І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Всі побігли, і я побіг ...
Драббл з ФБ другого левелу. Власне кажучи - історія стара як світ, але тим не менше.
Название: Безымянная
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе, virago
Размер: драббл, 989 слов
Пейринг/Персонажи: Ростислав, дружинник князя Изяслава Ярославича/девушка из рода Боричей
Категория: гет
Жанр: ангст
Рейтинг: PG - 13
Краткое содержание: дружинник туровского князя повстречал девушку из языческого селения...
Примечание: драббл основан на исторической повести М. Горностаевой "Молния Перуна"
Текст с ФБ
В Турове было скучно.
Потомственный киевлянин, Ростислав с тоской вспоминал родной град и родительское подворье. Там остались родичи, друзья и развлечения. Он тихо роптал, что оказался в младшей дружине княжича Изяслава — на старом месте было бы меньше чести, да больше радости. Тем более, что в здешних дремучих местах не ожидалось ни войны, ни походов.
— Изяслав — наследник, старший сын князя Ярослава, — посмеивались опытные дружинники, — слава и почет нас не минуют.
Но пока единственными утехами стали охота и медовуха. Нравы в Турове были строгие, гулящих девок не сыскать, и дружинники наведывались к двум вдовушкам в пригороде.
А Ростислав блуждал по окрестным лесам, мечтая невесть о чем.
Он сам не знал, чего хотел — то ли воинской славы, то ли византийскую принцессу в жены. Любовная тоска переполняла его сердце, как чашу, выплескиваясь через край. Приятели посмеивались над его унылым видом и советовали заглянуть к веселой вдове. Ростислав кивал, соглашался и шел своей дорогой.
Вечерами он выбирался на берег лесного озера, сидел и грезил или плавал в прохладной воде.
И однажды, наплававшись вволю, увидел на берегу девицу не из туровских.
Она сидела возле сброшенной им одежды и внимательно разглядывала меч.
— Эй, не трогай ничего, — забеспокоился Ростислав, — а то как выйду...
— И что? — засмеялась незнакомка, — страшно-то как...
— Отвернись!
Она поднялась и отошла, вежливо отвернувшись. Ростислав оделся так быстро, словно его за кустами ожидал враг. Больше всего он боялся спугнуть красавицу — то, что незнакомка очень красива, он разглядеть успел.
— Ты чья? — спросил он.
— Боричей, — ответила девица. — Мы мед привозим на торжище.
Ростислав про них слышал. Боричева весь стояла в лесной чащобе. Туровцы сказывали, глава рода некогда был дружинником князя Владимира, но отказался идти со всеми к Почайне-реке креститься, вырвался из Киева с боем и дедовский стяг Гневного Солнца унес. Борич тот стяг в бою для дружины хранил, а крестивший киевлян отец Анастасий из Корсуня хотел его сжечь яко ложный бесовский знак. Теперь Боричи схоронились в пуще, выбрав места добрые, медоносные.
Мед и воск старый Гатило, сын Борича-знаменосца, продавал недорого, но под обещание, что ни один бочонок меда, ни один восковой кругляш не попадут в здешний монастырь. Мнихи жаловались на обиду княжичу Изяславу, но внук Крестителя был не таким рьяным, как дед, и не внял.
— Боги мои все знают, все слышат, — предупреждал покупателей Гатило, — не видать больше обманщикам ни моих медов, ни счастья-удачи.
Одному недоверчивому и жадному туровскому купчине сломало ногу покатившейся бочкой с медом, и после рисковать никто уже не хотел.
Все это молнией пронеслось в голове Ростислава, пока он разглядывал дочь или внучку бортника-язычника. В отличие от туровских красавиц, она нисколько не смущалась, улыбаясь чужаку смело и снисходительно.
— Я уже думала, ты — рыба, — хихикнула. — Или водяной. Старики говорят, здесь змей живет. Стра-ашный. Голову подымет — выше дерева. На лапы встанет — пройти по нему можно на тот берег, как по мосту.
