І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Спершу я не думав завозити нолдор до Волинських лісів, і Лісова, покровителька Богдана Ружинського, була просто Мавкою. Не Навкою - я прогледів помилку. Навки у народному баченні - це породження потойбіччя, і до людей вони ставляться досить вороже. А от мавки, або Лісові у волинських казках трохи нагадують ельфів.
Десь до третього оповідання я остаточно зрозумів, що мої Лісові прибули з заходу - з вирубаних європейських лісів. Атож, куди було податись останнім нолдор, приреченим Суддею на повільне перетворення на тіні, як не на Волинь. Лісів там вистачає і досі,
Название: Мавка. Сказки волынского леса
Автор nolofinve
Бета: Луче Чучхе, virago
Размер: мини, 1360 слов
Пейринг/Персонажи: семейство князей Ружинских и духи волынского леса
Категория: джен, гет
Жанр: фэнтези
Рейтинг: от G до PG-13
Краткое содержание: в роду князей Ружинских из поколения в поколение передается завет беречь принадлежащий им лес. Причину этого молодому князю Богдану Ружинскому пришлось узнать довольно странным образом
Примечание: мини основано на волынских легендах
читать дальше
Лес говорил с ним с детских лет. Бился ветвями в ограду вокруг старого княжеского дома, построенного чуть не во времена Гедимина, лес щебетал птичьими голосами и гудел ветром в дымоходе.
Богданко не боялся леса, потому что никто из Ружинских не страшился древней пущи. Он убегал в лес и бродил там, несмотря на все запреты, и ни разу не заблудился: безошибочное чутье каждый раз выводило его к знакомым местам. Чуял он направление или стороны света, но не ошибался. Как не ошибались птицы, прилетавшие каждый год.
Крестьяне из Ружина, кроме нескольких семей, которых за спиной шепотом называли ведьмаками, леса остерегались. Над крещеным человеком лес мог и посмеяться: часами, а то и днями водить вокруг одной и той же поляны, путать тропы и пугать неведомым ужасом. Лес щедро уделял людям хвороста и сухостоя, но с теми, кто осмеливался срубить дерево в самой пуще, часто случалась какая-нибудь беда. Бывало, человек и вовсе не возвращался.
Пани княгиня Ружинская леса не любила, хотя он и принадлежал к наследственным владениям ее мужа. Мрачная пуща пугала ее — пани Раина выросла в Луцке, и только безумная любовь к князю Михаилу Ружинскому привела ее в эту угрюмую усадьбу, с трех сторон окруженную деревьями, будто часовыми.
А Богданку в лесу было уютно, как дома. И однажды он встретил Светлейшую госпожу. Странная женщина была красива, как ангел, и весела, как дитя. Ему нравилось играть с ней, гнаться в штуку за белой тенью, скользящей между стволами. Тень не давалась, Богданку доставались только отголоски серебристого смеха. Но порой Светлейшая останавливалась, брала его за руку нежными прохладными пальцами и вела за собой в пущу, где пылал костер и звенели сладкие напевные голоса.
Старый челядинец Супрун, о котором тоже судачили про ведьмовскую его удачу, встречая княжича после таких прогулок, бормотал себе под нос:
— Лесные любят паныча, но так оно и должно быть. Все Ружинские братались с лесным народом еще до прихода литвы.
Княгиня Раина, заслышав о таком, в тревоге хмурила тонкие изогнутые брови. Посоветоваться ей было не с кем — князь годами пропадал на татарском порубежье, а отец Федор из Ружинской церкви советовал только больше молиться и окроплять лесные тропы да поляны святой водой.
А потому пани княгиня вздохнула с облегчением, когда отправила сына в Луцк, учиться.
Луцк — город, песни достойный, — заставил молодого Ружинского позабыть о соблазнах леса. Иногда между латинскими вокабулами и развлечениями в компании спудеев княжичу вспоминались, будто сон, лесные тени. Но ясный день прятал воспоминания за покровом забвения.
Из коллегиума Богданко вернулся после известия о гибели отца. Мать во вдовьем наряде стала выглядеть еще жестче и неприступней и раз за разом намекала сыну, что лучше бы ему поехать учиться в Краков, а то и в самую Италию, чтобы не спутаться с казаками. Станет гетманить и пропадет на порубежье, как отец...
Княжича терзали сомнения. Хотелось увидеть чужие края, но и полная опасностей и приключений жизнь Дикого Поля манила. К тому же с деньгами у матери было не густо. Ружинские, хотя и вели свой род "от Гедимина", однако никогда не были богачами, да и казацкие походы покойный отец снаряжал за свой счет. Стоит ли тратить деньги на пустые поездки?
— Будут деньги, — коротко ответила мать на его сомнения, — я продаю соседу часть пущи.
Богданко давно позабыл о детских играх и странных видениях, но хорошо помнил семейное предание, запрещавшее продавать лес чужим. Решение матери неприятно изумило его.
— Лещинский приехал сюда из Мазовии, — тихо упорствовала мать. — За несколько лет он сведет эту проклятую пущу и расчистит ее под пашню, как заведено в его краях. И сделается богачом — не то, что мы, русины, со своими суевериями. Наши крестьяне боятся зайти в лес с топором, а он привезет мазуров, и все сладится.
— Это вотчина, — Богданко от гнева впервые повысил на мать голос, — это земля, жалованная нашему роду, наш удел. И не тебе распоряжаться им! Я не позволю.
— Сыне, — ответила княгиня не менее твердо, — ты не будешь всю жизнь сидеть в родовом гнезде. Я одинокая вдова. Разве не видел ты следов огня на наших воротах? Мы едва отбились от разбойников, я сама стояла с пистолем на стене во главе челяди. А после мне намекнули, что если я не продам Лещинскому злосчастный лес, будет хуже. Шляхотка хочет стать великим паном, а пока промышляет разбоем и грабежом... Нет! Не смей!
Богданко, вскочивший в ярости из-за стола, удивленно посмотрел на мать.
— Нет доказательств, — тихо закончила княгиня.
— Я же не в суд пойду, вызову его на поединок.
Княгиня заломила руки. Она уже знала нового соседа и чувствовала, что в серьезном деле пан Лещинский не остановится и перед убийством. Поединок! Какой там поединок, когда мазур всегда ездил с охраной, людьми самого разбойного вида, а правда и суд очень редко заглядывали в эти глухие места.
Молодой Ружинский и сам не знал, почему так отстаивал лес. Глупо считать причиной смутные детские сны. Он гневался на заезжего ляха, что пытался запугать княгиню Ружинскую, урожденную Мисткивскую, насылая на ее усадьбу разбойников. Разве нет у Ружинских людей, разве не найдется казаков, готовых пойти за ним, вспомнив имя его отца? Но на мать Богданко сердился не меньше.
Выбежал прочь, вскочил на коня и сам собой оказался в пуще. И пустил коня шагом по той самой тропинке, где когда-то бегал ребенком. Вглядывался, узнавая любимые места — разросшийся кустарник, заматеревшие деревья, молодую поросль, догонявшую стариков. Лес крепко врос в землю и был полон жизни.
