І до віків благенька приналежність переростає в сяйво голубе. Прямим проломом пам'яті в безмежність уже аж звідти згадуєш себе (с)
Нолдор у лісах Волині - це чудова тема для оповідки) Звичайно, мені довелося пристосувати до оповідання деякі деталі, але в цілому кросовер вийшов непоганий. Ну, а про те, як звуть Лісового короля, думаю, усі здогадаються одразу)
Название: Сказки волынского леса. Лесной король
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе
Размер: мини (3040 слов)
Пейринг/Персонажи: Богдан Ружинский/Анастасия Ружинская, загадочные существа из волынского леса
Категория: джен, гет
Жанр: ангст, фэнтези
Рейтинг: R
Краткое содержание: князь Богдан Ружинский обожал свою жену и маленького сына. Татарский набег на Волынь лишил его семьи и превратил в жестокого мстителя. Однако таинственные обитатели пущи уже в который раз пришли на помощь своему любимцу.
Примечание: в рассказе присутствует тень одного из героев Толкина Дж.Р.Р.
читать дальше
Он не успел, знал, что не успеет, но все равно торопил коня, вырвавшись далеко вперед от своего отряда. Татары уже ушли, разграбив и спалив несколько сел и среди них Ружино. Те из крестьян, кто сумел спрятаться в лесу, сейчас бродили пожарищем, как пришибленные.
Его дом остался цел, огонь уничтожил только флигели и конюшни. В покоях все было перевернуто, сундуки и шкатулки разбиты, пол усеян осколками дорогой посуды. Супрун-ведьмак, на которого князь оставил дом, не дал захватить себя врасплох и организовал оборону. Однако ворота были выбиты, а защитники перебиты. Тела верных слуг и козаков, служивших Богдану, лежали на дворе.
Княгиню Раину Богдан узнал по остаткам одежды. Она тоже принимала участие в битве. С пистолем в руке, как когда-то против разбойников. Ее тело, почти обнаженное, было все изрублено саблями — мстили уже мертвой.
Тельце двухлетнего сына Богдан нашел у крыльца. Головки у ребенка не было — кто-то с силой ударил его о стену дома. Череп разлетелся вдребезги. С ножки слетел башмачок, маленький, любовно украшенный бисером.
В памяти всплыло, как Анастасия украшала башмачки сына, как прикладывала к ним бисеринки, как любовалась узором.
Анастасия...
Жены среди убитых не нашли.
Старых и малых татары в ясыр не брали. Анастасия была молода и красива.
"Богданко, — словно услышал Ружинский ее голос, — у нас, наверное, будет еще ребенок... Я так хочу девочку».
У него теперь не было ничего. И никого.
Пока мертвых готовили к погребению, Богдан словно оцепенел. Он знал, что должен делать — пристать к войску, догнать татарские чамбулы. Только медленно собирается войско коронное. Не догонят.
Что дальше? В Крым, искать Анастасию на невольничьих рынках? Или сразу на Сечь?
Вдали шумел лес, грустно и тревожно.
— Почему не помогли? — спросил Богдан. — Почему не защитили?
Руки его дрожали. В одной руке он сжимал башмачок сына.
— Зачем мне ваши заговоры от пуль и сабель? Зачем мне вообще жить?
Лес молчал.
Через два дня Богдан, одетый во все черное, уехал в Луцк, где собиралось войско. Татары, по донесениям лазутчиков, двигались на Хотин, видимо, желая укрыться в вассальной султану Молдове.
Однако одна татарская сотня так и не добралась до места встречи ордынских чамбулов, а бесследно исчезла в Волынских лесах.
***
Обычно люди думают, что дороги лежат себе неподвижно... Ошибаются.
Да, ошибся татарский сотник, отставший со своими воинами от чамбула, чтобы прочесать лесной закуток между Тетеревом и Припятью. А еще больше ошибся, решив спрямить путь, чтобы быстрее догнать своих. Не надо было ему и ступать на лесную дорогу...
Шлях, устланный мертвыми, гниющими листьями, незаметно, но верно отклонялся от выбранного сотником направления. Облака затянули небо, закрывая звезды.
Дорога уводила в лесные глубины, но этого не чувствовали ни татары, ни измученные пленники.
Шестеро их было — хозяев леса. Четверо мужчин и две женщины. Они собрались на поляне, поросшей мягкой травой и белыми цветами, которые не цвели больше нигде, кроме этого места. И язык, на котором говорили эти шестеро, не звучал больше ни в одном из уголков этого мира.
— Я не в силах это терпеть, — произнес один из Лесных. — Эти орки убили мою дочь, единственную память об умершей возлюбленной.
— Это люди, брат мой, — ответила одна из женщин, — это только люди.
— Не вижу разницы, — гнев прозвучал в голосе говорившего.
— Люди, очень похожие на тех, кто привел нас к погибели в стародавние времена... — прошуршал еще один голос.
— На предателей... — зашелестели ветром голоса.
— На клятвопреступников...
— Моя Дивина могла прожить еще очень долго.
— Они подняли руку на род, оберегавший наш лес.
— Наш последний приют...
— Они разрушили дом и убили близких человека, которого я любила...
— Так что же нам делать? Нельзя оставить зло неотомщенным. Но нас так мало…
— Нас мало, — молвила Белая Дева Богдановых снов, — но я хочу отомстить за страдания моего возлюбленного. С ним я снова почувствовала себя живой. Однако если начнется битва, захватчики перебьют пленных.
— Как орки, — пробормотал отец Дивины, — я помню...
— Надо будить Старшего. Певец нам поможет.
— Многие из нас погибнут, — тихо отозвалась вторая женщина-Лесная, — а повелитель может драться только с левой руки.
— Чтобы последний из Огненного рода отказался умереть в битве? Лучше уж так, чем медленно становиться тенями, — сказал отец Дивины.
— К тому же, — добавил еще один Лесной, — нам будет что вспоминать еще несколько столетий. Тем, кто выживет.
Серебристый смешок прозвенел и смолк.
— Пойдем, — позвала Белая Дева, — пойдем к Дубу. И прошу вас, милые родичи, тот, кто останется в живых, пусть позаботится об Анар. Ее сейчас охраняет пара болотяников, она в их логове.
Они исчезли, как тени. В непримятой траве дрогнули белые цветы.
Дуб стоял на этой земле тысячу лет. Это был могучий гигант — его корни вцепились в землю, как когти, а в трещину в обветшалом стволе можно было проехать верхом. Шестеро Лесных скользнули в этот проход.
Внутри было тихо, но не темно. Гигантский светляк разливал белое холодное сияние. В этом свете, распростершись на ковре из зеленого мха, покоился еще один Лесной.
Он был выше ростом, чем его собратья, и не просто красив, но нечеловечески красив. Страшное, не от мира сего, совершенство было в этом изумительном лице, человек, увидевший его, воскликнул бы вначале — "ангел". А потом, возможно, сказал бы — "дьявол".
Кто-то убрал спящему черные блестящие волосы в причудливую прическу. Грудь, прикрытая темной одеждой, едва поднималась. Повелитель спал.
Рядом, на расстеленном багряном плаще, лежали арфа и меч. Меч еще мог пригодиться спящему воину, но не арфа — правая рука Певца была изувечена страшным ожогом.
Белая Дева резко ударила по струнам арфы. Звон раздался в древесном покое. Спящий открыл глаза, и они блеснули светом давно угасших звезд.
— Настала Битва Битв? — спросил он. — Где сбирается войско?
— О, до Битвы Битв нам не продержаться в телах, — молвила Белая Дева с грустью. — Всего лишь люди с Востока, отвратительные и жестокие. Они грабят, жгут и убивают, они причинили зло семье здешнего князя, с предком которого мы заключили договор. Мы собираемся немного проветрить наши мечи — они давно скучают в ножнах.
— Высшие когда-то решили, что люди лучше нас, — саркастически сказал Певец, — а они ничуть не изменились со времен нашего могущества. Зачем нам вмешиваться в их дела? Земляки твоего князя, милая подруга, считают нас злом. Рано или поздно они войдут с топорами в наш последний приют. Какой смысл принимать участие в очередной схватке между ними и другими людьми?
— Разве во всем на свете должен быть смысл? — спросила Белая Дева. — Там, среди пленных, жена моего князя. Он умрет от горя, если она к нему не вернется.
Певец взглянул на Лесную, и сияющие глаза его потеплели.
— Я мог бы сложить об этом песню, — сказал он, — и спеть ее у костра под звуки арфы, если бы рука слушалась меня как раньше. То, о чем ты говоришь — красиво, милая моя подруга, а я люблю красивое и необычное, это напоминает мне, что я еще жив. Хорошо, я согласен, родичи уже заждались меня в Туманных Чертогах. Но мы теперь не можем подходить к человеческому жилью.
— Лес ведет их в чащобу! — воскликнула Белая Дева радостно. — А если вы с нами, то кто против нас!
— О, я давно уже не тот боец, что во времена былые, — повелитель был явно доволен похвалой, — но еще в состоянии снести голову ублюдку, похожему на предателя с Востока. Даже левой рукой. Мой старший брат был бы удивлен, увидев, что я овладел искусством такого боя. Сколько протекло времени, как песок сквозь пальцы, а в этом мире все еще нужен меч.
Он поднялся со своего ложа из мха и посмотрел на соратников. Живой огонь струился из их сияющих глаз, освещал прекрасные лица, и они уже не были похожи на грустные тени, сотканные из ветров и тумана.
— Нам и в самом деле не помешает битва, — сказал он. — За мной, эльдар.
***
Настала глухая ночь, а татарский сотник все еще не мог выбраться из леса. Пуща смыкалась за его отрядом, пуща шептала о чем-то мертвыми голосами. Наконец сотник объявил привал.
Разожгли костры, съели по куску пареной под седлом конины. Пленникам бросили по черствой лепешке. Вода была рядом — на поляне что-то бормотал ручеек. Тихо всхлипывали пленные женщины, но никто не голосил. Тишина, наставшая во время привала, давила на грудь.
Сотник отобрал девиц с волосами, собранными в косы, и приставил к ним стражу, как к дорогому товару. С остальными же позволил развлекаться воинам, от несения стражи пока свободным, и те радостно загоготали.
Анастасия Ружинская сидела, прислонившись к дереву. Она не видела ничего вокруг — кто-то из пленниц дал ей глотнуть воды из горсти, и княгиня выпила так, как пьет смертельно раненное животное. Перед ее глазами навсегда застыла страшная картина — татарин хватает ее сыночка за ножки и бьет головкой об угол дома. Анастасия не испытывала боли, она уже не знала страха, и когда здоровенный степняк, довольно ухмыляясь, поволок ее за ближайший куст, совсем не сопротивлялась.
Туман плыл между деревьями, туман нес с собой холод, пробирающий до костей. Татарин успел пройти лишь несколько шагов, когда увидел то, что заставило его забыть о пленнице.
Из тумана выступила высокая фигура, словно окутанная белыми прядями. Это была невероятно красивая женщина, она улыбалась, а в огромных ее глазах пульсировали удлиненные, словно у кошки, зрачки. Этот взгляд татарин унес с собой в мусульманский рай, когда метательный нож оборвал его жизнь.
Туманная красавица наклонилась к Анастасии, подняла ее на руки и исчезла в лесу.