— И где он здесь помещается? — Ростислав посмотрел на озеро искоса, — неглубоко же.
— А в нашем озере, возле веси, — продолжала бортница серьезно, — его жена проживает. Раз в сто лет они выходят и милуются.
Теперь хихикнул Ростислав. Крещеная дева уже потупилась бы и залилась румянцем, а эта язычница... Или она ему намекает? Протянул руки — обнять, но девица ускользнула.
— Ишь быстрый! — бросила укоризненно, — как зовут не спросил, а руки тянешь. Обойдешься!
— Как зовут тебя? — он растерялся. Но строптивица, смеясь, исчезла в лесу.
Поход на Боричей объявили две седмицы спустя. Отец Нифонт, настоятель монастыря, уговорил князя окрестить Боричей и брать с них обычную десятину медом и воском.
— Видать, княжичу шибко медов захотелось или спешно помощь от святых требуется, — ворчали старые дружинники.
— Быстро управимся, — говорили молодые. — Бортная весь — не крепость, проучим язычников. Позор нам, что у монастырских земель целое их гнездо и они свои порядки наводят.
Старики не были такими самоуверенными. Род Боричей славился ратниками с дедовских времен, наверняка без боя не обойдется.
А князь Изяслав полагался на единственного Борича-христианина, который служил ему. Про молодого, мрачного и злого на весь мир воина говорили, что в лесу остались его жена и сын, отрекшиеся от него после крещения. Жизнь всяко дороже меда и упрямства: князь, не любивший проливать кровь, был уверен, что молодой Косняч из Боричей уговорит отца и деда покориться.
Ростислав прежде не был в сражениях, но грядущий бой казался ему неправым. Он тревожился не на шутку, позабыл про Киев и тоску. А все потому, что девица-язычница снилась ему каждую ночь. Если ее обидят... Он поделился сомнениями с исповедником — отцом Варсонофием. Сей мних, в прошлом раскаявшийся разбойник, ныне считался в монастыре едва не святым.
— Дурень ты, — прогудел мних, — окрестишь язычницу и женишься на ней по правде.
— А как она не захочет? — растерялся Ростислав.
— Девки всегда хотят, — улыбка на лице чернеца сейчас была совсем не монашеская, — спасти ее душу сам Бог велел.
Бог велел, но Боричи ворота не открыли. Защищались отчаянно.
Высокий тын из дубовых свай в два человеческих роста ломали тараном. Сверху летели стрелы и — к ярости осаждавших — лилась горячая смола, под тыном полегли мертвые, кричали раненные.
Ростислав вспоминал с ужасом, что киевляне в свой час тоже не мирно шли к берегу Почайны. Неужто вот так?
Когда обозленные дружинники прорвались в ворота — бешенство взяло свое.
Весь запылала: кто-то из воинов мстительно ткнул факелом под крышу хаты, и ветер швырял огонь с одной соломенной крыши на другую.
Ростислав увидел убитых женщин, увидел и худшее. Видел, как дева бросилась в огонь, вырвавшись из рук Чудина, княжьего стража. Уповая на Бога, он искал, выбежал на высокий берег озера — и там…
— Стой! Стой, не бойся!
Кричал он. Она не кричала, не плакала. Обернулась, вгляделась и ровным измученным голосом пожелала:
— Чтоб вас змей пожрал.
И шагнула с обрыва, вниз.
Когда он подбежал, озеро уже успокоилось. Оцепенев от ужаса и отчаяния, он долго глядел на неподвижную воду, а потом побрел назад.
Мимо капища, где отец Варсонофий по-разбойничьи ловко рубил топором идолов. Там сидел одуревший Косняч и укачивал, как ребенка, молодую женщину в окровавленной рубашке, а рядом на земле скорчился маленький мальчик — не разобрать, живой ли.
Весь догорала.
Разом навалилась странная, удушливая тишина.
И только билось, стучало в висках: "Как тебя звали? Как?"
український оригінал
В Турові Ростиславу було нудно...
