Зимова кампанія

Говорив. що більше ніколи - а ви мені не вірте. Краще переходьте на українську сторону...

@музыка: П. Зібров Мертві бджоли не гудуть

@настроение: нормальне

@темы: ФБ

---

Розчулення пост

Фінвіони та їхні первістки

@музыка: Х-Л Мерлін Аргентинські мелодії

@настроение: розслабився

@темы: сильмовське

---

Подорожнє

Ніколи не був фанатом автомобілів, і завжди оцінював їх з точки зору зручності і швидкості. Але в подорожуванні, коли вже перейдено рубіж виснаження, сонливості й напруження є щось медитативне. Почав розуміти американців з їхніми наліпками на багажнику - господи, коли візьмеш мене живцем на небо, нехай хтось сяде за моє кермо)

@музыка: Оргія праведників СМС

@настроение: Подорожнє

@темы: Особисте

---

Дев'яте коло пекла

На третій левел як завжди треба було приготувати або страшне, або непристойне, або те і те разом. Цей драббл - про страшне, тому нервовим під кат краще не ходити. Там про людину,котра за життя опинилася у пеклі. За зраду - при чому зробити чоловік хотів як краще, принаймні він вважав, що так краще, а що вийшло - краще не згадувати. Майже гоголівським закінченням драбблу завдячую батькові нашому кошовому.

Название: Девятый круг ада
Автор:  nolofinve
Бета:  Луче Чучхе,  virago
Размер: драббл (859 слов)
Пейринг/Персонажи: Иван Нос, Остап Соломаха, жители Батурина
Категория: джен
Жанр: драма
Рейтинг: NC-17
Краткое содержание: Козачий полковник Иван Нос предал жителей Батурина и оказался при жизни в аду...
Примечание: драббл основан на историческом событии - взятии города Батурина, ставки гетмана Мазепы, российскими войсками под командованием князя Меньшикова

Они приходят каждую ночь.

Днем он не сидит на месте. Блуждает кругами, ко всему безразличный, меряет шагами окрестности усадьбы. Он сед и немощен, тяжело опирается на палку, говорит сам с собой, хмурит кустистые брови, посмеивается недобро в длинные усы. Слабые от старости ноги несут его неведомо куда.

Но ему не скрыться.

Слуги ходят за паном следом, боятся, упадет старик и шею свернет. Пани Анастасия молит Христом-Богом, чтобы не сводили с мужа глаз, потому что совсем он из ума выжил.

Заезжал в усадьбу господин Протасьев, царский стольник, резидент государев в Украйне, око государево. Осмотрелся наскоро, примечательного не нашел. Тихая Голубевка, жалованная Ивану Носу изменником Мазепой, по весне утопает в буйной зелени и вишневом цвету, время здесь будто замерло. Имение — хутор себе как хутор, на старосветский лад. Старшины в Украйне ныне соперничают в роскоши, всюду новые веяния, а здешний хозяин верен дедовским обычаям. Вернувшись в ставку гетмана Скоропадского, отписал стольник в Петербург: «Прилуцкий полковник Иван Нос совсем выжил из ума, дряхл и глуп зело». И тут же присоветовал Носа на должность генерального судьи. Только кривился, когда вспоминал, как хозяин Голубевки к вечеру будто ожил, щедро наливал гостю вино прямо в супницу, нашептывал, озираясь:

— Мойте, мойте руки, слуга государев. Кровь, она отмывается тяжело.

Царев стольник запивал брезгливость свою перцовой настойкой.

Что поделать, не дневные гости изводят пана Ивана, а ночные. И вон, снова рассаживаются за столом.

Батуринский полковник Чечель с трудом пристраивает на скамье свое переломанное на колесе тело: желтые кости торчат из почерневших ран, лицо поклевало воронье, рот распялен в беззвучном крике, и зубы оскалены. Налегает Чечель на соленые грибы, больно любил их покойник. Рядом Кенигсек, артилерист-саксонец, прижимает к себе правой рукой седую голову с выколотыми глазами, а левой подносит к мертвым губам чарку. При жизни немец всегда носил аккуратный парик, оттого Иван не сразу и признал его в этом обрубленном туловище — а потом приметил знакомую бородавку у головы на левой щеке. Еще дальше на лавке батуринский мещанин Зинько. Перед смертью кол вышел у хрипевшего Зинька горлом, и теперь гость давится свежим хлебом. Растерзанная девушка присаживается рядом, лучше не смотреть, так, только краем глаза. Знакомое лицо — Иван Нос знал в Батурине многих, но у этой вьющиеся светлые волосы и вместо груди две запекшиеся до старого мяса кровавые раны. Никак клюквенным узваром не напьется. А еще детки присели за стол, держатся крепко за руки, рубашки могильной землицей присыпаны, за маковыми пирогами пришли.

Кенигсек предлагает пану Ивану чарку — и Нос до хруста впивается пальцами в край стола. Чтобы не протянуть руку, не взять. За окном лето, а тут холодно, как в ноябрьской могиле. В дверях толпятся еще, лезут, не упокоятся, без отпевания погребенные.

Говорит всегда только висельник с синим распухшим лицом, сотник прилуцкий Остап Соломаха. Этот ни крошки в рот не берет, воротит нос. Это его пан Иван послал к князю Меньшикову, чтобы показал тайный ход в город.

— Князь, — сипит Соломаха полусгнившим ртом, — ответил мне: "спасибо, хахленок". Вы говорили, пан полковник, что государевы люди не тронут мещан. Что князь пообещал и письмо написал своею рукою!

Пан Иван хочет крикнуть, что поздно было, прилетел уже царский приказ никого не щадить. Талдычил им еще в первый день — гиблое дело идти против царя, воевать с единоверцами и союзниками. А батуринцы взяли его в цепи, предателем объявили, к смерти осудили!

— Сразу надо было ворота открывать, Чечель, сразу. И тебе я, чертов немец, говорил, — пеняет Нос уже Кенигсеку, — а ты? «Гетьману Мазепе присягаль...» Разгневали государя. Не стыди меня, Остап-упокойничек, они сами виноваты. Что мне было, казни от них дожидаться? “Мы все здесь помрем, а войско в город не пустим…» Сказано — сделано.

С каждым словом холод сковывает пана Ивана все сильней, давит — не двинуться, не вздохнуть. Будто это на него наваливается со всех сторон тяжелая, стылая земля, ледяная. Он вмерзает в лед, как снулая рыба зимой, кровь останавливается в жилах.

— А гетман? — хрипит полковник из последних сил Остапу Соломахе. — Гетман тоже предал, всех предал, царю клялся, скольких прежде на смерть по царской воле отправил!

— Яко Иуда, — шепчет Соломаха, — яко Иуда я удавился. Пан полковник, вот и вам веревочка, вот она, берите. А гетмана вы увидите, там — встретитесь.

На обугленной груше повесился Остап, это полковник помнит ясно. Днем не может он добыть ни ножа, ни веревки, ни пистолета, жена его о том позаботилась. Слуги следят за старым хозяином усердно, следят и ночью.

Но никто не видит ночных гостей, кроме пана Ивана. И не докричаться панне Анастасии до мужа, не слышит он заверений, что жив подлец Соломаха и назначен войтом в Прилуках.

А гости приходят каждую ночь. Не дают спать. Ждут.

*

Через год сомнительная весть облетает Прилуки. В церкви тлеет противный шепот, а потом взрывается людским гулом, прихожане поспешно крестятся и качают головами.

— Вы слыхали? — переспрашивает дьяк громче. — В Голубевском-то приходе третьего дня пан генеральный судья Иван Нос будто бы помер, и ни духу в нем. Обмыли его, обрядили, как водится. Вчера привезли отпевать, а он возьми и встань из гроба живехонек. И в крик! Да так в саване и бежал чуть не до самого дома, и без всякой помощи, своими ногами. Страшная конфузия.

Шумят люди, дивятся. Молчит только прилуцкий войт Остап Соломаха, недобро усмехается, поглаживает усы, оглядывает горожан с подозрением. Не скажет ли кто непотребного, не посмотрит ли косо, не припомнит ли Батурин?

А что ему ад? Поживем — увидим.

український оригінал

Вони приходять щоночі.

Вдень він не сидить на місці, а все блукає довкола своєї садиби. Він сивий і немічний, важко спирається на палицю , говорить сам з собою, хмурить брови, посміюється недобре у довгі вуса. Слабкі від старості ноги несуть його невідомо куди.

Але йому не сховатися.

Слуги ходять за паном слідом, бояться, що впаде старий і шию зломить. Пані Анастасія молить Христом - Богом , щоб не зводили з чоловіка очей, тому що зовсім він з глузду з'їхав.

Заїжджав до садиби пан Протасьєв, царський стольник, резидент государів в Украйні, а простіше кажучи "око государеве" . Роздивився похапцем , нічого цікавого не знайшов. Тиха Голубівка , пожалувана Івану Носу зрадником Мазепою, по весні потопає у буйній зелені і вишневих квітах, час тут ніби застиг . Маєток - швидше хутір, облаштований на старосвітський лад. Старшини в Украйні нині змагаються в розкоші, все заводять на новий лад, а тутешній господар вірний дідівським звичаям. Повернувшись до ставки гетьмана Скоропадського, відписав стольник до Петербурга : «Прилуцький полковник Іван Ніс зовсім вижив з розуму, дряхл і дурний зело». І тут же порадив призначити Носа на посаду генерального судді. Тільки кривився, коли згадував, як хазяїн Голубівкі за вечерею ніби оживши, щедро наливав гостю вино прямо в супницю та нашіптував, озираючись :

- Мийте, мийте руки, пане царський слуго. Кров, вона відмивається важко.

Царський стольник запивав гидливість свою горілкою з перцем.

Та не денні гості дозоляють пану Івану, а нічні . І ось вони знову розсідаються за столом.

Батуринський полковник Чечель насилу прилаштовує на лаві своє переламане на колесі тіло: жовті кістки стирчать з почорнілих ран , лице подзьобане воронням , рот розтягнуто у беззвучному крику, і зуби вишкірені . Налягає Чечель на солоні гриби, дуже полюбляв їх небіжчик . Поруч Кенігсек, артилерист - саксонець , притискає до себе правою рукою сиву голову з виколотими очима, а лівою підносить до мертвих вуст чарку. За життя німець завжди носив акуратну перуку , і від того Іван не відразу і пізнав його в цьому обрубку - а потім примітив знайому бородавку на лівій щоці. Ще далі на лавці батуринський міщанин Зінько . Перед смертю паля вийшла у Зінька, що вже й кричати не міг, а тільки харчав, горлом, і тепер гість давиться свіжим хлібом. Розтерзана дівчина сідає поруч, хазяїн тільки поглядає на неї краєм ока, сполотнілий від жаху. Знайоме обличчя - Іван Ніс знав у Батурині багатьох - кучеряве світле волосся і замість грудей дві криваві рани. Чи можна заглушити цей біль узваром з журавлини? А ще дітки присіли за стіл, тримаються міцно за руки, сорочки могильної земелькою присипані, за маковими пирогами прийшли.

Кенігсек пропонує панові Івану чарку - і Ніс до хрускоту впивається пальцями у край столу. Щоб не простягнути руку , не взяти. За вікном літо, а тут холодно, як у листопадовій могилі. У дверях товпляться ще загиблі, лізуть невпокоєні, без відспівування поховані .

Говорить завжди тільки повішеник з синім розпухлим лицем, сотник прилуцький Остап Соломаха . Цей ні крихти в рот не бере, верне носа . Це його пан Іван послав до князя Меньшикова, щоб показав таємний хід у місто .

- Князь, - сипить Соломаха напізогнилим ротом , - відповів мені : "Спасіба, хахльонок " . Ви говорили, пане полковнику , що государеві люди не чіпатимуть міщан. Що князь пообіцяв і листа написав своєю рукою!

Пан Іван хоче крикнути, що пізно було, вже прибув царський наказ нікого не щадити . Говорив він ще першого дня облоги - пропаща справа йти проти царя, воювати з одновірцями і союзниками . А батуринці взяли його в ланцюги , зрадником оголосили, на смерть засудили !

- Одразу треба було відчиняти браму, Чечель, одразу. І тобі я, чортів німцю , говорив , - нарікає Ніс вже на Кенігсека, - а ти? « Гетьману Мазепі прісягаль ... » Розгнівали государя. Не сором мене , Остапе - упокійничку, вони самі винні. Що мені було, кари від них чекати? " Ми всі тут загинемо, а москалів до міста не пустимо ... » Сказано - зроблено.

З кожним словом холод сковує пана Івана все сильніше, тисне - не рушити, не дихнути . Ніби це на нього навалюється з усіх боків важка, промерзла земля крижана. Він вмерзає в лід, як заснула риба взимку, кров зупиняється в жилах .

- А гетьман? - хрипить полковник з останніх сил Остапу Соломасі. - Гетьман теж зрадив, всіх зрадив, царю присягався, а скількох перше на смерть згідно царської волі відправив!

- Яко Юда, - шепоче Соломаха, - яко Юда я повісився. Пан полковнику , ось і вам мотузочка, ось вона, беріть. А гетьмана ви побачите там - зустрінетеся.

На обвугленій груші повісився Остап, це полковник пам'ятає ясно. Вдень не може він добути ні ножа, ні мотузки, ні пістоля, дружина його про те подбала. Слуги стежать за старим господарем старанно і вдень і вноді.

Але ніхто не бачить нічних гостей, крім пана Івана. І не докричатися панні Анастасії до чоловіка, не чує він запевнень, що живий негідник Соломаха і призначений війтом у Прилуках.

А гості приходять щоночі. Не дають спати. Чекають .

***

Через рік сумнівна звістка облітає Прилуки. У церкві тліє гидкий шепіт, а потім вибухає людським гомоном, парафіяни поспішно хрестяться і хитають головами .

- Ви чули? - Перепитує дяк голосніше. - У Голубівському приході третього дня пан генеральний суддя Іван Ніс нібито помер, і ні духу в ньому живого не було. Обмили його, обрядили , як водиться . Вчора привезли відспівувати , а він раптом підвівся у труні. І в крик! Та так у савані і біг до своєї хати, своїми ногами. Страшна конфузія .

Гомонять люди, дивуються . Мовчить тільки прилуцький війт Остап Соломаха, недобре посміхається, погладжує вуса , оглядає городян з підозрою . Чи не скаже хто крамолу, чи не подивиться скоса, чи не пригадає Батурин ?

А що йому пекло? Поживемо - побачимо .

@музыка: нема

@настроение: якесь таке...

@темы: українське, ФБ

---

Про лося...

17.11.2013 в 13:21

Пишет  Elletrin:

смотреть дальше

@музыка: нема

@настроение: ніяке

@темы: сильмовське, білочки

---

Подільський Робін Гуд

Хоча "Лісовий король" це міні з 3 левелу, я завершив ним цикл казок, щоб усе було по порядку) А далі вже пішов суворий реалізм.
Отже - міді з 2 левелу. Одразу попереджаю, що історія для мене гвіздок, на який я вішаю свої оповідки. Вважаю, що українській літературі в цілому не вистачає отої легкості, з якою шановний метр Дюма та інші пристосовували історичні події до потреб своїх творів. Не вистачає авантурницького духу, і є якийсь незрозумілий (а втім цілком зрозумілий у минулому страх), що твір якимось боком вийде за офіційну версію історії.
Це оповідання - данина прочитаному колись у дитинстві роману М. Старицького "Кармалюк". Ні, це не фанфік - я майже не пам'ятаю книги, а перечитувати не було коли. Але Старицький був одним з небагатьох українців, котрі наважувались писати - ну не як Дюма, але принаймні як Вальтер Скотт). А тому, в пам'ять про отримане колись задоволення, я написав авантурницьке оповідання, основане на реальній біографії знаменитого подільського розбійника, але прикрашене і оброблене в дусі Дюма-старшого.
Існують перекази, що Кармалюк часом являвся до майбутніх жертв, перевдягнений у форму російського офіцера, і навіть спілкувався з панами французькою мовою. На цій легенді і виникла моя задумка - оповісти не просто про розбійника, а про освіченого кріпака, фактично раба, котрий не в змозі миритись зі своїм станом.

український оригінал "Місце у житті"