Пущей прозвенел голос, нечеловеческий, ни на что не похожий. Он завораживал, притягивал, он обещал райские кущи прямо здесь, на земле, а не этих оборванных гяурок, кричащих и плачущих, которых нужно было насильно распластывать на жухлой траве. Так, наверное, пели ангелы — те, что видели рай воочию.
Сотник бросил выбранную им пленницу, с которой уже успел содрать рубашку, встал и пошел на звук этого голоса. За ним двинулись остальные.
Связанные пленники тоже слышали пение, но им оно говорило о другом — о надежде, которая вечно жива и никогда не умирает.
— Лесные, — прошептал кто-то из поселян.
Лесная выскользнула из-за деревьев. Чутко прислушиваясь к песне, она перерезала путы на руках крепкого крестьянина, положила рядом нож и подмигнула ошарашенному пленнику.
— Дорога приведет вас домой, — услышал он словно у себя в голове. — Идите.
Крестьянин перекрестился и принялся освобождать других.
Сотник с последним проблеском разума ударил ножом по ладони и стряхнул с себя чары. Боль отрезвила его, он понял, что они все ушли из лагеря далеко в чащобу, оставив добычу. Остальные татары стояли рядом, завороженные, с застывшими взглядами, у некоторых изо рта капала слюна...
— Аллах Акбар! — выкрикнул сотник пронзительно. — Это бесовские чары! Не поддавайтесь!
Он с радостью увидел, что многие из его людей были при оружии, кроме тех, кто как раз собирался развлекаться с пленницами. И его сабля тоже осталась на месте привала, так что он выхватил клинок из ножен стоящего рядом.
Голос умолк. Перед татарами лежала большая поляна, озерная вода блеснула между деревьями, отражая яркую луну, а еще впереди стоял Азраил.
Да, это был он — ангел смерти, ужас правоверных. Он держал в левой руке длинный, чуть изогнутый меч, покрытый светящимися колдовскими письменами, и улыбался так, что сотник оцепенел от страха.
И Азраил пошел прямо на них, все с той же улыбкой... А с деревьев полетели стрелы.
Эти стрелы и отрезвили сотника во второй раз — он понял, что это могучий, но не потусторонний враг.
Азраил или создание, похожее на Азраила, прошел сквозь толпу, орудуя клинком с невероятной быстротой, и гибнущие воины не успевали достать сабли из ножен. Один из татар стоял с выпученными глазами, и тело его продолжало стоять, когда голова покатилась по земле, брызгая кровью. Кровь била из ровного среза шеи обезглавленного тела, а оно все не падало, и сотнику захотелось исчезнуть из этого места куда подальше. Второй татарин вдруг развалился на части, как глиняное чучело. Голова вместе с рукой отлетела в сторону.
Еще несколько созданий с ангельскими лицами появились на поляне. Оставшиеся в живых ордынцы начали пробуждаться от чар. Послышался звон металла — на поляне закипел бой.
Таких бойцов сотник видел впервые, однако храбрости ему было не занимать. Он бросился на ближайшего лесного воина, который как раз дрался с четырьмя противниками сразу. Удар его сабли достиг цели, и раненый Лесной замедлил движения.
— Велик Аллах, их можно убить! — закричал сотник, вырвав клинок из спины лесного воина. — Сражайтесь, правоверные! Их мало!
Убитый им Лесной упал на траву. Он улыбался так, словно увидел вход в рай, но прошло несколько мгновений, и его тело рассыпались горсткой праха.
Татар было больше, намного больше, но гибли они очень быстро. Сам лес помогал Лесным. Корни выползали из-под земли и обвивали ордынцам ноги, трава замедляла движения и не давала возможности бежать, с деревьев летели ветки — словно копья. Демоны сражались с холодной яростью и тысячелетней ловкостью, и каждый убитый шайтан забирал с собой не меньше десятка противников.
Звериный рык прокатился пущей, и на поляну выбежала Белая Дева. Рядом с ней мчались болотные рыси, давно истребленные людьми и ими забытые — только в глухой чаще осталось несколько пар этих прекрасных существ. Лесные оберегали болотяников, и рыси сейчас отблагодарили своих опекунов. Звери большими прыжками неслись между татарами, прыгали на спины своим жертвам, рвали их когтями и зубами.
Сотник отскочил от взбешенной рыси, которая с рыком набросилась на одного из его товарищей, и оказался напротив Азраила. Ангел смерти смотрел на него горящими глазами.
— Если это действительно ты, гроза правоверных, — сказал сотник,— то попробуй меня забрать.
Ангел улыбнулся и двинулся на него.
Удар, бросок, еще удар... Азраил играл с ним, как кот с мышью.
Сотник не почувствовал боли, только что-то горячее потекло по лицу, и мир перестал для него существовать. Тело убитого стояло, еще не зная, что умерло, наконец верхняя часть черепа сдвинулась, как крышка с котла, и упала на землю.
— Так я когда-то убил одного предателя, — сказал Певец с улыбкой. — Чистый удар...
Белая Дева, которая во время поединка прикрывала спину своему повелителю, улыбнулась, услышав эти слова. Она обрадовалась бы еще больше, если бы знала, что именно этот татарин разбил головку маленькому сыну Богдана.
К ним медленно сходились уцелевшие — лишь двое Лесных. Остальные развеялись горсткой праха: отец Дивины-знахарки, одна из женщин…
Рыси терзали мертвых и еще живых. Певец глянул на ближайшего к нему израненного человека, пытавшегося отползти от страшного места, и вздохнул.
— Отпустите их всех на их путь, — приказал повелитель, и трое Лесных скользнули как тени полем боя.
Лес шумел, будто пораженный страшным зрелищем. Белая Дева протянула руки к озеру. Вода начала подниматься, заливая берег.
— Сегодня мы накормим рыб, — сказал Певец. — Спасибо тебе, подруга, что дала возможность вновь насладиться битвой. Но ты — ты исполнила, что хотела?
— Мне снова будет нужна ваша помощь, повелитель, — ответила Лесная. — Потребуется вся сила ваших песен.
***
Богдан Ружинский вернулся домой только через несколько лет.
Позади была неудачная погоня за татарами, которые добрались с ясыром до самой Молдовы, год отчаянных поисков Анастасии на крымских рабских рынках под ехидными взглядами правоверных. Позади и Сечь, где его выбрали гетманом. И страшный крымский поход. Черный Гетман, вот как звали его теперь... В свой передовой отряд он отобрал тех, чьи родные погибли от татарских рук. Богдан позволял им в татарских селениях все, и сам убивал и убивал.
Сейчас он сидел на крыльце своего отстроенного дома и вертел в руках башмачок, расшитый потускневшим бисером. Воспоминание о мертвом тельце сына заслонило другое, не менее жуткое — молодая татарка на пороге саманной хижины. Мужчин в поселке было мало, большинство из них не вернулось из волынского похода. В Кафе Богдан заплатил немало денег знающим людям, чтобы узнать, из каких краев "его" татары.
Татарка роняет на землю ребенка и закрывает голову руками. Он рубит саблей с коня, рубит наотмашь, с такой силой, что рука женщины валится на землю, а сабля врезается в череп татарки, разламывая его, как спелый арбуз.
Мальчик скулит на земле. Он был бы ровесником его сына...
— Ты тоже... не вырастешь!
Сабля сносит татарчонку головку, и детское тельце падает возле матери, а та еще хрипит и ползает по земле.
— Детей, — молит старый татарин в белой чалме хаджи, путая татарские и русинские слова, — ага-гяур, пощади детей!
Дети сбились в кучку у небольшой мечети. Старик закрывает их своим телом.
— Меня убей, ага! Пощади детей!
— Искоренить собачье отродье, — слышит Богдан свой голос, — до последнего щенка!
Его козаки тоже ожесточились сердцем. Они такие же, как и он — безжалостные.
Сабля падает сверху на головку черноглазой девочки в вышитой бисером шапочке.
Расшитый бисером башмачок... Разбитая головка сына... Рассеченная голова татарской девочки.
Богдан закрыл лицо руками. Долго сидел, пытаясь не вспоминать. Затем встал.
Он шел в лес знакомым путем, тем, на котором когда-то встретил Дивину. Знахарка погибла во время татарского набега, он знал это, но все равно почему-то ожидал ее встретить.
И вдруг понял, что дорога ведет не к Ружину...
Они стояли у огромного дуба — Белая Дева его снов и лесной король, глаза которого мерцали нездешним светом. Их держала за руки маленькая девочка в платье из белой ткани.
У девочки было округлое человеческое лицо. И его, Богдана, глаза — темно-карие.
— Ни один из тех татар не вышел из леса, — сказала Белая Дева, — однако твою жену мы не спасли. Она сошла с ума, Богданко. И прожила нашими усилиями ровно столько, чтобы родить тебе дочь. Умерла сразу после родов, будто звезда погасла в небе.
— Меня зовут Анастасия, — певуче сказала девочка. — А ты мой отец?
Богдан разрыдался. Он плакал впервые с того дня, когда увидел свой разрушенный дом.
— Как я могу вас отблагодарить? — спросил хрипло. — Теперь мне есть для чего жить.
— Это я тебе благодарен, — ласково ответил лесной король. — Я снова почувствовал себя отцом. У меня нет собственных детей, но когда-то были названные, и я никогда не забуду, каким они стали утешением и радостью. Твой ребенок напомнил мне о них.
Когда лесная дорога повернула под ногами Богдана к его подворью, двое Лесных пошли к поляне с ручейком. Там ныне был могильный холмик, усаженный нездешними цветами.
— Ты не будешь об этом жалеть? — спросил Певец, взглянув на свою подругу.
Белая Дева опустила глаза. Рядом с могилой Анастасии Ружинской виднелся еще один небольшой бугорок.
— Я боялась, что он попросит показать, где ее похоронили, и заметит могилку рядом, — сказала Лесная. — Но он так обрадовался обретенной дочери... Представьте, повелитель, какой это был бы для него удар — услышать о мертворожденном младенце.
— Тебе будет тяжело без нашей Анар...
— Да, но ей было бы еще тяжелее, останься она здесь. Она наполовину человек, желание любить рано проснется в ней. А люди не приняли бы ее взрослой, они суеверны и во всем видят зло. Анар выглядит младше своих лет, Богданко не заметит подмены. Наконец, она действительно его дочь, здесь нет обмана.
— Ты плачешь, — сказал Певец. — Хочешь, я развлеку тебя песнями?
— Нет, мой повелитель, — прошептала Белая Дева, — я хочу побыть одна.
— Тогда мне можно отойти ко сну. Разбудишь меня, когда начнется Битва Битв. Или когда снова можно будет обнажить клинок. Я хорошо прожил эти несколько лет благодаря тебе и Анар.
В тепле старого дуба спит последний повелитель Лесных, воин королевского рода, а Белая Дева с двумя оставшимися воинами стережет его сон. Иногда она покидает пущу и выходит на самую опушку леса, чтобы посмотреть издали на девушку в белом платье.
Панна Анастасия ждет отца, который снова отбыл на порубежье. А когда во время своих прогулок по лесу видит между деревьями белую тень, улыбается загадочно и таинственно.
