А й справді...

13.10.2013 в 21:02

Пишет  Лейлерион:

@музыка: Б.Окуджава "Пока земля еще вертится"

@настроение: меланхолічне

@темы: білочки

---

Лише одна мить

Сьогодні зранку...
Край дороги справжній багряний клен... Зазвичай листя наших кленів має помаранчовий відтінок, або є просто золотавим, а це дерево неначе втекло чи-то з японських садів, чи-то з пагорбів Хімладу, де напевне росли такі ж самі клени, божевільно-багряні восени.
Проїхав не зупинившись... Поспішав. А коли потраплю сюди знову, клен уже напевне облетить.

@музыка: Нема

@настроение: Медитативне

@темы: Особисте

---

Фіндекано

24.10.2013 в 12:19

Пишет  Gwailome:

Судя по почерку, рисунок авторства Jubah, но в ее галерее на ДА его нет

@музыка: Нема

@настроение: Миролюбне

@темы: Сильмовське

---

Цитата

Варто лише виникнути небезпеці і люди найперше позбудуться непотрібних речей - музики, книг, мистецтва. Яким же тонким шаром є те, що робить нас людьми.
Г. Гессе

@музыка: Нема

@настроение: Подорожнє

@темы: Літературне

---

Японські цитати

Originally posted by at Японские цитаты

Японские изречения


Прочти свою цитату!

@музыка: нема

@настроение: нормальне

@темы: тести

---

Стосовно традицій

22.10.2013 в 10:25

Пишет  Джейк Чемберз:

О традиции
За каждым из нас от рождения стоит традиция. Природа бросает нас в динамику существования, вооружив нас сложным орудием приспособления к окружающей среде. Каждый человек противостоит окружающей действительности, будучи от природы наделен факторами, которые даны, дарованы ему. Таким образом, традиция — это многообразное наследие, которым природа вооружает нашу личность.
Не для того, чтобы застыть в ней, а для того, чтобы развивать — вплоть до изменения и изменения глубокого — то самое, что было нам дано.
Но для того чтобы изменить то, что было нам дано, мы должны сначала использовать то, что было нам дано. Именно благодаря тем ценностям и тому богатству, которое я получил, я могу в свою очередь созидать, развивать то, что у меня в руках, более того, благодаря ценностям и богатству, которые были мне даны, я могу даже радикально изменить их смысл и существование.
Мы говорим, что традиция — это рабочая гипотеза, с которой природа выпускает нас на великую стройку жизни и истории. Только используя эту рабочую гипотезу, мы можем начать не просто «размахивать руками», но своими доводами, проектами, критическим образом оказывать воздействие на среду и, следовательно, на тот в высшей степени интересный фактор среды, которым являемся мы сами.
Вот почему необходима честность по отношению к традиции: ее требует полная вовлеченность в существование.
Если человек приходит в жизнь, вооруженный своей традицией, но затем отбрасывает ее, не использовав ее честно до конца, не проверив ее по-настоящему, — подобное отношение к столь уникальному орудию природы обличает недостаток честности и по отношению к другим аспектам жизни, но, прежде всего, к себе самим и к своей собственной судьбе. А для того чтобы честное отношение к традиции могло найти свое выражение как подлинно активная рабочая гипотеза, необходимо, чтобы богатство, заложенное в традиции, применялось к проблематике жизни, проходя через критический фильтр того, что в первой главе мы назвали исходным опытом.
В противном случае, то есть пренебрегая этим критическим фильтром, субъект или отчуждается, или оказывается в плену у традиции, или же, под давлением среды, в конце концов откажется от нее. Это как раз то, что происходит с религиозным сознанием большинства людей: насилие среды решает за них.
Я подчеркиваю: критически пользоваться этим жизненным фактором — не значит ставить под сомнение его ценность, даже если именно это подсказывается нам общепринятым мировоззрением, — но это означает необходимость пропустить эту богатейшую рабочую гипотезу через фильтр критического принципа , заложенного в нас от рождения исходного опыта, поскольку он дан изначально. При таком критическом использовании традиция становится фактором личности; она придает ей ее собственный, неповторимый облик в мире. Гёте говорил: «Was du ererbt von deinen Vatern hast, / erwirb es, um es zu besitzen!» («Чтобы обладать наследием отцов, заслужи его заново — и будешь владеть им»).

Луиджи Джуссани "Религиозное чувство"

Яка прекрасна ілюстрація стосунку і до язичницької традиції. Особливо, починаючи від слів :"Если человек приходит в жизнь вооруженный своей традицией и отбрасывает ее, не проверив и не использовав честно до конца"
Філософи не люблять оглядатися назад)

@музыка: Нема

@настроение: Нормальне

@темы: Філософічне

---

Асоціативне

Маглор живий і з нами

@музыка: Estas Tonne "The Winds Will Bring You Home"

