І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Рефлексії задумливого Ноло
Останнім часом я помітив, що вельми дратую людей. Особливо на відпочинку, коли знайомства легко зав'язуються, а потім люди так само швидко розбігаються.
Ось і за цей відпочинок уже встиг побувати снобом і егоїстом))
Ну, щодо сноба - тут трапилася звичайна помилка, коли чоловік, котрий ляпає дурницю, ляпає її перед тим, хто знає трохи більше, і кому не байдужий предмет суперечки. Коли при мені починають оповідати, що українською мовою неможливо перекласти Шекспіра, Ніцше, Бодлера, Камю (потрібне підкреслити), я заводжуся з півоберту і "забиваю" супротивника рештками знань, отриманих колись у рідному вузі і набраних опісля в якості самоосвіти. Чолов'яга, котрому мене рекомендовано як торговця залізяччям, ясна річ ображається - хахол-буржуїн на його думку повинен лише кивати головою і погоджуватись з розумними речами культурного столичного відпочивальника, та ще й журналіста, і узиває мене снобом)))
Але з подібними гумористами життя зводить мене доволі часто, тому я намагаюся не звертати на подібне уваги.
Набагато більше я дратую другий тип людей - для цього мені іноді навіть не потрібно довгої розмови.
Є люди - і зараз їх стає все більше і більше - котрим нудно самим з собою. В будь-якому, навіть найменшому гурті, вони одразу намагаються завести собі приятелів, і липнуть до них, мов сльота до плота. При чому приятель їм потрібен виключно для того, щоб виливати на нього шумовиння, що бродить у їхніх головах.
Ці люди не можуть жити в тиші - коли приходять додому, то одразу вмикають телевізор, або музичний центр. Їм обов'язково потрібно, щоб в приміщенні щось бурмотіло, грало, співало. Вони люблять галасливі багатотисячні концерти, сповнені юрб хідники, штовхання у натовпі, великі міста. У ботанічому саду вони намагаються крадькома зламати квітку магнолії - на пам'ять. І що найгірше - вони вважають, що життя в постійному галасі є нормою, а все інше - відхиленням.
З одним таким диваком мені й довелося познайомитись. Маючи вже досвід відпочинку у тихих готеликах, знаю, що хоч одного такого, а занесе в екзотичний куточок невідомо з якої причини. Це ж для них набережні курортних містечок обсаджені шашличними і знемагають від ідіотської музики, для них гоцають по стадіонах Вєрки Смердючки, все у цьому світі для них - і все одно, якийсь з цих нудьгарів та й опиниться у готелику, де й клієнтів усього з десяток, телевізор працює з перебоями, а довкола готелику - первісна тиша, від якої дзвенить у вухах.
І тоді нудьгар чіпляється до сусідів, вимагаючи, щоб йому підтримали компанію. Саме вимагаючи - з тим панібратством, яке я недолюблюю.
Зроблю невеличкий відступ, аби пояснити, що я не псих)
Я з дитинства звик до такої картини - увечері, опісля усіх зроблених справ, тато читає якийсь технічний журнал, а мама - улюблену книгу. Часом мама завмирає над книгою, погляд її стає відсутнім, і ми з татом знаємо - мама десь далеко, вона мандрує світами. Потім мама усміхається - і між нею і батьком неначе віскрить вольтова дуга, яскраве сяйво любові і порозуміння. Вони, як ніхто, вміли мовчати удвох, година такого мовчання неначе заряджала їх струмом любові. Для того, щоб спілкуватись, їм не були потрібні слова - вони розмовляли від феа до феа, наче в Арді. Мовчати поруч з мамою було солодко і приємно і мені з сеструхою. Ми змалечку знали - мамі (вона Водолій, як і я) час від часу потрібно побути наодинці з собою. І добре, що це розумів тато, бо я знаю багато нещасливих родин, де жінку, або чоловка змушують постійно бути "на зв'язку", не даючи відпочити від світу.
Звісно, не всім подібний відпочинок потрібний, багато люду любесенько обходиться без нього. Але ж ми, Водолії , не можемо обійтися без цього стану "священої тиші". Цей стан зрідні медитації,і обіймає нас зазвичай у гарних місцях, на відпочинку, коли душа розпружуєтьсяі прагне спокою.
