселенці старшого покоління.
А тут поміж військом поповзли чутки, що їх з Валінору не випустять... Що намагатимуться затримати силою... Сам Еонве зі своїми маяр...
І ось Фіндекано біжить на чолі свого загону по пірсу гавані Альквалонде. І бачить мертві, знайомі з дитинства обличчя нолдор Тіріону. І чує радісний крик Майтімо: "Лучники підійшли! Стріляй же, Астальдо!".
І тільки пізніше вправний лучник, котрий не випустив марно жодної стріли, зрозуміє, що сталася страшна біда, яку нічим не виправити.
Араман... Ельдар хвилюються, сваряться, все ще обговорюють події... Фіндекано ніхто не докоряє, але як привид блукає він понад морем. Йому ввижається осуд в очах батька і братів, він відчуває себе навіки заплямованим братньою кров ю...
Знайома висока постать рушає йому назустріч.
"Я повернусь за тобою сам, з першим же кораблем, - говорить Майтімо, - і там, на тому боці ми помстимося Морінготто"
Майтімо розуміє друга, бо відчуває те саме - біль і жах братовбивства. І Фіндекано ледь помітно усміхається йому.
Гелькараске... Фіндекано не вірить в зраду. Хто завгодно - тільки не Майтімо. Якби була можливість - він би повернувся...
Холод, страждання - нехай, адже він, Фіндекано, сам вирішив продовжувати шлях. Хто не зміг - ті повернулися ще тоді, коли почули голос Намо.
А він іде, послизаючись на кризі і терпить страждання з холодним спокоєм духа, якого йому так не вистачало вдома.
Озеро Мітрім. Страшний шлях позаду, і страшні втрати теж позаду. Немає братика Аракано, Турукано замкнувся в своєму горі. І мститись нема кому - змучений Макалауре ледве чутно оповідає, що сталося.
Фіндекано розуміє, що Майтімо приречений. Він бачив ту страшну твердиню, він розуміє, що штурмувати її нині марно.
Та одного дня він щезає з табору. І повертається на крилах Торондора. Друг з ним, загорнутий в заплямований кров ю плащ, змучений, зранений - але живий.
Про врятування побратимом побратима складатимуть пісні століттями. Але Фіндекано не пишається подвигом: найвищою нагородою йому є слова Майтімо, вишептані у напівмаренні, що він хотів повернутись, він просто не зміг...
Дор Ломін... Фіндекано тепер дійсно найстарший, найперший помічник батька, Верховного Короля. Він завжди поруч - він робить зброю, муштрує військо, теше камінь. Він відбиває атаки орків, замінивши Турукано на його становиську І бачить, як теплішає батьків погляд, звернений на нього.
Батькові потрібна опора - крижаного лорда дуже вразив відхід Турукано у невідомому напрямку. Батькові потрібні воїни, батькові потрібні фортеці... Батькові потрібен захист Гітлуму від Побережжя... Батькові потрібен союз з Фалатрім... Батькові потрібен союз з Людьми...
Десь, поміж оцими справами, в житті Фіндекано з'являється Вона, єдина и неповторна. (Версія про неодруженого Фіндекано і Гіл-Галада, сина Ородрета не приймається однозначно)
Вона швидше за все - донька лорда Кірдана, з якою Фіндекано познайомився під час своїх візитів до Егларесту. Фіндекано є щасливим чоловіком і щасливим татком маленького Фінеллаха-Ерейніона (ага, і хай хтось спробує довести протилежне, навіть сам Професор)
Тільки нині - під сотнею небезпек, знаючи, що Морінготто призначив винагороду за його голову, Фіндекано відчув себе щасливим.
Його поважає батько, його кохає дружина, йому посміхається син... У нього є земля, рідна земля, яку він має обороняти. Він нині - дійсно Відважний, він врятував друга, він бився з орками біля Дренгісту і в Дагор Аглареб... Він не приміняв би нині Дор-Ломіну на сади Аману, а Барад-Ейтель на Тіріон.
Мир, довгий мир - але Нолофінве доводить,що потрібно бити першими. Майтімо проти - Фіндекано розуміє, що змученій душі друга потрібен спокій, хоча б ще ненадовго, але вони можуть втратити час.
Вони його втратили - війну розпочав ворог. Хітлум вистояв, але нолдор зостались без Верховного короля.
Мені чомусь здається, що Нолофінве від'їхав несподівано - так само несподівано, як Турукано щез з Віньямару. І новий Верховний Король часто роздумував над тим, що він пропустив, чому не помітив, в чому його провина.