Огюст Дорвіль, поет і філософ, доволі часто навідував свого хворого приятеля. З Андре вони зійшлися на грунті любові до свободи та Стародавнього Риму, від якого обидва були у захваті. Ідеали свободи давно вже втратили свій колишній блиск, однак захоплення Римом у наполеонівській Франції не вигасало, тільки зараз в моді була не республіка Гракхів, а Імперія Цезаря.
Дорвіль та Андре, однак, більше шанували республіку. Корсіканський цезар, на їхню думку, був занадто пихатим і аж ніяк не годився в правителі Імперії, якою поволі ставала Франція. Однак, Андре покладав на Наполеона певні надії — хоровитий юнак з графським титулом, которого насправді звали пан Анджей Пільговський, вважав, що імператор допоможе Польщі визволитися від російських кайданів та отримати незалежність.
Огюст обожнював ці розмови та суперечки. Польщею він, щоправда, цікавився мало — як і кожен щирий француз, для якого людей поза Францією просто не існує. Кожен, хто приїздив до Парижа, ставав французом, без сумніву. Як ось Андре, або його компаньон Жюстин.
Огюст спершу ніяк не міг визначити статус цього Жюстина в хазяйському домі. Прислуга у Андре вся була французькою. Жюстин займався діловодством, і Огюст вже знав, що лакеї боялися його немов чуми — іноземець рахував кожне су і суворо карав за спроби крадіжки. Однак, Жюстин начебто слугою не був, якщо зважити на рівень його освіченості та знання мов — Дорвіль був свідком, як він читав фоліант, написаний латиною, котру сам Огюст знав поганенько, незважаючи на свої римські захоплення, ну а вже знання старогрецької і взагалі було для француза нечуваним досягненням. Жюстин вільно говорив французькою, італійською, англійською та німецькою. Жюстін був надійною опорою хоровитому і байдужому до житейських справ Андре — без нього поляка лише лінивий би не обкрадав. Дорвіль зрештою вирішив, що Жюстин є бідним родичем графа, дворянчиком, котрий мандрує зі своїм покровителем і платить за стіл і дах над головою тим, що заміняє домоправителя.
Цього дня друзі говорили про свободу, рівність та братерство. Ця тема у Парижі вже була не актуальною, хоча часи, коли підгрунтям свободи були тисячі відрубаних голів, були зовсім недалеким минулим.
- Дідро сказав, що свобода — це внутрішній стан людини, - говорив Андре, кахикаючи у хустку, - я забув тільки... Жюстине, не пам'ятаєш?
Компаньон добув з полиці важкий фоліант і розгорнув його на потрібній сторінці. У суперечках Жюстин участи не приймав, тільки цитував на прохання графа то Вольтера, то Сен-Сімона, часто обходячись без книжок.
- Ага, ось, - Андре ткнув пальцем у сторінку, - свобода є внутрішнім станом людини, і не має значення, що вона живе в умовах несвободи.
- Я з цим не згоден, - раптом сказав Жюстин, - умови несвободи теж мають велике значення. Вони пригнічують. Яким би не був вільним дух, а світ усе ж таки бере своє. Коли я читав Светонія, то часто думав над тим, як почували себе оті греки, котрі були освіченими рабами римлян. В якому стані була їхня внутрішня свобода.
Андре чомусь розхвилювався. На щоках йому виступили плями і він різко сказав щось Жюстинові рідною мовою. Жюстин знизав плечима, усміхнувся і замовк.
Суперечка на цьому й закінчилася. Андре погіршало. Жюстин, попрохавши у гостя пробачення, відвів графа до спочивальні і послав лакея за лікарем.
- Шкода, - зітхнув Огюст, прощаючись з Жюстином, - невже немає надії?
- Надія є тільки на Бога, - сказав Жюстин і якось чудно перехрестився: справа наліво.
- Ви віруючий? - спитав Огюст, котрий був агностиком і пишався цим.
- Авжеж, - коротко відповів Жюстин.
- Граф напевно згадає вас у заповіті — ви стільки для нього зробили. Ви не бідуватимете.
- Я сподіваюсь на те, - сказав Жюстин, - тільки мені не гроші потрібні.
- А що ж? - здивувався француз.
- Воля, - відповів іноземець, - ота воля, котру месье Дідро так добре визначає у своїх творах.
Дорвіль здивовано подивився на Жюстина
- Я не розумію вас, - мовив, - це метафора?
- Ні, це гірка реальність, - відповів Жюстин, - я раб пана Анджея. Його власність — як оці стільці і крісла.
- Не розумію, - закліпав очима Дорвіль.- Хіба у Польщі...
- Пан Анджей — підданий Російської Імперії, - вияснив Жюстин, - він має там маєток. І кріпаків. Фактично — рабів, Дідро б це підтвердив. Я — освічений раб, котрий виховувався разом зі своїм паном з наказу старого графа Пільговського. Починав я з хлопчика для биття. Як у старі добрі часи.
- Ніколи не думав, що проміж поляками... - очманіло вимовив Дорвіль, - це ж середньовіччя.
- До того ж — я не поляк, - сказав Жюстин з легким усміхом, - я -русин. Це інший народ, котрий має свою власну мову і віру.
- Ви не схожі на московита, - здивувався Дорвіль ще більше, - мені доводилось бачити приїжджих звідти.
- Я не московит, - терпляче мовив Жюстин, - московити — це теж інший народ. Колись мої предки добре били і їх, і поляків, але доля була до нас немилосердною. Польща впала і стала частиною Росії, однак маєтності і кріпаки зосталися за поляками, хоча говорять, що московити поводяться зі своїми рабами ще гірше.
- Чому ви не покинули графа, коли опинилися уФранції? - спитав Огюст заскочено.
- Бо старий граф змусив мене присягнути на Євангелії,що я дбатиму про його сина, -відповив Жюстин, - і, в разі його смерті, привезу тіло до маєтку Пільговських, аби останній пагін роду упокоївся в родинному склепі. Я людина віруюча, месье Дорвіль.
За кілька днів граф Анджей Пигльовський упокоївся в Бозі. Жюстин, спокійний і розважний, простежив. щоб тіло було набальзамоване, вкладене в подвійну труну з дерева та металу, будинок продано, а челядь розраховано. Були найнятіі інші люди - кучер та двоє конюхів, котрі мали супроводжувати жалобний повіз.
Провести графа в останню путь на батьківщину прийшов лише Дорвіль. Він від усього серця стис Жюстину руку і спитав:
- Ви бачили заповіт?
- Ні, - відповів Жюстин, - але можливо... Я не стану ламати печатки - у раба теж є честь.
- У Андре є якісь спадкоємці?
- Є тльки зовсім далекий родич, - відповів Жюстин, - неякий пан Йосиф Пигльовський, офіцер на російській службі. Власне кажучи, він не є кревним пану графу, але рід вигас. Пан Йосиф може довести якусь віддалену ступінь спокревенства і оволодіти спадком. Судячи з того, що він, поляк, служить присяжним ворогам, він знайде гроші, і знайде, кому їх дати.
- Залишайтесь, - сказав Дорвіль, схопивши співрозмовника за руку у нападі раптового жалю, - такий розумний чоловік, як ви, знайде собі місце у прекрасній Франції.
- Це було б дійсно розумно, - мовив Жюстин, - але є така річ, як туга за вітчизною. У мене на Поділлі батьки і сестри. Я не бачив їх десять літ - рівно стільки я доглядав пана Анджея у Парижі.
Він сів на коня, і Дорвіль мимоволі замилувався гордовитою поставою і наче карбованим лицем з тонкими рисами. Жюстин махнув кучеру рукою, і чорний повіз з жалобними стрічками поволі рушив. За ним верхи потрюхикали найняті конюхи.
- Бувайте, месьє Дорвіль, - сказав Жюстин з усміхом, - щасти вам, і Франції. Вона прекрасна.
Дорвіль довго дивився йому вслід.
- Раб, - сказав стиха, - о Боже мій.
Вперше йому здалося, що у Римі, котрий він обожнював,свободи було набагато менше, аніж Дорвіль вважав до того. Принаймні, для освічених рабів.
***
Пан Добжанський ще раз обдивився з голови до стіп підтягнутого стрункого чоловіка у простому, але елегантому закордонному вбранні.
- В-в... Ти... Як, говориш, твоє ім'я?
- Кармалюк Устим Якович, - вияснив прибулий, - особистий слуга і компаньон його світлості, небіжчика пана графа.
"Пся крев, - подумав пан Добжанський, - трохи хлопа на "ви" не назвав. Іч, як зирить - розбестився по закордонах"
Сам пан Добжанський служив графам Пигльовським управителем, однак шляхетський гонор беріг пильно.
- Так от, Устиме, пан граф заповіту не залишивю
- Але пакет з печатками, - наполягав нахабний хлоп, - пан Анджей говорив, що тут юридичні папери...
- Тут різного роду довірчі грамоти, - вияснив Добжанський, аж дивуючись, чого він так довго розбалакує з цим Устимом.- Але заповіту нема. Напевне пан граф його не склав - але й то не дивно: спадкоємців-то не лишилось. А тобі воно за яким бісом? На ось тобі на горілку і паняй додому.
- Вельми вдячний, - сухо влонився хлоп. Не як підлеглий - як до рівного. - Але я непитущий.
З цими словами Кармалюк вийшов з управительського флігеля, і очманілий пан Добжанський почув тільки цокіт копит.
- Але ж козацька свиня! - вигукнув він обурено, - нахабна морда! Отак вони завжди - пан Анджей занадто потурав хлопу.
Кармалюк тим часом гнав розшаленілого коня по дорозі, що вела до Головчинців. Хата його батьків стояла край села. Вона мала добрий вигляд - Устим щороку посилав батькам якусь копійчину. Дещо прилипало до рук управителя, однак старий Яків Кармалюк нині вважався на селі багатієм, а дві його доньки - завидними відданницями.
Була неділя, і родина очікувала сина у дворі, за столом, вставленим скромними селянськими наїдками. Устим ледве зупинив коня перед оборою і зіскочив на землю.
- Ну? - спитав Яків, - не дав пан граф тобі вільної?
- Нема, - відповів Устим рівно, - ні вільної, ні навіть заповіту.
- Отакої, - буркнув старий, - лях він і є лях...
- Пан Анджей, - сказав Устим, зітхнувши, - дуже боявся смерти. Скласти заповіт для нього було все одно, що визнати - він приречений.
- Але вільну, вільну він міг тобі дати! - вибухнув Яків, - сину, послухай старого. Ти маєш коня, вбрання і гроші. Забирайся зараз же звідси геть! У ті свої закордони. Тебе нині не шукатимуть, бо нового пана ще нема, а управителеві не до нас, грішних. Нема тобі чого тут робити. Подивись на свого вороного - хіба його впряжеш до плуга? Здохне від туги.
- Ой, лихо, - захлипала мати Олена, а Устимові сестри стиха заголосили.
Устим сів на лаву і опустив голову.
- Тату, - сказав, - я ж всі ці десять літ мріяв повернутись. Марив, що пан Анджей врешті відпустить мене на волю, і заживу я тихим життям на власному хуторі, а потім і вас викуплю...
- Ти письменний, - сказав Яків, - такі книжки читаєш, що нам їх зроду-віку не втямити. Що було - те загуло, а прохарчувати себе ти завжди зумієш. Але не тут, синку. Хто-зна, що воно буде за новий пан, може така гидь, що захоче тебе зо світу звести за оці ось твої книжки та гонор. Не буде з тебе хлопа, доки й віку твого.
Устим і сам це розумів. Однак їхати кудись на безвість просто зараз він не міг.
- Подивимось, - мовив стиха, - може згодом. Я хочу знайти своє місце у житті, тату. Бог зробив мене селянином — хто я проти Божої волі.
"Згодом" розтяглося на довгий час. А потім їхати кудись вже стало неможливим.
Трохи не у перші дні свого перебування у Головчинцях, Устим вирушив до сусіднього села навідати родича та приятеля дитячих літ. Данило Різун на прізвисько Хронь нині був засмаглим веселим дядьком. Він пізнав Устима, з яким колись товаришував, поки того не забрали до панського двору, і з цікавістю слухав його оповідки про життя у чужих землях. І з не меншою цікавістю слухала прибульця Данилова сестра Докія.
Ось так і сталося, що Устим продав вороного, купив коників до плуга, заховав до скрині панський одяг та кілька книг іноземними мовами, і почав хазяйнувати. Батько допоміг йому звести поруч нову хату, а на звістку, що син зібрався посилати до Різунів старостів, тільки рукою махнув і сказав:
- Недарма козаки дівок на Січ не пускали. От і сина згубила дівка.
Мати Олена стиха раділа, що Устим буде нині весь час при ній. Майбутню невістку вона одразу ж полюбила всім серцем - а ну ж син зостанеться при жоні назавжди, і ні в які мандри більше не подасться. Хлоп... То й що, що хлоп - живуть же люди. Це тільки її Яків, непокірний та оприскливий, постійно згадує про давні часи, та про те, як його пращур у самого Богуна хорунжим був. І сина зіпсувала панська ласка - випроваджувала до двору дитину як дитину, а там його вчили чомусь непотрібному, а потім ще й відіслали в чужі землі на десять літ. Але тепер вона буде бавити онуків, видасть заміж дочок... Що ще потрібно для щастя?
Устим же і сам не знав, чим його привабила Докія. Щоправда, дівчина вона була розумна, метка, усе хапала на льоту - але ж цього мало було для чоловіка, котрий разом з паном графом штудіював римських істориків. Гарна? Дійсно - врода цієї подолянки могла зачарувати будь-кого, однак, чи досить для життя бік о бік самої вроди...
Але Докія заводила сумної пісні про козацьку долю, і серце Устимове тануло, мов віск.
Восени вони обвінчалися у старій дерев'яній церкві. Старий Яків запросив на синове весілля трохи не усе село. І потекло життя - тихе, непримітне, у праці й клопотах. А там і діти з'явились, двійко за три роки подружнього життя, на радість бабці Олені. Сестри Устимові повиходили заміж, і стара Кармелиха раділа, що нарешті уних все так, як у людей.
За ці три літа у маєтку змінився управитель і прибув новий господар - пан Йосиф Пигльовський. Те, що пана Добжанського було звільнено, пшло Устимові на користь - новий управитель, німець з роду, був абсолютно не в курсі його історії. Для нього родина Кармалюків була одною з сотень кріпацьких родин, а тому Устим з дружиною і жив собі у спокої, вчасно сплачуючи чинш, та відпрацьовуючи все, що належало. Пан Йосиф же тим більше не клопотався справами попередника. Він приїхав до маєтку, вийшов у відставку і одружився з небагатою шляхтянкою Розалією з роду Закревських. Пані Розалія була молода і гарна, а тому підстаркуватий Пигльовський цілував їй руці і виконував усі забаганки.
А пані Розалія нудьгувала.
Вмходячи заміж за багатія, котрий скоро мав зватись графом Пигльовським, Розалія навіть не уявляла, що їй буде так нудно. У Кам'янці, де вона жила, довкола панни весь час увивались то військові, то місцеві дженджики. У маєтку ж не було нікого, німець-управитель чипів над рахунками, а пан Иосиф на всі прохання перебратися на зиму до міста, тільки відповідав потульно:
- Хіба тобі тут погано, душко?
Пан Пигльовський, незважаючи на зовнішню простакуватість, був дуже ревнивим, і до міста перебиратись не хотів. Не влаштовував він і балів та прийомів від того ж страху, що "душка" наставить йому гілчасті роги. А тому пані Розалія цілими днями байдикувала, читала французькі романи, котрі виписувала з міста, і мріяла про якесь неймовірне кохання.
Коли пан Йосиф вибирався до Кам'янця у справах, пані Розалія часом веліла запрягати двоколку і їздила в гостину до сусідського панства. Гостини були доволі нудні - сусіди були багаті на незаміжніх відданиць і бідні на розум.
Якось увечері пані Розалія верталася з одного із таких гостювань. Кучер, хлопчина-підліток Терешко, зрідка підхльостував коней, котрі знехотя бігли польовим шляхом. Сонце вже сідало, і селяни потроху тяглися по домівках. Загледівши повіз, і пані у ньому, люди шанобливо зупинялись, а чоловіки скидали плетені з соломи брилі.
Розалія під заколисуюче хитання повозу думала про те, що її життя є невдалим, кохання пройшло повз, а все, що їй зосталося - це скніти тут, у загубленому між полів маєтку. ЇЇ Йозеф навіть не думав про те, щоб вибратись не те що за кордон, а навіть до Варшави. І нічого, ну нічого цікавого з нею не трапиться аж до кінця життя.
Сірий величенький заєць вистрибнув з жита, зляканий чимось, і метнувся просто під ноги коням. Ті схарапудились і понесли. Терешко над силу натягував віжки, але повіз все набирав швидкість. Перелякана Розалія вчепилася в сидіння. Нею метало з боку на бік, і пані почала розуміти, що добрим це не закінчиться.
Попереду з польової стежини на шлях якраз звертало двійко селян - чоловік та жінка. До чоловіка долинув вереск пані Розалії, котра вже зовсім втратила панування над собою. Він штовхнув жінку назад на стежину, а сам вибіг на дорогу.
Терешко тим часом впустив віжки, і вони волочились по пилюці за оскаженілими кіньми. Хлопчина волав "пробі" і його крик зливався з вереском його господині.
Чоловік став на дорозі. Повіз мчав просто на нього і до загального крику додався ще один зойк - кричала жінка на стежині.
- Устиме! Стережись! Устиме!
Селянин прихитрився зробити неймовірне - ухопитись обома руками за упряж. Коні звились на диби, якусь хвилину здавалося, що вони розчавлять чоловіка. Полотняна сорочка Устима тріснула по швах, м'язи здулися буграми. Але коні стали, і, хропучи, переступали з ноги на ногу, прислуховуючись до голосу свого приборкувача.
- Ах ви ж дурні... Ну дурні... Злякалися... Ну, тихше.
Зрештою, селянин пустив упряж і підібрав віжки. Зняв з козел тремтячого хлопчину і сказав:
- Бачиш тітку Докію? Паняй з нею у село, відлежуйся.
Селянка, у котрої через плече була перев'язь зі сплячою дитиною, підійшла поближче. Устим віддав хлопчині вузлика і два серпи.
- Дійдеш? - спитав у жінки лагідно. Та кивнула, ще тремтячи від зворушення. Устим заліз на козли панського повозу. Пані Розалія ледь чутно схлипувала.
- Все гаразд, пані, - сказав селянин не обертаючись, - зараз відвезу вас додому.
В маєтку, доки покоївки охкали над напівпритомною Розалією, її рятівник непомітно подався геть. Однак, пані, котра доволі швидко отямилась від переляку, зажадала взнати ім'я хлопа.
- Це, пані, син Якова Кармалюка, - доповіла стара економка, котра дбала про панський дім ще за життя старого графа Пигльовського та його сина пана Анджея, - той самий, котрий з небіжчиком молодим графом по закордонах їздив. Звати його Устим, і він вчений та письменний. У церкві Псалтиря читає - заслухаєшся. З паном Анджеєм джерготав хранцузькою і ще якоюсь. Старий граф взяв його у компаньони до сина, бо пан Анджей був кволого здоров'я і навчатись не дуже хотів, так Устимко йому для прикладу був. А потім пана Анджея лікарі послали лікуватись до теплого моря, і Устим поїхав з ним.
Заінтригована пані Розалія полізла до старого секретеру, де лежали папери Пигльовських. Там вона віднайшла щоденник графа, котрий підтверджував слова економки, і пакунок з листами, написаними чітким гарним почерком французькою мовою. В цих листах слуга і компаньон звітував перед паном графом про стан здоров'я його сина та їхнє життя на острові Капрі, куди пана Анджея відправили лікуватись. До листів прикладалися звіти про витрачені гроші. Листи перестали надходити в рік смерти старого графа, останній був з Парижу, куди перебрався молодший Пигльовський, коли став почувати себе краще.
- Чорт забирай! - тільки й сказала Розалія. Її зацікавив незвичайний хлоп. І тому вона звеліла управителеві викликати Устима Кармалюка до маєтку.
***
- А може б ти туди не ходив? - спитала Докія несміливо, - може обійдеться.
- Треба йти, - сказав Устим ледь насмішкувато, - пані віддячити хочуть.
Докія позирнула на чоловіка, і той погляд був похмурим. Ногою вона похитувала колиску, в якій спало немовля. Дворічний Василько, якого привела бабуня Олена, дрімав на лаві.
- Атож, - сказала Докія, - вона жінка пещена та розумна... А я...
- Докіє, - всміхнувся Устим, - та ти чи ревнуєш?
Докія звела брови і грізно насупилась.
- Я не говорив тобі, що ти схожа на античну камею? - спитав Устим з усміхом.
- Ні, - відповіла Докія все ще ображено, - а хто вона така, ота Камея? Вона гарна?Де ти її бачив?
- У музеї, в Римі. - Кармалюк підсів до дружини і обійняв її, - це така прикраса, з жіночим профілем. У тебе такий же гарний профіль, як і на камеї. А ти ревнуєш мене до пані, котра у профіль схожа на пацю.
Докія хихикнула.
- Однак, - зітхнула вона, - пані може вчитати отих книжок, що у тебе в скрині. А я лише темна хлопка.
- Але я навчив тебе руського письма, - сказав Устим лагідно, - і тепер ти можеш вчитати з Псалтирі незгірше за дячка.
- І написати своє ім'я, - сказала Докія гордо, - і твоє, і наших синів. Але ж цього замало. Як ти міг стільки всього вивчити?
- Старий граф, - заговорив Устим стиха, - взяв мене до двору як приклад для його сина. Приклад дурного хлопа, котрий нездатний до наук від народження. Але у мене могутня пам'ять. Я малим і сам того не знав. Навчитись читати для мене було за іграшку. Я запам'ятовував те, що написано на аркуші, лише перегорнувши сторінку. Навчителі пана Анджея диву давалися, але хвалити мене не можна було. А коли старий граф зрозумів, що помилився і хотів відіслати мене на село, Анджей спротивився тому. Він добре до мене ставився. Завжди.
- Я от часто думала, - зітхнула Докія, - якби у нас був свій гетьман, як за козаків, то ти був би у нього полковником. Як Богун, про якого любить оповідати свекор.
- А ти була б пані полковникова, - засміявся Устим, - ходила б павою і частувала всіх медом. Ну, не хвилюйся, радість моя, нічого не станеться. Пані просто хоче дати мені на горілку. За порятунок. Ото і все.
Розалія уже очікувала на рятівника. Вона прибралася, навіть вдягла на шию намисто з перлів. Те, що вона чепуриться задля хлопа, пані не лякало - вона давно мріяла про чоловіка в усьому залежного від неї. Економці вона звеліла, щоб Кармалюка провели до веранди, і поважно пройшла туди другими дверима.
Колишній компаньон пана Анджея був з біса вродливим. Смаглявий,вірніше не смаглявий, а з обпаленим сонцем лицем, як то буває у людей, котрі працюють на свіжому повітрі. Риси правильні, очі великі, вуста тонкі,вусики підківкою. А от погляд тих сіро-сталевих очей пані не сподобався. Хлоп розглядав її з холодною цікавістю - так само як колись її роздивлявся князь Чарторийський, котрий зволив навідати пансіонат бідних шляхетських відданиць, що знаходився під його патронуванням. Так то ж був князь. А це - хлоп.
- Я маю бути вдячною тобі за порятунок, - почала Розалія, вигідно всівшись у кріслі, - ті шалені коні...
- Але ж все обійшлося, - стенув плечима хлоп
- Ось маєш винагороду, - Розалія посунула по столику невеличкого гаманця, - для твоєї родини. Ти одружений?
- Жонатий
- Діти є?
- Синів двоє.
- Ти не дуже чемний, - засміялась Розалія, - а де "ясна пані"? Я ж твоя господиня.
Кармалюк промовчав.
Я про тебе все знаю, - сказала Розалія змовницьки, - ти колишній довірений слуга Анджея Пигльовського. Сідай отам в кутку, і розкажи мені, де ти з ним бував. Я не була в Парижі, і на Капрі теж...
Устим зітхнув і почав розповідати. Те, що він сидить в присутньости пані, нагадало йому часи, коли він вважав себе вільним і поводився як вільний. Жіноцтво по закордонах не гребувало ним, Устим жінок теж не цурався, а тому одразу зрозумів, чого бажає від нього пані Пигльовська. Новий хазяїн маєтку з вигляду був схожим на зморшкувату мавпу — не дивно, що пані задивляється навіть на хлопа. Однак Кармалюк розумів — цього не буде. І навіть не через Докію. Бути рабом-наложником він не бажав.
- Як цікаво, - зітхала Розалія, - кажеш, що бачив самого Наполеона?
- Так, коли він повертався з Італії. Весь Париж вийшов на вулиці. Імператор гарний з виду, більше схожий на італійця, ніж на француза.
- А як вийшло, що ти так добре знаєш мови?
- У нас з паном Анджеєм були одні вчителі, - всміхнувся Устим.
- Ось що, - сказала Розалія, - такого розумного чоловка гріх тримати на польових роботах. Місце управителя зайняте, але згодом... А поки що я призначаю тебе пригінчим.
- Ні, - сказав Кармалюк, - дякую, але я того не бажаю.
- Розалія закліпала очима. “Не бажаю”. Але ж не чортів хлоп...
- Але чому?
- Не хочу бути поганяйлом. Люди під час жнив і так працюють від сходу до заходу, а я буду вештатись між ними верхи і розмахувати нагаєм?
Устим встав і вклонився.
- Я вже маю йти.
Розалія не встигла й змигнути оком, як її рятівник розвернувся і пішов собі. Вона сиділа за столиком, на якому лежав так і не торкнутий гаманець, і її трусило. Враження було таким, ніби хлоп бачив її наскрізь, прочитав її найпотаємніші бажання немов у розкритій книзі і посміявся над нею. Поведінкою своєю він ні в якому разі не давав приводу до такого висновку, але ж цей погляд — зневажливий і зверхній...
Помста не забарилася.
Мінливий настрій пані Розалії цілком збігався з її жіночою інтуіцією. Від захоплення вона перейшла до зненависті з такою ж легкістю, як переходила від сміху до плачу. Пан Йосиф по приїзді побачив заплакану дружину, і вислухав купу скарг на знахабнілого селюка, котрий вважав, що коли він письменний, то можна грубіянити і поводитись по хамськи.
Наслідком цих скарг стало те, що Устима знову викликали до маєтку. Але, замість винагороди, на нього очікувало двоє пригінчих з нагаями.
Кармалюк вважав, що вміє володіти собою і керувати своїми почуттями. Різок, а згодом і нагаїв у дитинстві він отримував чимало — як хлопчик для биття,і як непокірливий підліток, котрий уже тоді почав замислюватись над своїм становищем освіченого кріпака. Однак, Устим давно відвик від того, що над ним можуть познущатися просто так, за нізащо. За три роки селянського життя він жодного разу не був покараний, бо жив тихим розміреним життям і свідомо намагався не трапляти панству на очі. Кров бурхнула йому до голови, і пригінчі, котрі намагалися його схопити, розлетілися у різні боки. Силою Кармалюка Бог не обділив, а тому пану Йосифу довелося закликати на допомогу ще трьох лакеїв і кучера.
-Ти задоволена, душко? - спитав пан Пигльовський, коли екзекуція закінчилась.
Розалія мовчки кивнула. Вона вже трохи шкодувала свого рішення, але тут нічого не поробиш.
-Кохани муй, - ніжно проворкотіла вона, - але ж це страшна людина. Гайдамака. Він не просився, навіть не кричав. Він прийде вночі і заріже нас просто у ліжку.
- Не може бути, - покрутив головою пан Йосиф, - проспиться і порозумнішає.
- Він освічений, Юзю... І набрався по закордонах отої французької маячні про рівність та волю. Я не хочу його бачити у свойому маєтку.
- Але де його подіти, душко? - розгубився Пигльовський.
- Аби я знала! У москалі віддай!
Пигльовський замислився. Поділлям тим часом гуляла холера, завезена з-за кордону. До Головчинців хвороба поки що не дійшла, але губернатор заборонив рекрутувати солдат з охопленого хворобою краю.
Начебто зробити нічого не можна було, але недарма говорять, що нічна зозуля всіх перекує.
Пигльовьский, котрого дружина довела до крайнощів своїми риданнями та страхами, поїхав до губернатора з презентом, і отримав дозвіл на віддачу до війська двох рекрутів.
Устим дізнався про це — в маєтку у нього були доброзиливці. Він відвів Докію й синів до батьків, а сам подався до Данила Різуна, котрий погодився супроводжувати його під виглядом слуги. Докія під час прощання не зронила і сльозини. Її вродливе лице неначе застигло.
- Не хвилюйся, ми за неї подбаємо, - говорив Яків, - швидше, сину. Час наглить.
Але в Різуновій хаті на Кармалюка очікувала засідка. Устим так і не зрозумів, де зробив помилку. Данило, якого схопили разом з родичем, вважав, що їх виказала покоївка Розалії, до якої він, Данило, часом навідувався. Нещодавно Данило посварився зі своєю любкою, і, хоча він божився, що нічого їй не оповідав, втеча не вдалася. Обох приятелів закували в кайдани, посадовили на воза і повезли до Кам'янця.
***
Пані Розалія, позбувшись нахабного хлопа, зітхнула з полегшенням. Ні, вона не боялася , що Кармалюк стане комусь розповідати про її натяки . Але їй самій було соромно і гидко від власної поведінки, а ще гидкіше стало після влаштованої екзекуції. Кармалюк викликав у неї почуття, схожі з тими, які виникали при згадці про холеру, що гуляла довкола. Чим далі від неї був цей зарозумілий хам, тим спокійніше вона себе почувала.
І життя пані Пигльовської потроху повернулося в колишнє русло .
Через рік на Поділлі почалася нова біда . Зграя розбійників нападала на маєтки і панські гуральні, грабіжники оббирали панів до нитки, а винокурні пускали з димом. Поки що вони нікого не вбили, але небезпека додавала перчику провінційному життю і давала нескінченну поживу для пліток.
Розповідали, що отамаа розбійників - писаний красень . Подейкували , що він збіднілий шляхтич, який від злиднів вийшов на великий шлях. А ще говорили, що він, як легендарний Робін Гуд, роздає здобич біднякам. Пані і панночки мліли від жаху й цікавості. Розалія теж захвилювалася - в її сірому буденному житті знову з'явилося розвага.
Пан Пигльовський оголосив на званому обіді, що про розбійників забагато брешуть і закликав не вірити чуткам. І пані Розалія, ніби намагаючись щось довести, тепер їздила в гості до сусідів куди частіше, ніж у спокійні часи.
Вона жадібно слухала неймовірні історії, причому оповідачі і оповідачки присягалися, що особисто знали тих людей , які бачили знаменитого розбійника .
- Стара пані Слонімська , - розпинався перед притихлими дамами заїжджий з Кам'янця панок, - послала челядинця зі свого маєтку в місто. Хотіла відправити синові до Петербургу тисячу рублів.
Хтось з дам хихикнув - всі знали, що молодий Слонімський завзятий картяр .
- Розбійник , - продовжував підбадьорений увагою дам оповідач, - вийшов з-за дерева з пістолем у руці. Слуга, звісна річ, впав на коліна і відразу віддав гроші. І що ж ви думаєте ? Лиходій грошей не взяв, бо пані Слонімська суворо покарала б хлопа за їх втрату .
- Ну , це вже брехня, - втрутився господар будинку, - щоб розбійник і повернув награбоване!
Пані і панночки замахали руками, щоб той замовк .
- Проте, який пройдисвіт слуга! Гроші він заховав, розірвав на собі одяг і повернувся назад, репетуючи, що його пограбували. Пані Слонімська веліла його висікти, дуже побивалася за грошима, але на цьому все і закінчилося. А через кілька днів у маєток приїхав красень-офіцер. Полковник у мундирі із золотим шиттям . Пані його пригощає , оповідає про свою біду, той велить покликати слугу ...
Оповідач зробив паузу.
- І що ? - жадібно спитала пані Розалія .
- І хам впізнає в полковникові розбійника, панове. Довелося йому віддати гроші. А розбійник і каже пані Слонімській: "Пожертвуйте цю тисячу на бідних, вдів і сиріт нашої округи. І додайте ще тисячу, адже це через подібних до вас бідняків в наших краях стало забагато."
- І що ж пані Слонімська? - писнула якась панянка .
- Віддала гроші, звичайно. Вона була сама не своя від жаху. А слузі розбійник відважив добрячого ляпаса, щоб той не ганьбив його чесне ім'я.
- Чесне ім'я у розбійника ! - обурився пан Пигльовський , що застав кінець оповідки . - Все це байки. Хлоп не може видати себе за офіцера і дворянина .
- А може, він дійсно шляхтич ? - примружилася пані Розалія . - Адже такий красивий жест. Мужик на подібне не здатний.
Панночки та пані були впевнені, що розбійник шляхетного походження, тому що оповідач згадав ще одну подробицю: фальшивий полковник говорив з пані Слонімською французькою мовою.
Вся округа гула, і тільки пан Пигльовський все одно крутив головою і повторював своє «не вірю». До тієї самої миті, коли темної ночі в його Головчинці заявилися незвані гості.
Насамперед спалахнула винокурня пана Йосипа, підпалена з усіх чотирьох кутів. Потім до маєтку увірвалися озброєні люди, котрі явно знали, де і що шукати.
Перелякана пані Розалія якимось дивом не дуже розгубилась, вона уважно стежила за злодіями і зробила висновок , що серед челяді у них були спільники.
Пана Йосипа роздягнули до білизни, і розбійник в грубій масці, зробленій нашвидкуруч з мішковини, зі смаком видав Пигловському порцію батогів. Поки шляхтич верещав від болю під ударами, отаман розбійників підійшов до пані Розалії і зупинився перед нею. Було темно, але Розалія відчувала , що її розглядають з голови до п'ят.
Жінки тремтіла, охопивши себе руками за плечі. Опинившись у владі бидла, хамів, котрі не посоромилися висікти немолодого вже пана Йосипа, пані Розалія всерйоз побоювалася за своє життя і не тільки за нього.
- Не бійтеся , пані, - холодно сказав отаман з темряви. - Для порядної людини переспати з вами було б рівнозначно скотоложству .
Розалія закотила очі і посунулась на землю. Вона впізнала голос .
Напівзомлілу пані Розалію поклали поряд з побитим чоловіком . Крізь вії, що злиплись від сліз, вона спостерігала , як розтягують і вивозять її речі , як вправно підпалюють садибу, як злітає до неба жадібне полум'я, як розбігається з двору челядь.
А потім отаман розбійників скочив на коня і наказав своїм людям рушати.
Устим Кармалюк, ватажок селян-повстанців, ще добрий десяток років наводив жах на панство Поділля.
Він знайшов своє місце у житті.

