Те саме...

Зранку був на капищі... Сумне видовище...
Здається зрозумів, звідки бралися християнські мученики - опісля таких акцій вони траплялися під руку розлюченим язичникам...
Якби мені трапився під руку той вандал - може б і не вбив, бо не хочеться сидіти за орка в буцигарні, але руки точно поодбивав би.
Жити спокійно їм вадить, цвинтарним фанатикам...

@музыка: "Він не умер за тебе" - "Сокира Перуна"

@настроение: Ох я і злий... І нема на кому злість зірвати...

@темы: язичництво

---

Вітаємо у 21 столітті, панове вандали...

Зателефонував приятель - на о. Хортиця знову пошкодили язичницькі капища. В минулому році, також на початку вересня, невідомі під проводом попа - батюшку бачили на місці злочину - порубали сокирами образи Перуна і Велеса. На іншому капищі - підпалили.
За рік громади відновили Образи... І ось тобі - юродиві не заспокоїлись.
Піймав би - вбив би... на місці... Присягаю...

Мій улюблений Образ Перунів... Тепер його нема...




І новий, зроблений минулої осені - не такий досконалий, але все ж таки...





Як я шкодую, що зараз не можна деякі проблеми вирішувати збройно...

@музыка: яка вже тут музика

@настроение: повбивав би...

@темы: язичництво

---

З приводу версії Квенти про загибель Маедроса...

Знайшов в архіві вірш - дуже емоційний, котрий збігається з моїми на це поглядами.

Kireth go-Haladin

* * *
".... и упал в яму (приписано - "огненную")".
Из IV тома (по памяти)


Эпохи срез, как в зеркале слепом, крив,
Но до поры слова еще легки,
И ненависть замыслит свой апокриф,
Лишь задохнувшись тяжестью строки,

Где шедшему неправо и непрямо,
Но шедшему (и груз семи - на нем), -
Темницы безнадега. Или яма,
Столь "милосердно" скрытая огнем.

И лучше - яма, мхом ли, пауками,
Недавней лужей, пламенем из недр...
А там, в темнице, пал на землю - камень,
Во тьму - душа: отдавший всё был щедр.

Когда бы я поверила в те строки,
Книг прочих Тьму они затмить могли:
Эонве, безмятежный и жестокий,
Не дрогнув, поднимает от земли

Тот светоч, ту безмерную потерю,
Ту гибельно-нездешнюю звезду...
Но грех мой хуже: не было. Не верю.
И в гуще версий новую найду. (с)

@музыка: в навушниках - Бетховен...

@настроение: меланхолія

@темы: сильмовське, поезія

---

Кава... Бажано зранку...

До трьох ночі сидів в Інеті - а тепер кава тільки віртуальна... Працюй, Ноло...

Ты - мокко.

После тебя остается сладость и шоколадное послевкусие. Вообще, ты — странное смешение сладости и горечи. Что-то — внешнее, что-то — внутреннее. Тебя любят не все, но даже те, кто любит — любят за разное. sir-archet.livejournal.com infiction.ru

Пройти тест

@музыка: в навушниках - "Сокира Перуна" Тільки це мене може зараз розбудити

@настроение: "Вставай в атаку, брат..."

@темы: тести

---

Тім Есгал "Атарінья" (6)

Закінчення.
А довге воно - так здавалося б обсяг невеликий, а довелося ділити аж на шість частин...

читати тут

Еаренділь зайшов обережно, неначе сподівався якоїсь прикрої несподіванки. Він був вбраний в сіру куртку, чомусь наглухо застебнуту, і такі ж штани. Зараз Аданедель дуже мало був схожий на Ельфа – чоло його прорізали зморшки, а очі були червоними і змученими. Він обдивився покоїк, заставлений шафками з книжковими сувоями, і обережно присів на єдине вільне місце: широку канапу біля коминка.
- Вітаю вас, мій батьку і князю, - першим озвався Ельронд.
- О, я навіть про ввічливість забув, - мовив Еаренділь, - прошу пробачення у всіх, а особливо у еllet…
Артаніс мило усміхнулась, одразу ж ставши тією Галадріель, сповненою величі, якою її пам’ятали в Середзем’ї всю останню епоху.
- Отже так, - розпочав Еаренділь непевно, - те, що я почув від сина є неймовірним… Тобто – задум його є неймовірним. Однак мене більше хвилює одне – а чи варто? Дійсно – я винен перед ним… і перед Ельросом… Через мене…
- Мій батьку і князю, - озвався Ельронд, - ви нічим переді мною не завинили. Те, що сталося – судьба.
- Дозвольте ствердити, - раптом мовив Фінарато, - що варто. І задля тих, хто в Мандосі – і задля Людей.
- Задля Людей? – спитав Еаренділь заскочено, - однак про них не було мови…
- Кожен думає про своє, - вимовив Ельронд. – вельможний Фінрод виповідав мені свою думку…
- І виповім ще раз, - сказав Фінарато твердо, - з оповідей поверненців я зрозумів, що Війна Кільця закінчилася поразкою. Видима небезпека зникла, але Ельфи йдуть геть, і Людство зостається, полишене саме на себе. Ні для кого не є таємницею, що Людей першим віднайшов Моргот - від того і почалися біди і їхні, і наші. Ми пішли, бо нам несила жити у світі, де згущуються підлість, жадоба і захланність. Гондор, про який оповідав мені Ельронд, можливо ще довго буде світлим і величним князівством… А потім на нього очікує доля Нуменору… Сподіваюся, що не з такими наслідками. Але ж нас, Ельдар, було створено як наставників для Людства. Це ми мали пробудити їх звуками арфи, це ми мусили навчати їх добру і чести, це ми мали навчити їх не боятися смерти видимої, бо дух не вмирає – як дух Ельфа, так і дух Людини. Я думав над цим ще там, в Ендоре, я вивчав Людей, вів бесіди з їхніми мудрецями. Але найбільше часу для роздумів у мене було в Мандосі – я думав над цим, щоб хоч на мить не згадувати, як ngauro терзав перед моїми очима друзів, милих моєму серцю. І я дійшов до висновку – Люди є безсмертними, як ми, тільки тіла їхні, більш матеріальні, вони зношуються, і Людина має скніти старістю, або померти – і визволитись. От тільки відроджуватися вони мали інакше: дух померлого Адана мав відродитись в його нащадках. І у відродженого мала зберігатися пам’ять про минуле життя, нехай в уривках, нехай в снах – пам’ять, запорука безсмертя. Більше того – якщо Адан міг піднятися духом на такий щабель, щоб злитись з ельфійською дівою і тілом і духом, то не еllet мусила приймати смертну долю: щасливий Адан мав увійти в коло безсмертних…
Нерданель побачила, як зблід Ельронд. Моторошно зблід.
- Вельможний Фінроде, - вимовив він, - невже подібне було б можливим?
- Було б можливим, - відповів Фінарато, - якби Людей пробудили ми, а не Моргот. Артаніс, Анте, згадайте Аданів Белеріанду, яких ми виховували століттями. І порівняйте їх з вастаками, котрі прийшли до Белеріанду перед Останньою Битвою, до якої я не дожив. Я не бачив цих смертних, однак Ант мені про них багато чого оповів… Якщо наші соратники-Адани й піддавались злу по власній волі, то я про таке не чув…
- Було, - озвався Ант, - однак дозволю собі сказати, що жоден Адан доброго роду не був зрадником і кривоприсяжцем. Звісно, опісля Дагор Браголлах, на шляхах Гітлуму було неспокійно, але розбійничали в основному ізгої і ріжні покидьки.
- А Турін і його ватага? – спитала Артаніс, - о, вибач, Анте, ти не можеш цього знати.
- О, тільки не говоріть мені, що син воєводи Гуріна подався розбійничати, - мовив Ант з непідробним жахом.
- Я чув про це, - озвався Ельронд стиха, - від одного нарготрондця, якому вдалося вижити. Окрім того, я розмовляв з певним доріатцем, котрий знав Белега Куталіона, вихователя Туріна. Вдвох з Туріном їм вдалося перетворити банду на партизанський загін…
- Це була таки розбійнича зграя, - хмикнула Артаніс, - але бідолашний Белег спромігся привести до ладу і їх, і самого Туріна. При чому його трохи не вбили, а вже про те, що сталося потім – не хочу і згадувати. Не мала чести знати воєводу Гуріна, однак його синок з юности був напівбожевільним… Це ж треба – не впізнати свого визволителя і вдарити його мечем… Гвіндор, котрий був при тому присутнім, оповідав згодом, що в Адана ніби вселилося щось зле, а потім вийшло геть, і злощасне створіння почало ридати над мертвим Белегом.
- Я про це і говорив, - мовив Фінарато, - все це сталося вже опісля мого… моєї загибелі, однак я розпитував поверненців – і зробив висновок. Моргот прокляв весь рід Гуріна – але що таке прокляття? Це викид чародійської сили, який робить спроможною дію… скажімо, чогось всередині певної особи. Якихось рис її натури, через які вона волею чи неволею чинить зле, або не може досягти мети. Отже – вона була, ота Морготова печатка, однак за кільканадцять поколінь її дія послабилась настільки, що Чорному Валі довелося проклясти наново рід найвідважнішого з Аданів…
Еаренділь уважно слухав всі ці розумування любомудрів, і час від часу кивав головою, явно погоджуючись. Тоді мовив, зітхнувши:
- Ви, вельможний Фінроде, хочете втілити свою мрію про Арду Оновлену, мій син бажає дати можливість загиблим войовникам-Нолдор знову напитись джерельної води… Я збагнув з ваших слів, що в новій Арді мій батько Туор має стати рівним Ельфійці Ідріль, а отже – безсмертним, а не навпаки… Однак, звідки вам відомо, що саме таким був задум Всевишнього?
- Бо Всевишній, - відповів Фінарато впевнено, - зовсім не бажав, щоб ми страждали. Інакше – його ім’я було б Моргот, а не Еру Ілуватар.
- Але як могли, - сказав Еаренділь непевно, - Вишні Валар не зрозуміти задум Всевишнього?
- Я не є аж настільки мудрим, - мовив Фінарато з усміхом, - щоб зрозуміти логіку діянь Богів. З таким же успіхом ви могли спитати у мене, чому Всевишній одразу не вкинув Морінготто до якоїсь позасвітньої безодні. Можливо сталася якась помилка – але не у Божественному плані, а вже тут, в Арді… Можливо найпершими помилились в чомусь Валар – не нам судити Вишніх. Однак, якщо є можливість виправити щось – то треба спробувати. Гірше вже не стане – куди ще гірше.
Еаренділь замислився. Думав він довго, однак його не квапили. Артаніс підійшла до шафки, де зберігалося приладдя для заварювання quenilas. Зашипіла спиртівочка. Нерданель, трохи приголомшена почутим, уникала дивитись на розгубленого переможця дракона. Отже, ось які тут ставки… Занадто високі – ця гра має вирішити не тільки долю Нолдор, але й долю Людства. Однак, рудоволосій княгині щось муляло – якесь невизначене заперечення крутилося у пам’яті.
Колишній капітан «Вініглоту» тим часом поволі розстебнув куртку. Покоїк осяяв гострий зблиск. З рук Артаніс випала філіжаночка і з дзвоном розлетілася на дрібні скельця.
Нерданель вп’ялася пальцями в ручки кріселка. Її огорнуло одразу стільки спогадів, що книгозбірня зникла з очей, а натомість з’явилася велика майстерня, в якій любив проводити свій час Феанаро, її коханий Вогняний Дух, вбраний в улюблений чоловіками Першого Дому чорний оксамит – і срібний вінець, в якому сяяли Сильмарили. Срібний вінець на коханому чолі… Вишні Валар, коли ж це було… Давно, а спогади не зблякли. Пам’ять безсмертних – жорстока пам’ять.
Сильмарил Еаренділя так і зостався вправленим у пектораль. Навіть тоді, коли сяяв на щоглі «Вініглоту». Напевне, мореплавець не наважився розділити два артефакти, що нині ніби сплелися воєдино.
- Коли я замовляв Гномам Наугламир, - озвався Фінарато, - я думав, що, незважаючи на прокляття, щастя і красу можна завоювати. Я хотів бути красивим, - тут він якось безпомічно усміхнувся, - а помер в крові і бруді підземної темниці, смердючої від нечистот… Коли ми з Береном… зосталися вдвох, мені чомусь згадався Наугламир… І один весняний день, коли до мене, в Мінас-Тіріт, прибув погостювати Фіндекано, і квітли вишні, і довкола нас вився рій з білих пелюсток… На мені тоді була блакитна сорочка, розшита золотом… І Наугламир, звісно без Сильмарила… Можливо… це я прокляв свою прикрасу, яка принесла опісля стільки бід.
Артаніс гнівно звела брови.
- Брате, - мовила вона різко, - якщо ти будеш винуватити себе в подіях, що сталися опісля твоєї погибелі, то твоїй душі не буде спокою до кінця світу.
- Яка краса, - озвався Ант пошепки, - так це той самий камінь, задля якого Обітниця…
- Той самий, - вимовила Нерданель, - той самий, дитя моє.
- Яким буде ваше рішення, мій батьку і князю? – рівно спитав Ельронд
Еаренділь поволі зняв з себе прикрасу.
- Поверни мені Ельроса, - вишептав, - або поверни мене в небуття… Я маю пам’ять Безсмертного, авжеж, мені ніколи не забути з якими обличчями ви стояли перед Мая Еонве. Мій другий син зітер собі пам’ять по власній волі, мене ж ніхто не питав про вибір, і почуття провини перед вами зостанеться у мене до кінця світу, якщо тобі не вдасться змінити цей світ.
Ельронд взяв прикрасу обережно, обома руками, і вклонився батькові, притиснувши її до грудей. Обережно вклав Наугламир до розшитої торбинки, а торбинку поклав на коліна Нерданель.
- У вас, нене, - мовив ніжно, - Каменю буде найкраще. Ви – господиня Сильмарила.
- Ви повинні зробити це швидко, - попередив Еаренділь, - Ельвінг нині гостює у рідних, в Новому Доріаті, але вона повернеться. І захоче поглянути на Камінь. Вона може годинами не випускати його з рук.
- Це почалося ще у Гаванях Сіріону, - сказав Ельронд лагідно, - я гнівався на жінку, що дала мені життя, гніваюсь і нині, однак мій гнів потиху вичахає, бо я бачив, як нівечить живих істот Велике Кільце. Сильмарил, на відміну від Кільця, не є злом, однак у них є багато спільного. Власне – тому я і попрохав його у вас. Тепер же я уклінно прошу вельможне зібрання розпрощатися і очікувати звісток. Ми займемося роботою завтра ж, і для цього потрібна буде ваша присутність, вельмишановна Артаніс.
- Куди я маю прийти? – спитала Нервен.
- До пані Нерданель, - відповів Ельронд, - якщо інші мають бажання спостерігати…
- Ми прийдемо! – не втримався Ант, - обов’язково…
Еаренділь похитав головою.
- Я чекатиму наслідків на Білій Вежі…
- Ваша воля, мій батьку і князю, - вимовив Ельронд.
- Сину, - сказав Еаренділь трохи не гнівно, - невже ти бережеш слово «аtarinya» лише для сина Феанора?
Ельронд прикусив губу. Помовчав. Тоді мовив болісно:
- Пробачте… Я не можу… Пробачте… Аdar …
- Зроби що задумав! - майже викрикнув Аданедель, - інакше я страждатиму вічно!
З цими словами він вибіг з покоїку. Нерданель хотіла було сказати щось, вишпетити Ельронда, але не змогла. Її пальці погладжували торбинку, в якій співав щось незрозуміле Камінь Арди.
Артефакт творили у майстерні Феанаро – власне, творила Нерданель. Ельронд лише зрідка підказував щось, або брав до рук тендітний інструмент ковача по золоту. Він явно хотів, щоб часоворот всмоктав в себе частину душі рудоволосої княгині, як-то зазвичай бувало з виробами Ельфів, коли річ вбирала в себе щось від творця. Нерданель відчувала, працюючи, непохитну твердість незнайомого їй племені Гномів, жар душі її meldo Феанаро, затятість Келебрімбора… Настав час, і в Наугламир було вправлено три персні, вправлено не розмикаючи артефактів. Сильмарил нині був кутом ромба, верхнім кутом, силою Арди, з якої витікали Повітря, Вогонь, Вода. Ельронд ткав пісенні заклинання, обдумані ним протягом двох епох, і садиба Феанаро часом починала аж двигтіти від сили, втисненої в річ, яку вже не можна було іменувати пектораллю. Нерданель вже серйозно почала побоюватись, що її дім притягне до себе увагу, і їм спробують завадити у роботі. Поруч з нею, окрім Ельронда, завжди хтось був – Фінарато або Артаніс, а Ант та сини Ельронда несли варту, у вільний час також спостерігаючи за творінням речі, котра мала перевищити за силою Велике Кільце.
Настала година, коли змовники відчули, що часоворот зазвучав… Ця річ нині мала свою музику, свою пісню, вона була готова до вжитку. І цього дня Нерданель нарешті збагнула, що її тривожить.
Еаренділь на випробування не прийшов, хоча княгиня знала, що Ельронд за цей час зустрічався з ним, і щиро бажала примирення між батьком та сином. Зате прийшла княгиня Анайре у супроводі чемного Анта. Жона Нолофінве бажала бути присутньою при досліді, навіть, якщо той дослід мав закінчитися зле.
- У мене в Мандосі, - мовила княгиня Другого Дому з гіркуватим усміхом, - більше родичів, ніж у Тіріоні. Я нічого не втрачаю.
Фінарато та Артаніс останнім часом майже не покидали садиби Феанаро. Цього дня вони прийшли разом з Келебріан, котра розуміла лише одне – якщо справа вдасться, то їй не буде більше снитись полон і гидкі орочі лапи. Вона, Келебріан, буде або кохати свого meldo, або зникне назавжди, так, як згасають зірки. Сини ж Ельронда як завжди були при зброї і при відвазі. І в усьому довіряли батькові – як він сказав, так і буде. Шкодували вони лише за одним – що в іншому житті можливо не зустрінуть друга Леголаса, з яким навіть не попрощались, бо блакитноокий Лаіквендо мандрував нині лісами Аману Благословенного.
Нерданель дивилась на них на всіх, і її проймав жах. Зрештою, вона звернулась до зборів:
- Милі мої родичі, в нашому плані може бути одна, але суттєва помилка.
Ельронд глянув на неї майже налякано, мабуть уявивши, що доведеться починати небезпечну роботу наново.
- Ви, діти мої, - мовила Нерданель, - сподіваєтесь повернутись в той день і хвилину, коли мій чоловік відмовив Варді Елентарі в порятунку Лауреліни та Тельперіону. Однак, ви забули про те, що всі ми змінились, однак – не змінився Феанаро. Не знаю, яким він вийшов би з Мандосу, але таким, яким він був тоді – Феанаро ніколи б не пожертвував творінням свого життя. Ми доможемось тільки того, що час знову піде по колу, і для милих нашому серцю знову повторяться муки і страждання… Нехай ні ми, ні вони не пам’ятатимуть, що пройшли крізь це вдруге, однак це таки станеться. А потім ми зустрінемося знову, ось тут – і все почнеться спочатку? Хтозна, може це вже не перший часоворот, і не перша спроба… Ти не сказав головного, Ельронде, як ми потрапимо в минуле? Ми усі, тут сущі? Чи лише ті, хто тоді вже народився? Хто умовлятиме Феанаро? Як можна умовити того, хто пожертвував задля гордині… неважливо. Ми приречені на поразку, діти мої.
Ельронд, однак, зостався спокійним.
- Аmme, - вимовив він, - я прошу у вас пробачення. Я знову вражу ваші почуття, чого зовсім не повинен робити чемний Ельда. Однак – часоворот перенесе в минуле лише одну особу. Перенесе з її теперішньою пам’яттю, я забезпечив це замовляннями. Перенесе не тіло – дух, в тіло цієї ж особи, в тому часі сущій. Отже, для цієї мандрівки підходить лише той, хто був присутнім тоді на Святі Врожаю, під час якого згасли дерева. Серед нас таких осіб четверо – ви, вельможна Нерданель, вельможна пані Анайре та брат і сестра Арафінвіони.
З цих чотирьох осіб, вельможна Нерданель, саме ви найбільше підходите для великої місії.
Нерданель очікувала чогось подібного. Однак, її очі запалали гнівом.
- Нерозумне дитя, - сказала вона, - як ти можеш… Це… Це… Ти не знаєш…
- Я все знаю, аmme, - лагідно мовив Ельронд, - я знаю, що ви не поїхали до Форменосу за своєю родиною, бо ваш чоловік скривдив вас, знаю, що не вирушили разом з усіма, бо він скривдив вас знову. Однак – у нас немає вибору. Пані Анайре, жону суперника, князь Феанаро не послухає, рівно, як і дітей свого молодшого брата. Він кохав вас, ви мали на нього вплив… Ви зможете зробити це – ви, теперішня, знаючи, яка страшна ставка в нашій грі проклятих.
Нерданель схопилася з місця. О, пам’ять Безсмертної є страшною річчю, вона одразу ж видерла з глибин викривлене лице чоловіка, його насмішкуватий голос. «Скульптор… Ти… у тебе немає навіть одробини таланту… Ти здатна лише творити оці ось цяцьки мені на ганьбу» І летять на підлогу гарнесенькі вироби зі скла, якими Нерданель заспокоювала свій збурений дух. «Ти завжди захищала Нолофінве, і оте його змієня Фіндекано, котре псує мого первістка! Ти є рудим страхіттям, хто б з поштивих Ельдар звернув на тебе увагу, якби ти не була донькою Магтана, великого коваля, учня самого Ауле!» І восьмеро вершників помчало геть від розчиненої брами її садиби. Отак закінчилася її спроба вплинути на чоловіка, коли Валар прирекли його на заслання – прирекли справедливо, тоді ще справедливості не було задосить.
Та один вершник раптом повертається назад… До неї схиляється лице, так схоже на її власне… Очі, мов прозорі зелені виноградини… З-під каптура плаща – непокірне руде пасмо. «Аmme, мила аmme … Пробачте йому, він не відає що говорить… Пробачте йому, аmme, він мій atarinya… Пробачте…»
І вона охоплює за шию свого первістка, своє найулюбленіше дитя, і цілує його, цілує, а він все шепоче їй слова потіхи, а потім обережно звільняється від обіймів, випростується і пускає коня чвалом…
- Я не зможу цього зробити, - різко говорить Нерданель, знову сідаючи на кріселко, відштовхуючи співчутливу руку Анайре, - Вибач мені, Ельронде, твій план звівся нанівець. Все було марно. Я не зможу.
Ельронд опустив голову. Тоді мовив стиха:
- Це є останнім доводом, нене… Подивіться…
Він поклав їй на коліна, при тяжкому мовчанні присутніх,щось у полотняному мішечку. Щось округле і доволі тяжке. Нерданель поволі розв’язала мішечка, і видобула звідти скляну кулю на металевій підставочці , всередині якої спочивала троянда. Багряна, аж чорна. Майже жива.
- Це я робила для Майтімо, - ледве вимовила Нерданель, - але то була просто куля… Без підставочки.
- Переверніть це, аmme, - мовив Ельронд.
На денці підставочки було вигравійовано золотом напис на квенья. Літери хилилися ліворуч…
«У пеклі битв,
в жахливому полоні
Не забував я, нене,що мені
Ви серце простягнули на долоні…
Нині в Гімрінгу осінь …
Вітер грається листям
Мовби вашим волоссям
Вітер з півночі…
О, той жорстокий вітер…
Як я сумую, мамо,
за вами,
Єдиною в світі»
Артаніс різко підвелася з крісла, ладна підхопити зблідлу Нерданель, але та зробила рукою заперечливий жест.
- Я знайшов це в його наплічнику, - знову озвався Ельронд, - у князя Першого Дому, котрий з власної волі зрікся верховної влади над Нолдор, від земель і багатств опісля всіх поразок зосталося тільки це. І зброя батькової роботи. Він любив вас обох. Благаю – допоможіть…
- Ельронде, - вимовила Анайре, - ти її уб’єш…
- Я щойно почула голос сина, - сказала Нерданель, - це стара магія, коли тенгви промовляють до того, кому призначене послання. Я почула його голос… Він змінився, цей голос, колись співучий, мов срібна флейта… Він став надтріснутим, зболеним, мов дорогоцінна ваза, розбита безжалісною рукою… Мій Майтімо не забував мене… Мій Руссандол… Це я прозвала його так, мого Найстаршого. А якщо у мене не вийде? Ельронде, якщо не вийде? Моє дитя знову кричатиме від болю там, на скелі… Ну, чому мовчиш?
- Я певен, що вийде, - сказав син Еаренділя настільки переконано, що навіть сумовитий Фінарато усміхнувся такій запальності, - нене, ви зможете все. В тому числі і переконати Феанаро. Тоді ви просто не спробували, бо були у великому гніві, і не передбачали наслідків… Але нині…
- Однак – я і досі у гніві, - ледь всміхнулась Нерданель, - ти сам не знаєш, любий родичу, що ти в мені розбурхав. Але гаразд… Вибору нема – я йду вперед.
- Це слова Нолде, - мовив Ельронд, - істинної Нолде, як любив говорити мій аtarinya. Починаємо?
Нерданель кивнула. Артаніс та Анайре тут таки підвелися з кріселок і обережно взяли артефакт, тримаючи його на витягнених руках. Потім вони обрядили Нерданель, застебнули на ній річ, що колись була пектораллю, весь час виспівуючи замовляння. Потім Анайре замовкла, а голос Артаніс переплівся з голосами Фінарато та Ельронда. Сріблястий голос сина Арафінве вився срібною доріжкою, пронизуючи глибини духу, позосталі два голоси обпліталися довкола нього. Нерданель почула як скрикнув Ант, скрикнув від жаху і захвату – і срібне сяйво огорнуло її…
Це гора Танікветіль… Це вона… Ось і палац Великого Манве, володаря вітрів… Майдан, заповнений веселими Ельдар… Світло сяє, переливається срібними хвилями, відсвічує золотом… Це світло двох дерев – Лауреліни та Тельперіону. Давно згасле світло.
Вона, Нерданель, йде крізь натовп поруч зі святково вбраним батьком Магтаном, та іншими родичами. Так, як йшла тоді… Чи це тоді є тепер… Не зрозуміти.
- Дивіться, Ельдар – Феанаро… Князь Феанаро…
Нерданель обертається… То він таки прийшов… Прийшов самотою, не взявши ні синів, ні родичів, ні супроводу. Вбраний в чорний оксамит – як завжди вбирався віднедавна, волосся вільно спадає на випростану спину. Ні прикрас, ні зачіски… Засланець…
- О, як зле, - мовить батько Магтан, - цей Ельда знову зіпсує настрій і собі і оточуючим. Ходімо, доню, він не вартий твого погляду.
- Князю Феанаро, - від високих тронів господарів свята чути ніжний голос Варди Елентарі, - чому ти сам? Де твій батько, Великий Князь Фінве?
- Мій батько, - вимовляє Феанаро з деякою зловтіхою, - сказав, що доки над його старшим сином тяжіє присуд вигнанця, і йому невільно вступати до Тіріону, доти він вважатиме себе позбавленим влади і не з’явиться перед своїм народом.
- Що ж, таким є його вибір, - почувся тихий, але владний голос Манве Сулімо, - однак, де ж всі інші Нолдор Першого Дому?
- Ви наказали, Вишній Манве, явитися тільки мені, - холоднокровно відповідає Феанаро, - але не всьому Міnya Nosse .
- Ми не наказували тобі, князю Феанаро, - знову заговорила Елентарі, - але ми бажаємо примирення між Нолдор. Тут твої брати, з якими ти маєш жити у мирі та згоді. Принаймні – вони цього бажають від серця.
Звісна річ, бажають… Вона, Нерданель, знає це – до неї приходила Анайре. Разом з Нолофінве, вони бажали якось закінчити недобру справу миром. Брат Феанаро був незвично схвильованим. «Я теж багато у чому винен, - мовив Нолофінве, - я занадто прислухався до слів Вали Мелькора… Можливо, саме ця особа розсварила мене з братом. Я ладен все вибачити Феанаро, і хочу, щоб і він пробачив мене…»
Тоді, в тому житті, брати таки примирились на цьому святі – он Нолофінве вже підходить до Вишніх і вклоняється їм… І одразу ж після примирення згасло світло Двох Дерев. Отже – діяти потрібно негайно.
Нерданель виймає руку з-під батькового ліктя і йде до Феанаро.
- Стій! – різко говорить коваль, - не смій навіть розмовляти з ним… опісля всього.
Тоді вона зупинилась… Не підійшла.
- Стій! Нерданель!
Феанаро озирається… І Нерданель раптово бачить, як теплішають його очі, як лице сповнюється ніжністю…
- Нерданель! – голос у батька Магтана таки нівроку. На них починають озиратись. Завтра у Тіріоні був би новий привід для пліток, якби…
Вони стоять одне проти одного – він у чорному, вона в багряному…
- Ми вдвох, - говорить він, - неначе стяг дому Феанаро…
- Ми вдвох… - повторює вона.
- Нерданель, я був неправим… Я скривдив тебе…
А це щось новеньке. Вибачень від Вогняного Духа вона не чула ніколи.
- Мені без тебе зле, мій Ясний Вогонь… - говорить Феанаро, - моє білченя… Руде, та ще й пухнасте…
- Мені без вас теж зле… Без тебе і Сімох… І без Тьєлпе…
- Нерданель, ти поїдеш зі мною до Форменосу? Сьогодні ж?
- Примирися з братом, - шепоче Нерданель, - зле тримати на родичів серце…
- О, цей Нолофінве, він… - починає Феанаро, але раптом посміхається, - власне – я і сам хотів…
Він раптом йде до тронів, на яких сидить божественна пара, йде, не випускаючи руки Нерданель. Нолофінве та Арафінве, котрі стоять тут таки, здивовано дивляться на них обох.
- Я вже пообіцяв примиритись з братом і не міняю свого слова. – мовить Нолофінве, - Я пробачив тобі, Куруфінве, те, що ти загрожував мені зброєю, і не триматиму на тебе зла.
З цими словами Нолофінве простягає руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, стискає долоню брата, і усміхається – ледь присоромлено, але весело.
- Я твій напівбрат, - всміхнувся і Нолофінве, - але я хочу стати тобі рідним по духу. Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити – ти старший, веди – я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!
- Я почув тебе, - мовить Феанаро твердо - хай станеться так…
Цієї миті… Зараз… Ось…
Темрява впала на Валінор.
Весь довгий шлях у пітьмі до пагорбу Короллайре Нерданель думала про те, як умовити… Умовити коханого пожертвувати собою… Вона-то знала, що жертва не відбудеться, що Сильмарили вже у Морготових лапах, але сказати про це Феанаро… Він не повірить, та й що це буде за жертва, замішана на лжі. Він має вибирати сам.
- Обережно,- шепоче Феанаро, - обережно, мій Ясний Вогонь…
В тому житті вона йшла поміж Ельдар, тримаючись за руку Магтана. Феанаро був десь попереду. Нині вони переплели пальці, наче перед весіллям… Знак радості – знак біди…
Пагорб Короллайре… Камені Кола Судьби… Покорчені тіні на вершині пагорбу – все, що зосталося від Двох Дерев… Згусток світла, що став жіночою постаттю… Мати Яванна, Валіе Яванна, оплакує своїх дітей…
- О, як же їй має бути боляче, мій meldo… Це все одно, як би ми втратили наших Сімох і Тьєлпе…
- Ти мати, - голос Феанаро незвично лагідний, - ти маєш це відчувати серцем…
- О, моє серце… Його пронизало дев’ять мечів…
- Про що ти говориш, мій Ясний Вогонь?
- Яванна втратила Дерева, я боюсь втратити вас…
Як мати загиблих дітей обіймала Яванна на верхівці пагорба Тельперіон з Лауреліною, кликала їх по іменам та ніжним назвиськам, звала Сильпіоном та Малінандою, Нінквелоте та Кулуріеною. І голосінню її відгукувався пісенний плач Ваніяр, а Нолдор роззиралися за ворогом, і більшість з них все шукала при пасах відсутньої нині зброї.
У спалахах світла почали являтися Валар в Колі Судьби. І тут з кургану донісся голос Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:
- О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!
Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.
- Навіть наймогутніші з нас, - мовила далі Яванна, - деякі творіння здатні втілити лише один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні – в цьому Всесвіті. Та частка світла цього зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе… Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…
Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Нерданель обняла його, він хотів вивільнитися з обіймів, але вона вимовила:
- Meldo…… Не покидай мене…
Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках дерев:
- Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?
Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка стала до того нестерпною, що Тулкас гукнув грізно:
- Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила світло для твоїх Каменів?
- Не поспішай, - прогуркотів низький голос Ауле, - послухай-но мене, Воїне, бо і я є Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро поміркувати в спокої.
- Meldo - чує Нерданель свій голос.
- О, ти теж на їхньому боці, ти теж…
- Meldo… якби це загинули наші сини… Ти віддав би Сильмарили за Сімох?
- Сини… До чого тут сини? За синів… Віддав би…
- Два Дерева – діти Яванни. Вона благає для них порятунку.
- Я не зможу повторити цієї роботи, vanimelde… Я зійду до Мандосу, втомившись життям, як це зробила моя мати…
- Ти зостанешся тут, коханий… Я завжди буду поруч…
- Ти не поїхала зі мною до Форменосу… Ти не пробачила…
- Дев’ять мечів в моєму серці… Я більше ніколи не покину вас…
- Не покинеш – мене?
- Не покину тебе… Не покину синів… Не покину Тьєлпе… Не відпущу тебе до Мандосу. Покину творити… Знищу свої скульптури і ті дрібнички, які тобі так не до вподоби. Але порятуй дітей Яванни, бо рятуючи Дерева, ти рятуєш власних дітей…
- Я рятую… дітей…
- Погоджуйся, Феанаро…
- О, якби ти знала, що я відчуваю нині, мій Ясний Вогонь… Але я послухаю тебе, бо мені погано без тебе… Нам погано без тебе… Без твоїх скульптур і твоїх милих дрібничок… Нам, дев’ятьом… Якби ти не стояла отут біля мене, і не тримала мене за руку, я не наважився б ніколи.
Шелест вітру в принишклій траві:
- То ти вирішив, Куруфінве Феанаро Фінвіон?
- Я вирішив… Задля порятунку… дітей… віддам…
- Ти висловив свою волю, - прошепотіло зоряне сяйво, - і ми її зрозуміли.
- Я їду до Форменосу зараз же, - вже більш притомним голосом мовить Феанаро, - і привезу камені на Короллайре. Те що сталося – судьба.
- Umbar – голос Судді Намо, холодний і байдужий, - Судьба…
Та чути здалеку цокіт копит, і троє вершників зіскакують з коней перед очима Валар, Маяр та Ельдар, і один з них кричить знайомим юнацьким голосом страшні слова про погибель князя Фінве і зникнення Сильмарилів. І хтось уже підводить для Феанаро коня, а Нерданель роззирається безтямно, але її meldo підхоплює її і садовить перед собою.
Не землею, повітрям мчать чародійські коні Ороме, і лице її коханого є мокрим від сліз.
- Аtarinya, - шепоче він, - Мій аtarinya …
- О, як жаль, милий… Як же жаль…
- Я помщуся… Помщуся… Не покидай мене, vanimelde …
- Я тут, я з тобою… І радість, і смуток, і щастя, і горе – одне на двох…
Мчать коні… Згущується туман…