А тим часом він готує рішучий удар - на цей раз Майтімо з ним, і війська ніби достатньо. Багатьох немає поряд - Айканаро, Ангарато, Артафінде... Нічого не чути про Турукано. Але Фіндекано певен - ніч минає.
Ця впевненість в тому, що за ніччю завжди настає світанок, надихає Короля на нову битву. І разом з ним цього певні його воїни.
Все проти Астальдо в цій нещасливій битві - і злощасний Гвіндор, котрий не зміг витримати видовища страждань брата (а хто зміг би...), і занадто поспішний виступ, і затримка військ Майтімо, зрадженого вастаками.
Навіть несподіваний прихід Турукано мало чим допоміг - гондолінці чомусь не вирушили одразу за полками Короля і підійшли лише тоді, коли Фіндекано і його союзників вже відкинули від Ангбанду.
А потім прийшов справжній жах - дракон і барлоги.
Він зробив, що міг - синьоокий король нолдор. Він загинув, відважно ставши проти жахливого ворога, і його синій стяг зі срібними зірками побагрянів від його крові.
"Відвага його була подібна до вогню, а стійкість - до скелі; був він мудрим, голос його був прекрасним, а руки – вмілими; любив він честь та справедливість, і ставився по-доброму до всіх Ельфів та Людей, ненавидів же самого лише Моргота; не шукав він для себе ні багатства, ні влади, ні слави, та у винагороду отримав тільки смерть". Дж.Р.Р. Толкієн.
Глюки, такие они глюки
Итак - Финдекано, старший сын Нолофинвэ и Анайрэ.
В Валиноре мы как-то не видим его на ключевых позициях. Рядом с отцом всегда высокий серьезный красавец Турукано. Турукано всегда первый - он уже и женат на красавице Эленвэ, и счастливый отец маленькой дочери, и друзей у него множество, и еще каких друзей: красавец Глорфиндейл, выдающийся музыкант Эктелион, храбрецы Эгалмот и Аранвэ ...
И Аракано-младший, младший братик, уже перегнал старшего ростом. А сестра - своевольная Арэльдэ - поддразнивает отца своей дружбой с сыновьями Феанаро и страстью к охоте в свите Оромэ.
Финдекано же спокойный и уравновешенный, никому не показывает огонь своего духа.
Лицом он наверняка похож на маму Анайрэ, единственный из трех сыновей Нолофинвэ, - а вот глаза (это, конечно чисто имха) у него темно-синие, ваниарские, унаследованные от бабушки Индис. Хороший музыкант - по крайней мере арфа всегда с ним ... Наверное пишет стихи и сам сочиняет песни. Хорошо поет - хотя опять же, нигде этого не выявляет публично.
Дружит Финдекано с сыновьями Финарфина - Ангарато и Айканаро. Эти родственники младше него, а это значит что старший приятель еще и опекает пылких родичей.
И есть у первенца Нолофинвэ еще один друг ...
Нельяфинвэ должен быть старше своего приятеля - Финдекано возможно сверстник Турко, или даже Карнистира. Майтимо такой же высокий, как и родные братья - но совсем другого нрава: пылкий, веселый, насмешливый.
Их отношения - мне кажется - начались с детства. Возможно первенцу Нолофинвэ не хватало старшего брата ... Или просто семейного тепла.
вот где-то так она, дружба, начиналась
У старшего Феаноринга и родных братьев шестеро. Но он охотно общается с кузеном.
И прозвище Астальдо Финдекано получил от него. Что-то такое случилось в их путешествиях по Аману, когда младший получил возможность проявить свою отвагу.
Известные события в Тирионе разлучили друзей. Майтимо отбыл с отцом в Форменос, и долгая разлука не положила конец дружбе, однако сделала отношения между ними прохладнее.
Однако, несмотря на вражду между родами, Финдекано признает, что Феанаро прав в одном - он тоже хочет вырваться из Амана. И не столько неизведанные земли интересуют его, сколько геройские подвиги.
Гибель Деревьев и смерть Финве внезапно ускорили уход. Финдекано опять где-то на втором плане, за плечами отца и брата. Однако - отец доверяет ему командовать отрядом лучников.
Наконец старший сын Нолофинвэ докажет, чего он стоит. Пусть Турукано упрекает его, что у Миндон Эльдалиевэ Финдекано не выступил с ним и отцом против Феанаро - ну не может Астальдо враждовать со своими. Ему нужен враг из тех, о которых рассказывают ужасы Эльдар-переселенцы старшего поколения.
