Деякі переклади з квенья.

Melli're Me’tima Hi’no Feanaro

квенья

Pella hi'sie, penna ma'r
o'renyan iltuvima la'r.
Erya tenn' ambaro'ne sundar
na'lye - fi'rie, nwalme, na'r.
Tular Valar mi' silme fa'nar.
Meldanya curuntanen ta'nar.
Minya Vard' elerri'le anta;
miruvo're Yavanna quanta.
Ulmo - losse earo, yallo
Aule ca'ra vanima canta.
Nesso - lintesse, Va'no - helma.
Tula Melkor ar anta melmo.
Erwa na' Feana'ro hin,
u'ner ma'ra voronda nin.
Hlara, melda carmeo aina,
laurefinda ve Laurelin:
u'-kenuvalye tenn' Ambar-metta.
Hlara enya me'tima quetta.
Pella hi'sie, pella nen,
ti'ra ilu'veke'na he'n.
Indis.
Engwa indeo olos.
Na'va manina elya men.

російський, що вже став класичним

Нет мне дома и за морем,
B в далях туманных полей
Нет покоя, как нет и сердца, -
ты сожгла его до корней...
Только Валар создать могли
тебя, любимая дочь Земли, -
Варда свет подарила белый,
Напоила Яванна хмелем,
Ульмо дал тебе пенный образ,
Ауле вылипил дивный облик,
Нэсса с тела сняла оковы,
Мелькор заставил любить другого
Одинок Фэанаро сын -
Нет преданных ныне ему,
Слушай дева, чьи кудри злато,
Ты, что создана мне на беду:
Я бессмертен - нет худшей доли,
Мне не видеть тебя до коле..
За туманы, за гладь воды,
Не уйдут и мои следы
За тобою, чей путь был краток,
Как летящий по ветру дым,
За тобою, чей путь был краток,
Как летящий по ветру дым..

А це - мій

Море млисте не перейти

Серцю спокою не знайти

До коріння душі живої

Смертна мука вогняна - ти

Валар в сяючих шатах білих

Чародійством милу створили

Спершу Варда дасть зоряне сяйво

А Яванна - нектар життєдайний

Ульмо піну морську дарує,

з неї Ауле діву чарує

Несса гнучкість дала, тіло - Вана

Лиш коханий твій Мелькором даний.

Феанорів син є самітнім

Йому вірних немає у світі

Слухай, мила, Боже творіння,

злотокоса, мов Лауреліна...

Стрінемось, як край світу настане

Так послухай мене востаннє

Млу над морем пронизує око...

Діво,

Сон мій короткий, жорстокий...

Шлях твій буде благословен.

Macalaure Formenosse

Anarion

квенья

Eleni Vardo,

Eleni Vardo tintar ar calimë thilar.

Súri ar lumbor,

Súri ar lumbor sin tular ar tular Rómenna.

Fëanya, tuluvalyë

Hyarmenna, Hyarmenna.

Man hláruva i elda líra,

Ñoldo lómarto.

Eleni Vardo,

Hlárantë eld'artó,

Hlárantë eldá arto.

переклад

Зорі, Вардою створені,

Зорі, Вардою створені, сяйва тремтливий привіт

Вітер хмари

вітер хмари жене на схід

А душа моя лине

на південь, у звичний світ

Хто почує мій спів,

голос ельфа з твердині похмурої...

Зорі, Вардою створені, сяють над мурами,

Зорі чують мій голос, повитий зажурою

Nairë - Anárion

квенья

Nainanyë,
Ar i óma ná vë hwesta,
Nainanyë,
An i tanoyondi vanyar.
Cenanyë,
Nur'utuvië onórot,
Cenanyë
Rimbë sintala vë hísië.
Lindanyë
I eldannat i utuluvar,
Lindanyë:
"Man entuluva? Úner, Úner!"
A naina të!
A naina të.
A naina.

переклад

Плачу -

Мій голос подібний до вітру...

Плачу -

Митцеві сини вже пішли з цього світу

Бачу -

Погибель знайшла двох братів

Бачу

І військо розтало, мов дим

Спів мій

Двом Ельфам, що їм не вернутись ніколи

Спів мій

Питає "Повернеться хтось?" О, нікому...

Плачте за ними

Плачте за ними...

Плачте..

Смерть Феанаро

Nuru Fëanáro
Tirfiono

квенья

Sin i aicassi helci vë úruva mëar.
Nalláma ná furu, alástien naulë yelwa.
Túlalyë laimenna, túlalyë i fuin mardenna;
Cirissi ar Fеantur yalar le, nosseo cánu.

Sinomë ormë ar ñolwë nár racina falqua.
I alfírin morna oloctië imbë ampendi.
Rúnya ar cullo acáluvar emlo sandallon,
Aha ar ossë fainuvar lunga vainello.

A onóronya mandra, namba i nairë.
Hanten handelenya a-nanta, i macil ná aica.
Tiruvanya antarya ar cambe cantala harma
Tenna i raimë etyéluva, tenna i tyeldë.



Смерть Феанора
Дирфион

перевод

Теперь холодные, как лёд, горные пики – словно пламенная кровь...
Эхо – ложь, я услышал ненавистный волчий вой.
Ты идёшь в полумрак, ты идёшь в тайный зал;
Глубокие раны и Мандос зовут тебя, вождь рода.

Здесь сила гнева и тайное знание – разбитая горная тропа;
Чёрный бессмертник распустился между восходящими склонами гор.
Алое пламя и красное золото воссияют с наших щитов;
Ярость и ужас будут освобождены из тяжелых ножен.

О мой благородный брат, чекань песнь плача.
Я разбил на куски свой рассудок, но всё же меч остёр.
Я буду видеть его лицо и ладонь, придающую форму сокровищу,
До тех пор, пока не прекратится охота, до конца.



Смерть Феанора

переклад

Сріблясту кригу дальніх гір кривавий відблиск багрянить

То не луни донісся звук - ненависне виття вовків

Ти в сутінь йдеш, ти йдеш від нас в туманний потайний чертог

Володар душ чекає там на короля, що вмер від ран.



І гнів, і мудрість тут лише вузький прохід між сірих скель

Безсмертник чорний вже розцівів між схилами прадавніх гір

Немовби полум ям горять щити черлені наших лав

Наш гнів і жах із піхов ми звільнили нині, наче меч



Ну що ж, шляхетний брате мій, переливай у пісню плач

Мій розум біль розтяв навпіл, та меч не затремтить в руці

Я бачу незабутній лик, і руки, що творили скарб

Гонитва закінчиться ця - а я все бачитиму їх...


Qualmë Ñolofinweo
Hísielindo

квенья и перевод Хиселиндо

Et Endorello –
Quentanna, ter naicë ar qualmë.
Ringelen thila.