Новий Тіріон – тихе містечко… Новий Тіріон, місто біля гирла ріки Сіріон, що у Белеріанді. Новий Тіріон, що його ще називають Гаванями Сіріону.
Літня садиба Феанаро, Великого Князя Нолдор, поки що сповнена тиші, але має запалати вогнями, задзвеніти піснями – Нерданель очікує на приїзд синів.
Двоє вже прибули – Майтімо та Макалауре. З жонами та дітьми. Нині вони гуляють берегом моря, і рудоволоса княгиня чує дитячий сміх.
- Мій Ясний Вогонь…
Це Феанаро, її Феанаро… Погідний і усміхнений.
- Семеро прибудуть усі, - говорить він, - і ще приїде цей волоцюга Тельперінкваро, котрий пропадає в копальнях Наугрім…
- О, з Гномами потрібно підтримувати союз, - мовить Нерданель з усміхом, - ти ж сам говорив…
- Говорив… Бо і досі тягнеться війна. О, це зло, воно як бур’ян, посіяти легко, виполоти важко. Цей Саурон… Нам пощастило розгромити Ангбанд, однак не знешкодити Чорного Мая.
- Не забувай додати, - сміється Нерданель, - розгромити Ангбанд за допомогою війська Маяр. Доволі суттєва була допомога.
- О, так, - посміхається і Феанаро, - і хвала Валар за їхні маленькі милості у вигляді Ітилю та Анари… Сонячне світло тоді спалахнуло якраз вчасно, щоб врятувати Нолофінве.
- О, твій брат тільки здається холодним і розважливим – як він тоді кинувся на Моргота з мечем…
- І загинув би, якби орел Манве, Торондор, не вчепився кігтями Чорному в лице…
- І тут Анара вийшла на небо…
- О так, Анара… Ти теж непогано билась тоді, кохана моя…
- І май на увазі – жоден з наших синів за весь цей час не відпочивав у Туманних Чертогах…
- О, Першому Дому щастить, дуже щастить…
- Однак – загиблі повертаються… Прибули нещодавно Айканаро та Ангарато…
- О, та нещаслива битва в степу… Але Арафінве зрадіє – його сини знову з ним.
- А що там Фінарато – так і мешкає серед Людей? – цікаво запитує Нерданель.
- Наш великий мудрець, - говорить Феанаро ледь насмішкувато, - вважає, що науки забагато не буває. І як його терпить Амаріе?
- Я ж терплю – тебе…
- Я ж не живу поміж смертних, кохана…
- Але й не відгородився від них, як Елу Тінгол…
- Йому це мало допомогло, коли його донька втекла з Аданом – пирхає Феанаро.
- Ну, - захищає закоханих Нерданель, - такі злюби хоча ще і не є частими, однак… Нолдор теж не уникли такого - не забувай про Ітарільде і Туора...
- Ця мила пара звела з розуму бідолашного Маегліна, - хмикає Феанаро, - юнаку і так не щастить. Його мати, Арельде, покинула свого чоловіка-Телеро… Як його там… Еол… О ця кров Нолфінгів, вони всі холодні, немов снулі риби. І тут хлопцеві надало нещасливо закохатись. Більше того – мати суперником Адана. Туракано рознервувався, авжеж - забув, що трохи не більше за всіх насміхався над бідолахою Тінголом. Дійсно - Ломіон був би кращою парою для Ітарільде, аніж цей Туор. Але що поробиш - Наступники, як зволив висловитися Артафінде, сповнені духовного зростання.
- Їхній син Еаренділь, - задумливо говорить Нерданель, - дуже милий Аданедель...
- Але Туракано хоч визнав зятя - Феанаро явно бажає трохи позловтішатись, - а Тінгол так і не наважився подивитись на онуків. Це вже яке покоління його нащадків не живе у Менегроті?
- Син Лутіень та Берена Діор… - повільно відповідає Нерданель, - Діор одружився з якоюсь родичкою князя Кірдана... І у нього вже, здається, двоє синів.
- А я чув, ніби у нього донька...
- Ні, - хитає головою Нерданель, - тільки сини...
А берегом моря поволі йдуть дві пари. Жони-еllet, співуче перемовляються на квенья. Одна з них – темноволоса Нолде, друга – Синде, чиє сріблясте волосся сяє в світлі зір. Двоє Ельфів ведуть за руки маленьких хлопчиків-ельфенят. Вони не розмовляють – просто милуються зорями і місячною доріжкою на воді.
- Мабуть уже час додому, - говорить темноволосий Ельда, а його син запитує:
- Аtarinya, ви заспіваєте мені на ніч?
- Такий великий, - посміхається батько, - а тебе все потрібно приколисувати піснями.
- Ну, будь-ласочка, - шепоче хлопчик, і Ельда всміхається йому:
- Гаразд.
Друге ельфеня не говорить нічого. Однак, опісля вечері він обережно відчиняє двері спочивальні батьків. Високий рудоволосий Ельда та його подруга обертаються до нього з ніжними усмішками – хлопчик є улюбленцем цієї пари, що пізно взяла злюб.
- Прошу вибачення, - чемно говорить ельфеня, - але чи можу я поговорити зі своїм аtarinya?
Аtarinya не проти, він підморгує жоні і веде хлопчика до його покоїку. Там допомагає перевдягтися і присаджується поруч.
- Я, - мовить хлопчик, - зовсім не є таким слиньком, як Ельрос у вуя Макалауре. Я просто хотів поговорити…
- Я слухаю тебе, синку, - ніжно говорить Ельда. Його прозоро-зелені очі сповнені любові до цієї рідної істотки, - оповідай.
- Власне, я хотів запитати… Чому у нас синдарські імена? Сини молодшого вуя Карністіро дражнять нас з Ельросом, говорять, що нас знайшли у лісі…
- Власне, - повагом мовить батько, - так назвати вас забажала княгиня Нерданель. У вас прекрасні імена, дитя моє: Ельронд, Зоряний небосхил, та Ельрос – Зоряний блиск. А синів вуя Карністіро ти зможеш здолати у двобої вже в цей їхній приїзд. Бо добре навчаєшся…
- Бо мій аtarinya – перший мечник Ендоре, - мовить з гордістю маленький Ельронд, - вуй Карністіро не вміє битись з обох рук.
- Звісно не вміє, - посміхається рудоволосий Ельда, - де вже йому… за п’ять сотень літ не навчився…
- Мій аtarinya - шепоче хлопчик, - не йдіть від мене сьогодні…
- Що сталося, милий?
- Мені сняться жахливі сни… Ніби я зовсім не ваше дитя, а батьком моїм є Еаренділь…
- Отой мореплавець, Аданедель?
- Він, аtarinya … А ви, нібито, викрали мене і хотіли обміняти у жони Еаренділя на один з Каменів… Сильмарилів.
- У Еаренділя немає жони, - говорить татко, - та якби й була, то як опинився у неї камінь з вінця мого батька? Адже цих дорогоцінностей давно нема: князь Феанаро опісля взяття Ангбанду урочисто підніс їх Яванні, і вона відживила Лауреліну та Тельперіон
- Я не відаю, аtarinya … В цьому страшному сні у вас не було правої руки, - хлопчик в раптовому пориві ніжності і страху цілує батькову руку, - і все тіло вкрите рубцями, а на грудях – тавро… І ви говорили, що були у полоні… у Моргота, в Ангбанді…
- Дитя моє, - говорить Ельда заспокійливо, - Моргот вже давно є там, звідки йому не вибратись, а Ангбанд зрівняно з землею ще тоді, коли Ітиль та Анара вперше піднялись на небо.
- О, то була велика битва, - мовить хлопчик заздрісно, - Битва Під Зорями… Билися всі – Нолдор, Ваніар, навіть Телері… І Напівбоги – Маяр… Я пізно народився…
- Підростеш, - обіцяє батько, - візьму тебе на північ. Там вистачає боїв і битв – то орки розплодяться в горах, то дракон виповзе з якоїсь печери…
- А валараукар там є? Барлоги…
- І барлоги трапляються… Якось ми з Фіндекано натрапили одразу на двох.
- О-ай…
- Але нам пощастило… Щоправда Фіндекано та його зброєносця Анта було тяжко зранено, але вони вижили.
- Я виросту – буду воїном, - говорить Ельронд гордовито, - і одружуся з Келебріан…
- З ким? – зводить брови батько.
- З донькою вельможної Артаніс. Я бачив її на святі Сонцестояння минулого року. У неї очі сині, мов волошки.
- О, Артаніс, - пирскає сміхом Ельда, - моя найулюбленіша сестра. Вона буде у захваті від того, що ми породичаємось.
Хлопчик вилазить батькові на коліна. Той обіймає його, вже сонного, і починає наспівувати пісеньку про світло Двох Дерев.
- Майтімо?
В дверях виникає жіноча постать.
- Що, кохана?
- Він заснув?
- О, так… Дитині приснився поганий сон минулої ночі.
Еllet зітхає.
- Тобі, коханий теж снилося щось зле. Ти метався на ложі і кричав... А потім говорив, що брати твої загинули, всі, окрім Макалауре, і називав себе братовбивцею…
Майтімо обережно вкладає сина на ложе і обертається до жони.
- Мила, - говорить стиха, - мені дійсно приснився жах… Мені снилося інше моє життя, де я втратив і братів, і честь, і гордість. І дійсно був братовбивцею – тричі. Ні, я не убивав синів мого батька, однак зводив руку на Квенді. Мені снилась погибель Нолдор – і як я зрадів, прокинувшись, що це був лише сон.
Він обіймає жону і йде з нею до спочивальні, зоставивши Ельронда мирно спати. У вікна спочивальні світить Ітиль.
Нерданель, єдина жива душа в усьому Ендоре, котра пам’ятає у яві страхіття, які іншим лише сняться, сидить самотою на березі моря.
Вона часто ходить сюди сама – Феанаро зайнятий, завжди зайнятий. Ось і нині він приймає гінців з півночі, бо у світі таки неспокійно.
Але Великому Злу зламано хребет, і Люди пробудились під звуки арфи Фінарато, і життя є солодким, хоча й з присмаком небезпеки.
Нерданель любить всіх своїх онуків, однак Ельронда, сина Майтімо, просто обожнює.
Ось і нині вона встає з каменю,і повертається до саду. Звідти нечутними кроками еllet проходить до покоїв старшого сина і відчиняє двері до спочивальні онука.
Сідає поруч і дивиться в сонне дитяче личко – вона може сидіти так годинами.
Вона впевнена, що це саме він – Ельронд з Рівендейлу, мудрець і воїн. Незалежно від того, хто народиться у Еаренділя та Ельвінг.
І сина Макалауре вона назвала Ельросом з тієї ж причини.
- Ми перемогли, - шепоче вона сплячій дитині, - ми перемогли… І ти зостався зі своїм аtarinya до кінця світу… До кінця.
У вікні всміхається Ітиль. Спить світ, який Ельфи-воїни стережуть від зла. І мирно спить хлопчик на ім’я Ельронд – рятівник цього світу, який про це ніколи не дізнається.



Але ж як все гарно закінчилось - за що і подобається... Невже Нолдор не заслужили на такий фінал...

@темы: сильмовське, фанфік

---

Тім Есгал "Атарінья" (5)