А тут между войсками поползли слухи, что их из Валинора не выпустят ... Что попытаются задержать силой ... Сам Эонвэ со своими маяр ... Недаром же герольд Манвэ предупреждал Феанаро...
И вот Финдекано бежит во главе своего отряда по пирсу гавани Альквалондэ. И видит мертвые, знакомые с детства лица нолдор из Тириона. И слышит радостный крик Майтимо: "Лучники подошли! Стреляй же, Астальдо!".
И только позже искусный лучник, который не выпустил напрасно ни одной стрелы, поймет, что случилась страшная беда, которую ничем не исправить.
Араман ... Эльдар волнуются, ссорятся, все еще обсуждают события ... Финдекано никто не упрекает, но как призрак бродит он вдоль моря. Ему чудится осуждение в глазах отца и братьев, он чувствует себя навеки запятнанным братской кровью ...
Знакомая высокая фигура возникает из темноты.
"Я вернусь за тобой сам, с первым же кораблем, - говорит Майтимо, - и там, на той стороне мы отомстим Моринготто"
Майтимо понимает друга, потому что чувствует то же - боль и ужас братоубийства. И Финдекано едва заметно улыбается ему.
Хелькараксэ ... Финдекано не верит в предательство. Только не воины Феанаро, спасая которых он запятнал себя братоубийством. Только не Майтимо... Если бы была возможность - он бы вернулся ...
Холод, страдания - да, ведь Финдекано сам решил продолжать путь. Кто не смог выдержать - те вернулись еще тогда, когда услышали голос Намо, произносящий Проклятие.
А он идет, скользя по льду и терпит страдания с тем стоическим хладнокровием духа, которого ему так не хватало дома.
Озеро Митрим. Страшный путь позади, и страшные потери тоже. Нет братика Аракано, Турукано замкнулся в своем горе. И мстить некому - измученный Макалаурэ чуть слышно рассказывает, что произошло.
Финдекано понимает, что Майтимо обречен. Он видел ту страшную крепость, он понимает, что штурмовать ее сейчас бесполезно.
Но однажды он исчезает из лагеря. И возвращается на крыльях Торондора. Друг с ним, завернутый в запятнаный кровью плащ, измученный, раненый - но живой.
О спасении побратимом побратима будут слагать песни веками. Но Финдекано не гордится подвигом: высшей наградой ему стали слова Майтимо, вышептанные в полубреду, что он хотел вернуться, он просто не смог ...
Дор Ломин ... Финдекано теперь действительно старший, самый верный помощник отца, Верховного Короля. Он всегда рядом - он кует оружие, муштрует войско, тешет камень. Он отражает атаки орков, заменив Турукано на его линии обороны И видит, как теплеет взгляд отца, обращенный на него.
Отцу нужна опора - Ледяного Лорда очень расстроил уход Турукано в неизвестном направлении. Отцу нужны воины, их новому отечеству нужны крепости ... Отцу нужна защита Хитлума с Побережья ... Отцу нужен союз с Фалатрим ... Отцу нужен союз с Людьми ...
Где-то, между этими важными делами, в жизни Финдекано появляется Она, единственная и неповторимая. (Версия о холостом Финдекано и Гил-Галаде, сыне Ородрета не принимается однозначно)
Она скорее всего - дочь лорда Кирдана, с которой Финдекано познакомился во время своих дипломатических визитов в Эгларест. Финдекано ныне счастливый супруг красавицы Фалатриэ и счастливый отец маленького Финеллаха-Эрейниона (ага, и пусть кто-то попробует доказать обратное, даже сам Профессор)
Только сейчас - перед сотней опасностей, зная, что Моринготто назначил награду за его голову, Финдекано почувствовал себя счастливым.
Его уважает отец, его любит жена, ему улыбается сын ... У него есть земля, родная земля, которую он сумеет защитить. Он сейчас - действительно Отважный, он спас друга, он сражался с орками у Дренгиста и в Дагор Аглареб ... Он охотился на дракона.
Он не применял бы сейчас Дор-Ломин на сады Амана, а Барад-Эйтель на Тирион.
Мир, долгий мир - но Нолофинвэ доказывает, что нужно бить первыми. Майтимо против - Финдекано понимает, что измученной душе друга нужен покой, хотя бы еще ненадолго, но они могут упустить время.
