І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
***
Отож, мені наснилася вода

і дуже чорна, як вода пекельна,

вона стікала з клекотом в ущелину,

де гримотіла радісна біда.

Я довго вис, неначе ріс угору,

підносився, ширяв і довго опадав,

поки в ногах своїх уздрів потвору —

не розберу — то кобра чи удав?

Де вись моя? І де останній низ мій?

Як відпадає од ступні земля

і утікає в світ забутих візій,

в світ, що мене од неба віддаля.

І вигостріле серце, дуже жальне,

танцює в грудях, наче поплавець.

Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна.

Який ти довгий, мій прямий кінець.

Отож, лечу. Внизу вода вирує

і запинає небо угорі,

а межи ними владарює грім,

де раптом заяріло три зорі.

Котра із них на мій кінець пантрує?

@музыка: Вівальді Осінь

@настроение: Передчуття

@темы: поезія