@настроение: нормальне

@темы: українське, ФБ

---

Подільський Робін Гуд

Хотя "Лесной король" это мини с 3 левела, я завершил им цикл сказок, чтобы все было по порядку) А дальше уже пойдет суровый реализм.
Этот рассказ - миди со второго левела. Должен предупредить, что история для меня это гвоздь, на который я вешаю свои рассказки) Ведь украинской литературе всегда не хватало той легкости, с которой уважаемый мэтр Дюма и ему подобные приспосабливали исторические события к нуждам своих произведений. Не хватало авантюристской жилки, а был и есть какой-то непонятный (а впрочем очень даже понятный в прошлом страх), что рассказ или роман не совпадет с официальной версией истории.
"Место в жизни"" - дань прочитанному когда-то в детстве роману М. Старицкого "Кармелюк". Это не фанфик - я почти не помню содержания книги, а перечитать было некогда. Но Старицкий был одним из немногих украинцев, которые решались писать - ну не как Дюма, но хотя бы как Вальтер Скотт) А поэтому, помня о полученном когда-то удовольствии, я и написал авантюристический рассказ, основанный на реальной биографии знаменитого разбойника, и приукрасил его в духе Дюма-старшего
Существует легенда, что Кармалюк иногда посещал будущих жертв ограбления переодетым в офицерскую форму и даже общался с панством на французском языке. На основе этой легенды и возникла мысль - рассказать не просто о разбойнике, а об образованном крепостном, который был фактически рабом, но так и не смог смириться со своим положением.

Название: Место в жизни
Автор:  nolofinve
Бета:  Луче Чучхе,  virago
Размер: миди, 5350 слов
Пейринг/Персонажи: Устим Кармалюк, его жена Докия, господа Пигловские
Категория: джен
Жанр: драма, авантюрный роман, АИ
Рейтинг: от G до PG-13
Краткое содержание: даже крепостной крестьянин может быть доволен своей жизнью, но вдруг он не на своем месте?
Примечание: по мотивам романтизированной интерпретации легенды о знаменитом разбойнике с Подолья Устиме Кармалюке, прозваном "украинским Робин Гудом".

Огюст Дорвиль, поэт и философ по призванию, часто навещал своего слабого здоровьем друга. С Андрэ их связывало увлечение Древним Римом, идеалами свободы и республики, от которых оба были в восторге. Идеалы эти во Франции давно уже потускнели, но Рим был по-прежнему в моде, только теперь в парижских салонах восхищались не республикой Гракхов, а державой Цезаря.

Андрэ и Дорвиль по-прежнему больше ценили республику. Корсиканский цезарь на их вкус был слишком высокомерен и не годился в создатели империи, в которую медленно, но верно превращалась Франция. Андрэ все же возлагал на Наполеона определенные надежды. Болезненный юноша, обладатель графского титула, пан Анджей Пигловский — именно таким было настоящее имя Андрэ — считал, что Бонапарт поможет Польше освободиться от гнета русских царей и вновь обрести свободу.

Огюст обожал дружеские диспуты и беседы с Андрэ. Польшей он, правда, интересовался мало — как и любой истинный француз, для которого вне Франции ничего важного не существовало. В глазах Дорвиля каждый, кто жил в Париже, без сомнения превращался во француза.

Как Андрэ, как его компаньон Жюстин.

Первое время Огюст никак не мог определить положение этого Жюстина в доме друга и в обществе. Вся прислуга у Андрэ была французской, но домом управлял Жюстин. И Дорвиль уже знал, что лакеи боялись хозяйского компаньона как чумы — этот иностранец считал каждое су и строго наказывал за любые неоправданные траты. Но сам Жюстин не был похож на слугу, если судить по его образованности и знанию языков. Дорвиль был свидетелем того, как домоправитель читал фолиант на латыни, а ведь сам Огюст знал это язык недостаточно хорошо, несмотря на свое увлечение Цицероном и Катилиной. Ну а знакомство Жюстина с древнегреческим вовсе повергало Дорвиля в священный трепет. Жюстин без труда мог поддержать беседу на французском, итальянском, английском и немецком. Он был надежной опорой болезненному и безразличному к житейским делам Андрэ, без него мечтательного поляка только ленивый бы не облапошил. Дорвиль заключил, что Жюстин — бедный родственник графа, дворянчик, в благодарность за стол и кров заменяющий домоправителя и компаньона. Патрон и преданный клиент — это было совершенно в римском духе.

Однажды друзья вновь заговорили о свободе, равенстве и братстве. В Париже эта тема быстро выходила из моды, хотя дни, когда свобода и равенство стоили тысяч отрубленных голов, были совсем недалеким прошлым. А может быть, именно поэтому.

— Дидро сказал, что свобода — это внутреннее состояние человека, — рассуждал Андре, часто кашляя в платок, — я забыл только... Жюстин, не напомнишь?

Его компаньон достал с полки тяжелый том и открыл на нужной странице. В спорах Жюстин никогда не участвовал, он только цитировал по просьбе графа то Вольтера, то Сен-Симона, часто обходясь и вовсе без книг.

— Ага, вот, — Андрэ ткнул пальцем в страницу. — Свобода внутренне присуща человеку, и внешние ограничения для свободы не имеют значения.

— Я с этим не согласен, — неожиданно сказал Жюстин. — Внешние ограничения значат очень много. Они подавляют, определяют судьбу. Как бы ни был свободен дух, жизнь возьмет свое. Когда я читал Светония, часто думал над тем, как чувствовали себя образованные греки, ставшие рабами римлян. Во что превратилась их внутренняя свобода.

Андрэ почему-то разволновался. На щеках его проступили яркие пятна, и он резко ответил что-то Жюстину на другом языке. Жюстин пожал плечами, улыбнулся и замолчал. Диспут на том закончился, потому что Андрэ стало хуже, и Жюстин, извинившись перед гостем, отвел графа в спальню и послал лакея за врачом.

— Жаль, — вздохнул Огюст, прощаясь с Жюстином, — неужели совсем нет надежды?

— Надежда есть только на Бога, — сказал Жюстин и как-то странно перекрестился.

— Вы верующий? — изумился Огюст. Он был агностиком и гордился этим.

— Да, — вот и весь ответ.

— Граф наверняка не забудет о вас в завещании, вы ведь столько для него сделали. Вам не придется бедствовать.

— Я надеюсь на это, — сказал Жюстин, — только мне нужны не деньги.

— А что же? — заинтересовался Дорвиль.

— Свобода. Воля, которой месье Дидро дал такое хорошее определение в своих трудах.

Дорвиль удивленно посмотрел на Жюстина.

— Я не понимаю, — с сомнением протянул он, — это метафора?

— Нет, это горькая реальность, — усмехнулся Жюстин. — Я раб господина Анджея. Его собственность, вещь, как эти стулья и кресла.

— Как так? — опешил Дорвиль. — Разве в Польше...

— В Польше тоже. Но господин Анджей — подданный русского царя, — Жюстин говорил равнодушно. — Там у него имение и крепостные. Рабы. Дидро бы это подтвердил. И вот я, образованный раб, который воспитывался вместе со своим господином по приказу старого графа Пигловского. Начинал я с мальчика для битья, так было в старые добрые времена и в ваших краях.

— Никогда не думал, что между поляками... — протянул совершенно потрясенный Дорвиль. — Это же средневековье!

— К тому же, я не поляк, — пояснил Жюстин с легкой улыбкой, — а русин. Это другой народ, у нас свой язык и своя вера.

— Вы не похожи на русского, — перебил Дорвиль, — мне приходилось их видеть и говорить с ними.

— Это тоже другой народ, — казалось, эта лекция, досадная для Дорвиля, доставляла Жюстину какое-то странное удовольствие. — Прежде мои предки хорошо били их и поляков, но судьба была к нам немилосердной. Польша хоть и потеряла свою свободу, но имения и рабы остались за польскими господами. Кое-кто говорит, правда, что московиты обращаются со своими рабами еще хуже.

— Почему вы не покинули графа Андрэ, когда оказались во Франции? — спросил Огюст удивленно. — Разве вы не знаете, что ступив на французскую землю, могли бы требовать свою свободу?

— Старый граф заставил меня поклясться на Евангелии, что я буду заботиться о его сыне, — ответил Жюстин с ожесточением, — и после его смерти привезу тело господина Анджея в имение Пигловских. Чтобы последний лист, упавший с родового древа, упокоился в семейном склепе. Я человек верующий, месье Дорвиль.

Через несколько дней граф Анджей Пигловский покинул земную юдоль. Жюстин, спокойный и рассудительный, как обычно, проследил, чтобы тело графа забальзамировали и уложили в двойной гроб из дерева и металла. Потом он продал дом и рассчитал слуг. Вместо них были наняты кучер и двое конюхов, чтобы сопровождать траурную карету.

Провести графа в последний путь на родину пришел лишь Дорвиль. Он от всего сердца на прощание сжал руку Жюстина и спросил:

— Вы видели завещание?

— Нет, — ответил Жюстин, — но я надеюсь. Я не стану ломать печати, у меня тоже есть честь.

— У Андрэ остались наследники?

— Есть совсем дальний родственник, — ответил Жюстин, — господин Иосиф Пигловский, офицер на русской службе. Собственно, он не является кровным родичем господину графу, род угас. Но господин Иосиф может заявить о своих правах. Он поляк, а служит гонителям Польши, стало быть, найдет деньги и найдет, кому их вручить, чтобы заполучить наследство.

— Оставайтесь, — Дорвиль снова сжал руку собеседника в приступе внезапного сожаления. — Такой образованный человек, как вы, найдет себе место здесь, во Франции.

— Это было бы разумное решение, — мгновение казалось, что Жюстин борется с собой, — но я десять лет не видел родных мест, я истосковался по ним, по родителям и сестрам, оставшимся на Подолье. Десять лет, ровно столько я посвятил уходу за господином Анджеем.

Он сел на коня, и Дорвиль невольно залюбовался его осанкой и суровым лицом с правильными чертами. В этом человеке было что-то, о чем Дорвиль только читал, он и его жизнь словно сошли со страниц древнеримских историков.

Пока Дорвиль размышлял об этом, Жюстин махнул кучеру рукой, и черная карета с траурными лентами медленно тронулась в путь. За ней верхом двинулись нанятые конюхи.

— Прощайте, месье Дорвиль, — улыбнулся Жюстин. — Удачи вам и Франции. Она прекрасна.

Дорвиль долго смотрел ему вслед.

— Раб, — проговорил он тихо, будто пробуя слово на вкус. — Боже мой!

Возможно, в Риме, который он обожал, свободы было много меньше, чем он привык думать. Для образованных рабов уж точно.


***


Пан Добжанский еще раз осмотрел с головы до ног подтянутого мужчину в простом, но элегантном заграничном костюме.

— В-в... Ты... Как, говоришь, твое имя?

— Кармалюк Устим Яковлевич, — сказал прибывший, — личный слуга и компаньон его светлости, покойного пана графа.

"Пся крев, — подумал пан Добжанский, — чуть к хлопу на "вы" не обратился. Ишь как смотрит, видно, много воли давал ему граф за границей".

Сам пан Добжанский служил у графов Пигловских управляющим за плату, но шляхетский гонор свой берег неотступно.

— Так вот, Устим, господин граф завещания не оставил.

— Но пакет с печатями, — настаивал наглый холоп. — Пан Анджей говорил, что в нем юридические бумаги.

— Здесь разного рода доверительные грамоты, — Добжанский удивлялся себе, зачем он вообще разговаривает с этим Устимом? — Но завещания нет. Оно и не удивительно, наследников-то не осталось. А тебе оно за каким чертом? На, вот тебе на водку и пошел прочь.

— Весьма благодарен, — сухо поклонился хлоп. Как равный равному поклонился. — Но я не пью.

С этими словами Кармалюк вышел из управительского флигеля, и вскоре ошарашенный пан Добжанский услышал за окном стук конских копыт.

— Вот ведь казацкая свинья! — воскликнул он возмущенно. — Наглая морда! И так с ними всегда, сколько волка ни корми! Пан Анджей слишком потакал своим холопам.

Кармалюк тем временем гнал коня по дороге, ведущей к Головчинцам. Хата его родителей стояла на краю села. Выглядела она обустроенной, Устим ежегодно посылал родителям немного денег. Большая их часть, конечно, прилипала к рукам управляющего, но старый Яков Кармалюк все же считался теперь в селе человеком зажиточным, а две его дочери слыли завидными невестами.

Было воскресенье, и семья ждала сына во дворе, за столом, уставленным полумисками со скромным угощением. Устим остановил коня перед самой оградой и соскочил на землю.

— Ну? — зло спросил старик Яков, — не дал пан граф тебе вольную?

— Нет, — ответил Устим ровно, — нет ни вольной, ни упоминания о моем освобождении в завещании.

— Вот, — буркнул старик, — лях, он всегда лях...

— Пан Анджей, — Устим вздохнул, — очень боялся смерти. Написать завещание для него было все равно, что признать свою обреченность.

— Но вольную! Вольную он мог тебе дать! — взорвался Яков. — Сын, послушайся старика. У тебя есть конь, господская одежда и деньги. Убирайся отсюда немедля! Назад в свои заграницы. Тебя теперь не будут искать, потому как пан еще не прибыл, а управляющему не до нас, грешных, о своих бы делах отчет дать. Нечего тебе здесь делать, Устим. Посмотри на своего вороного, разве его впряжешь в плуг? Сдохнет ведь от тоски.

— Ой, беда, — всхлипнула старуха Олена, мать Устима, а сестры тихо заплакали.

Устим сидел на скамье, опустив голову.

— Отец, — голос его звучал глухо, — все эти десять лет я хотел вернуться домой. Верил, что пан Анджей отпустит меня перед смертью, и заживу я тихой жизнью здесь, на собственном хуторе, а потом и вас выкуплю.

— Ты грамотный, — перебил сына Яков, — такие книги читаешь, что нам в жизни не разобраться в них. Были надежды, да сгинули. Прокормить себя ты сумеешь и жизнь свою наладить тоже. Но не здесь, сынок. Кто знает, каков будет новый пан? Может, и такая дрянь, что со свету сживет тебя за эти вот книги и твой гонор. Не выйдет из тебя холопа, душа у тебя не та.

Устим и сам это понимал. Однако уехать в неизвестность прямо сейчас он не мог, десять лет в один миг не перечеркнешь.

— Посмотрим, — сказал он тихо, — может, потом, позже. Я хочу отыскать свое место в жизни, отец, а если Бог сделал меня простым селянином, то кто я против его воли?

"Позже" это растянулось на долгое время, а потом превратилось в «невозможно».


***


Пан Иосиф Пигловский не особо беспокоился о делах своих предшественников, теперь запертых в родовом склепе. Он и родней им приходился не по крови, а только по созвучию имени. Заполучив имение в наследство, пан Иосиф оставил службу и женился на шляхтянке из небогатого, но старинного рода.

Молодая красавица-жена из него веревки вила, Пигловский целовал ей руки и выполнял все ее прихоти, а пани Розалия откровенно скучала. Соглашаясь выйти за богача, который скоро должен был назваться графом Пигловским, пани Розалия даже не представляла, какая скучная ожидает ее жизнь.

В Каменце вокруг нее все время увивались то военные, то местные щеголи. В имении же не было ни интересных поклонников, ни балов, ни развлечений. Немец-управляющий день и ночь корпел над счетами и расходными книгами, и вид его вызывал у пани Розалии только зевоту. А муж ее, в остальном необыкновенно сговорчивый и покладистый, на все просьбы перебраться на зиму в город только ласково переспрашивал:

— Разве тебе здесь, со мной, плохо, душечка?

Пан Пигловский, несмотря на внешнюю простоватость, был очень ревнив, в город переезжать он не собирался, устраивать частые балы и приемы тоже не думал. Стареющий пан всерьез опасался, что "душечка" подарит ему ветвистые рога. А потому пани Розалия целыми днями бездельничала, читала выписанные из города французские романы и развлекала себя грезами о каких-то невероятных амурных приключениях.

Когда пан Иосиф выбирался в Каменец по делам, пани велела запрягать двуколку и отправлялась в гости к соседям. Но ей и там было скучно: соседи были бедны, и самое первое — разумом, а единственным их богатством оставались незамужние панночки.

И вот как-то вечером пани Розалия ехала из гостей. Кучер, мальчик Терешко, взятый ко двору Пигловских недавно и заменивший захворавшего слугу, лишь изредка подхлестывал лошадей, и те бежали очень неохотно. Дорога шла между двух полей, солнце уже садилось, и крестьяне возвращались с работы в село. Увидев двуколку и пани в ней, люди почтительно останавливались, а мужчины снимали широкополые соломенные шляпы. Под убаюкивающее покачивание двуколки пани Розалия размышляла, что жизнь ее не удалась, любовь прошла мимо, а все, что ей остается — долгие годы прозябать здесь, в затерявшемся между полей имении, где на много верст вокруг никого, кроме грубых холопов. Ее пан Юзек даже не думал отправиться за границу или хотя бы в Варшаву. И ничего, ну ничего интересного с ней, Розалией, не могло уже произойти до самого конца этой невыносимой жизни.

Серый крупный заяц, видно, испуганный чем-то, выскочил из ржи и метнулся прямо под ноги лошадям пани Пигловской.

Лошади шарахнулись и понесли.

Неопытный Терешко изо всех сил натягивал вожжи, но коляска все набирала скорость. Испуганная Розалия вцепилась в сиденье. Ее бросало из стороны в сторону, двуколка опасно кренилась на бок, и пани не на шутку испугалась. Скучная спокойная жизнь в мгновение ока обрела в ее глазах высокую цену.

Терешко тем временем уронил вожжи, и они волочились по земле за несущимися лошадьми. Мальчик звал на помощь, и его крик сливался с воплями хозяйки.