Они его упустили, время - войну начал враг. Хитлум выстоял, но нолдор остались без Верховного Короля.
Мне почему-то кажется, что Нолофинвэ уехал неожиданно - так же неожиданно, как Турукано исчез из Виньямара. И новый Верховный Король часто размышлял над тем, на что он не обратил внимания, почему не заметил, в чем его вина.
А между тем он готовит решающий удар - на этот раз Майтимо с ним, и войска вроде бы достаточно. Многих уже нет рядом - Айканаро, Ангарато, Артафиндэ ... Ничего не слышно о Турукано. Но Финдекано уверен - ночь прошла.
Эта уверенность в том, что за ночью всегда наступает рассвет, вдохновляет Короля на новую битву. И вместе с ним в этом уверены его воины - эльдар и аданы.
Все против Астальдо в этой злополучной битве - и злосчастный Гвиндор, который не смог выдержать зрелища страданий брата (а кто смог бы ...), и слишком поспешное выступление, и опоздание войск Майтимо, которого предали вастаки.
Даже неожиданный приход Турукано мало чем помог - гондолинцы почему-то не отправились сразу за полками Короля и подошли лишь тогда, когда Финдекано и его союзников уже отбросили от Ангбанда.
А потом явился настоящий ужас - дракон и барлоги.
Он сделал все, что мог - синеглазый Король Нолдор. Он погиб, отважно сражаясь против жутких порождений Ангбанда, и его синий флаг с серебряными звездами стал багряным от его крови.
"Отвага его была подобна пламени, а стойкость - скалам; он был мудрым, голос его был прекрасным, а руки - умелыми; любил он честь и справедливость, и относился по-доброму ко всем Эльфам и Людям, ненавидел же одного лишь Моргота ; не искал он для себя ни богатства, ни власти, ни славы, и в награду получил только смерть ". Дж.Р.Р. Толкин.
Прослушать или скачать Фирнвен Песня для Фингона бесплатно на Простоплеер
глюки тут
Отже - Фіндекано, старший син Нолофінве та Анайре.
У Валінорі ми якось не бачимо його на ключових позиціях. Поряд з батьком завжди високий серйозний красень Турукано. Турукано завжди перший - він уже і одружений з красунею Еленве, і має донечку, і друзів у нього безліч, та ще й яких друзів: красень Глорфіндейл, видатний музика Ектеліон, Егалмот, Аранве...
І Аракано-молодший, менший братик, вже перегнав найстаршого зростом. А сестра - свавільна Арельде - дратує родину своєю дружбою з синами Феанаро та пристрастю до полювання в почті Ороме.
Фіндекано ж спокійний і виважений, нікому не показує вогонь свого духу.
З обличчя він напевне схожий на маму Анайре, єдиний з трьох синів Нолофінве, - а от очі (це, звісно чисто імха) у нього темно-сині, ваніарські, успадковані від бабусі Індіс. Гарний музика - принаймні арфа завжди з ним... Напевне пише вірші і сам їх кладе на музику. Добре співає - хоча знов таки, ніде цього не виявляє публічно.
Приятелює Фіндекано с синами Фінарфіна - Ангарато й Айканаро. Ці родичі молодші за нього, а отже напевне що в дружбі була присутня опіка старшого над молодшими.
І є у старшого сина Нолофінве ще один друг...
Нельяфінве мав бути старшим за свого приятеля - Фіндекано можливо одноліток Турко, або і Карністіра. Майтімо такий же високий, як і рідні брати - але зовсім інший на вдачу: запальний, веселий, насмішкуватий.
Їхні стосунки - мені здається - почалися з дитинства. Бо - можливо - первістку Нолофінве не вистачало старшого брата... Або просто родинного тепла.
Приблизно такого, ага...
У старшого Феанорінга і рідних братів аж шестеро. Але він охоче спілкується з кузеном.
І прізвисько Астальдо Фіндекано отримав від нього. Щось воно та трапилось в їхніх мандрівках Аманом, коли молодший мав нагоду виявити свою відвагу.
Відомі події в Тіріоні розлучили друзів. Майтімо відбув з батьком до Форменосу, і довга розлука не поклала край дружбі, однак зробила стосунки прохолоднішими.
Хоча, незважаючи на ворожнечу між родами, Фіндекано признає Феанаро рацію в одному - він теж бажає вирватись з Аману. І не стільки незвідані землі цікавлять його, скільки геройські подвиги.
