І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
О. Забужко "З мапи книг і людей"
читати далі
Придбав сей шедевр під час однієї з вилазок у долину. Не втримався.
До пані Забужко у мене якесь двоїсте ставлення. Визнаю в ній чудову есеїстку, поганеньку письменницю і недобру людину.
В останньому, дай Боги щоби помилявся. Але багато отих її есеїв просякнуті таким неприкритим снобізмом (знову це слівце) , що від них починає дерти ув очах.
До речі - багато хто говорить, що не любить снобів, однак кожен розуміє снобізм по своєму.
Моє розуміння інтелектуального снобізму таке - це коли людина вважає, що усі розуми поїла, і дивиться на інших з висоти нахапаних по життю знань, саме таких, а не інакших. Будь який інший "комплект" знань, або захоплень сноб вважає застарілими, а їхніх носіїв замшілими йолопами.
Я маю на увазі - комплект справжніх знань, а не набір помилок, як от у мого сусіди-журналіста, котрий щиро певен, що українська мова оскверняє Шекспіра)
Пам'ятаю, як мене колись різонула фраза з "Польових досліджень..." про людей, котрі набирають знання з обласної бібліотеки імені Грьоміна". Саме обласна бібліотека (імені Горького, авжеж) в часи відсутньости інтернету напакувала мій розум різноманітним чтивом, за що я їй довіку вдячний. Нехай серед того чтива не було супермодних письменників того часу, але добрий класичний підмурівок моєї освіти формувався саме там. І я довіку буду впевнений, що молоді інтелектуали, котрі одразу ж починають глитати Зюскіндів та Бегбедерів, від самого початку псують собі смак до прекрасного, бо самими інтелектуальними тістечками харчуватись не можна.
Ну, а про своє ставлення до прози милої пані Забужко я уже десь згадував, тому не буду повторюватися. Як і щодо того, що мене смішить її щире переконання в тому, що Ню-Йорк є осереддям світової культури.
Однак, незважаючи на манірну "хляпаючу" прозу (що було новим у Пруста, через сотню років вже набило оскомину), ессе у пані Забужко є чудові. Як і її літературознавча трилогія про Франка, Шевченка та (особливо) про Лесю Українку. Останню річ - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" - я вважаю дослідницьким шедевром усіх часів і народів.
Нова збірка есеїв в принципі не розчарувала.
Найбільше враження справило таке:
"Ціна Вінні Пуха"
Дійсно, книга Мілна дуже відрізняється за духом від знаменитого радянського мультфільму. В моєму дитинстві мультфільм був, а книги не було. А от мій маленький нолдо ознайомився з українським перекладом книги про Вінні, мабуть з тим самим, про який ностальгічно згадує пані Оксана. І коли я якось поставив йому диск з "мультами мого дитинства", синуля безапеляційно заявив, що Вінні Пух тут гидкий і "несправжній", що він образив Кролика, поївши у нього всі запаси, і що кудись пропав хлопчик Крістофер і Тигра, які моєму нолдо дуже подобалися. Довелося розшукати імпортний мультик - вже з Крістофером і Тигрою, і нолдо заспокоївся.
Так що правота пані Оксани щодо тонкого іронічного світу Мілна, спотвореного "совєтами" несподівано підтверджена експериментально)
"Три смерті Павла Тичини"
Доля цього поета завжди мене цікавила. Невиправний толкініст - я одразу уявляв собі близьку аналогію: Маглор, застрашений ангбандцями до напівбожевілля, складає орочі марші, і співає про своїх колишнх побратимів-ельфів "Та нехай собі як знають, божеволіють, конають - нам своє робить" Картинка виходила жахненька, хотів навіть написати фік на цю тему, але не зміг - пожалів Маглора.
А поет Тичина дійсно чудовий - ельфійський поет.
"О, панно Інно, панно Інно... Я сам. Вікно... Сніги..."
