Ремзей Шерефе
"Тінь сонця"Документальна річ... Жінка розповідає жахливі речі про сербсько-албанський конфлікт в Косово. Серби жахливі - кати і садисти. Албанці - невинні жертви. Все ніби як слід...
Не вірю... Можливо через бачену в дитинстві картинку, де османські коні ступали по заваленому трупами Косовому полю. І з поміж цих трупів підвівся Мілош Обилич і вгородив султану меча у живіт.
Албанці тоді прийняли віру завойовників, вдало викрутились... Тому у мене їхнім нащадкам віри нема.
А взагалі - хто там правий? Думаю, що таки серби, бо то поле їхньої крові...
І відчуваю фальш в тоні оповіді, в показному смиренні, в оголошенні цілого народу народом убивць.
ДІВЧИНА КОСОВКА (Сербське народнє)
читати й плакати. А потім їх змусили віддати свою землю нащадкам османських коллаборантів
По Косову туман постелився,
Із туману Павло появився,
А на ньому ран сімнадцять зяє,
В муках герой бореться зі смертю,
Кінь крутиться, кровію стікає.
Звідтіль бреде дівчина Косовка.
В одній руці – студена водиця,
В другій руці – то вино червоне,
Білий хліб у неї під пахвою,
Юнаків, що в крові, повертає.
Коли мертвий лежить в чистім полі,
То червоним вином повмиває,
Як живий ще, тільки в лютих ранах,
Студеною водою напоїть,
Як трапиться юнак ще здоровий,
Хлібом білим його нагодує.
Обізвався Павло до Косовки:
«Боже милий, дівчино Косовко!
Що за горе скоїлось у тебе?
Що шукаєш серед мертвих в полі?
Кого з роду вбито в чеснім бою?
А чи брата, чи його синочка?» –
«Горе в мене, незнаний юначе!» –
«Я незнаний юнак, ти сказала?
Я Орлович Павло, слуга перший
В преславного та Лазаря-князя». –
«Як питаєш, незнаний юначе,
Вповім тобі все по правді чистій:
Було вчора десь коло полудня,
Я стояла край битого шляху,
Край дороги на Косове поле,
Шляхом їде юнак славний, красень,
В бій веде він один загін війська.
На красені жупан, злотом шитий,
Шаблю довгу по землі волочить,
На голові оздоблена шапка,
На ній грає позлочене пір’я,
А на пір’ї камінь самоцвітний,
На камені золоті перстені.
«Помагай біг, дівчино Косовко!» –
«Помагай біг, незнаний юначе!» –
«Я незнаний юнак, ти сказала? –
Я ж князь Милош Обилич, не чула?!
Коли Бог і щастя допоможуть,
Що повернусь з Косового поля,
Віддам тебе я за побратима,
Побратима – Топлицю Милана,
Буду в тебе я весільним батьком».
За ним їде другий юнак-красень,
Веде в бій він два загони війська.
На красені жупан, злотом тканий,
Шаблю довгу по землі волочить,
На голові оздоблена шапка,
На ній грає позлочене пір’я,
А на пір’ї камінь самоцвітний,
На камені золоті перстені.
«Помагай біг, дівчино Косовко!» –
«Помагай біг, незнаний юначе!» –
«Я незнаний юнак, ти сказала?
Я ж Косанчич Іван, ти не чула?
Як Бог мені і щастя поможуть,
Що повернусь з Косового поля,
Віддам тебе я за побратима,
Побратима – Топлицю Милана,
Боярином на весіллі буду».
За ним їде третій юнак-красень,
Веде в бій він три загони війська.
Білолиций, з чорними очима,
Русу косу назад розчесав він,
Чорні вуса вгору закрутив він.
А на ньому жупан – злотом шитий,
Шаблю довгу по землі волочить,
На голові – оздоблена шапка
Оксамитом та блискучим шовком,
В оксамиті повно різних квітів,
Гіацинтів й васильків найбільше.
«Помагай біг, дівчино Косовко!» –
«Помагай біг, незнаний юначе!» –
«Я незнаний юнак, ти сказала?
Я ж Топлиця Милан, ти не чула?
Як Бог мені і щастя поможуть,
Що повернусь з Косового поля,
Візьму тебе за дружину вірну,
Будеш в дворі моєму гуляти!»–
«Я шукаю цих лицарів славних,
Хоч одного з трьох мені б побачить!»
«Ой Боже ж мій, дівчино Косовко,
Не тут вони згинули у бою,
Не на краю Косового поля,
А згинули всі три серед поля,
Де кров лилась коням по коліна,
Юнакам же по щити сягала.
Вони князя захищали в битві.
Загинуло Юговичів дев’ять,
І загинув Юг-Богдан, їх батько.
Нижче нього – та Милош Обилич,
Побіч нього – та Іван Косанчич,
А в головах – та Милан Топлиця».
Заридала, зойкнула Косовка,
В білі груди вдарилась руками,
Залилася гіркими сльозами
І помчала Косовим нещасним.
Так забігла на широке поле.
Знайшла дев’ять Юговичів славних,
Всіх дев’ятьох вином умивала.
Юг-Богдана віднайшла старого,
І старого вином умивала.
Й Косанчича знайшла серед поля,
І його теж вином умивала.
Як же знайшла Топлицю Милана,
Вином уже його не вмивала,
Шовком білим тіло повивала,
Всяких квітів на милого клала,
Гіацинтів й васильків найбільше.
Обняла за шию неживого,
Обняла і в горі голосила:
«Ой Милане, ти моє кохання!»
Блискавично кинулась до піхов,
Вихопила гострий ніж із неї,
В груди собі його увігнала
І пробила наскрізь біле тіло,
Мертва впала край милого свого.
Поки жила, стиха говорила:
«Спи, Милане, спім разом обоє,
Хоч жить разом будем на тім світі!»
@музыка:
А. Сердюк "Ти не скрипка - ти воля..."
@настроение:
меланхолічне
@темы:
літературне