Смерть Финголфина
Хисиэлиндо

Из Средиземья –
В легенду, сквозь боль и погибель.
Рингиль сияет.

@музыка: Айре і Саруман "Pella hi'sie, penna ma'r"

@настроение: ліричне

@темы: сильмовське, поезія

---

В дорозі

У родичів. Добре,що маю запас часу. Як я люблю оцю гостинність...
Але все таки якби не за кермом, то спився б за день)

@музыка: А.Сердюк Махновська

@настроение: В дорозі

@темы: Особисте

---

Хоч щастя і нема, та спокій є і воля

Я вирвався...я їду. В такий мороз - чисто тобі Хелькараске...Але я вільний. Два тижні питиму коньяк, читатиму Шопенгауера і дивитимусь на смереки. А ввечері мучитиму ноут...
Два тижні самотини... Це щастя...

@музыка: МНК "Ми в бій ідем"

@настроение: Мальбрук в похід зібрався))

@темы: особисте

---

Чудовий арт

08.02.2012 в 01:24

Пишет  ~Milashk@:

И кое что.... эксклюзив, так сказать...

Этого на дев. арте нет.
Ай, какой Рыжий *______________________*
мое сердце было сожжено и восстановлено.

@музыка: нема

@настроение: я в дорозі)))

@темы: сильмовське

---

Читальний зал

Умберто Еко

Празький цвинтар

Пам ятаю, як мені свого часу сподобалося "Ім я троянди". Але цей роман убив мене морально.
Головна його ідея є зрозумілою - всі відомі бренди і змови вигадали пішаки спецслужб за кухлем пива і романом Дюма-батька.
Людям властиво вірити в казки - тому вони вірили і зборам змовників на Празькому цвинтарі, і існуванню масонських змов, і ще багато чому.
З цим я взагалі-то згоден...
В масонів і Сіонські протоколи не вірю теж.
Але чому автор так і не сказав, що виною всіх бід людства навіть не хирощі спецслужб, а його легковір я і дурість?
Ми знаємо - як, але не знаємо - чому...

Рецензія на роман А. Любка

читати далі

«Новий роман культового італійського письменника Умберто Еко буде про Прагу», «Події в романі, над яким зараз працює легендарний Умберто Еко, розгортатимуться в Центрільній Європі – в Празі»: такі та інші подібні заголовки останні півтора року можна було зустріти не тільки в довколалітературних ЗМІ, а й у медіях, віддалених від культури настільки ж, як роман Умберто Еко від вже згаданої Центральної Європи.

Видатному італійцеві знову вдалося всіх майстерно надурити, написавши чергову містифікацію – роман під назвою «Празький цвинтар». На цю книжку чекалося довго, і єдине, що може по-справжньому нас тішити – український переклад вийшов друком швидше, ніж російський і навіть польський (у Польщі гросбух на 600 сторінок надійде в продаж 2 листопада – у наших сусідів книжки потрапляють у мережі розповсюдження у фіксовану дату, як фільми у кінотеатрах).

Переклав чи переклала роман на українську невідома досі особа: Ю.В. Григоренко. Інтернет про такого перекладача у рот води набрав, тож визначити, хто справді працював над перекладом книжки, наразі неможливо (нагадаю, щодо навколо деяких книжок «Фоліо» з перекладної серії «Карта світу» розгорталися публічні дискусії – мовляв, перекладено це не з мови-оригіналу, а, скажімо, з російської, бо фігурували зовсім невідомі читацькій публіці перекладачі, а сам текст настільки накульгував, що можна було помітити роботу сервісів online translate). Хай би як там не було, але в «Празькому цвинтарі» помітно кропітку працю редактора: текст стилістично рівний, а помилок майже немає.

Тепер – до самої книжки. Нову роботу Умберто Еко чекали багато хто і давно, тож недивно, що на львівському Форумі видавців, де книгу вперше можна було придбати, за нею вишиковувалися черги. Автор «Імені троянди», «Маятника Фуко» та «Бавдоліно» має дуже хорошу інтелектуальну репутацію не тільки як письменник, а й як чи не найкращий сучасний фахівець з медієвістики, семіотики та лінгвістики. Від «Празького цвинтаря» чекали гострого сюжету, інтелектуальної гри, історичної правдоподібності та вишуканого гумору.

Зрештою, у «Празькому цвинтарі» є все вищеперераховане, але цього разу симфонія не заграла. Вочевидь, піддавшись неймовірному успіху своїх попередніх книжок, Умберто Еко й цього разу вирішив піти вже протореними стежками: помістив головного героя у вир історичних подій, зблизив його на сторінках книжки з величезною кількістю історичних осіб – Гарібальді, Пруст, Фройд, Дюма тощо, створив детективну «історію в історії».

Складається враження, що Симоніно Симоніні, головний герой «Празького цвинтаря», просто вписаний поміж рядків у підручник з історії Європи кінця ХІХ століття. Еко описує реальні події – війни, інтриги, насичує текст газетними публікаціями того часу та цитує відомих осіб, і все це покликане створити у читача враження справжності літературної містифікації.

Центральною темою роману є зародження масового антисемітизму в Європі, найчастіше вживані в книжці слова – єврей, масон, жид. Італійський письменник бере тим, чим йому вдалося захопити читачів в минулому – таємними змовами, загадками, підкилимними інтригами, але в «Празькому цвинтарі» це виходить настільки мляво, що навіть Ден Браун би не позаздрив. Загадковий авантюрист Симоніно Симоніні з юних літ загорівся ідеями всесвітньої змови єврейства й масонства проти всього людства, бо його дід передає йому листи, котрі писав раніше до одного абата, в яких нібито викриває злі наміри світового сіонізму. Щоправда, ці таємні відомості йому розкрив божевільний єврей, котрий мешкає майже на смітнику. Проте, для Симоніні цього виявляється достатньо, аби розпочати свій антисемітський шлях довжиною в життя (в книжку).

На цьому шляху буде все: вбивства і підвал з трупами, одержима німфоманка-пророчиця, опис сатанинських обрядів, участь у війні, затоплені кораблі, обід з молодим Фройдом, детальний опис тодішніх вибухових пристроїв, потоплений корабель з бухгалтерськими книгами армії, ідіотична боротьба французької, пруської, італійської та російської розвідок, перевдягання і маскування, зустрічі з підпільниками і анархістами, початок побудови паризького метро і аналіз праць Маркса. Найголовніше – у ньому не буде власне Праги. Сімоне Симоніні, котрий вивчився на нотаріуса і має цікавезний талант – геніально підробляє будь-який почерк, на замовлення однієї з служб розвідки пише «Протоколи сіонських мудреців» - описує нараду рабинів з різних куточків світу на цвинтарі в Празі, де вони обговорюють шляхи досягнення світового панування. На шестистах сторінках роману безліч разів головний герой переписує і додає нові, більш сучасні деталі до цих протоколів, продаючи ці модифікації різним країнам, газетам, масонським ложам і навіть самим євреям. Таким чином, Умберто Еко зазіхає на правдоподібність, адже досі достеменно невідомо, хто ж створив «Протоколи сіонських мудреців» (вперше друком вийшли в Росії в 1905 році, у книзі Сергія Нілуса), котрі й до наших днів бентежать голови й уяву багатьох людей.