А навстречу по тропе медленно шла пожилая крестьянка с охапкой хвороста. Богданко приметил, что одета женщина просто, но не бедно: расшитая шерстяная безрукавка, такая же юбка и рубашка из тонкого полотна. Белая намитка с пропущенным под подбородком покрывалом делала ее лицо похожим на картину в раме.
— Кланяюсь молодому князю, — сказала женщина нараспев.
И Богданко ее узнал, придержал коня. Это была Дивина — крестного имени этой женщины давно никто не помнил. Зато крестьяне шептались, что старухе за сотню лет, а она до сих пор прыткая, словно молодица. За что и прозвали ее Дивиной-Дивной, почитали как знахарку и боялись как нечистую силу.
— Приветствую, Дивина, — ответил он вежливо, — а ты все не старишься.
Женщина усмехнулась.
— То благодаря лесному народу. Не забыл еще свою Светлейшую госпожу, князь?
Богданко вздрогнул. Он никому не рассказывал об этих снах и видениях.
— Привет она тебе шлет. И другие лесные тоже. Просят они покорно, чтобы не отдавал ты лихим людям пристанище, так полюбившееся лесным. Не продавай пущи, и лес тебе воздаст.
Женщина говорила напевно, не так, как ружинские поселянки. Из-под низко опущенной намитки сияли совсем не старушечьи глаза, и Богданко испугался.
— Ты и верно ведьма, — сказал он, силясь улыбнуться.
— Я наполовину лесной крови, — серьезно ответила Дивина, — а Лесного, отца моего, ты видел у костра, куда со Светлейшей приходил.
Теперь князь глядел на Дивину во все глаза.
— И ты живешь с людьми? — спросил тихо.
— Матери моей давно не стало, могла бы я уйти в пущу, но с людьми мне покуда лучше. Отец Федор на меня косится и если бы знал, сколько мне лет по правде, то окроплял бы святой водой при каждой встрече и следы бы смывал. Но власти надо мной нет у него.
Богданко недоверчиво покачал головой. Дивина улыбнулась приветливо.
— Удачи тебе, князь. Да запомни, неподалеку слоняется пан Лещинский и четверо его слуг. К пуще примеряются. Люди они бесчестные, доверия не годные, берегись их.
Она поправила на плече вязанку и двинулась дальше, а растерянный Богданко смотрел ей вслед. Ему вдруг стали мерещиться за каждым стволом смутные размытые фигуры, сияющие глаза, шорох шагов, неясный отзвук напевной речи. Но пели вокруг лишь птицы, и шелестел лес.
— Безумие, — прошептал Ружинский неуверенно.
То ли показалось ему, то ли на самом деле в ответ раздался позабытый уже серебристый смешок, среди прядей тумана мелькнул узорчатый край белого платья. Князь тронул коня, встревоженный странным предчувствием.
Но вместо Светлейшей госпожи из детских снов он увидел впереди, на поляне, незнакомого шляхтича и четверых его челядинцев. На вертеле жарился добытый ими на охоте кабанчик, и мазуры были вполне довольны жизнью и собой.
— Я Теодор, князь Ружинский, — разгневанно сказал Богданко по-польски. — И не помню, чтобы даровал вам право охотиться на моих землях.
Мазур медленно поднялся с травы. Это был невысокий человек с хищным лисьим лицом, одетый пышно, но неряшливо.
— Сынок княгини Раины? — спросил насмешливо. — Прости уж, забрели сюда нечаянно. Впрочем, завтра это будут мои земли, невелика беда.
— В самом деле? — притворно изумился Богданко. — Странно, что хозяин земель об этом не знает.
— А хозяин не боится бродить в лесу один? — прищурился Лещинский, — здесь сейчас опасно, разбойники могут напасть.
— Кроме вас, — ответил князь как можно любезнее, — в наших краях разбойников не бывало.
Лещинский потянул из ножен саблю. Богданко соскочил с коня и взялся за свою.
Треск деревьев прервал звон стали. Один из челядинцев Лещинского внезапно споткнулся о выскочивший из земли корень, и сверху на него, как копье, обрушилась тяжелая сухая ветка. Больше он не шевелился. Второй мазур как-то очень вовремя поскользнулся, подставив грудь под клинок Ружинского. А третий попал ногой в кротовую нору и теперь корчился на земле, вереща от боли в сломанной лодыжке.
— Ведьмак! — заорал последний слуга и бросился бежать. Бежал он не в сторону тропинки, а туда, где грозно смыкались деревья. Бежал, ничего не видя от ужаса. Богданко проводил его взглядом, не жалея.
— Правду говорят, что ваше Ружинское поганское семя дружит с сатаной! — вскипел Лещинский. — Но на каждого дьявола есть святой крест и добрая пуля!
Выстрел грянул на его последних словах, Лещинский стрелял с левой руки. Богданко не почувствовал боли, только горячую влагу под камзолом.
— Паскуда... — простонал князь. Деревья, обступившие поляну, закружились в стремительном танце.
Лещинский вдруг оглянулся, и лицо его перекосилось от ужаса. Богданко еще успел услышать рык какого-то зверя — не медведя и не волка — и потерял сознание.
***
Озеро так же, как в детстве, было сплошь покрыто зелеными листьями и желтыми кувшинками. Где-то здесь он и повстречал Лесную впервые. И конечно, для Светлейшей госпожи годы минули бесследно. Богданко глубоко вздохнул — рана не болела, он просунул руку под камзол, коснулся рукой груди и нащупал там только шрам, будто старый след от ожога.
— А где... эти?
Свелейшая тихонько рассмеялась.
— До самой Мазовии бегут без оглядки. Те, что в живых остались.
— Лещинский?
— Получил свое, больше его не увидят в пуще.
— А вы навка? — спросил Богданко осторожно.
Она хихикнула и повернулась спиной.
— Смотри! Все, что нужно, на месте? Разве я похожа на призрака?
— Совсем нет, и вы очень красивы.
Рука, погладившая его щеку, была теплой и нежной.
— Спасибо, что защитил нас, — сказала Лесная, — мы этого не забудем.
— Вы и сами можете совладать с целым войском, — князь припомнил рев загадочного зверя.
Светлейшая госпожа покачала головой.
— Настанет день, и люди утратят страх перед нами. Нам повезло, что Ружинские еще почитают заветы предков.
— Отец велел жить в согласии с лесом, — ответил Богданко грустно. — Я исполняю его волю.
— От холодного железа и горячей пули я тебя заговорила, — пропела Лесная, — но берегись земного огня, над ним мы не властны. Скрепим договор?
Этот поцелуй был не первым в жизни князя, но стал самым сладким. Кожа Лесной напоминала шелк, она обвивала и ласкала руками, как крыльями, и наслаждение показалось таким острым, что князь прошептал ей прямо в косы:
— Я не смогу теперь полюбить человеческую женщину...
— Сможешь, — уверенно сказала Лесная, — вернешься домой и поверишь, что видел сон. Но я тебя буду помнить очень долго.
***
Богданко собирался на пограничье. Его дядя теперь атаманил в низовьях Днепра, и князь твердо решил встать под его руку. Мать молча вынесла это решение. С того времени, как сын вернулся с долгой лесной прогулки растрепанным, со странным огнем в глазах, она и сама хотела, чтобы он скорее покинул усадьбу, потому что о таинственном исчезновении пана Лещинского с челядинцами слухи докатились даже до Луцка.