Краем глаза пани Розалия заметила, что на дорогу с поля вышли двое — мужик и женщина с ребенком. Холоп обернулся на визг пани Розалии, которая совсем потеряла контроль над собой. Селянин оттолкнул свою спутницу с обочины в поле, а сам выбежал навстречу несущейся двуколке и стал на дороге.

Коляска мчалась прямо на него, и к общему крику добавился еще один вопль — кричала холопка с поля:

— Устим! Берегись! Устим!

Он ухитрился сделать невероятное — ухватиться обеими руками за упряжь. Лошадиные спины взметнулись вверх, взвились на дыбы, стало ясно, что храбреца сейчас сомнут. Полотняная сорочка его треснула по швам, на лбу у мужика выступил пот, мышцы вздулись буграми — но лошади стали.

Теперь, храпя и отфыркиваясь, переступали они с ноги на ногу, прислушиваясь к голосу своего укротителя.

— Ах вы глупые, ну дураки, испугались... Ну, тише, тише…

Наконец селянин отпустил упряжь и подобрал вожжи, потом осторожно снял с козел дрожащего мальчика и сказал ему:

— Видишь тетку Докию? Топай с ней домой, отлежись. Все в порядке, пани, — странный холоп и не думал оборачиваться к Розалии. — Сейчас отвезу вас домой.

Уже в имении, пока горничные охали над полубесчувственной Розалией, он просто незаметно улизнул. Но пани Розалия довольно быстро оправилась от испуга и потребовала узнать имя холопа.

— Это, пани, сын Якова Кармалюка, — старая экономка служила в панском доме еще при жизни прежнего графа Пигловского, — тот самый, который с покойным молодым паном Анджеем за границу ездил. Устим его зовут, он ученый и грамотный. В церкви Псалтырь читает — заслушаешься. С паном Анджеем они говорили, бывало, по хранцузки и еще по тальянски. Прежний граф взял его в компаньоны к сыну, потому что пан Анджей были слабого здоровья и учиться не желали, так Устимко им для примера был. А потом пана Анджея доктора послали лечиться к чужому морю, и Устим поехал с ними.

Заинтригованная пани Розалия полезла к мужу в старый секретер, где лежали бумаги Пигловских. Она нашла записные книжки графа, подтверждавшие слова экономки, и пакет с письмами, написанными четким красивым почерком на французском. В этих письмах Устим отчитывался перед паном графом о состоянии здоровья его сына и о жизни на Капри, куда пана Анджея отправили доктора. К письмам исправно прилагались отчеты о потраченных деньгах. Последнее было из Парижа, куда перебрался младший Пигловский перед смертью отца.

— Вот так роман! — только и сказала Розалия. Необычный холоп вызвал в ней жгучий интерес. И она потребовала Устима Кармалюка к себе, в имение.


***


— А может, ты не ходил бы туда? — робко спросила Докия Кармалюк мужа, — может, обойдется?

— Надо идти, — Устим улыбнулся, — пани отблагодарить хотят.

Докия посмотрела на мужа мрачно. Ногой она покачивала колыбель, в которой пищал младенец, двухлетний Василько дремал рядом на лавке.

— Да, — тихо, словно сама с собою, продолжила Докия, — она женщина красивая и ученая, куда мне.

— Докия, неужто ревнуешь?

Жена опомнилась и теперь хмурила брови.

— Я говорил тебе, что ты похожа на античную камею? — спросил Устим с улыбкой.

— Нет, — ответила Докия обиженно, — а кто она такая? Где ты ее видел?

— В музее, в Риме, — Устим подсел к жене и обнял ее. — Это такое украшение, вроде гривны, с женским лицом. Вот так.

Он ласково повернул ее голову.

— С очень красивым лицом. Моя красивая жена ревнует меня к пани, которая в профиль похожа на хрюшку.

Докия хихикнула. Ей, матери двоих детей, еще не было двадцати лет.

В первые же дни после возвращения домой Устим решил навестить в соседнем селе друга детских лет. Хлопчик Данило Резун по прозвищу Хронь давно вырос и сейчас стал смуглым и веселым мужиком. Он узнал Устима, с которым водил дружбу, пока того не забрали на панский двор, и с любопытством выслушал его рассказы о жизни в чужих землях.

С не меньшим интересом слушала гостя и Данилова сестра Докия.

Устим не смог бы объяснить, почему из всех женщин на свете так прикипел именно к Докии. Дивчина она была умная, сообразительная, все схватывала на лету. И Устиму нравилось учить ее. Но разве этого хватит для человека, который вместе с паном графом штудировал римских историков?

Красавица? Верно, красота Докии могла бы очаровать любого, но для жизни бок о бок одной красоты мало. Докия была совсем девочка. Когда она заводила печальную песню о казацкой доле, сердце устимово таяло, как воск, сельская жизнь начинала казаться идиллией, а сам он — полновластным господином своей судьбы. В глубине души он готов был признать, что оказался вовсе не философом и не суровым беспощадным стоиком.

Отец, узнав, что сын собрался засылать к Резунам сватов, только рукой махнул и сказал горько:

— Недаром казаки девок на Сечь не пускали. Вот и сына сгубила девка.

А потом помог Устиму поставить новую хату недалеко от родительской.

Мать же тихо радовалась, что Устим будет рядом с ней, потому будущую невестку она сразу приняла и полюбила всем сердцем. Останется сын возле жены навсегда и ни в какие чужие края больше не поедет. Холоп... Ну и что, что холоп? Живут же люди. Это только ее Яков непокорный и вспыльчивый, постоянно твердит о старых временах, как его прадед у самого Богуна хорунжим был. Но времена те прошли. А сына испортила панская ласка, вот и все. Проводила она на панский двор дитя как дитя, а там и выучили его чему-то ненужному, и оторвали от нее на долгие годы. Но теперь она будет нянчить внуков, выдаст замуж дочерей... Что же еще нужно матери для счастья?

Так и случилось, что Устим продал вороного, купил тягловых коней к плугу, спрятал в сундук панскую одежду и несколько книг на разных языках и стал крестьянствовать. Осенью они с Докией обвенчались в старой деревянной церкви. И Яков Кармалюк пригласил на свадьбу сына едва не все село.

Для Устима началась жизнь тихая, неприметная, в труде и заботах. А там и дети пошли, двое внуков за три года на радость бабушке Олене. Сестры Устимовы вышли замуж, и старая Кармелиха была довольна, что теперь в семье у нее все, как у людей.

За три года крестьянской жизни Устима в имении Пигловских сменился управляющий, потом прибыл и новый хозяин. Замена управляющего и новый хозяин были Устиму на руку, управляющий — настоящий немец — ничего про странного ученого холопа не знал. Для него семья Кармалюков была одним из сотен таких же крепостных дворов, и Устим с женой жили спокойно, вовремя платили чинш и отрабатывали пану все, что полагалось. А новый пан Пигловский на таких, как Устим, и не смотрел даже.


— Пани может прочитать те книги, — Докия вернула мужа к действительности, — что лежат в твоем сундуке. А я только темная холопка. Может, ты и научил меня нашему письму, я могу написать свое имя, и твое, и детей, и читаю не хуже дьячка. Но я не пани. Этого мало. Ты знаешь много такого, что мне вовек не выучить.

Тень набежала на лицо Устима.

— Когда старый граф взял меня в дом, я был примером глупого мужика, от рождения не способного к наукам. Едва он понял, что ошибся, хотел отправить меня в назад в село, но покойный пан Анджей воспротивился. Ему было со мной интересно. Он хорошо ко мне относился. Всегда.

Докия Кармалюк хорошо знала Устима. Она твердо помнила, что ее муж сам надел на себя оковы, связал себя обещанием и остался в холопах. Шутки мужа о внешности пани Розалии не принесли ей покоя. В глубине души Докия никогда не могла поверить, что Устим до самой старости вынесет тихую, безвестную крестьянскую жизнь на окраине огромного мира. Чужого мира, куда старый пан Пигловский так неосторожно впустил Устима, и куда самой Докии пути не было, несмотря на все старания.

Господский мир позабыл про ее Устима. Но стоит им соприкоснуться, и холопская личина сойдет с него, как сходит снег с полей по весне. Откроется тяжелая, темная почва, где годы притворной свободы смешались с природным гонором Кармалюков, с чужой книжной мудростью и с горьким пониманием окружающей их несправедливости. Что еще будут за всходы на такой земле?

Докия не столько ревновала, сколько боялась пани Розалии.

— А может, отец твой и прав, — вздохнула Докия, — был бы и у нас свой гетман, как при козаччине, ты стал бы у него полковником. Как Богун или Морозенко, про которых песни поют.

— А ты была бы пани полковничиха, — засмеялся Устим, — ходила бы павой и угощала всех медами. Не бойся, радость моя, ничего не случится. Госпожа просто хочет дать мне на водку. За спасение ее жизни.

Муж любил пошутить, но в этой шутке было слишком много правды.


***


Пани Розалия ожидала своего спасителя загодя. Она приоделась и даже надела ожерелье, подаренное мужем к свадьбе. То, что она прихорашивается для холопа, не вгоняло пани в краску, мысль о мужчине, во всем зависимом от нее, только приятно будоражила. Экономке Розалия велела, чтобы Кармалюка провели к веранде, и с достоинством вошла туда через другую дверь.

Бывший компаньон пана Анджея показался ей чертовски красивым. Смуглый, с лицом, какие бывают у людей, работающих на открытом воздухе. Розалия с удовольствием разглядывала правильные черты, тонкие губы, усики подковкой. А потом герой ее фантазии оторвал взгляд от пола и посмотрел на свою пани. И взгляд светлых серых глаз пани не понравился. Холоп рассматривал ее с холодным любопытством, оценивающе и даже снисходительно. Пани Розалия, в придирчиво подобранном платье и с ожерельем, ощутила себя лишней на этой веранде и в жизни этого человека. Так же снисходительно и насмешливо когда-то на нее смотрел князь Чарторыйский, который соизволил посетить пансионат для бедных шляхтянок, находившийся под его патронатом. Но то был князь, а это — холоп.


***


Он сидел в присутствии дамы, будто в парижском салоне. Устим вдруг вспомнил о тех временах, когда он если и не считал себя свободным и равным пану Пигловскому, то вел себя как свободный.

Женщины в чужих краях не гнушались им, Устим их вниманием тоже не брезговал, он легко вспомнил правила этой игры и сразу понял, к чему ведет пани Пигловская. Новый хозяин поместья с виду был не Адонис и давно простился с молодостью. Неприлично, но возможно, что госпожа от скуки заглядывается даже на холопа.

Устим внезапно ясно понял, что ничего не будет. И даже не из-за Докии, он не желал быть наложником по прихоти хозяйки, рабом, игрушкой.

— Как интересно, — вздыхала пани Розалия, принимая живописные позы. — Ты говоришь, что видел самого Наполеона?

— Да, когда он возвращался из Италии. Весь Париж тогда вышел на улицы. Бонапарт хорош собой, но невысокого роста, и больше напоминает итальянца, чем француза.

— А как ты обучился языкам?

— У нас с паном Анджеем были одни учителя, — улыбнулся Устим.

— Вот что, — Розалия перешла к делу. — Такого знающего человека грех держать на полевых работах. Место управляющего занято, но об этом можно подумать позже... А пока что я назначу тебя погонялой.

— Нет, — как можно тверже сказал Кармалюк, — спасибо, но я не хочу.

Розалия даже рот приоткрыла от изумления. Устиму казалось, что он видит ее мысли. «Не хочу? Ну не чертов холоп?!»

— Почему? — любезно переспросила она.

— Не хочу быть погонялой. Люди будут работать до заката, я буду ездить между ними верхом и размахивать кнутом? Нет.

Устим встал и поклонился.

— Я должен идти.

Пани не успела и глазом моргнуть — он развернулся и вышел.


***


Розалия осталась сидеть у столика, на котором лежал так и не тронутый кошелек, и ее трясло. Холоп видел ее насквозь, понял ее желание так же ясно, как читал в раскрытой книге, и он посмеялся над ней. Поведением своим он не давал повода к такому выводу, но этот взгляд — презрительный и беспощадный...

Розалия желала мести.

Истеричный нрав пани Розалии вполне совпадал с ее женской интуицией. От восхищения и интереса она перешла к ненависти с такой же легкостью, как переходила от смеха к плачу. Пан Иосиф Пигловский, приехав из Каменца, увидел плачущую жену и услышал бесконечный поток жалоб на зарвавшегося холопа, который полагал, что если грамотный, так можно хамить хозяйке.

Пигловский знал не много способов обращения с крепостными, как результат, после жалоб пани Розалии Устима снова вызвали в имение. Но вместо вознаграждения его ожидали двое погонял с нагайками.

До того дня Кармалюк полагал, что умеет владеть собой и своими чувствами. Розог, а позже и плетей, в детстве он получал немало — как мальчик для битья и как непокорный подросток, раззадоренный своим положением образованного крепостного.

Но Устим давно отвык от того, что над ним могут поиздеваться просто так, по любой прихоти. За три года крестьянской жизни он ни разу не был наказан, потому что жил тихо, размеренно и сознательно старался не попадаться господам на глаза. Теперь иллюзия, которую он создал для себя, рухнула. Кровь ударила ему в голову, и погонялы, попытавшиеся схватить его, разлетелись в разные стороны. Силой Кармалюка Бог не обделил, а потому пану Иосифу пришлось призвать на помощь еще трех лакеев и кучера.

— Ты довольна, душечка? — спросил пан Пигловский, когда экзекуция закончилась.

Розалия молча кивнула. Она уже немного жалела о своем решении, о настойчивости, с которой изводила мужа жалобами, но тут уже ничего не поделаешь. Пани Розалия не желала напоминаний о своей ошибке, а кроме того, она помнила взгляд Кармалюка — и испугалась.

— Коханы, — нежно проворковала она, — но это страшный человек. Гайдамака. Он не просил прощения, даже не кричал. Он придет ночью и зарежет нас прямо в постели.

— Не думаю, — покачал головой пан Иосиф, — отлежится и поумнеет. Холопам всегда ум вгоняли через задние ворота.

— Он образован, Юзя. И набрался за границей этих французских идей. Я не хочу его видеть в своем имении.

— Но куда его девать, душечка? — растерялся Пигловский.

— В солдаты отдай!

Пигловский задумался. Подольем гуляла холера, до Головчинцев болезнь пока не дошла, но губернатор запретил рекрутировать солдат из охваченного заразой края. Жена была очень настойчива, и пан Йосиф понял, что ночная кукушка всех перекукует. Розалия и без того довела его до крайности своими рыданиями и страхами, и пан подергал за нужные ниточки, сговорился на отдачу в армию не одного, а даже двух рекрутов.


***


Устим Кармалюк узнал обо всем раньше, чем беда застала его врасплох. Он ждал от пани Розалии подвоха, и на панском дворе у него были доброжелатели. После порки прежняя покорность и тяга к крестьянской жизни облетели с Устима легко, как сухая шелуха. Порой он сам себе удивлялся, в какой странный тупик завел свою жизнь. Время будто сделало круг, и на этот раз выбор был яснее ясного.

Он отослал Докию и сыновей к родителям. Жена во время прощания не обронила и слезинки. Ее красивое лицо будто застыло, и Устим не мог утешить ее, потому что из-за его гордости Докия разом лишалась и мужа, и брата. Данилу Резуна назначили вторым рекрутом за дружбу с Устимом.

Солдат был для сельчан, что мертвый на долгие двадцать пять лет, солдатки ходили вдовами, а проводы рекрутов напоминали поминки. Устим не удивился, что Данила тоже решился бежать и сопровождать его под видом слуги.
Но в доме Резуна их ждала засада. Обоих приятелей заковали в кандалы, посадили на телегу и повезли в Каменец.


***


Пани Розалия, избавившись от наглого холопа, вздохнула с облегчением. Нет, она не боялась, что Кармалюк станет кому-то рассказывать о ее намеках. Но ей самой было стыдно и гадко от своего фиаско и еще гаже стало после устроенной экзекуции. Кармалюк вызывал у нее чувства, схожие с теми, что возникали при упоминании гулявшей по округе холеры. Чем дальше от нее был этот высокомерный хам, тем спокойнее она себя чувствовала.

И жизнь вернулась для пани Пигловской в прежнее русло.

Через год по Подолью покатилась новая напасть. Шайка разбойников принялась нападать на поместья и панские винокурни, грабители обирали панов до нитки, а винокурни пускали с дымом. Пока никого не убили, но опасность добавляла провинциальной жизни остроты и давала пищу языкам.

Рассказывали, что разбойничий атаман писаный красавец. Поговаривали, что он обедневший шляхтич, который от нужды вышел на большую дорогу. А еще, что он, как легендарный Робин Гуд, раздает добычу беднякам. Пани и панночки млели от ужаса и любопытства. Розалия тоже заволновалась — в ее серой обыденной жизни вновь появилось развлечение.

Пан Пигловский заявил на званом обеде, что про разбойников врут без меры и призывал не верить слухам. И пани Розалия, будто в доказательство, теперь ездила в гости к соседям куда чаще, чем в спокойные времена.

Она с жадностью слушала невероятные истории, причем рассказчики и рассказчицы клялись, что лично знали тех людей, которые видели знаменитого разбойника.

— Старая пани Слонимская, — распинался перед притихшими дамами заезжий из Каменца господин, — послала челядинца из своего имения в город. Хотела отправить сыну в Петербург тысячу рублей.

Кто-то из дам хихикнул, все знали, что молодой Слонимский заядлый картежник.

— Разбойник, — продолжал ободренный вниманием дам рассказчик, — выскочил из-за дерева с пистолетом в руке. Слуга, известно, упал на колени и сразу отдал деньги. И что же вы думаете? Злодей денег не взял, потому что пани Слонимская строго наказала бы мужика за их утерю.

— Ну, это уже ложь, — вмешался хозяин дома, — чтобы разбойник и вернул награбленное!

На него зашикали.

— Однако, каков прохвост слуга! Деньги он спрятал, разорвал на себе одежду и вернулся назад, крича, что его ограбили. Пани Слонимская велела его высечь, порыдала о деньгах, на этом все закончилось. А через несколько дней в имение приехал красавец-офицер. Полковник в мундире с золотым шитьем. Пани его угощает, повествует о своей беде, тот велит позвать слугу...

Рассказчик сделал паузу.

— И что? — жадно спросила пани Розалия.

— И хам узнает в полковнике разбойника, господа. Пришлось ему отдать деньги. А разбойник и говорит пани Слонимской: пожертвуйте эту тысячу на бедных, вдов и сирот нашей округи. И добавьте еще тысячу, ведь из-за подобных вам бедняков в наших краях стало слишком много.

— И что же пани Слонимская? — пискнула какая-то барышня.

— Отдала деньги, конечно, сама не своя от страха. А слуге разбойник отвесил хорошую затрещину, чтобы тот не позорил его честное имя.

— Честное имя у разбойника! — возмутился пан Пигловский, заставший конец рассказа. — Все это сказки. Холоп не может выдать себя за офицера и дворянина.

— А может, он действительно шляхтич? — прищурилась пани Розалия. — Ведь такой красивый жест. Мужик на такое не способен.

Панночки и пани уверились, что разбойник благородного происхождения, потому что рассказчик вспомнил еще подробность: фальшивый полковник говорил с госпожой Слонимской на французском.

Вся округа гудела, и только пан Пигловский, словно заколдованный, крутил головой и все повторял свое «не верю». До тех самых пор, когда темной ночью в его Головчинцы явились незваные гости.

Первым делом вспыхнула винокурня пана Иосифа, подожженная со всех четырех углов. Потом в имение ворвались вооруженные люди, отлично знавшие, где и что искать.

Перепуганная пани Розалия каким-то чудом не утратила головы, она внимательно следила за ворами и сделала вывод, что среди челяди у них были сообщники.

Пана Иосифа раздели до белья, и разбойник в грубой маске, сшитой наживо из мешка, со вкусом выдал Пигловскому порцию плетей. Пока пан Пигловский визжал от боли под ударами, атаман разбойников подошел к пани Розалии и остановился перед ней. Было темно, но Розалия чувствовала, что ее разглядывают с головы до пят.

Бледная и дрожащая, она обхватила себя руками за плечи. Среди скотов и хамов, не постеснявшихся пороть немолодого уже Пигловского, пани Розалия всерьез опасалась за свою жизнь и не только за нее.

— Не бойтесь, госпожа, — холодно сказал воровской атаман из темноты. — Для порядочного человека переспать с вами было бы равносильно скотоложеству.

Розалия закатила глаза и рухнула на землю. Она узнала голос.

Сомлевшую пани Розалию положили рядом с избитым мужем. Сквозь полуопущенные ресницы, сквозь слезы она наблюдала, как растаскивают и увозят ее вещи, как умело поджигают дом, как взлетает к небу жадное пламя, как разбегается со двора челядь.

А потом разбойничий атаман вскочил на коня и приказал своим людям уходить.

Устим Кармалюк, предводитель селян-повстанцев, еще добрый десяток лет наводил ужас на панство Подолья.

Он нашел свое место в жизни.

@музыка: "За Сибіром сонце сходить" фольк

@настроение: нормальне

@темы: українське, ФБ

---

Привітальне

Поздравляю милую  Гильнарэ с Днем Рождения! Желаю удачи, радости, счастья, крепкого здоровья и эльфийской красоты.
Как автору чудесной истории про Келегорма, дарю песню о нем в исполнении Феалинде

Фэалиндэ

Келегорм

Если ты упадешь - я тебя подниму,
Если ты замолчишь - твою песнь допою,
Если глаз твоих свет вдруг подернется льдом,
Я с обидчиком встану в смертельном бою

Холод рук отогрею дыханьем своим
О моя госпожа, я молю - улыбнись
Ну зачем тебе Смертный, моя госпожа,
Если ныне навеки ты - вся моя жизнь...

Боль моя, мне не спеть, клятва гонит меня
Не умерить тоски, проклят будь этот мир
На сынах Феанаро проклятья печать
Для тебя, госпожа, брошу я свой кумир

Госпожа моя, свет в бесконечной Ночи
Я забыл, что такое любить и прощать
Обернись, я прошу лишь улыбки твоей
Мне покоя ее все равно не понять...

Рассказать ли тебе, безмятежной звезде
О золе на снегу и о вечной войне?..
Только глаз не поднять, и пылает огонь
Глубины синих глаз, все сжигая во мне

Будь же проклят твой Смертный, а с ним заодно
Твой отец, что посмел тебя продать ему
Прокляну и любовь, за которую ты,
О моя госпожа, уходила во Тьму

Пусть охраной тебе остается мой пес
Только бы твоей песне не кануть во Мрак
О моя госпожа, умоляю, поверь,
Я люблю тебя - я тебе вовсе не враг...


Прослушать или скачать Фэалиндэ Келегорм бесплатно на Простоплеер

@темы: ПЧ і роззява Ноло

---

Ностальгічне

@музыка: Scorpions - Send me an angel

@темы: рок, кліпи

---

Література і життя.

www.100000-knig.ru/news/news-1207.html

Бідолашні російські класики - вони навіть не здогадувались, що через двісті років стануть небезпечними для дітей.