@настроение: сонне

@темы: сильмовське, білочки

---

Лорд Незламний

Про Маедроса Руссандола

Маедрос є одним з найцікавіших персонажів Професора. Хоча б тим, що у нього закохується безліч толкіністок - суперником рудоволосого ельфа в цьому плані є лише золотоволосий Фінрод, про якого буде далі. І це при тому, що про Майтімо Руссандола у Сильмі сказано набагато менше, аніж про Фінрода Фелагунда.
Майтімо назвала його мати. Батько, з присущою йому пихою, дав сину епессе Нельяфінве - Третій Фінве, оминаючи тим самим у рахунку власних напівкровних братів. Ще він мав прізвиська - Руссандол-Рудоголовий, та Високий. Це, власне кажучи, едині риски його зовнішньості. Колір очей улюбленця фандому змінюється від сірого (в татка) до зеленого (в маму). Окрім того Майтімо бачать і синьооким, і навіть карооким ельфом. Однак завжди - високим і рудим.
Вперше згадка про Майтімо, я вважаю, є там, де сказано, що "Нерданель породила Феанорові сімох синів, і свою вдачу вона почасти передала кільком із них, але не всім"
А тепер згадаємо, що рудоволосу Нерданель називали Мудрою...
Якщо згадати вдачу її сімох синів, то Маедрос напевно був схожим на матір не тільки ззовні.
Є у фандомі така думка, що старший син Феанаро не мав ніяких особливих талантів. Як доказ вони приводять те, що Маглор був співцем і ювеліром, Келегорм - мисливцем, Карантір - запальним вояком, Куруфін - геніальним митцем, копією свого батька. Навіть юні Амбаруссар стали мисливими у Східному Белеріанді.
За Маедроса ж, найстаршого, ніде не згадано і словом. А отже...
А отже - старший син, як йому і належало, був весь час при батькові. Підмайстром. І велична батькова постать затуляла сина.
Але підмайстер не є позбавлений талантів. Якщо Маедрос весь час був при батькові, то він напевне приймав участь у створенні Сильмарилів. А отже володів майстерністю ювеліра. Феанаро кував зброю - найстарший мусив стати зброярем. До всього того, що створив Великий Майстер у той час, коли його син став дорослим, мав докласти рук і Маедрос.
Ну - і на рівні особистого фанону: син Нерданель мав бути скульптором.
Можливо, йому не вистачало часу, щоб творити власні шедеври, весь час знаходячись біля батька, але скульптором він напевне був чудовим. І напевне сподівався - от закінчиться вся оця колотнеча, і тоді...
Та колотнеча не закінчувалась - у Форменосі кували мечі.
Мечі Майтімо теж любив - і виробляти, і вивчати мистецтво бою. Напевне і батькові мрії про нові землі знайшли відгук у його серці.
Ще в Амані у нього з'явився друг. Хлопчик з золотими стрічками у косах, одноліток його молодших братів. Дивна дружба - адже у Майтімо шестеро рідних братів, Про їхнє приятелювання згадок майже нема - в Лосгарі Маедроса називають "колишнім другом" Фінгона. І додається, що їх розділили Морготові брехні.
Коли це трапилось, і що сталось - невідомо. Можливо, друзі розійшлися тоді, коли їхні батьки посварились між собою. Можливо - опісля Альквалонде, коли Фінгон кинувся у битву, не зрозумівши, що коїться, а тоді вимовляв гіркими словами тому, задля кого заплямував руки братньою кров'ю. Напевне призвідником сварки був таки Фінгон, а Маедрос вважав себе винуватим, бо спитав свого батька - кого перевеземо першим? Фінгона Відважного?
Можливо, Майтімо був наставником і прикладом для молодого друга, і щось - Морготові брехні, події в Альквалонде - змусило Фінгона цю дружбу розірвати. Як потім виявилось - ненадовго. Їхні стосунки пережили ще страшніші події.
У спаленні кораблів Маедрос участі не приймає. Коли батько не слухає його слів - відходить набік. Про стан його душі цієї миті Професор зоставив здогадуватись розчуленим читачам.
Опісля першої звитяжної битви на Маедроса очікують страшні випробування.
По перше - загибель батька. "Третій Фінве" раптово стає першим, і на його руді кучері замість звичного мідного обруча лягає золота корона нолдор.
Одразу по смерті Феанора до нового короля прибувають посли від Моргота, і пропонують мирну угоду аж до видачі Сильмарілів.
Над наступним епізодом поламано немало списів. Маедрос (саме Маедрос) переконує братів удати, що вони згодні на перемовини, і зустрітися з послами у призначеному місці, але ворогу він не довіряє - замість невеличкого супроводу бере з собою доволі великий загін. Він має рацію - ворог прийшов ще з більшими силами, і серед Морготового війська були ще й барлоги (не сам-один Готмог, а барлоги у множині). У результаті Маедрос потрапив у засідку, його воїни загинули, а сам рудоволосий ельф опинився у полоні.
Погано все таки не звертатись до оригіналу. В перекладі Естель цей епізод звучить так - "Тогда Маэдрос Высокий, старший из сыновей, стал убеждать братьев притвориться, что они согласны на переговоры, и поехать в назначенное место. Но нолдоры были не честней Моргота. Потому оба посольства прибыли с силами большими, чем было договорено; но Моргот прислал больше войска, и там были балроги." Явно негативний акцент, з чого багато хто робить висновок, що Маедрос збирався напасти на посольство.
Переклад Григорьєвої-Грушецького звучить зовсім інакше - "Маэдрос, старший из Дома Феанора, уговорил братьев согласиться на переговоры с Врагом в условленном месте. Конечно, нолдоры доверяли Морготу ничуть не больше, чем он им. Поэтому обе стороны явились на встречу с силами, значительно превосходящими условленные. Но Моргот все же оказался предусмотрительней, к тому же в его войсках шли барлоги"
Зовсім інший акцент - Маедрос умовляє братів погодитись на перемовини (не забувайте, що це самий день смерти Феанаро, і його сини рвуться до помсти), але ворогу не довіряє (як виявилось - слушно) і бере з собою доволі великий загін.Цілком нормальна засторога - адже нолдор уже знають, з ким мають справу. Приблизно той самий акцент і в українському перекладі.
Суперечки фандому - це суперечки цих двох перекладів. Я все таки схиляюсь до другого варіанту, як до більш вірогідного. Маедрос тепер король, він не такий запальний, як його шалений татко. Ворог пропонує мир і Сильмарили - що ж , коли Сильмарили будуть нашими, тоді подивимось, наскільки довгим може бути мир. Адже останніми словами Феанора було - дотримати Обітниці і помститися за батька. Саме у такому порядку.