Киянин з діда-прадіда, він з тугою згадував рідний град і батьківське дворище. Там у Києві зосталось все — батьки, друзі, розваги. Часом він навіть стиха ремствував, що перебував у ближній дружині княжича Ізяслава — може десь інде було б менше чести, але більше радощів.
Тим більше — в цьому глухому закутку не передбачалося ні воєн, ні походів.
Ізяслав — старший син и спадкоємець Ярославів, - говорили старші і мудріші воїни, - слава і пошана нас не обмине.
Але поки що єдиною розвагою дружинникам було полювання та медовуха. Лад у місті був суворий, гулящих дівчат майже не було, старші за віком вояки ходили по черзі до двох вдовичок, котрі проживали у передмісті, а Ростислав тинявся околицями і мріяв казна про що.
Він сам не знав чого хотів — чи-то військової слави, чи-то візантійську принцесу у жони. Любов переповнювала його серце мов чашу, вихлюпуючись по вінця. Приятелі посміювались над сумовитим виглядом хлопця і радили йому сходити до вдовички. Ростислав кивав, погоджувався і знову тікав у ліс.
Лісове озеро з прохолодною водою юнак навідував у вільні літні вечори. Сідав біля води і мріяв. Або скидав одіж і стрибав у воду.
І якось, одного дня, поплававши у прохолодній воді, Ростислав побачив на березі дівчину. Вона сиділа біля купи його одягу і пильно роздивлялася озброєння.
- Гей, не чіпай нічого, - затурбувався юнак, - а то як вийду...
- І що? - хихикнула дівчина, - я вже злякалась
- Відвернись!
Дівчина піднялася і відійшла, чемно відвернувшись. Ростислав вдягнувся так швидко, наче його за кущами очікував ворог. Більш за все він боявся сполохати красуню — те, що дівчина дуже вродлива, він розгледіти встиг.
- Ти чия? - запитав юнак
- Боричів, - відповіла дівчина, - ми меди привозимо на торговище.
Ростислав це прізвище чув. Селище Боричів було далеко у лісі. Поганське селище — місцеві оповідали, що голова роду свого часу був дружинником самого князя Володимира, але відмовився іти за усіма до Почайни приймати хрест, і вирвався з Києва з боєм, забравши з собою корогву Гнівного Сонця. Борич був охоронцем стягу, який головний натхненник хрещення, отець Анастасій з Корсуня, хотів знищити, яко поганський знак.
Тепер рід Боричів проживав у пущі, зайнявши гарні бортні місця. Меди та віск старий Гатило, син Борича-прапороносця, продавав недорого, однак за умови що жодна діжечка меду, жоден восковий кругляш не потрапить до місцевого монастиря, прозваного Борисоглібським. Мніхи вже скаржилися на те княжичу Изяславу, але ледачкуватий онук Хрестителя не звертав на те уваги.
- Боги мої все знають, і все чують, - попереджав Гатило покупців, - іздурите — не бачити вам більше ні моїх медів, ні щастя у житті.
Опісля того, як туровському купчині, котрий надумав перевірити слова Гатила, зламало ногу діжкою за медом, більше перевіряти його слова ніхто не ризикував.
Все це блискавкою промайнуло в голові юнака, коли той роздивлявся доньку, а чи онуку бортника-поганина. Дівчина, на відміну від туровських красунь, анітрохи не соромилась і усміхалась Ростиславу приязно і весело.
- Я спершу подумала, що ти — риба, - хихикнула вона, - велика... Старі говорять, що у цьому озері змій живе. Стра-ашний. Голову піднесе — вище дерева. На лапи зведеться — пройти по ньому можна на той бік, мов по мосту.
- І де він там вміщається, - Ростислав подивився на озеро скоса, - тут неглибоко...
- А у нашому озері, біля селища, - продовжувала дівчина серйозно, - його пара живе. І раз на сто років вони виходять паруватися.
Тепер хихикнув Ростислав. Міська дівчина вже згоріла б з сорому, а ця поганська донька. Може це вона йому натякає?