@музыка: нема

@настроение: і сміх і гріх

@темы: білочки

---

Пожиттєве

Стільки на сьогодні було планів, і всі вони накрились білим тапком. Тепер сиджу в конторі і спостерігаю, як дядечко прикінчує пляшку оковитої. У нього листопадова депра, а додому його везти мені.
Взагалі, листопад це не мій місяць. Зараз на небі коїться таке, що думки про Дагор Дагоррат приходять до голови самі.
Оце подивитись на хмари і застрелитись. А краще почитати Достоєвського. Там якраз Іполіт промову виголошує.

@музыка: Нема

@настроение: Листопадова осінь

@темы: Особисте

---

Питаннячко

Як назвати людину, котра в стонадцятий раз перечитує "Ідіота" Достоєвського і отримує від цього максимум задоволення?
Капітан Очевидність вказує мені на обкладинку, але я намагаюсь туди не дивитись)

@музыка: нема

@настроение: нормальне

@темы: літературне

---

Казки Волинського лісу. Лісовий король.

Нолдор у лісах Волині - це чудова тема для оповідки) Звичайно, мені довелося пристосувати до оповідання деякі деталі, але в цілому кросовер вийшов непоганий. Ну, а про те, як звуть Лісового короля, думаю, усі здогадаються одразу)

Название: Сказки волынского леса. Лесной король
Автор:  nolofinve
Бета:  Луче Чучхе
Размер: мини (3040 слов)
Пейринг/Персонажи: Богдан Ружинский/Анастасия Ружинская, загадочные существа из волынского леса
Категория: джен, гет
Жанр: ангст, фэнтези
Рейтинг: R
Краткое содержание: князь Богдан Ружинский обожал свою жену и маленького сына. Татарский набег на Волынь лишил его семьи и превратил в жестокого мстителя. Однако таинственные обитатели пущи уже в который раз пришли на помощь своему любимцу.
Примечание: в рассказе присутствует тень одного из героев Толкина Дж.Р.Р.



Он не успел, знал, что не успеет, но все равно торопил коня, вырвавшись далеко вперед от своего отряда. Татары уже ушли, разграбив и спалив несколько сел и среди них Ружино. Те из крестьян, кто сумел спрятаться в лесу, сейчас бродили пожарищем, как пришибленные.

Его дом остался цел, огонь уничтожил только флигели и конюшни. В покоях все было перевернуто, сундуки и шкатулки разбиты, пол усеян осколками дорогой посуды. Супрун-ведьмак, на которого князь оставил дом, не дал захватить себя врасплох и организовал оборону. Однако ворота были выбиты, а защитники перебиты. Тела верных слуг и козаков, служивших Богдану, лежали на дворе.

Княгиню Раину Богдан узнал по остаткам одежды. Она тоже принимала участие в битве. С пистолем в руке, как когда-то против разбойников. Ее тело, почти обнаженное, было все изрублено саблями — мстили уже мертвой.

Тельце двухлетнего сына Богдан нашел у крыльца. Головки у ребенка не было — кто-то с силой ударил его о стену дома. Череп разлетелся вдребезги. С ножки слетел башмачок, маленький, любовно украшенный бисером.

В памяти всплыло, как Анастасия украшала башмачки сына, как прикладывала к ним бисеринки, как любовалась узором.

Анастасия...

Жены среди убитых не нашли.

Старых и малых татары в ясыр не брали. Анастасия была молода и красива.

"Богданко, — словно услышал Ружинский ее голос, — у нас, наверное, будет еще ребенок... Я так хочу девочку».

У него теперь не было ничего. И никого.

Пока мертвых готовили к погребению, Богдан словно оцепенел. Он знал, что должен делать — пристать к войску, догнать татарские чамбулы. Только медленно собирается войско коронное. Не догонят.

Что дальше? В Крым, искать Анастасию на невольничьих рынках? Или сразу на Сечь?

Вдали шумел лес, грустно и тревожно.

— Почему не помогли? — спросил Богдан. — Почему не защитили?

Руки его дрожали. В одной руке он сжимал башмачок сына.

— Зачем мне ваши заговоры от пуль и сабель? Зачем мне вообще жить?

Лес молчал.

Через два дня Богдан, одетый во все черное, уехал в Луцк, где собиралось войско. Татары, по донесениям лазутчиков, двигались на Хотин, видимо, желая укрыться в вассальной султану Молдове.

Однако одна татарская сотня так и не добралась до места встречи ордынских чамбулов, а бесследно исчезла в Волынских лесах.


***


Обычно люди думают, что дороги лежат себе неподвижно... Ошибаются.

Да, ошибся татарский сотник, отставший со своими воинами от чамбула, чтобы прочесать лесной закуток между Тетеревом и Припятью. А еще больше ошибся, решив спрямить путь, чтобы быстрее догнать своих. Не надо было ему и ступать на лесную дорогу...

Шлях, устланный мертвыми, гниющими листьями, незаметно, но верно отклонялся от выбранного сотником направления. Облака затянули небо, закрывая звезды.
Дорога уводила в лесные глубины, но этого не чувствовали ни татары, ни измученные пленники.

Шестеро их было — хозяев леса. Четверо мужчин и две женщины. Они собрались на поляне, поросшей мягкой травой и белыми цветами, которые не цвели больше нигде, кроме этого места. И язык, на котором говорили эти шестеро, не звучал больше ни в одном из уголков этого мира.

— Я не в силах это терпеть, — произнес один из Лесных. — Эти орки убили мою дочь, единственную память об умершей возлюбленной.

— Это люди, брат мой, — ответила одна из женщин, — это только люди.

— Не вижу разницы, — гнев прозвучал в голосе говорившего.

— Люди, очень похожие на тех, кто привел нас к погибели в стародавние времена... — прошуршал еще один голос.

— На предателей... — зашелестели ветром голоса.

— На клятвопреступников...

— Моя Дивина могла прожить еще очень долго.

— Они подняли руку на род, оберегавший наш лес.

— Наш последний приют...

— Они разрушили дом и убили близких человека, которого я любила...

— Так что же нам делать? Нельзя оставить зло неотомщенным. Но нас так мало…

— Нас мало, — молвила Белая Дева Богдановых снов, — но я хочу отомстить за страдания моего возлюбленного. С ним я снова почувствовала себя живой. Однако если начнется битва, захватчики перебьют пленных.

— Как орки, — пробормотал отец Дивины, — я помню...

— Надо будить Старшего. Певец нам поможет.

— Многие из нас погибнут, — тихо отозвалась вторая женщина-Лесная, — а повелитель может драться только с левой руки.

— Чтобы последний из Огненного рода отказался умереть в битве? Лучше уж так, чем медленно становиться тенями, — сказал отец Дивины.

— К тому же, — добавил еще один Лесной, — нам будет что вспоминать еще несколько столетий. Тем, кто выживет.

Серебристый смешок прозвенел и смолк.

— Пойдем, — позвала Белая Дева, — пойдем к Дубу. И прошу вас, милые родичи, тот, кто останется в живых, пусть позаботится об Анар. Ее сейчас охраняет пара болотяников, она в их логове.

Они исчезли, как тени. В непримятой траве дрогнули белые цветы.

Дуб стоял на этой земле тысячу лет. Это был могучий гигант — его корни вцепились в землю, как когти, а в трещину в обветшалом стволе можно было проехать верхом. Шестеро Лесных скользнули в этот проход.

Внутри было тихо, но не темно. Гигантский светляк разливал белое холодное сияние. В этом свете, распростершись на ковре из зеленого мха, покоился еще один Лесной.

Он был выше ростом, чем его собратья, и не просто красив, но нечеловечески красив. Страшное, не от мира сего, совершенство было в этом изумительном лице, человек, увидевший его, воскликнул бы вначале — "ангел". А потом, возможно, сказал бы — "дьявол".

Кто-то убрал спящему черные блестящие волосы в причудливую прическу. Грудь, прикрытая темной одеждой, едва поднималась. Повелитель спал.

Рядом, на расстеленном багряном плаще, лежали арфа и меч. Меч еще мог пригодиться спящему воину, но не арфа — правая рука Певца была изувечена страшным ожогом.

Белая Дева резко ударила по струнам арфы. Звон раздался в древесном покое. Спящий открыл глаза, и они блеснули светом давно угасших звезд.

— Настала Битва Битв? — спросил он. — Где сбирается войско?

— О, до Битвы Битв нам не продержаться в телах, — молвила Белая Дева с грустью. — Всего лишь люди с Востока, отвратительные и жестокие. Они грабят, жгут и убивают, они причинили зло семье здешнего князя, с предком которого мы заключили договор. Мы собираемся немного проветрить наши мечи — они давно скучают в ножнах.

— Высшие когда-то решили, что люди лучше нас, — саркастически сказал Певец, — а они ничуть не изменились со времен нашего могущества. Зачем нам вмешиваться в их дела? Земляки твоего князя, милая подруга, считают нас злом. Рано или поздно они войдут с топорами в наш последний приют. Какой смысл принимать участие в очередной схватке между ними и другими людьми?

— Разве во всем на свете должен быть смысл? — спросила Белая Дева. — Там, среди пленных, жена моего князя. Он умрет от горя, если она к нему не вернется.

Певец взглянул на Лесную, и сияющие глаза его потеплели.

— Я мог бы сложить об этом песню, — сказал он, — и спеть ее у костра под звуки арфы, если бы рука слушалась меня как раньше. То, о чем ты говоришь — красиво, милая моя подруга, а я люблю красивое и необычное, это напоминает мне, что я еще жив. Хорошо, я согласен, родичи уже заждались меня в Туманных Чертогах. Но мы теперь не можем подходить к человеческому жилью.

— Лес ведет их в чащобу! — воскликнула Белая Дева радостно. — А если вы с нами, то кто против нас!

— О, я давно уже не тот боец, что во времена былые, — повелитель был явно доволен похвалой, — но еще в состоянии снести голову ублюдку, похожему на предателя с Востока. Даже левой рукой. Мой старший брат был бы удивлен, увидев, что я овладел искусством такого боя. Сколько протекло времени, как песок сквозь пальцы, а в этом мире все еще нужен меч.

Он поднялся со своего ложа из мха и посмотрел на соратников. Живой огонь струился из их сияющих глаз, освещал прекрасные лица, и они уже не были похожи на грустные тени, сотканные из ветров и тумана.

— Нам и в самом деле не помешает битва, — сказал он. — За мной, эльдар.

***

Настала глухая ночь, а татарский сотник все еще не мог выбраться из леса. Пуща смыкалась за его отрядом, пуща шептала о чем-то мертвыми голосами. Наконец сотник объявил привал.

Разожгли костры, съели по куску пареной под седлом конины. Пленникам бросили по черствой лепешке. Вода была рядом — на поляне что-то бормотал ручеек. Тихо всхлипывали пленные женщины, но никто не голосил. Тишина, наставшая во время привала, давила на грудь.

Сотник отобрал девиц с волосами, собранными в косы, и приставил к ним стражу, как к дорогому товару. С остальными же позволил развлекаться воинам, от несения стражи пока свободным, и те радостно загоготали.

Анастасия Ружинская сидела, прислонившись к дереву. Она не видела ничего вокруг — кто-то из пленниц дал ей глотнуть воды из горсти, и княгиня выпила так, как пьет смертельно раненное животное. Перед ее глазами навсегда застыла страшная картина — татарин хватает ее сыночка за ножки и бьет головкой об угол дома. Анастасия не испытывала боли, она уже не знала страха, и когда здоровенный степняк, довольно ухмыляясь, поволок ее за ближайший куст, совсем не сопротивлялась.

Туман плыл между деревьями, туман нес с собой холод, пробирающий до костей. Татарин успел пройти лишь несколько шагов, когда увидел то, что заставило его забыть о пленнице.

Из тумана выступила высокая фигура, словно окутанная белыми прядями. Это была невероятно красивая женщина, она улыбалась, а в огромных ее глазах пульсировали удлиненные, словно у кошки, зрачки. Этот взгляд татарин унес с собой в мусульманский рай, когда метательный нож оборвал его жизнь.

Туманная красавица наклонилась к Анастасии, подняла ее на руки и исчезла в лесу.

Пущей прозвенел голос, нечеловеческий, ни на что не похожий. Он завораживал, притягивал, он обещал райские кущи прямо здесь, на земле, а не этих оборванных гяурок, кричащих и плачущих, которых нужно было насильно распластывать на жухлой траве. Так, наверное, пели ангелы — те, что видели рай воочию.

Сотник бросил выбранную им пленницу, с которой уже успел содрать рубашку, встал и пошел на звук этого голоса. За ним двинулись остальные.

Связанные пленники тоже слышали пение, но им оно говорило о другом — о надежде, которая вечно жива и никогда не умирает.

— Лесные, — прошептал кто-то из поселян.

Лесная выскользнула из-за деревьев. Чутко прислушиваясь к песне, она перерезала путы на руках крепкого крестьянина, положила рядом нож и подмигнула ошарашенному пленнику.

— Дорога приведет вас домой, — услышал он словно у себя в голове. — Идите.

Крестьянин перекрестился и принялся освобождать других.

Сотник с последним проблеском разума ударил ножом по ладони и стряхнул с себя чары. Боль отрезвила его, он понял, что они все ушли из лагеря далеко в чащобу, оставив добычу. Остальные татары стояли рядом, завороженные, с застывшими взглядами, у некоторых изо рта капала слюна...

— Аллах Акбар! — выкрикнул сотник пронзительно. — Это бесовские чары! Не поддавайтесь!

Он с радостью увидел, что многие из его людей были при оружии, кроме тех, кто как раз собирался развлекаться с пленницами. И его сабля тоже осталась на месте привала, так что он выхватил клинок из ножен стоящего рядом.

Голос умолк. Перед татарами лежала большая поляна, озерная вода блеснула между деревьями, отражая яркую луну, а еще впереди стоял Азраил.

Да, это был он — ангел смерти, ужас правоверных. Он держал в левой руке длинный, чуть изогнутый меч, покрытый светящимися колдовскими письменами, и улыбался так, что сотник оцепенел от страха.

И Азраил пошел прямо на них, все с той же улыбкой... А с деревьев полетели стрелы.

Эти стрелы и отрезвили сотника во второй раз — он понял, что это могучий, но не потусторонний враг.

Азраил или создание, похожее на Азраила, прошел сквозь толпу, орудуя клинком с невероятной быстротой, и гибнущие воины не успевали достать сабли из ножен. Один из татар стоял с выпученными глазами, и тело его продолжало стоять, когда голова покатилась по земле, брызгая кровью. Кровь била из ровного среза шеи обезглавленного тела, а оно все не падало, и сотнику захотелось исчезнуть из этого места куда подальше. Второй татарин вдруг развалился на части, как глиняное чучело. Голова вместе с рукой отлетела в сторону.

Еще несколько созданий с ангельскими лицами появились на поляне. Оставшиеся в живых ордынцы начали пробуждаться от чар. Послышался звон металла — на поляне закипел бой.

Таких бойцов сотник видел впервые, однако храбрости ему было не занимать. Он бросился на ближайшего лесного воина, который как раз дрался с четырьмя противниками сразу. Удар его сабли достиг цели, и раненый Лесной замедлил движения.

— Велик Аллах, их можно убить! — закричал сотник, вырвав клинок из спины лесного воина. — Сражайтесь, правоверные! Их мало!

Убитый им Лесной упал на траву. Он улыбался так, словно увидел вход в рай, но прошло несколько мгновений, и его тело рассыпались горсткой праха.

Татар было больше, намного больше, но гибли они очень быстро. Сам лес помогал Лесным. Корни выползали из-под земли и обвивали ордынцам ноги, трава замедляла движения и не давала возможности бежать, с деревьев летели ветки — словно копья. Демоны сражались с холодной яростью и тысячелетней ловкостью, и каждый убитый шайтан забирал с собой не меньше десятка противников.

Звериный рык прокатился пущей, и на поляну выбежала Белая Дева. Рядом с ней мчались болотные рыси, давно истребленные людьми и ими забытые — только в глухой чаще осталось несколько пар этих прекрасных существ. Лесные оберегали болотяников, и рыси сейчас отблагодарили своих опекунов. Звери большими прыжками неслись между татарами, прыгали на спины своим жертвам, рвали их когтями и зубами.

Сотник отскочил от взбешенной рыси, которая с рыком набросилась на одного из его товарищей, и оказался напротив Азраила. Ангел смерти смотрел на него горящими глазами.

— Если это действительно ты, гроза правоверных, — сказал сотник,— то попробуй меня забрать.

Ангел улыбнулся и двинулся на него.

Удар, бросок, еще удар... Азраил играл с ним, как кот с мышью.

Сотник не почувствовал боли, только что-то горячее потекло по лицу, и мир перестал для него существовать. Тело убитого стояло, еще не зная, что умерло, наконец верхняя часть черепа сдвинулась, как крышка с котла, и упала на землю.

— Так я когда-то убил одного предателя, — сказал Певец с улыбкой. — Чистый удар...

Белая Дева, которая во время поединка прикрывала спину своему повелителю, улыбнулась, услышав эти слова. Она обрадовалась бы еще больше, если бы знала, что именно этот татарин разбил головку маленькому сыну Богдана.

К ним медленно сходились уцелевшие — лишь двое Лесных. Остальные развеялись горсткой праха: отец Дивины-знахарки, одна из женщин…

Рыси терзали мертвых и еще живых. Певец глянул на ближайшего к нему израненного человека, пытавшегося отползти от страшного места, и вздохнул.

— Отпустите их всех на их путь, — приказал повелитель, и трое Лесных скользнули как тени полем боя.

Лес шумел, будто пораженный страшным зрелищем. Белая Дева протянула руки к озеру. Вода начала подниматься, заливая берег.

— Сегодня мы накормим рыб, — сказал Певец. — Спасибо тебе, подруга, что дала возможность вновь насладиться битвой. Но ты — ты исполнила, что хотела?

— Мне снова будет нужна ваша помощь, повелитель, — ответила Лесная. — Потребуется вся сила ваших песен.

***

Богдан Ружинский вернулся домой только через несколько лет.

Позади была неудачная погоня за татарами, которые добрались с ясыром до самой Молдовы, год отчаянных поисков Анастасии на крымских рабских рынках под ехидными взглядами правоверных. Позади и Сечь, где его выбрали гетманом. И страшный крымский поход. Черный Гетман, вот как звали его теперь... В свой передовой отряд он отобрал тех, чьи родные погибли от татарских рук. Богдан позволял им в татарских селениях все, и сам убивал и убивал.

Сейчас он сидел на крыльце своего отстроенного дома и вертел в руках башмачок, расшитый потускневшим бисером. Воспоминание о мертвом тельце сына заслонило другое, не менее жуткое — молодая татарка на пороге саманной хижины. Мужчин в поселке было мало, большинство из них не вернулось из волынского похода. В Кафе Богдан заплатил немало денег знающим людям, чтобы узнать, из каких краев "его" татары.

Татарка роняет на землю ребенка и закрывает голову руками. Он рубит саблей с коня, рубит наотмашь, с такой силой, что рука женщины валится на землю, а сабля врезается в череп татарки, разламывая его, как спелый арбуз.

Мальчик скулит на земле. Он был бы ровесником его сына...

— Ты тоже... не вырастешь!

Сабля сносит татарчонку головку, и детское тельце падает возле матери, а та еще хрипит и ползает по земле.

— Детей, — молит старый татарин в белой чалме хаджи, путая татарские и русинские слова, — ага-гяур, пощади детей!

Дети сбились в кучку у небольшой мечети. Старик закрывает их своим телом.

— Меня убей, ага! Пощади детей!

— Искоренить собачье отродье, — слышит Богдан свой голос, — до последнего щенка!

Его козаки тоже ожесточились сердцем. Они такие же, как и он — безжалостные.

Сабля падает сверху на головку черноглазой девочки в вышитой бисером шапочке.
Расшитый бисером башмачок... Разбитая головка сына... Рассеченная голова татарской девочки.

Богдан закрыл лицо руками. Долго сидел, пытаясь не вспоминать. Затем встал.
Он шел в лес знакомым путем, тем, на котором когда-то встретил Дивину. Знахарка погибла во время татарского набега, он знал это, но все равно почему-то ожидал ее встретить.

И вдруг понял, что дорога ведет не к Ружину...

Они стояли у огромного дуба — Белая Дева его снов и лесной король, глаза которого мерцали нездешним светом. Их держала за руки маленькая девочка в платье из белой ткани.

У девочки было округлое человеческое лицо. И его, Богдана, глаза — темно-карие.

— Ни один из тех татар не вышел из леса, — сказала Белая Дева, — однако твою жену мы не спасли. Она сошла с ума, Богданко. И прожила нашими усилиями ровно столько, чтобы родить тебе дочь. Умерла сразу после родов, будто звезда погасла в небе.

— Меня зовут Анастасия, — певуче сказала девочка. — А ты мой отец?

Богдан разрыдался. Он плакал впервые с того дня, когда увидел свой разрушенный дом.

— Как я могу вас отблагодарить? — спросил хрипло. — Теперь мне есть для чего жить.

— Это я тебе благодарен, — ласково ответил лесной король. — Я снова почувствовал себя отцом. У меня нет собственных детей, но когда-то были названные, и я никогда не забуду, каким они стали утешением и радостью. Твой ребенок напомнил мне о них.

Когда лесная дорога повернула под ногами Богдана к его подворью, двое Лесных пошли к поляне с ручейком. Там ныне был могильный холмик, усаженный нездешними цветами.

— Ты не будешь об этом жалеть? — спросил Певец, взглянув на свою подругу.
Белая Дева опустила глаза. Рядом с могилой Анастасии Ружинской виднелся еще один небольшой бугорок.

— Я боялась, что он попросит показать, где ее похоронили, и заметит могилку рядом, — сказала Лесная. — Но он так обрадовался обретенной дочери... Представьте, повелитель, какой это был бы для него удар — услышать о мертворожденном младенце.

— Тебе будет тяжело без нашей Анар...

— Да, но ей было бы еще тяжелее, останься она здесь. Она наполовину человек, желание любить рано проснется в ней. А люди не приняли бы ее взрослой, они суеверны и во всем видят зло. Анар выглядит младше своих лет, Богданко не заметит подмены. Наконец, она действительно его дочь, здесь нет обмана.

— Ты плачешь, — сказал Певец. — Хочешь, я развлеку тебя песнями?

— Нет, мой повелитель, — прошептала Белая Дева, — я хочу побыть одна.

— Тогда мне можно отойти ко сну. Разбудишь меня, когда начнется Битва Битв. Или когда снова можно будет обнажить клинок. Я хорошо прожил эти несколько лет благодаря тебе и Анар.

В тепле старого дуба спит последний повелитель Лесных, воин королевского рода, а Белая Дева с двумя оставшимися воинами стережет его сон. Иногда она покидает пущу и выходит на самую опушку леса, чтобы посмотреть издали на девушку в белом платье.