Але не судилося. Маедрос у полоні. Це нещастя звабило до нього безліч прихильниць з фандому - дівчата люблять страждальців. Подробиць немає - фандом цю помилку виправив - але єдина фраза про залізний обруч і бранця, підвішеного над безоднею, говорить більше, аніж безліч жахливих оповідок.
На Тангородрімі Маедрос проводить доволі довгий час - знов таки про це доволі багато суперечок. В такому оплаканому стані він бачить прихід війська Нолофінве, і кличе на допомогу, та ніхто не чує його голосу у гірських відлуннях.
І лише потім, коли всі надії відлетіли геть, прикутий до скелі бранець почув знайомий голос... І спромігся заспівати у відповідь.
Про рятунок Маедроса написано безліч оповідань. Фінгон, у якого "щеміло серце від згадки про давню дружбу", довів, що колишньої дружби не буває. Маедрос же - оклигавши і розібравшись в ситуації - робить розумний крок: передає владу Нолофінве. Це не плата батькові за подвиг Фінгона - Маедрос, син мудрої Нерданель, вміє на відміну від багатьох своїх братів, жертвувати особистим задля спільноти.
Улюбленою темою для суперечок є також на який берег Мітріму Торондор приніс друзів, і де Маедрос відлежувався та лікувався. Я особисто за табір Нолофінве - оскільки Торондор контактував з Фінгоном, і мав приземлитись на "його" боці озера. До братів - це знов таки на рівні імхи - Маедрос перебрався вже тоді, коли більш-менш одужав, а до того молодші Феанорінги їздили його навідувати у табір тих, хто йшов через Лід, що, звичайно, не було їм дуже приємно.
Хоча Маедрос і зрікся влади, однак він приймає активну участь у нарадах, єхидно характерізує його величність Тінгола, та утримує Карністіра від нерозважних вчинків. Він зцілився, бо яро палав у ньому вогонь життя, та тінь пережитого болю лягла на серце, і він жив, аби так опанувати мечем, щоб у лівій руці він став ще смертоноснішим, ніж у правій. Йому, нолдо, митцю і реміснику, довелося забути про всі ремесла, окрім ремесла воїна.
Він відбуває на східні рубежі, і будує фортецю на пагорбі Хімрінг. Рубіж Маедроса - так тепер називають ті краї. З родичами Маедрос зустрічався нечасто, хоча прибував на спільні ради. Однак, охоче полював разом з Фінродом у лісах Белеріанду - про цю дружбу сказано небагато, але вона була. Своїм братам він роздав порубіжні землі - тепер палким Феанорінгам було чим зайнятись, і хоч трохи забути про Обітницю. Був він і на Мерет Адертад, приймав участь у Дагор Аглареб, а от пропозицію Нолофінве розпочати війну раніше, ніж Моргот збереться з силами чомусь відхилив.
Знов таки, фандомні суперечки говорять що колишній король не захотів виступати під командою дядька. Але ж у Дагор Аглареб він приймав участь... Що ж сталося? Не зумів умовити братів? Хто-зна. В усякому разі Дагор Браголлах Маедрос зустрів у Хімрінгу.
Найстрашнішою для нього, напевне, була невідомість. Якийсь час Маедрос не знав, яка доля спіткала його братів та інших родичів. Він бився так, ніби був уже мертвим і не дорожив життям, і дух його пломенів ярим вогнем так, що орки втікали, завидівши його обличчя.
Події, котрі спричинились до появи у Белеріанді одного з Сильмарилів, струсонули Маедроса більше, ніж інших. Ганьба, що впала на його братів, загибель Фінрода, розуміння того, що Сильмарили можна добути (про те, що Лутіень задіяла не меча а могутні чари воїн-ельф якось підзабув) привели до виникнення "союзу Маедроса". Відважний Феанорінг звільняє від ворога всі втрачені території, домовляється з Фінгоном, котрий, хоч і є Верховним Королем, однак, судячи з назви союзу, трохи поступається другові першістю, вербує на службу новоприбулих зі Сходу людей...
Та невблагана доля розносить вщерть усі його задуми. Битву програно, Фінгон загинув. Його брати живі - але чи надовго? Мов листя, котрі носить вітром, без фортець, майже без війська... Потроху збираються на пагорбі Амон-Ереб вірні Маедросу ельдар.
Подвиги закінчились - настала черга Прокляття. Доріат без захисту, Сильмарил у Доріаті... Поки була жива Лутіень, Маедрос міг тримати в узді Обітницю і братів. Але тепер - тепер ні. Діор не відповідає на посланництво, Келегорм підбурює братів - і він, і Куруфін окрім Сильмарилу бажають ще й помсти...
Міг Маедрос їх зупинити? Напевне ні. Він не є ініціатором цього походу, але він старший. Він командувач... Він...
Він братовбивця. Знову... Він втратив трьох братів - не у січі з ворогом полягла шалена Трійця, а у міжусобній сутичці. Маедрос намагається дотримуватись якихось правил - забороняє помсту за братів, розшукує дітей Діора... Марно - Сильмарил зник, дітлахи так і не відшукались...
Елуред та Елухіл зникли без вісті, зате знайшовся Сильмарил. Він у Гаванях, у Ельвінг, доньки Діора. Маедрос спершу "покаявшись за скоєне у Доріаті" стримався від нападу. Він посилає послів з мирними пропозиціями, однак отримує відмову.
І жах повторюється втретє. Проти Маедроса обертаються навіть його власні воїни. Гинуть Амрод з Амрасом - а Сильмарил... Сильмарил зникає знову.
Замість Сильмарилу Маедрос та його брат отримують несподіванку - двох синів Ельвінг. Дітлахи, як то не дивно, здобувають прихильність Феанорінгів, а Маглора навіть полюбили всім серцем. Можливо, змучені совістю та Обітницею Феанорінги отримали наостанку хоч трохи щастя.
Поява Сильмарила на небі дала - як-то пишеться - братам якусь надію. Однак, втративши Амон-Ереб, відвоювавши з партизанським загоном Війну Гніву, Маедрос змушений знову згадати про Обітницю.
Еонве пропонує йому з братом віддатися на суд Валар. Маглор майже погоджується, але тепер уже Маедрос тисне на брата - "Ми ж бо, шаленці, присягались Ілуватаром, і накликали на себе Вічну Темряву, якщо не дотримаємо слова. Хто звільнить нас?"
Цікаво, що брати не пробують звернутись до Еру напряму - з молитвою, з проханням. Не звикли? Неможливо? В усякому разі, жах братовбивства повторюеться вчетверте. Маедрос тримає у єдиній руці батьків твір, до якого і він колись доклав своєї праці, відчуває страшний біль в обпечених пальцях - і розуміє, що всі його страждання були марними.
Вогняна тріщина у тілі гинучого Белеріанду приймає його захисника, проклятого і провинного, вірного Обітниці аж до смерті. З його загибеллю скінчилася ціла епоха.