Юнак витягнув руки, але дівчина вивернулась з його обіймів.
- Ач який швидкий! - сказала докірливо, - навіть як звати не спитав, а вже руки простягаєш. Іди геть!
- Як тебе звуть? - спитав юнак заскочено, але дівчина захихотіла і зникла у лісі.
***
Похід на Боричів оголосили через дві седмиці по тому. Отець Ніфонт, настоятель монастиря, таки умовив княжича навести лад у бортних землях, охрестити Боричів і брати з них десятину медами і воском.
- Швидко впораємося, - говорили молодші дружинники, - бортницьке селище — не ворожа фортеця. Давно пора провчити цих поган — тож ганьба, що біля монастирських земель гніздо язичницьке.
Старші дружинники не були такими самовпевненими — Боричі були вояками з прадавніх часів, і напевне не збирались здаватися без бою. Втім, княжич Ізяслав, котрому не дуже був цей похід до вподоби, покладав великі надії на єдиного Борича, котрий прийняв хрест і тепер служив у його молодшій дружині. То був молодий ще чоловік, похмурий і злий на весь світ — оповідали, що в лісі зосталися його жона і син, котрі зреклися новохрещеного. Ізяслав, котрий не любив проливати кров, хоча б і язичницьку був певен, що Косняч — так бо звали молодого Борича — умовить батька і діда здатись і відчинити браму.
Ростислав ще не приймав участи у битвах, а ця здавалась йому неправою. Дівчина, з якою він познайомився біля озера, ввижалась йому щоночі. Якщо її скривдять... Він поділився сумнівами зі своїм сповідником — отцем Варсонофієм. Сей мніх, в минулому розкаяний розбійник, нині вважався в монастирі трохи не святим.
- Дурень єси, - прогудів мніх, - охрестиш свою язичницю і одружишся з нею за законом.
- А як вона не схоче? - розгубився Ростислав.
- Дівки завжди хочуть заміж, - усміх на лиці ченця нині був зовсім не монашим, - а врятувати її душу і сам Бог велів.
Та Боричі браму не відчинили.
У високий тин з дубових паль у два людських зрости довелося бити тараном. Зверху летіли стріли і лилася кипляча смола. Боричі боронилися люто — Ростислав подумав з жахом, що кияни, напевне, свого часу теж не мирно йшли до берега Почайни.
Потім дружинники прорвалися у вибиту браму — і почалася різанина.
Селище горіло — хтось із мстивих княжих вояків ткнув смолоскип під стріху. Вітер розбурхував полум'я.
Ростислав вибіг на берег озера. Він бачив мертвих жінок, бачив і дещо гірше. Бачив дівчину, що кинулася у палаючу хату, вирвавшись з рук чудина — Ізяславового тілоохоронця. Він все сподівався на диво. І раптом — побачив її.
- Стій! - крикнув юнак, - стій, не бійся!
- Щоб вас змій пожер, - не зойкнула, але сказала дівчина рівним змученим голосом, і зробила крок з високого урвиська. Вперед і вниз.
Коли Ростислав добіг до кручі, там уже нікого не було.
Селище догоряло. Ростислав поволі йшов повз капище, де отець Варсонофій по розбійницькому ухаючи, рубав сокирою ідолів. Поруч сидів очманілий Косняч. На його колінах лежала молода жінка в сорочці, залитій кров'ю. Поруч скулився маленький хлопчик, чи-то непритомний, чи то теж мертвий.
“Як тебе звали, - стукало у скронях Ростиславових, - як?”
Драббл з ФБ другого левелу. Власне кажучи - історія стара як світ, але тим не менше.
Название: Безымянная
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе, virago
Размер: драббл, 989 слов
Пейринг/Персонажи: Ростислав, дружинник князя Изяслава Ярославича/девушка из рода Боричей
Категория: гет
Жанр: ангст
Рейтинг: PG - 13
Краткое содержание: дружинник туровского князя повстречал девушку из языческого селения...