Автор на цьому не зупиняється – весь твір настільки густо всіяний всілякого роду містифікаціями, що аж втомлюєшся читати. Скажімо, Симоніні доклав руку (у дослівному значенні – підробив почерк і написав листа), через якого до в’язниці було запроторено Дрейфуса, а у всьому світі розпочалися погроми євреїв (справа Дрейфуса – реальна історична подія, що спричинила міжнародний скандал і єврейські гоніння, потім визнана сфабрикованою). До кінця сюжет відкривати не хочеться – прочитайте самі, там ще багато цікавого.

Натомість зупинюся на формі викладу. «Празький цвинтар» написаний у формі щоденника, який ведуть Симоніні та його шизофренічна друга особистість – абат Далла Піккола. Завдяки такому прийому автор вирішує не тільки формальні, а й сюжетні складнощі: почергово перетворюючись з однієї особи в іншу, головний герой може більше й краще встигнути, докластися до скандалів не тільки в публічній, а й у церковній сфері. Проте, враження шизофренічності читачу скласти не вдається – Умберто Еко занадто спрощує справу: Симоніні ввечері пише спогади у щоденник, а вранці прокидається Далла Пікколою, котрий прочитує написане напередодні і пише свою частину спогадів. Не вражає, правда?

Аби у вас не склалося зовсім негативного враження, мушу зазначити, що текст насправді не такий вже й поганий, і прочитати його безумовно варто, проте до Умберто Еко вимоги й очікування вищі, ніж до якихось там Донцової чи Брауна. Інтелектуал першої ліги, якого ставлять в один ряд з Фуко та Бодріяром, демонструє енциклопедизм своїх знань та розуміння тонкощів політичної, філософської та літературної гри, але цього разу до цієї суміші додає замало художнього соусу.

Автор, якого завжди доводилося читати, маючи під рукою всезнаючий Google, у «Празькому цвинтарі» вірний тільки цій своїй – інтелектуальній - «фішці», і в підусмку ні затамованого подиху, ані недоспаної ночі через цю книжку не буде: все занадто прісно й на поверхні. Всі інструменти грають окремо – й ідея, й майстерність викладу, і блискуче фактажне наповнення, але разом вони не створюють видатної мелодії. Умберто Еко вдалося написати настільки трендовий роман (тут вам і політична складова, й історична, і прикрашена змаганням розвідок, навіть топовий теперішній світовий літературний тренд – кулінарії – обсмоктано з усіх боків: у кожному розділі ваш голод дражнитимуть кільканадцять страв з детальним описом рецепту), що він став передбачуваним і блідим на фоні того ж «Маятника Фуко» чи «Імені троянди».

Насамкінець – раз вже є правило цитувати рецензовані книжки – поділюся надзвичайно влучною цитатою від Умберто Еко: «Навіть у древніх казках різниця між відьмою та феєю полягає у віці та принадності». Все-таки надзвичайно мудрий автор, погодьтеся.

Ну, а мені здається, що майстер італійського слова цього разу протупив... Не сподобалось.

@музыка: Вівальді "Зима" Звісно ж зима...

@настроение: завтра їхати - а холодно ж, Моргот його дери.

@темы: літературне

---

Арельде

07.02.2012 в 00:07

Пишет [J]~Milashk@[/J]:

Джженни!!!

Aredhel Ar-Feiniel by =Gold-Seven on deviantART

@музыка: нема

@настроение: холодно, люди)))

@темы: сильмовське

---

Хімрінг

07.02.2012 в 02:17

Пишет  kemenkiri:

А похоже, что я это сюда не складывала.

Переводной драббл, источник которого затерялся где-то в дебрях Сети.

Aramel

Химринг

Я считаю этот замок прекрасным.
"Химринг" называют его, Вечно-Холодный. И он именно таков, его суровые, лишенные изящества стены твердо возвышаются посреди снегов, его сугубо функциональные башни обходятся без украшений, не считая блестящей на них изморози. Это не город, полный роскоши, это суровое место в суровой земле.
Некоторым он покажется уродливым - тем, кто увидит лишь недостаток изящества по сравнению с Дориатом или Гондолином. Он красив не так, как другие - и не должен быть таким.
Его можно описать одним недлинным словом - словом, которое подойдет и к его лорду, сильному духом.
Защитник.

@музыка: нема

@настроение: замерз)))

@темы: сильмовське, фанфік

---

Всі побігли - і я туди ж...

04.02.2012 в 20:23

Пишет  Гэллиан:

А шоб було)))

04.02.2012 в 16:49

Пишет  Furberia:

04.02.2012 в 16:42

Пишет  Айринэ:

04.02.2012 в 16:40

Пишет  Red_Sonja:

03.02.2012 в 23:07

Пишет  WinterBell:

Ну и я туда же)

запись создана: 04.02.2012 в 22:43

@музыка: нема

@настроение: прокачується

@темы: флешмоб

---

Гарний вірш. За духом - гарний...

05.02.2012 в 23:20

Пишет  Ксана Калина:

Посвящение Финроду.

Ты родился с глазами Финвэ,
Златокудрый малыш-прелестник.
Для тебя белых Гаваней ливни
На воде сплели ноты и песни.

Ты родился с голосом моря,
С сердцем птицы, гнезда не знавшей.
Трем родам бывший братом по крови,
Трем мирам свою душу отдавший.

Тебе в руки с дождями ночными
Звезды падали струнами лиры.
Не твоим было горькое имя,
Не твоим был огонь Сильмариллов.

Дважды умер и дважды родился,
Дар людей как рок эльфов принявший.
Ты, стремившийся к мудрости высям,
Ты, на темный край бездны упавший.

Ты родился с глазами Финвэ,
И не знал мир тот взгляда чудесней.
Не твои пожелтели нивы,
Не твои отзвучали песни.

Но в Эндорэ, где эльфам не рады,
Оборвет себя сам голос ломкий.
Не твои будут петь там баллады,
Не твои будут жить там потомки.

Ты родился с глазами мая,
С сердцем лебедя, в небе распятым.
Только та лебединая стая
Не вернется весною обратно.

@музыка: нема

@настроение: меланхолічне

@темы: сильмовське, поезія

---

Глюк зі старої квенти.