Панна Анастасия ждет отца, который снова отбыл на порубежье. А когда во время своих прогулок по лесу видит между деревьями белую тень, улыбается загадочно и таинственно.

український оригінал

Він не встиг, він знав, що не встигне, але все одно наглив коня, вирвавшись далеко вперед від свого загону. Татари вже пішли, пограбувавши і пустивши з димом кільканадцять селищ, і серед них його Ружине. Ті з селян, котрі встигли заховатись у лісі, нині бродили згарищем як причмелені.

Його дім був цілим — вогонь знищив лише прибудови й конюшні. В покоях все було перевернуте догори дном — скрині розбито, шкатулі зламано.

Тіла вірних слуг та двірських козаків лежали надворі — Супрун-відьмак, на якого Богдан зоставив дім, встиг організувати оборону. Однак, браму було вибито, а оборонців знищено.

Княгиню Раїну Богдан пізнав по рештках вбрання. Ружинський добре знав матір, і не сумнівався, що вона приймала участь у битві. З пістолем у руці. Її оголене тіло було все посічено шаблями — напевно той пістоль комусь та дався взнаки.

Тільце дворічного сина Богдан знайшов біля ганку. Голівки у хлопчика не було — хтось з силою вдарив малого об стіну будинку. Череп хлопчини розлетівся на скалки. З ніжки злетів черевичок, малесенький, любовно прикрашений бісером.

Богдан пам'ятав, як Анастасія прикрашала черевички, як прикладала до них бісеринки, як милувалась візерунком.
Анастасія...

Дружини серед мертвих не знайшли.

Старих і малих татари до ясиру не брали. Анастасія була молода і вродлива.

“Богданку, - наче почув Ружинський її голос, - у нас, певне, буде ще дитя... Я так хочу донечку.”

У нього тепер не було нічого. І нікого.

Поки мертвих готували до поховання, Богдан вийшов за двір. Він знав свою подальшу дорогу — до війська, спробувати наздогнати татарські чамбули.

Тільки ж повільно збирається військо коронне. Не наздоженуть.

Що тоді? До Криму, віднайти Анастасію на невільничому базарі? Або одразу на Січ?

Вдалині шумів ліс сумно і тривожно.

- Чому не помогли? - спитав Богдан, - чому не захистили?

Руки йому тремтіли. В одній руці він стискав черевичок сина.

- Нащо мені ваше замовляння від куль і шабель? Нащо мені взагалі життя?

Ліс мовчав.

Два дні по тому Богдан, вбраний в усе чорне, виїхав до Луцька, де збиралося військо. Татари, за донесеннями вивідачів, рухались на Хотин, видимо бажаючи прорватись до підлеглої султану Молдови.

Однак, один загін так і не прийшов на місце зустрічі татарських чамбулів, а безслідно зник у волинському лісі.

***
Зазвичай люди думають, що дороги лежать собі непорушно... Помиляються.

Ой, яку ж помилку зробив татарський сотник, що відстав від свого чамбула, аби прочесати цей куток між Тетеревим та Припяттю. А вирішив він всього лишень спрямити шлях, щоб його обтяжений ясиром загін безперешкодно дістався до головних сил.

Не треба було йому заходити до лісу...

Шлях, встелений мертвим, гниючим листям, непомітно, але вірно відхилявся від обраного сотником напрямку. Хмари закрили небо, затуляючи зірки.

Шлях поволі повертав у лісові глибини, і цього не відчували ні татари, ні змучені бранці.

Шестеро їх було — хазяїв лісу. Чотири чоловіки та дві жінки. Вони зібрались на галявині, вкритій м'якою травою. Поміж нею виднілися дивні білі квіти, що не росли більше ніде, окрім цього місця. І мова, якою говорили ці шестеро, не звучала більше ніде, окрім цього місця.

- Я більше не в змозі це терпіти, - вимовив один з Лісових, - ці орки убили мою доньку, єдину пам'ять про померлу кохану.

- Це люди, - озвалась одна з жінок, - це тільки люди.

- Не бачу різниці, - гнівно сказав Лісовий.

- Люди, котрі дуже схожі на тих, хто привів нас до погибелі в часи прадавні... - прошурхотів ще один голос.

- На зрадників... - зашелестіли вітром голоси

- На кривоприсяжників...

- Моя Дивина могла прожити ще кілька десятків літ.

- Вони знищили родину, котра дбала про ліс...

- Про наш останній притулок...

- Вони скривдили людину, котру я кохала...

-То що ж ми мусимо робити? - спитав батько Дивини-знахарки, - не можна це так залишати.

- Нас замало, - відповіла Біла Пані Богданкових снів - але я дуже хочу помститись за біль юнака, з яким я відчула себе живою. Однак — якщо почнеться сутичка, ці істоти переб'ють полонених.

- Як орки, - пробурмотів батько Дивини, - я пам'ятаю...

- Треба будити Найстаршого, - мовила Біла Пані твердо, - Співець нам допоможе.

- Більшість з нас загине, - тихо мовила друга жінка-Лісова, - а володар може битись тільки з лівої руки.

- Щоб останній з Вогняного роду відмовився померти у битві? Краще вже так, аніж поволі перетворюватись на тіні, - сказав батько Дивини.

- До того ж, - озвався ще один Лісовий, - нам буде що згадувати наступні сотні років. Тим, хто виживе.

Срібний смішок продзвенів і змовк.

- Ходімо ж, - сказала Біла Пані, яку Богдан колись обіймав з усією палкістю людської юності, - ходімо до Дуба. І прошу вас, милі родичі, той, хто зостанеться в живих, нехай подбає про Анар. Її зараз стереже пара болотяників, вона у їхньому лігві.

Вони щезли як тіні. У неприм'ятій траві затремтіли біли сяючі квіти.

Дуб стояв на цій землі тисячу літ. Це був могутній велет — його коріння вчепилися в землю,як пазурі, а в тріщину у спорохнявілому стволі можна було проїхати конем. Шестеро Лісових сковзнули у цю щілину.

Всередині було тихо,але не темно. Щось, схоже на велетенського світляка, випромінювало біле сяйво. В цьому сяйві, розпростершись на килимі з зеленого моху, спочивав ще один Лісовий.

Він був вищим на зріст від своїх побратимів, і не просто вродливий, а нелюдськи вродливий. Страхітлива несьогосвітня досконалість була в цьому довершеному обличчі, людина, якби побачила його, то вигукнула б - “такого не буває”. І сказала б - "янгол". Або, можливо, - "диявол".

Хтось уклав сплячому чорне волосся в химерну зачіску з кількома косичками. Груди, прикриті чорним одягом з нетлінної тканини, котра ніколи не втрачала яскравості і міцності, ледве здіймалися. Володар спав.

Поруч спочивали на розстеленому багряному плащі арфа та меч. Меч ще міг знадобитись сплячому воїну, але не арфа — права рука співця, що безвладно лежала на грудях, була спотворена давнім страхітливим опіком.

Біла Пані вдарила по струнах арфи. Подзвін прокотився химерним покоєм.

Сплячий розплющив очі, і вони сяйнули світлом давно згаслих зірок.

- Настала Битва Битв? - спитав він, - де шикується військо?

- О, до Битви Битв нам не утриматись в тілі, - відповіла Біла Пані зі смутком, - всього лишень люди, люди зі Сходу, огидні і жорстокі. Вони плюндрують довкілля, вони зробили зле з родиною тутешнього князя, з предком якого ми уклали договір. Ми вирішили трохи провітрити наші мечі, котрі давно сумують у піхвах.

- Вищі за нас колись вирішили, що люди кращі за нас, - саркастично сказав Співець, - а вони нітрохи не змінились від часів нашої могутньости. Для чого нам втручатись у їхні справи — однокровники твого князя, мила подруго, вважають нас злом. Рано чи пізно вони увійдуть з сокирами до нашого останнього притулку. Який сенс приймати участь у черговій сутичці між ними та іншими істотами?

- Хіба все на світі мусить мати сенс? - спитала Лісова, - серед полонених дружина князя. Він загине від туги, якщо її не віднайде.

Співець позирнув на Білу Пані з цікавістю.

- Я міг би скласти про це пісню, - мовив він, - і проспівати її біля вогнища під дзвін арфи, якби був у змозі володіти рукою. Це красиво, мила моя подруго, а я люблю все красиве і незвичайне, це нагадує мені про те, що я ще живий. Гаразд — я з вами. Зрештою — мене вже зачекалися в Туманних Чертогах. Але ж ми не можемо підходити до людських осель...

- Ліс веде їх до пущі! - сказала Біла Пані радісно, - якщо ви з нами, то хто проти нас!

- О, я давно уже не той, що був у часи прадавні, - ледь підлещено сказав володар, - але ще в стані знести голову виродку, схожому на зрадника з тих далеких часів. Навіть лівою рукою — мій старший брат був би здивований, побачивши, що я опанував мистецтво такого бою. Скільки ж протекло часу, мов пісок крізь пальці, а у цьому світі все ще потрібен меч.

Він підвівся зі свого килима з моху і обдивився обличчя соратників. Живий вогонь струменів з їхніх облич, і вони вже не були схожі на смутні тіні, зіткані з вітрів і туману.

- Нам таки й справді не завадить невеличка битва, - мовив він, - за мною, ельдар.

***
Настала ніч, а татарський сотник все ніяк не міг вибратися з лісу. Пуща змикалась за ним, пуща шепотіла про щось дивними мертвими голосами. Зрештою, сотник скомандував привал.

Розпалили вогнища, з'їли по шматку пареної під сідлом конини. Бранцям кинули по черствій перепічці. Вода була поруч — на галявині щось бурмотів потічок. Тихо схлипували полонені жінки, але ніхто не голосив — чудна тиша, що настала під час привалу, придавлювала до землі.

Сотник відібрав незайманих дівчат, орієнтуючись по зачісках, і приставив до них варту, як до дорогого товару. З рештою ж жінок дозволив розважитися воїнам, від варти поки що вільним, і вони схвалили це рішення гортанними вигуками.

Анастасія Ружинська сиділа, притулившись до дерева. Вона не бачила нікого і нічого — хтось з полонянок дав їй ковтнути води зі жмені, але жінка навіть не помітила цього.

Перед її очима назавжди застигла одна й та сама мить — татарин бере її синочка за ніжки і б'є голівкою об ріг будинку. Анастасія не відчувала болю, вже не знала страху, і коли здоровенний степовик, задоволено шкірячись, поволік її за найближчий кущ, зовсім не чинила опору.

Щось змусило вояка підвести очі — і татарин вмить забув про розпатлану, скривавлену здобич біля своїх ніг.

Біле пасмо туману зіткалося у жіночу постать. Жінка усміхалась, в її великих очах пульсували вздовжкуваті, як у кицьки, зіниці. Цей погляд татарин поніс з собою до мусульманського раю, бо метальний ніж обірвав його життя раніше, аніж степовик зрозумів, що трапилось.

Жінка нахилилась до Анастасії, підняла її на руки і щезла у лісі.

Пущею прокотився голос. Нелюдський, ні на що не схожий. Він заворожував, приваблював, він обіцяв райські кущі на землі, а не цих обідраних гяурок, котрі кричали “пробі”, і яких потрібно було насильно розпластувати на пожухлій траві. Голос янгола, напевне. Голос, що кликав до раю.

Сотник покинув обрану ним жінку, з якої вже встиг зідрати сорочку, і підвівся. За ним рушили інші.

Зв'язані полонені теж чули цей голос, але їм він говорив про інше — про надію, котра завжди є, і ніколи не вмирає.

- Лісові, - прошепотів хтось з бранців, - лісові...

Тінь вислизнула з-за дерев. Це була інша жінка, не Біла Пані. Чуйно прислухаючись до голосу, вона перерізала пута на руках кремезного селянина з Ружина, поклала поруч ножа і підморгнула ошелешеному чоловіку.

- Дорога приведе вас додому, - почув селянин голос у себе в голові, - ідіть.

Селянин перехрестився і взявся звільняти інших.

Сотник тим часом струснув з себе чари, вдаривши з останнім проблиском розуму ножем по долоні. Біль витверезив його — татарин зрозумів, що вони всі зайшли уже досить далеко від здобичі. Його воїни тислися поруч, заворожені, з мертвими очима, у декого з рота капала слина...

- Аллах акбар! - вигукнув сотник пронизливо, - це демонські чари! Не піддавайтеся!

Він з радістю побачив, що багато хто з його людей був при зброї, окрім тих, хто вже кинувся до жінок. Шабля сотника зосталсь на місці привалу, і він вихопив клинок з піхов воїна, котрий стояв поруч.

Голос замовк. Сотник побачив велику галявину, проблиск озерної води, у якій відбивався повень, поміж дерев, — і Азраїла попереду.

Так, це був він — янгол смерті, пострах правовірних. Янгол тримав у лівій руці довгого, ледь вигнутого меча, вкритого чародійськими письменами. Янгол усміхався так, що сотник злякався - трохи не вперше у житті.

І янгол рушив просто на них — все с тим же усміхом... А з дерев полетіли стріли.

Ось ці стріли і витверезили сотника вдруге — він зрозумів, що це могутній, але не потойбічний ворог.

Азраїл, або істота, схожа на Азраїла, пройшов крізь людський натовп, як ніж крізь масло. Він був таким швидким, що очманілі воїни просто не втямили, що сталось. Один з татар стояв з витріщеними очима, і продовжував стояти, коли його голова покотилась по землі, бризкаючи кров'ю. Кров била з рівнесенького зрізу шиї обезголовленого тіла, а воно все не падало, і сотнику закортіло зникнути з цього місця кудсь подалі. Другий його підлеглий раптом розвалився на частини, наче зламана лялька. Голова разом з рукою відлетіла вбік.

Ще кілька постатей з янгольскими лицями вистрибнули на галявину. Почувся дзвін металу — татари почали отямлюватись. На галявині закипів бій.

Таких бійців сотник бачив вперше, однак хоробрості йому було не позичати. Дико вереснувши, він кинувся на найближчого лісового воїна, котрий якраз бився з чотирма супротивниками одразу. Удар досягнув мети — лісовий став повільнішим у рухах.

- Великий Аллах, - їх можна вбити! - закричав сотник, вирвавши свого клинка зі спини лісового воїна, - бийтесь, правовірні! Їх замало!

Вбитий ним лісовий впав на скривавлену траву. Його вуста посміхались, неначе він побачив вхід до раю. Його тіло і одяг розсипалися жменькою праху, як тільки він торкнувся землі.

Татар було більше, набагато більше - але вони вмирали швидко і жахливо. Коріння витикалось з-під землі, і обвивало їм ноги, трава сплутувала рухи і не давала можливості бігти, з дерев летіло гілля - летіло, неначе списи.

Демони вимахували мечами з холодною люттю і тисячолітньою вправністю, і кожний убитий шайтан забирав з собою більше десятка ворогів.

Рик звірів прокотився пущею. На галявину вибігла Біла Пані, поруч з якою мчали болотяні рисі — тварини, давно винищені людьми і ними забуті. Тільки в глухій пущі зосталось кільканадцять пар цих прекрасних звірів, схожих на невеликих гепардів.

Лісові оберігали болотяників — і рисі нині віддячували своїм опікунам. Тварини великими стрибками неслись поміж татарами, стрибали на спини своїм жертвам, перекушували горлянки.

Сотник, відскочивши від розшаленілої рисі, котра з риком шматувала ще живу жертву, дібравшись до нутрощів, і опинився навпроти Азраїла. Янгол дивився на нього палаючими очима.

- Якщо це справді ти, гроза правовірних, - сказав сотник, - то спробуй мене забрати.

Янгол усміхнувся, і рушив вперед.

Удар, кидок, ще удар... Азраїл грався з ним, наче кицька з мишею. Сотник не відчув болю — тільки щось гаряче раптом потекло обличчям, і світ перестав для нього існувати. Тіло вбитого стояло, ще не знаючи, що померло, зрештою, верхня частина черепа зсунулась, як накривка з казана, і впала на землю.

- Так я колись убив одного зрадника, - сказав Співець задоволено, - чистий удар...

Біла Пані, котра під час двобою прикривала спину своєму володарю, усміхнулась. Вона б зраділа ще більше, якби дізналась, що саме цей татарин розбив голівку маленькому сину Богдана.

До них поволі сходилися вцілілі — всього лише двоє лісових. Троє, в тому числі і друга з жінок, розвіялися жменькою праху. Серед загиблих був і батько Дивини-знахарки.

Рисі шматували мертвих. Тяжкопоранені стогнали і вили, намагаючись відповзти зі страшного місця.

- Відпустіть їх усіх на їхній шлях, - звелів володар, і троє Лісових рушили побойовиськом.

Ліс шумів, неначе вражений страшним видовиськом. Біла Пані розкинула руки і застигла у безруху.
Вода у озері почала підніматись, заливаючи береги.

- Рибам буде що їсти, - мовив Співець, - дякую тобі, подруго, за те, що дала мені змогу знов відчути насолоду битви. Але ти — ти домоглася чого хотіла?

- Мені знову буде потрібна ваша допомога, володарю, - відповіла Лісова. - потрібна буде сила ваших пісень.

***

Богдан Ружинський повернувся додому лише через кілька літ.

Позаду була невдала погоня за татарами, котрі таки дісталися з ясиром до Молдови, позаду — рік розпачливих пошуків Анастасії на кримських рабських ринках, під єхидними поглядами правовірних. Позаду була Січ, де його було обрано гетьманом. І його страшний кримський похід.

Чорний Гетьман, ось як він звався нині... До свого особистого загону він відібрав тих, хто втратив рідних від татарських рук. Богдан дозволяв їм у татарських селищах все, і сам убивав і убивав.

Зараз він сидів на ганку свого відбудованого дому і крутив у руках черевичок, розшитий потьмянілим бісером.

Спогад про мертве тільце сина закрила інша картина — молода татарка на порозі саманної хатини. Чоловіків у селищі було мало — більшість їх не повернулася з волинського походу.

Свого часу Богданові коштувало багато грошей дізнатись про те, з яких країв були “його” татари.

Татарка упускає на землю дитину і затуляє від страху голову руками. Він тне шаблею з коня, тне навідліг, тне з такою силою, що рука жінки валиться на землю, а шабля врізається в череп, розламуючи його, наче стиглий кавун.
Хлопчик скиглить на землі. Він був би однолітком його сина...

- Ти теж... не виростеш!

Шабля зносить татарчукові голівку, і дитяче тільце падає біля матері, котра ще хрипить і повзає по землі.

- Дітей, - молить старий татарин у білій чалмі ходжі, - ага-гяур, пощади дітей!

Діти збилися у купку біля невеличкої мечеті. Старий закриває їх своїм тілом.

- Мене убий, ага! Пощади дітей!

- Викорінити собаче поріддя, - чує Богдан свій голос, - до останнього щеняти!

Його козаки теж закрепли серцем — вони такі самі, як і він: безжальні.

Шабля падає зверху на голівку чорноокої дівчинки у гаптованій бісером шапочці.

Гаптований бісером черевичок... Розбита голівка сина... Розсічена голова татарської дівчинки.

Богдан затулив лице руками. Довго сидів, намагаючись не згадувати. Потім встав.

Він йшов до лісу знайомим шляхом, тим, на якому колись зустрів Дивину. Дивина загинула під час татарського набігу, він знав це, але все одно очікував її зустріти.

І раптом зрозумів, що дорога веде не до Ружина...

Вони стояли біля велетенського дуба — Біла Пані його снів і справжній лісовий король, очі якого світилися нетутешнім сяйвом. Їх тримала за руки маленька дівчинка в чудернацькому вбранні з мерехтливої тканини.

У дівчинки був твердий людський обрис обличчя. І його, Богдана, очі — темнокарі.

- Жоден з тих татар не вийшов з лісу, - сказала Біла Пані, - однак твою дружину ми не врятували. Вона збожеволіла, Богданку. І прожила нашими зусиллями рівно стільки, щоб народити тобі доньку. Померла одразу опісля пологів - неначе зірка згасла у небі.

- Мене звати Анастасія, - співуче сказала дівчинка, - а ти мій тато?

Богдан розридався. Він плакав вперше від того дня, коли побачив свій зруйнований дім.
- Як я можу віддячити? - спитав хрипко.

- Ти вже віддячив, - лагідно мовив лісовий король, - завдяки тобі я знову відчув себе батьком. У мене не було власних дітей, але колись я мав названих синів,і знаю, яка це втіха.

Коли лісова дорога повернула під ногами людини, котрій нині було для чого жити, до її домівки, обоє Лісових поволі пішли до галявини з потічком. Там був невеличкий горбочок, всажений нетутешніми сяючими квітами.

- Ти не будеш про це шкодувати? - спитав Співець, глянувши на свою подругу.

Біла Пані опустилв очі донизу. Там, поруч з могилою Анастасії Ружинської, виднівся ще один невеличкий горбочок.

- Я весь час боялась, що він попросить показати могилу, і помітить це, - сказала Лісова, - але він так зрадів віднайденій доньці... Уявіть, володарю, який це був би для нього жах - почути про мертвонароджене немовля.

- Тобі буде тяжко без нашої Анар...

- Так, але їй буде ще тяжче, коли вона виросте. Вона наполовину людина, бажання любові прокинеться в ній рано. А люди не прийняли б її дорослою — вони марновірні, і в усьому бачать зло. Анар має вигляд молодшої від своїх літ — Богданко не помітить підміни. Зрештою — вона дійсно його донька, тут йому немає кривди.

- Ти плачеш, - сказав Співець, - хочеш, я потішу тебе піснями?

- Ні, володарю, - схлипнула Лісова, - я маю побути на самотині.

- Тоді я йду спати, - мовив Найстарший, - розбудиш мене, коли почнеться Битва Битв. Або, коли знову можна буде згадати минуле і оголити клинок. Я добре прожив ці кілька літ, завдяки тобі і Анар.

В тиші і теплі старезного дуба спить останній володар Лісових, володар шляхетного роду, а Біла Пані з двома позосталими воїнами стереже його сон. Іноді вона покидає пущу і виходить на самий краєчок лісу, аби побачити здаля дівчину у білій сукні.

А панна Анастасія очікує на батька, котрий знову вирушив на Порубіжжя. Без супроводу челяді вона до лісу не ходить, однак завжди бачить під час своїх прогулянок білу сторожку тінь і усміхається загадково і таємниче.

@музыка: Манфредіні Адажіо

@настроение: нормальне

@темы: українське, ФБ

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Фестовське

Переклади я однозначно не потягну) Буду лише читачем. Вірніше - може і потягнув би, але часу немає.

@музыка: нема

@настроение: нормальне

@темы: драббл фест, роздуми

---

Казки Волинського лісу. Вовкулака.