Загибель Дерев та смерть Фінве раптово пришвидшили відхід. Фіндекано знову десь на другому плані, за плечима батька і брата. Однак - батько довіряє йому командувати загоном лучників.
Нарешті старший син Нолофінве доведе, чого він вартий. Нехай Турукано докоряє йому, що біля Міндон Ельдаліеве Фіндекано не став поруч з ним і батьком проти Феанаро - ну не може Астальдо ворогувати зі своїми. Йому потрібен ворог з тих, про яких оповідають жахіття ельдар-переселенці старшого покоління.
А тут поміж військом поповзли чутки, що їх з Валінору не випустять... Що намагатимуться затримати силою... Сам Еонве зі своїми маяр...
І ось Фіндекано біжить на чолі свого загону по пірсу гавані Альквалонде. І бачить мертві, знайомі з дитинства обличчя нолдор Тіріону. І чує радісний крик Майтімо: "Лучники підійшли! Стріляй же, Астальдо!".
І тільки пізніше вправний лучник, котрий не випустив марно жодної стріли, зрозуміє, що сталася страшна біда, яку нічим не виправити.
Араман... Ельдар хвилюються, сваряться, все ще обговорюють події... Фіндекано ніхто не докоряє, але як привид блукає він понад морем. Йому ввижається осуд в очах батька і братів, він відчуває себе навіки заплямованим братньою кров ю...
Знайома висока постать рушає йому назустріч.
"Я повернусь за тобою сам, з першим же кораблем, - говорить Майтімо, - і там, на тому боці ми помстимося Морінготто"
Майтімо розуміє друга, бо відчуває те саме - біль і жах братовбивства. І Фіндекано ледь помітно усміхається йому.
Гелькараске... Фіндекано не вірить в зраду. Хто завгодно - тільки не Майтімо. Якби була можливість - він би повернувся...
Холод, страждання - нехай, адже він, Фіндекано, сам вирішив продовжувати шлях. Хто не зміг - ті повернулися ще тоді, коли почули голос Намо.
А він іде, послизаючись на кризі і терпить страждання з холодним спокоєм духа, якого йому так не вистачало вдома.
Озеро Мітрім. Страшний шлях позаду, і страшні втрати теж позаду. Немає братика Аракано, Турукано замкнувся в своєму горі. І мститись нема кому - змучений Макалауре ледве чутно оповідає, що сталося.
Фіндекано розуміє, що Майтімо приречений. Він бачив ту страшну твердиню, він розуміє, що штурмувати її нині марно.
Та одного дня він щезає з табору. І повертається на крилах Торондора. Друг з ним, загорнутий в заплямований кров ю плащ, змучений, зранений - але живий.
Про врятування побратимом побратима складатимуть пісні століттями. Але Фіндекано не пишається подвигом: найвищою нагородою йому є слова Майтімо, вишептані у напівмаренні, що він хотів повернутись, він просто не зміг...
Дор Ломін... Фіндекано тепер дійсно найстарший, найперший помічник батька, Верховного Короля. Він завжди поруч - він робить зброю, муштрує військо, теше камінь. Він відбиває атаки орків, замінивши Турукано на його становиську І бачить, як теплішає батьків погляд, звернений на нього.
Батькові потрібна опора - крижаного лорда дуже вразив відхід Турукано у невідомому напрямку. Батькові потрібні воїни, батькові потрібні фортеці... Батькові потрібен захист Гітлуму від Побережжя... Батькові потрібен союз з Фалатрім... Батькові потрібен союз з Людьми...
Десь, поміж оцими справами, в житті Фіндекано з'являється Вона, єдина и неповторна. (Версія про неодруженого Фіндекано і Гіл-Галада, сина Ородрета не приймається однозначно)
Вона швидше за все - донька лорда Кірдана, з якою Фіндекано познайомився під час своїх візитів до Егларесту. Фіндекано є щасливим чоловіком і щасливим татком маленького Фінеллаха-Ерейніона (ага, і хай хтось спробує довести протилежне, навіть сам Професор)
Тільки нині - під сотнею небезпек, знаючи, що Морінготто призначив винагороду за його голову, Фіндекано відчув себе щасливим.
Його поважає батько, його кохає дружина, йому посміхається син... У нього є земля, рідна земля, яку він має обороняти. Він нині - дійсно Відважний, він врятував друга, він бився з орками біля Дренгісту і в Дагор Аглареб... Він не приміняв би нині Дор-Ломіну на сади Аману, а Барад-Ейтель на Тіріон.