А сам Ружинский несколько дней провел, пытаясь вспомнить свою отчаянную драку и чудесное спасение, но воспоминания ускользали, развеивались, как туман. Каждое утро он седлал коня, мчался по знакомой дороге через лес, метался между деревьев, выискивая еще одну, потерянную тропу к озеру, покрытому кувшинками, но чудо не приходило, лес молчал, только трава стояла в росе, как в слезах.
Пани княгиня, хоть и была доброй христианкой, послушала совета Супруна-челядинца и велела позвать ко двору знахарку Дивину. Тихий шепот ведьмы и неведомые чужие слова успокоили Богданка, он перестал тревожиться и сопротивляться забвению.
А когда пришло время уезжать, пани Раина благословила сына в дорогу, и князь со свитой выехали за ворота, тогда Дивина, что отиралась тут же без дела, украдкой плеснула Ружинскому вслед чистой родниковой воды — на счастье.
Лес шумел, и в голосах деревьев слышался то ли смех, то ли плач.
український оригінал
Ліс говорив з ним змалечку. Він бився гіллям о загорожу довкола старезного княжого дому, що стояв тут трохи не з Гедимінових часів, щебетав пташиними голосами і гудів вітром у димарі.
Богданко не боявся лісу — як жоден з Ружинських не боявся прадавньої пущі. Він утікав до нього попри усі заборони і жодного разу не блукав: непомильне почуття напряму щоразу виводило його до знайомих місць.
Почуття напряму, або щось іще.
Селяни з Ружичів, за винятком кількох родин, про які шепотілися, ніби ті “відьмували”, лісу побоювалися. Над хрещеною людиною ліс міг посміятися, міг годинами, а то і днями водити довкола однієї і тієї ж галявини. Ліс щедро вділяв хмизу и сухостою, але давно було помічено що з тими, хто насмілювався зрубати в пущі дерево, не порадившись з відьмаком, або відьмою, траплялися різні лихі пригоди. А потім чоловік і зовсім якогось дня не повертався з лісу.
Пані княгиня Раїна Ружинська лісу не любила, хоча він і належав до спадкових володінь її мужа. Похмура пуща лякала її — пані Раїна виросла у Луцьку і тільки шалене кохання до князя Михайла Ружинского привело її до цього дворища, з трьох боків оточеного деревами, наче вартовими.
А Богданкові у лісі було добре.
Біля озера, встеленого, наче килимом, зеленим лататтям Богданко зустрів Ясну Пані.
Дивна жінка була вродлива наче янгол і весела ніби дитина. Хлопчик грався з нею, намагаючись вловити тінь, що ковзала поміж стовбурів. Тінь не давалась, часто від неї залишався тільки відгомін сріблястого сміху. Але іноді Ясна Пані залишалась, брала хлопчину за руку ніжними прохолодними пальцями і провадила далі, в пущу, де палало вогнище і бриніли такі ж дзвінкі солодкі голоси.
Старий челядинець Супрун, про якого ходили чутки, що він “відьмує”, побачивши княжича опісля його лісових пригод, бурмотів собі під носа:
- Дивні люблять панича — так воно і має бути. Всі Ружиничі накладали з лісовим народом, ще до Литви.
Пані Раїна лише зводила до перенісся тонкі вигнуті брови. Порадитися їй було ні з ким — князь Ружинський перебував на татарському порубіжжі, а панотець Хведір з ружицької церкви радив лише побільше молитись і кропити лісові стежки святою водою.
А тому пані княгиня зітхнула з полегшенням, відпровадивши сина до Луцька, навчатись.
Луцьк, “місто, пісні достойне”, змусило молодого Ружинського забути про приваби лісу. Часом поміж латинськими вокабулами та розвагами у гурті спудеїв йому згадувались,наче уві сні, лісові тіні. Але дійсність вкривала пам'ять шаром забуття.
З колегіюму Богданко повернувся у рік батькової загибелі. Мати у вдовиному вбранні стала ще суворішою і неприступнішою, та все натякала синові, що непогано б йому поїхати навчатись до Кракова, а то й до самої Італії, аніж згодом гетьманувати порубіжниками, як князь Михайло. Юнак вагався — йому хотілося побачити чужі краї, однак приваблювало і повне небезпек життя на прикордонні. До того ж він знав, що з грошима у матері не густо — Ружинські, хоч і числили свій рід “від Гедиміна”, однак не були багатіями.
- Будуть гроші, - сказала мати заспокійливо, - я продаю сусідові частину пущі.
Це було несподіванкою — хоча Богданко давно забув про дитячі видіння, однак добре пам'ятав, що заповіт, котрий передавався від батька до сина, забороняв продавати ліс.
- Лєщинский приїхав сюди з Мазовії, - говорила матір стиха, - за кільканадцять років він зведе цю чортову пущу і зробить з неї поле, як то заведено у його вітчизні. І буде багачем — не те що ми, зі своїми забобонами. Наші селяни навіть не зайдуть до лісу з сокирою — він привезе мазурів, і все буде скінчено.
- Але ж це родове майно, - сказав Богданко, вперше говорячи з ненькою гнівно, - і я не дозволю.
- Сину, - мовила княгиня не менш твердо, - ти не будеш весь вік сидіти у родовому гнізді. Я — самотня удовиця. Чи ж не бачив ти сліди вогню на нашій брамі. Ми ледве відбились від розбійників — я сама стояла з пістолем на мурі, на чолі челяді. А опісля мені натякнули, що, коли я не продам Лєщинському той клапоть лісу, буде гірше. Шляхотка хоче стати великим паном, а поки що промишляє розбоєм і грабунком... Ні!
Богданко, котрий гнівно зірвався з місця, здивовано глипнув на матір.
- Нема доказів, - сказала княгиня, - не смій...
- Я викличу його на двобій, - мовив син, - для цього мені не потрібно буде доказів.
- Вони тебе вб'ють, - зойкнула матір, - Лєщинський ніколи не їздить сам, а тільки з пахолками. Лицарства у нього ні на гріш — до того ж ці панки вважають, що вони викупили собі місце у раю лише тому, що слухають казання латиною, а не слов'янщиною. Він не стане ризикувати — нині у світі править золото, а не меч.
- Без моєї згоди вам пущі не продати, - сказав син, щось міркуючи.
- Поки-м твоя опікунка — маю право, - так само незлагідно відповіла мати.
Молодий Ружинський і сам не знав, чого він так обстоював за лісом. Невже причиною тому були лише невиразні дитячі сни? У теперішньому, звісно, був гнів на заїжджого панка, котрий намагався застрашити княгиню Ружинську, уроджену Мистківську, насилаючи на її дворище грабіжників. Однак, на матір він гнівався теж.
Він їхав ступою стежиною, по якій колись бігав дитям. Назустріч поволі чимчикувала селянка з оберемком хмизу.
- Чолом, молодий князю, - промовила вона повагом.
Богданко її пізнав і притримав коня. То була Дивина — хрещеного імені баби давно ніхто не пам'ятав. Зате селяни шепотілися, що старій вже за сотню років, а вона і досі ганяє лісом, немов молодиця. І вигляд має аж ніяк не столітньої. За що бабу і кликали Дивиною, шанували як знахарку, і боялися мов сатани.