Богдан Ружинський - це історична особа. Але я байкар, а не історик. Тому всі казки про Чорного Гетьмана є антиісторичним фентезі. Хоча у волинських лісах є багато чого. І вовкулаки теж.
Тексти, виставлені на ФБ не є точним перекладом з моїх українських казок. Над ними добре попрацювали шановні бети, щоб довести до розуму. Тому російські варіанти відрізняються від українських у багатьох деталях. Гарна редактура - наше все)

Название: Оборотень. Сказки волынского леса
Автор:  nolofinve
Бета: Луче Чучхе,  virago
Размер: мини, 1300 слов
Пейринг/Персонажи: князь Богдан Ружинский/панна Анастасия.
Категория: джен, гет
Жанр: легенда, фэнтези
Рейтинг: от G до PG-13
Краткое содержание: Князь Богдан Ружинский собрался жениться. Невеста дала согласие, родители благословение. Но кое-кому этот брак был явно не по душе
Примечание: мини основано на волынских легендах

Бояться тут

Панне Анастасии Гулевичевой никак не удавалось выйти замуж.

Панна была молода и красива и женихами перебирала, как только вздумается. Но так повелось, что с ее удачливыми поклонниками рано или поздно случалась беда.

В лесных волынских краях всегда было много волков, но на людей они нападали не чаще, чем в прочих землях. И когда четверо шляхтичей, здоровых и сильных, один за другим погибли от волчьих клыков, люди стали шептаться о чародействе. Бесславно сгинули пылкие ухажеры панны Анастасии. Вокруг панны сделалось пусто, гости не торопились в дом Гулевичей, не искали поводов задержаться подольше. Обстоятельство это весьма тревожило родителей переборчивой невесты. Слухи о злых чарах и проклятии были похуже дурного приданого или расторгнутой помолвки. Матери и сестры заказывали молодым панам дорогу в такой дом. Иной шляхтич на прежних женихов и дурную молву о нравах девицы посмотрит сквозь пальцы, покоренный юной красотой. Но в такие сомнительные и ненадежные времена рисковать жизнью, удачей и доброй судьбой? Соседи и вовсе поговаривали, что панну Анастасию придется выдать за чужака, куда подальше, где не треплют ее имя, с глаз долой. А родители панны не рады были разлучиться с дочерью на годы.

День шел за днем, женихов не прибавлялось. И однажды пан Анджей Лисовский, которого раньше и видно не было за красавцами-шляхтичами, обхаживавшими Анастасию, предложил панне свою руку, имя и немалые богатства. Пан Анджей годился невесте в отцы и вовсе не славился добрым сердцем. И брак с родом Гулевичей, давним и многочисленным, сулил пану связи и родичей по всей Волыни. Невеста выслушала предложение Лисовского и недовольно сморщила носик, а родители ее крепко задумались. Жених немолод, но и не гуляка уже, не завеется куда-нибудь, и внуки под боком расти будут.

И тут с Порубежья домой нагрянул князь Ружинский, молодой, хваткий и овеянный терпкой походной славой. Может, и не привез он татарского злата из Дикого Поля, но родовое имя и земли были при нем. Богданко из Ружина больше не казался соседям пылким мальчишкой. Он возмужал, обрел особенную уверенность и насмешливое спокойствие, заставлявшие опытных воинов склонять головы, а сердца окрестных шляхтянок — лететь к нему, как мотыльки на огонь.

На правах дальнего родственника Богданко зачастил в гости к Гулевичам. Он привозил панне Анастасии букеты лесных цветов и редкие безделушки, прогуливался с ней по окрестностям в сопровождении старой няньки и свитских. Старшие Гулевичи благодарили бога, решив, что дело к свадьбе. Партия была со всех сторон блестящая, и только одно препятствие виделось им: чтобы молодой князь не умчался на войну после помолвки, оставив Анастасию соломенной вдовой.
Злые языки смолкли, рассудив, что такому порубежному вояке, как Ружинский, и чары не помеха.

Но однажды ночью селяне в Ружине были разбужены волчьим воем и истошными воплями. Бешеный зверь ворвался в дом вдовы, чей сын служил у князя Богдана джурой. Несчастная женщина была просто растерзана. Ружинский объявился уже на рассвете, молча погладил по голове плачущего мальчишку-джуру, распорядился о похоронах и долго разглядывал волчьи следы у дома.

А на другой день князь разослал челядинцев к соседям, объявив о шляхетской забаве. Через неделю у него собралась вся округа, с загонщиками и собаками. Ружинский выставил богатое угощение, и шляхта пировала целых три дня. Охота прошла на славу — убили два десятка волков, на молодняк и волчиц панство не разменивалось.

Но месяц спустя несчастье повторилось. И в этот раз зверь был таким сильным, что сорвал дверь с петель и сгубил целую семью. Минула всего неделя, как Ружинские отпустили молодую служанку к родителям домой, играть свадьбу, наградили за добрую службу, и теперь вот жених убивался над телом невесты.

Слухи об оборотне ядовитыми змеями поползли по Ружину и птицами разлетелись по окрестным землям. Погибших ухажеров панны Анастасии Гулевич вспомнили сразу. Как бы людям не пропасть, коли князь приведет в дом такую жену! Говорили, что отец отдал панну нечистой силе, что Анастасия дала слово нечистому сама и ночами обращается в зверя, что Гулевичи прокляты и лесные духи мстят им. Перепуганные поселянки зачастили в церковь. А самые смелые отправились к старой Дивине, просить помощи у лесных. Ведьма выслушала посланцев, но ответила, что такая нечисть не в лесной власти, а сами лесные не выйдут к человеческому жилью. Старуха обещала сделать все, что в ее силах, но надежд не давала.

Когда джура, запинаясь, опустив взгляд, пересказал новость князю, Ружинский, нахмурившись, переспросил:

— Так Дивина сказала, что лесным зверь не подчиняется? — и покачал головой, словно в ответ своим мыслям.

Богданко Ружинский посватался к панне Анастасии, получил ее согласие и благословение родителей. День для свадьбы назначили по окончании Петрова поста. Счастливый и довольный князь возвращался от панны своего сердца. Конь шел по лесу тихим шагом, молодому князю мерещились золотисто-карие глаза панны, ее нежные пальчики в его руке, и в ушах звучало: «Люблю тебя». В своем лесу Ружинский чувствовал себя под защитой, но среди деревьев за ним скользила серая тень. Она была слишком велика для обычного волка и двигалась почти бесшумно. Богданко не успел даже вскрикнуть, когда тень прыгнула, обращаясь в огромного зверя. Чудище сшибло князя на землю вместе с конем.

Князь уже ощутил на лице зловонное дыхание зверя и едва выхватил кинжал, как вдруг тварь отпрыгнула в сторону и с жутким воем исчезла. Ружинский рванулся следом, но боль в придавленной лошадью ноге была слишком сильна, и он лишился чувств.

Очнулся Богданко в густой траве, кто-то оттащил его под деревья, на тропе остался лежать лишь погубленный конь. Зато рядом с Богданком неизвестный спаситель оставил лук и колчан со стрелами. Острия у стрел были сделаны из старого, почерневшего серебра.

Теперь князь сам убедился, что людей убивает не обычный волк. Старый челядинец Супрун, слывший ведьмаком, полагал, как и князь, что оружие — помощь лесных. Хозяева леса не могли подойти к жилью, но подарок сделали княжеский: лук был из турьих рогов, а туров в этих краях не видели уже две сотни лет. Супрун думал, что лесной лучник не промахнулся, но такого сильного оборотня одной стрелой не убить.

— Видно, она боялась задеть вас, — размышлял старик.

Странные воспоминания всколыхнули эти слова, князь с трудом сбросил наваждение: теплые руки, шелковая кожа лесной, певучий голос… Жених панны Анастасии гнал прочь мысли о Светлейшей госпоже из леса, и день за днем упражнялся в стрельбе из лука, понимая, что времени у него — до следующего полнолуния, выпавшего на Солнцестояние.

Слухи о нападении оборотня исправно долетали и до Гулевичей, а теперь еще сказывали, будто в округе объявились разбойники и напали на пана Лисовского. Правда, с тех пор, как пан Лисовский узнал, что панна Анастасия помолвлена, он был с Гулевичами не больно приветлив. И на вопрос о здоровье только скрипнул зубами. Но раз в гости заехал, видно, рана от разбойников уже зажила. Из-за этих волнений вечер перед полнолунием Богданко Ружинский провел со своей невестой, дрожавшей от страха за него. Охотясь на хитрого зверя, князь сам принялся сбивать с толку врага и путать следы.

Ночью они устроили засаду. Джура Мирко сидел на дубе с пистолетом, заряженным серебряными пулями, на которые Ружинский пожертвовал несколько ложек из кладовой княгини Раины. Зверь не мог не прийти, потому как днем Мирко нарочно громко хвастался несколько раз челядинцам Гулевичей, что пойдет ночью на оборотня в одиночку, отомстить за мать. Слышали его и слуги пана Лисовского.

Когда серая тень возникла из тумана, Мирко пальнул из пистоля и не попал. Ружинский оказался проворнее — две его стрелы легли точно в цель. Джура на дереве торопливо перезаряжал оружие, но раненый зверь бросился к князю. Тот едва успел выпустить третью стрелу в глаз врагу, и существо, напоминавшее волка, завалилось на землю.

К изумлению князя и Мирко, странные создания из света и тумана, смутно походившие на людей, немедленно накинулись на оборотня и уволокли во мрак. На земле остались лишь пятна, напоминавшие больше деготь, чем кровь и плоть. Ружинский, усталый и злой, что не удалось разоблачить врага, уснул, едва добравшись до кровати. И только утром старый Супрун привел своего господина в чувство, прошептав таинственно:

— Дивина велела передать, что все в порядке. На вас никто и не подумает.

Князь Богдан Ружинский обвенчался со своей любимой ровно через неделю после удачной засады. Тогда же и узнал о внезапной смерти пана Лисовского. Поговаривали, что у Лисовского открылась рана, полученная от разбойников. Кое-кто, однако, шептался, что пан Анджей перед смертью мало походил на человека и на последнем дыхании проклял Ружинского, пожелав ему не знать счастья с молодой женой.

Но кто обращает внимание на угрозы и проклятия, пока силен и молод?

український оргінал

Панна Анастасія Гулевичівна ніяк не могла вийти заміж.

Звісна річ, панна була молодою вродливицею, котра перебирала нареченими як сама собі хотіла. Однак, з усіма її залицяльниками рано чи пізно траплялося зле.

Вовки в тих лісових краях водилися завжди, але на людей нападали зрідка. І тому, коли четверо шляхтичів, здорових і дужих, одне за одним загинуло від вовчих зубів, то здалося доволі дивним. Біля панночки утворилася порожнеча, котра вельми тривожила її батьків.

Літній уже сусіда, пан Анджей Лісовський, котрого раніше і видно не було за бутніми шляхтичами, запропонував панні Анастасії руку, серце і чималі багатство, набуте невідомо яким чином. Панна Анастасія зморщила носика, батьки її замислились.

І тут з Порубіжжя повернувся князь Богдан Ружинський.

Богданко не забагатів у Дикому Полі, не привіз з собою взятого з бою татарського злота. Але юнак змужнів, ще більше вигарнів, і серця довколишніх шляхтянок летіли до нього наче метелики на вогонь.

На правах далекого родича Богданко почав відвідувати Гулевичі дуже часто. Він привозив панночці букети лісових квітів, перевиті дорогим намистом, прогулювався з нею садочком у супроводі старої пестунки, і паньство Гулевичів вирішило, що до весілля вже недалеко.

Якось вночі мешканці Ружина були розбуджені вовчим виттям. На ранок виявилось, що звір увірвався у хатину вдови, син якої Мирко служив у князя джурою. Нещасна жінка була розтерзана на частини. Ружинський, котрий примчав на місце події, мовчки погладив по голові ридаючого джуру, розпорядився про похорон і довго роздивлявся велетенські і якісь не зовсім вовчі сліди.

Наступного дня князь розіслав до сусідських дворищ пахолків, котрі оголосили шляхетське полювання. Зібралася уся довколишня шляхта з загоничами і собаками. Полювання пройшло вдало — забито було десь зо два десятки сіроманців, Ружинський виставив багате пригощення, і шляхта бенкетувала у нього на дворищі цілих три дні.

Минув місяць — і нещастя повторилось. На цей раз жертвою стала ціла родина — звір був настільки сильним, що зірвав двері з завіс. Селяни почали шепотітись про те, що це не просто собі вовк, але вовкулака. Найсміливіші вирушили до Дивини, прохати допомоги у лісових.

Відьма вислухала прохальників уважно, але сказала, що на поміч лісових сподіватись марно, бо ся нечисть не у їхній владі, а самі вони не виходять між людські оселі. Втім, стара пообіцяла зробити все, що в її силах.

Ще через місяць Богданко Ружинський посватався до панни Анастасії і отримав її згоду, а також благословення батьків. Весілля призначили опісля закінчення Петрового посту.

Богданко, щасливий і задоволений, повертався від панни серця свого лісовою стежиною. Кінь йшов ступою, а молодому князю ввижалися золотаво-карі очі панночки, її ніжні рученята, а у вухах лунав співучий голос: “Кохаю тебе”.

Сіра тінь ковзала між дерев. Вона була завеликою для звичайного вовка, але рухалась нечутно.

І коли вона стрибнула — Богданко не встиг навіть скрикнути. Звір був настільки сильним, що збив його на землю разом з конем.

Юнак вже відчував на обличчі смердюче дихання звіра, коли раптом тварюка стрибнула вбік, і щезла, завиваючи. Ружинський рвонувся, але біль у придавленій конем нозі був занадто сильним, і Богданко зомлів.

Отямився він у траві поміж деревами. Кінь його непорушно лежав на стежині. А поруч з Богданком його невідомий рятівник зоставив лук і сагайдак зі стрілами.

Гостряки у стріл було зроблено зі старого, аж почорнілого срібла.

Тепер Богданко упевнився в тому, що цей вовк — звір незвичайний. Старий челядинець Супрун, якого усі вважали за ворожбита, натякнув Ружинському, що зброя — то поміч лісових. Самі вони не можуть підходити близько до людських осель, однак подарунок зробили княжий — лук було зроблено з турячих рогів, а турів в цих краях не водилось вже зо дві сотні літ. Супрун вважав, що лісовий не промахнувся, але вовкулаку такої міці не вбити одною стрілою.

Певне, він боявся зачепити вас, - міркував старий,- або вона...

Тьмяні спогади спливли у Богданковій пам'яті... Теплі руки, шовкова шкіра лісової, її співучий голос. Наречений панни Анастасії ледве змусив себе не думати про Білу Діву з лісу, а зайнявся луком, розуміючи, що часу йому відведено до наступного повня.

Наступний повень припадав на Сонцестояння. Вечір Богданко провів з панною Анастасією, котра явно тривожилась за нього. Чутки про вовкулаку дійшли і до Корибутів, а ще оповідали, ніби у лісі грасують розбишаки, котрі поранили пана Лісовського. Втім, рана видно швидко зажила, бо Лісовський явився до Гулевичів, дізнався про те, що панна вже заручена, скреготнув зубами і подався додому.

У ніч Сонцестояння Ружинський з Мирком зробили засідку на околиці Ружина. Мирко сидів на дубі з пістолем, зарядженим срібною кулею, на які Ружинський пожертвував кілька срібних ложок з материних запасів.Сам Богданко зачаївся за стовбуром сусіднього дерева.

Звір прийшов. Не міг не прийти, бо Мирко голосно хвалився, що піде на вовкулаку сам при челядинцях з Гулевичів та Совичів.

Коли сіра тінь виникла з туману, Мирко пальнув з пістоля і не влучив. Богданко виявився спритнішим — його дві стріли знайшли ціль. Джура на дереві хапливо перезаряджав пістоля та звір на нього не зважав, а кинувся просто на Богданка.

Ружинський встиг випустити третю стрілу. Цього разу він влучив в око, і звір гримнувся на землю.

Але поки Богданко помагав джурі злізти з дерева, на місці, де лежав вовкулака, зосталися тільки плями, схожі на дьоготь. Ружинський розгледів тільки сірі тіні, що забрали тіло — тіні схожі чи-то на людські постаті, чи-то на туманні пасма.

Злий і втомлений, Ружинський приплентався додому і одразу ж заснув.

Зранку Супрун-ворожбит підійшов до свого пана і прошепотів змовницьки:

- Дивина веліла передати, що усе гаразд.

Пан Богдан Ружинський обвінчався зі своєю коханою рівно через тиждень. Тоді ж він дізнався про раптову смерть пана Лісовського — як говорили, у нього відкрилась рана, отримана від розбійників.

Ще казали, що пан Анджей перед смертю був мало схожий на людину і прокляв Ружинського, побажавши йому недовго жити з молодою жоною.

Але хто звертає увагу на такі речі, доки є сильним і молодим...

@музыка: нема

@настроение: недільне

@темы: українське, ФБ

---

Фестовське

Щодо Туріна в Ангбанді - то результат був передбачуваним... Але не думав, що аж так сподобається Маглор.
Взагалі - Макалауре останнім часом мій улюблений персонаж

@музыка: нема

@настроение: нормальне

@темы: драббл фест, роздуми

---

Казки Волинського лісу. Мавка.

Спершу я не думав завозити нолдор до Волинських лісів, і Лісова, покровителька Богдана Ружинського, була просто Мавкою. Не Навкою - я прогледів помилку. Навки у народному баченні - це породження потойбіччя, і до людей вони ставляться досить вороже. А от мавки, або Лісові у волинських казках трохи нагадують ельфів.
Десь до третього оповідання я остаточно зрозумів, що мої Лісові прибули з заходу - з вирубаних європейських лісів. Атож, куди було податись останнім нолдор, приреченим Суддею на повільне перетворення на тіні, як не на Волинь. Лісів там вистачає і досі,

Название: Мавка. Сказки волынского леса
Автор  nolofinve
Бета:  Луче Чучхе,  virago
Размер: мини, 1360 слов
Пейринг/Персонажи: семейство князей Ружинских и духи волынского леса
Категория: джен, гет
Жанр: фэнтези
Рейтинг: от G до PG-13
Краткое содержание: в роду князей Ружинских из поколения в поколение передается завет беречь принадлежащий им лес. Причину этого молодому князю Богдану Ружинскому пришлось узнать довольно странным образом
Примечание: мини основано на волынских легендах



Лес говорил с ним с детских лет. Бился ветвями в ограду вокруг старого княжеского дома, построенного чуть не во времена Гедимина, лес щебетал птичьими голосами и гудел ветром в дымоходе.

Богданко не боялся леса, потому что никто из Ружинских не страшился древней пущи. Он убегал в лес и бродил там, несмотря на все запреты, и ни разу не заблудился: безошибочное чутье каждый раз выводило его к знакомым местам. Чуял он направление или стороны света, но не ошибался. Как не ошибались птицы, прилетавшие каждый год.

Крестьяне из Ружина, кроме нескольких семей, которых за спиной шепотом называли ведьмаками, леса остерегались. Над крещеным человеком лес мог и посмеяться: часами, а то и днями водить вокруг одной и той же поляны, путать тропы и пугать неведомым ужасом. Лес щедро уделял людям хвороста и сухостоя, но с теми, кто осмеливался срубить дерево в самой пуще, часто случалась какая-нибудь беда. Бывало, человек и вовсе не возвращался.

Пани княгиня Ружинская леса не любила, хотя он и принадлежал к наследственным владениям ее мужа. Мрачная пуща пугала ее — пани Раина выросла в Луцке, и только безумная любовь к князю Михаилу Ружинскому привела ее в эту угрюмую усадьбу, с трех сторон окруженную деревьями, будто часовыми.

А Богданку в лесу было уютно, как дома. И однажды он встретил Светлейшую госпожу. Странная женщина была красива, как ангел, и весела, как дитя. Ему нравилось играть с ней, гнаться в штуку за белой тенью, скользящей между стволами. Тень не давалась, Богданку доставались только отголоски серебристого смеха. Но порой Светлейшая останавливалась, брала его за руку нежными прохладными пальцами и вела за собой в пущу, где пылал костер и звенели сладкие напевные голоса.

Старый челядинец Супрун, о котором тоже судачили про ведьмовскую его удачу, встречая княжича после таких прогулок, бормотал себе под нос:

— Лесные любят паныча, но так оно и должно быть. Все Ружинские братались с лесным народом еще до прихода литвы.

Княгиня Раина, заслышав о таком, в тревоге хмурила тонкие изогнутые брови. Посоветоваться ей было не с кем — князь годами пропадал на татарском порубежье, а отец Федор из Ружинской церкви советовал только больше молиться и окроплять лесные тропы да поляны святой водой.

А потому пани княгиня вздохнула с облегчением, когда отправила сына в Луцк, учиться.

Луцк — город, песни достойный, — заставил молодого Ружинского позабыть о соблазнах леса. Иногда между латинскими вокабулами и развлечениями в компании спудеев княжичу вспоминались, будто сон, лесные тени. Но ясный день прятал воспоминания за покровом забвения.

Из коллегиума Богданко вернулся после известия о гибели отца. Мать во вдовьем наряде стала выглядеть еще жестче и неприступней и раз за разом намекала сыну, что лучше бы ему поехать учиться в Краков, а то и в самую Италию, чтобы не спутаться с казаками. Станет гетманить и пропадет на порубежье, как отец...

Княжича терзали сомнения. Хотелось увидеть чужие края, но и полная опасностей и приключений жизнь Дикого Поля манила. К тому же с деньгами у матери было не густо. Ружинские, хотя и вели свой род "от Гедимина", однако никогда не были богачами, да и казацкие походы покойный отец снаряжал за свой счет. Стоит ли тратить деньги на пустые поездки?

— Будут деньги, — коротко ответила мать на его сомнения, — я продаю соседу часть пущи.

Богданко давно позабыл о детских играх и странных видениях, но хорошо помнил семейное предание, запрещавшее продавать лес чужим. Решение матери неприятно изумило его.

— Лещинский приехал сюда из Мазовии, — тихо упорствовала мать. — За несколько лет он сведет эту проклятую пущу и расчистит ее под пашню, как заведено в его краях. И сделается богачом — не то, что мы, русины, со своими суевериями. Наши крестьяне боятся зайти в лес с топором, а он привезет мазуров, и все сладится.

— Это вотчина, — Богданко от гнева впервые повысил на мать голос, — это земля, жалованная нашему роду, наш удел. И не тебе распоряжаться им! Я не позволю.

— Сыне, — ответила княгиня не менее твердо, — ты не будешь всю жизнь сидеть в родовом гнезде. Я одинокая вдова. Разве не видел ты следов огня на наших воротах? Мы едва отбились от разбойников, я сама стояла с пистолем на стене во главе челяди. А после мне намекнули, что если я не продам Лещинскому злосчастный лес, будет хуже. Шляхотка хочет стать великим паном, а пока промышляет разбоем и грабежом... Нет! Не смей!

Богданко, вскочивший в ярости из-за стола, удивленно посмотрел на мать.

— Нет доказательств, — тихо закончила княгиня.

— Я же не в суд пойду, вызову его на поединок.