читати далі

Нарамакілу пощастило - він вижив...
Не вразила його в Альквалонде телерійська стріла, і корабель, на якому він плив, помилував гнівний Оссе. Не загинув він і в Підзоряній Битві - хоча смерть підступала до нього на довжину клинка.
Був він наближеним лорда Нельяфінве - та відіслав лорд свого вістового з наказом до молодших братів, що вели обоз, і не потрапив Нарамакіл на ті страшні перемовини, коли загинула вся прибічна дружина лорда, а сам Руссандол опинився у полоні.
Опісля визволення лорда відважним Фіндекано - Нарамакіл знову зайняв своє місце при боці Руссандола і відбув з ним до Гімрингу.
Пильно стеріг прикордоння молодий Нолдо, хоробро бився в Дагор Аглареб, вистояв у вогні Браголлах, вижив в Битві Незлічених Сліз... Вижив, але опинився пораненим у ворожих лапах...
Мало кому вдавалося вирватись з Залізного Пекла, але Нарамакіл знову опинився серед щасливчиків.
Адже недарма мати назвала його Алассеа.
Лорд Руссандол, побачивши свого виголодженого, обстриженого вістового, обдивився на його тілі сліди від кайданів і батогів, зітхнув тяжко і повернув воїна до колишньої служби, хоча ельфи стереглися втікачів з полону і не дуже їм довіряли - страшні речі творив Моргот над їхніми душами.
Та лорд, котрий пройшов Залізне Пекло сам, був байдужим до чуток і застережень.
Ходив нолдо Нарамакіл зі своїм лордом і на Доріат, і на Гавані - хоча знав, звісно, що лиху справу робить. Однак - не міг зоставити свого лорда наодинці з Клятвою та Прокляттям. Тому - коли в Гаванях деякі воїни перейшли на бік Синдар, Нарамакіл бився з ними ще з більшою люттю, аніж з захисниками Ельвінг і Сильмарила.
Опісля Війни Гніву, коли його гордий лорд ступив у вогняне провалля, забравши з собою Камінь Феанаро, Нарамакіл подався до Ерегіону, служив там останньому нащадку Феанаро, лорду Келебрімбору, вижив і у тій війні, втративши свого покровителя, пройшов війну Останнього Союзу і врешті решт подався до Рівендейлу, під руку Ельронда Еаренділіона.
В Рівендейлі і прожив Нарамакіл всю Третю Епоху, виходячи нищити орків то при боці свого нового лорда, то з його юними синами. Ельронда він любив, бо колись сам вніс його на руках до фортеці Амон Ереб, і Володар Рівендейлу нагадував Нарамакілу про минулі часи і милих серцю загиблих.
Коли настала Війна Кільця, Нарамакіл знову забажав згадати старі добрі часи, та у цьому світі вже не було місця ельфам-воїнам. Війну провадили люди, котрі на ельфів дивилися косо, а часом і вороже. Побував Нарамакіл у Лоріені, супроводжуючи туди панну Арвен, доньку лорда, але з радістю покинув зачарований ліс, бо Синдар Келеборна весь час згадували йому минуле - минуле, що боліло й самому Нарамакілу.
А для рятунку світу не потрібно було нині ельфійських мечів і луків - заклятий перстень зник у жерлі Ородруїну, віднесений туди дивною істотою, про існування яких Нарамакіл раніше й не підозрював. Світ ще раз здригнувся, і зірки змінили свій шлях, а володар Рівендейлу почав збиратись у далеку путь - до Аману Благословенного.
З ним і відплив Нарамакіл - додому...
Ельфи Аману були - мов чисті янголи, Нарамакіл не міг пригадати, що й сам колись був таким. Вечорами він сидів на піску неподалік Альквалонде, слухав пісні телерійських дів, порівнював їх з піснями Фалатріе, в яких все ж таки звучала якась причаєна тривога, або з піснями Нолде, сповненими завзяття, і намагався пригадати той час, коли він сам був безжурно-щасливим.
В Лебединій Гавані його примітили, а згодом і пізнали. Вістовий лорда Руссандола, пам ятаючи свою провину, на косі погляди і шепіт за спиною намагався не ображатись, але все ж таки подався від моря до Тіріону.
Батьки його свого часу зосталися у Валінорі. Нарамакіл вирушив у похід проти їхньої волі, а тому довго не наважувався показатись їм на очі. Але зрештою - прийшов до рідної садиби.
Дім був переповнений незнайомцями - за цей час народилися діти у двох сестер, а у дітей - ще діти. Батьки, опісля його відходу, спромоглися ще на одного сина, і цей його незнаний брат поглядав на старшого зверхньо - Нарамакіла, на тілі якого так і зосталися сліди поранень і тортур, назвати красенем було важко.
Тільки амме, мама, приголубила сина і назвала його Алассеа. Але жити вдома виявилось смутно і тривожно.
Нарамакіл обійшов тих приятелів, що повернулися раніше, відвідав леді Нерданель, котра мешкала самотою, привітав лорда Фіндарато, якого добре знав, і тому зрадів, що світловолосий Арфінг милістю Валар знову на цьому світі... І відчув, що потребує поради.
За порадою він подався до лорда Ельронда. Лорд теж тужив - за донькою, котра вибрала смертну долю. Але пораду Нарамакілу дав...
- Спробуй, - сказав, - взятись до якоїсь роботи...
Багато чого вмів Нарамакіл - будувати фортеці, копати рови, лити чародійну сталь, кувати з неї мечі. Вмів підкувати коня, підрихтувати збрую, пошити вояцькі чоботи... Вмів стріляти з лука, а мечем володів так, що вдостоївся похвали від самого лорда Руссандола.
Зовсім юним покинув Валінор нолдо Нарамакіл - і зовсім не знав мирних ремесел.
Нікому тут не були потрібні ні ножі, вкриті чародійськими рунами, ні мечі, леза яких сяяли грізним блиском при вигляді ворога... Нікому не було потрібне вміння убивати, що відточувалося століттями.
Якось, перед яким-то святом почув Нарамакіл розмову домашніх.
- Треба, - говорив брат, - умовити цього... поверненця піти до Садів Ірмо. Нехай там спить та отямлюється. Я одружуватись буду - наречена моя з Альквалонде. Як я привезу її в дім, де мешкає цей... убивця.
- Напевне, - погодився батько, - наче і не син він мені... Ні до чого не може рук прикласти. Говорять. ніби орки - це ельфи-покручі, так може і він за ці тисячоліття орком став...
- Це ми станемо схожими на орків, - заплакала мати, - якщо дитя моє кровне проженемо геть...
- Або я - або він, - твердо сказав молодший брат, - ми - короля Арафінве законослухняні підданці, а цей ельф має сам відповідати за своє минуле.
Не став далі слухати Нарамакіл - а подався геть із Туни. Тільки пішов він не до садів Ірмо...
В Форменоссе, в покинутому Форменоссе, біля могили Короля Фінве, востаннє вийняв меча з піхов нолдо Алассеа і впав на нього грудьми.
Оповідали згодом цілителі, котрі блукали в тих краях у пошуках чародійного зілля, що блукає руїнами Форменоссе дух воїна-ельфа, оберігаючи покинуту фортецю.
А ті з них, котрі опинились там Великої Ночі, в яку, за повір'ям, на деякий час відчиняється кована брама Мандосу, запевняли, що бачили там бенкет грізних тіней серед румовища коминної зали, і воїн-страж сидів біля ніг свого лорда з тихим щасливим усміхом на примарному обличчі.