Продовження

читати тут

Тиждень проминув в давно забутих, але таких приємних клопотах. Нерданель знову прикликала до себе тих жон і дів, котрі складали колись супровід княгині Першого Дому, а також свою невістку Лехте – дружину п’ятого сина Куруфінве - молодшого і матір Келебрімбора.
Коли Нерданель оголосила всім цим згорьованим вдовам та нареченим, що вони йдуть на бал, жони і діви спершу впали в заціпеніння, потім в здивування, потім – у гнів, а потім почали квапливо шити і приміряти нові сукні. Княгиня мала на своїх двірських пань та панянок приблизно такий самий вплив, як її чоловік – на їхніх meldanya. До початку балу сукні було пошито – усі багряні, з чорною мереживною облямівкою, зачіски зроблено, коні, що належали дому Феанаро, корячись нечутному поклику прибігли від зелених угідь, де паслися разом з табунами Вали-мисливця Ороме, і Нерданель з пишним почтом вирушила до садиби князя Нолофінве.
Вона не була там давно, дуже давно – ще з тих часів, коли її чоловік всмерть розсварився зі своїм братом, і навіть загрожував йому мечем. Анайре приходила до неї сама – поплакати разом, вірніше, плакала сама лише Анайре, Нерданель сиділа з сухими очима, і потішала подругу гарними словами, однак з літами Анайре стала приходити все рідше і рідше, особливо, коли в її порожній садибі оселилась Ітарільде з Туором. Та й Еаренділь, котрий жив у Білій Вежі на березі моря, до якої, опісля падіння Нуменору та зміни явного світу, було навічно припнуто його славетний повітряний корабель «Вініглот», дуже часто гостював у рідних. Щоправда без жони – Ельвінг не бажала навіть знайомитися зі своєю нолдорською ріднею.
Тому на балі були лише Нолдор, з чого Нерданель тільки зраділа. Вона думала, що на честь повернення родичів, до Анайре прийдуть Синдар з Нового Доріату. Ельвінг, її брати, може навіть Діор та Німлот – ті, що загинули тоді, під час взяття Доріату її синами… Появи Елу Тінгола вона не боялась, бо знала першого князя Доріату ще з тих часів, коли він звався просто Ельве. Однак, доріатці свято проігнорували. Анайре з доволі єхидною посмішечкою сказала, що в Новому Доріаті було своє свято, і Ельронд, її дорогоцінний нащадок, там був, разом з синами та милою Келебріан, і повернувся звідти з таким виразом на обличчі, ніби вкотре невдало штурмував Барад Дур, чи що вони там воювали разом з загиблим синочком її Фіндекано. До речі, вона, Анайре має для милої подруженьки несподіваний дар, і зараз його покаже.
Несподіваний дар виявився юнаком - Синда, невисоким на зріст, і вбраним на військовий лад – тільки що без меча при боці. Видно було, що якраз меча йому і не вистачає – настільки він до нього звик. Анайре мовила, що Синда зветься Ант, на синдарині це означає – дар, тому вона і дозволила собі цей невинний жарт.
- Мене звати Ант Доронінг, - мовив юнак співуче, - і я не Синда, я Нандо. А ви, ясна пані, напевне є мамою вельможного Маедроса… Ви так на нього схожі… Тобто – це він на вас… Ох… Вибачте…
Нерданель напружилась, продовжуючи мило усміхатись. Вона ще не перестала здригатись, коли хтось з прибулих починав говорити про її синів.
- Я з родини мандрівних Нандор, - говорив тим часом Ант на вишуканому квенья, - мій рід загинув ще при світлі зірок – їх розтерзали тварі. Мене врятував вельможний Фіндекано, син вельмишановної княгині Анайре, хай славиться її ім’я, вона бо є матір’ю воїнів. Я мав честь знати і вельможного Нельяфінве, прозваного в Ендоре Маедросом, і неодноразово складав йому шану, як в Дор-Ломіні, так і в Гімрінгу, а також мав честь знати його шістьох братів, однак – лише в обличчя. Вельможний же Маедрос вважав мене своїм добрим приятелем, бо князь Фіндекано ставився до мене, як до власного сина, і дозволив називати себе аtarinya. Народження Еренійона, милого моєму серцю, не змінило цього ставлення. Тому я насмілився навідати ясну пані Анайре, яко названу родичку, про яку стільки чув добрих слів від свого аtarinya, але доля виявилась милостивою настільки, що дала мені можливість познайомитись і з матір’ю першого мечника Ендоре.
- Перший мечник і перший лучник, - сказала Нерданель, мимоволі перевівши подих, - вони і тут були нерозлучними – Майтімо та Фіндекано. Ти давно прибув сюди, дитя моє?
«Ще при світлі зірок, - промайнуло у неї раптом, - загинули його батьки… Він має бути лише трохи молодшим за моїх Амбаруссар… Однак у нього очі юнака….»
- Я загинув у битві, - гордовито мовив Ант, - загинув з честю, поруч зі своїм аtarinya Фіндекано. Коли я поліг, він був ще живим, хоча справи наші були зовсім погані. Але я сподівався…там, в Туманних Чертогах. Весь час сподівався. А потім певний Мая оголосив мені вирок Судді – я мав воскреснути разом з усім родом Доронінгів. Але я спитав його, чи тут мій аtarinya Фіндекано, бо, якщо його тоді убито, то я можу і почекати, щоб вийти разом з ним. І ця пихата істота відповіла мені, що жоден Нолдо не вийде з Мандосу до кінця світу, і запропонувала дбати про себе. А коли я заявив, що не піду нікуди, то мене просто викинули з Туманних Чертогів, наче п’яного вастака з ломіонської корчми.
Нерданель раптово засміялась молодо і дзвінко, і пригорнула трохи розгубленого юнака до себе.
- Ну, що я такого сказав, - мовив Ант трохи ніяково, - може ви не знаєте, хто такі вастаки? Це огидні людці, зрадники і кривоприсяжці, говорити про яких – лише сквернити собі вуста. Але я і досі є обуреним, і тому…
- Ви, - мовила Анайре загадково, - потанцюйте, а тоді йдіть обидва до он тієї альтанки. Так попрохав Ельронд…
Ант подав руку Нерданель – подав по вояцьки, випростану, і долонею вгору. Жінка сперлась на ту руку так, як напевне спиралися на руки воїнів діви і жони Нолдіе, щоб піти до танцю у перерві поміж битвами, і вкотре пошкодувала, що не вирушила тоді разом з синами, махнувши рукою і на Феанаро, який їй це заборонив, і на свого батька Магтана, який обіцяв її проклясти.
Ант танцював чудово, Нерданель пізнала знайомий вишкіл – юнака напевне навчав сам Фіндекано, а може і її Майтімо, котрі свого часу були окрасою всіх балів Тіріону. Волосся його було заплетене у дві коси – родинна зачіска Другого Дому, в світло-сірих очах яскрів захват: ще б пак, він танцює з такою вельможною пані. Щире дитя, підібране Фіндекано біля тіл розтерзаних рідних… О, нині вона, Нерданель може спокійно дивитись у очі будь кому, хто насмілиться мовити щось лихе про Нолдор… Ельронд, котрий дав божевільну Обітницю задля її Майтімо, незнаний їй Ельрос, який ступив у небуття, аби позбутися страшної пам’яті про загибель Макалауре… Оцей Ант, вихований сином Анайре… Таких напевне багато – срібноволосих воїнів, тих, хто йшов з військом Нолдор, стискаючи в руках мечі й луки, мріючи про Арду Оновлену, де Ельф ніколи не стане харчем тварям… Чому це не зараховується? Де ота їхня справедливість?
В альтанці, куди опісля танку привів її Ант, за столом, освітленим лампою Феанаро, вже сиділо двоє – Артаніс і Фінарато. Брат і сестра дивились одне на одного так, що їх можна було прийняти за закоханих. Навіть руки переплели. Фінарато ласкаво кивнув Анту, пізнавши, і той вклонився йому, а Артаніс поцілував руку, назвавши її аrphen brennil , на що Нервен порадила йому покинути оці «доріатські церегелії» і ніжно поцілувала у схилене чоло. Юнак дійсно чудово знав нолдорських вельмож – навіть оприсклива Артаніс любила хлопчину. Він ще раз повторив свою історію, майже в тих же виразах, і Артаніс засміялась, коли юнак оповів, як його виганяли з Мандосу.
- Дійсно, - стиха мовив Фінарато, - справедливість іноді… є вельми загадковою. Я в Тіріоні, тішуся теплом, світлом, любов’ю батьків, коханням Амаріе, тепер до мене повернулася сестра… А мої десятеро воїнів, ті, з ким разом я приймав ту муку – і досі у Мандосі… І я навіть не спитав за них, коли мене випускали – я думав, що зустріну їх тут…
- Ти звертався до Кола Судьби? – спитала Артаніс.
- Мені пояснили, - мовив Фінарато з гіркуватою усмішечкою, - що я, мовляв, пожертвував собою задля Людини, я, ельфійський князь, я зробив річ, для Ельфа незвичайну, і тому я тут, а мої воїни, мовляв, лише йшли за своїм володарем, і тому нічого незвичайного не зробили…
- Та як це так! – скинувся Ант, - якщо порахувати, скільки Ельфи Гітлуму жертвували собою задля Людей… Хоча б тоді, коли нам вдалося вирвати старого Лоріндола з орочих лап… Воєвода все одно помер, але, принаймні на руках у сина, а не на тортурах. І задля цього полягло з десяток лучників, котрі прикривали відхід…
- Тут, милий Анте, свій вимір справедливості, - сказала Артаніс з такою усмішечкою, що Нерданель підібралась внутрішньо, і глянула на племінницю вже зовсім іншими очима, - ви всього лишень рятували воєводу-Адана, а мій брат – самого Берена, викрадача Сильмарила…
- Хотів би я, - не втримався Ант, - мати за подружку доньку Майе, котра все б зробила за мене. Викрадач Сильмарила… Та він без Лутіень не пройшов би і півдороги до Ангбанду…
- О, не треба, молодий воїне, - мовив Фінарато сумовито, - розвінчувати легенду… Нехай вона живе у піснях – ця повість про двох закоханих. Ми тут зовсім для іншого… О, а ось і Ельронд…
Ельронд зайшов до альтанки, і Нерданель одразу ж побачила, що нині в ньому горує кров Нолофінве. Вже досить добре вивчивши свого гостя і шанувальника, жінка збагнула, що у мудреця з Рівендейлу досить важка натура нащадка Фінве – вогонь Феанаро у нього палає під товстим шаром криги, в яку завжди було закуто дух Нолофінве. А ще глибше – прихований шар ніжності, якою завжди відзначався Арафінве. Єдине, чого не було в цьому загадковому Ельфі – синдарського простосердя, яке не могла зітерти навіть показна пиха колишніх доріатців, зате він мав з надлишком невластивого Ельфам поспіху. Не метушні, ні, але він все робив швидко, занадто швидко для Ельда, котрий звик рахувати час сотнями літ. Не встиг прибути – і вже організував… змову, так, змову проти справедливості Судді Намо.
- Мої сини, - мовив він без передмов, - вартують надворі. Ми можемо говорити без свідків.
Нерданель відразу ж відчула себе на війні. Або – в обложеній твердині… Або… Як там їй оповідали… «Тієлкормо, ми можемо говорити без свідків… Ти одружуєшся з Лутіень і отримуєш Доріат… З мене ж вистачить Нарготронду. Цей блаженний Фінарато, котрий ладен пожертвувати собою задля firi , ніколи не повернеться назад…» Фінарато… Фінарато запевняв її, що не тримає серця на її негідних синів… Фінарато ніколи не говорить лжі… Однак, при слові «змова» Нерданель мимоволі починала думати, що вони роблять щось потаємне, а отже лихе.
«Ельронд спитав мене, чи я не боюсь… Але я таки боюсь… Боюсь, що задля порятунку моїх дітей ми розбудимо якесь велике зло… Ельронд продумав все – Артаніс і Фінарато прагнуть витягнути з Мандосу позосталих трьох братів і десятьох нарготрондців, Ант Доронінг прагне побачити свого князя і аtarinya, сини Ельронда за помахом його руки підуть на смерть, не спитавши навіть навіщо, Анайре прикриває наше збіговисько, бо у неї ж там три сини і донечка, і онуки там, і її коханий Нолофінве… Але я вже бачила, чим закінчився виступ проти волі Валар… Невже станеться ще одне братовбивство, на чолі якого виступить цей Ельф з холодними, мов криця, очима? Він народився на війні, його брали в заручники, він виріс у ворожому стані і полюбив свого викрадача більше, ніж кровного батька, він все життя воював, а тут Тіріон – місто, яке ніколи не чуло звуків битви… Що він надумав? Взяти когось в заручники і вимагати справедливості? Великого Князя Арафінве, наприклад… Що я думаю собі, адже тут діти Арафінве… Але тоді – що?»
- Шановні родичі, - говорив тим часом Ельронд, і Нерданель відзначила, якою гордістю спалахнуло лице юнака-Нандо. Простосердого юнака… Ельронд тепер може послати його з мечем на валарауко, і Ант піде, і загине з усміхом… - ми зібралися тут, щоб обговорити одну-єдину справу. Вона стосується наших рідних там – у Туманних Чертогах.
Ви самі розумієте, що ми не можемо ні ставити нашим покровителям свої умови, ні навчати справедливості Суддю Намо. Більше того – уявіть собі, що Валар таки зглянулись на наші благання, і відкрили браму Мандосу.
Нолдор вийдуть на світло – вийдуть ті, що загинули у битвах, ті, кого було замучено в ангбандських катівнях і в підземеллях Мордору. І що вони отримають тут? Тавро братовбивць, і зневажливі усмішки тих, хто ніколи не бачив лиха? Життя на якомусь острові, або руїни Форменосу? Будуть вони тут щасливими? О, ні… Хто скуштував війни, хто пройшов крізь пекельні муки і помер, не зганьбивши чести, просто зачахне тут, у Благословенних Землях, де час зупинився навіки.
Ми, Нолдор – воїни і митці, нам потрібно відчувати себе захисниками, корисними світу, або, принаймні, своєму роду. Нам діяти потрібно, а не тільки танцювати та славити Валар дзвінкими піснями. І тому я пропоную інший вихід – повернути час назад…
Нерданель обвела змовників заскоченим поглядом. Однак, Фінарато лише розуміюче посміхався на цю божевільну промову, Артаніс слухала уважно і напружено, а Ант Доронінг задумливо накручував на палець кінчик коси.
- Я дві епохи думав над цим, - говорив рівно Ельронд, - дечим я поділився з вельможною родичкою Артаніс… Щоправда, вона вважала це неможливим, аж доки не побачила Велике Кільце…
Я оповідав присутній тут вельможній Нерданель, як сидів біля ніг Майтімо в останню годину його явного життя, і як він оповів мені, з чого почалися біди Нолдор. Без нього я не зміг би визначити оцю точку, з якої події можуть піти по іншому… Я почав би з Альквалонде, я спробував би зробити так, щоб ця братовбивча сутичка ніколи не відбулася. Однак – це запізно, дуже запізно. Навіть, якби Феанаро наказав будувати кораблі самотужки, або наказав всім вирушати в обхід, через Гелькараске, все одно сталося б лихо – сутичка з Нолофінве та його Ельдар, страхітливі жертви Крижаного Походу, в яких всі б звинуватили Перший Дім, братовбивча війна – поміж самими Нолдор… Ні, початок бід Нолдор від того, що Великий Феанаро не зміг пожертвувати творінням рук своїх, а отже своїми життям і душею задля порятунку Лауреліни та Тельперіону.
Я оповів про це Келебрімбору, тоді… І онук Феанаро, найталановитіший в родині, взявся зробити неможливе – сотворити артефакт, здатний змусити час потекти назад.
Ми, Нолдор, звикли вкладати Силу в красиву оболонку… Келебрімбор творив персні, в яких мало бути втиснено силу Стихій… Нар’я – Сила Вогню, Ненья – Сила Води, Вілья – Сила Повітря… Мусив ще бути четвертий – Сила Арди.
Ясна річ, що Келебрімбору не одразу вдалося сотворити таке диво. Він виробив аж шістнадцять кілець, аж доки домігся досконалості. Однак, ні Артаніс, ні Еренійон, ні я не знали спершу, що біля нього знаходиться певна істота, котра видавала себе за Мая з Валінору. Тварь настільки була впевнена у собі, що навіть назвалася Аннатаром – майже своїм справжнім ім’ям…
- Артано! – вирвалось у Нерданель, - О, мій бідолашний онук!
- Саурон взявся допомагати Келебрімбору порадами, і замешкав в його палаці Бар-і-Мірдайн граду Ост-ін-Еділь, що в Ерегіоні. Він добре все розрахував, не врахував лише одного – Келебрімбор зовсім не вважав Маяр з Валінору чимось вищим за себе. Він не забув Війни Гніву, і загибелі обох вуїв. Келебрімбор тужив за Майтімо, котрий часто заміняв йому непутящого батька – пробачте, аmme Нерданель. Перші поради щодо цього артефакту Келебрімборові давав саме Майтімо – там, на Амон-Еребі, витискуючи пам’ять, згадуючи всі уроки Великого Феанаро. Вони могли не виходити з кузні по кілька діб – ми носили туди їм поїсти, я та Ельрос… Тому Келебрімбор слухав поради заморського гостя, але прислухався до них нечасто.
Однак, Саурон, принаймні, мав змогу спостерігати за подіями в Бар-і- Мірдайн… Я бачив його там, коли навідував родича, я не здогадався… Не здогадалась і Артаніс, хоча Нервен таки запідозрила в лихих намірах незваного покровителя свого племінника. Келебрімбора вивезли з Валінору дитям, однак, Артаніс знала майже всіх Маяр Благословенної Землі, і не пам’ятала Аннатара. Саме вона змусила тварь насторожитись – якраз тоді Чорний Мая за розрахунками Келебрімбора, які мій необережний родич особливо не приховував, намагався зробити четвертого Персня – Силу Землі.
Сила Землі є непереможною стихією… Вони править іншими трьома. Однак, вона не далася до рук тварі, котра була серед її руйнівників одвіку. Саурон втиснув у Велике Кільце власний дух Напівбога, дав туди його стільки, що сам став майже смертним. Він налаштував Кільце на бриніння решти артефактів, він замкнув ланцюг, однак Велике Кільце тягло силу не з Землі, а з нього самого.
Тоді тварь нарешті скинула личину і рушила війною на Ерегіон… Келебрімбор відчув неладне ще коли Аннатар раптово щез, щоб доробити артефакт на самоті, потім відчув силу Великого Кільця, і зрозумів, що потрапив у біду. Він заховав свої перші спроби – оті шістнадцять кілець – якнайдалі, а три Персні Стихій відправив під надійний, як йому здавалось, захист.
Так Нар’я потрапив до князя Фалатрим Кірдана, котрий вже збудував на новому морському березі град Сірі Гавані, Вілья – до князя Еренійона Гіл-Галада, сина Фіндекано, а Ненья – до Артаніс.
Артаніс витягла руку, і підняла її, щоб всі уздріли гострий блиск адаманту.
- Подальше є відомим, - продовжив Ельронд, - Ерегіон впав… Я з порятунком спізнився, знову спізнився, о, це прокляття Нолдор… Келебрімбора катували перед очима Саурона, вимагаючи Персні Сили… Я не знаю, чи сам він видав криївки, чи зламався хтось з його воїнів-митців, чи може Саурон вжив того чим він славився – тиску на дух, не на тіло… Скажімо, змусив Келебрімбора спостерігати за муками близьких йому осіб… Його воїнів, можливо – полонених дів, чи жон… В усякому разі, шістнадцять перснів потрапило тварі до рук.
Однак, Саурон чудово розумів, що це лише перші проби… Вони теж мали міць, авжеж, таку міць, що, під впливом Великого Кільця, пожерли душі дев’ятьох Людей і довели до погибелі сімох Гномів.
Тварь прорахувалася в одному – вона не могла вже існувати в матеріальному тілі без Великого Кільця. Тому Ісільдуру, нащадку мого Ельроса, і вдалося розвоплотити Саурона у Війні Останнього Союзу.
В тій же битві загинув Еренійон Гіл-Галад, я, його хорунжий і оповісник, стояв біля нього на колінах, намагався врятувати, але моїх здібностей цілителя не вистачало на те, щоб утримати цей зоряний дух в зраненому тілі. Останнім порухом руки син Фіндекано стягнув зі свого пальця перстень Вілья і вклав мені в долоню…
Ельронд звів руку – на ній м’яко засвітився сапфір.
- Тож третій Перстень, - вимовила Нерданель, - зостався там, в Ендоре? Адже Кірдан…
- Третій Перстень… - протягнув Ельронд, а Артаніс ледь усміхнулась, - третій Перстень нині тут, у Валінорі. Кірдан віддав його Істаро, Мая в людському тілі, якого ми, Ельфи, звали Мітрандіром, а Люди – Гендальфом. Мітрандір користувався артефактом дуже зрідка – вивільнена міць Вогню не знає своїх і чужих. Перстень і нині у нього – Мітрандір, або, якщо бажаєте, Олорін, не повернув його Кірдану. Власне, у тому світі, ці персні нині є лише прикрасою. Загибель Великого Персня позбавила їх Сили – там…
- А тут? – спитав Ант Доронінг, котрий жадібно слухав про те, що відбувалося опісля його погибелі.
- А тут вони діють, як і раніше… - пояснив Ельронд спокійно.
- Гаразд, - сказала Нерданель, - припустимо, що це так. Але кому з нас під силу створити Четвертий?
Ельронд ласкаво посміхнувся їй.
- Чудове запитання, аmme… Серед нас немає подібного Майстра, і навряд чи знайдеться хтось у Тіріоні, кому під силу повторити шлях Келебрімбора. Хіба що Вала Ауле зі своїми Маяр, але ж ми не можемо прохати про подібне Великого Коваля.
- Але ж тоді…
- Є артефакт з подібною дією, - мовив Ельронд, - є артефакт, котрий сповнений Силою Арди… І силою зоряного неба… І вогняним духом самого митця, який його сотворив. Я говорю про Сильмарил…
- О, ні… - тільки й вимовила Нерданель, - тільки не це… Я ненавиджу ці Камені…
- Один Камінь взяв вогонь, - жорстко сказав Ельронд, - другий – вода… Думаєте – випадково? Я дві епохи ламав голову, що несе в собі третій… Якщо Силу повітря – то наші намагання марні. Однак я був у батька Еаренділя в Білій Вежі… І перевірив – за допомогою Вілья. Третій Камінь – Земля. Він правив двома іншими. Він – Сила Арди…
- Але чому тоді, - вихопилось у Нерданель, - мій чоловік не сотворив четверту стихіаль?
- Можливо – просто не встиг, - озвався Фінарато, - ви, мила вуйно, не жили у Форменосі, і напевне не знаєте, чим займався там Феанаро. В усякому разі, Майтімо було щось відомо про це, бо він наштовхнув Келебрімбора на думку про створення Перснів Сили.
- Отже, - підсумував Ельронд, - план буде таким. Умовити Олоріна віддати Нар’я комусь із нас. Як - треба подумати, однак це можливо: Олорін не дуже прив’язаний до цього артефакту. Умовити Еаренділя віддати Сильмарил. Разом з Наугламиром – ця пектораль послужить основою для нашого часовороту. Поєднати Стихії – на це здатен і я, однак працюватиму я під наглядом вельможної Нерданель, доньки коваля Магтана, і жони Великого Феанаро.
- О, мої жалюгідні знання, - почала Нерданель, однак відчула раптом, як в її душі забриніло потужне завзяття, схоже на те, що вона відчувала, висікаючи статуї з білого мармуру, - однак, все можливе…
- І ми переможемо, - сказав Ельронд упевнено, - і побачимо Арду Оновлену. І наших близьких – живих і щасливих.
- Але ж то вже не будемо ми, - слабко запротестувала Нерданель, - то вже будуть інші істоти…
- Тим, хто народився до точки повороту, нічого не загрожуватиме, - сказав Ельронд. – Навіть Анту Доронінгу, хоча він народився в Ендоре – однак народився до Виходу Нолдор. Постраждати може молодше покоління – я, Келебріан, мої сини… Власне – не те, що постраждати, ми можемо просто не народитись.
Артаніс поблідла і вуста її пересмикнулись.
- У старшого покоління можуть бути інші meldanya, і інші діти, - підсумував Ельронд, - я говорив зі своїми синами, вони згодні віддати душі за порятунок Нолдор. Щодо ж Келебріан, то для неї буде краще народитись наново, або навіть взагалі не народитись. Їй не допомогли сади Ірмо, ззовні вона здорова, однак вона не може найголовнішого – не може кохати свого meldo. Ті орки… Словом, вона не може, і це її убиває. Вона занадто любить мене. Вона теж погодилась… на все.
- Ельронде, - мовив стиха Фінарато, - ти є жорстоким, як… як Людина. Однак я слухаю тебе і думаю, що ти правий. Зі своїми жахливими спогадами я якось зладнаю, але почуття провини перед Едрагілем і рештою мучитиме мене до кінця світу… До кінця… Я з тобою.
- Я з тобою, - прошепотіла Артаніс, - бо мені страшно дивитись в порожні очі Келебріан. І страшно танцювати й веселитись, коли там, у Мандосі – ще троє Арафінвіонів.
- Я з вами, - вимовив Ант, - можливо в тому житті я ніколи не зустріну князя Фіндекано, однак я віддам усе, щоб він був щасливим. І вельможний Маедрос теж…
- Я з вами, - прошепотіла Нерданель, - але це несправедливо: одна я нічого не втрачаю… Ніякого ризику – для мене.
- Ми всі ризикуємо, - сказав Ельронд, - однак ризик є справою шляхетною. Так любив примовляти мій названий син на ім’я Естель.
Діви та жони з Першого Дому опісля балу перебували в стані повного зачудування.
Нерданель наче підмінили. Трагічно-сумна жінка в білому десь зникла, замість неї Тіріоном гордо походжала, а то і носилась верхи, немов вихор, рудоволоса красуня, вбрана в усі відтінки зелені. Сукні вона нині міняла трохи не щодня, зачіски – трохи не щогодини. Враження було таким, що княгиня на когось, або на щось очікує, і хоче зустріти цю мить у всеозброєнні.
Лехте, дружина Куруфінве-молодшого, потай вважала, що жона Феанаро виблагала у Валар прощення… Для кого тільки? Для самого Феанаро? Для одного з синів? Для котрого? А може – для всіх? Запитати про це Нерданель ніхто не наважувався – княгиня, як і раніше, шикувала своїх двірських пань і панянок наче воїнство.
Однак, еllet сповнилися надії і дзвінко виспівували у дворі старої садиби, що схожа була нині на квітник. І охоче приймали гостей – а надто Ельронда. Шепотілися, що загадковий родич напевне привіз княгині звістки від її сина Макалауре… Авжеж, адже говорили, нібито він втратив пам’ять, і блукає з арфою по берегу моря, там, в Ендоре, співаючи морю і вітру. Невже останньому з Феанорінгів вдалося вижити, і він має прибути сюди, на одному з Кірданових кораблів? Деякі цікаві панни навіть бігали потай до Альквалонде, але черговий корабель привіз тільки кількох Синдар, а чи Нандор, і одного світловолосого Лаіквендо.
Ельронд же, якраз опісля прибуття того корабля, прийшов до Нерданель цілком задоволеним і погідним. З ласкавим усміхом – жінка ще не бачила його таким.
- Мила пані Нерданель, - мовив він за чашечкою quenilas, - чи можемо ми поговорити там, де нас не підслухають цікаві панянки?
- О, хіба що в моїй майстерні, - відповіла з усміхом Нерданель, - з мене погана змовниця, я не вмію приховувати радість.
- О, не треба приховувати, не треба… Найкраще зберігати таємницю нічого не приховуючи. Однак, пройдемо до майстерні?
У затишному дворику, сповненому мармурових подоб загиблих, вони присіли на невеличку лаву, і Ельронд сказав:
- Я віднайшов спосіб, як взяти у Олоріна перстень Вогню. Але мені потрібна ваша допомога…
- Моя? – ледь здивовано перепитала Нерданель, - адже я майже не знаю цього Мая, відаю лише, що він є учнем Скорботної Ніенни….
- Олорін, - мовив Ельронд спокійно, - нині мешкає у Валмарі, у власній садибі. З ним мешкають і оті два гобіти, яких ви бачили на причалі. А нещодавно сюди прибув ще один учасник Війни Кільця. Я маю на увазі сина мого друга Трандуїла, Леголаса.
- Я щось не дуже… - почала Нерданель.
- Я поясню. Леголас хоче побачити бойових друзів і Мітрандіра. Я теж хочу навідати старого приятеля… Ми вирушимо родиною – я, Келебріан, мої сини. Окрім того зі мною поїде Ерестор, мій колишній домоправитель з Рівендейлу, Леголас, – і ви…
- Але як я поясню свої відвідини? – спитала Нерданель затривожено, - адже я не маю з вашою компанією нічого спільного…