Примечание: драббл основан на исторической повести М. Горностаевой "Молния Перуна"
Текст с ФБ
В Турове было скучно.
Потомственный киевлянин, Ростислав с тоской вспоминал родной град и родительское подворье. Там остались родичи, друзья и развлечения. Он тихо роптал, что оказался в младшей дружине княжича Изяслава — на старом месте было бы меньше чести, да больше радости. Тем более, что в здешних дремучих местах не ожидалось ни войны, ни походов.
— Изяслав — наследник, старший сын князя Ярослава, — посмеивались опытные дружинники, — слава и почет нас не минуют.
Но пока единственными утехами стали охота и медовуха. Нравы в Турове были строгие, гулящих девок не сыскать, и дружинники наведывались к двум вдовушкам в пригороде.
А Ростислав блуждал по окрестным лесам, мечтая невесть о чем.
Он сам не знал, чего хотел — то ли воинской славы, то ли византийскую принцессу в жены. Любовная тоска переполняла его сердце, как чашу, выплескиваясь через край. Приятели посмеивались над его унылым видом и советовали заглянуть к веселой вдове. Ростислав кивал, соглашался и шел своей дорогой.
Вечерами он выбирался на берег лесного озера, сидел и грезил или плавал в прохладной воде.
И однажды, наплававшись вволю, увидел на берегу девицу не из туровских.
Она сидела возле сброшенной им одежды и внимательно разглядывала меч.
— Эй, не трогай ничего, — забеспокоился Ростислав, — а то как выйду...
— И что? — засмеялась незнакомка, — страшно-то как...
— Отвернись!
Она поднялась и отошла, вежливо отвернувшись. Ростислав оделся так быстро, словно его за кустами ожидал враг. Больше всего он боялся спугнуть красавицу — то, что незнакомка очень красива, он разглядеть успел.
— Ты чья? — спросил он.
— Боричей, — ответила девица. — Мы мед привозим на торжище.
Ростислав про них слышал. Боричева весь стояла в лесной чащобе. Туровцы сказывали, глава рода некогда был дружинником князя Владимира, но отказался идти со всеми к Почайне-реке креститься, вырвался из Киева с боем и дедовский стяг Гневного Солнца унес. Борич тот стяг в бою для дружины хранил, а крестивший киевлян отец Анастасий из Корсуня хотел его сжечь яко ложный бесовский знак. Теперь Боричи схоронились в пуще, выбрав места добрые, медоносные.
Мед и воск старый Гатило, сын Борича-знаменосца, продавал недорого, но под обещание, что ни один бочонок меда, ни один восковой кругляш не попадут в здешний монастырь. Мнихи жаловались на обиду княжичу Изяславу, но внук Крестителя был не таким рьяным, как дед, и не внял.
— Боги мои все знают, все слышат, — предупреждал покупателей Гатило, — не видать больше обманщикам ни моих медов, ни счастья-удачи.
Одному недоверчивому и жадному туровскому купчине сломало ногу покатившейся бочкой с медом, и после рисковать никто уже не хотел.
Все это молнией пронеслось в голове Ростислава, пока он разглядывал дочь или внучку бортника-язычника. В отличие от туровских красавиц, она нисколько не смущалась, улыбаясь чужаку смело и снисходительно.
— Я уже думала, ты — рыба, — хихикнула. — Или водяной. Старики говорят, здесь змей живет. Стра-ашный. Голову подымет — выше дерева. На лапы встанет — пройти по нему можно на тот берег, как по мосту.
— И где он здесь помещается? — Ростислав посмотрел на озеро искоса, — неглубоко же.
— А в нашем озере, возле веси, — продолжала бортница серьезно, — его жена проживает. Раз в сто лет они выходят и милуются.
Теперь хихикнул Ростислав. Крещеная дева уже потупилась бы и залилась румянцем, а эта язычница... Или она ему намекает? Протянул руки — обнять, но девица ускользнула.