український оригінал
Він не встиг, він знав, що не встигне, але все одно наглив коня, вирвавшись далеко вперед від свого загону. Татари вже пішли, пограбувавши і пустивши з димом кільканадцять селищ, і серед них його Ружине. Ті з селян, котрі встигли заховатись у лісі, нині бродили згарищем як причмелені.
Його дім був цілим — вогонь знищив лише прибудови й конюшні. В покоях все було перевернуте догори дном — скрині розбито, шкатулі зламано.
Тіла вірних слуг та двірських козаків лежали надворі — Супрун-відьмак, на якого Богдан зоставив дім, встиг організувати оборону. Однак, браму було вибито, а оборонців знищено.
Княгиню Раїну Богдан пізнав по рештках вбрання. Ружинський добре знав матір, і не сумнівався, що вона приймала участь у битві. З пістолем у руці. Її оголене тіло було все посічено шаблями — напевно той пістоль комусь та дався взнаки.
Тільце дворічного сина Богдан знайшов біля ганку. Голівки у хлопчика не було — хтось з силою вдарив малого об стіну будинку. Череп хлопчини розлетівся на скалки. З ніжки злетів черевичок, малесенький, любовно прикрашений бісером.
Богдан пам'ятав, як Анастасія прикрашала черевички, як прикладала до них бісеринки, як милувалась візерунком.
Анастасія...
Дружини серед мертвих не знайшли.
Старих і малих татари до ясиру не брали. Анастасія була молода і вродлива.
“Богданку, - наче почув Ружинський її голос, - у нас, певне, буде ще дитя... Я так хочу донечку.”
У нього тепер не було нічого. І нікого.
Поки мертвих готували до поховання, Богдан вийшов за двір. Він знав свою подальшу дорогу — до війська, спробувати наздогнати татарські чамбули.
Тільки ж повільно збирається військо коронне. Не наздоженуть.
Що тоді? До Криму, віднайти Анастасію на невільничому базарі? Або одразу на Січ?
Вдалині шумів ліс сумно і тривожно.
- Чому не помогли? - спитав Богдан, - чому не захистили?
Руки йому тремтіли. В одній руці він стискав черевичок сина.
- Нащо мені ваше замовляння від куль і шабель? Нащо мені взагалі життя?
Ліс мовчав.
Два дні по тому Богдан, вбраний в усе чорне, виїхав до Луцька, де збиралося військо. Татари, за донесеннями вивідачів, рухались на Хотин, видимо бажаючи прорватись до підлеглої султану Молдови.
Однак, один загін так і не прийшов на місце зустрічі татарських чамбулів, а безслідно зник у волинському лісі.
***
Зазвичай люди думають, що дороги лежать собі непорушно... Помиляються.
Ой, яку ж помилку зробив татарський сотник, що відстав від свого чамбула, аби прочесати цей куток між Тетеревим та Припяттю. А вирішив він всього лишень спрямити шлях, щоб його обтяжений ясиром загін безперешкодно дістався до головних сил.
Не треба було йому заходити до лісу...
Шлях, встелений мертвим, гниючим листям, непомітно, але вірно відхилявся від обраного сотником напрямку. Хмари закрили небо, затуляючи зірки.
Шлях поволі повертав у лісові глибини, і цього не відчували ні татари, ні змучені бранці.
Шестеро їх було — хазяїв лісу. Чотири чоловіки та дві жінки. Вони зібрались на галявині, вкритій м'якою травою. Поміж нею виднілися дивні білі квіти, що не росли більше ніде, окрім цього місця. І мова, якою говорили ці шестеро, не звучала більше ніде, окрім цього місця.
- Я більше не в змозі це терпіти, - вимовив один з Лісових, - ці орки убили мою доньку, єдину пам'ять про померлу кохану.
- Це люди, - озвалась одна з жінок, - це тільки люди.
- Не бачу різниці, - гнівно сказав Лісовий.
- Люди, котрі дуже схожі на тих, хто привів нас до погибелі в часи прадавні... - прошурхотів ще один голос.
- На зрадників... - зашелестіли вітром голоси
- На кривоприсяжників...
- Моя Дивина могла прожити ще кілька десятків літ.
- Вони знищили родину, котра дбала про ліс...
- Про наш останній притулок...
- Вони скривдили людину, котру я кохала...
-То що ж ми мусимо робити? - спитав батько Дивини-знахарки, - не можна це так залишати.
- Нас замало, - відповіла Біла Пані Богданкових снів - але я дуже хочу помститись за біль юнака, з яким я відчула себе живою. Однак — якщо почнеться сутичка, ці істоти переб'ють полонених.
- Як орки, - пробурмотів батько Дивини, - я пам'ятаю...
- Треба будити Найстаршого, - мовила Біла Пані твердо, - Співець нам допоможе.
- Більшість з нас загине, - тихо мовила друга жінка-Лісова, - а володар може битись тільки з лівої руки.
- Щоб останній з Вогняного роду відмовився померти у битві? Краще вже так, аніж поволі перетворюватись на тіні, - сказав батько Дивини.
- До того ж, - озвався ще один Лісовий, - нам буде що згадувати наступні сотні років. Тим, хто виживе.
Срібний смішок продзвенів і змовк.
- Ходімо ж, - сказала Біла Пані, яку Богдан колись обіймав з усією палкістю людської юності, - ходімо до Дуба. І прошу вас, милі родичі, той, хто зостанеться в живих, нехай подбає про Анар. Її зараз стереже пара болотяників, вона у їхньому лігві.
Вони щезли як тіні. У неприм'ятій траві затремтіли біли сяючі квіти.
Дуб стояв на цій землі тисячу літ. Це був могутній велет — його коріння вчепилися в землю,як пазурі, а в тріщину у спорохнявілому стволі можна було проїхати конем. Шестеро Лісових сковзнули у цю щілину.
Всередині було тихо,але не темно. Щось, схоже на велетенського світляка, випромінювало біле сяйво. В цьому сяйві, розпростершись на килимі з зеленого моху, спочивав ще один Лісовий.
Він був вищим на зріст від своїх побратимів, і не просто вродливий, а нелюдськи вродливий. Страхітлива несьогосвітня досконалість була в цьому довершеному обличчі, людина, якби побачила його, то вигукнула б - “такого не буває”. І сказала б - "янгол". Або, можливо, - "диявол".
Хтось уклав сплячому чорне волосся в химерну зачіску з кількома косичками. Груди, прикриті чорним одягом з нетлінної тканини, котра ніколи не втрачала яскравості і міцності, ледве здіймалися. Володар спав.
Поруч спочивали на розстеленому багряному плащі арфа та меч. Меч ще міг знадобитись сплячому воїну, але не арфа — права рука співця, що безвладно лежала на грудях, була спотворена давнім страхітливим опіком.
Біла Пані вдарила по струнах арфи. Подзвін прокотився химерним покоєм.
Сплячий розплющив очі, і вони сяйнули світлом давно згаслих зірок.
- Настала Битва Битв? - спитав він, - де шикується військо?
- О, до Битви Битв нам не утриматись в тілі, - відповіла Біла Пані зі смутком, - всього лишень люди, люди зі Сходу, огидні і жорстокі. Вони плюндрують довкілля, вони зробили зле з родиною тутешнього князя, з предком якого ми уклали договір. Ми вирішили трохи провітрити наші мечі, котрі давно сумують у піхвах.
- Вищі за нас колись вирішили, що люди кращі за нас, - саркастично сказав Співець, - а вони нітрохи не змінились від часів нашої могутньости. Для чого нам втручатись у їхні справи — однокровники твого князя, мила подруго, вважають нас злом. Рано чи пізно вони увійдуть з сокирами до нашого останнього притулку. Який сенс приймати участь у черговій сутичці між ними та іншими істотами?
- Хіба все на світі мусить мати сенс? - спитала Лісова, - серед полонених дружина князя. Він загине від туги, якщо її не віднайде.
Співець позирнув на Білу Пані з цікавістю.
- Я міг би скласти про це пісню, - мовив він, - і проспівати її біля вогнища під дзвін арфи, якби був у змозі володіти рукою. Це красиво, мила моя подруго, а я люблю все красиве і незвичайне, це нагадує мені про те, що я ще живий. Гаразд — я з вами. Зрештою — мене вже зачекалися в Туманних Чертогах. Але ж ми не можемо підходити до людських осель...
- Ліс веде їх до пущі! - сказала Біла Пані радісно, - якщо ви з нами, то хто проти нас!
- О, я давно уже не той, що був у часи прадавні, - ледь підлещено сказав володар, - але ще в стані знести голову виродку, схожому на зрадника з тих далеких часів. Навіть лівою рукою — мій старший брат був би здивований, побачивши, що я опанував мистецтво такого бою. Скільки ж протекло часу, мов пісок крізь пальці, а у цьому світі все ще потрібен меч.
Він підвівся зі свого килима з моху і обдивився обличчя соратників. Живий вогонь струменів з їхніх облич, і вони вже не були схожі на смутні тіні, зіткані з вітрів і туману.
- Нам таки й справді не завадить невеличка битва, - мовив він, - за мною, ельдар.
***
Настала ніч, а татарський сотник все ніяк не міг вибратися з лісу. Пуща змикалась за ним, пуща шепотіла про щось дивними мертвими голосами. Зрештою, сотник скомандував привал.
Розпалили вогнища, з'їли по шматку пареної під сідлом конини. Бранцям кинули по черствій перепічці. Вода була поруч — на галявині щось бурмотів потічок. Тихо схлипували полонені жінки, але ніхто не голосив — чудна тиша, що настала під час привалу, придавлювала до землі.
Сотник відібрав незайманих дівчат, орієнтуючись по зачісках, і приставив до них варту, як до дорогого товару. З рештою ж жінок дозволив розважитися воїнам, від варти поки що вільним, і вони схвалили це рішення гортанними вигуками.
Анастасія Ружинська сиділа, притулившись до дерева. Вона не бачила нікого і нічого — хтось з полонянок дав їй ковтнути води зі жмені, але жінка навіть не помітила цього.
Перед її очима назавжди застигла одна й та сама мить — татарин бере її синочка за ніжки і б'є голівкою об ріг будинку. Анастасія не відчувала болю, вже не знала страху, і коли здоровенний степовик, задоволено шкірячись, поволік її за найближчий кущ, зовсім не чинила опору.
Щось змусило вояка підвести очі — і татарин вмить забув про розпатлану, скривавлену здобич біля своїх ніг.
Біле пасмо туману зіткалося у жіночу постать. Жінка усміхалась, в її великих очах пульсували вздовжкуваті, як у кицьки, зіниці. Цей погляд татарин поніс з собою до мусульманського раю, бо метальний ніж обірвав його життя раніше, аніж степовик зрозумів, що трапилось.
Жінка нахилилась до Анастасії, підняла її на руки і щезла у лісі.
Пущею прокотився голос. Нелюдський, ні на що не схожий. Він заворожував, приваблював, він обіцяв райські кущі на землі, а не цих обідраних гяурок, котрі кричали “пробі”, і яких потрібно було насильно розпластувати на пожухлій траві. Голос янгола, напевне. Голос, що кликав до раю.
Сотник покинув обрану ним жінку, з якої вже встиг зідрати сорочку, і підвівся. За ним рушили інші.