"Поет і його ролі"
От творчість М.Вінграновського, кумира шестидесятників, мені чомусь не до смаку. Хоча якраз прикупив у Києві його новенький томик, і намагаюся вникнути - не вперше, і не востаннє. Не звучить моя душа у гармонії з його віршами - ну хоч плач. І хоча я повністю згоден з пані Забужко, що Вінграновський геній, але до списку моїх улюблених поетів він, на жаль, не увійшов.
"Замість передмови: Дві алогії на калинову тему"
Повернуся додому - ще раз перечитаю поезії І. Калинця. Знов же таки, це один з тих поетів, з якими у мене "енгармонійне". Я навіть Михайля Семенка сприймаю краще, слово чести)
Катерина. Філософія мовчазного бунту, або конспект до ненаписаної біографії"
Люди добрі, ви бачите перед собою дурня, котрий ронив сльози над конспектом біографії. Ні, я знаю, хто така Катерина Білокур, бачив репродукції її картин і навіть роман Яворівського "Автопортрет з уяви", так безжально розкритикований пані Забужко, читав. Але вона подала життя художниці в такому жахливому аспекті, що я, мов самурай, втирав сльози рукавом.
"Іще у мене є сила творити красу, а я мушу по півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф".
Яка жінка - і яке страшне життя для митця. Таким самим життям жило тоді все українське село, але митець мав відчувати цей жах набагато сильніше. Художниця, творами якої захоплювався Пікассо, не мала ні майстерні, ні вільного часу, ні навіть празникової одежі. А коли вона повезла картину у подарунок одному з корифеїв літератури, швейцар письменницького будинку не пустив селючку навіть на поріг.
Товариші, котрі ностальгують за сталінізмом - вас би до українського села навіть не у тридцяті, а в п'ятдесяті-шістдесяті роки. Сирий торф роздмухувати.
Планета Полин: Довженко-Тарковський-фон Трієр, або дискурс нового жаху"
Чорнобильські спогади, пропущені через призму кінематографу. Сильно і естетично.
Ну і всі інші ессе також прочитав з задоволенням. А я ще книжку брати не хотів - продавчиня умовила)
читати далі
Придбав сей шедевр під час однієї з вилазок у долину. Не втримався.
До пані Забужко у мене якесь двоїсте ставлення. Визнаю в ній чудову есеїстку, поганеньку письменницю і недобру людину.
В останньому, дай Боги щоби помилявся. Але багато отих її есеїв просякнуті таким неприкритим снобізмом (знову це слівце) , що від них починає дерти ув очах.
До речі - багато хто говорить, що не любить снобів, однак кожен розуміє снобізм по своєму.
Моє розуміння інтелектуального снобізму таке - це коли людина вважає, що усі розуми поїла, і дивиться на інших з висоти нахапаних по життю знань, саме таких, а не інакших. Будь який інший "комплект" знань, або захоплень сноб вважає застарілими, а їхніх носіїв замшілими йолопами.
Я маю на увазі - комплект справжніх знань, а не набір помилок, як от у мого сусіди-журналіста, котрий щиро певен, що українська мова оскверняє Шекспіра)
Пам'ятаю, як мене колись різонула фраза з "Польових досліджень..." про людей, котрі набирають знання з обласної бібліотеки імені Грьоміна". Саме обласна бібліотека (імені Горького, авжеж) в часи відсутньости інтернету напакувала мій розум різноманітним чтивом, за що я їй довіку вдячний. Нехай серед того чтива не було супермодних письменників того часу, але добрий класичний підмурівок моєї освіти формувався саме там. І я довіку буду впевнений, що молоді інтелектуали, котрі одразу ж починають глитати Зюскіндів та Бегбедерів, від самого початку псують собі смак до прекрасного, бо самими інтелектуальними тістечками харчуватись не можна.
Ну, а про своє ставлення до прози милої пані Забужко я уже десь згадував, тому не буду повторюватися. Як і щодо того, що мене смішить її щире переконання в тому, що Ню-Йорк є осереддям світової культури.