— Ишь быстрый! — бросила укоризненно, — как зовут не спросил, а руки тянешь. Обойдешься!
— Как зовут тебя? — он растерялся. Но строптивица, смеясь, исчезла в лесу.
Поход на Боричей объявили две седмицы спустя. Отец Нифонт, настоятель монастыря, уговорил князя окрестить Боричей и брать с них обычную десятину медом и воском.
— Видать, княжичу шибко медов захотелось или спешно помощь от святых требуется, — ворчали старые дружинники.
— Быстро управимся, — говорили молодые. — Бортная весь — не крепость, проучим язычников. Позор нам, что у монастырских земель целое их гнездо и они свои порядки наводят.
Старики не были такими самоуверенными. Род Боричей славился ратниками с дедовских времен, наверняка без боя не обойдется.
А князь Изяслав полагался на единственного Борича-христианина, который служил ему. Про молодого, мрачного и злого на весь мир воина говорили, что в лесу остались его жена и сын, отрекшиеся от него после крещения. Жизнь всяко дороже меда и упрямства: князь, не любивший проливать кровь, был уверен, что молодой Косняч из Боричей уговорит отца и деда покориться.
Ростислав прежде не был в сражениях, но грядущий бой казался ему неправым. Он тревожился не на шутку, позабыл про Киев и тоску. А все потому, что девица-язычница снилась ему каждую ночь. Если ее обидят... Он поделился сомнениями с исповедником — отцом Варсонофием. Сей мних, в прошлом раскаявшийся разбойник, ныне считался в монастыре едва не святым.
— Дурень ты, — прогудел мних, — окрестишь язычницу и женишься на ней по правде.
— А как она не захочет? — растерялся Ростислав.
— Девки всегда хотят, — улыбка на лице чернеца сейчас была совсем не монашеская, — спасти ее душу сам Бог велел.
Бог велел, но Боричи ворота не открыли. Защищались отчаянно.
Высокий тын из дубовых свай в два человеческих роста ломали тараном. Сверху летели стрелы и — к ярости осаждавших — лилась горячая смола, под тыном полегли мертвые, кричали раненные.
Ростислав вспоминал с ужасом, что киевляне в свой час тоже не мирно шли к берегу Почайны. Неужто вот так?
Когда обозленные дружинники прорвались в ворота — бешенство взяло свое.
Весь запылала: кто-то из воинов мстительно ткнул факелом под крышу хаты, и ветер швырял огонь с одной соломенной крыши на другую.
Ростислав увидел убитых женщин, увидел и худшее. Видел, как дева бросилась в огонь, вырвавшись из рук Чудина, княжьего стража. Уповая на Бога, он искал, выбежал на высокий берег озера — и там…
— Стой! Стой, не бойся!
Кричал он. Она не кричала, не плакала. Обернулась, вгляделась и ровным измученным голосом пожелала:
— Чтоб вас змей пожрал.
И шагнула с обрыва, вниз.
Когда он подбежал, озеро уже успокоилось. Оцепенев от ужаса и отчаяния, он долго глядел на неподвижную воду, а потом побрел назад.
Мимо капища, где отец Варсонофий по-разбойничьи ловко рубил топором идолов. Там сидел одуревший Косняч и укачивал, как ребенка, молодую женщину в окровавленной рубашке, а рядом на земле скорчился маленький мальчик — не разобрать, живой ли.
Весь догорала.
Разом навалилась странная, удушливая тишина.
И только билось, стучало в висках: "Как тебя звали? Как?"
український оригінал
В Турові Ростиславу було нудно...
Киянин з діда-прадіда, він з тугою згадував рідний град і батьківське дворище. Там у Києві зосталось все — батьки, друзі, розваги. Часом він навіть стиха ремствував, що перебував у ближній дружині княжича Ізяслава — може десь інде було б менше чести, але більше радощів.
Тим більше — в цьому глухому закутку не передбачалося ні воєн, ні походів.