Перевод

Нарамакилу повезло - он выжил ...
Не поразила его в Альквалондэ телерийская стрела, и корабль, на котором он плыл, помиловал гневный Оссэ. Не погиб он и в Битве Под Звездами - хотя смерть подступала к нему на длину клинка.
Был он приближенным лорда Нельяфинвэ - и отправил лорд своего вестового с приказом к младшим братьям, которые вели обоз. Потому и не попал Нарамакил на те страшные переговоры, когда погибла вся ближняя дружина лорда, а сам Руссандол оказался в плену.
После освобождения лорда отважным Финдекано, Нарамакил вновь занял свое место вестового при Руссандоле и отбыл с ним в Химринг.
Служил молодой Нолдо на пограничье, храбро сражался в Дагор Агларэб, выстоял в огне Браголлах, выжил в Нирнаэт ... Выжил, но попал, раненный, врагам в лапы...
Мало кому удавалось вырваться из железного Ада, но Нарамакил снова оказался среди счастливчиков.
Ведь недаром мать назвала его Алассэа.
Лорд Руссандол, увидев своего изголодавшегося, остриженного вестового, осмотрел на его теле следы от кандалов и плеток, вздохнул тяжело и вернул воина на прежнюю службу, хотя эльфы остерегались беглецов из плена и не очень им доверяли - страшные вещи творил Моргот над их душами.
Но лорд, который сам прошел через Железный Ад, был равнодушен к слухам и сплетням.
Ходил нолдо Нарамакил со своим лордом и на Дориат, и на Гавани - хотя знал, конечно, что злое дело творит. Однако - не мог он оставить своего лорда наедине с Клятвой и Проклятием. Поэтому - когда в Гаванях некоторые воины-Нолдор перешли на сторону Синдар, Нарамакил сражался с ними еще с большей яростью, чем с защитниками леди Эльвинг и Сильмарилла.
После Войны Гнева, когда его гордый лорд ступил в огненную пропасть, унеся с собой камень Феанаро, Нарамакил отправился в Эрегион, служил там последнему потомку Феанаро, лорду Келебримбору, выжил и в той войне, потеряв своего покровителя, прошел войну Последнего Союза и наконец отправился в Ривендэйл, дабы служить там Эльронду Эарендилиону.
В Ривендэйле и прожил Нарамакил всю Третью Эпоху, ходил на орков то со своим новым лордом, то с его юными сыновьями. Эльронда он любил, потому что когда-то сам внес его на руках в крепость Амон Эреб, и Повелитель Ривендейла напоминал Нарамакилу о прошлых временах и милых сердцу погибших.
Когда грянула Война Кольца, Нарамакил снова захотел вспомнить старые добрые времена, но в этом мире уже не было места эльфам-воинам. Воевали люди, которые на эльфов смотрели косо, а порой и враждебно. Побывал Нарамакил в Лориэне, сопровождая туда госпожу Арвэн, дочь лорда, но с радостью покинул заколдованный лес, потому что Синдар Келеборна все время напоминали ему о прошлом - о том прошлом, которое совестно было вспоминать и самому Нарамакилу.
А для спасения мира не нужно было сейчас эльфийских мечей и луков - заклятый перстень исчез в жерле Ородруина, а отнесло его туда странное существо. Нарамакил раньше и не подозревал, что такие могут быть на свете. Мир еще раз вздрогнул, и звезды изменили свой путь, а Повелитель Ривендейла стал собираться в дальний путь - на Запад, в Аман Благословенный.
С ним и отплыл и Нарамакил - домой ...
Эльфы Амана были - как чистые ангелы, Нарамакил не мог припомнить, что сам когда-то был таким. Вечерами он сидел на песке неподалеку Альквалондэ, слушал песни телерийских дев, сравнивал их с песнями Фалатриэ, в которых все же звучала какая-то затаившаяся тревога, с песнями Нолдэ, исполненными отваги и гордой насмешки, и пытался вспомнить то время, когда он сам был беззаботно счастливым.
В Лебединой Гавани его приметили, а впоследствии и узнали. Вестовой лорда Руссандола, помня свою вину, на косые взгляды и шепот за спиной старался не обижаться, но все же ушел от моря в Тирион.
Родители его в свое время остались в Валиноре. Нарамакил отправился в поход против их воли, а потому долго не решался показаться им на глаза. Но все таки пришел к родному дому.
Дом был переполнен неизвестными ему родичами - за это время родились дети у двух сестер, а у детей - еще дети. Родители, после его ухода, смогли зачать еще одного сына, и этот его неизвестный брат смотрел на старшего свысока - Нарамакила, на теле которого так и остались следы ранений и пыток, назвать красавцем было трудно.
Только аммэ, мама, приласкала сына и назвала его Алассэа. Но жить в родном доме было грустно и тревожно.
Нарамакил обошел тех приятелей, что вернулись раньше, посетил леди Нэрданель, которая жила одна-одинешенька, поприветствовал лорда Финдарато, которого хорошо знал, и потому возрадовался, что светловолосый Арфинг милостью Валар снова живет в этом мире ... И почувствовал, что нуждается в совете.
За советом он отправился к лорду Эльронду. Лорд тоже тосковал - за дочерью, которая выбрала судьбу смертной. Но совет Нарамакилу дал ...
- Попробуй, - сказал, - взяться за какую-то работу ...
Многое умел Нарамакил - строить крепости, копать рвы, лить заколдованную сталь, ковать из нее мечи. Умел подковать коня, подправить сбрую, сшить сапоги ... Умел стрелять из лука, а мечом владел так, что удостоился похвалы от самого лорда Руссандола.
Совсем юным покинул Валинор нолдо Нарамакил - и не знал мирных ремесел.
Никому здесь не были нужны ни ножи, покрытые чародейными рунами, ни мечи, лезвия которых сияли грозным блеском при виде врага ... Никому не требовалось умение убивать, которое оттачивалось веками.
Однажды, перед каким-то праздником услышал Нарамакил разговор домашних.
- Надо, - говорил брат, - уговорить этого ... прибывшего уйти в Сады Ирмо. Пусть там дремлет и приходит в себя. Я жениться буду - невеста моя из Альквалондэ. Как я привезу ее в дом, где живет этот ... убийца.
- Наверное пусть уходит, - согласился отец, - будто и не сын он мне ... Ни к чему не может рук приложить. Говорят, будто орки - это порченные эльфы, так может и он за эти тысячелетия орком стал ...
- Это мы станем похожими на орков, - заплакала мать, - если дитя мое кровное выгоним прочь ...
- Или я - или он, - твердо сказал младший брат, - мы - короля Арафинвэ законопослушные подданные, а этот эльф должен сам отвечать за свое прошлое.
Не стал дальше слушать Нарамакил - а молча ушел с Туны. Только ушел он не в сады Ирмо ...
В Форменоссэ, в заброшенном Форменоссэ, у могилы Короля Финвэ, последний раз вынул меч из ножен нолдо Алассэа и упал на него грудью.
Рассказывали потом целители, которые бродили в тех краях в поисках волшебного зелья, что будто бы блуждает руинами Форменоссэ дух воина-эльфа, оберегая заброшенную крепость.
А те из них, что оказались там в Великую Ночь, в которую, по поверьям, на некоторое время открываются кованные врата Мандоса, уверяли, что видели там пир грозных теней среди развалин каминной залы, и воин-страж сидел у ног своего лорда с тихой счастливой улыбкой на призрачном лице.