Мир, довгий мир - але Нолофінве доводить,що потрібно бити першими. Майтімо проти - Фіндекано розуміє, що змученій душі друга потрібен спокій, хоча б ще ненадовго, але вони можуть втратити час.
Вони його втратили - війну розпочав ворог. Хітлум вистояв, але нолдор зостались без Верховного короля.
Мені чомусь здається, що Нолофінве від'їхав несподівано - так само несподівано, як Турукано щез з Віньямару. І новий Верховний Король часто роздумував над тим, що він пропустив, чому не помітив, в чому його провина.
А тим часом він готує рішучий удар - на цей раз Майтімо з ним, і війська ніби достатньо. Багатьох немає поряд - Айканаро, Ангарато, Артафінде... Нічого не чути про Турукано. Але Фіндекано певен - ніч минає.
Ця впевненість в тому, що за ніччю завжди настає світанок, надихає Короля на нову битву. І разом з ним цього певні його воїни.
Все проти Астальдо в цій нещасливій битві - і злощасний Гвіндор, котрий не зміг витримати видовища страждань брата (а хто зміг би...), і занадто поспішний виступ, і затримка військ Майтімо, зрадженого вастаками.
Навіть несподіваний прихід Турукано мало чим допоміг - гондолінці чомусь не вирушили одразу за полками Короля і підійшли лише тоді, коли Фіндекано і його союзників вже відкинули від Ангбанду.
А потім прийшов справжній жах - дракон і барлоги.
Він зробив, що міг - синьоокий король нолдор. Він загинув, відважно ставши проти жахливого ворога, і його синій стяг зі срібними зірками побагрянів від його крові.
"Відвага його була подібна до вогню, а стійкість - до скелі; був він мудрим, голос його був прекрасним, а руки – вмілими; любив він честь та справедливість, і ставився по-доброму до всіх Ельфів та Людей, ненавидів же самого лише Моргота; не шукав він для себе ні багатства, ні влади, ні слави, та у винагороду отримав тільки смерть". Дж.Р.Р. Толкієн.
Глюки, такие они глюки
Итак - Финдекано, старший сын Нолофинвэ и Анайрэ.
В Валиноре мы как-то не видим его на ключевых позициях. Рядом с отцом всегда высокий серьезный красавец Турукано. Турукано всегда первый - он уже и женат на красавице Эленвэ, и счастливый отец маленькой дочери, и друзей у него множество, и еще каких друзей: красавец Глорфиндейл, выдающийся музыкант Эктелион, храбрецы Эгалмот и Аранвэ ...
И Аракано-младший, младший братик, уже перегнал старшего ростом. А сестра - своевольная Арэльдэ - поддразнивает отца своей дружбой с сыновьями Феанаро и страстью к охоте в свите Оромэ.
Финдекано же спокойный и уравновешенный, никому не показывает огонь своего духа.
Лицом он наверняка похож на маму Анайрэ, единственный из трех сыновей Нолофинвэ, - а вот глаза (это, конечно чисто имха) у него темно-синие, ваниарские, унаследованные от бабушки Индис. Хороший музыкант - по крайней мере арфа всегда с ним ... Наверное пишет стихи и сам сочиняет песни. Хорошо поет - хотя опять же, нигде этого не выявляет публично.
Дружит Финдекано с сыновьями Финарфина - Ангарато и Айканаро. Эти родственники младше него, а это значит что старший приятель еще и опекает пылких родичей.
И есть у первенца Нолофинвэ еще один друг ...
Нельяфинвэ должен быть старше своего приятеля - Финдекано возможно сверстник Турко, или даже Карнистира. Майтимо такой же высокий, как и родные братья - но совсем другого нрава: пылкий, веселый, насмешливый.
Их отношения - мне кажется - начались с детства. Возможно первенцу Нолофинвэ не хватало старшего брата ... Или просто семейного тепла.
вот где-то так она, дружба, начиналась
У старшего Феаноринга и родных братьев шестеро. Но он охотно общается с кузеном.
И прозвище Астальдо Финдекано получил от него. Что-то такое случилось в их путешествиях по Аману, когда младший получил возможность проявить свою отвагу.
Известные события в Тирионе разлучили друзей. Майтимо отбыл с отцом в Форменос, и долгая разлука не положила конец дружбе, однако сделала отношения между ними прохладнее.
Однако, несмотря на вражду между родами, Финдекано признает, что Феанаро прав в одном - он тоже хочет вырваться из Амана. И не столько неизведанные земли интересуют его, сколько геройские подвиги.