Ізяслав — старший син и спадкоємець Ярославів, - говорили старші і мудріші воїни, - слава і пошана нас не обмине.
Але поки що єдиною розвагою дружинникам було полювання та медовуха. Лад у місті був суворий, гулящих дівчат майже не було, старші за віком вояки ходили по черзі до двох вдовичок, котрі проживали у передмісті, а Ростислав тинявся околицями і мріяв казна про що.
Він сам не знав чого хотів — чи-то військової слави, чи-то візантійську принцесу у жони. Любов переповнювала його серце мов чашу, вихлюпуючись по вінця. Приятелі посміювались над сумовитим виглядом хлопця і радили йому сходити до вдовички. Ростислав кивав, погоджувався і знову тікав у ліс.
Лісове озеро з прохолодною водою юнак навідував у вільні літні вечори. Сідав біля води і мріяв. Або скидав одіж і стрибав у воду.
І якось, одного дня, поплававши у прохолодній воді, Ростислав побачив на березі дівчину. Вона сиділа біля купи його одягу і пильно роздивлялася озброєння.
- Гей, не чіпай нічого, - затурбувався юнак, - а то як вийду...
- І що? - хихикнула дівчина, - я вже злякалась
- Відвернись!
Дівчина піднялася і відійшла, чемно відвернувшись. Ростислав вдягнувся так швидко, наче його за кущами очікував ворог. Більш за все він боявся сполохати красуню — те, що дівчина дуже вродлива, він розгледіти встиг.
- Ти чия? - запитав юнак
- Боричів, - відповіла дівчина, - ми меди привозимо на торговище.
Ростислав це прізвище чув. Селище Боричів було далеко у лісі. Поганське селище — місцеві оповідали, що голова роду свого часу був дружинником самого князя Володимира, але відмовився іти за усіма до Почайни приймати хрест, і вирвався з Києва з боєм, забравши з собою корогву Гнівного Сонця. Борич був охоронцем стягу, який головний натхненник хрещення, отець Анастасій з Корсуня, хотів знищити, яко поганський знак.
Тепер рід Боричів проживав у пущі, зайнявши гарні бортні місця. Меди та віск старий Гатило, син Борича-прапороносця, продавав недорого, однак за умови що жодна діжечка меду, жоден восковий кругляш не потрапить до місцевого монастиря, прозваного Борисоглібським. Мніхи вже скаржилися на те княжичу Изяславу, але ледачкуватий онук Хрестителя не звертав на те уваги.
- Боги мої все знають, і все чують, - попереджав Гатило покупців, - іздурите — не бачити вам більше ні моїх медів, ні щастя у житті.
Опісля того, як туровському купчині, котрий надумав перевірити слова Гатила, зламало ногу діжкою за медом, більше перевіряти його слова ніхто не ризикував.
Все це блискавкою промайнуло в голові юнака, коли той роздивлявся доньку, а чи онуку бортника-поганина. Дівчина, на відміну від туровських красунь, анітрохи не соромилась і усміхалась Ростиславу приязно і весело.
- Я спершу подумала, що ти — риба, - хихикнула вона, - велика... Старі говорять, що у цьому озері змій живе. Стра-ашний. Голову піднесе — вище дерева. На лапи зведеться — пройти по ньому можна на той бік, мов по мосту.
- І де він там вміщається, - Ростислав подивився на озеро скоса, - тут неглибоко...
- А у нашому озері, біля селища, - продовжувала дівчина серйозно, - його пара живе. І раз на сто років вони виходять паруватися.
Тепер хихикнув Ростислав. Міська дівчина вже згоріла б з сорому, а ця поганська донька. Може це вона йому натякає?
Юнак витягнув руки, але дівчина вивернулась з його обіймів.
- Ач який швидкий! - сказала докірливо, - навіть як звати не спитав, а вже руки простягаєш. Іди геть!
- Як тебе звуть? - спитав юнак заскочено, але дівчина захихотіла і зникла у лісі.