- Вітаю, Дивино, - мовив юнак чемно, - ти все не старієш.
Жінка захихотіла.
- Авжеж... Дякувати тим, що у пущі. Не забув ще свою Ясну Пані, молодий князю?
Богданко здригнувся. Він нікому не оповідав за ці свої сни а чи видіння.
- Вона вітання тобі передає. І інші лісові теж. І просять вони уклінно, щоб не віддавав ти на поталу притулок любий їхньому серцю. Не продавай пущі — і ліс тобі віддячить.
Жінка говорила протягло, з зовсім не селянською вимовою. З під низько опущеної намітки зоріли очі, що ніяк не могли належати старій, і Богданко злякався.
- Ти таки справді відьма, - сказав, силячись на усміх.
- Я тільки спокревена... з тими, - серйозно сказала Дивина, - а тата мого ти міг бачити біля того вогнища, куди тебе Ясна Пані водила. Мами вже давно нема, а я могла б піти у пущу, та між людьми мені краще... поки що. Тут не західні краї, панотець на мене дивиться скоса, та ніц зробити не в змозі, а якби він знав, скільки мені насправді літ, то мабуть бризкав би святою водою щоразу, як на дорозі бачив. Щасти, княжичу, і май на увазі, що тут десь неподалік тиняється пан Лєщинський та четверо його пахолків, вже до пущі приміряються. Люди вони безецні, тож стережись.
Жінка поправила на плечі в'язанку і рушила далі, а розгублений Богданко довго дивився їй вслід.
- Маячіння, - сказав непевно.
Чи здалося йому, а чи він насправді почув між деревами забутий уже сріблястий смішок, і побачив не повісмо туману, а візерунчатий край білої сукні. Юнак торкнув коня, відчувши раптовий прилив не страху — якогось солодкого передчуття.
Та замість ясної пані дитячих снів він побачив на галявині куди його вивела стежка, незнайомого шляхтича і чотирьох охоронців. Вони смажили на рожні упольованого кабанця і мали вигляд задоволених життям і собою.
- Я Теодор, князь Ружинський, - різко сказав юнак польською, - хто дав вам дозвіл полювати на моїх землях?
Мазур поволі підвівся з трави. Це був дрібний на вигляд чоловічок з хижим лисячим личком, вбраний пишно, але неохайно.
- Синаш княгині Раїни? - запитав насмішкувато, - вибачай, забрели сюди нехотячи. А втім — це все одно вже моє майно.
- Та невже? - спитав Богданко рівно, - тільки чому господар про це не знає?
- А господар не боїться блукати сам у лісі?, - прищулився Лєщинський, - тут нині небезпечно, розбишаки можуть напасти...
- Окрім вас, - відповів юнак виклично, - у наших краях розбишак зроду не водилось.
Лєщинський потягнув з піхов шаблю. Богданко зіскочив з коня і собі взявся за зброю.
Те, що двобою не буде — Ружинський зрозумів одразу. Мазури кинулися на нього всі уп'ятьох, наче хорти. Шаблею княжич володів добряче — вчився бою у Луцьку, в доброго майстра. Однак зрозумів, що справи його кепські.
Тріск дерев супроводжував дзвін сталі. Один з пахолків раптово зашпортався у траві, і зверху на нього, мов спис, обрушилась важка суха гілка. Мазур упав і більше не ворушився. Другий пахолок якось дуже вчасно послизнувся, підставивши груди під Богданків клинок. Третій потрапив ногою до кротячої нори, і за хвилину вже корчився на землі, заходячись від вереску.
- Відьмак! - закричав четвертий і кинувся тікати. Біг він не у бік стежини, а туди, де грізно шурхотіли, змикаючись, дерева. Біг, нічого не видячи від жаху.
- Вірно говорили, що Ружинські накладають з сатаною! - вигукнув розлютований Лєщинський, - але на кожного диявола є святий хрест!
Постріл вдарив несподівано. Богданко не відчув болю, тільки щось гаряче хлюпнуло під оксамитною камізелькою ошатного луцького спудея.
- Паскуда... - вимовив юнак. Дерева, що обступили галявину, закрутилися у шаленому танку.
Лєщинський, котрий підступно стрелив з лівої руки, раптом подивився вбік, і лице його перекосилося від жаху. Гаснучим розумом Богданко ще встиг почути рик якогось звіра — не ведмедя і не вовка — і зомлів.
***
Озеро його дитинства так само було вкрите зеленим лататтям. І Ясна Пані анітрохи не постаріла за збіглий час. Богданко торкнувся рукою до своїх грудей і намацав там лише шрам — слід від давно загоєної рани.
- А де... ці?
Ясна Пані тихо засміялась.
- Мабуть до самої Мазовії тікають, не оглядаючись. Ті, хто живими зостались.
- Лєщинський...
- Отримав своє, - заспокійливо сказала Пані, - більше він не зайде до Пущі навіть за гроші.
- Ви — навка? - спитав юнак обережно.
Ясна Пані хихикнула і повернулася до нього спиною
- Дивись! Все на місці. Хіба я схожа на привида?
- Ні, - відмовив Богданко, - ви дуже вродливі.
Рука, що погладила його щоку, була теплою і ніжною.
- Дякую, що захистив нас, - мовила лісова, - ми цього не забудемо.
- Ви й самі можете зладнати навіть з військом, - сказав юнак, згадавши ревіння загадкового звіра.
Та Ясна Пані похитала головою.
- Настане день, коли жадоба стане сильнішою за страх. Добре, що Ружиничі шанують заповіти предків.
- Тато казали — живи у злагоді з Лісом, - відмовив Богданко сумовито.- маю виконувати його заповіт.
- Від холодного заліза і гарячої кулі я тебе замовила, - сказала лісова, - стережись тільки земного вогню, над ним ми не владні. Але потрібно зміцнити замовляння.
Цей поцілунок був не першим у Богданковому житті, але солодшого за нього він ніколи не відчував. Шкіра лісової на дотик нагадувала шовк, вона обвивала Ружинича пестощами, мов крильми, і насолода його була такою що юнак вишептав просто у розмаяне волосся загадкової істоти:
- Я вже не зможу покохати людської жінки...
- Зможеш, - сумно озвалася лісова, - повернешся додому, подумаєш, що бачив сон... Але я тебе не забуду...
***
Богданко збирався на порубіжжя. Його далекий родич і давній друг його батька, був керманичем загону, де юнак мав набратись бойового гарту. Мати не заперечувала — з того часу, коли син повернувся з довгої лісової прогулянки розчухраний, з дивним вогнем ув очах, вона навіть сама хотіла, аби Богданко на якийсь час зійшов з дому, бо про таємниче зникнення пана Лєщинського з пахолками вже дізналися навіть у Луцьку.
Пані Раїна перехрестила сина, і княжич з невеличким супроводом виїхав за браму. Дивина, котра отиралась тут таки, нишком злила княжичу вслід чистої джерельної води — на щастя.
А ліс шумів, і у голосах дерев вчувався чи-то сміх, чи-то плач.