перевод

Маэдрос один из самых интересных персонажей Профессора . Хотя бы тем, что его обожает множество толкинисток - соперником рыжеволосого эльфа в этом плане является только золотоволосый Финрод, рассказ о котором еще впереди . И это при том, что о Майтимо Руссандоле в Сильме рассказано гораздо меньше , чем о Финроде Фелагунде .
Майтимо назвала его мать. Отец, с присущей ему гордостью, дал сыну эпессе Нельяфинве - Третий Финвэ, не учитывая тем самым существование собственных полукровных братьев . Еще Маэдроса называли Руссандол-Рыжеголовый и Высокий. Это, собственно говоря, единственные известные точно черты его внешности. Цвет глаз любимца фандома меняется от серого (в отца) до зеленого (в мать). Кроме того Майтимо представляют и синеглазым, и даже кареглазым эльфом . Однако всегда высоким и рыжим.
Впервые упоминается о Майтимо, мне кажется, там , где говорится, что " Нерданель родила Феанору семерых сыновей, и свой ​​нрав она отчасти передала нескольким из них, но не всем "
А теперь вспомним, что рыжеволосую Нерданель называли Мудрой ...
Из ее семерых сыновей, Маэдрос наверняка был похож на мать не только внешне.
Есть в фандоме такое мнение , что старший сын Феанаро не имел никаких особых талантов . Как доказательство приводится то, что Маглор был певцом и ювелиром, Келегорм - охотником, Карантир - пылким воином, Куруфин - одаренным мастером, копией своего отца. Даже юные Амбаруссар стали охотниками в Восточном Белерианде.
По таланты Маэдроса, старшего, нигде не упомянуто ни словом . А значит ...
А значит - старший сын, как ему и положено, был все время при отце. Подмастерьем. И величественная фигура отца заслоняла сына .
Но подмастерье вовсе не лишен талантов . Если Маэдрос все время был при отце, то он наверняка принимал участие в создании Сильмариллов. А значит, владел мастерством ювелира. Феанаро ковал оружие - старший сын стал оружейником. Ко всему тому, что создал Великий Мастер в то время, когда его сын стал взрослым, должен был приложить руку и Маэдрос .
Ну - и на уровне личного фанона: сын Нерданель был талантливым скульптором .
Возможно, ему не хватало времени, чтобы создавать собственные шедевры, работая подмастерьем при Феанаро, но скульптором он наверняка был замечательным . И наверняка надеялся - вот настанет покой, и тогда ...
Но покоя не было - в Форменосе ковали мечи.
Мечи Майтимо тоже любил - и ковать, и изучать искусство битвы. Наверное и отцовские мечты о новых землях нашли отклик в его сердце.
Еще в Амане у него появился друг. Мальчик с золотыми лентами в волосах, ровесник его младших братьев . Странная дружба - ведь у Майтимо шесть родных братьев. Об их дружбе упоминаний почти нет - в Лосгаре Маэдрос уже " бывший друг " Фингона . И поясняется, что их разделила ложь Моргота.
Когда это случилось - неизвестно. Возможно, друзья расстались, когда их отцы поссорились между собой . Возможно - после Альквалондэ, когда Фингон бросился в битву, не поняв, что происходит, а потом горько укорял друга, ради которого запятнал руки братской кровью. Наверное зачинщиком ссоры был все-таки Фингон, а Маэдрос считал себя виноватым, потому и спросил своего отца - кого перевезем первым? Фингона Отважного?
Возможно, Майтимо был наставником и примером для молодого друга, и что-то - ложь Моргота, события в Альквалондэ - заставило Фингона эту дружбу разорвать. Как потом оказалось - ненадолго . Их отношения пережили еще более страшные события.
В сожжении кораблей Маэдрос участия не принимает. Когда отец не слушает его слов - отходит в сторону . О состоянии его души в этот момент Профессор дает возможность догадываться растроганным читателям .
После первой победоносной битвы Маэдроса ожидают страшные испытания .
Во-первых - гибель отца. " Третий Финвэ " внезапно становится первым, и на его рыжие кудри вместо привычного медного обруча ложится золотая корона нолдор.
Сразу после смерти Феанора к новому королю прибывают послы Моргота , и предлагают мирное соглашение вплоть до выдачи Сильмариллов .
По поводу следующего эпизода сломано немало копий в фандомных спорах . Маэдрос (именно Маэдрос ) убеждает братьев сделать вид, что они согласны на переговоры, и встретиться с послами в назначенном месте, но врагу он не доверяет - вместо небольшого сопровождения берет с собой довольно большой отряд. Он прав - враг пришел еще с большими силами, и среди Морготового войска были еще барлоги ( не один Готмог, а барлоги во множественном числе). В результате Маэдрос попал в засаду, его воины погибли , а сам рыжеволосый лорд оказался в плену.
Плохо все же не знать оригинала. В переводе Эстель этот эпизод звучит так -"Тогда Маэдрос Высокий, старший из сыновей, стал убеждать братьев притвориться, что они согласны на переговоры, и поехать в назначенное место. Но нолдоры были не честней Моргота. Потому оба посольства прибыли с силами большими, чем было договорено; но Моргот прислал больше войска, и там были балроги.". Явно отрицательная трактовка, из чего многие делают вывод , что Маэдрос собирался напасть на посольство .
Перевод Григорьевой - Грушецкого звучит совсем иначе - "Маэдрос, старший из Дома Феанора, уговорил братьев согласиться на переговоры с Врагом в условленном месте. Конечно, нолдоры доверяли Морготу ничуть не больше, чем он им. Поэтому обе стороны явились на встречу с силами, значительно превосходящими условленные. Но Моргот все же оказался предусмотрительней, к тому же в его войсках шли барлоги"
Совсем другая ситуация - Маэдрос уговаривает братьев согласиться на переговоры (не забывайте, что это самый день смерти Феанаро, и его сыновья рвутся отомстить), но врагу не доверяет (как оказалось - правильно) и берет с собой довольно большой отряд. Нормальная предосторожность - ведь нолдор уже знают, с кем имеют дело. Примерно такойже вариант и в украинском переводе.
Споры фандома - это споры двух переводов. Я все же склоняюсь ко второму варианту, как к более вероятному. Маэдрос теперь король, он не такой вспыльчивый, как его отец. Враг предлагает мир и Сильмариллы - что ж, если Сильмариллы будут нашими, тогда посмотрим , насколько долгим может быть мир. Ведь последними словами Феанора было - исполнить Клятву и отомстить за отца. Именно в таком порядке.
Но не суждено. Маэдрос в плену. Это несчастье привлекло к нему множество поклонниц из фандома - девушки любят страдальцев. Подробностей Проф не описывает, фандом эту ошибку исправил - но единственная фраза о железном обруче и пленнике, подвешенном над бездной, ужасает больше, чем множество жутких рассказов .
На Тангородриме Маэдрос проводит довольно долгое время - опять-таки о его протяженности много споров. В таком злосчастном состоянии он видит приход войска Нолофинвэ и зовет на помощь, но никто не слышит его голоса.
И только потом, когда все надежды исчезли, прикованный к скале пленник услышал знакомый голос, певший о Валиноре ... И смог запеть в ответ.
О спасении Маэдроса написано множество рассказов. Фингон, у которого " ​​щемило сердце при мысли о давней дружбе", доказал, что бывшей дружбы не бывает. Маэдрос же, придя в себя и разобравшись в ситуации, делает разумный шаг: передает власть Нолофинвэ. Это не плата отцу за подвиг Фингона - Маэдрос, сын мудрой Нерданель, умеет в отличие от многих своих братьев, жертвовать личным ради обществанного.
Любимой темой для фандомных споров является также вопрос - на какой берег Митрима Торондор принес друзей , и где Маэдрос отлеживался и лечился. Я за лагерь Нолофинвэ - поскольку Торондор контактировал с Фингоном , а значит и приземлился на "его" стороне озера . К братьям - это опять-таки на уровне имхи - Маэдрос перебрался уже тогда, когда более - менее выздоровел, а до того младшие Феаноринги ездили его навещать в лагерь тех, кто шел через Льды, что,конечно, не было им очень приятно.
Хотя Маэдрос и отрекся от власти, однако он принимает активное участие в королевских советах, ехидно характеризует его величество Тингола, и удерживает Карнистира от легкомысленных поступков . Он исцелился, ибо ярко горел в нем огонь жизни, но тень пережитой боли легла на сердце, и он жил, желая так овладеть мечом, чтобы в левой руке он стал еще смертоноснее, чем в правой. Ему, нолдо, мастеру и ремесленнику, пришлось забыть о всех ремеслах, кроме ремесла воина.
Он отбывает на восточные рубежи, и строит крепость на холме Химринг . Рубеж Маэдроса - так теперь называют те края . С родственниками Маэдрос встречался редко, хотя посещал королевские советы. Однако охотно охотился вместе с Финродом в лесах Белерианда - об этой дружбе сказано немного, но она была . Своим братьям Маэдрос роздал пограничные земли - теперь горячим Феанорингам было чем заняться, и хоть немного забыть о Клятве. Был он и на Мерет Адертад, принимал участие в Дагор Аглареб, а вот предложение Нолофинвэ начать войну раньше, чем Моргот соберется с силами, почему-то отклонил.
Опять же, фандомные дискуссии говорят, что бывший король не захотел воевать под командой дяди. Но в Дагор Аглареб он ведь принимал участие ... Что же произошло? Не сумел уговорить братьев? Кто знает. Во всяком случае Дагор Браголлах Маэдрос встретил в Химринге.
Страшнее всего для него, наверное, была неизвестность. Некоторое время Маэдрос не знал, какая судьба постигла его братьев и других родственников. Он сражался так, будто был уже мертвым и не дорожил жизнью, и дух его пламенел ярым огнем так, что орки бежали, завидевши его лицо .
События, которые привели к появлению в Белерианда одного из Сильмариллов, потрясли Маэдроса.. Позор, покрывший его братьев , гибель Финрода, осознание того, что Сильмарилы можно добыть (о том, что Лутиэн задействовала не меч а мощные чары, воин - эльф как-то подзабыл) привели к возникновению "союза Маэдроса " . Отважный Феаноринг освобождает от врага все утраченные территории, договаривается с Фингоном , который, хотя и Верховный Король, но, судя по названию союза, уступает другу первенство, вербует на службу новоприбывших с Востока людей ...
Но жестокая судьба развеяла в прах все его замыслы. Битва проиграна, Фингон погиб. Его братья живы - но надолго ли? Словно листья, которые носит ветром, без крепостей, почти без войска ... Понемногу собираются на холме Амон Эреб верные Маэдросу эльдар .
Подвиги закончились - наступила очередь Проклятия. Дориат без защиты, Сильмарил в Дориате... Пока была жива Лутиэнь , Маэдрос мог держать в узде Клятву и братьев . Но теперь - теперь нет. Диор не отвечает на послание, Келегорм подстрекает братьев - и он, и Куруфин кроме Сильмарилла жаждут еще и мести ...
Мог Маэдрос их остановить? Наверное, нет. Он не инициатор этого похода, но он старший брат двух безумцев . Он лорд и командир ... Он ...
Он братоубийца. Снова ... Он потерял трех братьев - не в битве с врагом полегла Темная Троица, а в междоусобной схватке. Маэдрос старается придерживаться каких-то правил - запрещает мстить за братьев, разыскивает в лесу детей Диора ... Бесполезно - Сильмарилл исчез, дети так и не нашлись ...
Элуред и Элухил пропали без вести, зато нашелся Сильмарилл. Он в Гаванях Кирдана, у Эльвинг, дочери Диора. Маэдрос сначала " покаявшись за содеянное в Дориате " удерживается от нападения. Он посылает послов с мирными предложениями, однако получает отказ.
И ужас повторяется в третий раз. Против Маэдроса обращаются даже его собственные воины. Гибнут Амрод с Амрасом - а Сильмарилл ... Сильмарил исчезает снова.
Вместо Сильмарилла Маэдрос и его брат остаются с двумя приемышами - сыновьями Эльвинг. Дети, как ни странно, привязались к Феанорингам , а Маглора даже полюбили всем сердцем. Возможно, измученные совестью и Клятвой братья были напоследок недолго - но счастливы.
Появление Сильмарилла на небе вернуло - как пишется - братьям надежду-эстель. Однако, потеряв Амон Эреб, отвоевав с партизанским отрядом Войну Гнева, Маэдрос вынужден снова вспомнить о Клятве.
Эонвэ предлагает ему с братом отдаться на суд Валар. Маглор почти соглашается , но теперь уже Маэдрос давит на брата - " Мы же, безумцы, клялись Илуватаром и навлекли на себя Вечную Тьму, если не сдержим слова. Кто освободит нас? "
Интересно , что братья не пытаются обратиться к Эру - с молитвой, с просьбой. Непривычно? Невозможно? Во всяком случае, ужас братоубийства повторяется в четвертый раз. Маэдрос держит в единственной руке гениальное творение отца, в которое и он когда-то вложил частицу души, ощущает страшную боль в обожженных пальцах - и понимает, что все его страдания были напрасными - прощения нет.
Огненная трещина в теле гибнущего Белерианда принимает его защитника, проклятого и виновного, верного Клятве до смерти. С его гибелью закончилась целая эпоха.