Зв'язані полонені теж чули цей голос, але їм він говорив про інше — про надію, котра завжди є, і ніколи не вмирає.
- Лісові, - прошепотів хтось з бранців, - лісові...
Тінь вислизнула з-за дерев. Це була інша жінка, не Біла Пані. Чуйно прислухаючись до голосу, вона перерізала пута на руках кремезного селянина з Ружина, поклала поруч ножа і підморгнула ошелешеному чоловіку.
- Дорога приведе вас додому, - почув селянин голос у себе в голові, - ідіть.
Селянин перехрестився і взявся звільняти інших.
Сотник тим часом струснув з себе чари, вдаривши з останнім проблиском розуму ножем по долоні. Біль витверезив його — татарин зрозумів, що вони всі зайшли уже досить далеко від здобичі. Його воїни тислися поруч, заворожені, з мертвими очима, у декого з рота капала слина...
- Аллах акбар! - вигукнув сотник пронизливо, - це демонські чари! Не піддавайтеся!
Він з радістю побачив, що багато хто з його людей був при зброї, окрім тих, хто вже кинувся до жінок. Шабля сотника зосталсь на місці привалу, і він вихопив клинок з піхов воїна, котрий стояв поруч.
Голос замовк. Сотник побачив велику галявину, проблиск озерної води, у якій відбивався повень, поміж дерев, — і Азраїла попереду.
Так, це був він — янгол смерті, пострах правовірних. Янгол тримав у лівій руці довгого, ледь вигнутого меча, вкритого чародійськими письменами. Янгол усміхався так, що сотник злякався - трохи не вперше у житті.
І янгол рушив просто на них — все с тим же усміхом... А з дерев полетіли стріли.
Ось ці стріли і витверезили сотника вдруге — він зрозумів, що це могутній, але не потойбічний ворог.
Азраїл, або істота, схожа на Азраїла, пройшов крізь людський натовп, як ніж крізь масло. Він був таким швидким, що очманілі воїни просто не втямили, що сталось. Один з татар стояв з витріщеними очима, і продовжував стояти, коли його голова покотилась по землі, бризкаючи кров'ю. Кров била з рівнесенького зрізу шиї обезголовленого тіла, а воно все не падало, і сотнику закортіло зникнути з цього місця кудсь подалі. Другий його підлеглий раптом розвалився на частини, наче зламана лялька. Голова разом з рукою відлетіла вбік.
Ще кілька постатей з янгольскими лицями вистрибнули на галявину. Почувся дзвін металу — татари почали отямлюватись. На галявині закипів бій.
Таких бійців сотник бачив вперше, однак хоробрості йому було не позичати. Дико вереснувши, він кинувся на найближчого лісового воїна, котрий якраз бився з чотирма супротивниками одразу. Удар досягнув мети — лісовий став повільнішим у рухах.
- Великий Аллах, - їх можна вбити! - закричав сотник, вирвавши свого клинка зі спини лісового воїна, - бийтесь, правовірні! Їх замало!
Вбитий ним лісовий впав на скривавлену траву. Його вуста посміхались, неначе він побачив вхід до раю. Його тіло і одяг розсипалися жменькою праху, як тільки він торкнувся землі.
Татар було більше, набагато більше - але вони вмирали швидко і жахливо. Коріння витикалось з-під землі, і обвивало їм ноги, трава сплутувала рухи і не давала можливості бігти, з дерев летіло гілля - летіло, неначе списи.
Демони вимахували мечами з холодною люттю і тисячолітньою вправністю, і кожний убитий шайтан забирав з собою більше десятка ворогів.
Рик звірів прокотився пущею. На галявину вибігла Біла Пані, поруч з якою мчали болотяні рисі — тварини, давно винищені людьми і ними забуті. Тільки в глухій пущі зосталось кільканадцять пар цих прекрасних звірів, схожих на невеликих гепардів.
Лісові оберігали болотяників — і рисі нині віддячували своїм опікунам. Тварини великими стрибками неслись поміж татарами, стрибали на спини своїм жертвам, перекушували горлянки.
Сотник, відскочивши від розшаленілої рисі, котра з риком шматувала ще живу жертву, дібравшись до нутрощів, і опинився навпроти Азраїла. Янгол дивився на нього палаючими очима.
- Якщо це справді ти, гроза правовірних, - сказав сотник, - то спробуй мене забрати.
Янгол усміхнувся, і рушив вперед.
Удар, кидок, ще удар... Азраїл грався з ним, наче кицька з мишею. Сотник не відчув болю — тільки щось гаряче раптом потекло обличчям, і світ перестав для нього існувати. Тіло вбитого стояло, ще не знаючи, що померло, зрештою, верхня частина черепа зсунулась, як накривка з казана, і впала на землю.
- Так я колись убив одного зрадника, - сказав Співець задоволено, - чистий удар...
Біла Пані, котра під час двобою прикривала спину своєму володарю, усміхнулась. Вона б зраділа ще більше, якби дізналась, що саме цей татарин розбив голівку маленькому сину Богдана.
До них поволі сходилися вцілілі — всього лише двоє лісових. Троє, в тому числі і друга з жінок, розвіялися жменькою праху. Серед загиблих був і батько Дивини-знахарки.
Рисі шматували мертвих. Тяжкопоранені стогнали і вили, намагаючись відповзти зі страшного місця.
- Відпустіть їх усіх на їхній шлях, - звелів володар, і троє Лісових рушили побойовиськом.
Ліс шумів, неначе вражений страшним видовиськом. Біла Пані розкинула руки і застигла у безруху.
Вода у озері почала підніматись, заливаючи береги.
- Рибам буде що їсти, - мовив Співець, - дякую тобі, подруго, за те, що дала мені змогу знов відчути насолоду битви. Але ти — ти домоглася чого хотіла?
- Мені знову буде потрібна ваша допомога, володарю, - відповіла Лісова. - потрібна буде сила ваших пісень.
***
Богдан Ружинський повернувся додому лише через кілька літ.
Позаду була невдала погоня за татарами, котрі таки дісталися з ясиром до Молдови, позаду — рік розпачливих пошуків Анастасії на кримських рабських ринках, під єхидними поглядами правовірних. Позаду була Січ, де його було обрано гетьманом. І його страшний кримський похід.
Чорний Гетьман, ось як він звався нині... До свого особистого загону він відібрав тих, хто втратив рідних від татарських рук. Богдан дозволяв їм у татарських селищах все, і сам убивав і убивав.
Зараз він сидів на ганку свого відбудованого дому і крутив у руках черевичок, розшитий потьмянілим бісером.
Спогад про мертве тільце сина закрила інша картина — молода татарка на порозі саманної хатини. Чоловіків у селищі було мало — більшість їх не повернулася з волинського походу.
Свого часу Богданові коштувало багато грошей дізнатись про те, з яких країв були “його” татари.
Татарка упускає на землю дитину і затуляє від страху голову руками. Він тне шаблею з коня, тне навідліг, тне з такою силою, що рука жінки валиться на землю, а шабля врізається в череп, розламуючи його, наче стиглий кавун.
Хлопчик скиглить на землі. Він був би однолітком його сина...
- Ти теж... не виростеш!
Шабля зносить татарчукові голівку, і дитяче тільце падає біля матері, котра ще хрипить і повзає по землі.
- Дітей, - молить старий татарин у білій чалмі ходжі, - ага-гяур, пощади дітей!
Діти збилися у купку біля невеличкої мечеті. Старий закриває їх своїм тілом.
- Мене убий, ага! Пощади дітей!
- Викорінити собаче поріддя, - чує Богдан свій голос, - до останнього щеняти!
Його козаки теж закрепли серцем — вони такі самі, як і він: безжальні.
Шабля падає зверху на голівку чорноокої дівчинки у гаптованій бісером шапочці.
Гаптований бісером черевичок... Розбита голівка сина... Розсічена голова татарської дівчинки.
Богдан затулив лице руками. Довго сидів, намагаючись не згадувати. Потім встав.
Він йшов до лісу знайомим шляхом, тим, на якому колись зустрів Дивину. Дивина загинула під час татарського набігу, він знав це, але все одно очікував її зустріти.
І раптом зрозумів, що дорога веде не до Ружина...
Вони стояли біля велетенського дуба — Біла Пані його снів і справжній лісовий король, очі якого світилися нетутешнім сяйвом. Їх тримала за руки маленька дівчинка в чудернацькому вбранні з мерехтливої тканини.
У дівчинки був твердий людський обрис обличчя. І його, Богдана, очі — темнокарі.
- Жоден з тих татар не вийшов з лісу, - сказала Біла Пані, - однак твою дружину ми не врятували. Вона збожеволіла, Богданку. І прожила нашими зусиллями рівно стільки, щоб народити тобі доньку. Померла одразу опісля пологів - неначе зірка згасла у небі.
- Мене звати Анастасія, - співуче сказала дівчинка, - а ти мій тато?
Богдан розридався. Він плакав вперше від того дня, коли побачив свій зруйнований дім.
- Як я можу віддячити? - спитав хрипко.
- Ти вже віддячив, - лагідно мовив лісовий король, - завдяки тобі я знову відчув себе батьком. У мене не було власних дітей, але колись я мав названих синів,і знаю, яка це втіха.
Коли лісова дорога повернула під ногами людини, котрій нині було для чого жити, до її домівки, обоє Лісових поволі пішли до галявини з потічком. Там був невеличкий горбочок, всажений нетутешніми сяючими квітами.
- Ти не будеш про це шкодувати? - спитав Співець, глянувши на свою подругу.
Біла Пані опустилв очі донизу. Там, поруч з могилою Анастасії Ружинської, виднівся ще один невеличкий горбочок.
- Я весь час боялась, що він попросить показати могилу, і помітить це, - сказала Лісова, - але він так зрадів віднайденій доньці... Уявіть, володарю, який це був би для нього жах - почути про мертвонароджене немовля.
- Тобі буде тяжко без нашої Анар...
- Так, але їй буде ще тяжче, коли вона виросте. Вона наполовину людина, бажання любові прокинеться в ній рано. А люди не прийняли б її дорослою — вони марновірні, і в усьому бачать зло. Анар має вигляд молодшої від своїх літ — Богданко не помітить підміни. Зрештою — вона дійсно його донька, тут йому немає кривди.
- Ти плачеш, - сказав Співець, - хочеш, я потішу тебе піснями?
- Ні, володарю, - схлипнула Лісова, - я маю побути на самотині.
- Тоді я йду спати, - мовив Найстарший, - розбудиш мене, коли почнеться Битва Битв. Або, коли знову можна буде згадати минуле і оголити клинок. Я добре прожив ці кілька літ, завдяки тобі і Анар.
В тиші і теплі старезного дуба спить останній володар Лісових, володар шляхетного роду, а Біла Пані з двома позосталими воїнами стереже його сон. Іноді вона покидає пущу і виходить на самий краєчок лісу, аби побачити здаля дівчину у білій сукні.
А панна Анастасія очікує на батька, котрий знову вирушив на Порубіжжя. Без супроводу челяді вона до лісу не ходить, однак завжди бачить під час своїх прогулянок білу сторожку тінь і усміхається загадково і таємниче.