- Весь Тіріон говорить, що ви очікуєте на прибуття Макалауре… Що нібито хтось сказав вам, що він живий… О, не поспішайте гніватись, мила княгине, послухайте… Ви поїдете з нами, щоб розпитати Мітрандіра, чи не є чутки про те, що Макалауре врятувався, правдивими. Це буде привід. Далі я підхоплю нитку розмови і приведу її до Келебрімбора. І тоді ви попрохаєте у Олоріна персня роботи Келебрімбора, попрохаєте, як пам’ять про онука, якщо вже у вас не зосталося пам’яті про синів. Зрештою – це ваш перстень, як і два інших. За правом творця – адже з Першого Дому зосталися тільки ви.
Нерданель подивилась в сірі холодні очі гостя, хотіла сказати щось різке – і не сказала. Бо відчула, що поїде… І говоритиме з цим Мая про Макалауре, забувши про гордість. І випрохає у нього персня, навіть якщо для цього доведеться стати на коліна…
- У твоєму плані, - сказала вона, усміхнувшись кутиком рота, - є одна, але суттєва помилка…
- Зараз ви так схожі на свого Найстаршого, - мовив Ельронд, - він завжди так усміхався, коли говорив мені: «Ельронде, ти все зробив би вірно, аби не одна, але суттєва помилка. Бери меча і починай усе спочатку».
- Ти знаєш, чим роззброїти мій дух, - мовила жінка з давно нею самою забутим сріблястим смішком, - однак помилка дійсно суттєва. Чому мені раптом захотілося отримати на пам’ять про онука саме Нар’я? Чому не твого персня, або персня Артаніс?
- О, все просто, дуже просто, - озвався гість заспокійливо, - у мене ви не можете прохати персня, бо Ельф дарує персні власної і чужої роботи багатьом друзям, але лише одній еллет. Подарувати персня діві означає сватання, і хоча і ви, і я є одруженими, сором’язливість не дозволила вам звернутись до мене з таким проханням. Щодо ж персня Артаніс, то Нервен не ладнала з Великим Феанаро, не терпить Келегорма та Куруфіна, і мало хто знає, що до вас вона дуже добре ставиться, а з ваших синів поважала, принаймні, двох старших. Ви не насмілились прохати персня у сестри Фінарато, котра свого часу звинуватила двох ваших синів у смерти брата, а вашого чоловіка перша назвала братовбивцею. Залишається – тільки Нар’я.
- В якому ж горнилі тебе кували, малий заручнику? - вимовила Нерданель, - твій розум схожий на меч Рінгіл, який князь Нолофінве, як мені оповідали, викував з металу, що мандрував між зірками.
- Ви хочете сказати, що я є брутальним інтриганом з людською кров’ю в жилах? - мовив Ельронд сумовито, - я дійсно йду вперед буревієм, але інакше – не можна.
- Я поїду з вами, - мовила Нерданель, - і зроблю все можливе.
Наступного ранку до садиби Феанаро під’їхав невеличкий кінний загін. Окрім родини Ельронда, Нерданель побачила незнайомого їй Нолдо з поверненців, котрий і назвався Ерестором, а також білявого голубоокого Лаіквендо, якого їй відрекомендували, як Леголаса.
Леголас подивився на неї з помірною цікавістю. Зовсім юний, він був дитям Третьої Епохи, і сама Нерданель, і її сини були для цього молодого воїна настільки далеким минулим, що вже не цікавили його. Про Великого Феанора він напевне щось чув, а може йому оповів Ельронд, бо садибу Ельф роздивлявся з повагою, а особливу увагу чомусь приділив брамі, прикрашеній Зорею Феанаро.
Знайома дорога до Валмару розбурхала в жінці багато сумних спогадів, і тому вона намагалася не слухати дзвінкий голос Леголаса, котрий захоплювався краєвидами, прозорим повітрям, квітами, незнаними в Ендоре. Ельронд щось йому відповідав, потім розмову підхопили близнята, однолітки Леголаса, і швидко збилися на вояцькі спогади, напевне тому, що не мали інших…
- О, велетенські павуки – погибель нашого лісу… Однак, якщо точно взяти приціл…
- Одного разу ми з братом натрапили на слід зграї тварей. Я говорю Елладану…
- Битва П’яти Військ? О, я там був, я натягував лука поруч з батьком Трандуїлом… Коли гобліни вдарили на наше становисько…
- Я ніколи не думав, що Арагорн наважиться підняти військо небіжчиків… Коли я побачив ту нежить, то сказав Елрогіру…
- … а Гімлі говорить опісля – дарма… Таких добрих вояків гріх звільняти від служби…
- О, Гноми… Їхня жадібність відома всім…
- Тільки не Гімлі. Він мій побратим, хай буде вам відомо.
- О, ми не мали на увазі Гімлі… Це ж та особа, котра наважилась попрохати у вельможної Галадріель пасмо волосся…
- А головне – отримати його…
- Мама Келебріан говорила, що навіть Великий Феанор не отримав подібного дару…
- Якщо друг Елладан дозволить… Оця рудоволоса пані – дружина самого Феанора?
- Все так, Зелений Листочку. Ми всі негідні навіть поцілувати поділ її сукні.
- Говорять, що діяння Феанора принесли Нолдор безсмертну славу, і незлічені біди…
- Слава, Зелений Листочку, це те єдине, що не вмре й не поляже, доки стоїть Арда. Задля цього варто витримати сотні бід.
- Ви, Нолдор, забагато дбаєте про славу, і замало – про власні життя.
- За славу можна віддати навіть душу, княжичу Леголасе…
- Елрогір має на увазі – за славу доброго вояка.
- Бо якщо це така слава, як у Саурона – то хай вона осиплеться попелом.
- Тут я з тобою згоден, друг Елрогір.
Валмар виріс перед ними несподівано, бо його закривала тінь гори Танікветіль. Ельронд видимо вже добре знав дорогу, бо впевнено скерував невеличкий загін до одної з садиб, котра заховалася в буянні квітучих дерев просто біля підніжжя гори. Біля самої садиби їх нагнав ще один вершник – білявий Ваніа, і його привітали захопленими вигуками.
Вершник цей був Глорфіндейл, якого теж було запрошено на цю вечірку. Нерданель раптом зрозуміла, що вона є єдиною еllet в цій тісній компанії бойових побратимів. Однак, вона не відчувала ніяковості. Пройшовши в різьблені двері, шанобливо відчинені перед нею Ерестором, жінка побачила себе у великому люстрі – витончена красуня в чорній оксамитній сукні для їзди верхи. Сукню прикрашав багряний шалик – останнім часом Нерданель подобалось дратувати мирних мешканців Тіріону червоно-чорним, або чорно-червоним сполученням кольорів.
Тим часом, у величенькій вітальні, котра швидше нагадувала книгозбірню, гостей зустрічав сам Мітрандір у супроводі двох маленьких періанів. Старший з них щиро тішився зустріччю, але Нерданель вразив погляд молодшого – заглиблений у себе, якийсь безнадійний. Схожий вираз вона бачила на обличчі Фінарато – блакитні очі сина Арафінве спалахували нині радістю лише при вигляді Артаніс.
Ось і цей гобіт трохи отямився і повеселішав, побачивши Леголаса. А той схопив його в обійми і закружляв з ним по залі, дзвінко сміючись. Старший періан неквапливо підійшов до Ельронда і тут таки почав якусь нескінченну розмову про поезію. Ельронд слухав уважно, і різке його обличчя злагідніло, розпогодилось. Нерданель опустилась на крісло біля невеличкого столика і взяла до рук рукописний сувій, що виявився твором любомудра Руміла.
- Я чув, що ви хочете зі мною поговорити, вельмишановна Нерданель?
Мітрандір опустився на крісло поруч. Він спостерігав за веселою метушнею в залі з помітним задоволенням в очах.
- Я знаю, - вимовила жінка, - ви нещодавно повернулися звідти… Ви мали змогу мандрувати, тобто… Я хотіла запитати у вас – чи не чули ви щось про… про мого другого сина. Говорили, що він втратив пам’ять, і…
Мая похитав головою:
- На жаль… - відмовив, - я чув багато легенд про божевільного співця, однак ніколи не бачив нікого схожого на… на вельможного Нолдо в такій притузі.
- Можливо – хтось із них? – вказала Нерданель на приятелів, - міг щось чути?
- Не думаю, - сказав Мітрандір сумно, - останнім часом Ельфи вели замкнене життя. В закритих від чужих очей лісах, або містах. Щодо ж гобітів, то вони жили в краях, куди навряд чи пішов би ваш син. Він тримався б моря, або Гаваней Кірдана…
- Мені шкода, - вишептала Нерданель. Вона хоч і знала, що ця розмова є лише прикриттям, однак, їй дійсно було шкода… Еstel… Без надії сподіваюсь…
Тим часом, як-то зазвичай буває на подібних учтах, звідкись зверху попливла тиха музика, і Мітрандір запросив гостей помилуватись танком дів Валмару, і випити quenilas, а для гобітів настав час підобідку, і вони скористались ним уповні. Глорфіндейл неголосно розмовляв про щось з Ерестором, близнюки весь час піддражнювали Леголаса його побратимом-Гномом, котрий начебто закохався в Галадріель і викликав за неї на поєдинок якогось Адана з гондорців, бо той сказав, що княгиня Арвен є красивішою.
- Наша сестра дійсно сяє як зоря, вечірня зоря…
- Однак, вельможна Галадріель… О, хитрющий Гімлі…
- А на чому вони билися, Листочку, на бойових сокирах?
- Ні, Елладане, ти помиляєшся – вони тягали одне одного за бороди
- Що ти, Елрогіре – схопити Гнома за бороду, це ж жах… Гімлі цього б не пережив.
- О, які ви обидва злі, - докірливо мовив Леголас, - не було ніякого поєдинку, все вирішилось мирно…
Цього дня завести розмову про персня Нерданель не вдалося. Однак, Ельронд не виказував ні нетерплячки, ні поспіху. Наступного дня весь гурт приятелів мав виїхати на соколине полювання - Нерданель вирушила з ними, вбрана по чоловічому, зачесана як Майтімо – волосок до волоска. В чорному оксамитному вбранні, з тієї ж тканини, що і її сукня, вона була схожа на Ельфа-воїна, і войовники з Ендоре поглядали на неї з захопленням. Більше того, коли на привалі, біля озера Альквайлін, молоді воїни почали хвалитися своїм володінням мечем, Нерданель попрохала в усміхненого Глорфіндейла його клинок, і легко перемогла і близнюків, і Леголаса. Четвертим проти неї став сам Ельронд – і вона одразу ж відчула знайому руку. Лівицю, авжеж – Майтімо бився з обох рук ще тут, у Валінорі, чим і заслужив славу найпершого мечника Тіріону. Бій закінчився внічию.
- Хто навчав вас, вельможна? – поцікавився Олорін.
- Мій батько Магтан, - відповіла Нерданель з обличчя якої ще не зійшов вираз грізної затятості, - і мій чоловік…
Мая більше питань не задавав. Однак товариство не могло повстримати свого захвату.
- О, неймовірна жінка! - захоплювались вголос близнюки, а Леголас висловив думку, що в їхньому братстві така войовнича пані була б якраз до мислі.
- Ви не злякалися б, напевне, навіть барлога, - говорив юнак зі своїм лагідним усміхом, - я, чесно говорячи, трохи розгубився… О, цей міст Кгазад-Думу… Якби не Мітрандір…
- А скажіть мені, друзі, - звернувся Ельронд до Леголаса з Фродо, котрий при згадці про пережиту небезпеку, як на диво, трохи відмолодів, а Нерданель подумала, що всі пережиті ним жахи є нічим, порівняно з тягарем Великого Кільця, бо вони загрожували тілу, а не духу, - що вам запам’яталося найбільше зі спільного відрізку шляху?
- Мені – міст Кгазад-Думу, - миттєво відповів Леголас зі своїм лагідним простосердям вихованого Лаіквендо, - там я відчув себе безпомічним. О, я чув, що Ельфи навіть вступали у двобій з подібними істотами, однак, я не можу собі уявити…
- Я можу, - сказав Глорфіндейл без усміху, і всі обернулись до мовчазного Ваніа, - тільки зазвичай подібний двобій закінчувався загибеллю обох – Ельфа і тварі… в кращому випадку… Я зробив тоді все, що міг, як і мій побратим Ектеліон… Я не сподівався вижити, я хотів лише спинити барлога, бо за моєю спиною були біженці з Гондоліну.
- В тому числі, - додав Ельронд, - Туор та Ітарільде… І їхній син Еаренділь, котрий був тоді зовсім дитям. Лише завдяки тобі я прийшов на цей світ, Глорфіндейле, милий…
- В гіршому випадку гинув тільки Ельф, - сумовито мовила Нерданель, - як Феанаро… Говорили, що тварей довкола нього було більше, ніж одна…
- Здолати кількох валараукар, - вжив Глорфіндейл старої квенійської назви чудовиська, - неможливо навіть для такого могутнього Ельда, яким був ваш вельможний чоловік, пані Нерданель. Я завжди дивувався, як йому взагалі вдалося протриматись в кільці чудовиськ до приходу підмоги. Я чув, що гітлумці змогли розвоплотити кількох, але за допомогою ріжних хитромудрих пристроїв. Однак, коли князь Гітлуму Фіндекано опинився самотою проти двох тварей, то не вистояв і він, а він був на той час одним із кращих воїнів Ендоре.
- Я, - дзвінко мовив Фродо, - найбільше злякався, коли з озера перед Брамою Морії вибралося чудовисько, і трохи не затягло мене під воду.
- Я колись бачив цю браму, - озвався Ельронд, - чудова робота…
- Там, - мовив гобіт, - було зображено зорю, подібну до тієї, що блищить на медальйоні пані Нерданель…
Жінка поправила ланцюжок. З того часу, як Ельронд віддав їй прикрасу, вона не розлучалась з медальйоном Майтімо.
- Це Зоря Феанаро, - вимовила вона поволі, бо поганенько знала синдарин, - родовий знак Першого Дому.
- Браму робив Келебрімбор, - озвався Ельронд, - він товаришував з Гномами, як свого часу його батько Куруфін та вуй Карантір. Найбільше мені в цій брамі подобається напис…
- «Скажи друг – і увійди» - мовив Фродо з дзвінким смішком, - навіть великий Гендальф не здогадався.
- Я знав, - мовив Ельронд, усміхаючись, - але ж не відав, що ви вирушите через Морію. Інакше – я розкрив би таємницю. Келебрімбор був мені nildo, другом. Mellon – повторив він на синдарині. – у нас було багато спільного…
- О, Тьєлпе, - вимовила Нерданель, зітхнувши, - я пам’ятаю його ще зовсім дитям. Не знаю, навіть, яким він став, коли виріс. Якщо від синів я маю якісь дрібнички, зроблені їхніми руками, і можу відчувати своїх дітей, то Тельперінкваро наче віддаляється від мене. Якщо мені судилося страждати до кінця світу, то я, принаймні, хотіла б мати щось, зроблене його руками.
Вона рішуче повернулась до Мітрандіра.
- Власне, це друге, з чим я хотіла звернутися до вас. Я багато чула про персні роботи мого онука, і знаю, що ви маєте один з них – перстень Кірдана Корабела. Чи не тяжко вам буде зробити невеличкий дар для тієї, що втратила все…
Мая на мить завагався, однак учень Ніенни був істотою співчутливою і доброю – наскільки Нерданель могла судити про натуру Напівбога. Еонве теж не можна було назвати злим, а чи лихим, однак, завдяки йому Саурон дві наступні епохи чинив в Ендоре зло, а двоє її синів вирішили, що загибель краща від безчестя. Маяр були настільки інакші, що часом їхні вчинки просто не піддавалися осмисленню. Але Олорін дивився на неї з цілком зрозумілою жалістю – почуттям, яке рудоволоса княгиня ненавиділа від серця. Однак вона продовжувала дивитись Мая просто в очі, тримаючи аvanire, відчуваючи, як її власні очі наповнюються слізьми і думала про те, що терпить все це задля рідних, тих, що в Мандосі… Раптом згадався Тьєлпе, таким, яким він грався у дворі садиби Феанаро, і сльози таки бризнули з очей еllet.
-О, звісно, - ледь розгублено сказав Олорін, - це доволі небезпечний артефакт, але ж тут нікому не потрібна зброя. Тільки поверненці і прибульці не можуть розлучитися з мечами та луками.
- Без зброї, - лагідно мовив Ельронд, - мої сини відчувають певний неспокій, як і їхній приятель Леголас. Однак це минеться, я сподіваюсь. А щодо персня… Я б віддав вельможній Нерданель свого – він бо теж є роботи Келебрімбора, але не хочу опинитись в незручному становищі, порушуючи звичаєвість. Я теж уклінно прошу свого старого друга прислухатись до сліз згорьованої жінки… Взамін я ладен віддати вам, Мітрандіре, всю скарбницю Рівендейлу, привезену мною з Ендоре.
Олорін протестуюче звів руку:
- Князю Ельронде, - мовив з усміхом, - ви, здається, переплутали мене з якимось вашим приятелем-Гномом. Я не продаю прикраси, однак з радістю піднесу дар княгині Першого Дому.
Нерданель мимоволі відітхнула. Так просто… Перстень Тьєлпе в її руці, неначе дитяча гаряча долонька… Нар’я – перстень Вогню…
Вони гостювали ще кілька днів, тоді неквапом почали збиратись, подякувавши гостинному господарю. Леголас залишався – він збирався трохи пожити у Валмарі, а потім вирушити в ліси Благословенної Землі, шукати тих, хто прибув сюди через Туманні Чертоги. Юнак сподівався побачити батька князя Трандуїла, Орофера та кількох інших свого часу загиблих Лаіквенді. Глорфіндейл покинув їх, провівши до самого виїзду з Валмару. І Нерданель зосталася наодинці з родиною Ельронда, мовчазним Ерестором, та своїми ваганнями.
Її милий гість був якимось аж занадто безоглядним. Він йшов до своєї мети, нічого не боячись, нікого не жаліючи. Майтімо зневажав жалість, його названий син, здається, не знав, що це таке. Будь-який Ельда не наважився б на подібну оборудку, хоча б тому, що це вразить почуття nisse. Ці почуття були священними для Ельфів, священними настільки, що померти від нещасливого кохання вважалося почесним. Ельронд же наче забув, що вона – еllet. Чи-то він дійсно бачив в ній тінь свого аtarinya, і тому обходився з нею як з бойовим другом – старшим, мудрішим, однак – чоловіком. Чи-то Ельронд дійсно був швидше напівЕльфом, ніж Ельфом і поводився як Адан. Що вона знає про людей? Вона ніколи не розпитувала Ітарільде про її родинне життя… А якщо… якщо…
Божевільна думка прийшла їй до голови. А що як тоді, у Рівендейлі, сидячи біля ложа пораненого гобіта, Ельронд таки приміряв Велике Кільце… Він зумів його зняти, однак, щось увійшло в тіло Ельфа. Щось, що хоче відкрутити час назад… Щось, що жило у Великому Кільці… Розполовинений, чи може розчетверений дух Чорного Мая… Хоча, Чорний не міг, не міг знати таких подробиць з життя її синів, про які оповідав Ельронд, але він міг користуватись його пам’яттю…
Ось брама її садиби… Весело щебече Келебріан, прощаючись… Чемно вклоняються близнюки та неговіркий Ерестор. Ельронд подає їй руку і проводить крізь браму, котра так і є відчиненою. Дивиться їй в лице, підносить руку до вуст. Руку, на якій світиться рубін Нар’я.
- Мила пані Нерданель, не хвилюйтесь так… Я тільки Ельронд, син Еаренділя, який ладен віддати за вас життя, а замість того зранив вам душу.
Жінка застигає в брамі, ніби одна з її скульптур.
- У нас немає оsanwe, - мовить вона врешті, а прозоро-зелені очі вже міряють відстань до руків’я меча на поясі у Ельронда.
- Я ж вам говорив про певний містичний зв’язок… - голос Ельронда є спокійним, без напруги і тривоги. - Я відчував свого аtarinya без оsanwe , тепер відчуваю вас… О, можете взяти мого меча – це той самий, роботи Феанаро. Тварь, не змогла б носити його при боці, її б зрадило сяйво магтанової сталі. Я вже виймав його при вас, коли ви показували своє витончене володіння зброєю. Нині в Ендоре майже зник секрет виробництва таких мечів, але не в Рівендейлі. Однак, цей меч є прадавнім – ось тавро Великого Митця: Феанаро. Ви мені вірите?
Мара зникла, коли Нерданель доторкнулась до руків’я. Ельронд носив меча на правому боці. Цікаво, він шульга від народження, чи це результат навчання? Їй раптом стало незручно і смішно від власних підозр… Щоб якась частинка зла проникла крізь завісу, що відділяє явний світ від Аману? Ну що вона за нерозумна еllet…
- Ельронде, - сказала вона, - пробач…
- О, не варто, зовсім не варто, - озвався Ельф, - отже, перший крок зроблено. Про наступні збори нашого Братства, о, так – у нас уже створилося Братство – я сповіщу вас опісля. Приємного спочинку, пані Нерданель.
Седмицю по тому до садиби Першого Дому прийшов Ант Доронінг, такий чемний і витончений, неначе він все життя провів у Доріаті у почті Ельве Сінголло. Нерданель дуже подобався цей хлопчик-воїн, котрий виріс при боці нолдорських князів, і успадкував від них частину бойового духу. Вона вже знала, що Анайре оголосила молодого Нандо названим родичем і майже не випускає з садиби Другого Дому, бажаючи слухати його оповіді про свого старшого сина.
- Вельможна пані княгине, - мовив юнак, - вас запрошено на вечірку до князя Фінрода, в його покої у палаці Великого Князя Арафінве. Буде князь Ельронд з синами і вельможна Артаніс.
Нерданель мимоволі пирснула сміхом. Ельронд не змінився – наступні збори змовників мали відбутися в палаці Великого Князя. Хіба не можна було зібратися в садибі Третього Дому, яку Арафінве подарував Артаніс? Хоча – там же Келеборн, якого колишня войовниця і княгиня Лот -Лоріену не зволила посвятити у змову. Але ж і Фінарато є одруженим, і одруженим з Амаріе, яка уявлення не має про Ендоре і про те, чого бажає Братство… От лихо, вона вже стала називати їхні таємні сходини Братством… Але ж у Братстві Кільця були лише чоловіки, а тут є вже, принаймні, дві еllet, якщо не брати до уваги княгиню Анайре.
До палацу княгиня приїхала верхи у супроводі того ж Анта. Юнак провів її потайною хвірточкою до саду, де стояв невеличкий будиночок. Колись, за життя князя Фінве, в цьому будиночку мешкали три його доньки, дві з яких, Фіндіс та Фаніель, нині жили разом з жоною Фінве, ваніе Індіс, у Валмарі, а третя, яку звали Іріме, вирушила в Ендоре разом з братом Нолофінве, і зникла без вісти під час падіння Гітлуму. Знаючи Іріме досить добре, Нерданель не сумнівалася, що відважна князівна загинула в Нірнает Адорнедіад. Вона спитала за неї у Анта, і той підтвердив, що бачив сестру Фінголфіна у вояцькому вбранні поміж воїнів під час виступу, «ну, а потім, вельможна пані Нерданель, почалося таке, що ніколи було роздивлятися навсібіч».
Фінарато був сам. Він сидів у невеличкій книгозбірні, де було все приготоване для прийняття гостей. Амаріе не було – вона якраз поїхала до Валмару відвідати рідних. Ельронд і тут все розрахував.
- Ви є першою, - мовив Ельда з усміхом, - присаджуйтесь, прошу… І ти сідай, Доронінгу. Як тобі тут? Звикаєш?
- Не знаю, що й сказати, - Ант обережно вмостився у кріслі, - Звісно – пишнота тут превелика, але чому дивуватись, як тисячоліттями не було війни. Всі Ельдар лагідні і чемні – хоч до рани прикладай. І всі чогось бояться… Тобто – не чогось, самих себе. Я так зрозумів, що одним соромно за те, що вони були в Ендоре, а іншим – за те що не були.
- Вустами цієї дитини, - почувся від дверей знайомий жіночий голос, - говорить сама істина. Вітаю вас, мила Нерданель… І тебе, любий брате.
Артаніс увірвалася до покоїку, і всіх присутніх наче закружляв вихор. Вона розцілувала брата, Нерданель, навіть Анта. Потім плавно опустилася до кріселка.
- О, як приємно нарешті бути собою, - мовила з усміхом, - княгиня Лот-Лоріену, мудра й велична Галадріель, часом обтяжувала мене своєю присутністю.
- Хіба ти була інакшою? Там? – спитала Нерданель, - мені здається, тебе важко перевиховати.
- Але ж намагалися, - пирхнула Артаніс, - о, цей Доріат! Якби ви знали, в якому лісі мені довелося існувати століттями! Які там були пихаті діви і нікчемні чоловіки! Не всі, ніде правди діти – мій злоєхидний опис не розповсюджується на княжих дружинників та на воєвод Маблунга та Белега, котрі були чудовими воїнами. Опісля їхньої загибелі та смерти Тінгола все стало ще гірше. Діор, цей пихатий Аданедель, просто зводив мене з розуму, так він пишався собою, і Сильмарилом в чужій пекторалі. Присягаю, коли Майтімо розгромив Менегрот, то я навіть не дуже гнівалась на нього. Якби ще, звісно, обійшлось без жертв…
- Артаніс, - мовив Фінарато докірливо, - так не можна…
- О, ну пробач… - посерйознішала Артаніс, - звісно, це була біда. І для Доріату, і для Першого Дому. Майтімо втратив там трьох братів, і Діор загинув, а молоді лучники Першого Дому не змогли вірно взяти приціл – і залп прийшовся по вікну, до якого чогось підбігла княгиня Німлот, родичка мого Келеборна і жона Діора, з наближеними еllet. Ці злощасні діви і жони навіть не відали того, що знає кожне ельфеня-Нолдо: під час обстрілу – лягати на підлогу і рахувати залпи. В тулі має бути не більше стріл, аніж…
- Артаніс, - знову докірливо мовив Фінарато, - припини.
- Добре, - мовила Артаніс, - ось і ти не даєш говорити про минуле. Нехай воно там яке – але воно було нашим.
Нерданель, щоб змінити тему розмови, оповіла Фінарато про свої вчорашні підозри. Оповіла з усміхом, але Ельда серйозно похитав головою:
- Цього просто не може бути, - вимовив, - я трохи знаю про силу подібних артефактів. Відмовитись від Кільця, увібравши в себе якусь частину його міці, не під силу ні Ельрондові, ні будь кому іншому. Тим більше – кого-кого, але цю тварь я відчув би одразу. Не хвилюйтесь, ненько, Ельронд зовсім не є втіленим Чорним Мая. Швидше, він нагадує мені одного знайомого Адана…
- Кров Берена, - хмикнула Артаніс, - Ельронд є Ельфом, більшим Ельфом, ніж деякі чистокровні, однак часом вона дуже відчувається – Беренова кров.
- За однією відмінністю, - мовив Фінарато, - Ельронд ризикує собою і іншими задля всіх Нолдо у Мандосі сущих. А Берен… Власне, я не хочу про це говорити… Це вже стало піснею – нехай. Він виконав свою Обітницю, я виконав свою. Ми з ним нічого одне одному не винні.
Одразу опісля цих слів явився Ельронд зі своїми близнюками, яких знову зоставив на варті. Нерданель опустила очі, почуваючись трохи ніяково – вона не знала, що почув колишній князь Рівендейлу з цієї розмови.
- Все гаразд, - мовив Ельронд бадьоро, - подальший успіх нашої справи залежить від однієї особи. Якщо ця особа нині прибуде сюди – то я у тому успіху певен. Якщо ж ні – ну, буде трохи більше клопоту і тільки.
- Кого ще, родичу, ти запросив до моєї господи? – озвався Фінарато.
- Свого батька Еаренділя, - холоднокровно відповів Ельронд, - переможця дракона і рятівника Середзем’я.
Арафінвіони мовчки перезирнулись. Тоді Фінарато мовив стиха:
- Ти ризикнув довіритись йому?
- Ризикнув, - мовив Ельронд, - я мав з ним довгу розмову. На Білій Вежі. Нині він або прийде, або ні. Однак – мій батько нас не видасть, він уже втратив одного сина, і не хоче втратити мене.
- Тобто, - лагідно спитала Артаніс, - Еаренділь або віддасть нам Сильмарил, або ні? А що буде, як не віддасть?
- Віддасть, - сказав Ельронд спокійно, - втім на випадок якихось несподіванок я домовився з Фродо. Його дядечко Більбо колись іменував себе Викрадачем, але дядечко дуже старий, а Фродо мені допоможе, в разі чого.
- Не повірю, - прошипіла Артаніс, - ти втягнув в це цю злощасну істоту, яку ми свого часу послали на смерть?
- Фродо хоче жити у світі, - вимовив Ельронд, - де не буде ні Великого Кільця, ні його великої місії. Його душу пропалено наскрізь – рани від такого артефакту не затягуються… Але, вельможна Галадріель, не дивіться на мене так, неначе у мене виросли ікла. Чи ви теж вважаєте, що я є черговим втіленням Мая Артано?
- Ти є черговим втіленням Берена Барагіріона, - пирхнула Артаніс, - Вишні Валар, за кого я видала свою доньку? Для тебе немає перешкод – вихор, та й годі. Але Еаренділь не прийде – він не настільки божевільний, як його син.
Тієї ж миті до покоїку увійшов Елладан (а чи Елрогір) - Нерданель ще не навчилась розріжняти близнюків - і мовив стиха:
- Князь Еаренділь, наш родич…
Артаніс розвела руками з виглядом повної покірливості долі.