Прослушать или скачать Фирнвен Пепельный вальс бесплатно на Простоплеер

@музыка: Фірнвен Пепельный вальс

@настроение: нормальне

@темы: сильмовське, лорди

---

Ілюстрація до Історії Государства Російського.

Читаючи Карамзіна, вичитав у нього про національний склад військ під час Ливонських воєн Івана Грозного. Трохи повторюся
Московські війська - русские, князья Черкесские, Шевкальские, Мордовские, Ногайские, Царевичи и Мурзы древней Золотой Орды Казанский и Астраханский (ясна річ з військами)
Супротивники - Ляхи, Славяне Галицкие, Волынские, Днепровские, (фактично вся Україна), Кривицкие( Бєларусь), Немцы, Венгры (Німці і Мадяри - як союзники Стефана Баторія) и коренные Литовцы.
Так от - натрапив на несподівану сучасну ілюстрацію до цього милого факту.

дивитись тут і не дуже лякатись

Цей хлопець міцно застрягнув у середньовіччі десь поруч з Іваном Грозним.

@музыка: "Повстанський комарик" фольк

@настроение: і сміх і гріх

@темы: білочки

---

Привітальне

Поздравляю  Narwen Elenrel с Днем Рождения! Желаю удачи, радости и счастья, здоровья и силы. И дарю стихотворение Эстер Эленриэль

* * *

...Orofarne, lassemiste, carnimirie...
JRRT, "The Two Towers"

Осенью этой будет опять рябина
Горькой, прохладной и терпкой - как наша память.
Много чудесных миров, но один - любимый:
Словно рубин в серебро, в наши песни впаян.

Словно рубин в серебре эта гроздь меж листьев,
(Зря ль говорят - lassemiste? Взгляни получше!)
Эти рубины - живые. Сорви... Боишься?
Как бы мы снова не упустили случай...

Гроздью, звездою, тропинкой меж красных сосен,
Путь открывается - тонкий, как запах дыма.
Как распознать его, что нам укажет способ?
Точно - любовь...
может быть - тоска...
никогда - гордыня.

Гроздь - это путь. Открывается перед нами
Много чудесных миров. Но один - любимый:
Тот, где мы ныне. Как сразу-то не признали
Мир тихой осени, сумерек и рябины?


Посмотреть на Яндекс.Фотках

И песня несравненной Тэм


Прослушать или скачать Море хранит нашу память... бесплатно на Простоплеер

@темы: ПЧ і роззява Ноло

---

А що я знайшов...

18.10.2013 в 19:30

Пишет  Anihir:

Прекрасное

17.10.2013 в 23:20

Пишет  Contessina:

Клип по фильму "Леди-ястреб" на "Їхав козак за Дунай"

@музыка: Їхав козак за Дунай (фольк)

@настроение: прокачується

@темы: українське, кліпи

---

Були і є відважними

Нічого не тямлю у соціоніці, але нещодавно трапився мені соціонічний аналіз... України. Автор з соціонікою у руках доводить, що українці не здатні на рішучі дії, війни, опір, при чому цей діагноз у нас трохи не з Київської Русі) З цього приводу згадався також один мій приятель з дайрів, котрий чомусь весь час намагається мені довести те саме, тільки з історією від академіка Толочка у руках.
Однак мироздання завжди надсилає необхідне саме у той час, який потрібно. Ось цей есей про наших прямих предків просто зігрів мені душу) Звичайно, приятель знову скаже, що це все вигадки, а насправді бідолашні слов'яни зі слізьми на очах благали варягів прийти і володєті, але есей гарний і розумно написаний.