@музыка: "Тихо, тихо Дунай воду несе"

@настроение: меланхолічне

@темы: моя творчість

---

Асоціативне

05.02.2012 в 03:14

Пишет  Klod:

Роман Скиба

А коли не можна плакати, –
Починається війна.
Срібно-чорними атаками
За розхрестями вікна.
Треба впасти і затихнути.
Треба слухати громи.
…Бо коли не можна дихати, –
Починаємося ми…

*******
І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг…
Захрустить замерзле шумовиння,
І чиєсь задивиться вікно,
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

@музыка: "Плач Єремії" "Буде нам з тобою що згадати"

@настроение: меланхолічне

@темы: поезія

---

Про JRRT-фест

Якби його скласти докупи з Драббл-фестом, то вийшов би один, непоганий круг.
Моїх тут текстів небагато - всього три. Один з них вважаю дуже гарним, два інших - нолдорське хуліганство)))
Гумор
Однозначно за "Маедроса і Тургона". Власне кажучи - він поки що лідер. Це один з тих рідкісних випадків, коли моя думка збігається з думкою більшости.
Джен
"Життя лордів Гондоліна у мирний час" Друге сподобалось більше, але й перше теж дуже гарне. Такі світлі лагідні образки.
"Ідріль та Туор у Валінорі" - та сама тиха світла радість. Для нолдор це є рідкісним даром - просто радіти життю без небезпек)
АУ
Маедрос помирає на Тангородрімі Автор прочитав мої думки по осанве - я хотів написати точно таку оповідку. Принаймні - з таким же сюжетом. Дуже сильно і пронизливо.
Маедрос зостається в живих, а Маглор гине Обидва виконання - протилежні по духу. Перше дуже сподобалось ритмічністю - "Клятва не знает времен, не считает веков" Хоча - трохи не згоден з концептом:Еонве потримав Сильмарили в руках, але ж на момент атаки нуменорського флоту Каменів у Еонве не було...
Друге - сподобалось ліричністю і дуже адекватним Маедросом, котрий захопився дівчиною з дуже промовистим ім ям.
Фінгон вижив опісля поєдинку з Готмогом. Перше виконання Страшна і прекрасна історія про невідворотність долі. Відважний зостався відважним до кінця.
А що буде далі - побачимо.

@музыка: К. Єрофеєв "Танго"

@настроение: сумовите

@темы: драббл фест, роздуми

---

Ну а це - для гурманів...

Художниця shyangell бачить такою леді Ельвінг

Коментарі у себе в голові я відключив)))

хоробрим дивитись тут

@музыка: "Ой чого я така груба і така незграбна" Народнє...

@настроение: єхидне

@темы: сильмовське, білочки

---

Загадка, така вона загадка...

Цікавий момент - при чому стикаюся з подібним вже не вперше...
Я можу до хрипоти сперечатися з поляком про роль Богдана Хмельницького в історії, або про події на Волині в минулому столітті.
Я можу говорити з білорусом про взяття Полоцька князем Володимиром, причому співбесідник захоплюється і починає робити деякі...гм... узагальнення щодо мого народу.
Я можу сперечатись з татарином, которий на повному серйозі доводить мені право його пращурів на взяття ясиру в наших землях, бо ми були не мусульмани...
Але жоден з цих наших сусідів, з якими ми - як то завжди буває - то билися, то мирилися, ніколи не піднімає мовного питання.
Для них - ясно і зрозуміло, що русини-українці є окремим народом зі своєю мовою і культурою. І саме з цим народом їхні предки воювали, мирились, ділили землі і жінок, знову воювали, знову мирились. Жили...
Відраза до української мови виявляється тільки у певної частини росіян, або у тих, хто себе до них причисляє.
Причин цьому - я не бачу. Можливо я - тупий )))
Я спілкувався з хлопцями, котрі щиро не терпіли росіян. Однак - їхня нехіть ніколи не розповсюджувалась на російську мову як таку...
І в зв язку з цим згадався старий толкіністський анекдот.
- Чому Тінгол заборонив квенья?
- Тому, що вчити ліньки, а спілкуватись якось треба. І Нолдор вивчили синдарин...

Тінгол опісля вікопомного указу

@музыка: Фінрод-зонг "Тінгол та Феанорінги"

@настроение: єхидне

@темы: білочки

---

Ну не втримався, щоб не вкрасти...

Маедрос презентує Фінголфіну коня - ймовірно, того самого Рохаллора...
Епос, пафос, кактус...

@музыка: мелодії для флейти

@настроение: меланхолія.