Название: Сказки волынского леса. Лесной король
Автор: nolofinve
Бета: Луче Чучхе
Размер: мини (3040 слов)
Пейринг/Персонажи: Богдан Ружинский/Анастасия Ружинская, загадочные существа из волынского леса
Категория: джен, гет
Жанр: ангст, фэнтези
Рейтинг: R
Краткое содержание: князь Богдан Ружинский обожал свою жену и маленького сына. Татарский набег на Волынь лишил его семьи и превратил в жестокого мстителя. Однако таинственные обитатели пущи уже в который раз пришли на помощь своему любимцу.
Примечание: в рассказе присутствует тень одного из героев Толкина Дж.Р.Р.
читать дальше
Он не успел, знал, что не успеет, но все равно торопил коня, вырвавшись далеко вперед от своего отряда. Татары уже ушли, разграбив и спалив несколько сел и среди них Ружино. Те из крестьян, кто сумел спрятаться в лесу, сейчас бродили пожарищем, как пришибленные.
Его дом остался цел, огонь уничтожил только флигели и конюшни. В покоях все было перевернуто, сундуки и шкатулки разбиты, пол усеян осколками дорогой посуды. Супрун-ведьмак, на которого князь оставил дом, не дал захватить себя врасплох и организовал оборону. Однако ворота были выбиты, а защитники перебиты. Тела верных слуг и козаков, служивших Богдану, лежали на дворе.
Княгиню Раину Богдан узнал по остаткам одежды. Она тоже принимала участие в битве. С пистолем в руке, как когда-то против разбойников. Ее тело, почти обнаженное, было все изрублено саблями — мстили уже мертвой.
Тельце двухлетнего сына Богдан нашел у крыльца. Головки у ребенка не было — кто-то с силой ударил его о стену дома. Череп разлетелся вдребезги. С ножки слетел башмачок, маленький, любовно украшенный бисером.
В памяти всплыло, как Анастасия украшала башмачки сына, как прикладывала к ним бисеринки, как любовалась узором.
Анастасия...
Жены среди убитых не нашли.
Старых и малых татары в ясыр не брали. Анастасия была молода и красива.
"Богданко, — словно услышал Ружинский ее голос, — у нас, наверное, будет еще ребенок... Я так хочу девочку».
У него теперь не было ничего. И никого.
Пока мертвых готовили к погребению, Богдан словно оцепенел. Он знал, что должен делать — пристать к войску, догнать татарские чамбулы. Только медленно собирается войско коронное. Не догонят.
Что дальше? В Крым, искать Анастасию на невольничьих рынках? Или сразу на Сечь?
Вдали шумел лес, грустно и тревожно.
— Почему не помогли? — спросил Богдан. — Почему не защитили?
Руки его дрожали. В одной руке он сжимал башмачок сына.
— Зачем мне ваши заговоры от пуль и сабель? Зачем мне вообще жить?
Лес молчал.
Через два дня Богдан, одетый во все черное, уехал в Луцк, где собиралось войско. Татары, по донесениям лазутчиков, двигались на Хотин, видимо, желая укрыться в вассальной султану Молдове.
Однако одна татарская сотня так и не добралась до места встречи ордынских чамбулов, а бесследно исчезла в Волынских лесах.
***
Обычно люди думают, что дороги лежат себе неподвижно... Ошибаются.
Да, ошибся татарский сотник, отставший со своими воинами от чамбула, чтобы прочесать лесной закуток между Тетеревом и Припятью. А еще больше ошибся, решив спрямить путь, чтобы быстрее догнать своих. Не надо было ему и ступать на лесную дорогу...
Шлях, устланный мертвыми, гниющими листьями, незаметно, но верно отклонялся от выбранного сотником направления. Облака затянули небо, закрывая звезды.
Дорога уводила в лесные глубины, но этого не чувствовали ни татары, ни измученные пленники.
Шестеро их было — хозяев леса. Четверо мужчин и две женщины. Они собрались на поляне, поросшей мягкой травой и белыми цветами, которые не цвели больше нигде, кроме этого места. И язык, на котором говорили эти шестеро, не звучал больше ни в одном из уголков этого мира.
— Я не в силах это терпеть, — произнес один из Лесных. — Эти орки убили мою дочь, единственную память об умершей возлюбленной.
— Это люди, брат мой, — ответила одна из женщин, — это только люди.
— Не вижу разницы, — гнев прозвучал в голосе говорившего.
— Люди, очень похожие на тех, кто привел нас к погибели в стародавние времена... — прошуршал еще один голос.
— На предателей... — зашелестели ветром голоса.
— На клятвопреступников...
— Моя Дивина могла прожить еще очень долго.
— Они подняли руку на род, оберегавший наш лес.
— Наш последний приют...
— Они разрушили дом и убили близких человека, которого я любила...
— Так что же нам делать? Нельзя оставить зло неотомщенным. Но нас так мало…
— Нас мало, — молвила Белая Дева Богдановых снов, — но я хочу отомстить за страдания моего возлюбленного. С ним я снова почувствовала себя живой. Однако если начнется битва, захватчики перебьют пленных.
— Как орки, — пробормотал отец Дивины, — я помню...
— Надо будить Старшего. Певец нам поможет.
— Многие из нас погибнут, — тихо отозвалась вторая женщина-Лесная, — а повелитель может драться только с левой руки.
— Чтобы последний из Огненного рода отказался умереть в битве? Лучше уж так, чем медленно становиться тенями, — сказал отец Дивины.
— К тому же, — добавил еще один Лесной, — нам будет что вспоминать еще несколько столетий. Тем, кто выживет.
Серебристый смешок прозвенел и смолк.
— Пойдем, — позвала Белая Дева, — пойдем к Дубу. И прошу вас, милые родичи, тот, кто останется в живых, пусть позаботится об Анар. Ее сейчас охраняет пара болотяников, она в их логове.
Они исчезли, как тени. В непримятой траве дрогнули белые цветы.
Дуб стоял на этой земле тысячу лет. Это был могучий гигант — его корни вцепились в землю, как когти, а в трещину в обветшалом стволе можно было проехать верхом. Шестеро Лесных скользнули в этот проход.
Внутри было тихо, но не темно. Гигантский светляк разливал белое холодное сияние. В этом свете, распростершись на ковре из зеленого мха, покоился еще один Лесной.
Он был выше ростом, чем его собратья, и не просто красив, но нечеловечески красив. Страшное, не от мира сего, совершенство было в этом изумительном лице, человек, увидевший его, воскликнул бы вначале — "ангел". А потом, возможно, сказал бы — "дьявол".
Кто-то убрал спящему черные блестящие волосы в причудливую прическу. Грудь, прикрытая темной одеждой, едва поднималась. Повелитель спал.
Рядом, на расстеленном багряном плаще, лежали арфа и меч. Меч еще мог пригодиться спящему воину, но не арфа — правая рука Певца была изувечена страшным ожогом.
Белая Дева резко ударила по струнам арфы. Звон раздался в древесном покое. Спящий открыл глаза, и они блеснули светом давно угасших звезд.
— Настала Битва Битв? — спросил он. — Где сбирается войско?
— О, до Битвы Битв нам не продержаться в телах, — молвила Белая Дева с грустью. — Всего лишь люди с Востока, отвратительные и жестокие. Они грабят, жгут и убивают, они причинили зло семье здешнего князя, с предком которого мы заключили договор. Мы собираемся немного проветрить наши мечи — они давно скучают в ножнах.
— Высшие когда-то решили, что люди лучше нас, — саркастически сказал Певец, — а они ничуть не изменились со времен нашего могущества. Зачем нам вмешиваться в их дела? Земляки твоего князя, милая подруга, считают нас злом. Рано или поздно они войдут с топорами в наш последний приют. Какой смысл принимать участие в очередной схватке между ними и другими людьми?
— Разве во всем на свете должен быть смысл? — спросила Белая Дева. — Там, среди пленных, жена моего князя. Он умрет от горя, если она к нему не вернется.
Певец взглянул на Лесную, и сияющие глаза его потеплели.
— Я мог бы сложить об этом песню, — сказал он, — и спеть ее у костра под звуки арфы, если бы рука слушалась меня как раньше. То, о чем ты говоришь — красиво, милая моя подруга, а я люблю красивое и необычное, это напоминает мне, что я еще жив. Хорошо, я согласен, родичи уже заждались меня в Туманных Чертогах. Но мы теперь не можем подходить к человеческому жилью.
— Лес ведет их в чащобу! — воскликнула Белая Дева радостно. — А если вы с нами, то кто против нас!
— О, я давно уже не тот боец, что во времена былые, — повелитель был явно доволен похвалой, — но еще в состоянии снести голову ублюдку, похожему на предателя с Востока. Даже левой рукой. Мой старший брат был бы удивлен, увидев, что я овладел искусством такого боя. Сколько протекло времени, как песок сквозь пальцы, а в этом мире все еще нужен меч.
Он поднялся со своего ложа из мха и посмотрел на соратников. Живой огонь струился из их сияющих глаз, освещал прекрасные лица, и они уже не были похожи на грустные тени, сотканные из ветров и тумана.
— Нам и в самом деле не помешает битва, — сказал он. — За мной, эльдар.
***
Настала глухая ночь, а татарский сотник все еще не мог выбраться из леса. Пуща смыкалась за его отрядом, пуща шептала о чем-то мертвыми голосами. Наконец сотник объявил привал.
Разожгли костры, съели по куску пареной под седлом конины. Пленникам бросили по черствой лепешке. Вода была рядом — на поляне что-то бормотал ручеек. Тихо всхлипывали пленные женщины, но никто не голосил. Тишина, наставшая во время привала, давила на грудь.
Сотник отобрал девиц с волосами, собранными в косы, и приставил к ним стражу, как к дорогому товару. С остальными же позволил развлекаться воинам, от несения стражи пока свободным, и те радостно загоготали.
Анастасия Ружинская сидела, прислонившись к дереву. Она не видела ничего вокруг — кто-то из пленниц дал ей глотнуть воды из горсти, и княгиня выпила так, как пьет смертельно раненное животное. Перед ее глазами навсегда застыла страшная картина — татарин хватает ее сыночка за ножки и бьет головкой об угол дома. Анастасия не испытывала боли, она уже не знала страха, и когда здоровенный степняк, довольно ухмыляясь, поволок ее за ближайший куст, совсем не сопротивлялась.
Туман плыл между деревьями, туман нес с собой холод, пробирающий до костей. Татарин успел пройти лишь несколько шагов, когда увидел то, что заставило его забыть о пленнице.
Из тумана выступила высокая фигура, словно окутанная белыми прядями. Это была невероятно красивая женщина, она улыбалась, а в огромных ее глазах пульсировали удлиненные, словно у кошки, зрачки. Этот взгляд татарин унес с собой в мусульманский рай, когда метательный нож оборвал его жизнь.
Туманная красавица наклонилась к Анастасии, подняла ее на руки и исчезла в лесу.
Пущей прозвенел голос, нечеловеческий, ни на что не похожий. Он завораживал, притягивал, он обещал райские кущи прямо здесь, на земле, а не этих оборванных гяурок, кричащих и плачущих, которых нужно было насильно распластывать на жухлой траве. Так, наверное, пели ангелы — те, что видели рай воочию.
Сотник бросил выбранную им пленницу, с которой уже успел содрать рубашку, встал и пошел на звук этого голоса. За ним двинулись остальные.