Княгиня заломила руки. Она уже знала нового соседа и чувствовала, что в серьезном деле пан Лещинский не остановится и перед убийством. Поединок! Какой там поединок, когда мазур всегда ездил с охраной, людьми самого разбойного вида, а правда и суд очень редко заглядывали в эти глухие места.

Молодой Ружинский и сам не знал, почему так отстаивал лес. Глупо считать причиной смутные детские сны. Он гневался на заезжего ляха, что пытался запугать княгиню Ружинскую, урожденную Мисткивскую, насылая на ее усадьбу разбойников. Разве нет у Ружинских людей, разве не найдется казаков, готовых пойти за ним, вспомнив имя его отца? Но на мать Богданко сердился не меньше.

Выбежал прочь, вскочил на коня и сам собой оказался в пуще. И пустил коня шагом по той самой тропинке, где когда-то бегал ребенком. Вглядывался, узнавая любимые места — разросшийся кустарник, заматеревшие деревья, молодую поросль, догонявшую стариков. Лес крепко врос в землю и был полон жизни.

А навстречу по тропе медленно шла пожилая крестьянка с охапкой хвороста. Богданко приметил, что одета женщина просто, но не бедно: расшитая шерстяная безрукавка, такая же юбка и рубашка из тонкого полотна. Белая намитка с пропущенным под подбородком покрывалом делала ее лицо похожим на картину в раме.

— Кланяюсь молодому князю, — сказала женщина нараспев.

И Богданко ее узнал, придержал коня. Это была Дивина — крестного имени этой женщины давно никто не помнил. Зато крестьяне шептались, что старухе за сотню лет, а она до сих пор прыткая, словно молодица. За что и прозвали ее Дивиной-Дивной, почитали как знахарку и боялись как нечистую силу.

— Приветствую, Дивина, — ответил он вежливо, — а ты все не старишься.

Женщина усмехнулась.

— То благодаря лесному народу. Не забыл еще свою Светлейшую госпожу, князь?

Богданко вздрогнул. Он никому не рассказывал об этих снах и видениях.

— Привет она тебе шлет. И другие лесные тоже. Просят они покорно, чтобы не отдавал ты лихим людям пристанище, так полюбившееся лесным. Не продавай пущи, и лес тебе воздаст.

Женщина говорила напевно, не так, как ружинские поселянки. Из-под низко опущенной намитки сияли совсем не старушечьи глаза, и Богданко испугался.

— Ты и верно ведьма, — сказал он, силясь улыбнуться.

— Я наполовину лесной крови, — серьезно ответила Дивина, — а Лесного, отца моего, ты видел у костра, куда со Светлейшей приходил.

Теперь князь глядел на Дивину во все глаза.

— И ты живешь с людьми? — спросил тихо.

— Матери моей давно не стало, могла бы я уйти в пущу, но с людьми мне покуда лучше. Отец Федор на меня косится и если бы знал, сколько мне лет по правде, то окроплял бы святой водой при каждой встрече и следы бы смывал. Но власти надо мной нет у него.

Богданко недоверчиво покачал головой. Дивина улыбнулась приветливо.

— Удачи тебе, князь. Да запомни, неподалеку слоняется пан Лещинский и четверо его слуг. К пуще примеряются. Люди они бесчестные, доверия не годные, берегись их.

Она поправила на плече вязанку и двинулась дальше, а растерянный Богданко смотрел ей вслед. Ему вдруг стали мерещиться за каждым стволом смутные размытые фигуры, сияющие глаза, шорох шагов, неясный отзвук напевной речи. Но пели вокруг лишь птицы, и шелестел лес.

— Безумие, — прошептал Ружинский неуверенно.

То ли показалось ему, то ли на самом деле в ответ раздался позабытый уже серебристый смешок, среди прядей тумана мелькнул узорчатый край белого платья. Князь тронул коня, встревоженный странным предчувствием.

Но вместо Светлейшей госпожи из детских снов он увидел впереди, на поляне, незнакомого шляхтича и четверых его челядинцев. На вертеле жарился добытый ими на охоте кабанчик, и мазуры были вполне довольны жизнью и собой.

— Я Теодор, князь Ружинский, — разгневанно сказал Богданко по-польски. — И не помню, чтобы даровал вам право охотиться на моих землях.

Мазур медленно поднялся с травы. Это был невысокий человек с хищным лисьим лицом, одетый пышно, но неряшливо.

— Сынок княгини Раины? — спросил насмешливо. — Прости уж, забрели сюда нечаянно. Впрочем, завтра это будут мои земли, невелика беда.

— В самом деле? — притворно изумился Богданко. — Странно, что хозяин земель об этом не знает.

— А хозяин не боится бродить в лесу один? — прищурился Лещинский, — здесь сейчас опасно, разбойники могут напасть.

— Кроме вас, — ответил князь как можно любезнее, — в наших краях разбойников не бывало.

Лещинский потянул из ножен саблю. Богданко соскочил с коня и взялся за свою.

Треск деревьев прервал звон стали. Один из челядинцев Лещинского внезапно споткнулся о выскочивший из земли корень, и сверху на него, как копье, обрушилась тяжелая сухая ветка. Больше он не шевелился. Второй мазур как-то очень вовремя поскользнулся, подставив грудь под клинок Ружинского. А третий попал ногой в кротовую нору и теперь корчился на земле, вереща от боли в сломанной лодыжке.

— Ведьмак! — заорал последний слуга и бросился бежать. Бежал он не в сторону тропинки, а туда, где грозно смыкались деревья. Бежал, ничего не видя от ужаса. Богданко проводил его взглядом, не жалея.

— Правду говорят, что ваше Ружинское поганское семя дружит с сатаной! — вскипел Лещинский. — Но на каждого дьявола есть святой крест и добрая пуля!

Выстрел грянул на его последних словах, Лещинский стрелял с левой руки. Богданко не почувствовал боли, только горячую влагу под камзолом.

— Паскуда... — простонал князь. Деревья, обступившие поляну, закружились в стремительном танце.

Лещинский вдруг оглянулся, и лицо его перекосилось от ужаса. Богданко еще успел услышать рык какого-то зверя — не медведя и не волка — и потерял сознание.

***


Озеро так же, как в детстве, было сплошь покрыто зелеными листьями и желтыми кувшинками. Где-то здесь он и повстречал Лесную впервые. И конечно, для Светлейшей госпожи годы минули бесследно. Богданко глубоко вздохнул — рана не болела, он просунул руку под камзол, коснулся рукой груди и нащупал там только шрам, будто старый след от ожога.

— А где... эти?

Свелейшая тихонько рассмеялась.

— До самой Мазовии бегут без оглядки. Те, что в живых остались.

— Лещинский?

— Получил свое, больше его не увидят в пуще.

— А вы навка? — спросил Богданко осторожно.

Она хихикнула и повернулась спиной.

— Смотри! Все, что нужно, на месте? Разве я похожа на призрака?

— Совсем нет, и вы очень красивы.

Рука, погладившая его щеку, была теплой и нежной.

— Спасибо, что защитил нас, — сказала Лесная, — мы этого не забудем.

— Вы и сами можете совладать с целым войском, — князь припомнил рев загадочного зверя.

Светлейшая госпожа покачала головой.

— Настанет день, и люди утратят страх перед нами. Нам повезло, что Ружинские еще почитают заветы предков.

— Отец велел жить в согласии с лесом, — ответил Богданко грустно. — Я исполняю его волю.

— От холодного железа и горячей пули я тебя заговорила, — пропела Лесная, — но берегись земного огня, над ним мы не властны. Скрепим договор?

Этот поцелуй был не первым в жизни князя, но стал самым сладким. Кожа Лесной напоминала шелк, она обвивала и ласкала руками, как крыльями, и наслаждение показалось таким острым, что князь прошептал ей прямо в косы:

— Я не смогу теперь полюбить человеческую женщину...

— Сможешь, — уверенно сказала Лесная, — вернешься домой и поверишь, что видел сон. Но я тебя буду помнить очень долго.


***


Богданко собирался на пограничье. Его дядя теперь атаманил в низовьях Днепра, и князь твердо решил встать под его руку. Мать молча вынесла это решение. С того времени, как сын вернулся с долгой лесной прогулки растрепанным, со странным огнем в глазах, она и сама хотела, чтобы он скорее покинул усадьбу, потому что о таинственном исчезновении пана Лещинского с челядинцами слухи докатились даже до Луцка.

А сам Ружинский несколько дней провел, пытаясь вспомнить свою отчаянную драку и чудесное спасение, но воспоминания ускользали, развеивались, как туман. Каждое утро он седлал коня, мчался по знакомой дороге через лес, метался между деревьев, выискивая еще одну, потерянную тропу к озеру, покрытому кувшинками, но чудо не приходило, лес молчал, только трава стояла в росе, как в слезах.

Пани княгиня, хоть и была доброй христианкой, послушала совета Супруна-челядинца и велела позвать ко двору знахарку Дивину. Тихий шепот ведьмы и неведомые чужие слова успокоили Богданка, он перестал тревожиться и сопротивляться забвению.

А когда пришло время уезжать, пани Раина благословила сына в дорогу, и князь со свитой выехали за ворота, тогда Дивина, что отиралась тут же без дела, украдкой плеснула Ружинскому вслед чистой родниковой воды — на счастье.

Лес шумел, и в голосах деревьев слышался то ли смех, то ли плач.

український оригінал

Ліс говорив з ним змалечку. Він бився гіллям о загорожу довкола старезного княжого дому, що стояв тут трохи не з Гедимінових часів, щебетав пташиними голосами і гудів вітром у димарі.
Богданко не боявся лісу — як жоден з Ружинських не боявся прадавньої пущі. Він утікав до нього попри усі заборони і жодного разу не блукав: непомильне почуття напряму щоразу виводило його до знайомих місць.
Почуття напряму, або щось іще.
Селяни з Ружичів, за винятком кількох родин, про які шепотілися, ніби ті “відьмували”, лісу побоювалися. Над хрещеною людиною ліс міг посміятися, міг годинами, а то і днями водити довкола однієї і тієї ж галявини. Ліс щедро вділяв хмизу и сухостою, але давно було помічено що з тими, хто насмілювався зрубати в пущі дерево, не порадившись з відьмаком, або відьмою, траплялися різні лихі пригоди. А потім чоловік і зовсім якогось дня не повертався з лісу.
Пані княгиня Раїна Ружинська лісу не любила, хоча він і належав до спадкових володінь її мужа. Похмура пуща лякала її — пані Раїна виросла у Луцьку і тільки шалене кохання до князя Михайла Ружинского привело її до цього дворища, з трьох боків оточеного деревами, наче вартовими.
А Богданкові у лісі було добре.
Біля озера, встеленого, наче килимом, зеленим лататтям Богданко зустрів Ясну Пані.
Дивна жінка була вродлива наче янгол і весела ніби дитина. Хлопчик грався з нею, намагаючись вловити тінь, що ковзала поміж стовбурів. Тінь не давалась, часто від неї залишався тільки відгомін сріблястого сміху. Але іноді Ясна Пані залишалась, брала хлопчину за руку ніжними прохолодними пальцями і провадила далі, в пущу, де палало вогнище і бриніли такі ж дзвінкі солодкі голоси.
Старий челядинець Супрун, про якого ходили чутки, що він “відьмує”, побачивши княжича опісля його лісових пригод, бурмотів собі під носа:
- Дивні люблять панича — так воно і має бути. Всі Ружиничі накладали з лісовим народом, ще до Литви.
Пані Раїна лише зводила до перенісся тонкі вигнуті брови. Порадитися їй було ні з ким — князь Ружинський перебував на татарському порубіжжі, а панотець Хведір з ружицької церкви радив лише побільше молитись і кропити лісові стежки святою водою.
А тому пані княгиня зітхнула з полегшенням, відпровадивши сина до Луцька, навчатись.
Луцьк, “місто, пісні достойне”, змусило молодого Ружинського забути про приваби лісу. Часом поміж латинськими вокабулами та розвагами у гурті спудеїв йому згадувались,наче уві сні, лісові тіні. Але дійсність вкривала пам'ять шаром забуття.
З колегіюму Богданко повернувся у рік батькової загибелі. Мати у вдовиному вбранні стала ще суворішою і неприступнішою, та все натякала синові, що непогано б йому поїхати навчатись до Кракова, а то й до самої Італії, аніж згодом гетьманувати порубіжниками, як князь Михайло. Юнак вагався — йому хотілося побачити чужі краї, однак приваблювало і повне небезпек життя на прикордонні. До того ж він знав, що з грошима у матері не густо — Ружинські, хоч і числили свій рід “від Гедиміна”, однак не були багатіями.
- Будуть гроші, - сказала мати заспокійливо, - я продаю сусідові частину пущі.
Це було несподіванкою — хоча Богданко давно забув про дитячі видіння, однак добре пам'ятав, що заповіт, котрий передавався від батька до сина, забороняв продавати ліс.
- Лєщинский приїхав сюди з Мазовії, - говорила матір стиха, - за кільканадцять років він зведе цю чортову пущу і зробить з неї поле, як то заведено у його вітчизні. І буде багачем — не те що ми, зі своїми забобонами. Наші селяни навіть не зайдуть до лісу з сокирою — він привезе мазурів, і все буде скінчено.
- Але ж це родове майно, - сказав Богданко, вперше говорячи з ненькою гнівно, - і я не дозволю.
- Сину, - мовила княгиня не менш твердо, - ти не будеш весь вік сидіти у родовому гнізді. Я — самотня удовиця. Чи ж не бачив ти сліди вогню на нашій брамі. Ми ледве відбились від розбійників — я сама стояла з пістолем на мурі, на чолі челяді. А опісля мені натякнули, що, коли я не продам Лєщинському той клапоть лісу, буде гірше. Шляхотка хоче стати великим паном, а поки що промишляє розбоєм і грабунком... Ні!
Богданко, котрий гнівно зірвався з місця, здивовано глипнув на матір.
- Нема доказів, - сказала княгиня, - не смій...
- Я викличу його на двобій, - мовив син, - для цього мені не потрібно буде доказів.
- Вони тебе вб'ють, - зойкнула матір, - Лєщинський ніколи не їздить сам, а тільки з пахолками. Лицарства у нього ні на гріш — до того ж ці панки вважають, що вони викупили собі місце у раю лише тому, що слухають казання латиною, а не слов'янщиною. Він не стане ризикувати — нині у світі править золото, а не меч.
- Без моєї згоди вам пущі не продати, - сказав син, щось міркуючи.
- Поки-м твоя опікунка — маю право, - так само незлагідно відповіла мати.
Молодий Ружинський і сам не знав, чого він так обстоював за лісом. Невже причиною тому були лише невиразні дитячі сни? У теперішньому, звісно, був гнів на заїжджого панка, котрий намагався застрашити княгиню Ружинську, уроджену Мистківську, насилаючи на її дворище грабіжників. Однак, на матір він гнівався теж.
Він їхав ступою стежиною, по якій колись бігав дитям. Назустріч поволі чимчикувала селянка з оберемком хмизу.
- Чолом, молодий князю, - промовила вона повагом.
Богданко її пізнав і притримав коня. То була Дивина — хрещеного імені баби давно ніхто не пам'ятав. Зате селяни шепотілися, що старій вже за сотню років, а вона і досі ганяє лісом, немов молодиця. І вигляд має аж ніяк не столітньої. За що бабу і кликали Дивиною, шанували як знахарку, і боялися мов сатани.
- Вітаю, Дивино, - мовив юнак чемно, - ти все не старієш.
Жінка захихотіла.
- Авжеж... Дякувати тим, що у пущі. Не забув ще свою Ясну Пані, молодий князю?
Богданко здригнувся. Він нікому не оповідав за ці свої сни а чи видіння.
- Вона вітання тобі передає. І інші лісові теж. І просять вони уклінно, щоб не віддавав ти на поталу притулок любий їхньому серцю. Не продавай пущі — і ліс тобі віддячить.
Жінка говорила протягло, з зовсім не селянською вимовою. З під низько опущеної намітки зоріли очі, що ніяк не могли належати старій, і Богданко злякався.
- Ти таки справді відьма, - сказав, силячись на усміх.
- Я тільки спокревена... з тими, - серйозно сказала Дивина, - а тата мого ти міг бачити біля того вогнища, куди тебе Ясна Пані водила. Мами вже давно нема, а я могла б піти у пущу, та між людьми мені краще... поки що. Тут не західні краї, панотець на мене дивиться скоса, та ніц зробити не в змозі, а якби він знав, скільки мені насправді літ, то мабуть бризкав би святою водою щоразу, як на дорозі бачив. Щасти, княжичу, і май на увазі, що тут десь неподалік тиняється пан Лєщинський та четверо його пахолків, вже до пущі приміряються. Люди вони безецні, тож стережись.
Жінка поправила на плечі в'язанку і рушила далі, а розгублений Богданко довго дивився їй вслід.
- Маячіння, - сказав непевно.
Чи здалося йому, а чи він насправді почув між деревами забутий уже сріблястий смішок, і побачив не повісмо туману, а візерунчатий край білої сукні. Юнак торкнув коня, відчувши раптовий прилив не страху — якогось солодкого передчуття.
Та замість ясної пані дитячих снів він побачив на галявині куди його вивела стежка, незнайомого шляхтича і чотирьох охоронців. Вони смажили на рожні упольованого кабанця і мали вигляд задоволених життям і собою.
- Я Теодор, князь Ружинський, - різко сказав юнак польською, - хто дав вам дозвіл полювати на моїх землях?
Мазур поволі підвівся з трави. Це був дрібний на вигляд чоловічок з хижим лисячим личком, вбраний пишно, але неохайно.
- Синаш княгині Раїни? - запитав насмішкувато, - вибачай, забрели сюди нехотячи. А втім — це все одно вже моє майно.
- Та невже? - спитав Богданко рівно, - тільки чому господар про це не знає?
- А господар не боїться блукати сам у лісі?, - прищулився Лєщинський, - тут нині небезпечно, розбишаки можуть напасти...
- Окрім вас, - відповів юнак виклично, - у наших краях розбишак зроду не водилось.
Лєщинський потягнув з піхов шаблю. Богданко зіскочив з коня і собі взявся за зброю.
Те, що двобою не буде — Ружинський зрозумів одразу. Мазури кинулися на нього всі уп'ятьох, наче хорти. Шаблею княжич володів добряче — вчився бою у Луцьку, в доброго майстра. Однак зрозумів, що справи його кепські.
Тріск дерев супроводжував дзвін сталі. Один з пахолків раптово зашпортався у траві, і зверху на нього, мов спис, обрушилась важка суха гілка. Мазур упав і більше не ворушився. Другий пахолок якось дуже вчасно послизнувся, підставивши груди під Богданків клинок. Третій потрапив ногою до кротячої нори, і за хвилину вже корчився на землі, заходячись від вереску.
- Відьмак! - закричав четвертий і кинувся тікати. Біг він не у бік стежини, а туди, де грізно шурхотіли, змикаючись, дерева. Біг, нічого не видячи від жаху.
- Вірно говорили, що Ружинські накладають з сатаною! - вигукнув розлютований Лєщинський, - але на кожного диявола є святий хрест!
Постріл вдарив несподівано. Богданко не відчув болю, тільки щось гаряче хлюпнуло під оксамитною камізелькою ошатного луцького спудея.
- Паскуда... - вимовив юнак. Дерева, що обступили галявину, закрутилися у шаленому танку.
Лєщинський, котрий підступно стрелив з лівої руки, раптом подивився вбік, і лице його перекосилося від жаху. Гаснучим розумом Богданко ще встиг почути рик якогось звіра — не ведмедя і не вовка — і зомлів.
***
Озеро його дитинства так само було вкрите зеленим лататтям. І Ясна Пані анітрохи не постаріла за збіглий час. Богданко торкнувся рукою до своїх грудей і намацав там лише шрам — слід від давно загоєної рани.
- А де... ці?
Ясна Пані тихо засміялась.
- Мабуть до самої Мазовії тікають, не оглядаючись. Ті, хто живими зостались.
- Лєщинський...
- Отримав своє, - заспокійливо сказала Пані, - більше він не зайде до Пущі навіть за гроші.
- Ви — навка? - спитав юнак обережно.
Ясна Пані хихикнула і повернулася до нього спиною
- Дивись! Все на місці. Хіба я схожа на привида?
- Ні, - відмовив Богданко, - ви дуже вродливі.
Рука, що погладила його щоку, була теплою і ніжною.
- Дякую, що захистив нас, - мовила лісова, - ми цього не забудемо.
- Ви й самі можете зладнати навіть з військом, - сказав юнак, згадавши ревіння загадкового звіра.
Та Ясна Пані похитала головою.
- Настане день, коли жадоба стане сильнішою за страх. Добре, що Ружиничі шанують заповіти предків.
- Тато казали — живи у злагоді з Лісом, - відмовив Богданко сумовито.- маю виконувати його заповіт.
- Від холодного заліза і гарячої кулі я тебе замовила, - сказала лісова, - стережись тільки земного вогню, над ним ми не владні. Але потрібно зміцнити замовляння.
Цей поцілунок був не першим у Богданковому житті, але солодшого за нього він ніколи не відчував. Шкіра лісової на дотик нагадувала шовк, вона обвивала Ружинича пестощами, мов крильми, і насолода його була такою що юнак вишептав просто у розмаяне волосся загадкової істоти:
- Я вже не зможу покохати людської жінки...
- Зможеш, - сумно озвалася лісова, - повернешся додому, подумаєш, що бачив сон... Але я тебе не забуду...
***
Богданко збирався на порубіжжя. Його далекий родич і давній друг його батька, був керманичем загону, де юнак мав набратись бойового гарту. Мати не заперечувала — з того часу, коли син повернувся з довгої лісової прогулянки розчухраний, з дивним вогнем ув очах, вона навіть сама хотіла, аби Богданко на якийсь час зійшов з дому, бо про таємниче зникнення пана Лєщинського з пахолками вже дізналися навіть у Луцьку.
Пані Раїна перехрестила сина, і княжич з невеличким супроводом виїхав за браму. Дивина, котра отиралась тут таки, нишком злила княжичу вслід чистої джерельної води — на щастя.
А ліс шумів, і у голосах дерев вчувався чи-то сміх, чи-то плач.

@музыка: нема

@настроение: нормальне

@темы: українське, ФБ

---

Відкрив для себе...

"Миротворця" пані Чигиринської. Хоча з фандомом незнайомий, але оповідання читається як орідж.
Дуже багато суперечок довкола героїні. Але мене більше зацікавив герой)
Всі його проблеми - на мою думку - від бажання відчути себе мужиком 80-го левелу. От бідолаха.

fk-2o13.diary.ru/p191960552.htm

@музыка: нема

@настроение: нормальне

@темы: ФБ

---

Гетьманське

До речі - отримав на Самвидаві заявку - Феанорінги проти Чужого Не щастить Чужому категорично

@музыка: Гей соколи, фольк

@настроение: нормальне

@темы: ФБ