@темы: сильмовське, фанфік

---

Тім Есгал "Атарінья" (4)

Продовження

читати тут

Останні слова Ельронда потонули в брязкоті мечів. Його сини, яким стало тісно в зброярні, вибігли на доріжку парку, завзято фехтуючи. Нерданель мимоволі зітхнула, згадавши ті далекі дні, коли її чоловік навчав синів і родичів Першого Дому володіти зброєю.
- Нам час іти, - мовив винувато гість, - сьогодні ввечері ми обіцяли бути у Великого Князя. Всією родиною. Мені приємніше було б зостатись тут…
- А як же бал і танці до ранку? – спитала Нерданель, усміхнувшись, - там зазвичай весело. Це я ніде не буваю…
- Я пробув тут кілька днів, - мовив Ельронд похмуро, - а враження маю таке, ніби в Тіріоні танцюють на могилах родичів. Про загиблих не згадують – це є непризвоїтим. Про життя в Ендоре не оповідають – це є непризвоїтим. Згадати ім’я Феанаро є непризвоїтим, не говорячи вже про його родину…
- О, не суди родичів занадто суворо, - озвалась княгиня, - кожен з нас когось втратив, і багато хто винуватить в цьому саме Феанаро…
- Ті, хто відсидівся тут, нині вирішують про що можна розмовляти, - сказав Ельронд з гіркою насмішкою, - і яких співати пісень… Мені взагалі не щастить з піснями. Вчора була учта у Олоріна, і на прохання Більбо, співець переклав на квенья один з його творів…
- Старий… гобіт складає пісні? – спитала Нерданель зацікавлено.
- О, це дуже цікаве і мудре створіння, - мовив Ельронд з непідробною ніжністю, - однак він вважав, що зробить мені приємне, склавши пісню про політ Ельвінг… Біла чайка з Сильмарилом на грудях… Я і в Рівендейлі не міг чути цієї пісні, а слухати доводилось… Естель допомагав Більбо в укладанні цього твору, і відчув неладне, але він не знає правди. Я і йому не оповідав того, що відкрив вам. Доньці теж… Рівно як і Келебріан. Сини знають… І Галадріель. Більше ніхто…
- Хто це – Естель?- спитала Нерданель, зацікавившись незвичним ім’ям.
- Мій названий син, - пояснив Ельронд, раптово спохмурнівши, - він Адан… Людина.
Княгиня зрозуміла, що в житті її гостя не одна таємниця. У Ельронда, виявляється, була донька, але вона не прибула разом з ним на кораблі… Де вона нині? Зосталась в Ендоре? Блукає безплотною тінню по Туманних Чертогах? Названий син-людина, чий вік є коротким мов спалах… Вперше Нерданель пошкодувала, що майже ні з ким не спілкувалась останнім часом, не розпитувала поверненців, як інші Ельфи.
- Все це неважливо… нині, - сказав гість, ніби почувши її думки, - однак, я прошу дозволу повернутись… скажімо завтра, і закінчити оповідь.
- Приходь, коли матимеш таке бажання, - озвалась княгиня, - перед тобою й твоїми рідними у мене завжди відчинено браму.
З будинку вибігла Келебріан, свіжа, немов квітка. Ніжне личко її сяяло коханням і щастям.
- Meldo, - гукнула вона до Ельронда, - я спала не задовго?
- Якраз стільки, скільки треба, - всміхнувся Ельф, - твої сини встигли переполовинити зброярню великого Феанора.
- О, нерозумні діти, тут для чого їм зброя? Я не люблю зброї, пані Нерданель, хоча і є донькою войовниці.
Нерданель ласкаво обняла еllet.
- Я теж її не люблю, - мовила лагідно, - але часом без зброї не можна обійтися.
- Тут так затишно, - захоплювалась Келебріан, а чоловік дивився на неї, немов на кохане дитя, - так спокійно… Так безпечно… О, Благословенна Земля… Батько моєї матері, князь Фінарфін, є світочем Тіріону… А княгиня Еарвен схожа на Майе, такою вона є вродливою… Єдине, чого мені тут не вистачало – вас усіх. Тебе, Ельронде, дітей, мами, тата… Хвала Валар, ми нарешті знову всі разом, окрім… окрім Арвен… О, в найбільшій радості є одробина суму… Але мені соромно радіти, пані Нерданель, адже ваш сум є занадто великим.
- Однак, тепер в ньому є одробина радості, - мовила Нерданель з легким усміхом.
Келебріан цмокнула її в щоку і понеслась геть, схожа в своєму барвистому вбранні на великого метелика. Нерданель згадала, що ця крихка істота рік була рабинею орків, аж доки рідні не віднайшли її, і мимоволі зітхнула. Ельронд говорив, що її сину сотні літ снився Ангбанд, і та страшна круча… Що сниться Келебріан? Чи змогли сади Ірмо приспати її біль? І що сталося з її донькою… Арвен? Здається, Арвен…
Третього дня Ельронд прийшов сам, з якимось величеньким пакунком, що його зоставив у передпокої. Опісля звичаєвого пригощення Нерданель сама почала розмову:
- То як же ти жив далі, дитя моє? Невже Майтімо таки взявся навчати тебе битись на мечах?
- Авжеж, - відповів гість, і аж просвітлів від утіхи, - як я пишався тим, ви навіть не уявляєте. Власне, навчали нас обидва брати – Маедрос вчив володіти мечем, а Маглор – голосом і арфою. Співець теж неохоче брав учнів – він утримувався на межі чорної туги лише зусиллям волі. Брати неохоче говорили про це, але я втямив з уривків розмов, що у Маглора була жона з Синдар, а може з Нандор, в усякому разі деякі його пісні присвячені були срібноволосій красуні. Імені її я не запам’ятав, а може при мені його й не називали, однак Маедрос обмовився якось, що Маглорова кохана загинула під час падіння Гімрінгу. Тоді ж, коли і мати Лаїрасула, і багато інших жон воїнів. Загибель опісля того трьох братів, що їх називали Шаленою Трійцею, підкосила співця вкрай, а вже загибель близнюків трохи не добила, якби не Ельрос. Між цими двома виник якийсь… містичний зв’язок. Мій брат відчував Маглора без оsanwe… Просто відчував. Як і я – Маедроса. Батьківська любов до Ельроса повернула Маглору сенс життя… Ну, а що відчував Майтімо, дивлячись на мене і навчаючи мене володіти зброєю – я не беруся відгадувати.
Келебрімбор зробив нам два мечі, по руці і зросту. Чудові клинки, ми втратили їх… давно. Але потім вони віднайшлися, при вельми загадкових обставинах. Один з тих мечів був у гобіта Фродо… але то вже інша історія.
Зранку нас підіймали разом з воїнами, і ми йшли навчатись. Навчав нас, як я вже говорив, Маедрос особисто, тому я і досі б’ю з лівої краще ніж з правої. Опісля того був сніданок, потім знову – мечі, обід, опісля обіду – заняття з квенья, з чистописання, читання книг… Після ж вечері нас кликав до себе Маглор, і ми навчалися володіти арфою і голосом. Нудьгувати нам було ніколи – не те, що в Гаванях, де ми часом не знали куди себе подіти.
Була за той час всього одна подія, яка порушила цей усталений лад. Майтімо був чудовим оповідачем, він часто нам розповідав, як Нолдор жили тут, в Ендоре… Як воювали, як веселились у проміжках між сутичками і битвами. Оповідав про своїх загиблих братів, не укриваючи їхніх недоліків, і своєї болісної й гіркої любови до своїх родичів. Оповідав про батька Феанора, про вас, про Тіріон. Нічого не прикрашаючи – саму лише істину. Про меч біля грудей князя Нолофінве, про палаючі кораблі Лосгару ми вперше довідались від нього. Рудоволосий ненавидів лжу, бо повелителем лжі був Моргот, його особистий ворог.
Найбільше Майтімо любив оповідати про Фінгона Астальдо – рятівника, побратима, родича. Він знав і його сина, того, котрий мешкав нині на острові Балар. Майтімо показував нам свої малюнки – він чудово малював отією своєю загрубілою від зброї лівицею. На малюнках темноволосий усміхнений Ельда тримав на руках мале ельфеня, яке дзвінко сміялось, бавлячись його косами. Був і ще один малюнок – Майтімо та малий Ерейніон сиділи біля дерева, і малий тримав в руках руде білченя. Маедрос мовив, що небіж завжди називав його: «Рудий та ще й пухнастий», а ще – «Майтімо-вивірка».
Якось, опісля того, як Маедрос зізнався нам в любові до цих звіряток, ми з братом вирішили подарувати йому білченя. Мабуть не треба оповідати, що Ельрос дуже змінився за час життя на Амон-Еребі. З ніжного хлоп’яти поволі виростав воїн, а моя оприсклива натура під впливом Маглорових пісень трохи пом’якшилась, тож ми все більше й більше ставали схожими одне на одного.
Цю вилазку ми задумали вдвох. Майтімо часто водив нас до озера, неподалік пагорба. Ходили ми туди лише під наглядом – або братів Феанорінгів, або когось з воїнів. Не те, щоб вони боялись нашої втечі – часи були неспокійні. Блукаючі Лаіквенді оповідали про те, що орочі зграї знову почали з’являтися в цих лісах. Ельфів захищав сам ліс, могутній ліс Східного Белеріанду. Однак, тварі таки щось вивідували – напевне Ангбанд, отямившись від втрат Останньої Битви (народи Середзем’я програли її, все так, але і нечисті набагато поменшало) готувався нанести удар на повне знищення тих, хто не скорився йому.
Але ми втекли до озера, з невинними личками оголосивши вартовим, що князь Маедрос очікує на нас на березі. Ми розрахували, що встигнемо приманити звірятко – тваринки охоче йшли Ельфам до рук – і повернемось завчасно, доки нас не встигли похопитись.
Біля озера ми йшли берегом й час від часу голосно цокотіли. Білочок чомусь не було – однак ми не втрачали надії, і тут таки почали гратись у вивідачів.
Вивідачі з нас були поганенькі – тих двох Ельфів ми просто не помітили. Вони наче відділилися від дерев. Вбрані вони були як Лаіквенді, в брунатне з зеленим, але коси мали зі сріблястим відливом, як Синдар, або Нандор. І – однаковісінькі з вигляду. Близнята…
Ми не злякались – з чого б це. Єдине, що могло нам загрожувати від сородичів – це те, що cano синдарської варти Меретір пришле загін, щоб визволити нас. Визволятись ми нині рішуче не хотіли – життя на Амон-Еребі влаштовувало і мене, і брата.
Однак, ці Ельфи нам були незнайомі – серед Синдар Меретіра не було двійнят. А вони з цікавістю оглядали нас.
- Ви з того городища, маленькі Нолдор? – спитав один з них.
- З нього, - вискочив Ельрос. Скільки я йому говорив, щоб притримував язичка.
- А як ви зветесь?
- Я – Ельрос, - мовив брат довірливо, - А це – Ельронд.
- А хто ваш батько?
- Еаренділь, - сказав брат, - він пропав у морі… Давно. А маму звали Ельвінг…
Ельрос сказав – звали… Несвідомо. Для нас вона померла тої миті, коли віджбурнула нас з дороги, рятуючи Феанорів камінь.
- Ельвінг? – вигукнув один з двійнят, - то ви її сини! То це таки правда, що ви є заручниками цих чудовиськ….
- Все гаразд, - мовив другий, і спробував мене обійняти, - ми свої… Ми з Доріату…
- Доріату давно нема, - сказав я похмуро. Через язичок Ельроса ми потрапили у халепу – і я це відчував.
- О, так, - заспішив перший з двійнят, - але ж ми, ми родом з Доріату, і ваші родичі, бідолашні діти. Я – Елуред, а це – Елугіл. Ми є синами Діора і братами вашої матері!
- То ви не загинули у лісі? – вирвалося у мене.
- Ні, - Синда трохи не плакав від щирої радості, - нас підібрала родина блукаючих Лаіквенді. О, яке щастя, що ми вас знайшли. Ходімо ж, ходімо подалі звідси.
Оце в наші плани якраз не входило. З одного боку я, звісно, зрадів, побачивши материних братів, яких вона завжди згадувала з любов’ю… А з другого боку… Я не хотів покидати Амон-Ереб. Я не бажав зоставляти Маедроса наодинці зі снами про Ангбанд – кожного повня я ночував в його покоях, відганяючи нічні змори. Я бажав стати мечником, а брат… Брат напевне мріяв перевершити Маглора в мистецтві співу. Він теж не хотів покинути навчителя і доброго друга.
І тут ми почули знайомий голос. Майтімо не йшов – біг ліском до озера, гукаючи нас. Він вибіг на відкрите, це він, котрий завжди ходив, зливаючись з тінями дерев…
Діорінги теж його побачили. І впізнали.
- Нарешті ми доконаємо помсти, - прошепотів Елуред, а Елугіл мовчки зірвав з плеча лука. Я тут таки увійшов в оsanwe з Ельросом. Тут були вже не жарти – біда. Майтімо потрібно було рятувати.
- Ельронде! – крикнув Маедрос, - Ельросе… О, нерозумні діти…
Аtarinya ! – закричав я на квенья, - Аtarinya!
Двійнята підняли луки. І в ту ж мить ми кинулися на них, підбиваючи руку, збиваючи приціл. Діорінги розгубились – потрібно було бачити їхні обличчя. Відомо, що Ельфи промахуються з лука дуже зрідка, а Синдар – ніколи, однак, вони промахнулись… Майже.
Маедрос здолав відстань між нами з неймовірною швидкістю… Він ухопив одного з Синдар за каптур – ми бо так і висіли у Діорінгів на руках, вчепившись в них, немов щенята, і стусонув отим своїм обрубком. На понівеченій руці Майтімо завжди носив якщо не накладку, то шкіряний чохол з металевими заклепками. І те і інше він міг використовувати як зброю. На щастя Діорінгів, того разу він мав на руці чохол. Другого брата він приглушив ще швидше, бо ми повалили родича в траву та ще й впали на нього.
Маедрос обдивився нас, тоді – непритомних двійнят і мовив не сердито, але докірливо:
- Нерозумні Нолдор, я ж не велів вам виходити самим за браму… Добре, що ви зустріли Ельфів, а не якихось тварей, або й лихих Людей, які не задумаються відловити і продати в рабство двох ельфенят. Хто ці особи? Воїни Меретіра?
- Ні, - відповів я, з жахом дивлячись на ліве плече Майтімо, в якому стриміла синдарська стріла, - вони… Вони наші родичі… Це сини Діора, брати Ельвінг… Ну, Елуред та Елугіл… Ті самі…
Валар свідками, якщо б я раніше не вірив, що Маедрос непричетний до отого лихого вчинку, то повірив би нині, побачивши на його обличчі полегшення і радість.
- Хвала Богам за їхні маленькі милості, - сказав він, - принаймні ми не є дітовбивцями. Це чудова звістка… Однак, від вас я не очікував подібного. Якщо ви хотіли зустрітись з родичами, або й помандрувати з ними, то мусили хоча б попередити мене.
- І ви б нас відпустили? – вихопилось у мене, - а як же Сильмарил?
- О, Сильмарил, - радісний усміх мого князя поволі згас, - не думаю що…
Він не договорив, але я зрозумів його. Майтімо вже не вірив в саму можливість обміну. Не вірив, що Ельвінг обміняє камінь на… на нас. Я певен – вона б не обміняла Сильмарил навіть на нас та на Елуреда з Елугілом разом узятих.
- Майтімо, - шпарко заговорив я, - присягаю, ми не знали, що вони тут…
- Ми хотіли зробити вам подарунок, - встряв Ельрос, - білочку… Руду та ще й пухнасту… І несподівано випустити в коминній залі під час обіду…
- Діти, - хитнув Майтімо головою. Він помітно зблід, кров просочила рукав брунатної куртки, а Діорінги мали ось-ось отямитись. Я не бажав їхньої загибелі, але за Майтімо… Я бився б з ними, незважаючи на ріжницю у віці та зрості. Вони… Вони були мені… чужими. Як і Ельвінг. Головою я розумів, що це моя кровна рідня, але моє серце стискалося від болю, коли я дивився на пораненого Феанорінга.
- Дитя моє, - мовив він до мене, - ти є твердішим духом, тож мусиш мені допомогти. Стріла…
- Я вийму, - сказав я. Руки у мене трусились, але я хоробро взявся за древко.
- Не тягни на себе, - рівно мовив Маедрос, - стріла пробила м’яз, і тільки, але смикнувши її назад, ти посилиш кровотечу і розшириш рану. Штовхай вперед – нехай наконечник вийде з того боку. Сподіваюся, ці сини Діора нічим його не змазали… за доріатським звичаєм.
Я штовхнув… Скільки опісля мені доводилося видаляти стріл і з власного тіла, і з тіл воїнів… Це був мій перший урок…
- І доволі жорстокий, - зітхнула Нерданель. Вона наче бачила перед собою побіліле від болю лице сина, якому видаляє з рани стрілу підліток-Ельда.
- О, так, - погодився гість… - Я не задавав питань, не знав, чому Маедрос не послав одного з нас за воїнами, не наказав зв’язати цих двох… хоча б тятивами луків. Я штовхав стрілу… А тоді обламав її біля тоншого кінця і обережно витягнув з рани, не торкаючись наконечника.
- Тепер, милий, - лагідно мовив Майтімо, котрий під час всієї цієї операції навіть очей не заплющив, - відірви мені від сорочки смугу полотна і зупини кров. Я скажу тобі, як зав’язати. Ти розумнику, Ельронде, ти поводишся як істинний Нолдо-воїн. Затягуй… Ось тут… Сильніше. Гаразд. Тепер поранений не зійде кров’ю і навіть знову зможе йти до битви.
Ельрос сидів поруч, і я бачив, що брат ось-ось зомліє. Цього лишень мені не вистачало. Я боявся всього… Боявся, що отямляться Діорінги – я ж зовсім не бажав їм зла, і не хотів, щоб Майтімо їх понівечив. Але я також не бажав, щоб вони вбили рудоволосого. Брати стріляли на влучення – межи очі і в горло… Не їхня провина в тому, що вони промахнулись.
Майтімо тим часом встав.
- Ельросе, - мовив, - Збери луки, тули зі стрілами і вийми у цих гідних юнаків ножі з піхов.
Ельрос так і зробив.
- Бачиш он те дерево, - сказав князь, - залізеш на нього?
- Звісно, - мовив брат, котрий завжди стрибав по гілках, мов та сама вивірка, яку ми хотіли спіймати.
- Залізь повище і там все це і залиш. Негоже зоставляти Ельфів без зброї – часи нині лихі. До речі – там сидить білочка. Руда, та ще й пухнаста…
Ельросу було вже не до білок, однак наказа він виконав і прибіг назад з тваринкою на плечі.
Тим часом брати отямились. На них шкода було дивитись.
- Для чого ви це зробили, - спитав нас Елуред, - він був би уже мертвим…
- Цей Ельда зі своїм братом, - сказав я , - замінили нам батька і матір. Я шаную свою рідню по крові, але узи названого синівства є сильнішими за її голос.
- Я порадив би вам - сказав Маедрос вкрадливо, - піти нині геть, о, сини Діора, і більше не повертатись до пагорбу Амон-Ереб… Інакше ви ризикуєте отримати у відповідь на свій постріл залп з кільканадцяти луків. Ці двоє дітей зостануться тут по власній волі. Ви чули, що сказав Ельронд.
- Це чари! – вигукнув Елугіл, - це нолдорські чари! Ти зачарував наших небожів, рудий!
- Можливо, - всміхнувся Майтімо, - однак це справи не міняє. Бувайте, сини Діора. Ви навіть не уявляєте, яким я є щасливим, побачивши вас живими і здоровими. Синці і гулі швидко заживуть…
З цими єхидними словами Маедрос взяв Ельроса за руку, а я вчепився названому батькові в отой шкіряний нарукавник. Білочка стрибнула Майтімо на плече і заховалася в густому волоссі. Ми повернулися спинами до моїх родичів і рушили лісом до пагорбу. Ох, як мені кортіло озирнутися, щоб переконатися, що двійця не дібралася до луків… Однак, брати якщо й зняли вже з вершечка свою зброю, то не наважилися нас переслідувати.
Кілька днів ми викупляли свою провину.
Майтімо вилежувався на ложі, хоча Аркуенон, його «правиця» обмовився якось, що подібна рана не змусила б князя навіть зійти зі становиська. Я носив йому їжу, Ельрос грав на арфі… Ввечері я читав пораненому книги любомудра Руміла… Був повень, Ітиль дивився у вікно покоїку, однак Ельда з ангбандським тавром на грудях спав спокійно, з усміхом на вустах. А рана… рана затягнулась швидко, як завжди затягуються рани у сильних і не виснажених Ельдар.
Відтоді я почав називати Майтімо «аtarinya». Татко… Маглора я так чомусь не звав, однак його так називав Ельрос… Він був дуже прив’язаний до Майтімо, але свого Макалауре обожнював, що є то є…
Наслідком нашої зустрічі з родичами було те, що одного дня до нас завітав князь Лаіквенді Орофер. Лаіквенді взагалі-то давно відокремились і від Синдар, і від Нандор, і князів своїх не мали, але з приходом Нолдор, частина Зелених Ельфів, спонукувана цікавістю і бажанням пригод стала під руку Амрода та Амраса. Рудоволосі близнята швидко навчили їх мистецтву війни, і з середовища Лаіквенді вийшло кілька cano, які приймали участь у битвах і були непоганими воєводами… під керівництвом Нолдор. Самостійні рішення Лаіквенді давалися важко, а дисципліна – ще важче. Ось і Орофер загинув сам і погубив своїх лучників через відсутність послуху.
Однак, це сталося набагато пізніше. А тоді Орофер прибув до нас з супроводом з лучників-Лаіквенді та зі своїм сином – гарнесеньким підлітком-Ельфом, однолітком Лаїрасула. Хлопець звався Трандуїл, згодом він став мені кращим другом… особливо після того, як я втратив майже всіх родичів і друзів, а його син, Леголас, відзначився у Війні Кільця. Опісля всіх церемоній, Орофер ввічливо поцікавився у Маедроса, котрий і приймав гостя, долею заручників з Гаваней. Ми тим часом разом з Лаїрасулом та Трандуїлом життєрадісно гасали по коминній залі, намагаючись зловити те саме вертке білченя. Подивившись на наші з братом щасливі лиця, Орофер здвигнув плечима, і оповів, що вихованці однієї з родин Зелених Ельфів вимагають у нього оголосити війну Нолдор з пагорба Амон-Ереб через те, що вони, мовляв, знущаються над малолітніми синами Ельвінг. Оскільки він, Орофер, бачить, що з малими заручниками, про яких йшла мова, поводяться добре, мало того, вони самі бажають зостатись у городищі, то ні про які бойові дії не може бути й мови. Більше того, він уклінно прохає великого Маглора взяти у навчання його сина Трандуїла, а взагалі-то хотів би, щоб хлопчисько володів як арфою, так і мечем.
Маедрос під кінець цієї тиради ледве стримував сміх, і таки прохопився сріблястим смішком. Опісля він пояснив мені, що хитрющий Лаіквендо забезпечився з обох боків. Діорінгам він скаже, що не може воювати з Нолдор, бо вони зоставили у себе його сина, а Трандуїл тим часом навчатиметься у Маглора грати на арфі, ну, а володіти мечем доведеться навчати юнака йому, Маедросу.
Власне так і сталося. Мої родичі більше не навідували Амон-Ереб, а юний Трандуїл з часом став одним з найвитонченіших князів Ендоре; про його ж палац в таємничому лісі, сповненому небезпек, говорили, що це – другий Менегрот. На жаль, він не дуже-то любить згадувати, хто навчав його володіти мечем, пером і арфою. От тільки меча він краще тримає в лівиці… Як і я.
Ну, а тепер, нене, я оповім найголовніше. Чому я не вірю в справедливість… Я носив це в собі дві епохи. Мене звали Ельрондом Мудрим, у мене дійсно вистачило мудрості на те, щоб стиснути своє серце в жмені, і не оповідати про те, що пережив.
Спливав час, з двох малих ельфенят ми з братом перетворились на струнких підлітків, того віку, коли Ельф уже не є дитям, але ще не є й дорослим. Коли з вигляду він є мудрою безсмертною істотою, але мудрості тієї в ньому – ні на гріш. Мудрість приходить з століттями досвіду, та й то не до всіх. Деякі з нас століттями лише співають та танцюють, не думаючи, і не бажаючи вдосконалення. Бо у нас попереду вічність… Це слова Майтімо – про вічність, у нього з цим висловом був, видно, зв’язаний якийсь гіркий спогад, бо вимовляв він його з гіркою іронією.
Настали дні, коли ми почали відчувати тремтіння землі і якусь тривогу. Вона, ця тривога, носилася у повітрі, до городища підходили сполохані тварини, птахи сідали нам на руки і щось намагалися оповісти. А одного ранку до Амон-Еребу прибув військовий загін.
Це були Нолдор, молоді, спокійно-сумовиті. Над їхніми головами маяв синій стяг за срібними зорями. Їхній кано проїхав у відчинену навстіж браму і зіскочив з коня, а Маедрос вже йшов йому назустріч, чого ніколи не робив для нечастих гостей, зупинився навпроти молодого Ельфа, коси якого були перевиті срібними стрічками і вже почав був схиляти коліно, але керманич ухопив його за плечі, і не дав вклонитись.
- Вую Майтімо, - мовив він, - любий мій вую… Рудий, та ще й пухнастий…
- Еренійоне, - мовив Маедрос розчулено, - мій хлопчику, як же ти виріс…
Вони не бачилися давно, дуже давно – з самої Дагор Браголлах, коли шлях між Гітлумом та Гімрінгом було перекрито орочими ордами. Син Фіндекано був неймовірно схожим на свого батька, так, принаймні, оповідав Маедрос, ось тільки очі князь Фінгон мав сині, мов грозове небо – спадок по батьковій матері, котра була з ваніар, а Еренійон успадкував сірі холодні очі Нолфінгів.
Ввечері, на святковій учті, Еренійон мовив перед принишклими Нолдор Першого Дому:
- Мої родичі… Я не буду нагадувати вам Гавані, та взяття заручників, тим більше, що хвала Богам, сини Ельвінг не постраждали. Нині у нас інший клопіт – я дізнався від своїх вивідачів з затоки Дренгіст, що Захід нарешті прийшов нам на допомогу. На східному березі висадилося військо, говорять, що складається воно з Ваніар та тих Нолдор, що зосталося у Тіріоні. Окрім того – у війську безліч Маяр, воєводою є Еонве, улюбленець великого Манве та його оповісник, можливо – навіть сам Вала Тулкас прийме участь… Ми виступаємо на північ, і кличемо вас з собою…
Ми виступили наступного ж дня…
Городище спорожніло, вагітних жон та дітей, котрі не могли іти з військом, Еренійон відправив під охороною до Гаваней. Звідти вони мали переправитись на Балар, і очікувати, чим це усе закінчиться. Разом з Нолдор Еренійона йшли Фалатрим князя Кірдана, спраглі поквитатися з Ангбандом за близьких, котрі загинули в Останній Битві, та під час падіння Брітомбару та Егларесту. У війську були також ті Нолдор з Третього Дому, яким вдалося вціліти опісля падіння Нарготронду, та наші з Ельросом земляки-гондолінці. Ці сподівалися, окрім всього іншого, вирятувати з ангбандських льохів своїх полонених родичів. Коли поруч розгорнулись стяги дому Феанаро, дехто глянув неприязним оком, однак якихось особливих сутичок не сталося – не до того було.
О, як ми мчали, мчали кінно, майже не зупиняючись… Ліси закінчилися, двічі нам довелося прорубуватись крізь орочі зграї, і тоді мій клинок вперше заллявся їхньою чорною кров’ю. Потім ми побачили пагорб, на ньому – руїни величної твердині. Близько не під’їжджали, однак Майтімо сказав мені, що то – Гімрінг.
Швидше… Швидше… Ми проминали селища вастаків… Людей намагалися не зачіпати – їхній короткий вік унеможливлював будь-яку помсту. А вастаки жахалися нашого війська, котре мчало, ніби підхоплене буревієм.
Жінки-Нолдіе їхали разом з воїнами. На короткому перепочинку Майтімо познайомив мене з красунею, чиє волосся відсвічувало одразу і золотом і сріблом. Пані звалася Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель, Галадріель на синдарині. З нею їхали чоловік і донька. Синда Келеборн – так звали доріатця – був не в захваті від цієї подорожі. Згодом Келебріан зізналася мені, що її мати пішла за військом проти волі чоловіка, та ще й взяла з собою її, на ту пору ще зовсім юну еллет. Злощасний Синда, миролюбний від народження (Келеборн бо не брав участи в жодній битві, як зрештою, і більшість вцілілих доріатців) змушений був супроводжувати жону і доньку до ангбандських мурів… На Феанорінгів він взагалі дивитися не міг, а Артаніс (я говорив, здається, що вона не любить свого синдарського назвиська) на коротких перепочинках пропадала в нашій частині табору.
Взагалі, у Майтімо збиралися всі, хто зостався в живих з нолдорської знаті… О, як же їх було мало… Майтімо, Макалауре, Келебрімбор – Перший дім, Еренійон, його сестра Ерніс та ми з Ельросом – Другий Дім (старше покоління Другого Дому загинуло все), Артаніс та Келебріан – Третій Дім… Чвари та суперечки було забуто – ми нині були одним.
Анфаугліт – Випалений Степ… За літа, що минули від Дагор Браголлах, він покрився травичкою, зеленою, тендітною, несміливою… Ми неслися вперед… Земля тремтіла під ногами, розгойдувалась, мов палуба корабля… Ще одна ороча зграя, і кіннота просто з маршу розгортається для атаки… Меч у мене в руках… Я – нищитель, я – месник за тих, кого не знав, але кого встиг полюбити… Прорвалися… І Майтімо кричить до похмурого неба ім’я Фіндекано, котрий загинув тут, десь тут…
Ельронд урвав оповідь. Затулив руками обличчя…
- Ми спізнились, - мовив глухо, - це була не наша битва… Ми, Нолдор, котрі пішли за Феанаро, мусили лише гинути – від зброї, тортур і горя… Ми не мали перемагати – за нас це зробили інші… Ті, хто не наважився вирушити з Валінору, отримали перемогу – плід наших півтисячолітніх зусиль. Бо вони були слухняними… Ми прибули до Дор Даеделоту вже опісля взяття Ангбанду…
- Це Майтімо говорив тобі ці слова? – обережно спитала Нерданель.
- Ні, не він…, - сказав Ельронд, - о, так, я дитя перед вами, і перед ними… Не мені б таке казати. Я народився в Гаванях,а не у Тіріоні, я не плив на кораблях, відбитих у Телері, не палив ті кораблі у Лосгарі, не йшов по кризі Гелькараске… Але ж ненько… Він же міг попередити…
- Хто він?
- Еонве, - видихнув Ельронд трохи не ненависно, - у них були орли… І палантири… У нас був палантир – на Амон-Еребі та у князя Кірдана. Ми встигли б, якби виступили раніше, всього лишень на кілька днів…
Коли ми прибули – все було уже скінчено. Ми розбили табір – неподалік табору звитяжного війська. Еренійон пішов до князя Фінарфіна – тут його звуть Арафінве. Разом з Артаніс…
Ясна річ, що їх було добре прийнято, і важко собі уявити радість Арафінве, котрий вже не сподівався зустрітися з донькою. Князь Тіріону, Великий Князь Нолдор, прийняв і нас усіх – те, що зосталося від нолдорської знаті. Від нього ми з Ельросом довідалися, що наші батьки живі, що мати зосталася у Валінорі, а батько Еаренділь тут, що він є героєм, переможцем дракона Анкалагона…
Моргота взяли у полон, Ельдар ходили дивитись на нього, особливо ті, хто народився в Ендоре і не міг бачити Валу Мелькора. Майтімо повагався, а тоді вони з Маглором пішли самі і повели нас. Закутий у кайдани та нашийник велет справив на мене враження – це дійсно був згусток зла, але зла, яке притягувало і заворожувало. Він пізнав Маедроса, ще б пак… І сказав…
- Оті слова? – спитала Нерданель сумно.
- Оті слова… А потім засміявся так, що у мене трохи не заклало вуха, і спитав у Маедроса: «Зловтішаєшся, ельфеня? Дивись уважно, Майтімо, можливо тобі нині перестануть снитись мої підвали. Однак є одна річ, яка тобі завжди нагадуватиме про мене – тавро раба на твоїх грудях».
Майтімо не відповів. Він стояв, неначе прислухався до чогось в глибинах свого духу. А тоді усміхнувся своїм ніжним усміхом, обійняв мене за плече лівицею і повів геть.
Ви не повірите, ненько, але я відчув, так відчув Морготову злобу… Щось у поведінці Майтімо так роздратувало божественного бранця, що він аж загарчав від люті.
- О, він є жахливим, - ледве вимовив я опісля, - князь Фінголфін був великим воїном, якщо наважився викликати на двобій оце… Але ви його розсердили, Моргота… Чим, аtarinya?
- Тим, що не зловтішався, - відповів Майтімо спроквола, - у мене немає жалості до цієї… істоти, але немає і зловтіхи.