@темы: сильмовське

---

Після битви

Посмотреть на Яндекс.Фотках

Для  ~Milashk@ в подарок - но все таки вышло довольно грустно)

Эту битву назвали Славной - Дагор Аглареб...
Разбивши орочье войско чуть ли не в виду Ангбанда, Нолофинвэ отвел войска к Митриму. Верховный считал, что для штурма Северной Твердыни у них еще недостаточно сил.
Эльфы веселились - победа была полной и явной, а из врат крепости на помощь гибнущим врагам не появился никто.
Явная необьяснимая трусость будто бы могучих существ поднимала боевой дух Нолдор.
А Майтимо Руссандол и его друг Финдекано наконец-то встретились после долгой разлуки.
В последний раз они виделись именно здесь, на берегах Митрима. И - увидевшись вновь - с грустью поняли, что у них нет общих воспоминаний об Эндорэ.
Кроме одного, о чем оба не хотели вспоминать...
Химринг и Дор-ломин были слишком далеко, а дел было слишком много. Майтимо даже на Праздник Единения прибыть не смог, прислал вместо себя Макалаурэ. И сейчас Руссандол чувствовал себя виноватым перед другом - ведь находил же он время для совместных охот, то с братьями, то с родичем Артафиндэ... Не нашел лишь времени посетить Хисиломэ...
Финдекано в обиде не был, нет, друг весь лучился счастьем - они встретились, они живы...
И сейчас они вспоминали... вспоминали об Амане Благословенном...
- Ты помнишь...
- А ты помнишь...
Меч, откованный старшим другом для еще мягких ручонок младшего - ты помнишь, Майтимо... настоящий клинок, на зависть всем друзьям...
Наши прогулки - помнишь Финдекано, мы обьехали все побережье верхами...
Ты помнишь, Майтимо - танцы в Валмаре и загадочную Нолдэ в маске, которая все время приглашала тебя на танец... Потом оказалось, что это веселая тетушка Лалвэнде решила так подшутить над юным лордом "Сама Скромность".... Ты помнишь.
Ты помнишь, Финдекано - прощание перед отъездом в Форменос, и то, как мы вдвоем играли на скрипке и флейте в беседке усадьбы Нолофинвэ. И грустный взгляд самого Нолофинвэ - твой отец тогда ни сказал нам ни слова...
А ты, ты помнишь, как я приехал в ваше Форменоссе, и как твой отец накричал на меня, но все таки разрешил остаться...
А ты помнишь - в Тирионе все время была весна...
Нет, не все время - ведь были же праздники урожая, ты помнишь...
И вдруг они замолчали - но каждый слышал мысли друга...
Альквалондэ... Ты помнишь... Я выстрелил тогда - потому что вы лежали под градом стрел... Понимание пришло позже...
Багряное зарево на том берегу пролива... Ты помнишь... И я не забыл, как отошел в сторону, да - но не стал у отца на дороге, не вырвал у него из руки факел...
Ты помнишь... Нет, Майтимо - об этом не нужно...
Нет, нужно - там, в Железном Аду мне снилось, что снег засыпает твое мертвое лицо, а я ведь не знал, что вы идете через льды... Ты помнишь - как я услышал твою песню...
О да... И тебе не забыть орлиный клекот и солнечный луч на клинке... Прости, прости....
Я не забыл... И не тебе просить у меня прощения...
Ты помнишь, как ты отдал венец моему отцу... Я сплету тебе венец из багряных листьев митримской победной осени...
Они смотрели друг на друга,улыбаясь... Они уже могли улыбнуться прошлому горьковатой улыбкой.
Финдекано заговорил, заговорил вслух, остановив поток воспоминаний. Он говорил о крепостях Дор-Ломина, и о том, как он ездил к лорду Кирдану - в Эгларест.
- Все Фалатриэ очень красивы, но Эридан...
- Вот с этого и начинал бы, - улыбнулся Руссандол, - и кто же она?
- Дочь Корабела. Она такая... Вначале она меня сторонилась, потому что слухи... Но я прояснил ситуацию.
- Ты ей рассказал правду?
- Я спел им "Нолдолантэ" - ей и ее отцу.
- Ты и вправду отважен, друг мой...
- Я думал, что дева для меня потеряна навеки, но она не отвернулась от меня.
Майтимо смотрел на друга с улыбкой. Это уже было настоящим - а не прошлым, исполненным горестей.
- А ты еще не повстречал свою судьбу? - спросил Финдекано с улыбкой.
"Моя судьба - Клятва" - хотел отшутиться Руссандол, но шутка вышла бы слишком мрачной. И потому ответил с улыбкой:
- Возможно моя возлюбленная еще не родилась. Но я не теряю надежды.
-

@музыка: нема

@настроение: меланхолічне

@темы: моя творчість

---

Є тут одна задумка...

Думаю написати щось про Фінгона і Маедроса. Щось невеличке і красиве. Боги - дайте мені трошки часу, бо натхнення уже маю)
Завантажений до неймовірності. Але маю прорватися)))

@музыка: нема

@настроение: знову приходили з перевіркою. Сволота...

@темы: сильмовське

---

Про драббл-фест -9

Ну - перш за все дуже засмучений тим, що фест буде згортатись. Шкода - тільки-но навчився писати, і ось тобі...
Моїх оповідок тут багато, бо багато було і цікавих тем. Дві "не пішли" однозначно, решта начебто народу подобається.
Мотиватор круга..
Ну - як мотиватор... Найбезумніша тема. Або Фінрод на службі у Саурона, або Велике Кільце проти всіх, або - ось тепер Маедрос+Лутіень. Помітив, що мотиватором стає тема з найважчим обоснуєм - вмикається напевне спортивний дух змагань.
З восьми виконань подобається друге. За нього і голосував.
З позаконкурсних
Сподобався Румата-Феанаро, Голос Саурона, Народ Амон-Ереб та Хурін на Тангородрімі.
АУ
обидва тексти про Кільце (хотів писати сам, але автори вже сказали все, що можна було сказати з цього приводу) І про Маедроса з Маглором - друге виконання. Дуже лірично.
Гумор
особливо нічого не торкнуло, але голосував за Амрода з Амрасом)
Ангст
Сподобалось друге виконання "Маедрос віддає корону..." Лідер гонок - тобто про жінок гномів - якось не дуже пішло, хоча текст своєрідний і гарний.
Ну, а взагалі - цей Круг такий невеличкий...
І дуже шкода, що народу набридло грати...

@музыка: нема

@настроение: сумовите

@темы: драббл фест, роздуми

---

Не відчуваю...

Не відчуваю, що став старшим. Ні на гріш)))

@музыка: нема

@настроение: післясвяткове

@темы: особисте

---

Подарунок на день народження.

31.01.2012 в 19:18

Пишет  ~Milashk@:

Подарок на День Рождения
Для  nolofinve!
Ну, друг, раз уж это подарок, то подарок должен быть в цветах, а не в крови, верно?
Не суди строго данный фик, это полнейшее АУ, из разряда "что могло быть, если бы все пошло не так..."

Единственный шанс

"...Пришли вести в Хитлум о том, что Дортонион пал, и сыновья Финарфина разбиты, а сыновья Феанора лишились своих владений. Так- подучилось Финголфину- узрел он крушение нолдор и полную погибель их родов; и вот, исполняясь гнева и отчаяния, оседал он могучего своего коня Рохалора, и поскакал один вперед, и никто не мог удержать его. Подобно вихрю, взметающему пепел, пересек он Дор-Ну-Фауглит, и всякий, кто видел его приближение, бежал, пораженный, думая, что это сам Оромэ: столь бешеная ярость была в нем, что глаза его сверкали, как у валар. Так он оказался один у врат Ангбанда и затрубил в рог, и ударил в бронзовые врата, вызывая Моргота на поединок. И Моргот вышел.