Однак, незважаючи на манірну "хляпаючу" прозу (що було новим у Пруста, через сотню років вже набило оскомину), ессе у пані Забужко є чудові. Як і її літературознавча трилогія про Франка, Шевченка та (особливо) про Лесю Українку. Останню річ - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" - я вважаю дослідницьким шедевром усіх часів і народів.
Нова збірка есеїв в принципі не розчарувала.
Найбільше враження справило таке:
"Ціна Вінні Пуха"
Дійсно, книга Мілна дуже відрізняється за духом від знаменитого радянського мультфільму. В моєму дитинстві мультфільм був, а книги не було. А от мій маленький нолдо ознайомився з українським перекладом книги про Вінні, мабуть з тим самим, про який ностальгічно згадує пані Оксана. І коли я якось поставив йому диск з "мультами мого дитинства", синуля безапеляційно заявив, що Вінні Пух тут гидкий і "несправжній", що він образив Кролика, поївши у нього всі запаси, і що кудись пропав хлопчик Крістофер і Тигра, які моєму нолдо дуже подобалися. Довелося розшукати імпортний мультик - вже з Крістофером і Тигрою, і нолдо заспокоївся.
Так що правота пані Оксани щодо тонкого іронічного світу Мілна, спотвореного "совєтами" несподівано підтверджена експериментально)
"Три смерті Павла Тичини"
Доля цього поета завжди мене цікавила. Невиправний толкініст - я одразу уявляв собі близьку аналогію: Маглор, застрашений ангбандцями до напівбожевілля, складає орочі марші, і співає про своїх колишнх побратимів-ельфів "Та нехай собі як знають, божеволіють, конають - нам своє робить" Картинка виходила жахненька, хотів навіть написати фік на цю тему, але не зміг - пожалів Маглора.
А поет Тичина дійсно чудовий - ельфійський поет.
"О, панно Інно, панно Інно... Я сам. Вікно... Сніги..."
"Поет і його ролі"
От творчість М.Вінграновського, кумира шестидесятників, мені чомусь не до смаку. Хоча якраз прикупив у Києві його новенький томик, і намагаюся вникнути - не вперше, і не востаннє. Не звучить моя душа у гармонії з його віршами - ну хоч плач. І хоча я повністю згоден з пані Забужко, що Вінграновський геній, але до списку моїх улюблених поетів він, на жаль, не увійшов.
"Замість передмови: Дві алогії на калинову тему"
Повернуся додому - ще раз перечитаю поезії І. Калинця. Знов же таки, це один з тих поетів, з якими у мене "енгармонійне". Я навіть Михайля Семенка сприймаю краще, слово чести)
Катерина. Філософія мовчазного бунту, або конспект до ненаписаної біографії"
Люди добрі, ви бачите перед собою дурня, котрий ронив сльози над конспектом біографії. Ні, я знаю, хто така Катерина Білокур, бачив репродукції її картин і навіть роман Яворівського "Автопортрет з уяви", так безжально розкритикований пані Забужко, читав. Але вона подала життя художниці в такому жахливому аспекті, що я, мов самурай, втирав сльози рукавом.
"Іще у мене є сила творити красу, а я мушу по півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф".
Яка жінка - і яке страшне життя для митця. Таким самим життям жило тоді все українське село, але митець мав відчувати цей жах набагато сильніше. Художниця, творами якої захоплювався Пікассо, не мала ні майстерні, ні вільного часу, ні навіть празникової одежі. А коли вона повезла картину у подарунок одному з корифеїв літератури, швейцар письменницького будинку не пустив селючку навіть на поріг.
Товариші, котрі ностальгують за сталінізмом - вас би до українського села навіть не у тридцяті, а в п'ятдесяті-шістдесяті роки. Сирий торф роздмухувати.
Планета Полин: Довженко-Тарковський-фон Трієр, або дискурс нового жаху"
Чорнобильські спогади, пропущені через призму кінематографу. Сильно і естетично.
Ну і всі інші ессе також прочитав з задоволенням. А я ще книжку брати не хотів - продавчиня умовила)
@музыка: нема
@настроение: хороше
@темы: літературне