історичні цікавинки

На мій погляд, шкідницька діяльність "псевдоісториків", котрі розповідають версії про те, що слов'яни захопили увесь світ і навіть Будда був слов'янином, спричинила те, що деякі дійсно важливі питання стосовно слов'янства залишаються вартими уваги. Наприклад це версія про "відсталих" слов'ян, котрі і меч не тримали в руках до Х століття породила оту саму теорію "слов'ян - унтерменшів", якій деякі історики (а українські майже всі, окрім деяких унікумів, які кинулися у іншу крайність, що ледь не всі люди пішли від слов'ян) досі підтримують.

Основа тверджень про "нездатних слов'ян" заслуга всеціло трудів грека Прокопія Кесарійського. Він описував слов'ян, як відсталих аграрієв, ні на що особливо не здатних з типовим "примітивним народовладдям" (це його вислів). І от такий вигляд слов'ян. Але ті хто прийняли дану тезу ігнорують інші джерела. Хоча колега-земляк Прокопія, Менанд Протектор подає цікаву історію. Візантійський імператор Тіберій ІІ просить кагана Аварского каганату вгамувати слов'ян (типова тактика візантійців в усі часи - натравлювати всіх на слов'ян). Цікаво вже, адже якщо згідно з Прокопія вони були "затуркані нездари", що так турбувало греків? І далі ще цікавіше. Каган відправляє послів до князя склавинів Давріта. І де ж "примітивне народовладдя" Прокопія, якщо є князь? І що саме головне, на вимогу кагана підкоритися, Давріт відповідає:

«Родился ли на свете и согревается ли лучами солнца тот человек, который бы подчинил себе силу нашу? Не другие нашею землею, а мы чужою привыкли обладать. И в этом мы уверены, пока будут на свете война и мечи»

А потім Давріт за проявлене до нього нахабство, наказує вбити аварських послів. Нічого собі так затуркані аграрії. Моральна сторона наших предків насправді справа десята (хоча якщо вірити Менандру, то аварські посли проявляли явну неповагу до Давріта, а в ті часи честь ще щось та й значила).

Далі ще цікавіше, менше ніж через сто років візантійські хроніки показують нам "затурканих аграрієв" на чолі з князем Ардагастом не де-небудь, а біля стін Константинополя. Взяти Константинополь Ардагаст не зміг, але ганебний мир імператор Маврикій був змушений укласти з Ардагастом та аварським каганом (тут вони вже діяли як союзники). В 590 році хроніки повідомляють нам, що Маврикій вирішив помститися склавинам і пішов війною на князя Пірогаста (скоріш за все сина Ардагаста), але відхватив добрячих люлей біля ріки Гелібакій.

Ще близько ста років Візантійці натравлювали аварців на слов'ян, але вже у 7 столітті венеди на чолі з князем Само повстають проти влади аварців і повністю знищують каганат. Як каже нам "Повість временних літ" не залишилось від них не племені, ні потомства. До речі хороброго вождя венедів якогось герця причисляють до гало-римлянів, хоча це лише думка фінського філолога Мікколи, яка чомусь стала провідною. Хоча знову ж таки не увага до джерел. Германська хроніка "Наверення баварів і хорутан" стверджує, що він був слов'янином.

І ось вже після падіння аварів бачимо слов'яни повністю витісняють греків з Балкан і захоплюють навіть Пелепонес. Патріарх Миколай ІІ нам каже:

218 лет славяне хозяйничали в Греции, и римляне не смели вообще показываться на Пелопоннесе

Ще вони під головуванням князя Само зуміли наваляти і франкам на чолі з Дагобертом І в битві при Вогастисбургом і після цього завоювали всю Тюрінгію, котру Само приєднав до своєї держави.

Загалом, як бачимо, не хилі такі "відсталі аграрії", які ганяли авар, греків і франків.

Ще цікава річ стосовно племені вандалів. Доволі не зрозуміло, чому це вандали стали вважатися германським племенем? Хто нам про це каже? Ну каже про це Тацит в "Походження германців", але чесно кажучи він слабо розрізняє германців і слов'ян. А ось наприклад Іордан розділяє германців (готів) і вандалів, він описує як готи, вийшовши зі Скандинавії підкорили собі вандалів і ругів (про них також поговоримо). Ще можна почитати Прокопія Кесарійського, але яка віра йому, я вже показав. Про його знання в германцях може свідчити те, що він аланів ототожнював з готами.

Ну добре, Іордан відомий своїми неточностями. Але є ще Гельмонд зі своєю "Слов'янською хронікою". Він пише:

Там, где кончается Полония, мы приходим к обширнейшей странетех славян, которые в древности вандалами, теперь же винитами, или винулами , называются.

А є свідчення Мавро Орбіні, який пише в "Історіографія народу слов'янського":

Так, к примеру, Блонд говорит, что вандалы, названные так по имени реки Вандал, впоследствии стали называться славянами.

Є унікальний довод на користь того, що слов'яни не могли бути вандалами, бо "вандали це войовниче плем'я, слов'яни такими не були". Ну дійсно, як могли слов'яни завоювати частину Італії, частину Іспанії і Західну Африку? Ну а частину Греції змогли ж. Балкани змогли. Розтрощити Аварський каганат змогли ж. Та й це не теза, як я вже показав, характером слов'яни мало чим відрізнялись від готів. Мавро Орбіні свідчить, що в його час в 17 столітті досі слов'янської крові князі правлять у деяких землях Італії. Ну якщо знати пройдешні події він міг і не знати, то вже сучасність знав точно.

Є цікаве свідчення монаха-франсисканця від 13 століття Гійома де Рубрука, який описуючи свою мандрівку до татарського хана, не оминув і слов'ян:

Язык русских, поляков, чехов и славян один и тот же с языком вандалов, отряд которых всех вместе был с гуннами

Можна ще на доказ привести Великопольську хроніку, але не буду, бо вона доволі таки не точна і містить безліч
помилок, наприклад відносячи гунів з уграми до слов'ян, чого бути не могло.

Щодо археологічних даних, то ту не все так однозначно. Радянський археолог Сєдов В.В. довів, що Пшеворська культура в Польщі (місця початку міграції вандалів) має чіткі ознаки слов'янської, а ось наявність германських ознак, на підставі яких німецькі археологи відстоюють германське походження вандалів, Сєдов пояснював міграцією крізь ці землі готів. Що до речі і описує Іордан. Більш обережні історики кажуть про синтез "слов'яно-германського" походження вандалів
Та сама історія і з ругами. Про германське походження ругів писав Клавдій Птолемей, але насправді він сам мало розбирався "хто кому Рабіновіч", то всі землі, де поруч мешкали германці і слов'яни, об'єднав в одну Велику Германію.

Другим свідком був...все той же Прокопій. Я думаю ми вже маємо причини йому не довіряти.