А земля продовжувала тремтіти, гори гриміли обвалами, а якось, опісля чергового землетрусу неподалік запахло морем…
Море… Воно підступило так близько… Табір кілька разів переносили з місця на місце, земля двигтіла… Поговорювали, що це наслідок втручання Стихій, і що частину Белеріанду затопить вода.
І ось тут вони вперше заговорили про Сильмарили.
Вони – це Майтімо та Макалауре… Певного вечора ми лежали в їхньому наметі і слухали ту розмову, ми бо були їхніми пажами та зброєносцями. Лаїрасул, як і Наурон, зброєносець Макалауре, отримали статус дружинників.
Сильмарили були у Еонве – їх вийняли з вінця Моргота, з того вінця, який перетворили на нашийник… Я досі з жахом згадую хазяїна Ангбанду – Саурон порівняно з ним є дитям. Мені доводилося бачити визволених бранців – ніякі сади Ірмо не повернуть їм погідності духу. Одна лишень сила волі, хіба що… Як у Майтімо… Тільки вона.
Отже камені… Брати вирішили іти до Еонве і вимагати у нього свою власність. Ви ж знаєте, ненько, що вони були праві – власником будь-якої речі за нашим звичаєм є творець, або той, кому творець заповідав свою роботу. Навіть даровану комусь річ творцю можна було вимагати назад – щоправда, ніхто цим правом не користувався. Гноми додали до цього право покупця, однак, коли вони напали на Тінгола, вони якраз і вимагали у нього Наугламир за правом творців, забувши про те, що Фінрод Фелагунд, перший власник Наугламиру, гойно розплатився з гномами за роботу. «Фелагунда нема, - говорили гноми, - заповіту він не залишив, отже Наугламир є нашим»
Наступного ранку брати зібралися і пішли… А повернулися увечері…
В наметі були лише ми – хвала Валар за їхні маленькі милості… Феанорінги увійшли з спокійними погідними обличчями, Майтімо навіть усміхався кутиком рота. І раптом Макалауре упав на розстелені коци, рухнув як зламане деревце – і застогнав, не від болю, від приниження і ганьби.
Вони не оповіли, що там було, вголос не оповіли, однак я глянув в очі аtarinya і оsanwe розказало мені все… І те, як вони йшли табором, а на них дивилися Ельдар з війська Еонве… Воїни-Ваніар в сяючих кольчугах, Нолдор з Тіріону… І скільки вони очікували, доки їх зволили прийняти… І про коротку розмову, в якій їм порадили повернутись до Валінору і звернутись до суду Валар… І про те, як вони вийшли з того намету просто в юрмище цікавих, і хтось уже назвав їх братовбивцями, немов кинув в спину камінь… І як всі обдивлялися їхні кольчуги з магтанової сталі, потьмянілі від часу і своєї та чужої крові, й простенькі шерстяні плащі, крашені червцем в багряне, і як якийсь майя з наближених Еонве промовив щось про посоромлення пихи і ламання гордощів… У Майтімо, мого аtarinya, вистачило душевних сил на зневажливий усміх, і на підтримку брата, з яким він весь час тримав осанве. Вони покинули табір переможців, а дехто не посоромився ще й сказати, що цим князькам було тісно в Тіріоні, вони шукали собі землі і влади, а нині мають тієї землі лише стільки, скільки під ногами.
Прибіг Ерейніон, він був тоді у Арафінве, і пізно дізнався про все. Він обійняв Майтімо, але мій аtarinya сказав тихо, але твердо:
- Ерейніоне, милий, ти ж знаєш, що я не терплю, коли мене жаліють.
Два дні Макалауре не виходив з намету. Ельрос був біля нього, а я ходив за Майтімо хвостиком і намагався прислужитися в чому тільки міг. Вночі Феанорінги довго шепотілись, я розібрав тільки, що Макалауре ладен уже й повернутися та піти на отой суд Валар, а Найстарший з ним не згоден. Згадували вони Феанаро і загиблих братів, і оту Обітницю, яку Майтімо мені якось повторив, і я запам’ятав її дослівно… Ранком вони вже були спокійні і погідні – видно до чогось домовились. Запитувати я соромився – зазвичай у аtarinya не було від мене таємниць, але нині…
Третьої ночі я прокинувся наче від поштовху. Ельрос теж вже сидів на своєму коці. Земля знову здригнулась, землетруси продовжувались час від часу, але не це розбудило мене. Феанорінгів не було в наметі, це ще нічого не значило, вони могли кудись вийти, може перевірити варту, бо довкола табору тинялися вцілілі орки, всмерть перелякані, але ще небезпечні. І тут я підскочив, ніби опечений, бо побачив біля себе отой медальйон, що віддав вам, нене. Медальйон Майтімо, де він зберігав те, що зосталось від його родини. Все зрозумівши, я відкрив защібку. Пасемець довкола вашого було сім…
Я вдягнув ланцюжок з медальйоном на шию. Ельрос, вже озброєний, простягнув мені меча… З ким ми хотіли битися? Я не знаю… З судьбою, з прокляттям Судді, з самим Еонве… Я знав одне – що більше не дозволю його принижувати… не дозволимо принижувати їх… Ми з братом нині думали наче однією головою – слова були не потрібні, оsanwe теж…
Та ми спізнилися, на добре, чи на зле – не можу сказати. Коли ми вибігли з табору, нашого вояцького табору, що здавався таким злиденним поруч з табором війська з Заходу, то відчули їх обох… Феанорінги йшли, оминаючи наш табір, в керунку гірського пасма, котре поволі ставало скелястим морським берегом. Долини за ним вже затопило море, а скелі все тремтіли, і з тріщин у землі виривався вогонь.
Північніше гуркотів Тангородрім – вулкан вивергався, вихлюпуючи з себе рештки лави туди, де колись знаходився Ангбанд. Словом, нічка була… Та ми не відчували страху, ми бігли, керуючись відчуттями. І раптом відчули – брати розділилися…
Ельрос одразу ж звернув ліворуч, я праворуч… Я вже говорив вам про містичний зв’язок: ми навіть не засумнівались в тому, що обрали вірний керунок. Я біг вперед, біг з останніх сил – і раптом побачив поміж скель знайому високу постать…
- Аtarinya! – закричав я, - аtarinya!
Майтімо зупинився… Він був вбраний по вояцькому, все в ту ж стару кольчугу та червлений плащ. Поволі обернувся до мене… В затисненій лівиці щось сяйнуло.
О, я одразу пізнав той блиск, знайомий мені з дитинства. Я кинувся до Майтімо, і аtarinya усміхнувся мені, втомлено і якось розгублено.
- Дитя моє, - сказав, - для чого ти пішов за мною?
- Я боявся за вас, - видихнув я, - я хотів допомогти вам… Але ви… Як вам вдалося?
- О, - мовив Майтімо з усмішечкою, - воїнам з Заходу потрібно пройти вояцький вишкіл… Ми з Макалауре зняли варту голіруч…
Я затремтів.
- Нікого не вбили, - сказав Феанорінг лагідно, - заспокойся.
- У вас кров на кольчузі, - прошепотів я.
- Моя… Я не міг навіть меча видобути… з Сильмарилом у руці. На краще, зрештою… Однак, тобі не слід бути тут дитя моє. Вертайся до табору.
- А… А ви?
- Синочку, - сказав Майтімо, - я мушу повернути Феанаро його камінь.
Я зрозумів і злякався.
- Не покидайте мене, - сказав, - будь ласка…
- Я мушу, милий… Обітниця…
Щось запекло мені у грудях, і я мовив:
- Певно, камінь Феанора є великою дорогоцінністю. Через один з цих каменів нас покинула мати, покинула напризволяще, чого ще не робила з власної волі жодна еllet. Тепер мене покидаєте ви, аtarinya … Що ж… Ідіть до Туманних Чертогів, але знайте – у вас немає сина…
Майтімо сів на плаский камінь, а я залишився стояти. Відблиски полум’я з тріщини неподалік танцювали на його обличчі.
- Дитя моє, - мовив він, - невже ти думаєш, що ми з братом здатні були викрасти Сильмарили з шатра Еонве і щезнути звідти як тіні? Ні, нас було викрито, і ми вже стали спина до спини і приготувались до останнього бою, аж тут явився сам Еонве і звелів пропустити нас. Він сказав, синку, що нечисті руки не зможуть утримати Сильмарили, благословенні самою Вардою Елентарі. І Ельдар розступилися перед нами, і ми змогли піти…
В гарячці ми не відчували болю, але потім відчули його сповна. Подивися сюди, дитя моє…
Він обережно поклав самоцвіт на камінь поруч і витягнув лівицю… Я з жахом побачив почорнілі пальці і опік на долоні. Неначе тавро…
Всі лихі думки щезли з моєї голови, мов дим. Я опустився на коліна, поруч, і обережно притулився щокою до цієї зраненої руки.
- Дитино моя, - тихо заговорив аtarinya, - я думав всі ці роки, багато думав – чому збувається прокляття… Чому нам до перемоги завжди не вистачало таких дрібниць: години часу, зайвої сотні воїнів… Чому життя протекло крізь пальці – мов пил, мов сон… Через нашу гординю, як говорить Еонве? Гординя була, ніде правди діти, однак була і просто гордість, і сила теж була… І зрозумів, нарешті – все сталося через одну помилку. Помилку нашого батька – великого Феанаро. Ти добре пам’ятаєш Обітницю, сину?
- Від слова до слова, - прошепотів я.
- Повтори її переді мною.
- Нехай, - вимовив я страшні слова, що звучали тут, в цьому жахливому місці мов удари дзвону,
ця особа буде нам ворогом, чи другом,
служитиме Тьмі, чи Світлу,
виявиться поріддям Морінготто,
чи творінням Світлого Вали,
Мая, Ельда, або тим, хто прийде за нами,
ще не пробудженою смертною істотою,
мають знати вони,
що ні закон, ні любов, ні побратимство,
ні видимий жах, ні небезпека, ні сама Судьба
не захистить від Феанаро та його синів
того, хто зберігатиме Сильмарили в потаємному схроні, у власному домі,
а чи просто триматиме у руках.
Ми присягаємо родом усім,
що до кінця своїх днів ми нестимемо йому погибель,
і переслідуватимемо його до кінця світу.
Наше слово чує нині Всевишній Еру
і Предвічна Тьма, що візьме душу клятвопорушника.
Свідками ж Обітниці є священна гора Танікветіль,
і Манве Сулімо та Варда Елентарі!
- Я навчав тебе, дитя моє, родоводу та історії роду Фінвіонів, - мовив Майтімо, ледве розімкнувши стиснуті вуста, - з чого почався Вихід Нолдор?
- З загибелі Великого Князя Нолдор Фінве та викрадення Сильмарилів, - відповів я, - князь Феанаро заприсяг помсту за батька і присягнув повернути камені…
Я затнувся… Щось тут було не так…
- В Обітниці, - видушив врешті, - немає жодного слова про помсту за князя Фінве… Тільки Сильмарили… Тільки вони…
- Ось вона, - вимовив Майтімо, - найперша помилка. Камені… Тільки вони… Батько відмовився віддати камені Варді Елентарі, щоб та врятувала Лауреліну та Тельперіон. О, це були не просто дерева… Вони були живими… Вони сяяли… Вони співали…
- Срібне проміння, - прошепотів я, - золотий сон… Лауреліна, Тельперіон…
- Задля врятування живих істот батько не зміг зректися витвору рук своїх. Можливо, розколовши Сильмарили, він не зміг би видертися з обіймів чорної туги, і загинув би – однак врятував би світлоносні дерева коштом власного життя. Друга помилка є продовженням першої – для батька повернути Сильмарили стало важливішим за кревну помсту…
Майтімо з зусиллям поправив мені волосся, що вибилося з кіс.
- Я не хочу, - вимовив, - повторювати батькові помилки. Я любив Феанаро, я люблю його і досі, таким, яким він був – нестриманим, гордим, запальним, часом пихатим. Бо він… Він мій аtarinya . Однак – я багато чому навчився на його досвіді. Коли я задля Обітниці плюндрував Доріат і брав на меч Гавані Сіріону, я був самотнім. У мене була лише Обітниця, а поруч стояли брати, скуті тією ж Обітницею. Нині у мене є син… Дитя моє – вибір за тобою. Я можу зостатись тут, в цьому світі, таким, яким ти мене бачиш нині. Я не зможу захистити себе – ці рани не затягуються. Я не зможу захистити тебе – ти є ще зовсім юним. Я не зможу захистити Камінь – від Людей, або Гномів, для яких це лише коштовність, і не більше. Нехай біля мене зостанеться купка Ельдар, з тих, хто не захоче повертатися на Захід – яке я маю право дивитись на те, як за мене будуть гинути інші? Я маю лише два шляхи на вибір, дитино, зостатися з тобою в Ендоре, слабким, безпомічним, двічі затаврованим… Тавро на грудях від Моргота, тавро на долоні – від Валар… Хіба що на чолі у мене не написано – «братовбивця». Або – повернутися до Валінору… Разом з братом і вами, нашими дітьми… На суд Валар… Мені байдуже до вироку, я вже знаю, яким він буде – довічна ганьба. Тут, або там. Я витерплю це, дитя моє, бо нині тобі потрібен аtarinya. Нехай опісля ти побачиш Еаренділя, переможця дракона й рятівника Середзем’я, і голос крові заговорить в твоєму серці, і ти відвернешся від мене, бо діти, як і жони, люблять переможців – я ніколи не пошкодую про своє рішення. Тільки чи потрібен тобі буде названий батько, котрий порушив Обітницю, і тим стоптав під ноги вояцьку честь і гордість Нолдо?
Тієї миті, нене, моя юність розвіялась над тим жахливим місцем і осипалась попелом. Я постаршав на сотні років… І я зробив вибір.
- Князю Нельяфінве-Майтімо, - вимовив я, - робіть те, що говорить вам серце, і збережіть вояцьку честь. Я ж, ваше дитя, хоч і не кровне, любитиму вас доки й віку мого – тут і в Туманних Чертогах. Ви йдете не самотнім – у вас є син…
І Майтімо пригорнув мене отою обпаленою рукою, і ми сиділи так у спалахах вогню. Довго сиділи. А потім він підвівся, і я встав теж.
- Допоможи мені, зброєносцю, - мовив аtarinya.
І я допоміг йому зняти плаща, кольчугу, і пояса з мечем. І заплів руде густе волосся в одну тяжку косу – так, як він любив: волосок до волоска. І прийняв від нього дар – золотого перстеника у вигляді квітки, що його Келебрімбор зробив колись для любого вуя, а також – меча роботи Феанаро, ножа тієї ж роботи та кольчугу магтанової сталі. І поцілував його востаннє, а він сказав, що завдяки мені він спізнав, якою є любов батька до сина, і вдячний мені за це – до кінця світу, і що він і в Мандосі думатиме про мене, і це не дасть згаснути його духу.
Зрештою він відірвав мене від себе, бо я не хотів випускати його з обіймів назустріч загибелі. Я не знав, що він зібрався робити, адже всю зброю Майтімо віддав мені. Аtarinya взяв Сильмарил, лице його застигло, але не виказало болю. І наказав мені сидіти на місці, і не йти за ним.
Але я таки пішов, скрадаючись за стрункою постаттю в чорному оксамиті. Майтімо легко ступав по камінню, гордо звівши голову… А попереду зяяла тріщина у скелястій поверхні, з якої виривався вогонь… І я зрозумів, і в розпуці впав на гаряче каміння, а мій аtarinya підійшов до провалля, підняв до зірок лівицю з затисненим у ній Сильмарилом, викрикнув ім’я Феанаро, і кинувся вниз.
Ельронд раптово обірвав розповідь. По непорушному обличчю Нерданель котилися сльози, яких вона навіть не намагалась витерти.
- Що я наробив, - мовив гість з розпукою, - для чого я оповідав про це…
- Ні, я хотіла слухати, - заперечила жінка, - я хотіла… Отже так… Мій первістку, мій Найстарший… Вояцька честь… О, моє дитя…
- Ви… - спитав Ельронд обережно, - ви хіба не знали, як…? Адже я оповів його воїнам, і багатьом іншим, і дехто з тих інших відплив на Захід…
- Я ж мало з ким говорила, - мовила Нерданель втомлено, - але ти не переймайся, любий гостю. Ці сльози полегшать мені душу – я заплакала вперше від Виходу Нолдор. Ти любив мого Майтімо, ти був йому добрим сином, дитя моє. Тому я любитиму тебе, як любила і люблю свого Тьєлпе. І любитиму твого брата, Ельроса, котрий був добрим сином для мого Макалауре… Він напевне загинув, твій близнюк, бо ти прибув сюди сам… Чи може, він не захотів повертатись?
- О, я оповім про це, - сказав Ельронд, відвернувши голову, щоб не дивитись, як його співрозмовниця осушує очі білою хустинкою, - якщо ви захочете слухати далі цю смутну повість.
- Говори, - сказала Нерданель, - я мушу знати…
- Я лежав, - вимовив Ельронд, - лежав на отих каменях до ранку. Це диво, що мене не зжерла якась потороча, що втекла з розгромленого Ангбанду. Я не плакав – дух мій взявся крижаною корою, в якій і перебуває нині. Тієї ночі вмер Ельронд, син Еаренділя, названий син Маедроса, а народився той Ельронд, якого знає нині Середзем’я. Холодний і розважливий мудрець без почуттів і серця. Сильний і справедливий, сповнений спокою. Ніхто не знав, чого коштував мені той спокій.
Бо, лежачи на розпеченому камінні, я дав Обітницю, закликавши в свідки сили Світла і Тьми. Я дав Обітницю визволити з Туманних Чертогів свого аtarinya, і всіх Нолдор, чиї душі сущі у Мандосі, бо без родичів і друзів Майтімо не буде щасливим, а якщо вже визволяти – то всіх, яке я маю право вибирати.
- О, нерозумний Нолдо, - прошепотіла Нерданель, - що ти накоїв…
- Я все зробив вірно, нене, - незворушно відповів Ельронд, - ранком я зав’язав даровану мені зброю в Маедросів плащ і повернувся до нашого табору, де і оповів Еренійону, що трапилось. Син Фіндекано заплакав, а я не міг вичавити з себе навіть сльозини. Мого брата не було – між нами стояла стіна аvanire . Однак – я вже говорив про отой зв’язок, котрий поєднував нас. І я вирушив на те скелясте урвище, що стало берегом моря.
Шукав я довго… Нарешті зустрів – але не брата, загін Ельдар з прибульців, котрі обшукували місцевість, винищуючи ангбандських тварей. На мої питання вони відповіли, що бачили якогось напівбожевільного Ельфа з арфою, котрий грав хвилям і вітру. Це було більше схожим на Маглора – але потім я згадав обвуглену руку свого аtarinya і зітхнув. Макалауре не зміг би нині грати хвилям і вітру… Отже – співця вже нема, єдиний Феанорінг, котрий мав ніжну душу, вирушив до Туманних Чертогів, ступивши вниз зі скелястого урвища – у воду, не у вогонь. А на його арфі з золотими струнами грає мій брат, напівбожевільний від горя.
Ельронд підвівся, попрохав вибачення і швидко вийшов. За хвилину він повернувся, несучи в руках отого згортка, з яким він прийшов до садиби. Коли тканина впала, арфа смутно задзвеніла золотими струнами, ніби згадавши дім і господиню.
- Пізнаєте? – спитав.
- О, це арфа Макалауре, - смутно підтвердила Нерданель. Вона вже не плакала, віддавшись якомусь світлому суму, переплетеному зі спогадами.
- Мій брат, - продовжив Ельронд, - мав зі своїм аtarinya схожу розмову. Співцеві було ще гірше, ніж брату: він міг тримати меча у лівиці, однак, на арфі б грати вже не зміг… Quentaro без арфи – що може бути смутнішим. Ельрос був свідком його погибелі,як я був свідком погибелі Майтімо, і Макалауре зоставив йому три дари: кольчугу, арфу, меч.
В пошуках я провів кілька днів та ночей, а потім ще стільки ж ми добирались до табору. Коли, брудні і втомлені, ми з братом увійшли до шатра Ерейніона, то одразу ж зрозуміли – щось сталося.
Келебрімбор лежав в кутку, на розстелених укривалах, відвернувшись від усіх. Йому було найтяжче – він втратив те, що залишилось від його родини. Останній нащадок Феанора зостався нині у світі сам. Поруч сиділа Артаніс і готувала йому quenilas. Її лице було таким, що я мимоволі відвів очі. Жахлива врода – інакше не скажеш. Нервен була люта, така люта, що її лють аж дзвеніла у повітрі. Келебріан принишкла поруч. Мені трохи незручно про це говорити, але саме цього дня я вперше звернув увагу, якої бездонної синяви очі у доньки Галадріелі.
Еренійон теж був тут, разом зі своєю сестрою Ерніс.. Він обійняв нас, і мовив смутно:
- О, все менше і менше… І Макалауре?
Ельрос мовчки кивнув головою.
- Зі старшого покоління – одна лишень вельможна Артаніс, - вимовив син Фіндекано, - а з нею ми з Келебрімбором, брати у других…
- І сестри… - прошепотіла Келебріан, а Ерніс зітхнула і обійняла її.
- І ви двоє, нащадки Тургона… Ті, хто народився тут… Справедливості стало задосить…
- Вони відпустили Саурона, - безбарвним голосом сказала Артаніс, - вони його відпустили.
Я не зрозумів, а зрозумівши – сів на коци. Саурон, Чорний Мая, був рідкісною тварюкою вже в ті часи, це він катував Майтімо, а Фінрода, улюбленого брата Артаніс, опісля тортур прирік на жахливу смерть, і з ним загинуло ще десятеро воїнів, окраса Нарготронду. Ці вельможні бранці були не єдиними, хто прийняв смерть від лап Чорного Мая, говорили, що тварь знаходила насолоду в споглядання тортур. Саурон віддавав на муки і Людей, і навіть Гномів… Оповідали про страшні досліди, які він проводив над бранцями, це з його вини впав Гондолін – Маеглін, мій родич, і син сестри Фіндекано, вельможної Арельде, потрапив до полону, бувши у владі чорної туги від нещасливого кохання. Наслідки відомі – злощасний Маеглін погодився співпрацювати з тварями, єдиний Ельф за сотні літ, і загинув сам, але погубив Гондолін.
- Та як же… - почув я голос Ельроса.
- Саурон, - мовила Артаніс, - хитра бестія… Він прийшов здаватися у полон. Сам прийшов, адже для подібних йому ганьба – порожній звук. І милосердний Еонве наказав йому з’явитись на суд Валар… З власної волі. Ясна річ, що на Захід цей виплодок Моргота не відбув.
Я сидів мовчки. В голові у мене голкою застрягла думка, що Майтімо з братом теж запропоновано було з’явитись на суд Валар. Вустами Мая Еонве мусила говорити божественна справедливість, і вона, та справедливість, зрівняла тварь, яка нівечила Арду вкупі з Морготом, і захисників Арди, які хоч і робили помилки, але ніколи не були на боці зла.
- О, - вимовила Артаніс, - Валар подбали, щоб життя в Ендоре не було нудним. Тоді, у Валінорі, вони дозволили Морготу вільно гуляти Благословенним Краєм, аж доки він не наробив стільки зла, скільки вже не зміг винести Аман. Тепер тут зоставлено Саурона… Для чого?
- Бо ми ще живі, - співуче мовив Келебрімбор, раптово підіймаючись на лікті, і обертаючись до нас, - бо останній нащадок Феанора ще не помер від зброї, тортур і горя…
- Келебрімборе, милий, - озвалася Артаніс, - може тобі варто повернутись на Захід. Адже дозвіл…
- Дозвіл? – гіркувато спитав Келебрімбор, - дозвіл жити на Тол-Ерессеа, а наші рідні муситимуть благати Телері, щоб доплисти до цього острова і побачити родичів? Я виніс би будь-яку ганьбу, але не потерплю ганьби моїх близьких, котрі зовсім не винні в тому, що сталося колись в Альквалонде.
- Може загиблі Телері вже повернулись з Мандосу, - писнула Келебріан, - і про все забуто?
- Телері перевезли військо Заходу, - мовив Келебрімбор, - а самі навіть не ступили на берег Ендоре, щоб не воювати поруч з Нолдор. Поруч з тими Нолдор, котрі є зовсім неповинними в тій злощасній сутичці. Краще я вже загину тут, в Ендоре, аніж буду в Амані вибачатись перед кожним стрічним Телері лише за те, що є Нолдо.
Він знову впав на коци, і заховав лице в долонях, шепочучи імена синів Феанора, оплакуючи як тих, що загинули нині, так і тих, хто загинув раніше. А ми сиділи, сиділи мовчки, зрештою Артаніс почала співати тихо, ледве чутно, співати поминальної, і стогоном озвалася до неї Маглорова арфа…
Ми співали всю ніч, а на ранок нас відвідав посланець Еонве, вродливий воїн-Ваніа, і мовив, що воєвода хоче бачити синів Еаренділя. Воїн назвався Глорфіндейлом, другом князя Тургона, отим, що загинув в бою з барлогом, давши змогу біженцям врятуватись і дібратись до Гаваней. Ми з братом подивились на Ельфа, котрий пройшов через смерть і воскресіння з помірною цікавістю – раніше ми б не зводили з нього очей – тоді пішли до спорожнілого шатра Феанорінгів, вимилися, вбралися в чистий одяг, оперезалися мечами роботи Феанаро і пішли до сусіднього табору.
Еонве прийняв нас милостиво, поруч з ним ми побачили чоловіка міцної статури, явно напівкровного. Ми зрозуміли, хто це, однак нічого не ворухнулося в наших серцях. Еонве назвав чоловіка Еаренділем, і ми схилили коліно перед переможцем дракона, а той заплакав, побачивши, як виросли його ельфенята.
Еонве мовив, що Белеріанд піде під воду весь… Це було для Нолдор ще одним ударом – всі священні для них місця, политі кров’ю родичів, мало затопити море. Однак на наших з братом обличчях не здригнувся жоден м’яз. Я сам дивувався нашому спокою, спокою смерти, який потім всі приймали за спокій мудрості.
Нас спитали, чи хочемо ми відбути на Захід, і ми чемно відмовились, чим зранили серце Еаренділя, який сподівався знову поєднати родину. Тоді Еонве запропонував нам вибирати долю,адже ми теж були… ну, майже напівкровні. Ми мусили обрати, ким зостатись у цьому світі – Ельфом чи Людиною. Я не знаю, чи всім особам змішаної крові надавали право такого вибору: Діор загинув раніше, ніж йому могли запропонувати цей вибір, а у Еаренділя та у Ельвінг я про це просто не питав, як і у Елуреда з Елугілом, котрі відбули на Захід одразу опісля Війни Гніву. Так, принаймні, оповідав Орофер.
Вибір мав бути цілком добровільним, Еонве мовив, однак, що для тих Аданів Белеріанду, котрі пережили лихоліття, і не стали служити лихій силі, у відшкодування втрачених земель, буде створено і дано їм у володіння прекрасний острів біля нових берегів Ендоре. І що їм буде подовжено вік, і додано мудрощів і сили. І що їм потрібен князь – князь з ельфійською кров’ю в жилах, але не Ельф, щоб не вправляти Людей у спокусу знищити безсмертного правителя.
- Я вибираю людську долю, - озвався раптово Ельрос, - і той прекрасний острів…
- Нуменор, - лагідно підказав Еонве. Я стояв у якомусь страшному заціпенінні, я зрозумів брата. На хвилину мені захотілося зробити те саме, але я нагадав сам собі – Обітниця.
- Я вибираю долю Ельфа, - мовив я, - і пам’ять Безсмертного.
Не знаю, чи зрозумів мене Еаренділь, а от Еонве зрозумів занадто добре. Бо на грудях у мене висів медальйон, на якому переливалась діямантовим блиском Зірка Феанора.
- Сини мої, - мовив Еаренділь, - ви ж розлучаєтесь навіки…
- Так судилося, - озвався я, а в голові пролунало дзвоном: «від зброї, тортур і горя…»
От і все, ненько, я оповів вам про те, що стосувалося ваших синів… Те, що було далі зі мною не так важливо, та й довга це історія – на дві епохи… Прокляття йшло за нами, вцілілими, назирці – я бачив, як орки підняли на списах розтерзане тіло замученого Сауроном Келебрімбора, і я утримав, утримав свій загін від негайної атаки і остаточного розгрому… На моїх руках помирав Еренійон, відважний син відважного батька, прозваний Гіл-Галадом, Зоресяйним… і перед моїми очима загинув Еленділь, людський нащадок мого брата. А Ельроса я поховав набагато раніше, і дух його вирушив незбагненим людським шляхом. Я бачив також падіння Нуменору, коли всі його негаразди і болі змило одною великою хвилею, і в голові моїй, мов удари дзвону, билося одне – справедливості стало задосить.
Я змужнів у безкінечних битвах, яких могло й не бути, якби не незбагнене для мене милосердя Еонве. Власне, Саурон погубив і Нуменор, нашепотівши останньому його князю мрію про безсмертя… Я одружився з Келебріан – а з ким я ще міг одружитись, як не з такою як сам, проклятою ще у материній утробі. Я товаришував з Трандуїлом, бо він бився лівицею, як і я, хоча ніколи не згадував чому… Я стежив за вцілілими нащадками Ельроса і взяв на виховання останнього з них, хлопчика, лице якого нагадувало мені брата, хоча Адан Арагорн, прозваний мною Естелем, зовсім не був схожим на Ельфа і мав щиру вояцьку душу. Однак, мені завжди здавалося, що в ньому живе душа Ельроса, котра втратила пам’ять, мандруючи від тіла до тіла, і є щасливою, бо їй не згадується зрада матері, не пече загибель Макалауре, не дзвенить ночами арфа з золотими струнами… А потім Естель зізнався мені, що кохає Арвен, мою єдину доньку, утіху мого серця. Я люблю своїх синів-соколів, але Арвен для мене була сенсом життя.
Я не послав Арагорна, як мій предок Тінгол, за коштовностями з корони Саурона, тим більше, що тварь, яку вже не раз розвоплощали, мала нині вигляд Багряного Ока на вершечку вежі. Яка там уже корона… Але я зробив гірше – я сказав Естелю, що моя донька вийде заміж лише за князя Гондору, держави, що була спадкоємицею Нуменору. Тієї миті я нічим не відріжнявся від свого і його предка Тінгола, бо завдання це для Адана з прадавнього, але майже вигаслого роду було непосильним.
Арагорн виконав його… Мій Естель приймав участь у Війні Кільця, був у супроводі Оберігача Кільця, який я назвав Братством. Четверо гобітів, двоє Людей, Ельф, Гном та Істаро – Мая в людському тілі. Їм вдалося зробити неймовірне – заклятий перстень щез з лиця землі.
Ніхто не знає, як мудрий Ельронд, чий дім був в Ендоре останнім безпечним притулком, сидів біля ложа гобіта Фродо, пораненого чародійським клинком воїна-привида, страшного породження Саурона, і тримав в руках Велике Кільце, якого Саурон зробив, виманивши у Келебрімбора таємницю виготовлення артефакту. О, я не торкався до Кільця руками, я нанизав його на ланцюжок. Я дивився, а Кільце нашіптувало мені спокусливо про можливість виконання Обітниці, та тільки я зрозумів, що, коли я визнаю себе його господарем, а радше – слугою, то мені стане байдуже до всіх, окрім себе, і до мого аtarinya теж стане байдуже. І я заховав тоді Кільце, і почав збирати Велику раду, і споряджати Оберігача.
Я втратив Келебріан, думав, що втратив… Однак хоча б в цьому мені пощастило: vanimelde жива, і, здається, здорова. Я втратив доньку – Арагорн став таки князем Гондору, став цілком заслужено, і Арвен прийняла долю смертної, і зосталася з ним там, у місті з білого каменю, котре мало назву Мінас-Тіріт. Нещаслива назва – сказав би Фінрод Фелагунд, але Фінрод не повертався в Ендоре опісля свого воскресіння.
Я зоставався в Ендоре до останнього, бо весь час шукав можливість для виконання Обітниці. І я її віднайшов, ненько.
Нерданель подивилась на гостя з недовірою, але в її очах палахкотіли іскри безумної надії.
- Днів через сім, - лагідно сказав Ельронд, - у княгині Анайре відбудеться бал… Вас запрошено… не тільки на бал – вас запрошено у змову. Не злякаєтесь?
- А ти як вважаєш? – спитала Нерданель, дивлячись йому просто в очі.
- О, цей погляд Майтімо, - вимовив гість, - звісно, що ні… Однак, я мушу вас покинути, бо ми розмовляли кілька годин, і вам потрібен відпочинок. Я залишаю вам арфу – тут їй буде затишніше. Відваги, ненько… Ми здолаємо все – навіть прокляття.
Він пішов, а Нерданель взяла на коліна синову арфу, зроблену Феанаро для свого талановитого дитяти, захищену замовляннями від тліну, поклала руки на струни і мовила під їхній тихий подзвін:
- Естель… Сподіваюсь без надії.