Гибель Деревьев и смерть Финве внезапно ускорили уход. Финдекано опять где-то на втором плане, за плечами отца и брата. Однако - отец доверяет ему командовать отрядом лучников.
Наконец старший сын Нолофинвэ докажет, чего он стоит. Пусть Турукано упрекает его, что у Миндон Эльдалиевэ Финдекано не выступил с ним и отцом против Феанаро - ну не может Астальдо враждовать со своими. Ему нужен враг из тех, о которых рассказывают ужасы Эльдар-переселенцы старшего поколения.
А тут между войсками поползли слухи, что их из Валинора не выпустят ... Что попытаются задержать силой ... Сам Эонвэ со своими маяр ... Недаром же герольд Манвэ предупреждал Феанаро...
И вот Финдекано бежит во главе своего отряда по пирсу гавани Альквалондэ. И видит мертвые, знакомые с детства лица нолдор из Тириона. И слышит радостный крик Майтимо: "Лучники подошли! Стреляй же, Астальдо!".
И только позже искусный лучник, который не выпустил напрасно ни одной стрелы, поймет, что случилась страшная беда, которую ничем не исправить.
Араман ... Эльдар волнуются, ссорятся, все еще обсуждают события ... Финдекано никто не упрекает, но как призрак бродит он вдоль моря. Ему чудится осуждение в глазах отца и братьев, он чувствует себя навеки запятнанным братской кровью ...
Знакомая высокая фигура возникает из темноты.
"Я вернусь за тобой сам, с первым же кораблем, - говорит Майтимо, - и там, на той стороне мы отомстим Моринготто"
Майтимо понимает друга, потому что чувствует то же - боль и ужас братоубийства. И Финдекано едва заметно улыбается ему.
Хелькараксэ ... Финдекано не верит в предательство. Только не воины Феанаро, спасая которых он запятнал себя братоубийством. Только не Майтимо... Если бы была возможность - он бы вернулся ...
Холод, страдания - да, ведь Финдекано сам решил продолжать путь. Кто не смог выдержать - те вернулись еще тогда, когда услышали голос Намо, произносящий Проклятие.
А он идет, скользя по льду и терпит страдания с тем стоическим хладнокровием духа, которого ему так не хватало дома.
Озеро Митрим. Страшный путь позади, и страшные потери тоже. Нет братика Аракано, Турукано замкнулся в своем горе. И мстить некому - измученный Макалаурэ чуть слышно рассказывает, что произошло.
Финдекано понимает, что Майтимо обречен. Он видел ту страшную крепость, он понимает, что штурмовать ее сейчас бесполезно.
Но однажды он исчезает из лагеря. И возвращается на крыльях Торондора. Друг с ним, завернутый в запятнаный кровью плащ, измученный, раненый - но живой.
О спасении побратимом побратима будут слагать песни веками. Но Финдекано не гордится подвигом: высшей наградой ему стали слова Майтимо, вышептанные в полубреду, что он хотел вернуться, он просто не смог ...
Дор Ломин ... Финдекано теперь действительно старший, самый верный помощник отца, Верховного Короля. Он всегда рядом - он кует оружие, муштрует войско, тешет камень. Он отражает атаки орков, заменив Турукано на его линии обороны И видит, как теплеет взгляд отца, обращенный на него.
Отцу нужна опора - Ледяного Лорда очень расстроил уход Турукано в неизвестном направлении. Отцу нужны воины, их новому отечеству нужны крепости ... Отцу нужна защита Хитлума с Побережья ... Отцу нужен союз с Фалатрим ... Отцу нужен союз с Людьми ...
Где-то, между этими важными делами, в жизни Финдекано появляется Она, единственная и неповторимая. (Версия о холостом Финдекано и Гил-Галаде, сыне Ородрета не принимается однозначно)
Она скорее всего - дочь лорда Кирдана, с которой Финдекано познакомился во время своих дипломатических визитов в Эгларест. Финдекано ныне счастливый супруг красавицы Фалатриэ и счастливый отец маленького Финеллаха-Эрейниона (ага, и пусть кто-то попробует доказать обратное, даже сам Профессор)
Только сейчас - перед сотней опасностей, зная, что Моринготто назначил награду за его голову, Финдекано почувствовал себя счастливым.