Десь до третього оповідання я остаточно зрозумів, що мої Лісові прибули з заходу - з вирубаних європейських лісів. Атож, куди було податись останнім нолдор, приреченим Суддею на повільне перетворення на тіні, як не на Волинь. Лісів там вистачає і досі,
Название: Мавка. Сказки волынского леса
Автор nolofinve
Бета: Луче Чучхе, virago
Размер: мини, 1360 слов
Пейринг/Персонажи: семейство князей Ружинских и духи волынского леса
Категория: джен, гет
Жанр: фэнтези
Рейтинг: от G до PG-13
Краткое содержание: в роду князей Ружинских из поколения в поколение передается завет беречь принадлежащий им лес. Причину этого молодому князю Богдану Ружинскому пришлось узнать довольно странным образом
Примечание: мини основано на волынских легендах
читать дальше
Лес говорил с ним с детских лет. Бился ветвями в ограду вокруг старого княжеского дома, построенного чуть не во времена Гедимина, лес щебетал птичьими голосами и гудел ветром в дымоходе.
Богданко не боялся леса, потому что никто из Ружинских не страшился древней пущи. Он убегал в лес и бродил там, несмотря на все запреты, и ни разу не заблудился: безошибочное чутье каждый раз выводило его к знакомым местам. Чуял он направление или стороны света, но не ошибался. Как не ошибались птицы, прилетавшие каждый год.
Крестьяне из Ружина, кроме нескольких семей, которых за спиной шепотом называли ведьмаками, леса остерегались. Над крещеным человеком лес мог и посмеяться: часами, а то и днями водить вокруг одной и той же поляны, путать тропы и пугать неведомым ужасом. Лес щедро уделял людям хвороста и сухостоя, но с теми, кто осмеливался срубить дерево в самой пуще, часто случалась какая-нибудь беда. Бывало, человек и вовсе не возвращался.
Пани княгиня Ружинская леса не любила, хотя он и принадлежал к наследственным владениям ее мужа. Мрачная пуща пугала ее — пани Раина выросла в Луцке, и только безумная любовь к князю Михаилу Ружинскому привела ее в эту угрюмую усадьбу, с трех сторон окруженную деревьями, будто часовыми.
А Богданку в лесу было уютно, как дома. И однажды он встретил Светлейшую госпожу. Странная женщина была красива, как ангел, и весела, как дитя. Ему нравилось играть с ней, гнаться в штуку за белой тенью, скользящей между стволами. Тень не давалась, Богданку доставались только отголоски серебристого смеха. Но порой Светлейшая останавливалась, брала его за руку нежными прохладными пальцами и вела за собой в пущу, где пылал костер и звенели сладкие напевные голоса.
Старый челядинец Супрун, о котором тоже судачили про ведьмовскую его удачу, встречая княжича после таких прогулок, бормотал себе под нос:
— Лесные любят паныча, но так оно и должно быть. Все Ружинские братались с лесным народом еще до прихода литвы.
Княгиня Раина, заслышав о таком, в тревоге хмурила тонкие изогнутые брови. Посоветоваться ей было не с кем — князь годами пропадал на татарском порубежье, а отец Федор из Ружинской церкви советовал только больше молиться и окроплять лесные тропы да поляны святой водой.
А потому пани княгиня вздохнула с облегчением, когда отправила сына в Луцк, учиться.
Луцк — город, песни достойный, — заставил молодого Ружинского позабыть о соблазнах леса. Иногда между латинскими вокабулами и развлечениями в компании спудеев княжичу вспоминались, будто сон, лесные тени. Но ясный день прятал воспоминания за покровом забвения.
Из коллегиума Богданко вернулся после известия о гибели отца. Мать во вдовьем наряде стала выглядеть еще жестче и неприступней и раз за разом намекала сыну, что лучше бы ему поехать учиться в Краков, а то и в самую Италию, чтобы не спутаться с казаками. Станет гетманить и пропадет на порубежье, как отец...
Княжича терзали сомнения. Хотелось увидеть чужие края, но и полная опасностей и приключений жизнь Дикого Поля манила. К тому же с деньгами у матери было не густо. Ружинские, хотя и вели свой род "от Гедимина", однако никогда не были богачами, да и казацкие походы покойный отец снаряжал за свой счет. Стоит ли тратить деньги на пустые поездки?
— Будут деньги, — коротко ответила мать на его сомнения, — я продаю соседу часть пущи.
Богданко давно позабыл о детских играх и странных видениях, но хорошо помнил семейное предание, запрещавшее продавать лес чужим. Решение матери неприятно изумило его.
— Лещинский приехал сюда из Мазовии, — тихо упорствовала мать. — За несколько лет он сведет эту проклятую пущу и расчистит ее под пашню, как заведено в его краях. И сделается богачом — не то, что мы, русины, со своими суевериями. Наши крестьяне боятся зайти в лес с топором, а он привезет мазуров, и все сладится.
— Это вотчина, — Богданко от гнева впервые повысил на мать голос, — это земля, жалованная нашему роду, наш удел. И не тебе распоряжаться им! Я не позволю.
— Сыне, — ответила княгиня не менее твердо, — ты не будешь всю жизнь сидеть в родовом гнезде. Я одинокая вдова. Разве не видел ты следов огня на наших воротах? Мы едва отбились от разбойников, я сама стояла с пистолем на стене во главе челяди. А после мне намекнули, что если я не продам Лещинскому злосчастный лес, будет хуже. Шляхотка хочет стать великим паном, а пока промышляет разбоем и грабежом... Нет! Не смей!
Богданко, вскочивший в ярости из-за стола, удивленно посмотрел на мать.
— Нет доказательств, — тихо закончила княгиня.
— Я же не в суд пойду, вызову его на поединок.
Княгиня заломила руки. Она уже знала нового соседа и чувствовала, что в серьезном деле пан Лещинский не остановится и перед убийством. Поединок! Какой там поединок, когда мазур всегда ездил с охраной, людьми самого разбойного вида, а правда и суд очень редко заглядывали в эти глухие места.
Молодой Ружинский и сам не знал, почему так отстаивал лес. Глупо считать причиной смутные детские сны. Он гневался на заезжего ляха, что пытался запугать княгиню Ружинскую, урожденную Мисткивскую, насылая на ее усадьбу разбойников. Разве нет у Ружинских людей, разве не найдется казаков, готовых пойти за ним, вспомнив имя его отца? Но на мать Богданко сердился не меньше.
Выбежал прочь, вскочил на коня и сам собой оказался в пуще. И пустил коня шагом по той самой тропинке, где когда-то бегал ребенком. Вглядывался, узнавая любимые места — разросшийся кустарник, заматеревшие деревья, молодую поросль, догонявшую стариков. Лес крепко врос в землю и был полон жизни.
А навстречу по тропе медленно шла пожилая крестьянка с охапкой хвороста. Богданко приметил, что одета женщина просто, но не бедно: расшитая шерстяная безрукавка, такая же юбка и рубашка из тонкого полотна. Белая намитка с пропущенным под подбородком покрывалом делала ее лицо похожим на картину в раме.
— Кланяюсь молодому князю, — сказала женщина нараспев.