@темы: сильмовське, фанфік

---

Тім Есгал "Атарінья (3)

Продовження

читати тут

Твердиня на пагорбі Амон-Ереб виявилася дерев’яним городищем з важкою брамою та сторожовими вежами. Дорога туди була важкою – плутаний лісовий шлях з багатьма перешкодами. Спершу я намагався запам’ятовувати його для втечі, тоді заплутався. Та й не міг я тікати без Ельроса. А той, як на диво, не відходив від Макалауре, якого називав Маглором, як і молоді воїни-дружинники. Не видаючи свого знання квенья, я уже втямив, що Маедрос та Маглор є імена князів на синдарині, Нельяфінве та Канафінве – на квенья, ну, а Майтімо та Макалауре – мабуть аmilesse , бо окрім Маедроса співця так ніхто не звав, як і рудоволосого ніхто не називав Майтімо, окрім брата. Я почувався вивідачем у ворожому стані, і тому намагався дізнатися якомога більше… І злився на Ельроса, брат однозначно визнав Маглора своїм покровителем. «Хазяїном» - злісно додавав я подумки, не забуваючи про те,що Феанорінги тримають синдарських рабів.
Нас зустрів сіроокий високий воїн, чимось схожий на Маглора. На голові у нього була зачіска з багатьох косичок, а сам він мав вигляд заклопотаний і трохи неуважний.
- Що, любий вую? – спитав він у Маедроса, зацікавлено дивлячись на те, як нас з братом, втомлених дорогою, знімають з сідел. – ви бачили Еаренділя?Про щось домовились? А де Амбаруссар?
- Був бій, - відповів Маедрос, - Амбаруссар нині в Туманних Чертогах. А камінь… Камінь знову вислизнув з наших рук…
Воїн приречено схилив голову.
- О, - мовив, - прокляття знову наздогнало нас… А що це за діти?
- Її сини, - сказав Маедрос, - вона забрала камінь, але покинула їх.
- Її… і Еаренділя?
- Нащадки Нолофінве, - мовив рудоволосий, - не забувай про це…
З подальшої розмови, котра велася, ясна річ на квенья, я зрозумів, що Маедрос сподівався вирішити справу з Сильмарилом мирно. Він хотів домовитись з Еаренділем, яко з родичем. Якщо б Еаренділь не погодився одразу, старший Феанорінг сподівався на вплив Ерейніона, котрий нині був Великим Князем жменьки вцілілих у битвах Нолдор Середзем’я. Про Ерейніона Маедрос говорив з неприхованою ніжністю, напевне, він добре знав князя з острова Балар.
- Найжахливішим було , - говорив він воїну з косичками, - що там, на Баларі, помітили щось неладне… Ті з моїх воїнів, котрі обшукували маяк, побачили в проливі кораблі Кірдана… Всю дорогу сюди я сподівався погоні… Битися з сином Фіндекано – це було б останнім падінням в моєму недолугому житті.
Його співрозмовник невміло провів рукою по рукаву чорної куртки Феанорінга, чи-то потішаючи, чи-то жаліючи. Той коротко зітхнув і пішов до брата, який про щось розмовляв з тими Ельфами, котрі зустрічали прибулих.
Я говорив уже, що всі укріплення було зроблено з дерева, при тому так вміло, що твердиня ніби виросла на пагорбі. Вона була його… логічним завершенням. Посередині стояв великий дім з шатровим дахом, там була зала зібрань, і покої вельмож, від дому стрункими лініями, наче промені, стояли будиночки – як я потім дізнався, для жонатих Ельдар. Неодружені воїни мешкали в таких же хатинках по кілька чоловік. Воїн з косичками взяв за руки мене та Ельроса і повів до отого великого дому. Ми пройшли бенкетну залу з великим комином, піднялися по сходах на галерею, і наш супутник штовхнув одні з дверцят. За ними був великий покоїк з широким, на всю стіну, вікном. Заскленим вікном – таких розкошів не було в Гаванях, я чув про таке лише в оповідях про Гондолін. Перед вікном стояв довгий стіл, на якому було розікладено якісь інструменти. Меблів в кімнаті було небагато – стіл, кріселка, поставець, все різьблене з дерева, все чудової роботи. В ніші, що мала заміняти спочивальню, за завісою знаходилося ложе, занадто широке для однієї особи. Стіни прикрашали гаптовані гобелени, на яких зображені були мирні сцени з життя Ельдар – танці, музикування, гуляння.
- З наказу вельможного Нельяфінве, - церемонно мовив на синдарині воїн з косичками, - вам обом відведено покої його загиблих братів, котрі теж були близнятами. Розташовуйтесь тут, обідатимете з князями внизу, одяг же вам пошиють наші діви і жони. Мене можете називати Келебрімбором, бо моє квенійське назвисько вашим синдарським язичкам не вимовити…
Нерданель зітхнула.
- Келебрімбор, - повторила задумливо, - Тельперінкваро… Я звала його – Тьєлпе… Я так і не побачила його дорослим.
- У великій залі – Ельронд вказав рукою на будинок, - є два малювання… З вас, а чоловік – напевне князь Феанаро?
- Так…
- Якщо прималювати йому смішні косички, то це і буде Келебрімбор.
- Так схожий? – спитала Нерданель з ніжністю у голосі
- Одне обличчя. Він дуже цим пишався. Він… Він був моїм другом… Я… Але це зовсім інша історія… Я хочу закінчити цю…
Отже – ми отримали власну спочивальню, мали обідати за одним столом з Феанорінгами, і нібито ніхто нас не кривдив. Але я був дуже недовірливою особою – коли ми в’їхали в городище, то я помітив, що на його вуличках багацько Ельфів, схожих з вигляду на Синдар, або Нандор, а то і на Лаіквенді: ці світловолосі мисливці часом добиралися в своїх мандрах і до Гаваней. Хоча всі вони були добре вбрані і помірно веселі, я запідозрив, що то раби – який бо родич Телері, від яких походили ці три народи, буде жити в твердині братовбивць.
Я виповів всі свої застереження брату, але мій чутливий Ельрос лише головою покрутив.
- Брате, - сказав він слабким, але спокійним голоском, - той, що співає – він добрий і лагідний. Мені так зле… Я ніяк не можу забути, як мама… Як мама відштовхнула нас. Мені хочеться згорнутися в клубок і снити, снити блакитними снами, а довкола туман…
Я вчепився йому в руку і заприсягся, що, коли він покине мене тут, і втече до Туманних Чертогів, то я ославлю його боягузом від Амон-Еребу до острова Балар.
- Співець мене не відпустить, - вимовив брат, - його дух є схожим на місячне сяйво… Ми вдвох ідемо доріжкою по воді. Місячною доріжкою – і він тримає мене за руку.
Очі Ельроса неначе повивав отой туман, про який він оповідав. Я не сподівався, що він виживе – чорна туга убивала повільно, але вірно. Я теж не хотів жити, бо не вірив нікому… Мати, моя мати розірвала зв’язок між нами – як розітнула ножем. Чому я мав вірити незнайомим Ельдар, про яких чув лише зле? Я перебирав у пам’яті усі оповіді доріатських дів і жон, вибираючи з них найдошкульніше. План мій був таким – якщо Феанорінги хочуть приспати нашу з Ельросом пильність, і перетворити нас на рабів, то краще вже загинути одразу і з честю. Рудоволосий мені здавався більш запальним, аніж його брат – його я і вибрав в якості зброї судьби.
Нас запросили не на обід, бо вже було пізненько, - на вечерю. За нами прийшов Ельф-підліток, у нього було хвилясте волосся, що сяяло сріблом і сягало стану, видовжені очі кольору сталі і вузьке, мов клинок, нолдорське лице. Я ніяк не міг визначити його статус, поки я ламав над цим голову, він мовчки взяв нас за руки і звів униз.
У коминній залі відбувалася звичайна вояцька учта, за майбутні століття я відбуду їх безліч. В Гаванях мати давала бали, при чому запрошено туди було не кожного Ельфа, діви та жони рухалися мов лебедиці, а вже дивились на співрозмовника так, ніби дарували золотого персня. Обрані особи вдостоювалися чести сісти до столу княгині, і там часто ставали мішенню для досить злостивих жартів. Можливо ви чули історію про те, як ще в Доріаті Ельф-Нандо на ім’я Саерос злостиво пожартував над моїм родичем-людиною, Туріном, сином Гуріна?
Ви хитаєте головою, отже не чули… Вам і не потрібно цього чути – ця оповідь не принесе чести ні Ельфам ні Людям. Злоєхидство – чисто доріатський звичай, у Нолдор все було простіше. Хоча часом двоє Ельдар просто з-за столу йшли до зброярні, з’ясовувати стосунки у поєдинку до першої крові, а за столом іноді бувала просто перестрілка жартами, ці жарти таки були доброзичливими. Принаймні, Маедрос завжди стежив, щоб це було так, а не інакше. Келебрімбор опісля оповідав мені, як Найстарший змушував своїх запальних братів стримувати себе… І жорстко карав за кожен непослух. Якось він вислав Куруфінве, батька Келебрімбора, на порубіжжя за невдалий жарт над гостями-Гномами.
Тут теж вельможі сиділи окремо, але не на підвищенні. В залі панувала шамотанина, співали й музичили по черзі, всі, хто того бажав. Одні воїни виходили на варту, інші поверталися з обходу… Підліток, схожий на Синда і на Нолдо одночасно, провів нас до княжого столу. Обидва Феанорінги вже сиділи там в оточенні найближчих. Два крісла поруч з ними були порожніми.
- Будьте моїми гостями, сини Еаренділя, - мовив Маедрос лагідно, - і сідайте до столу.
Ельрос спробував залізти на високого стільця, але не зміг, і Маглор підсадив свого підопічного. Брат подякував поглядом – він був занадто слабким, і ледве зійшов донизу. Я залишився стояти.
- Сідай, - сказав Маедрос, - вечеря холоне…
- Я не їстиму, - відповів я визивно, - і не сидітиму поруч з вами…
- Твій брат хворий, але вийшов до вечері, - здвигнув плечима рудоволосий, - бажаєш, щоб тобі подавали вечерю до ліжка?
- Я бажаю взагалі не бачити вас, - розпочав я підготовану в кімнаті промову, - всі Феанорінги – злостиві і люті істоти, пихаті братовбивці, а ви – ви є гіршим за всіх… Ви убивали Квенді ще там, в Західних Землях, в Альквалонде – я старанно вимовив квенійську назву, - і убивали в Доріаті. У нас, у Гаванях теж – убивали. Ви – боягуз, ви плазували біля ніг Моргота, і тому він вас помилував, і дав можливість утекти. За те, що ви цілували йому чоботи. Ви зрадили друга – отого Фінгона з Гітлуму, він був вашим Великим Князем, а ви не прийшли на битву. Мій пращур Тургон прийшов – а ви, ви не прийшли, і Фінгон надаремне вдивлявся в далечінь, чи не здійметься курява від вашого війська. За те Моргот зберіг життя всій сімці Феанорінгів, але мій дід Діор прикінчив аж трьох з вас, чим довів, що ви не лише боягузи, але й слабосилі… Ви убили жону Діора і братів моєї матері, а отже ви є вбивцею nissi і дітовбивцею!
Раптом я втямив, що Маедрос уже не сидить за столом, він стоїть, стоїть біля комина, вивищуючись наді мною на весь свій чималенький зріст, і лівиця його надаремне шукає піхов з мечем при правому боці. Я вирахував вірно, але забув про одну важливу річ. В моїй уяві Феанорінги завжди були озброєні до зубів, однак на вечерю у колі наближених не беруть мечів. Майтімо якось зізнався мені, що коли б він тоді мав при собі меча, то його заслужено б назвали дітовбивцею. Він стерпів би від дитини-заручника всі несправедливі зауваження окрім одного… Я насмілився сказати йому, що він зрадив друга…
Нерданель раптово звелася з-за столу.
- Ходімо, Ельронде Еаренділіон, - сказала вона, - я покажу тобі дещо…
Невеличкий закритий дворик в глибині саду був весь обставлений мармуровими подобами Ельдар. Але Ельронд одразу кинувся до парної скульптури якраз навпроти входу.
Високий Ельда обіймав за плечі другого, трохи нижчого на зріст. Вони напевне сказали одне одному щось дуже смішне, бо високий сміявся вже відкрито, а той, що понижче, намагався втамувати сміх. Волосся другого Ельда було заплетене в коси, перевиті стрічками…
- Майтімо, - сказав Ельронд з такою ніжністю в голосі, що у Нерданель запекло там, де, як вона вважала, вже давно не було серця, - Майтімо… А той, другий, то напевне Фінгон… Фіндекано…
- Вони були оtorno – побратимами, - сказала Нерданель, - ближчими за братів… Я хотіла подарувати це Фіндекано, але тоді між моїм чоловіком та його братом, батьком Фіндекано, були… певні негаразди. Я не встигла – скульптура зосталася тут… Часом сюди приходить Анайре – подивитись на сина…
Жінка обійшла дворик і зупинилась біля єдиної закритої полотном скульптури.
- Поглянь, - сказала, - одного разу Майтімо приснився мені… таким.
На мармуровій, якійсь перекошеній глибі висіло тіло Ельда. Саме висіло – митцеві вдалося домогтися такого ефекту, хоча насправді скульптуру було вибито в глибі. Зап’ясток в лещатах страшного ланцюга, вигнуте стражданням тіло, лице сповнене муки і незломлених ще гордощів… Ельронд застиг перед каменем, потім затулив обличчя руками.
- Це… - вишептав, - це ви… Як ви змогли… Як….
- Коли мене чергового разу називають матір’ю тварей, - мовила Нерданель, - я знімаю полотно і дивлюся… довго дивлюся… Справедливість… Я теж давно не вірю… в справедливість.
Ельронд взяв полотнину і дбайливо вкрив нею скульптуру.
- Я цього не знав, - мовив, ніби виправдовуючись, - я взагалі тоді нічого не знав… Але ви… Ви – великий майстер, вельможна…
- Мій чоловік вважав, що я займаюся дурницями, - сказала Нерданель з легкою насмішкою. – мало кому відомо, що донька Магтана є скульптором. Я вмію навіть кувати мечі – незгірше за Феанаро. Однак Великий Митець ніколи не визнавав в мені навіть одробини таланту. Він завжди говорив – твоїми найкращими скульптурами є твої сини.
- Справедливість… - вимовив Ельронд, - не диво, що ви в неї не вірите… Але ходімо… Я бачу тут подоби Амрода та Амраса, онде Маглор з арфою… Мені здається, що я у Мандосі, наодинці з тінями загиблих.
В альтанці Нерданель налила гостеві гарячого quenilas і спитала:
- І що ж зробив тоді Майтімо?
- Зоставив мене без солодкого, - відповів Ельронд з похмурим усміхом, - я такого ніколи не бачив… Це страшне і прекрасне в своїй люті лице раптово стало спокійним. Ніби вулкан втягнув в себе лаву…
- Дитино, - сказав Маедрос рівно, - йди до своїх покоїв. Лаїрасул принесе тобі вечерю. Повчись трохи чемности – не завадить. І ще, Лаїрасуле… Солодкого гостю не подавай.
Лаїрасулом, виявляється, звали срібноволосого підлітка. Він ухопив мене за руку, доволі нечемно, і потягнув вгору по сходах, при чому шипів, наче змій:
- Тебе варто вбити, доріатське жабеня… Твої предки ховалися в Гондоліні та Доріаті, в той час, як мій володар з братами та воїнами утримував північний рубіж… Боягуз і нащадок боягузів – ти насмілився плюнути в лице найвідважнішому воїну Ендоре! Твій пращур Тургон покинув своє становисько в Неврасті, відкрив оркам дорогу до Гітлуму від затоки Дренгіст. Князь Фінголфін, а потім Фінгон Відважний змушені були розполовинити своє військо, щоб прикрити західне крило… Тургону, бачте, явився Вала Ульмо… Вала Ульмо являвся і великому Фінроду, але Фелагунд не відкликав своїх братів Ангарато та Айканаро з Дортоніону, де вони і загинули… Мого володаря зрадили огидні вастаки, смертні, котрим Моргот пообіцяв Гітлум як винагороду… Вони обернули проти мого князя зброю, і він не встиг, чуєш – не встиг врятувати князя Фінгона. Якщо ти ще раз повториш вголос оцю гидоту, я відріжу тобі гидкого орочого язика.
Коли я зостався сам в покоїку загиблих близнят, то не став сидіти тихо і не сповнився каяття. Я обстежив всі шафки, всі шухлядки – і таки знайшов те, на що сподівався: гарнесенького мисливського ножа в шкіряних піхвах. Ножа я заховав під килимком і почав простукувати стіни, бо відчував за гобеленами протяг. Я віднайшов в одній зі стін за гобеленом незаригльовані дверцята, котрі вели до сусіднього покоїку. І ледве встиг замаскувати сліди своїх пошуків до приходу Ельроса.
Ельроса привів до покоїку Маглор. Співець сумовито глянув на мене, але не дорікнув ні словом. Вслід за ними Лаїрасул вніс тацю з вечерею. Личко малого пажа, а чи слуги було сповнене обурення – він грюкнув тацею об стіл і щез, наче дим.
Ельрос, однак, не хотів зоставатись сам, без свого покровителя. Він заліз до Маглора на коліна і заховав личко в його розпущених косах.
- Ну, що оце з тобою робити, - лагідно мовив співець, - хочеш ночувати у мене?
- Заспівайте, - прошепотів Ельрос, - я не хочу на той шлях, я заблукаю в тумані… Заспівайте – я побачу море і місячну доріжку по якій уплив корабель Еаренділя…
Маглор глянув на мене.
- Переночуєш тут? – спитав, - Не боїшся?
- Не бачити нікого з вас є для мене великим щастям і невисловленою радістю, - відповів я з чисто доріатською ввічливістю, - бажаю, щоб вас не бачили ні Ітиль, ні Анара.
- Ти добре вмієш ранити словами, - мовив співець, - тільки маю до тебе прохання - мене. Не мого брата, з нього задосить страждань.
З цими словами він вийшов з покоїку, несучи Ельроса на руках. Я перечекав хвилину, а тоді забрався за гобелен і трохи відчинив дверцята.
Сусідній покоїк був схожим на мій, однак меблі в ньому були трохи іншими… Два столи, якісь підставки, держачки… Письмовий стіл з шухлядками… А біля столу стояв Маедрос, і Лаїрасул оправляв на ньому вбрання – нічний оксамитний халат кольору стиглої вишні. Рукави у халату були довгі і закривали кисті рук. Лаїрасул – тепер я не сумнівався в наявності у Нолдор синдарських рабів, та ще й таких ницих, котрі обожнюють своїх хазяїв – оправив пояс халату, і Маедрос опустився в кріселко біля столу. Лице Феанорінга було таким блідим і змученим, що я аж зрадів з того.
- Можливо ви бажаєте послухати музику флейти? – запропонував Лаїрасул, - я покличу Руссе, він якраз є вільним від варти.
- Ні, дитя моє, - відповів Маедрос своїм сріблястим голосом, наче надтріснутим на високих нотах, - я хочу побути сам.
Лаірасул тихо зник. Маедрос взяв перо, взяв у лівицю, з чого я зробив висновок, що він, напевне, шульга, і подивився на протилежну стіну. Там висіло випалене на дереві зображення неймовірно вродливого Ельда, волосся якого було заплетене у дві коси, перевиті стрічками.
- Ти не знаєш, Фіндекано, на що я перетворився, - сказав Маедрос стиха, - добре, що не знаєш. Обітниця… Я говорив тобі колись, що це Морготова прищепа. Так воно і вийшло. Тепер і Амбаруссар десь там, поруч з тобою… О, Суддя не дасть нам, синам Феанаро, загинути у справедливій битві, як тобі. Ми всі поляжемо у братовбивчих війнах, тим більше, і зосталося нас – я та Макалауре. Ти хоч приснися мені, мій відважний брате, мій Астальдо… Назви мене орочим поріддям – тільки б побачити тебе таким, яким ти був на отій нашій учті у Гімрінгу… Веселим і сповненим життя. О, соколе мій…
Він дістав з шухлядки оправленого в шкіру зшитка і почав його гортати. Читав довго, потім щось писав на окремому листочку. Тоді поволі прочитав вголос з того зшитка:
«Рудий, я вірю в нашу перемогу, бо інакше саме існування світу втрачає сенс. Ніч минає, Майтімо, милий… Я вже бачу проміння світанку».
- Останнім, що ти побачив, були вогняні бичі барлогів, - прошепотів Маедрос, - і в цьому моя… моя провина. Це я взяв на службу вастаків, це я повірив, що Ульдор з родом його дотримають присяги, це я не встиг затулити тебе від булави Готмога хоча б і власним тілом… Це я…
З зітханням він поклав зшитка і листочка до шухлядки і підвівся з крісла. Світло лампи Феанора, яким освітлювався покоїк згасло, що мені не дуже-то завадило – я мав ельфійський зір і прекрасно бачив у темряві. Однак в мою щілину нині видно було лише столик і порожнє кріселко.
Я вибрався з-за гобелену і впав на широке ложе, що колись належало Амроду та Амрасу з одним бажанням – помсти і смерти. Я не насмілювався зізнатися навіть самому собі, що ненавиджу я не рудого Феанорінга, а срібноволосу жінку в сріблястій сукні і з сяючим каменем на грудях.
Наступного дня я не вийшов ні до сніданку, ні до обіду. Цим, здається, ніхто не переймався, однак мені принесли до кімнати поїсти і дали спокій. Ельрос весь час був біля Маглора – мій брат і той зрадив мене.
Через вікно я побачив, що Маедрос кудись пішов разом з Келебрімбором. Скориставшись цим, я тут таки проник до його покоїку і розпочав свою помсту.
Напевне, в мені таки забагато людської крові, якщо взяти до уваги те руйнування, що я сотворив. Дивуюся тільки, як ніхто не прибіг на грюкіт, а втім, вдень у коминній залі не було нікого, рівно як і в спочивальнях другого поверху. По спочивальні кружляв вихор з подертих листків, списаних віршами, статуетки я поскидав зі столика на підлогу, якесь чудернацьке приладдя погнув і поламав, чорнило розлив, вивернув в ту калюжу одяг з шафки ну й наробив ще багато чого. Опісля подався до покоїку близнят і почав очікувати наслідків.
Наслідки не забарилися – коли стемніло, до мене увірвався Лаїрасул. Він ухопив мене за перемазані чорнилом руки і відважив такого ляпаса, що я аж похитнувся. Однак тут таки зумів звільнитись і вчепився юному Ельфу нігтями в обличчя.
Лаїрасул був від мене старшим і вже навчався мистецтву війни. Тож скрутив він мене одразу, ухопив за косички і поволік до покою Маедроса через потаємні дверцята.
Феанорінг стояв посеред розгромленого покою не розгніваний – приголомшений… На ньому було брунатне полотняне вбрання, пропахле димом і кузнею. На правиці – знов та сама латна рукавиця з заліза… Пам’ятаю, що здивувався – чого це він її постійно носить, навіть коли на скрипочці грав, то не зняв з руки.
- Це зробило воно, - оголосив, важко дихаючи, Лаїрасул, і Маедрос глянув на мене не гнівно, а так, як гордий бранець дивиться на своїх мучителів, - гидке орченя навіть ще не змило чорнило з лап. Мій князю, дозвольте лишень – і поганець довго буде згадувати сьогоднішній день.
Маедрос мовчки дивився на розлитий атрамент. Калюжа зачорнила йому носок чобітка з замші.
- Лаїрасуле, - мовив він стиха, - я розбив багато живих дорогоцінностей… І пролив на землю червоний атрамент. З тих речей, що у мене зосталися, до Мандосу не візьмеш нічого – а отже, не варто й побиватися. Однак, я не потерплю розгардіяшу в своїх покоях. Нехай винуватець цього безладу прибере все тут… по можливості. Але – не смій діяти силою. Я бачу – ти його бив?
- Мій князю, - мовив Лаїрасул аж ніяк не винувато, - воно дряпалося незгірш за дику кицьку. Я мусив захищатися.
Я намагався дивитись на Феанорінга зло і безстрашно. Але мене вразив отой його погляд, погляд особи, котра терпить муки ні про що не прохаючи, і ні нащо не сподіваючись.
- Ти мене почув, Ельронде Еаренділіон. – сказав князь, - Прибери за собою безлад. Ти не вмієш тримати себе у жмені, зовсім, як твій родич Турін. Мені оповідали, що, коли цього воїна прихистив у Доріаті князь Тінгол, котрийсь Ельф з народу Нандор сказав щось лихе про матір та сестру цього Туріна. Будь-який Ельда викликав би на двобій насмішника, який перейшов межу. Однак, Турін не задовольнився поєдинком, а почав знущатись над необережним Нандо, і те знущання закінчилося смертю. Глумитися над супротивником можуть тільки орки… або люди. Я убивав – в Альквалонде, в Доріаті, в Гаванях. Убивав Квенді. Але мій меч ранив лише hrоа , і ніколи – fеа. Тобі, дитя, можливо варто розібратись, до якої раси ти належиш – забагато бо намішано ріжної крові в твоїх жилах. Лаїрасуле – простеж, щоб він зробив все як слід. Але руку на нього не зводь.
- Згідно наказу, - буркнув Лаїрасул.
Маедрос вийшов, а срібноволосий напівСинда зашипів на мене, мов дика кицька:
- Ти все почув. За роботу.
- Не дочекаєшся, - огризнувся я, - можеш мене вбити.
- Не дочекаєшся, - сказав Лаїрасул з не меншим єхидством, - я… Я тебе висічу…
- Що? – не зрозумів я.
- Коли я був зовсім малим, - сказав Лаїрасул з нехорошою усмішечкою, - то батько якось взяв мене з собою до селища вастаків. Вони тоді були нашими союзниками… І там я бачив, як сікли провинного раба. Я не збираюся з тобою панькатись. Або ти тут усе прибираєш, або я беру ременя, і приступаю до покарання.
Весь вечір я чистив загиджений покоїк. Серце моє стискалося від жаху – нарешті… Нарешті я побачив справжні обличчя своїх полонителів. Я є рабом, і цей Лаїрасул є рабом, тільки привілейованим… І він може мене висікти… Я навіть чорнильну пляму відшкріб пісочком під пильним поглядом срібноволосого слуги. І повернувся до своєї кімнати не просто змученим – виснаженим.
Брат не ночував зі мною і цієї ночі… Слабосилий, мов Адан з найгірших, він прагнув пісень Маглора, щоб жити у рабстві. Я вийняв зі сховку ножа і став очікувати.
За гобелен я заходити боявся, однак сидів поруч з ним і почув голоси Маедроса та Лаїрасула. Потім настала тиша. Я вичекав ще доволі довго і насмілився відчинити дверцята.
Покоїк було слабо освітлено – у вікно зазирав Ітиль уповні. Я поволі крався по підлозі, яку півдня відмивав від чорнила. За завісою виднілося низьке широке ложе, підлогу перед ним було встелено вовчими шкурами… Я стиснув у руці ножа – жах перед ганебною карою придавав мені сили і хоробрості.
Маедрос лежав на ложі, закинувши за голову правицю. Ліва рука звисала з ложа, на зап’ястку я помітив дивний шрам – неначе від тугого браслета. Зазвичай у Ельфів не залишається на тілі слідів від ран, однак я помітив ще один рубець – на руці, вище ліктя, округлий рубець, що охоплював шию, якісь жахливі поморщені рубці на грудях… Спав Феанорінг неспокійно – іноді стогнав крізь зціплені зуби, здригаючись всім тілом. Поруч, на нічному столику, лежала книга і стояла карафка з якоюсь багряною рідиною. До карафки притулився невеличкий келишок.
Я наготував ножа і підійшов поближче… Знову здивувався – на грудях сплячого ясно вимальовувався рубець у вигляді тенгви «m». Якраз навпроти серця…
Тієї миті, як я змахнув ножем, сплячий змахнув рукою… Я був певен, що він мене не бачив, і таки спав… Однак, удар був занадто сильним для такого хлопчиська, яким був я… Я відлетів трохи не на середину покою і знепритомнів.
Отямився я на ложі… В подушках. Маедрос змочував мені вуста вологою, котра виявилась калиновим вином. На його порубцьованих грудях виднівся свіжий поріз, що перекреслював оту дивацьку тенгву. Але я витріщився не на справу своїх рук… Я дивився на правицю рудоволосого, яку побачив вперше без отої рукавиці. Дивився на обрубок – у нього не було кисті руки.
- Ну, - мовив Маедрос, - що ти оце надумав? Я ж міг тебе убити…
- Так убийте ж мене, - сказав я розпачливо, - будь ласка…
Маедрос не відповів – тепер він обережно обмивав собі отого поріза. Все тим же калиновим вином.
- Дитя моє, - сказав, повернувшись до ложа, - я розумію, що любити мене тобі нема за що. Але така зненависть тебе знищить. Чому ти не можеш змиритись і просто вичекати?
- Я ніколи не змирюсь з тим, що є вашим рабом, - сказав я в подушку.
- Ну що за дурниці, - зітхнув Маедрос, - де це тобі оповідали страхіття про синів Феанора? Можу навіть побитись об заклад, що всі відомості про мене і інших ти черпав з оповідок доріатських жон і дів…
- Але ж тут, в городищі є Аварі , - сказав я, - і вони…
- Мої воїни, - мовив князь, - більшість з них служить у мене ще з Гімрінгу.
- А ваш слуга?
- Лаїрасул - зброєносець? Син мого воєводи і жони з народу Нандор. Його матір загинула, а батько, Аркуенон, є моєю, - Маедрос ледь усміхнувся власному жарту, напевне звичному віддавна, - правою рукою.
- Він загрожував мене висікти, - сказав я ледве чутно.
- Аркуенон? – спитав Маедрос заскочено.
- Ні, оцей ваш прислужник, схожий на Синда.
- Які дурниці, - мовив Феанорінг з усміхом, - заспокойся… Ельдар ніколи не вживали подібних покарань.
- Колись Ельдар не убивали Ельдар, - озвався я з-під подушки, - але світ змінюється.
- Не настільки, - заперечив Маедрос. – з тобою все гаразд? Вибирайся на світло.
Я відклав подушку, сів і схопився за груди.
- Боляче? – спитав князь.
- Трохи, - відказав я, хоча мені таки було боляче дихати - а вам?
- Теж трохи, - сказав Маедрос, присівши поруч, - але не переймайся…
Я мовчав… І раптом Феанорінг обійняв мене. Ласкаво, наче батько провинного сина.
- Давай домовимося так, - сказав він лагідно, - завтра я починаю навчати тебе мистецтву бою на мечах. Ти прагнеш помсти – гаразд, але я є першим мечником Ендоре, і тому наші сили не будуть рівними, навіть коли ти виростеш. Ти станеш моїм учнем, про це, до речі, мріє половина залоги городища. Але за це ти перестанеш робити зле… будь кому в моїй твердині. Згода?
Я поволі підвів голову і подивився в прозоро-зелені очі свого ворога.
- Ви, - мовив розгублено, - будете навчати мене володіти мечем… щоб я зміг вас убити?
- Щоб ми були рівні у битві, - виправив Маедрос, - а на подальше – воля Богів.
Я вже втямив, що за мою дурість мене не тільки не вб’ють, але й не покарають. І не втримався від того, щоб втолити свою цікавість.
- Оці старі шрами… Тут наче якась літера… І ці опіки…
- Це зробили в Ангбанді, - коротко відповів Маедрос, - тенгва - це квенійське «m». Перша літера слова mole. Раб…
Мене наче обсипало приском… Я наче зрозумів в одну мить, чого мав натерпітись цей Ельда.
- Я б такого не пережив, - сказав я ледве чутно, - я б одразу помер, якби зі мною зробили таке…
- Коли зі мною зробили таке, - протягнув Маедрос, - я валявся на підлозі… тільки не біля ніг Моргота, а біля ніг Саурона… Чув про такого?
- Ще б пак…
- Напівпритомний від болю. А Чорний Мая ввічливо роз’яснював мені, що означає це тавро. І тут я начебто почув голос батька…
- Феанора?
- Авжеж… Татко покинув цей світ, він помер на моїх руках, я це пам’ятав, але голос його звучав в моєму розумі. «Найстарший, - мовив цей голос, - ти маєш справу з нерозумними особами. У них настільки коротка пам’ять, що вони позначили тебе першою літерою твого імені».
- М-маедрос? – вишептав я.
- Ні… Моє еpesse – Нельяфінве, а аmilesse – Майтімо. Моргот довгий час жив у Валінорі, і визнав наші імена, в тому числі і ті, які ми не відкриваємо будь-кому. Коли я потрапив до його лабет, він називав мене Майтімо, насміхаючись над нашим звичаєм берегти амілессе для найдорожчих. Звісно, те, що я почув тоді, не було голосом Феанаро – швидше голосом мого духу. Але мені раптом стало смішно – Чорний Вала, Морінготто, пострах Арди не може запам’ятати імені однісінького бранця. І я засміявся… Того дня мене більше не допитували, і дали відпочити доволі довгий час. Їх злякав сміх. Розумієш?
- Вони подумали, що ви збожеволіли, - сказав я невпевнено.
- Божеволіють Люди, - сказав Маедрос, - нам, Ельдар, в цьому відмовлено. Тільки чорна туга може сповити нас і привести до загибелі. Проти неї є лише одна зброя – сміх.
Я повагався, чи варто розпитувати далі. Але таки спитав:
- А руку вам… де? В бою?
- Ні, там же, - сказав князь занадто спокійно, - мене було прикуто до скелі над проваллям… За руку… Тоді якраз вперше зійшов Ітиль…
- Це мабуть страшно, - вимовив я, - стояти на скелі…
- Я не стояв, - мовив Маедрос сухо, - я висів… На ланцюгу.
Отут мене затрусило. Я уявив собі це – тільки уявив, і похолов від жаху.
- Боляче… було? – прошепотів через деякий час.
- Дуже, - сказав князь, - але я намагався терпіти. Потім прийшов він… Фіндекано Астальдо… Князь Фінгон… тоді ще княжич. Це довга історія, і не для дитячих вух… Руку мені відрубав він – не міг інакше звільнити від браслета з ангбандського заліза.
Я мовчав доволі довго. Тоді сказав ледь чутно:
- На яке покарання я заслужив? І чому ви досі не покликали варту?
- Забудьмо, - озвався Маедрос примирливо, - іди до себе і спробуй заснути. А завтра я очікую тебе на майданчику для тренувань. Брата теж приводь – вам обом не завадить навчитись володіти мечем.
Йти до порожнього покою, де наче витали тіні рудоволосих близнят, мені не хотілось, але я потульно сповз з ложа на підлогу.
- До речі, щодо покарання, - сказав князь, - нині Ітиль уповні. В цей час, дитя моє, мені сниться те, про що я хотів би забути. Часом я починаю кричати, або метатись на ложі. Раніше до мене приходив хтось з братів… Останнім часом – один з Амбаруссар…
- Я бачив їх на перемовинах, - прошепотів я, - вони були як ви – рудоволосі… Один говорив, що волосся у його брата потемніло, бо він хотів бути схожим на Найстаршого…
- Мій брат Маглор, - мовив Маедрос рівно, - дбає нині про Ельроса. Нема кому побути зі мною поруч. Тому ти зостанешся в моєму покої до ранку, і матимеш вельми неспокійну ніч.
- Це покарання? – спитав я повеселілим голосом.
- Покарання, - сказав князь, - і дуже суворе.
- А що я маю робити?
- Лягай, - кивнув Маедрос на ложе, - і спи. Коли я відчуваю, що біля мене свій… ну, словом не ангбандська тварь, то сплю спокійно, і нічні змори не навідують мене. Коли ти ото з’явився отак несподівано, то мені якраз снилися льохи Твердині Півночі. І пацюки… Зуби у них були вельми гострі, і тварі так і норовили вчепитися в горло… А мене було прикуто до стіни – нашийник, ланцюг… Руки теж було скуто. Однак я намагався відбиватись.
Я уявив собі і це, тоді вимовив ледве чутно:
- Пробачте мене… За оте, що я сказав тоді… Я… я не повинен був… Я зовсім нічого про вас не знав, та й зараз знаю дуже мало, але ви не могли плазувати в ногах у Моргота, як не могли і зрадити.
- А от жаліти мене, - всміхнувся Маедрос, - не треба. Я цього не люблю.
- Не буду, вельможний Нельяфінве.
Маедрос пригорнув мене до себе і сказав лагідно:
- Зви мене Майтімо… Без «вельможний». Адже ми рідня…
- Ви довірили мені аmilesse?
- Особа, - сказав Маедрос серйозно, - яка трохи не вбила мене, має право називати мене Майтімо. Ну, чого ти знову затремтів, дитя моє? Я зовсім не тримаю на тебе серця.
Він посадовив мене собі на коліна. Потім почав наспівувати про давно згасле світло двох дерев, не дбаючи про те, чи зрозумію я староквенійські слова, котрі звучали ще у Валінорі.
Так у нього на руках я і заснув.»