Финголфин знал, что Морготу был ведом страх.
Он помнил, что говорили про Властителя Пресподней.
Утратив способность перевоплощаться, он навсегда остался в облике ужасном и отвратительном -истинный Враг Мира. Но раз так - значит, ему есть чего боятся, и это- смерть. Если погибнет его плоть, то дух уже не найдет сил воплотится, а миру живых не страшны тени мертвых.
За Финвэ. За отца. За его пролитую кровь, за его прерванную жизнь. За ту любовь и доблесть, что он вложил в сердца своих сыновей. За мать, чье счастье было уничтожено.
За Феанаро. За брата. Да, он предал, но они были родными, пусть лишь на половину. А он никогда и некому не простит пролитую кровь Финвионов!
За Айканаро и Ангарато, за них, что любили его, как отца и были едины с ним всегда, как в мыслях, так и в деяниях. Пусть пепел их тел осядет на шлем, пусть этим пеплом задохнется Моргот!

Когда король отдал приказ седлать коня, никто не посмел ослушаться.
Его сердце билось ровно и четко.
В душе полыхал огонь ненависти и гнева.
Пока не остыло пламя, пока пепел еще кружит в воздухе, надо идти.
Один против тысячи- он не выстоит. Но пока существует хоть маленькая надежда.
Один шанс против тысячи. Но этот один есть. И Финголфин это знает.
Разум его холоден, как Вздыбленные Льды.
Безумная эстель, о которой так часто говорил Финрод.
В бой, один против тысячи.
Один- против одного.

Удар кулаком о бронзовые ворота. И только эхо.
- Выходи же, ты, трус! Выходи на бой, Моринготто, будь трижды проклято твое имя! Или ты способен только на то, чтобы скрываться за спинами своих орков? Ведь ты не кто иной, как повелитель рабов! Выходи же, сразись, если ты и вправду так велик!
Удар! И эхо.
Удар, и снова эхо...
Удар!
И гром в ответ. Моргот услышал его. Это от его шагов задрожала земля. Все ближе, и ближе, и ближе. И вот ворота Подземелья распахнулись. Моргот, высокий словно башня, окованный в черные доспехи, что поглощали свет, лившийся за спиной короля, и вместо меча - боевой молот. Гронд - вот как его называли. А на черном шлеме железная корона, а в ней... На миг Финголфин дрогнул- а не зря ли он затеял это? Не зря ли он сложит голову здесь, в то время, когда еще может- живым - послужить своему народу?
Но лишь на миг.
В короне Сильмариллы. Чем ярче сияют они, тем большую боль причиняют Врагу. Тем труднее ему сражаться. Они, как живые, чувствую родную кровь своего создателя, зовут, словно молят о спасении.

От ударов Молота Подземного Мира сотрясались горы, а из трещин в земле вырывалось пламя, но Финголфин продолжал сражаться. Трижды он ранил Моргота, и трижды был ранен сам. Он слабел- но слабел и Враг. Финголфин бился отчаянно, словно от боя зависела вся судьба Арды, всего Эа. Он то и дело выкрикивал имена тех,кто погиб по вине Моргота. Имена своих родичей. Имена Древ. И Камни Феанора сияли все ярче, и ярче, и король видел, как Морготу становится все тяжелее и тяжелее сражаться. Но он был валой, и сил у него было больше. Верный скакун был убит, и Фиголфин бился пешим. Трижды он падал на колени, и трижды поднимался, не давая сопернику нанести последний удар. Но в последний раз, оступившись, упал под ноги Морготу, и тот поставил на его шею ногу, готовясь надавить и переломать хребет.
Время замерло.
Миг превратился в секунду, минута в час.
Есть две вещи, которые нолдор говорят перед смертью : " Звезда да рассеет мрак, да не убоюсь я Врага, со мной Единый, что даст мне смерть, и избавит от плена." Так говорят те, кто знает, что может выжить.
Те, кто знают, что следующий вздох будет последним, говорят иное.
- Эру Илуватар, к тебе я взываю, не о милости прошу, лишь о силе снести муку и уйти в Туманные Чертоги, - прошептал Финголфин, отчаянно потянувшись к своему мечу. Один удар. Последний удар.
Но внезапно тяжесть исчезает. Нестерпимо яркий свет пролился над равниной Анфауглит. Подняв голову, Финголфин увидел, что это Сильмариллы в короне Моргота засияли так ярко, ослепляя Врага, не позволяя нанести ему последний удар. В голове шумело, не то от боли, не то от внезапно поднявшегося ветра, но через секунду король осознал, что это не могучее Дыхание Арды. Это Торондор, прилетевший с высоких пиков Криссаэгрима, бросился на Моргота, и изодрал ему лицо.
Один против одного.
Один, последний удар.
Собрав остатки сил, Финголфин поднялся, схватил меч, и улучшив момент, едва Торондор отлетел, а Моргот корчился в муках, валясь на земле, вонзил клинок по самую рукоять в грудь Врагу. Закаленная в Благословенном Краю сталь нолдор легко прошла через вороненную кольчугу, и поверженный испустил последний крик, столь громкий, что задрожал Тангородрим, и все приспешники Мрака содрогнулись.
И тут Финголфин сам упал, как подкошенный и тьма опустилась на него.

Небо Эндорэ голубое, как сапфир. Жемчужные облака. Свет солнца. Фингон осторожно касается щеки отца.
Финголфин открывает глаза и первое, на что падает его взор- это Железная Корона, а в ней- Сильмариллы.
- Почему они еще в ней? - спрашивает он.
- Никто не может вынуть Алмазы, отец, - отвечает сын. - На них словно чары.
Финголфин молчит.
- Что прикажешь делать с ними, отец? - снова задает вопрос Фингон.
Решение, как и слово, как и Клятва - одно. Но он Клятвы не давал.
- Отошлите их Майтимо. Это его забота, его Клятва. Пусть сам думает, как вытащить Камни. А нам надо держатся от них подальше.
- Отец... Все говорят, что свет ослепил Моринготто... Но как? Что ты сделал?
- Я? Я нечего не сделал... Это пришло свыше...
Да и как тут объяснить, что в минуты отчаяния и безумной надежды, сам Единый может услышать и послать помощь? Свет Древ пришел от Него через Йаванну.
В минуту эстель может случится все.
Надо сказать это Финроду. Пусть знает, что его слова не оказались пустыми.

@музыка: Козацький марш

@настроение: бадьоре

@темы: сильмовське, фанфік