Связанные пленники тоже слышали пение, но им оно говорило о другом — о надежде, которая вечно жива и никогда не умирает.
— Лесные, — прошептал кто-то из поселян.
Лесная выскользнула из-за деревьев. Чутко прислушиваясь к песне, она перерезала путы на руках крепкого крестьянина, положила рядом нож и подмигнула ошарашенному пленнику.
— Дорога приведет вас домой, — услышал он словно у себя в голове. — Идите.
Крестьянин перекрестился и принялся освобождать других.
Сотник с последним проблеском разума ударил ножом по ладони и стряхнул с себя чары. Боль отрезвила его, он понял, что они все ушли из лагеря далеко в чащобу, оставив добычу. Остальные татары стояли рядом, завороженные, с застывшими взглядами, у некоторых изо рта капала слюна...
— Аллах Акбар! — выкрикнул сотник пронзительно. — Это бесовские чары! Не поддавайтесь!
Он с радостью увидел, что многие из его людей были при оружии, кроме тех, кто как раз собирался развлекаться с пленницами. И его сабля тоже осталась на месте привала, так что он выхватил клинок из ножен стоящего рядом.
Голос умолк. Перед татарами лежала большая поляна, озерная вода блеснула между деревьями, отражая яркую луну, а еще впереди стоял Азраил.
Да, это был он — ангел смерти, ужас правоверных. Он держал в левой руке длинный, чуть изогнутый меч, покрытый светящимися колдовскими письменами, и улыбался так, что сотник оцепенел от страха.
И Азраил пошел прямо на них, все с той же улыбкой... А с деревьев полетели стрелы.
Эти стрелы и отрезвили сотника во второй раз — он понял, что это могучий, но не потусторонний враг.
Азраил или создание, похожее на Азраила, прошел сквозь толпу, орудуя клинком с невероятной быстротой, и гибнущие воины не успевали достать сабли из ножен. Один из татар стоял с выпученными глазами, и тело его продолжало стоять, когда голова покатилась по земле, брызгая кровью. Кровь била из ровного среза шеи обезглавленного тела, а оно все не падало, и сотнику захотелось исчезнуть из этого места куда подальше. Второй татарин вдруг развалился на части, как глиняное чучело. Голова вместе с рукой отлетела в сторону.
Еще несколько созданий с ангельскими лицами появились на поляне. Оставшиеся в живых ордынцы начали пробуждаться от чар. Послышался звон металла — на поляне закипел бой.
Таких бойцов сотник видел впервые, однако храбрости ему было не занимать. Он бросился на ближайшего лесного воина, который как раз дрался с четырьмя противниками сразу. Удар его сабли достиг цели, и раненый Лесной замедлил движения.
— Велик Аллах, их можно убить! — закричал сотник, вырвав клинок из спины лесного воина. — Сражайтесь, правоверные! Их мало!
Убитый им Лесной упал на траву. Он улыбался так, словно увидел вход в рай, но прошло несколько мгновений, и его тело рассыпались горсткой праха.
Татар было больше, намного больше, но гибли они очень быстро. Сам лес помогал Лесным. Корни выползали из-под земли и обвивали ордынцам ноги, трава замедляла движения и не давала возможности бежать, с деревьев летели ветки — словно копья. Демоны сражались с холодной яростью и тысячелетней ловкостью, и каждый убитый шайтан забирал с собой не меньше десятка противников.
Звериный рык прокатился пущей, и на поляну выбежала Белая Дева. Рядом с ней мчались болотные рыси, давно истребленные людьми и ими забытые — только в глухой чаще осталось несколько пар этих прекрасных существ. Лесные оберегали болотяников, и рыси сейчас отблагодарили своих опекунов. Звери большими прыжками неслись между татарами, прыгали на спины своим жертвам, рвали их когтями и зубами.
Сотник отскочил от взбешенной рыси, которая с рыком набросилась на одного из его товарищей, и оказался напротив Азраила. Ангел смерти смотрел на него горящими глазами.
— Если это действительно ты, гроза правоверных, — сказал сотник,— то попробуй меня забрать.
Ангел улыбнулся и двинулся на него.
Удар, бросок, еще удар... Азраил играл с ним, как кот с мышью.
Сотник не почувствовал боли, только что-то горячее потекло по лицу, и мир перестал для него существовать. Тело убитого стояло, еще не зная, что умерло, наконец верхняя часть черепа сдвинулась, как крышка с котла, и упала на землю.
— Так я когда-то убил одного предателя, — сказал Певец с улыбкой. — Чистый удар...
Белая Дева, которая во время поединка прикрывала спину своему повелителю, улыбнулась, услышав эти слова. Она обрадовалась бы еще больше, если бы знала, что именно этот татарин разбил головку маленькому сыну Богдана.
К ним медленно сходились уцелевшие — лишь двое Лесных. Остальные развеялись горсткой праха: отец Дивины-знахарки, одна из женщин…
Рыси терзали мертвых и еще живых. Певец глянул на ближайшего к нему израненного человека, пытавшегося отползти от страшного места, и вздохнул.
— Отпустите их всех на их путь, — приказал повелитель, и трое Лесных скользнули как тени полем боя.
Лес шумел, будто пораженный страшным зрелищем. Белая Дева протянула руки к озеру. Вода начала подниматься, заливая берег.
— Сегодня мы накормим рыб, — сказал Певец. — Спасибо тебе, подруга, что дала возможность вновь насладиться битвой. Но ты — ты исполнила, что хотела?
— Мне снова будет нужна ваша помощь, повелитель, — ответила Лесная. — Потребуется вся сила ваших песен.
***
Богдан Ружинский вернулся домой только через несколько лет.
Позади была неудачная погоня за татарами, которые добрались с ясыром до самой Молдовы, год отчаянных поисков Анастасии на крымских рабских рынках под ехидными взглядами правоверных. Позади и Сечь, где его выбрали гетманом. И страшный крымский поход. Черный Гетман, вот как звали его теперь... В свой передовой отряд он отобрал тех, чьи родные погибли от татарских рук. Богдан позволял им в татарских селениях все, и сам убивал и убивал.
Сейчас он сидел на крыльце своего отстроенного дома и вертел в руках башмачок, расшитый потускневшим бисером. Воспоминание о мертвом тельце сына заслонило другое, не менее жуткое — молодая татарка на пороге саманной хижины. Мужчин в поселке было мало, большинство из них не вернулось из волынского похода. В Кафе Богдан заплатил немало денег знающим людям, чтобы узнать, из каких краев "его" татары.
Татарка роняет на землю ребенка и закрывает голову руками. Он рубит саблей с коня, рубит наотмашь, с такой силой, что рука женщины валится на землю, а сабля врезается в череп татарки, разламывая его, как спелый арбуз.
Мальчик скулит на земле. Он был бы ровесником его сына...
— Ты тоже... не вырастешь!
Сабля сносит татарчонку головку, и детское тельце падает возле матери, а та еще хрипит и ползает по земле.
— Детей, — молит старый татарин в белой чалме хаджи, путая татарские и русинские слова, — ага-гяур, пощади детей!
Дети сбились в кучку у небольшой мечети. Старик закрывает их своим телом.
— Меня убей, ага! Пощади детей!
— Искоренить собачье отродье, — слышит Богдан свой голос, — до последнего щенка!
Его козаки тоже ожесточились сердцем. Они такие же, как и он — безжалостные.
Сабля падает сверху на головку черноглазой девочки в вышитой бисером шапочке.
Расшитый бисером башмачок... Разбитая головка сына... Рассеченная голова татарской девочки.
Богдан закрыл лицо руками. Долго сидел, пытаясь не вспоминать. Затем встал.
Он шел в лес знакомым путем, тем, на котором когда-то встретил Дивину. Знахарка погибла во время татарского набега, он знал это, но все равно почему-то ожидал ее встретить.
И вдруг понял, что дорога ведет не к Ружину...
Они стояли у огромного дуба — Белая Дева его снов и лесной король, глаза которого мерцали нездешним светом. Их держала за руки маленькая девочка в платье из белой ткани.
У девочки было округлое человеческое лицо. И его, Богдана, глаза — темно-карие.
— Ни один из тех татар не вышел из леса, — сказала Белая Дева, — однако твою жену мы не спасли. Она сошла с ума, Богданко. И прожила нашими усилиями ровно столько, чтобы родить тебе дочь. Умерла сразу после родов, будто звезда погасла в небе.
— Меня зовут Анастасия, — певуче сказала девочка. — А ты мой отец?
Богдан разрыдался. Он плакал впервые с того дня, когда увидел свой разрушенный дом.
— Как я могу вас отблагодарить? — спросил хрипло. — Теперь мне есть для чего жить.
— Это я тебе благодарен, — ласково ответил лесной король. — Я снова почувствовал себя отцом. У меня нет собственных детей, но когда-то были названные, и я никогда не забуду, каким они стали утешением и радостью. Твой ребенок напомнил мне о них.
Когда лесная дорога повернула под ногами Богдана к его подворью, двое Лесных пошли к поляне с ручейком. Там ныне был могильный холмик, усаженный нездешними цветами.
— Ты не будешь об этом жалеть? — спросил Певец, взглянув на свою подругу.
Белая Дева опустила глаза. Рядом с могилой Анастасии Ружинской виднелся еще один небольшой бугорок.
— Я боялась, что он попросит показать, где ее похоронили, и заметит могилку рядом, — сказала Лесная. — Но он так обрадовался обретенной дочери... Представьте, повелитель, какой это был бы для него удар — услышать о мертворожденном младенце.
— Тебе будет тяжело без нашей Анар...
— Да, но ей было бы еще тяжелее, останься она здесь. Она наполовину человек, желание любить рано проснется в ней. А люди не приняли бы ее взрослой, они суеверны и во всем видят зло. Анар выглядит младше своих лет, Богданко не заметит подмены. Наконец, она действительно его дочь, здесь нет обмана.
— Ты плачешь, — сказал Певец. — Хочешь, я развлеку тебя песнями?
— Нет, мой повелитель, — прошептала Белая Дева, — я хочу побыть одна.
— Тогда мне можно отойти ко сну. Разбудишь меня, когда начнется Битва Битв. Или когда снова можно будет обнажить клинок. Я хорошо прожил эти несколько лет благодаря тебе и Анар.
В тепле старого дуба спит последний повелитель Лесных, воин королевского рода, а Белая Дева с двумя оставшимися воинами стережет его сон. Иногда она покидает пущу и выходит на самую опушку леса, чтобы посмотреть издали на девушку в белом платье.
Панна Анастасия ждет отца, который снова отбыл на порубежье. А когда во время своих прогулок по лесу видит между деревьями белую тень, улыбается загадочно и таинственно.
український оригінал
Він не встиг, він знав, що не встигне, але все одно наглив коня, вирвавшись далеко вперед від свого загону. Татари вже пішли, пограбувавши і пустивши з димом кільканадцять селищ, і серед них його Ружине. Ті з селян, котрі встигли заховатись у лісі, нині бродили згарищем як причмелені.
Його дім був цілим — вогонь знищив лише прибудови й конюшні. В покоях все було перевернуте догори дном — скрині розбито, шкатулі зламано.