Колись, замолоду, я вдарив однокурсника, котрий, завваживши мене в такому стані з книгою в руках, почав водити рукою у мене перед очима. З того часу я став набагато витриманішим, однак і досі дратуюсь, коли мені не дають побути у мовчанні. Зрештою, тому уникаю на відпочинку знайомитися з панночками навіть платонічно)) Дружина, знаючи мене, вже навіть перестала ревнувати до оцих відпочинків у самотині.
І ось трапився ж у готелику дивак, котрий невідомо для чого сюди приїхав. Галасу він робить за цілий натовп, і чомусь обрав мене за співбесідника. Ми вже обсудили усі "чоловічі" теми - бокс, футбол, авто, дівчат. В усьому іншому дядько стерильний, хоча у нього вдома величезна, ніколи не читана бібліотека (у родини свого часу був блат, і чоловік тепер вишукує, кому б продати старі підписки на Толстого і Дікенса). Але щонайгірше - він не вміє мовчати. У найзатишнішому куточку від його скрекотіння зомлівають місцеві ворони.
Ну помовч же, чоловіче. Подивись, як гарно навкруги. Не дивись як на психа на двометрового "лося" з хайром, коли той сидить годинами біля квітнучого деревця з томиком віршів у руках, то читаючи, то застигаючи у задумі. Подумай - адже у цьому світі і так все для тебе, то ж дай на Бога спокій людям, на тебе не схожим.
А чолов'яга жалівся на мене господині, оголосивши егоїстом)) Бо я, бачте, не бажаю спілкуватись на перший його поклик. Ми з милою пані добре посміялися за його рахунок. Ось тільки шкода, що дуже зрідка мені трапляються в таких гарних місцях люди, з якими можна просто помовчати разом.
Останнім часом я помітив, що вельми дратую людей. Особливо на відпочинку, коли знайомства легко зав'язуються, а потім люди так само швидко розбігаються.
Ось і за цей відпочинок уже встиг побувати снобом і егоїстом))
Ну, щодо сноба - тут трапилася звичайна помилка, коли чоловік, котрий ляпає дурницю, ляпає її перед тим, хто знає трохи більше, і кому не байдужий предмет суперечки. Коли при мені починають оповідати, що українською мовою неможливо перекласти Шекспіра, Ніцше, Бодлера, Камю (потрібне підкреслити), я заводжуся з півоберту і "забиваю" супротивника рештками знань, отриманих колись у рідному вузі і набраних опісля в якості самоосвіти. Чолов'яга, котрому мене рекомендовано як торговця залізяччям, ясна річ ображається - хахол-буржуїн на його думку повинен лише кивати головою і погоджуватись з розумними речами культурного столичного відпочивальника, та ще й журналіста, і узиває мене снобом)))
Але з подібними гумористами життя зводить мене доволі часто, тому я намагаюся не звертати на подібне уваги.
Набагато більше я дратую другий тип людей - для цього мені іноді навіть не потрібно довгої розмови.
Є люди - і зараз їх стає все більше і більше - котрим нудно самим з собою. В будь-якому, навіть найменшому гурті, вони одразу намагаються завести собі приятелів, і липнуть до них, мов сльота до плота. При чому приятель їм потрібен виключно для того, щоб виливати на нього шумовиння, що бродить у їхніх головах.
Ці люди не можуть жити в тиші - коли приходять додому, то одразу вмикають телевізор, або музичний центр. Їм обов'язково потрібно, щоб в приміщенні щось бурмотіло, грало, співало. Вони люблять галасливі багатотисячні концерти, сповнені юрб хідники, штовхання у натовпі, великі міста. У ботанічому саду вони намагаються крадькома зламати квітку магнолії - на пам'ять. І що найгірше - вони вважають, що життя в постійному галасі є нормою, а все інше - відхиленням.