А ось Іордан чітко відділяє ругів від германців. Так, я знаю, що Іордан не саме надійне джерело, але не менш надійне ніж Прокопій. Тому питання відкрите. А ось що цікаве, це те, що всі історики визнають, що острів Рюген має свою назву саме від походження ругів. А на острові Рюген було...слов'янське святилище Свентовіда, найбільш святе місце всіх слов'ян. Документи нам кажуть, що ще в 8-9 віках новгородці творили паломництво на острів Рюген. Відомо, що навіть чехи після хрещення туди їздили. "Раффентшельский митний устав" чітко дає зрозуміти, що руги були слов'янами. Є версія, що начебто спочатку там жили руги германці, потім їх потіснили слов'яни, а назва залишилася. Все добре, от тільки як пояснити, що Регінон пише, що епископ Альбрехт їздив до "княгині ругів Ольги"? Можна були місцевих ругів сплутати, але навіщо народ Русі за "три дев'ять земель" величати ругами? І не тільки німці. Наприклад англійський єпископ Роджер пише про Едуарда Вигнанця:

"бежал из этой земли в землю ругов, которую мы называем Руссия".

Отже германське походження ругів тримається тільки на Прокопії і Клавдії, але їхній рівень розуміння різниці між германцями та слов'янами залишає бажати кращого. І притому ігноруються дані самих германців.

І ще цікава історія з варягами. На думку багатьох норманістів сумніву немає - скандинави. Це так руси називали норманів. Є тоді питання, чого про них йде мова в Візантійців, котрі їх називають "варангами". Може в русів варяги це більш пізня калька з грецького? Може, от тільки греки розрізняють варангів і норманів. Більш того, розрізняли їх і руси. "Повість временних літ" нам каже:

Ляхи же и пруссы, чудь сидят близ моря Варяжского. По этому морю сидят варяги: отсюда к востоку до пределов Симовых, сидят по тому же морю и к западу — до земли Английской и Волошской. Потомство Иафета также: варяги, шведы, норманны, готы , русь, англы, галичане, волохи, римляне, немцы, корлязи, венецианцы, фряги и прочие

Тобто руси не тільки розрізняють норманів і варягів, а навіть норманів зі шведами. Балтійське море називалось Варяжським і згідно з літописцем там сиділи варяги-руси. Про "сидячих варягів-русів" нам каже "Житіє святого Оттона Бамбергського", де сказано, що в них навіть держава є - Рутенія. Дике і войовниче плем'я кажуть нам германці. Більш того, коли руси разом з прусами і поморами напали на Польщу, король Польщі Болеслав уклав з ними перемир'я і щоб скріпити мир оженився на дочці рутенського короля Святополка Сбиславі. Дивні як на норманів імена - Святополк і Сбислава.

Я думаю не треба дуже сильно винуватити древніх істориків (окрім Прокопія, хіба-що) в тому, що вони часто плутали германців і слов'ян. Насправді тоді не було чіткого розділу між ними. Міжплеменні шлюби і взаємність культур свідчать, що в той час етнічної сегрегації між собою в них не було. В той же час, як не можна казати про взагалі відсутність етнічної самосвідомості в германців і слов'ян, адже скажімо літописні дані нам кажуть, про неприязнь до аланів або до аварів була саме етнічною ознакою і не дивлячись на доволі часті спільні воєнні дії, розрізнення між собою вони вбачали чітке. А з германцями було складніше. Водорозділ в цих землях пішов на релігійному ґрунті. Відомо, що ряд германських джерел називає слов'янами...саксів. Навіть мій патріотизм, навряд чи змусить визнати, що є хоч один довод на користь того, що сакси були слов'янами. Це чітко встановлений факт, що вони були германцями. В ті часи слов'янами почали часто називати просто всіх язичників, адже вони хрестилися пізніше. Це змусило і деяких істориків плутатись в своїх свідченнях, як того ж Мавро Орбіні, котрий взагалі германцям права на існування не лишає, навіть приписавши слов'янству готів.

Як бачимо, слов'яни були достойними дітьми свого часу, виявляючи неабияку мужність і в той же час маючи не аби-яку працьовитість. Вони мали всі принади і вади свого часу, а отже міф про слов'янську "кроткість" лише міф і не більше. Не зрозуміло тільки одне, навіщо сучасні історики продовжують лінію ворога слов'янства Прокопія, підхоплену німцями для мотивації своїх солдат у війні проти слов'ян, про бездарність і слабкість слов'янства? Унікальна ситуація коли інші етноси вигадують собі перемоги, ми навпаки усіляко принижуємо власний рід, стверджуючи, що на перемоги не здатні? На такому фундаменті державу не побудувати. (с)
Автор - Lost_paradise

@музыка: Оргія праведників "Последний воин"

@настроение: проблематичне

@темы: українське

---

Світ Стругацьких

samlib.ru/s/stoptannye_kirzachi2/index_13.shtml - конкурс фанфіків

samlib.ru/k/kirpichew_w_w/trudnobitreboi.shtml - і ще один лембас фік

Як то завжди буває - варіації на тему набагато гірші від оригінальних творів. Однак, для загального розвитку...

@музыка: нема

@настроение: безсоння

@темы: літературне

---

Цуренівські сонети

Вибрав, як мені здалося, найкращі



Прощальный сонет Цурэна

Как лист увядший, падает на душу
Из старой книги вырванный листок.
Настала осень мира. Злая стужа
Уже переступила наш порог.

Я падал под колеса, но не смог
Зловещей колесницы бег нарушить.
Что перед нею вязь словесных кружев
И на листе увядшем жилки строк?

Как страшно знать, что сбудется потом!
Как страшно жить! Как страшно знать о том,
Что ход времен сильнее человека!

Грядет зима под свист лихих ветров,
И жирный пепел будущих костров
Укроет мир застывший черным снегом.
(И. Шубина)

Пора прощаться

Как лист увядший падает на душу,
Как дождь с размаху хлещет по стене...
Пора прощаться. Этот мир недужен,
Иль дело в нас, но только счастья нет.

Пора прощаться, уходить вовне,
На волю, вон отсюда, прочь, наружу,
Надеясь этой выходкой нарушить
Условье равновесия теней

И вырваться из зыбкой паутины.
Но счастья нет. Чужие палестины
Иль наши - все равно. Земля людей

Пропитана осеннею печалью.
Мир на исходе, а октябрь в начале,
И льется долгий дождь, и тает день.

(И. Шубина)

Как лист увядший падает на душу
всей пятерней! От боли одурев,
душа рванет и выпрыгнет наружу.
Как тяжелы листы с твоих дерев,
Отчизна, как воняют гнилью рясы
твоих попов. Как блещут медью лбы
твоих вельмож. Ты любишь наше мясо
и нашу кровь. В пустых глазах толпы -
грядущего пожарища сполохи.
И, глядя в нас, дрожит от страха тьма.
Куда деваться, если у эпохи
ни совести, ни чести, ни ума?
И я уйду. Не потому, что трушу,
а потому, что воздух твой нечист...
...Как лист увядший падает на душу,
душа, сорвавшись, падает на лист.