Тіла вірних слуг та двірських козаків лежали надворі — Супрун-відьмак, на якого Богдан зоставив дім, встиг організувати оборону. Однак, браму було вибито, а оборонців знищено.
Княгиню Раїну Богдан пізнав по рештках вбрання. Ружинський добре знав матір, і не сумнівався, що вона приймала участь у битві. З пістолем у руці. Її оголене тіло було все посічено шаблями — напевно той пістоль комусь та дався взнаки.
Тільце дворічного сина Богдан знайшов біля ганку. Голівки у хлопчика не було — хтось з силою вдарив малого об стіну будинку. Череп хлопчини розлетівся на скалки. З ніжки злетів черевичок, малесенький, любовно прикрашений бісером.
Богдан пам'ятав, як Анастасія прикрашала черевички, як прикладала до них бісеринки, як милувалась візерунком.
Анастасія...
Дружини серед мертвих не знайшли.
Старих і малих татари до ясиру не брали. Анастасія була молода і вродлива.
“Богданку, - наче почув Ружинський її голос, - у нас, певне, буде ще дитя... Я так хочу донечку.”
У нього тепер не було нічого. І нікого.
Поки мертвих готували до поховання, Богдан вийшов за двір. Він знав свою подальшу дорогу — до війська, спробувати наздогнати татарські чамбули.
Тільки ж повільно збирається військо коронне. Не наздоженуть.
Що тоді? До Криму, віднайти Анастасію на невільничому базарі? Або одразу на Січ?
Вдалині шумів ліс сумно і тривожно.
- Чому не помогли? - спитав Богдан, - чому не захистили?
Руки йому тремтіли. В одній руці він стискав черевичок сина.
- Нащо мені ваше замовляння від куль і шабель? Нащо мені взагалі життя?
Ліс мовчав.
Два дні по тому Богдан, вбраний в усе чорне, виїхав до Луцька, де збиралося військо. Татари, за донесеннями вивідачів, рухались на Хотин, видимо бажаючи прорватись до підлеглої султану Молдови.
Однак, один загін так і не прийшов на місце зустрічі татарських чамбулів, а безслідно зник у волинському лісі.
***
Зазвичай люди думають, що дороги лежать собі непорушно... Помиляються.
Ой, яку ж помилку зробив татарський сотник, що відстав від свого чамбула, аби прочесати цей куток між Тетеревим та Припяттю. А вирішив він всього лишень спрямити шлях, щоб його обтяжений ясиром загін безперешкодно дістався до головних сил.
Не треба було йому заходити до лісу...
Шлях, встелений мертвим, гниючим листям, непомітно, але вірно відхилявся від обраного сотником напрямку. Хмари закрили небо, затуляючи зірки.
Шлях поволі повертав у лісові глибини, і цього не відчували ні татари, ні змучені бранці.
Шестеро їх було — хазяїв лісу. Чотири чоловіки та дві жінки. Вони зібрались на галявині, вкритій м'якою травою. Поміж нею виднілися дивні білі квіти, що не росли більше ніде, окрім цього місця. І мова, якою говорили ці шестеро, не звучала більше ніде, окрім цього місця.
- Я більше не в змозі це терпіти, - вимовив один з Лісових, - ці орки убили мою доньку, єдину пам'ять про померлу кохану.
- Це люди, - озвалась одна з жінок, - це тільки люди.
- Не бачу різниці, - гнівно сказав Лісовий.
- Люди, котрі дуже схожі на тих, хто привів нас до погибелі в часи прадавні... - прошурхотів ще один голос.
- На зрадників... - зашелестіли вітром голоси
- На кривоприсяжників...
- Моя Дивина могла прожити ще кілька десятків літ.
- Вони знищили родину, котра дбала про ліс...
- Про наш останній притулок...
- Вони скривдили людину, котру я кохала...
-То що ж ми мусимо робити? - спитав батько Дивини-знахарки, - не можна це так залишати.
- Нас замало, - відповіла Біла Пані Богданкових снів - але я дуже хочу помститись за біль юнака, з яким я відчула себе живою. Однак — якщо почнеться сутичка, ці істоти переб'ють полонених.
- Як орки, - пробурмотів батько Дивини, - я пам'ятаю...
- Треба будити Найстаршого, - мовила Біла Пані твердо, - Співець нам допоможе.
- Більшість з нас загине, - тихо мовила друга жінка-Лісова, - а володар може битись тільки з лівої руки.
- Щоб останній з Вогняного роду відмовився померти у битві? Краще вже так, аніж поволі перетворюватись на тіні, - сказав батько Дивини.
- До того ж, - озвався ще один Лісовий, - нам буде що згадувати наступні сотні років. Тим, хто виживе.
Срібний смішок продзвенів і змовк.
- Ходімо ж, - сказала Біла Пані, яку Богдан колись обіймав з усією палкістю людської юності, - ходімо до Дуба. І прошу вас, милі родичі, той, хто зостанеться в живих, нехай подбає про Анар. Її зараз стереже пара болотяників, вона у їхньому лігві.
Вони щезли як тіні. У неприм'ятій траві затремтіли біли сяючі квіти.
Дуб стояв на цій землі тисячу літ. Це був могутній велет — його коріння вчепилися в землю,як пазурі, а в тріщину у спорохнявілому стволі можна було проїхати конем. Шестеро Лісових сковзнули у цю щілину.
Всередині було тихо,але не темно. Щось, схоже на велетенського світляка, випромінювало біле сяйво. В цьому сяйві, розпростершись на килимі з зеленого моху, спочивав ще один Лісовий.
Він був вищим на зріст від своїх побратимів, і не просто вродливий, а нелюдськи вродливий. Страхітлива несьогосвітня досконалість була в цьому довершеному обличчі, людина, якби побачила його, то вигукнула б - “такого не буває”. І сказала б - "янгол". Або, можливо, - "диявол".
Хтось уклав сплячому чорне волосся в химерну зачіску з кількома косичками. Груди, прикриті чорним одягом з нетлінної тканини, котра ніколи не втрачала яскравості і міцності, ледве здіймалися. Володар спав.
Поруч спочивали на розстеленому багряному плащі арфа та меч. Меч ще міг знадобитись сплячому воїну, але не арфа — права рука співця, що безвладно лежала на грудях, була спотворена давнім страхітливим опіком.
Біла Пані вдарила по струнах арфи. Подзвін прокотився химерним покоєм.
Сплячий розплющив очі, і вони сяйнули світлом давно згаслих зірок.
- Настала Битва Битв? - спитав він, - де шикується військо?
- О, до Битви Битв нам не утриматись в тілі, - відповіла Біла Пані зі смутком, - всього лишень люди, люди зі Сходу, огидні і жорстокі. Вони плюндрують довкілля, вони зробили зле з родиною тутешнього князя, з предком якого ми уклали договір. Ми вирішили трохи провітрити наші мечі, котрі давно сумують у піхвах.
- Вищі за нас колись вирішили, що люди кращі за нас, - саркастично сказав Співець, - а вони нітрохи не змінились від часів нашої могутньости. Для чого нам втручатись у їхні справи — однокровники твого князя, мила подруго, вважають нас злом. Рано чи пізно вони увійдуть з сокирами до нашого останнього притулку. Який сенс приймати участь у черговій сутичці між ними та іншими істотами?
- Хіба все на світі мусить мати сенс? - спитала Лісова, - серед полонених дружина князя. Він загине від туги, якщо її не віднайде.
Співець позирнув на Білу Пані з цікавістю.
- Я міг би скласти про це пісню, - мовив він, - і проспівати її біля вогнища під дзвін арфи, якби був у змозі володіти рукою. Це красиво, мила моя подруго, а я люблю все красиве і незвичайне, це нагадує мені про те, що я ще живий. Гаразд — я з вами. Зрештою — мене вже зачекалися в Туманних Чертогах. Але ж ми не можемо підходити до людських осель...
- Ліс веде їх до пущі! - сказала Біла Пані радісно, - якщо ви з нами, то хто проти нас!
- О, я давно уже не той, що був у часи прадавні, - ледь підлещено сказав володар, - але ще в стані знести голову виродку, схожому на зрадника з тих далеких часів. Навіть лівою рукою — мій старший брат був би здивований, побачивши, що я опанував мистецтво такого бою. Скільки ж протекло часу, мов пісок крізь пальці, а у цьому світі все ще потрібен меч.
Він підвівся зі свого килима з моху і обдивився обличчя соратників. Живий вогонь струменів з їхніх облич, і вони вже не були схожі на смутні тіні, зіткані з вітрів і туману.
- Нам таки й справді не завадить невеличка битва, - мовив він, - за мною, ельдар.
***
Настала ніч, а татарський сотник все ніяк не міг вибратися з лісу. Пуща змикалась за ним, пуща шепотіла про щось дивними мертвими голосами. Зрештою, сотник скомандував привал.
Розпалили вогнища, з'їли по шматку пареної під сідлом конини. Бранцям кинули по черствій перепічці. Вода була поруч — на галявині щось бурмотів потічок. Тихо схлипували полонені жінки, але ніхто не голосив — чудна тиша, що настала під час привалу, придавлювала до землі.
Сотник відібрав незайманих дівчат, орієнтуючись по зачісках, і приставив до них варту, як до дорогого товару. З рештою ж жінок дозволив розважитися воїнам, від варти поки що вільним, і вони схвалили це рішення гортанними вигуками.
Анастасія Ружинська сиділа, притулившись до дерева. Вона не бачила нікого і нічого — хтось з полонянок дав їй ковтнути води зі жмені, але жінка навіть не помітила цього.
Перед її очима назавжди застигла одна й та сама мить — татарин бере її синочка за ніжки і б'є голівкою об ріг будинку. Анастасія не відчувала болю, вже не знала страху, і коли здоровенний степовик, задоволено шкірячись, поволік її за найближчий кущ, зовсім не чинила опору.
Щось змусило вояка підвести очі — і татарин вмить забув про розпатлану, скривавлену здобич біля своїх ніг.
Біле пасмо туману зіткалося у жіночу постать. Жінка усміхалась, в її великих очах пульсували вздовжкуваті, як у кицьки, зіниці. Цей погляд татарин поніс з собою до мусульманського раю, бо метальний ніж обірвав його життя раніше, аніж степовик зрозумів, що трапилось.
Жінка нахилилась до Анастасії, підняла її на руки і щезла у лісі.
Пущею прокотився голос. Нелюдський, ні на що не схожий. Він заворожував, приваблював, він обіцяв райські кущі на землі, а не цих обідраних гяурок, котрі кричали “пробі”, і яких потрібно було насильно розпластувати на пожухлій траві. Голос янгола, напевне. Голос, що кликав до раю.
Сотник покинув обрану ним жінку, з якої вже встиг зідрати сорочку, і підвівся. За ним рушили інші.
Зв'язані полонені теж чули цей голос, але їм він говорив про інше — про надію, котра завжди є, і ніколи не вмирає.
- Лісові, - прошепотів хтось з бранців, - лісові...
Тінь вислизнула з-за дерев. Це була інша жінка, не Біла Пані. Чуйно прислухаючись до голосу, вона перерізала пута на руках кремезного селянина з Ружина, поклала поруч ножа і підморгнула ошелешеному чоловіку.
- Дорога приведе вас додому, - почув селянин голос у себе в голові, - ідіть.