Его уважает отец, его любит жена, ему улыбается сын ... У него есть земля, родная земля, которую он сумеет защитить. Он сейчас - действительно Отважный, он спас друга, он сражался с орками у Дренгиста и в Дагор Аглареб ... Он охотился на дракона.
Он не применял бы сейчас Дор-Ломин на сады Амана, а Барад-Эйтель на Тирион.
Мир, долгий мир - но Нолофинвэ доказывает, что нужно бить первыми. Майтимо против - Финдекано понимает, что измученной душе друга нужен покой, хотя бы еще ненадолго, но они могут упустить время.
Они его упустили, время - войну начал враг. Хитлум выстоял, но нолдор остались без Верховного Короля.
Мне почему-то кажется, что Нолофинвэ уехал неожиданно - так же неожиданно, как Турукано исчез из Виньямара. И новый Верховный Король часто размышлял над тем, на что он не обратил внимания, почему не заметил, в чем его вина.
А между тем он готовит решающий удар - на этот раз Майтимо с ним, и войска вроде бы достаточно. Многих уже нет рядом - Айканаро, Ангарато, Артафиндэ ... Ничего не слышно о Турукано. Но Финдекано уверен - ночь прошла.
Эта уверенность в том, что за ночью всегда наступает рассвет, вдохновляет Короля на новую битву. И вместе с ним в этом уверены его воины - эльдар и аданы.
Все против Астальдо в этой злополучной битве - и злосчастный Гвиндор, который не смог выдержать зрелища страданий брата (а кто смог бы ...), и слишком поспешное выступление, и опоздание войск Майтимо, которого предали вастаки.
Даже неожиданный приход Турукано мало чем помог - гондолинцы почему-то не отправились сразу за полками Короля и подошли лишь тогда, когда Финдекано и его союзников уже отбросили от Ангбанда.
А потом явился настоящий ужас - дракон и барлоги.
Он сделал все, что мог - синеглазый Король Нолдор. Он погиб, отважно сражаясь против жутких порождений Ангбанда, и его синий флаг с серебряными звездами стал багряным от его крови.
"Отвага его была подобна пламени, а стойкость - скалам; он был мудрым, голос его был прекрасным, а руки - умелыми; любил он честь и справедливость, и относился по-доброму ко всем Эльфам и Людям, ненавидел же одного лишь Моргота ; не искал он для себя ни богатства, ни власти, ни славы, и в награду получил только смерть ". Дж.Р.Р. Толкин.
Прослушать или скачать Фирнвен Песня для Фингона бесплатно на Простоплеер
@музыка: Фірнвен "Песня для Фингона"
@настроение: меланхолічне
@темы: сильмовське, лорди
-
-
06.05.2012 в 12:58-
-
07.05.2012 в 00:19ФРГ
Наверное, потому, что Фингон пасся с Майтимо, а Тургон выполнял роль послушного сыночка.
nolofinve, рядом с папой Тургон, который ведет себя, словно он старший сын)
то есть, чеи отце-послушней - тем и старше?
-
-
07.05.2012 в 00:24-
-
07.05.2012 в 09:16-
-
07.05.2012 в 15:58ну - дело тут даже не в послушании, а в желании быть помошником батька, его правой рукой. И в Валиноре у Турукано такое желание было. А в Эндорэ он конечно сдал, да...
мне кажется, дело не столько в желании поддержать отца, сколько в собственной позиции. Именно ее Турукано озвучил на клятвенном митинге. У них там у всех // у многих была своя имха по этому поводу, которой они следовали. Отцепочитание или желание быть правой рукой - на мой вкус, ни причем.
~Milashk@,
Ваниар, что ли? Законопослушные...
золотоволосая Ангела Меркель в роли Ингвэ
-
-
07.05.2012 в 16:25-
-
07.05.2012 в 20:40поддерживал. но не потому, что он чувствовал себя в роли старшего и обязанного поддерживать отца, а потому, что ему не нравились Феанор и его проделки.
мой личный глюк после отыгрыша на "Непокое" - на вышеупомянутом сборище Турукано бежал впереди телеги, в смысле - впереди папы в деле посылания Феанаро и идеи похода.
-
-
07.05.2012 в 21:08-
-
07.05.2012 в 22:59-
-
07.05.2012 в 23:45эх, жалко, ты на форумках не играешь
~Milashk@, Эру, мне страшно представить как же выглядела Индис
не буду лить воду на мельницу первого дома
-
-
07.05.2012 в 23:48-
-
08.05.2012 в 07:53-
-
08.05.2012 в 08:24