(И. Зеленцов)

Как лист увядший падает на душу,
Так медленно кружит моя печаль
О нас, оставивших родную сушу,
И кораблях, навек ушедших вдаль.

Бежим: кто от обыденности серой,
Кто в поисках удачи и... кто как.
Заложники судьбы - мы ищем знак...
Ветра струной натягивают нервы.

...В чужую жизнь нас выплеснет прибой,
Мы с новой повстречаемся судьбой,
А ностальгию будем жечь в каминах.

Немногие вновь обретут покой.
И с гиблою подружимся тоской,
И жизнь покажется нам очень длинной..
(Н.Седых)

@музыка: Арія Закат

@настроение: меланхолічне

@темы: літературне, поезія

---

Парламентарії

Заява Чечетова:
Комуністи і регіонали залишили Верховну Раду, тому що опозиція скандувала фашистські гасла "Слава Україні" і тому подібне.
Но комментс... І ці дебіли сидять в українському парламенті.

@музыка: Нема

@настроение: І сміх і гріх

@темы: Особисте

---

"Там десь далеко на Волині створилась армія УПА"

ВОЛИНЬ

Тихі місця, оспівані Стефановичем

Забула рінь лінивая Горинь,—
От-от зовсім затримаються води...
Десь у лісах спинилися підводи,
По саму вісь втопившись у дряглинь...

Тече униз розтопленая синь
На стріхи хат, на ниви і городи...
І сплять Садки, Кургани, Гориньгроди,
І спить уся сонливая Волинь.

Здається, й час зімкнув свої повіки,—
Ніколи більш не литимуться ріки,
Вози навік загрузли у багні...

Як увірвать годину цюю млосну,
Як закричать в цій важкій тишині,
Щоб раптом все прокинулося зо сну?

***

«Всі враз!» — Як розрив гранати,
Як гострий короткий стріл
Мов меч, що руба навпіл,
Десь тяжко брязнув об ґрати.

Всі враз, всі сорок соколіх,
Всі сорок мільйонов серць —
І, втихши, побачать герць
Прапори ворога долі.

Ол. Стефанович


Прослушать или скачать МНК Хлопці з лісу бесплатно на

@музыка: МНК "Хлопці з лісу"

@настроение: святкуємо

@темы: українське, поезія

---

Прийшло до голови...

Чому нолдор тихо погодились з забороною квенья?
Тому що усі вважали себе винними - і ті, хто приймав участь у подіях в Альквалонде, і ті, хто не пролив ні краплі ельфійської крові. Вони й самі культивували в собі почуття провини, а тут іще такий підходящий випадок "постраждати".
Цікаво, що це всенародне каяття і загальна відповідальність характерні для ельфів-"агресорів", а постраждалі телері стоять на позиції "не забудемо, не пробачимо".

@музыка: "Океан Ельзи" Лети моя пташко...

@настроение: сумне

@темы: сильмовське

---

І тут до мене дійшло...

Останнім часом у френдстрічці багато постів про гендерні проблеми і сексизм. Зробив висновок, що я не хто інший, як сексист доброзичливий звичайний.

Згідно Вікі - Доброжелательный сексизм


Сексизм не всегда принимает открыто враждебные формы. Зачастую для оправдания дискриминации женщин используется риторика заботы. Как отмечают феминистки, доброжелательный сексизм «описывает женщин как чистые, хрупкие создания, которых нужно оберегать, защищать и восхищаться ими, и чья любовь необходима любому мужчине, чтобы оставаться мужчиной. Такая идеализация женщин автоматически подразумевает: женщины слабые и они обязаны исполнять традиционные женские роли». Важную роль в риторике доброжелательного сексизма играют отсылки к материнству. Например, представление о том, что женщина как мать или будущая мать нуждается в особой заботе, использовалось для мотивировки списка запрещённых для женщин профессий, принятого в СССР и сохранённого в современной России.

На бытовом уровне доброжелательный сексизм проявляется в том, что принято называть галантностью или рыцарским поведением. Феминистки критикуют такие традиционные нормы этикета, как требование к мужчинам уступать женщинам место в транспорте, открывать дверь, подавать пальто или платить за них в ресторане. Они указывают на то, что такие мелкие знаки внимания никак существенно не улучшают положения женщин, не дают им больше власти или ресурсов, но при этом сокращают для женщин возможности к сопротивлению: доброжелательный сексизм не только доброжелательно описывает женщин, он обещает им, что мужская власть будет применяться только им на благо, если они будут поддерживать высокое положение мужчин в обществе.

Оберігати, захищати і захоплюватись... А не саджати на трактор і не посилати тягати шпали.
На жінку-президента я згоден, але жінка, яка лопатою кидає асфальт, викликає бажання дати її начальству цією лопатою по голові.

@музыка: нема

@настроение: походне

@темы: білочки

---

Читальний зал

Читаю Мережковського "Юліан Відступник".
Слів поки що нема - забило дух. Рецензія потім, потім...

Філософ Ямвліх і майбутній імператор Юліан

Ямвлик, бледный, как полотно, с потухшими глазами,взял за руку Юлиана и отвел его в сторону.
- Посмотри, видишь - двое? Это доносчики Констанция. Твоего брата Галла увезли уже в Константинополь
под стражей. Берегись! Сегодня же пошлют донос...
- Что делать, учитель? Я привык. Знаю: они давно следят за мной...
- Давно?.. Зачем же ты мне не сказал?
И рука его дрогнула в руке Юлиана.
- Чего они шепчутся? Смотрите-уж не безбожники ли это? Эй, старикашка, пошевеливайся, дров неси! -закричал им оборванец, который чувствовал себя победителем.
Ямвлик шепнул Юлиану:
- Будем презирать и покоримся. Не все ли равно? Богов не может оскорбить людская глупость.
Божественный взял полено из рук христианина и бросил в костер. Юлиан не верил глазам. Но доносчики смотрели на него с улыбкой, пытливо и пристально.
Тогда слабость, привычка к лицемерию, презрение к себе и к людям, злорадство овладели душой Юлиана. Чув-
ствуя за спиной своей взоры доносчиков, подошел он к связке дров, выбрал самое большое полено и после Ямв-
лика бросил его в костер, на котором уже таяло тело искалеченной богини. Он видел, как расплавленное серебро
струилось по лицу ее, подобно каплям предсмертного пота; а на устах по-прежнему была непобедимая, спокойная
улыбка.


Ніщо не міняється під сонцем... Ех, філософи...

@музыка: нема

@настроение: нормальне

@темы: літературне

---

Красиве

Цей малюнок у мене чомусь асоціюється з Нолофінве та Анайре. Щоправда, асоціаціям заважає занадто коротке волосся персонажа. Автор - jankolas, її малюнки неймовірно чудові - навіть ті з них, котрі не по Толкіну, в гармонії з ним і ще з кількома моїми улюбленими творами. В якості натхнення на майбутнє)

***
Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!
Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

***
У світі злому і холодному,
де щастя зіткане з прощань,
чи ми пробачим одне одному
цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п'янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.

Ліна Костенко

@музыка: нема

@настроение: гармонійне

@темы: сильмовське