***
Похід на Боричів оголосили через дві седмиці по тому. Отець Ніфонт, настоятель монастиря, таки умовив княжича навести лад у бортних землях, охрестити Боричів і брати з них десятину медами і воском.
- Швидко впораємося, - говорили молодші дружинники, - бортницьке селище — не ворожа фортеця. Давно пора провчити цих поган — тож ганьба, що біля монастирських земель гніздо язичницьке.
Старші дружинники не були такими самовпевненими — Боричі були вояками з прадавніх часів, і напевне не збирались здаватися без бою. Втім, княжич Ізяслав, котрому не дуже був цей похід до вподоби, покладав великі надії на єдиного Борича, котрий прийняв хрест і тепер служив у його молодшій дружині. То був молодий ще чоловік, похмурий і злий на весь світ — оповідали, що в лісі зосталися його жона і син, котрі зреклися новохрещеного. Ізяслав, котрий не любив проливати кров, хоча б і язичницьку був певен, що Косняч — так бо звали молодого Борича — умовить батька і діда здатись і відчинити браму.
Ростислав ще не приймав участи у битвах, а ця здавалась йому неправою. Дівчина, з якою він познайомився біля озера, ввижалась йому щоночі. Якщо її скривдять... Він поділився сумнівами зі своїм сповідником — отцем Варсонофієм. Сей мніх, в минулому розкаяний розбійник, нині вважався в монастирі трохи не святим.
- Дурень єси, - прогудів мніх, - охрестиш свою язичницю і одружишся з нею за законом.
- А як вона не схоче? - розгубився Ростислав.
- Дівки завжди хочуть заміж, - усміх на лиці ченця нині був зовсім не монашим, - а врятувати її душу і сам Бог велів.
Та Боричі браму не відчинили.
У високий тин з дубових паль у два людських зрости довелося бити тараном. Зверху летіли стріли і лилася кипляча смола. Боричі боронилися люто — Ростислав подумав з жахом, що кияни, напевне, свого часу теж не мирно йшли до берега Почайни.
Потім дружинники прорвалися у вибиту браму — і почалася різанина.
Селище горіло — хтось із мстивих княжих вояків ткнув смолоскип під стріху. Вітер розбурхував полум'я.
Ростислав вибіг на берег озера. Він бачив мертвих жінок, бачив і дещо гірше. Бачив дівчину, що кинулася у палаючу хату, вирвавшись з рук чудина — Ізяславового тілоохоронця. Він все сподівався на диво. І раптом — побачив її.
- Стій! - крикнув юнак, - стій, не бійся!
- Щоб вас змій пожер, - не зойкнула, але сказала дівчина рівним змученим голосом, і зробила крок з високого урвиська. Вперед і вниз.
Коли Ростислав добіг до кручі, там уже нікого не було.
Селище догоряло. Ростислав поволі йшов повз капище, де отець Варсонофій по розбійницькому ухаючи, рубав сокирою ідолів. Поруч сидів очманілий Косняч. На його колінах лежала молода жінка в сорочці, залитій кров'ю. Поруч скулився маленький хлопчик, чи-то непритомний, чи то теж мертвий.
“Як тебе звали, - стукало у скронях Ростиславових, - як?”
@музыка: нема
@настроение: меланхолічне
@темы: українське, ФБ
-
-
03.11.2013 в 18:08Перевод можно немного поправить. Например, это "яко", имхо, выбивается из стиля.
И да, видела у вас во френдленте, что это написано по книге Горностаевой (это Тим Эсгал ведь?) Она есть только на украинском?
-
-
03.11.2013 в 18:18-
-
03.11.2013 в 18:19-
-
03.11.2013 в 18:22chtyvo.org.ua/authors/Hornostaieva/Blyskavytsia...
Оно легко читается, понравится - на "Чтиве" еще языческие повести есть)
-
-
03.11.2013 в 19:29Хотя, то, что получилось - очень даже неплохо.
-
-
03.11.2013 в 19:44О да... И это получается так слащаво((
-
-
03.11.2013 в 19:51