И Богданко ее узнал, придержал коня. Это была Дивина — крестного имени этой женщины давно никто не помнил. Зато крестьяне шептались, что старухе за сотню лет, а она до сих пор прыткая, словно молодица. За что и прозвали ее Дивиной-Дивной, почитали как знахарку и боялись как нечистую силу.
— Приветствую, Дивина, — ответил он вежливо, — а ты все не старишься.
Женщина усмехнулась.
— То благодаря лесному народу. Не забыл еще свою Светлейшую госпожу, князь?
Богданко вздрогнул. Он никому не рассказывал об этих снах и видениях.
— Привет она тебе шлет. И другие лесные тоже. Просят они покорно, чтобы не отдавал ты лихим людям пристанище, так полюбившееся лесным. Не продавай пущи, и лес тебе воздаст.
Женщина говорила напевно, не так, как ружинские поселянки. Из-под низко опущенной намитки сияли совсем не старушечьи глаза, и Богданко испугался.
— Ты и верно ведьма, — сказал он, силясь улыбнуться.
— Я наполовину лесной крови, — серьезно ответила Дивина, — а Лесного, отца моего, ты видел у костра, куда со Светлейшей приходил.
Теперь князь глядел на Дивину во все глаза.
— И ты живешь с людьми? — спросил тихо.
— Матери моей давно не стало, могла бы я уйти в пущу, но с людьми мне покуда лучше. Отец Федор на меня косится и если бы знал, сколько мне лет по правде, то окроплял бы святой водой при каждой встрече и следы бы смывал. Но власти надо мной нет у него.
Богданко недоверчиво покачал головой. Дивина улыбнулась приветливо.
— Удачи тебе, князь. Да запомни, неподалеку слоняется пан Лещинский и четверо его слуг. К пуще примеряются. Люди они бесчестные, доверия не годные, берегись их.
Она поправила на плече вязанку и двинулась дальше, а растерянный Богданко смотрел ей вслед. Ему вдруг стали мерещиться за каждым стволом смутные размытые фигуры, сияющие глаза, шорох шагов, неясный отзвук напевной речи. Но пели вокруг лишь птицы, и шелестел лес.
— Безумие, — прошептал Ружинский неуверенно.
То ли показалось ему, то ли на самом деле в ответ раздался позабытый уже серебристый смешок, среди прядей тумана мелькнул узорчатый край белого платья. Князь тронул коня, встревоженный странным предчувствием.
Но вместо Светлейшей госпожи из детских снов он увидел впереди, на поляне, незнакомого шляхтича и четверых его челядинцев. На вертеле жарился добытый ими на охоте кабанчик, и мазуры были вполне довольны жизнью и собой.
— Я Теодор, князь Ружинский, — разгневанно сказал Богданко по-польски. — И не помню, чтобы даровал вам право охотиться на моих землях.
Мазур медленно поднялся с травы. Это был невысокий человек с хищным лисьим лицом, одетый пышно, но неряшливо.
— Сынок княгини Раины? — спросил насмешливо. — Прости уж, забрели сюда нечаянно. Впрочем, завтра это будут мои земли, невелика беда.
— В самом деле? — притворно изумился Богданко. — Странно, что хозяин земель об этом не знает.
— А хозяин не боится бродить в лесу один? — прищурился Лещинский, — здесь сейчас опасно, разбойники могут напасть.
— Кроме вас, — ответил князь как можно любезнее, — в наших краях разбойников не бывало.
Лещинский потянул из ножен саблю. Богданко соскочил с коня и взялся за свою.
Треск деревьев прервал звон стали. Один из челядинцев Лещинского внезапно споткнулся о выскочивший из земли корень, и сверху на него, как копье, обрушилась тяжелая сухая ветка. Больше он не шевелился. Второй мазур как-то очень вовремя поскользнулся, подставив грудь под клинок Ружинского. А третий попал ногой в кротовую нору и теперь корчился на земле, вереща от боли в сломанной лодыжке.
— Ведьмак! — заорал последний слуга и бросился бежать. Бежал он не в сторону тропинки, а туда, где грозно смыкались деревья. Бежал, ничего не видя от ужаса. Богданко проводил его взглядом, не жалея.
— Правду говорят, что ваше Ружинское поганское семя дружит с сатаной! — вскипел Лещинский. — Но на каждого дьявола есть святой крест и добрая пуля!
Выстрел грянул на его последних словах, Лещинский стрелял с левой руки. Богданко не почувствовал боли, только горячую влагу под камзолом.
— Паскуда... — простонал князь. Деревья, обступившие поляну, закружились в стремительном танце.
Лещинский вдруг оглянулся, и лицо его перекосилось от ужаса. Богданко еще успел услышать рык какого-то зверя — не медведя и не волка — и потерял сознание.
***
Озеро так же, как в детстве, было сплошь покрыто зелеными листьями и желтыми кувшинками. Где-то здесь он и повстречал Лесную впервые. И конечно, для Светлейшей госпожи годы минули бесследно. Богданко глубоко вздохнул — рана не болела, он просунул руку под камзол, коснулся рукой груди и нащупал там только шрам, будто старый след от ожога.
— А где... эти?
Свелейшая тихонько рассмеялась.
— До самой Мазовии бегут без оглядки. Те, что в живых остались.
— Лещинский?
— Получил свое, больше его не увидят в пуще.
— А вы навка? — спросил Богданко осторожно.
Она хихикнула и повернулась спиной.
— Смотри! Все, что нужно, на месте? Разве я похожа на призрака?
— Совсем нет, и вы очень красивы.
Рука, погладившая его щеку, была теплой и нежной.
— Спасибо, что защитил нас, — сказала Лесная, — мы этого не забудем.
— Вы и сами можете совладать с целым войском, — князь припомнил рев загадочного зверя.
Светлейшая госпожа покачала головой.
— Настанет день, и люди утратят страх перед нами. Нам повезло, что Ружинские еще почитают заветы предков.
— Отец велел жить в согласии с лесом, — ответил Богданко грустно. — Я исполняю его волю.
— От холодного железа и горячей пули я тебя заговорила, — пропела Лесная, — но берегись земного огня, над ним мы не властны. Скрепим договор?
Этот поцелуй был не первым в жизни князя, но стал самым сладким. Кожа Лесной напоминала шелк, она обвивала и ласкала руками, как крыльями, и наслаждение показалось таким острым, что князь прошептал ей прямо в косы:
— Я не смогу теперь полюбить человеческую женщину...
— Сможешь, — уверенно сказала Лесная, — вернешься домой и поверишь, что видел сон. Но я тебя буду помнить очень долго.
***
Богданко собирался на пограничье. Его дядя теперь атаманил в низовьях Днепра, и князь твердо решил встать под его руку. Мать молча вынесла это решение. С того времени, как сын вернулся с долгой лесной прогулки растрепанным, со странным огнем в глазах, она и сама хотела, чтобы он скорее покинул усадьбу, потому что о таинственном исчезновении пана Лещинского с челядинцами слухи докатились даже до Луцка.
А сам Ружинский несколько дней провел, пытаясь вспомнить свою отчаянную драку и чудесное спасение, но воспоминания ускользали, развеивались, как туман. Каждое утро он седлал коня, мчался по знакомой дороге через лес, метался между деревьев, выискивая еще одну, потерянную тропу к озеру, покрытому кувшинками, но чудо не приходило, лес молчал, только трава стояла в росе, как в слезах.