З одним таким диваком мені й довелося познайомитись. Маючи вже досвід відпочинку у тихих готеликах, знаю, що хоч одного такого, а занесе в екзотичний куточок невідомо з якої причини. Це ж для них набережні курортних містечок обсаджені шашличними і знемагають від ідіотської музики, для них гоцають по стадіонах Вєрки Смердючки, все у цьому світі для них - і все одно, якийсь з цих нудьгарів та й опиниться у готелику, де й клієнтів усього з десяток, телевізор працює з перебоями, а довкола готелику - первісна тиша, від якої дзвенить у вухах.
І тоді нудьгар чіпляється до сусідів, вимагаючи, щоб йому підтримали компанію. Саме вимагаючи - з тим панібратством, яке я недолюблюю.
Зроблю невеличкий відступ, аби пояснити, що я не псих)
Я з дитинства звик до такої картини - увечері, опісля усіх зроблених справ, тато читає якийсь технічний журнал, а мама - улюблену книгу. Часом мама завмирає над книгою, погляд її стає відсутнім, і ми з татом знаємо - мама десь далеко, вона мандрує світами. Потім мама усміхається - і між нею і батьком неначе віскрить вольтова дуга, яскраве сяйво любові і порозуміння. Вони, як ніхто, вміли мовчати удвох, година такого мовчання неначе заряджала їх струмом любові. Для того, щоб спілкуватись, їм не були потрібні слова - вони розмовляли від феа до феа, наче в Арді. Мовчати поруч з мамою було солодко і приємно і мені з сеструхою. Ми змалечку знали - мамі (вона Водолій, як і я) час від часу потрібно побути наодинці з собою. І добре, що це розумів тато, бо я знаю багато нещасливих родин, де жінку, або чоловка змушують постійно бути "на зв'язку", не даючи відпочити від світу.
Звісно, не всім подібний відпочинок потрібний, багато люду любесенько обходиться без нього. Але ж ми, Водолії , не можемо обійтися без цього стану "священої тиші". Цей стан зрідні медитації,і обіймає нас зазвичай у гарних місцях, на відпочинку, коли душа розпружуєтьсяі прагне спокою.
Колись, замолоду, я вдарив однокурсника, котрий, завваживши мене в такому стані з книгою в руках, почав водити рукою у мене перед очима. З того часу я став набагато витриманішим, однак і досі дратуюсь, коли мені не дають побути у мовчанні. Зрештою, тому уникаю на відпочинку знайомитися з панночками навіть платонічно)) Дружина, знаючи мене, вже навіть перестала ревнувати до оцих відпочинків у самотині.
І ось трапився ж у готелику дивак, котрий невідомо для чого сюди приїхав. Галасу він робить за цілий натовп, і чомусь обрав мене за співбесідника. Ми вже обсудили усі "чоловічі" теми - бокс, футбол, авто, дівчат. В усьому іншому дядько стерильний, хоча у нього вдома величезна, ніколи не читана бібліотека (у родини свого часу був блат, і чоловік тепер вишукує, кому б продати старі підписки на Толстого і Дікенса). Але щонайгірше - він не вміє мовчати. У найзатишнішому куточку від його скрекотіння зомлівають місцеві ворони.
Ну помовч же, чоловіче. Подивись, як гарно навкруги. Не дивись як на психа на двометрового "лося" з хайром, коли той сидить годинами біля квітнучого деревця з томиком віршів у руках, то читаючи, то застигаючи у задумі. Подумай - адже у цьому світі і так все для тебе, то ж дай на Бога спокій людям, на тебе не схожим.
А чолов'яга жалівся на мене господині, оголосивши егоїстом)) Бо я, бачте, не бажаю спілкуватись на перший його поклик. Ми з милою пані добре посміялися за його рахунок. Ось тільки шкода, що дуже зрідка мені трапляються в таких гарних місцях люди, з якими можна просто помовчати разом.
@музыка: Булат Окуджава "Музыкант"
@настроение: хороше
@темы: особисте
-
-
01.05.2013 в 21:36Хотела написать комментарий...и промолчу, чтобы не нарушать столь важной священной тишины. ППКС.
-
-
01.05.2013 в 22:09-
-
02.05.2013 в 03:38От і ми з чоловіком сьогодні тікаємо з міста - побути у тиші наодинці з природою
-
-
02.05.2013 в 12:00-
-
07.05.2013 в 12:39-
-
07.05.2013 в 13:25-
-
07.05.2013 в 19:02