Селянин перехрестився і взявся звільняти інших.
Сотник тим часом струснув з себе чари, вдаривши з останнім проблиском розуму ножем по долоні. Біль витверезив його — татарин зрозумів, що вони всі зайшли уже досить далеко від здобичі. Його воїни тислися поруч, заворожені, з мертвими очима, у декого з рота капала слина...
- Аллах акбар! - вигукнув сотник пронизливо, - це демонські чари! Не піддавайтеся!
Він з радістю побачив, що багато хто з його людей був при зброї, окрім тих, хто вже кинувся до жінок. Шабля сотника зосталсь на місці привалу, і він вихопив клинок з піхов воїна, котрий стояв поруч.
Голос замовк. Сотник побачив велику галявину, проблиск озерної води, у якій відбивався повень, поміж дерев, — і Азраїла попереду.
Так, це був він — янгол смерті, пострах правовірних. Янгол тримав у лівій руці довгого, ледь вигнутого меча, вкритого чародійськими письменами. Янгол усміхався так, що сотник злякався - трохи не вперше у житті.
І янгол рушив просто на них — все с тим же усміхом... А з дерев полетіли стріли.
Ось ці стріли і витверезили сотника вдруге — він зрозумів, що це могутній, але не потойбічний ворог.
Азраїл, або істота, схожа на Азраїла, пройшов крізь людський натовп, як ніж крізь масло. Він був таким швидким, що очманілі воїни просто не втямили, що сталось. Один з татар стояв з витріщеними очима, і продовжував стояти, коли його голова покотилась по землі, бризкаючи кров'ю. Кров била з рівнесенького зрізу шиї обезголовленого тіла, а воно все не падало, і сотнику закортіло зникнути з цього місця кудсь подалі. Другий його підлеглий раптом розвалився на частини, наче зламана лялька. Голова разом з рукою відлетіла вбік.
Ще кілька постатей з янгольскими лицями вистрибнули на галявину. Почувся дзвін металу — татари почали отямлюватись. На галявині закипів бій.
Таких бійців сотник бачив вперше, однак хоробрості йому було не позичати. Дико вереснувши, він кинувся на найближчого лісового воїна, котрий якраз бився з чотирма супротивниками одразу. Удар досягнув мети — лісовий став повільнішим у рухах.
- Великий Аллах, - їх можна вбити! - закричав сотник, вирвавши свого клинка зі спини лісового воїна, - бийтесь, правовірні! Їх замало!
Вбитий ним лісовий впав на скривавлену траву. Його вуста посміхались, неначе він побачив вхід до раю. Його тіло і одяг розсипалися жменькою праху, як тільки він торкнувся землі.
Татар було більше, набагато більше - але вони вмирали швидко і жахливо. Коріння витикалось з-під землі, і обвивало їм ноги, трава сплутувала рухи і не давала можливості бігти, з дерев летіло гілля - летіло, неначе списи.
Демони вимахували мечами з холодною люттю і тисячолітньою вправністю, і кожний убитий шайтан забирав з собою більше десятка ворогів.
Рик звірів прокотився пущею. На галявину вибігла Біла Пані, поруч з якою мчали болотяні рисі — тварини, давно винищені людьми і ними забуті. Тільки в глухій пущі зосталось кільканадцять пар цих прекрасних звірів, схожих на невеликих гепардів.
Лісові оберігали болотяників — і рисі нині віддячували своїм опікунам. Тварини великими стрибками неслись поміж татарами, стрибали на спини своїм жертвам, перекушували горлянки.
Сотник, відскочивши від розшаленілої рисі, котра з риком шматувала ще живу жертву, дібравшись до нутрощів, і опинився навпроти Азраїла. Янгол дивився на нього палаючими очима.
- Якщо це справді ти, гроза правовірних, - сказав сотник, - то спробуй мене забрати.
Янгол усміхнувся, і рушив вперед.
Удар, кидок, ще удар... Азраїл грався з ним, наче кицька з мишею. Сотник не відчув болю — тільки щось гаряче раптом потекло обличчям, і світ перестав для нього існувати. Тіло вбитого стояло, ще не знаючи, що померло, зрештою, верхня частина черепа зсунулась, як накривка з казана, і впала на землю.
- Так я колись убив одного зрадника, - сказав Співець задоволено, - чистий удар...
Біла Пані, котра під час двобою прикривала спину своєму володарю, усміхнулась. Вона б зраділа ще більше, якби дізналась, що саме цей татарин розбив голівку маленькому сину Богдана.
До них поволі сходилися вцілілі — всього лише двоє лісових. Троє, в тому числі і друга з жінок, розвіялися жменькою праху. Серед загиблих був і батько Дивини-знахарки.
Рисі шматували мертвих. Тяжкопоранені стогнали і вили, намагаючись відповзти зі страшного місця.
- Відпустіть їх усіх на їхній шлях, - звелів володар, і троє Лісових рушили побойовиськом.
Ліс шумів, неначе вражений страшним видовиськом. Біла Пані розкинула руки і застигла у безруху.
Вода у озері почала підніматись, заливаючи береги.
- Рибам буде що їсти, - мовив Співець, - дякую тобі, подруго, за те, що дала мені змогу знов відчути насолоду битви. Але ти — ти домоглася чого хотіла?
- Мені знову буде потрібна ваша допомога, володарю, - відповіла Лісова. - потрібна буде сила ваших пісень.
***
Богдан Ружинський повернувся додому лише через кілька літ.
Позаду була невдала погоня за татарами, котрі таки дісталися з ясиром до Молдови, позаду — рік розпачливих пошуків Анастасії на кримських рабських ринках, під єхидними поглядами правовірних. Позаду була Січ, де його було обрано гетьманом. І його страшний кримський похід.
Чорний Гетьман, ось як він звався нині... До свого особистого загону він відібрав тих, хто втратив рідних від татарських рук. Богдан дозволяв їм у татарських селищах все, і сам убивав і убивав.
Зараз він сидів на ганку свого відбудованого дому і крутив у руках черевичок, розшитий потьмянілим бісером.
Спогад про мертве тільце сина закрила інша картина — молода татарка на порозі саманної хатини. Чоловіків у селищі було мало — більшість їх не повернулася з волинського походу.
Свого часу Богданові коштувало багато грошей дізнатись про те, з яких країв були “його” татари.
Татарка упускає на землю дитину і затуляє від страху голову руками. Він тне шаблею з коня, тне навідліг, тне з такою силою, що рука жінки валиться на землю, а шабля врізається в череп, розламуючи його, наче стиглий кавун.
Хлопчик скиглить на землі. Він був би однолітком його сина...
- Ти теж... не виростеш!
Шабля зносить татарчукові голівку, і дитяче тільце падає біля матері, котра ще хрипить і повзає по землі.
- Дітей, - молить старий татарин у білій чалмі ходжі, - ага-гяур, пощади дітей!
Діти збилися у купку біля невеличкої мечеті. Старий закриває їх своїм тілом.
- Мене убий, ага! Пощади дітей!
- Викорінити собаче поріддя, - чує Богдан свій голос, - до останнього щеняти!
Його козаки теж закрепли серцем — вони такі самі, як і він: безжальні.
Шабля падає зверху на голівку чорноокої дівчинки у гаптованій бісером шапочці.
Гаптований бісером черевичок... Розбита голівка сина... Розсічена голова татарської дівчинки.
Богдан затулив лице руками. Довго сидів, намагаючись не згадувати. Потім встав.
Він йшов до лісу знайомим шляхом, тим, на якому колись зустрів Дивину. Дивина загинула під час татарського набігу, він знав це, але все одно очікував її зустріти.
І раптом зрозумів, що дорога веде не до Ружина...
Вони стояли біля велетенського дуба — Біла Пані його снів і справжній лісовий король, очі якого світилися нетутешнім сяйвом. Їх тримала за руки маленька дівчинка в чудернацькому вбранні з мерехтливої тканини.
У дівчинки був твердий людський обрис обличчя. І його, Богдана, очі — темнокарі.
- Жоден з тих татар не вийшов з лісу, - сказала Біла Пані, - однак твою дружину ми не врятували. Вона збожеволіла, Богданку. І прожила нашими зусиллями рівно стільки, щоб народити тобі доньку. Померла одразу опісля пологів - неначе зірка згасла у небі.
- Мене звати Анастасія, - співуче сказала дівчинка, - а ти мій тато?
Богдан розридався. Він плакав вперше від того дня, коли побачив свій зруйнований дім.
- Як я можу віддячити? - спитав хрипко.
- Ти вже віддячив, - лагідно мовив лісовий король, - завдяки тобі я знову відчув себе батьком. У мене не було власних дітей, але колись я мав названих синів,і знаю, яка це втіха.
Коли лісова дорога повернула під ногами людини, котрій нині було для чого жити, до її домівки, обоє Лісових поволі пішли до галявини з потічком. Там був невеличкий горбочок, всажений нетутешніми сяючими квітами.
- Ти не будеш про це шкодувати? - спитав Співець, глянувши на свою подругу.
Біла Пані опустилв очі донизу. Там, поруч з могилою Анастасії Ружинської, виднівся ще один невеличкий горбочок.
- Я весь час боялась, що він попросить показати могилу, і помітить це, - сказала Лісова, - але він так зрадів віднайденій доньці... Уявіть, володарю, який це був би для нього жах - почути про мертвонароджене немовля.
- Тобі буде тяжко без нашої Анар...
- Так, але їй буде ще тяжче, коли вона виросте. Вона наполовину людина, бажання любові прокинеться в ній рано. А люди не прийняли б її дорослою — вони марновірні, і в усьому бачать зло. Анар має вигляд молодшої від своїх літ — Богданко не помітить підміни. Зрештою — вона дійсно його донька, тут йому немає кривди.
- Ти плачеш, - сказав Співець, - хочеш, я потішу тебе піснями?
- Ні, володарю, - схлипнула Лісова, - я маю побути на самотині.
- Тоді я йду спати, - мовив Найстарший, - розбудиш мене, коли почнеться Битва Битв. Або, коли знову можна буде згадати минуле і оголити клинок. Я добре прожив ці кілька літ, завдяки тобі і Анар.
В тиші і теплі старезного дуба спить останній володар Лісових, володар шляхетного роду, а Біла Пані з двома позосталими воїнами стереже його сон. Іноді вона покидає пущу і виходить на самий краєчок лісу, аби побачити здаля дівчину у білій сукні.
А панна Анастасія очікує на батька, котрий знову вирушив на Порубіжжя. Без супроводу челяді вона до лісу не ходить, однак завжди бачить під час своїх прогулянок білу сторожку тінь і усміхається загадково і таємниче.
@музыка: Манфредіні Адажіо
@настроение: нормальне
@темы: українське, ФБ
-
-
12.11.2013 в 20:23-
-
12.11.2013 в 20:28-
-
13.11.2013 в 11:57-
-
13.11.2013 в 13:48-
-
13.11.2013 в 18:34-
-
13.11.2013 в 18:40В наших лесах ведь тоже водились эльфы, так что нолдор там понравилось бы)
-
-
15.11.2013 в 12:03-
-
15.11.2013 в 14:35Рад, что понравилось)
-
-
10.01.2014 в 12:21-
-
10.01.2014 в 15:53