Пани княгиня, хоть и была доброй христианкой, послушала совета Супруна-челядинца и велела позвать ко двору знахарку Дивину. Тихий шепот ведьмы и неведомые чужие слова успокоили Богданка, он перестал тревожиться и сопротивляться забвению.
А когда пришло время уезжать, пани Раина благословила сына в дорогу, и князь со свитой выехали за ворота, тогда Дивина, что отиралась тут же без дела, украдкой плеснула Ружинскому вслед чистой родниковой воды — на счастье.
Лес шумел, и в голосах деревьев слышался то ли смех, то ли плач.
український оригінал
Ліс говорив з ним змалечку. Він бився гіллям о загорожу довкола старезного княжого дому, що стояв тут трохи не з Гедимінових часів, щебетав пташиними голосами і гудів вітром у димарі.
Богданко не боявся лісу — як жоден з Ружинських не боявся прадавньої пущі. Він утікав до нього попри усі заборони і жодного разу не блукав: непомильне почуття напряму щоразу виводило його до знайомих місць.
Почуття напряму, або щось іще.
Селяни з Ружичів, за винятком кількох родин, про які шепотілися, ніби ті “відьмували”, лісу побоювалися. Над хрещеною людиною ліс міг посміятися, міг годинами, а то і днями водити довкола однієї і тієї ж галявини. Ліс щедро вділяв хмизу и сухостою, але давно було помічено що з тими, хто насмілювався зрубати в пущі дерево, не порадившись з відьмаком, або відьмою, траплялися різні лихі пригоди. А потім чоловік і зовсім якогось дня не повертався з лісу.
Пані княгиня Раїна Ружинська лісу не любила, хоча він і належав до спадкових володінь її мужа. Похмура пуща лякала її — пані Раїна виросла у Луцьку і тільки шалене кохання до князя Михайла Ружинского привело її до цього дворища, з трьох боків оточеного деревами, наче вартовими.
А Богданкові у лісі було добре.
Біля озера, встеленого, наче килимом, зеленим лататтям Богданко зустрів Ясну Пані.
Дивна жінка була вродлива наче янгол і весела ніби дитина. Хлопчик грався з нею, намагаючись вловити тінь, що ковзала поміж стовбурів. Тінь не давалась, часто від неї залишався тільки відгомін сріблястого сміху. Але іноді Ясна Пані залишалась, брала хлопчину за руку ніжними прохолодними пальцями і провадила далі, в пущу, де палало вогнище і бриніли такі ж дзвінкі солодкі голоси.
Старий челядинець Супрун, про якого ходили чутки, що він “відьмує”, побачивши княжича опісля його лісових пригод, бурмотів собі під носа:
- Дивні люблять панича — так воно і має бути. Всі Ружиничі накладали з лісовим народом, ще до Литви.
Пані Раїна лише зводила до перенісся тонкі вигнуті брови. Порадитися їй було ні з ким — князь Ружинський перебував на татарському порубіжжі, а панотець Хведір з ружицької церкви радив лише побільше молитись і кропити лісові стежки святою водою.
А тому пані княгиня зітхнула з полегшенням, відпровадивши сина до Луцька, навчатись.
Луцьк, “місто, пісні достойне”, змусило молодого Ружинського забути про приваби лісу. Часом поміж латинськими вокабулами та розвагами у гурті спудеїв йому згадувались,наче уві сні, лісові тіні. Але дійсність вкривала пам'ять шаром забуття.
З колегіюму Богданко повернувся у рік батькової загибелі. Мати у вдовиному вбранні стала ще суворішою і неприступнішою, та все натякала синові, що непогано б йому поїхати навчатись до Кракова, а то й до самої Італії, аніж згодом гетьманувати порубіжниками, як князь Михайло. Юнак вагався — йому хотілося побачити чужі краї, однак приваблювало і повне небезпек життя на прикордонні. До того ж він знав, що з грошима у матері не густо — Ружинські, хоч і числили свій рід “від Гедиміна”, однак не були багатіями.
- Будуть гроші, - сказала мати заспокійливо, - я продаю сусідові частину пущі.
Це було несподіванкою — хоча Богданко давно забув про дитячі видіння, однак добре пам'ятав, що заповіт, котрий передавався від батька до сина, забороняв продавати ліс.
- Лєщинский приїхав сюди з Мазовії, - говорила матір стиха, - за кільканадцять років він зведе цю чортову пущу і зробить з неї поле, як то заведено у його вітчизні. І буде багачем — не те що ми, зі своїми забобонами. Наші селяни навіть не зайдуть до лісу з сокирою — він привезе мазурів, і все буде скінчено.
- Але ж це родове майно, - сказав Богданко, вперше говорячи з ненькою гнівно, - і я не дозволю.
- Сину, - мовила княгиня не менш твердо, - ти не будеш весь вік сидіти у родовому гнізді. Я — самотня удовиця. Чи ж не бачив ти сліди вогню на нашій брамі. Ми ледве відбились від розбійників — я сама стояла з пістолем на мурі, на чолі челяді. А опісля мені натякнули, що, коли я не продам Лєщинському той клапоть лісу, буде гірше. Шляхотка хоче стати великим паном, а поки що промишляє розбоєм і грабунком... Ні!
Богданко, котрий гнівно зірвався з місця, здивовано глипнув на матір.
- Нема доказів, - сказала княгиня, - не смій...
- Я викличу його на двобій, - мовив син, - для цього мені не потрібно буде доказів.
- Вони тебе вб'ють, - зойкнула матір, - Лєщинський ніколи не їздить сам, а тільки з пахолками. Лицарства у нього ні на гріш — до того ж ці панки вважають, що вони викупили собі місце у раю лише тому, що слухають казання латиною, а не слов'янщиною. Він не стане ризикувати — нині у світі править золото, а не меч.
- Без моєї згоди вам пущі не продати, - сказав син, щось міркуючи.
- Поки-м твоя опікунка — маю право, - так само незлагідно відповіла мати.
Молодий Ружинський і сам не знав, чого він так обстоював за лісом. Невже причиною тому були лише невиразні дитячі сни? У теперішньому, звісно, був гнів на заїжджого панка, котрий намагався застрашити княгиню Ружинську, уроджену Мистківську, насилаючи на її дворище грабіжників. Однак, на матір він гнівався теж.
Він їхав ступою стежиною, по якій колись бігав дитям. Назустріч поволі чимчикувала селянка з оберемком хмизу.
- Чолом, молодий князю, - промовила вона повагом.
Богданко її пізнав і притримав коня. То була Дивина — хрещеного імені баби давно ніхто не пам'ятав. Зате селяни шепотілися, що старій вже за сотню років, а вона і досі ганяє лісом, немов молодиця. І вигляд має аж ніяк не столітньої. За що бабу і кликали Дивиною, шанували як знахарку, і боялися мов сатани.
- Вітаю, Дивино, - мовив юнак чемно, - ти все не старієш.
Жінка захихотіла.
- Авжеж... Дякувати тим, що у пущі. Не забув ще свою Ясну Пані, молодий князю?
