Читальний зал

[nolofinve]

Ч. Діккенс

Девід Копперфілд


Незважаючи на всю мою любов до літератури 19 століття, Діккенс якось пройшов повз мене, чи радше я його проминув. Якось не дуже чітко пам ятаю темнозелену збірку творів, що належала якимось нашим знайомим, але спроби щось прочитати зітерлися напріч, як і прочитаний колись "Домбі і син". Ця ж книга зацікавила мене тому, що тут йдеться про "щасливе" англійське дитинство. Взагалі-то мені до вподоби американські книжки такого штибу, але англійські - теж незле.
З перших вражень - головний герой лох, при чому класичного штибу. В принципі - це можна списати на виховання і подальші життєві неприємності. Те, що Девід є лохом бачать всі і одразу - особливо лакеї та інша готельна прислуга. Тому його усі обраховують та обдурюють без жодних докорів совісті.
Коріння цього ясна річ в глибокому дитинстві - любляча нянька, безвільна слабка мати, вітчим-садист. Щодо останнього - Девід спромогається на бунт, взагалі в його життя всього два вчинки "з великої літери": конфлікт з вітчимом та втеча до бабусі від немилої роботи. Одружується він з такою ж дуркою як сам - те, як вони жили удвох з молодою дружиною є окремим поводом для реготу. Друга дружина заміняє вже дорослому Девіду няньку і матір одночасно, і з нею він нарешті знаходить зону комфорту.
Девід є доброю людиною, але від його доброти нікому не теплішає. Взагалі - найсильніша постать книги це моряк, котрий, махнувши рукою на звичаї, розшукує і рятує свою названу дочку опісля її "страшного злочину": нешлюбного співжиття з розбещеним багатієм. В рамках вікторіанської доби це таки подвиг. Злощасна Емі, котра валяється в ногах у родички свого коханця, благаючи прощення, викликає дивні почуття. Її звичайно шкода, але самоприниження і щире розуміння того, що в очах "порядних жінок" вона лише пил і порох троха дратує. Звичайно, в ті часи людина дійсно могла так вважати, але читання цього зараз викликає оскомину і бажання підняти бідолаху з колін та як слід струсонути, щоб отямилась і викинула за двері свою обвинувачку.
Чудовою є бабуся Деві - ця стара леді просто таки перлина самодурства, доброти і комізму одночасно.
Ну і нарешті я втямив сенс порівняння Ромашова з "Двох капітанів" Каверіна з Урією Гіпом. Дійсно, дуже схожий типаж.

@темы: літературне