Богданко здригнувся. Він нікому не оповідав за ці свої сни а чи видіння.
- Вона вітання тобі передає. І інші лісові теж. І просять вони уклінно, щоб не віддавав ти на поталу притулок любий їхньому серцю. Не продавай пущі — і ліс тобі віддячить.
Жінка говорила протягло, з зовсім не селянською вимовою. З під низько опущеної намітки зоріли очі, що ніяк не могли належати старій, і Богданко злякався.
- Ти таки справді відьма, - сказав, силячись на усміх.
- Я тільки спокревена... з тими, - серйозно сказала Дивина, - а тата мого ти міг бачити біля того вогнища, куди тебе Ясна Пані водила. Мами вже давно нема, а я могла б піти у пущу, та між людьми мені краще... поки що. Тут не західні краї, панотець на мене дивиться скоса, та ніц зробити не в змозі, а якби він знав, скільки мені насправді літ, то мабуть бризкав би святою водою щоразу, як на дорозі бачив. Щасти, княжичу, і май на увазі, що тут десь неподалік тиняється пан Лєщинський та четверо його пахолків, вже до пущі приміряються. Люди вони безецні, тож стережись.
Жінка поправила на плечі в'язанку і рушила далі, а розгублений Богданко довго дивився їй вслід.
- Маячіння, - сказав непевно.
Чи здалося йому, а чи він насправді почув між деревами забутий уже сріблястий смішок, і побачив не повісмо туману, а візерунчатий край білої сукні. Юнак торкнув коня, відчувши раптовий прилив не страху — якогось солодкого передчуття.
Та замість ясної пані дитячих снів він побачив на галявині куди його вивела стежка, незнайомого шляхтича і чотирьох охоронців. Вони смажили на рожні упольованого кабанця і мали вигляд задоволених життям і собою.
- Я Теодор, князь Ружинський, - різко сказав юнак польською, - хто дав вам дозвіл полювати на моїх землях?
Мазур поволі підвівся з трави. Це був дрібний на вигляд чоловічок з хижим лисячим личком, вбраний пишно, але неохайно.
- Синаш княгині Раїни? - запитав насмішкувато, - вибачай, забрели сюди нехотячи. А втім — це все одно вже моє майно.
- Та невже? - спитав Богданко рівно, - тільки чому господар про це не знає?
- А господар не боїться блукати сам у лісі?, - прищулився Лєщинський, - тут нині небезпечно, розбишаки можуть напасти...
- Окрім вас, - відповів юнак виклично, - у наших краях розбишак зроду не водилось.
Лєщинський потягнув з піхов шаблю. Богданко зіскочив з коня і собі взявся за зброю.
Те, що двобою не буде — Ружинський зрозумів одразу. Мазури кинулися на нього всі уп'ятьох, наче хорти. Шаблею княжич володів добряче — вчився бою у Луцьку, в доброго майстра. Однак зрозумів, що справи його кепські.
Тріск дерев супроводжував дзвін сталі. Один з пахолків раптово зашпортався у траві, і зверху на нього, мов спис, обрушилась важка суха гілка. Мазур упав і більше не ворушився. Другий пахолок якось дуже вчасно послизнувся, підставивши груди під Богданків клинок. Третій потрапив ногою до кротячої нори, і за хвилину вже корчився на землі, заходячись від вереску.
- Відьмак! - закричав четвертий і кинувся тікати. Біг він не у бік стежини, а туди, де грізно шурхотіли, змикаючись, дерева. Біг, нічого не видячи від жаху.
- Вірно говорили, що Ружинські накладають з сатаною! - вигукнув розлютований Лєщинський, - але на кожного диявола є святий хрест!
Постріл вдарив несподівано. Богданко не відчув болю, тільки щось гаряче хлюпнуло під оксамитною камізелькою ошатного луцького спудея.
- Паскуда... - вимовив юнак. Дерева, що обступили галявину, закрутилися у шаленому танку.
Лєщинський, котрий підступно стрелив з лівої руки, раптом подивився вбік, і лице його перекосилося від жаху. Гаснучим розумом Богданко ще встиг почути рик якогось звіра — не ведмедя і не вовка — і зомлів.
***
Озеро його дитинства так само було вкрите зеленим лататтям. І Ясна Пані анітрохи не постаріла за збіглий час. Богданко торкнувся рукою до своїх грудей і намацав там лише шрам — слід від давно загоєної рани.
- А де... ці?
Ясна Пані тихо засміялась.
- Мабуть до самої Мазовії тікають, не оглядаючись. Ті, хто живими зостались.
- Лєщинський...
- Отримав своє, - заспокійливо сказала Пані, - більше він не зайде до Пущі навіть за гроші.
- Ви — навка? - спитав юнак обережно.
Ясна Пані хихикнула і повернулася до нього спиною
- Дивись! Все на місці. Хіба я схожа на привида?
- Ні, - відмовив Богданко, - ви дуже вродливі.
Рука, що погладила його щоку, була теплою і ніжною.
- Дякую, що захистив нас, - мовила лісова, - ми цього не забудемо.
- Ви й самі можете зладнати навіть з військом, - сказав юнак, згадавши ревіння загадкового звіра.
Та Ясна Пані похитала головою.
- Настане день, коли жадоба стане сильнішою за страх. Добре, що Ружиничі шанують заповіти предків.
- Тато казали — живи у злагоді з Лісом, - відмовив Богданко сумовито.- маю виконувати його заповіт.
- Від холодного заліза і гарячої кулі я тебе замовила, - сказала лісова, - стережись тільки земного вогню, над ним ми не владні. Але потрібно зміцнити замовляння.
Цей поцілунок був не першим у Богданковому житті, але солодшого за нього він ніколи не відчував. Шкіра лісової на дотик нагадувала шовк, вона обвивала Ружинича пестощами, мов крильми, і насолода його була такою що юнак вишептав просто у розмаяне волосся загадкової істоти:
- Я вже не зможу покохати людської жінки...
- Зможеш, - сумно озвалася лісова, - повернешся додому, подумаєш, що бачив сон... Але я тебе не забуду...
***
Богданко збирався на порубіжжя. Його далекий родич і давній друг його батька, був керманичем загону, де юнак мав набратись бойового гарту. Мати не заперечувала — з того часу, коли син повернувся з довгої лісової прогулянки розчухраний, з дивним вогнем ув очах, вона навіть сама хотіла, аби Богданко на якийсь час зійшов з дому, бо про таємниче зникнення пана Лєщинського з пахолками вже дізналися навіть у Луцьку.
Пані Раїна перехрестила сина, і княжич з невеличким супроводом виїхав за браму. Дивина, котра отиралась тут таки, нишком злила княжичу вслід чистої джерельної води — на щастя.
А ліс шумів, і у голосах дерев вчувався чи-то сміх, чи-то плач.
@музыка: нема
@настроение: нормальне
@темы: українське, ФБ
-
-
08.11.2013 в 22:24-
-
08.11.2013 в 22:36-
-
08.11.2013 в 23:00-
-
08.11.2013 в 23:01-
-
08.11.2013 в 23:30-
-
08.11.2013 в 23:32-
-
09.11.2013 в 00:57-
-
09.11.2013 в 01:17