@темы: сильмовське, фанфік

---

Тім Есгал "Атарінья (2)

Продовження

читати тут

Збурений спогадами, Ельронд звівся на ноги і пройшовся по залі, стиснувши на грудях руки, намагаючись заспокоїтись.
- Я говорю забагато, - мовив зрештою, - я забираю ваш час, а ще навіть не торкнувся суті…
- О, мій час… - озвалась Нерданель, - я давно вже не знаю, куди його подіти.
Раптом їй прийшло до голови, що брат Ельронда міг загинути під час нападу на Гавані. Від випадкової стріли… Але жінка згадала з полегшенням, що гість сказав напочатку: «я був для Майтімо названим сином. Таким же, як мій брат для Макалауре.»
Отже, близнюки пережили взяття міста… Феанорінгами. І цей Ельронд не тримає серця на її дітей. Названий син Майтімо… Її первісток обожнював возитись з дітлашнею…
«Ми просиділи битву в материній спочивальні, - знову почула вона протяглий голос гостя, - з її прибічних дів і жон нам не було ніякої втіхи, бо вони весь час зомлівали – то по черзі, то всі разом. Раптом до спочивальні вбігла мати… Я ніколи не забуду її вбрання: сукня зі сріблястої парчі та зверху – накидка з пір’я… Ми вже знали, що на нас йдуть війною жахливі і люті Феанорінги, тому кинулись до неньки, але вона відштовхнула нас, і підбігла до панелі, за якою ховалася потаємна шафка. Відкрила, вийняла якусь скриньку… Клацнули замочки…
Коли мати обернулася до нас, то на її грудях сяяла пектораль. А Камінь… Він не просто світився, як зазвичай – він палав. Він бився, він стискався як живе серце. Я думаю, що Сильмарил відчував господарів… Як і вони його.
Ми підбігли до неї. Про Камінь ми знали те, що співається в «Leo Leitian», тобто майже нічого. Фалатрим, здається, вважали його чародійським оберегом, який може захистити їх від Пітьми з Півночі. Тому вони тоді і підтримали доріатських Синдар. Ну, а для нашої матері Сильмарил був символом високого роду і княжого титулу. «Це той самий камінь, здобутий моїми родичами… О, так, Берен та Лутіень… Цього вечора для вас заспівають «Leo Leitian»… О, це було неймовірне кохання… І величний подвиг. Так, у короні самого Моргота… Сильмарил»
Лице Ельронда викривилось навіть не зненавистю – зневагою. «А в тобі, милий гостю, - подумала Нерданель, - теж задосить крови Аданів, щоб пронести оце через дві епохи»
«Мати відштовхнула нас, - продовжив Ельф, - відкинула як непотріб. І вибігла зі спочивальні. Тим часом брязкіт мечів і гамір битви лунали вже на подвір’ї нашого будинку з мармуровими колонами, який матір воліла називати палацом. Я вирішив озброїтись – окрім того, що Феанорінги є убивцями родичів, і зоставляють ельфенят у лісі на поталу вовкулакам, свого часу я дізнався від доріатських жон і дів ще багато страшних речей. Не буду їх тут усі перелічувати, щоб не ранити вашого серця, але одного я боявся найбільше – оповідали, що Феанорінги тримають при собі рабів-Ельфів з Синдар та Нандор.
Зі зброї у спочивальні знайшовся лише ножичок для чищення яблук. Його я і ухопив якнайміцніше… Ви смієтесь?»
- Ти хоробрий, Ельронде Еаренділіон, - сказала Нерданель, - з ножичком для чищення яблук проти найперших мечників Валінору… і Ендоре?
- І Ендоре, - сказав Ельронд, - і я це знав… Навіть їхні вороги визнавали їхнє вояцьке вміння. Але яка там хоробрість… У мене трусилися ноги, а мій брат взагалі сів на підлогу. Брязкіт мечів уже чувся майже за дверима, зрештою двері розчинилися навстіж – і до спочивальні увірвалося двоє Ельдар…
Треба сказати, що в моїй уяві Феанорінги були ну… чимось єдиним. Як багатоголовий змій… Я навіть не знав, скільки їх було – відав тільки, що мій дід Діор убив під час взяття Доріату «аж трьох»… Пробачте, благаю, однак я змушений про це згадати…
Ті двоє здалися мені високими, мов тополі нашого парку. Обидва вони були без шоломів, але в кольчужній броні, зверху ж мали якісь багряні накидки, один – рудоголовий, на хвильку мені здалося, що то Амрод, а чи Амрас, але у воїна було інше обличчя… Він… Він так схожий на вас, вельможна Нерданель, у вас майже ті самі риси, і відтінок кіс, і очі, що нагадують прозорі зелені виноградини… Другий – темноволосий, сіроокий, трохи нижчий на зріст… Лице його нагадувало лик Ітилю, сумовите навіть посеред битви, якесь прозоро-біле. А перший видався мені схожим на полум’я смолоскипу, чий вогонь нищить перш за все себе.
Вони швидко обдивилися покоїк, побачили скриньку на столі і перезирнулися. Темноволосий простягнув до скриньки руки, ніби всотував звідти щось. Рудий стояв непорушно, меча він тримав у лівиці, а на правій руці було щось, що мені видалося латною рукавицею. Темноволосий обернувся до нього і вказав поглядом на скриньку. Той кивнув.
В цю саму мить Ельрос не втримався і чхнув. Я забув сказати, що ми забилися в кут поміж шафою і поставцем. Рудоволосий розвернувся для удару… Удару з лівої… Мов блискавка. І тут він побачив нас… Не буде перебільшенням сказати, що він зупинив меча просто над моєю головою… Зупинив у повітрі. Я наче в яві бачу той зблиск клинка…»
Ельронд замовк і знову присів до столу. Нерданель дивилася на нього, дивилася з непомірним здивуванням. Син Еаренділя зумів пробачити її сину меча, зупиненого над його головою, однак не зумів пробачити свою матір за те, що Камінь Феанора виявився їй дорожчим за дітей.
- Дитя моє, - сказала вона лагідно, - я співчуваю тобі, бо смертний страх, перенесений в дитинстві, закарбовується в пам’яті найтяжче. Я це знаю, бо народилася в Ендоре, до того, як Валар покликали нас сюди, у Благословенні Землі. Я прошу у тебе вибачення за своїх синів.
- О, не варто, не варто вибачатись, - озвався гість, - цих страхітливих речей могло б не статися, якби… Якби мої синдарські родичі… Але менше з тим…
Отже, рудоволосий воїн стояв навпроти мене з мечем, який був трохи не довший за мене, а у мене в руках був отой ножичок. І раптом Ельда усміхнувся, несподівано ласкаво. Мене той усміх чомусь розлютив, і я мовив:
- Ви – Феанорінг?
- Князь Маедрос до ваших послуг, - відповів рудоволосий.
- Я викликаю вас на двобій! – заявив я.
- З превеликим задоволенням, - сказав Ельда серйозно, ніби його щодня викликала на двобій особа, озброєна столовим ножем, - десь через дві сотні років, і до першої крові. Як ти звешся?
- Він – Ельронд, - озвався брат, - а я – Ельрос…
- А хто тебе просив зізнаватись? – озлився я, - боягуз!
- О, твій брат не винен – я здогадався і сам, - мовив Маедрос примирливо, - ви – сини Еаренділя, а отже ми рідня, хоч і далека.
- Рідня… - сказав я злісно, щоб заглушити страх - з таким як ви… Орки з Ангбанду вам рідня.
- У орків ікла, - озвався Ельрос розважливо, - і кігті… А це – просто Нолдо.
- Діти мої, - сказав Маедрос заспокійливо, - я не бажаю вам зла. Ні вам, ні вашій матері. Я прийшов за тим, що мені належить. І тільки…
- Мама схопила ваш камінь, - знову встрянув Ельрос, - і кудись побігла. Він у неї на сіточці, такій красивій. Там сяють самоцвіти…
- Наугламир, - вимовив темноволосий Нолдо.
- Ельросе! – крикнув я, - та помовчи ж…
Тут до покоїку вбіг зовсім юний Ельф, в кольчузі і шоломі. Мене вразили його очі – сині, немов озера, вони наче займали півобличчя і були повні сльозами, як водою
- Вельможний князю Нельяфінве…
Вістовий заговорив швидко, і я перестав його розуміти. Я трохи знав класичне квенья, на якому говорили ваші сини, на якому говорю нині сам, однак нолдорська молодь, народжена в Ендоре, мала трохи відмінну від класичної вимову, так званий нолдорин. Я зміг розібрати тільки материне ім’я, і ще щось про воїнів, котрі відмовилися битись проти nisse , і обернули зброю проти своїх. Потім він випалив щось незрозуміле і оті невиплакані сльози бризнули з його очей.
- Котрого з братів? – спитав той, хто назвався Маедросом. Пам’ятаю, що я в цю хвилину розважав, як його все таки насправді звати, і вирішив, що таки Нельяфінве, бо це ім’я квенійське.
- Обох… - вимовив вістовий ледве чутно.
Темноволосий Нолдо затулив обличчя долонею. Нельяфінве, чи може все ж таки Маедрос, зберігав спокій. Страшним був той спокій – так мовчать на тортурах.
- Ходімо, - вимовив він врешті, - Макалауре, бери дітей…
Темноволосий ледь здригнувся.
- Брате, - вимовив він, - може не…
- Ти дивишся на мене так, наче у мене виросли ікла, - сказав Маедрос неслухняними вустами, - я тільки запропоную обмін. Один Сильмарил на два діаманти.
- Думаєш – обміняє? – спитав Макалауре якось невпевнено.
- Вона ж nisse, - зі страшнуватим усміхом мовив Маедрос, - і мати… Обміняє. Бери діаманти, брате. Чудові діти, і теж близнята… О, мої Амбаруссар…
Макалауре нахилився і підняв з підлоги Ельроса. Брат затремтів.
- Заспокойся, - вимовив Макалауре глибоким голосом, що наче проникав до глибини fеа , - все буде гаразд. Ми йдемо до твоєї мами.
- Я піду сам, - озвався я, - не доторкайтеся…
Маедрос здвигнув плечима.
- Руссе, - мовив він до вістового, - візьми це дитя за руку і тримай міцно. Нам потрібні обидва заручники.
Нас вивели через садові дверцята. Пізніше я зрозумів,що Маедрос не хотів вести нас там, де відбулася сутичка… Повз мертвих… Але ми таки побачили вбитих – перед маяком. Нолдор ховалися за прикриттям з садової загорожі. Окремо сиділо кілька Ельфів – без зброї і під охороною. Темноволосих воїнів, мені незнайомих – я бо знав в обличчя всіх материних гриднів.
- Аркуеноне, - покликав Маедрос, і до нього підбіг один з його дружинників, аж білий від стримуваного гніву.
- Ми їх обеззброїли, - прошипів Ельф, - і очікуємо на ваш наказ, вельможний Нельяфінве.
Він мав на увазі тих воїнів, котрі відмовились іти в атаку… А чи повернули зброю проти своїх… Я так і не зрозумів, що трапилось. Пізніше мені оповіли, що мати звернулася до атакуючих, закликаючи їх не воювати проти nisse. Еllet для Ельфа є священною істотою, а діти є святинею для обох. Шкода, що ніхто не здогадався спитати, де вона зоставила своїх синів
- Сурми, Аркуеноне, - звелів Маедрос, - перемовини.
Срібна сурма закричала дзвінко і пронизливо. Маедрос вичекав хвильку і підвівся з-за завалу на повен зріст. Ззаду хтось охнув – здається то був Руссе. Високий Феанорінг був нині чудовою мішенню для синдарських стріл.
- Квенді! – вимовив Маедрос голосно, - ми не бажаємо подальших смертей. Ми прийшли за тим, що належало нашому батькові, згідно Обітниці, яку дали родом усім. Я звертаюся до княгині Ельвінг і пропоную обмін: Сильмарил Феанора на двох синів Еаренділя. Присягаю, що не буду мститися за смерть своїх братів - війна війною. Чуєте, Синдар? Обмін – і ми йдемо.
Відповіддю була тиша. Маедрос мовив не обертаючись:
- Макалауре, Руссе - візьміть малих на руки і станьте поруч.
Вони виконали наказ – його брат підняв на руках Ельроса, котрий принишк від жаху, мов мишеня, а синьоокий Руссе взяв мене під пахви, хоча я брикався з усієї сили, і теж підняв над головою.
За кільканадцять хвилин, які здалися всім нам занадто довгими, з віконечка-бійниці майнув білий шарф, прив’язаний до стріли.
- Вони здаються, - мовив з полегшенням темноволосий Макалауре, - хвала Валар за їхні маленькі милості.
- Аркуеноне, - озвався Маедрос стиха, - звели воїнам винести звідти… загиблих.
Ельдар розсунули загорожу, і вийшли забрати тіла. Руссе поставив мене на землю, і я тут же почав роззиратися, куди б його чкурнути. І раптом заціпенів – повз мене пронесли Амрода… Синдар стріляють цільно – він помер одразу… Стріла увійшла вище кольчужного коміра. Наступним був Амрас, його я пізнав лише по огняному волоссю… Лице воїна перетворилось на криваву маску…»
Ельронд замовк, зрозумівши, що сказав зайве, але Нерданель мовила, сама дивуючись з того, як рівно звучить її голос:
- Не зосталось Нолдор, свідків тієї сутички. Ніхто не повернувся… Аркуенон… Я знала Аркуенона… А отой Руссе напевне народився вже в Ендоре. У мого Нельо був інший вістовий – Морнемір, мій родич, Магтанової крові…
- Цей гідний всякої пошани Ельда загинув в Нірнает Адорнедіад, - озвався Ельронд, - принаймні, так мені оповідали. Однак, можливо поки що досить?
- Ні, - сказала жінка, - говори… Я вперше говорю зо свідком, котрий бачив… Бачив загибель моїх найменшеньких і говорить про це з жалем…
- Мені дійсно було їх жаль, - продовжив гість, - навіть тоді… І я заціпенів на місці, і більше не думав про втечу. Тим часом з дверцят маяка почали виходити гридні. Вони складали зброю біля сходинок – мечі, луки… Дехто теж був в крові…
- Хто ваш сano ? – спитав Маедрос спокійно.
- Я, Меретір, - озвався сano. Його куртка кольору зів’ялого листу була вся в іржавих плямах,а лице дуже блідим аж сірим, як у смертельно пораненого.
- Ми виконали свою частину умови. Де княгиня Ельвінг?
Меретір різко підвів голову. В карих очах Синда змішались воєдино страх і зненависть.
- В-вельможний Маедросе, - кожне слово Меретір вимовляв наче через силу, - я прошу вас вислухати мене, а зробити по власній волі. Княгиня Ельвінг знаходилася на вершечку маяка, там, де відкрита площадка для ліхтаря. Коли ми передали їй ваші умови, вона розсміялася, і сказала, що краще загине, аніж віддасть вам цей камінь – свідоцтво звитяги її роду. З тим вона кинулась з майданчика вниз – ми не встигли її зупинити. Однак, Валар не зоставили в біді онуку Берена та Лутіень – перед нашими очима вона обернулася білою чайкою, і полинула на Захід. Камінь же сяяв на грудях птаха, немов дороговказ.
Маедрос вислухав його, не змигнувши оком. Затим звелів Аркуенону відрядити воїнів обшукати маяк, і обдивитися зверху море – чи не видно де човна. Темноволосий Макалауре зітхнув уривчасто:
- Можливо, - промовив на квенья, - доріатець говорить правду. Я не відчуваю поклику Сильмарила.
Очікування затяглося і ставало нестерпним. Врешті Аркуенон підійшов до свого князя й мовив:
- Вельможний Нельяфінве, ми обшукали все, і обдивились все довкола, однак не знайшли ні каменю, ні княгині. Але ми помітили кілька кораблів,що йдуть сюди від острова Балар.
- О, ні, - сказав рудоволосий, - син мого Фіндекано… Ерейніон…
- Вони мабуть помітили щось неладне, - тривожно мовив Аркуенон, - мій князю, ми не можемо стати з ними до битви.
- І не маємо права здатись, - вишептав Макалауре, - Обітниця…
Маедрос дивився на море, де тільки зір Ельда міг розріжнити білі краплини вітрил, і щось міркував. Потім перевів погляд на вбитих братів – я вже встиг втямити, що вони брати, ці троє рудих. Коли він глянув на мене, опісля того, то я подумав, що мій шлях до Туманних Чертогів буде дуже коротким. Авжеж, переді мною стояв Феанорінг, жахливий і лютий… Котрий не отримав бажаного, але втратив найдорожче.
Меретір, він був хоробрим, наш сano , став перед ним і сказав ледве чутно:
- Ви можете втолити вашу жагу крови. Це моя стріла відправила до Мандосу одного з рудоволосих… Убийте мене, але пощадіть її синів.
- Тоді, в Доріаті, - мовив Маедрос протягло, - ти мовив при всіх Квенді, моїх воїнах і полонених Синдар, що я наказав стріляти туди, де ховалися жони… Бо там була Аммале, якій я колись освідчився,зустрівши її на Святі Єднання, а вона сказала, що дивується, як огидний каліка насмілився звести очі на доріатську красуню. Ти звинуватив мене у навмисному вбивстві nissi. Нині ти хочеш звинуватити мене у дітовбивстві?
- Елуред та Елурін, - сказав Меретір, - сини Діора і брати княгині…
- Воїни з дружини мого брата Келегорма зоставили їх самих у лісі опісля того, як переконалися, що їхня сестра зникла разом з каменем. Нагадати тобі, чому вони це зробили, Синда?
Меретір ледь здригнувся. Маедрос поклав йому на плече правицю, і Синда аж зігнувся під вагою залізної латної рукавиці. Дивної якоїсь рукавиці – вона була схожою швидше на руку зі сталі.
- Троє моїх братів, - сказав рудоволосий, - загинуло у Доріаті… Від руки Діора, котрий був Аданеделем, напівкровним… Троє моїх братів билися з ним, вже бувши пораненими отруєними дротиками. З отрутою в крові… Я покарав тоді воїнів Келегорма за свавілля, і особисто розшукував синів Діора. Вони були вже підлітками, і спромоглися втекти, а Ельф, як відомо, у лісі не загине. Неподалік був табір блукаючих Лаіквенді – я думаю, що це вони прихистили хлопців. А тепер слухай мене уважно, Меретіре. Мені байдуже, чи ваша пані злинула у небо білокрилим птахом, а чи ви спустили її до човна по шовковій драбині. Вона була поганою сестрою, і є поганою матір’ю, бо чужа та ще й заклята дорогоцінність стала їй дорожчою від братів і від синів. Я беру її синів у заручники, Меретіре. Нехай прибуде за ними на пагорб Амон-Ереб – з Сильмарилом. Лише за таку ціну вона отримає назад своїх близнят.
Отут я перелякався насправді. До цієї миті я сподівався, що все закінчиться – так чи інакше… Сподівався на появу мами в сяючому Наугламирі… Сподівався, що вона віддасть грізному Феанорінгу його клятий камінь і скаже гордо: «Мої сини мені дорожчі за це ваше скельце…» Чи якось інакше… Я чекав… Весь цей час, відтоді, коли я побачив тіла рудоволосих близнюків, я очікував, що прийде мама і вирятує нас від цього жаху.»
Гість раптом перехилився через стіл, і стиснув Нерданель обидві руки.
- Ви, - сказав, - ви віддали б Сильмарил за ваших двійнят?
- Я віддала б все за будь-якого з моїх синів, - відповіла Нерданель, зворушена до сліз… - Сильмарил… Вишні Валар… Якби за всі камені світу, закляті і не закляті, можна було викупити з Мандосу хоча б одне моє дитя – я б зробила це… Я віддала б за них честь і гордість, я бо кілька разів ходила до Валмару, до Кола Судьби, і просила милості – як милостині… Я прохала повернути мені хоча б одного з семи… Мені ж відповідали – справедливість.
- О, справедливість, - сказав Ельронд з гіркуватою усмішечкою, - я дещо знаю про цю пані, і не вірю в справедливість… Але я продовжую…
Загиблих і поранених поклали на ноші, зроблені з уламків загорожі. Маедрос ще раз подивився в мертві обличчя і мовив стиха звичаєві слова прощання:
- Шлях ваш на Захід хай буде прямим… Дух іде до Мандосу, ім’я зостається в піснях…
- Мій володарю, - сказав Аркуенон, - а що робити з тими з наших, хто покинув зброю, і…
Маедрос обдивився провинних Ельфів. Ті збилися докупи і не підводили очей.
- Я, Нельяфінве Феанаріон, - сказав князь на квенья, - звільняю вас від присяги, даної мені і роду Феанаро. Ідіть своїм шляхом, Ельдар.
- Вельможний Нельяфінве! – не втримався Руссе, - це ж зрадники! Через них загинули ваші браття!
Рудоволосий якусь мить дивився на свого вістового застиглим поглядом, сповненим страждання, а тоді озвався стиха:
- Ми сотворили неправедне діло, мій воїне, і тому вчинок тих Ельдар не можна назвати зрадою. Рушаймо…
Вельможам підвели коней, дивних коней з розумними очима. Раніше я таких не бачив. Враження було – ніби вони ось-ось заговорять. Коли Феанорінги сіли верхи, причому перед рудоволосим кінь опустився на коліна, і Маедрос опинився на його спині, допомігши собі лише лівицею, Аркуенон підхопив Ельроса і передав Макалауре. Мене на коня до Маедроса підкинув Руссе, за що я одразу зненавидів молодого вістового. Рудоволосий обійняв мене і прикрив полою багряного плаща. Його воїни тим часом зробили кілька нош з уламків загорожі, і поклали на них поранених та мертвих. І ми покинули принишклі Гавані – Фалатрим князя Кірдана під час короткого бою просто поховались по своїх домівках, не бажаючи бути замішаними в усобицю.
До табору Феанорінгів ми прибули надвечір. Нас з братом зоставили біля одного з наметів, біля вогнища, майже без охорони. Це, певне, був намет Маедроса, який він ділив з братом. Неподалік поклали вбитих близнюків, дві Нолдіе-цілительки в чоловічому вбранні і з мечами при боці вийняли стріли з тіл, і омили мертвим обличчя. І лише по тому старші дали волю горю.
Вони не плакали, ні, але той, кого брат називав Макалауре, приніс з намету арфу і заграв. Від дзвону струн мені стало моторошно, а потім я почув голос,що проникав до глибини духу, голос, переплавлений у біль… До намету, поруч з яким лежали убиті, поволі сходилися воїни. Темноволосий Феанорінг грав, а я бачив… Бачив наче у яві цю садибу, чисту і світлу, переповнену Ельдар… Бачив сади Валінору, бачив ваше лице – сини ваші, нене, найбільше побивалися над тим, що завдали вам страждань. Макалауре називав рудих близнюків вашими улюбленцями, наймилішими вашому серцю, він страждав від того, що загинули вони в усобиці, і навіть вітер не принесе вам звістку про те, бо пролив навпроти затоки Дренгіст навічно закрито туманом…
- Я відчувала загибель кожного з них, - глухо сказала Нерданель, - мені не потрібно було для того східного вітру…
- А потім, - мовив Ельронд, зітхнувши, - потім Маедросу отой Руссе подав скрипку, вже, видимо, налаштовану для гри. Рудоволосий взяв смичка і вклав в оту рукавицю, я помітив, що на залізній кисті згинаються пальці, як на справжній руці. Приклав скрипку до плеча, і заграв… заграв танок Сонцестояння, священний для Ельдар, що дає наснагу до битви. Хтось почав відбивати такт мечем по щиту, і музика злетіла до неба, розправила крила і щезла в дзвоні сталі. Він проводив братів як воїнів, він, котрий не бажав плакати, і зневажав жалість.
Я тим часом мав ще один клопіт. Ельросу було зле, дуже зле, напевне йому стало зле ще в дорозі, але вбитий горем Макалауре не помітив цього… Брат потиху поринав у забуття, в чорну тугу, це смертельне заціпеніння, в яке впадали Квенді під час якихось важких душевних страждань, могла перебороти лише невблаганна сила волі. Тих, хто потрапив у полон, чорна туга рятувала від подальших мук – полонені Ельфи тихо згасали, байдужі до тортур і образ. Синдар користувались цим виходом майже завжди, Нолдор – майже ніколи. Як я дізнався потім, більшість Нолдор вважали такий шлях ганебним, і намагалися зберігати притомність розуму, вишукуючи шляхи до втечі, а добровільний відхід на суд до Намо вважався серед них ознакою легкодухості. «Не поспішай, бо зустрінешся з Суддею… Нерозумний Нолдо, ти забув, що тебе проклято?» Я і досі не можу гаразд уявити собі, що ж то було за прокляття, якщо Ельдар воліли витерпіти до кінця всі муки, які для них вигадував Моргот, але не йти до Мандосу з власної волі. Було ще кілька застережень – наприклад, потрапивши до брану разом з Людьми, Нолдор не користувалися цим виходом через те, що його були позбавлені соратники… Фінрод та його воїни прийняли таку жахливу муку через те, що поруч був Берен… О, ця вояцька честь… До речі, можливо мої слова здадуться вам нечемною похвальбою, але ми з Ельросом не були звичайними близнюками, схожими, мов дві половинки яблука. Ми були, швидше, дзеркальним відображенням, і багато хто говорив,що у мене вояцька душа Нолдо, а Ельрос успадкував лагідну душу Синда…
- Я не мала чести знати твого брата, - мимоволі всміхнулась Нерданель, - але напевне так воно і було. Ти з роду Фінвіонів, Ельронде Еаренділіон, я бачила твоїх батьків, у Еаренділя майже нічого не зосталося від роду Фінве, але ти… Знаєш, коли ти зайшов у двір, я злякалась… Ти здався мені схожим на… На тих, хто в Мандосі…
- О, вельми вдячний вам за це порівняння, - озвався гість, - я зовсім не намагався… Зрештою, в моїх жилах так мало крові, котра… Жона Тургона Гондолінського, Еленве, та, що загинула під час Крижаного Походу, була, якщо довіряти переказам, з Ваніар. Її донька стала жоною Адана, тобто… Ну, а по матері я взагалі Синда з домішкою крови Аданів…
- І Маярів, - мовила Нерданель лагідно, - в твоєму випадку, Ельронде, кров Фінвіонів переборола всіх. Але оповідай далі, дитя моє… Не думай, що втомлюєш мене, я так давно ні з ким не говорила.
- «Те, що з моїм братом щось негаразд, помітив Маедрос. Він обдивився Ельроса – це було тоді, коли його вістовий приніс нам нехитру вечерю, зітхнув, і покликав співця.
- Я боюсь за твого заручника, - мовив Маедрос на квенья, - мені здається, що він у владі чорної туги…
Макалауре обережно підняв Ельроса на руки, і той раптом обійняв його за шию. Що примарилося брату – я не знав, чорна туга унеможливлює оsanwe. Мене проймав жах – вперше в житті я не відчував свого близнюка, але я намагався триматися.
Темноволосий Феанорінг заспівав, ласкаво пестячи моєму братові коси. Співав він на квенья, пісеньку простеньку і ніжну, напевне колискову… Про світло двох дерев…
- Світла бажали, за світлом ми йшли – раптом заспівала Нерданель, і Ельронд здригнувся як від удару, - Світло на Заході дивнім знайшли. Срібне проміння, золотий сон – Лауреліна, Тельперіон…
- О, ця сама, - вимовив гість, - ця сама пісня врятувала Ельроса. Макалауре співав йому цілий вечір, забувши про власний біль. І цю, і багато інших. Рудоволосий Феанорінг сидів поруч, схиливши голову на руки. Кольчуги вони з братом давно зняли, і нині мали на собі чорні оксамитні куртки – такі ж, як на загиблих близнюках.
- Співай йому, - прохав Маедрос брата, - співай… Утримуй fеа на поверхні…
- Я співатиму, - блідо всміхнувся quentaro , - а як твоє дитя?
- О, цей не затужить, - в голосі рудоволосого прозвучала мимовільна пошана, - істинний Нолдо…
«Істинний Нолдо» сидів поруч з ними і зосереджено жував дорожній хліб. Не скажу, щоб я був незадоволений похвалою. Коли Ельрос заснув на руках у співця, і той обережно поклав його на розстелені плащі, я теж ліг і прикинувся сплячим.
- Мій єдиний нині брате, - почув я голос Маедроса, - прошу тебе, відріж у наших малих по пасму волосся…
- Ти так і звеш Амбаруссар малими, - стиха сказав Макалауре, - наче вони і досі є… були такими, як сини Еаренділя.
- Для мене ви завжди були малими, - сказав Маедрос, - всі шестеро…
Опісля довгої перерви Маедрос озвався знову:
- Коли вони були дітьми, то мали однаковий колір волосся. І сміялися, коли ми їх плутали. Коли у Амбарто потемніло волосся?
- Та вже коли вони княжили у Східному Белеріанді, - голос співця - Амбарусса ще говорив: Амбарто дуже хоче бути схожим на Найстаршого.»
Ельронд розстебнув куртку і видобув з-під сорочки овальний золотий медальйон, прикрашений Зорею Феанора, яку було викладено з діямантів.
- Це… це робота мого чоловіка, - сказала Нерданель глухо, - я дала йому в дорогу, коли ми… Неважливо…
Гість морочився з застібкою… Розщібнув ланцюжка… Тоді обережно відкрив прикрасу.
Поміж тонесенькими золотими перебірками жінка побачила пасемця волосся… Біляве, аж попелясте… Чорне, мов крило ворона… Темно-каштанове з багряним відливом… Вогняно-руде… Просто руде, темнішого відтінку… Просто чорне… Руде з відтінком бронзи… Вони, ці пасемця, оточували середину медальйону, в якій лежало її власне руде пасмо, яке вона колись відтяла для свого чоловіка…
- Тут сім пасем, - видушила вона врешті… - Сім…
- Як мені оповідали, - стиха озвався Ельронд, - тіло великого Феанаро опісля того, як його дух відійшов до Туманних Чертогів, розсипалося попелом… Тому Найстарший не зміг зберегти пам’яти про батька.
- Я не про те, - мовила Нерданель глухо, - останні два… Адже навіть тіл… не знайшли.
- Маедрос віддав мені медальйона з сімома пасмами перед тим, як вони з братом вирушили до шатра Еонве за двома позосталими Сильмарилами, - відповів гість, - вони не сподівалися вижити. Вони лише виконували Обітницю. До кінця.
- Мені можна, - спитала жінка, - це взяти?
- Я зберігав це для вас, - відповів Ельронд, - Маедрос дуже хотів, щоб я відбув на Захід ще тоді, опісля Війни Гніву… Однак пройшло дві епохи, поки я змусив себе… Я все-таки привіз вам це… хоч і запізно.
Він підвівся.
- Я бачу, - сказав, - що вам треба побути самій, нене… І не насмілююсь більше докучати вам своїми оповідями. Якби ви дозволили мені прийти завтра… і відрекомендувати свою родину… І закінчити повість мого життя, якщо ви забажаєте її дослухати…
- О, ну звичайно ж, - вишептала Нерданель, - Келебріан… Я знайома з нею, щоправда не коротко… І ваші сини, я бачила, як вони сходили з корабля…
- Мої близнята, - мовив Ельронд з гордістю, - мої соколи, націлені на битву. Я виховав істинних Нолдор. Елладан та Елрогір щасливі будуть віддати вам шану – адже ви є матір’ю найхоробріших воїнів всіх епох.
Він поцілував їй руку і тихо вийшов – Нерданель навіть не зрозуміла, коли він щез. В руці у неї зостався медальйон. Сім пасемець волосся… Семеро синів…
Вогник у садибі Феанаро горів майже до ранку, лякаючи тих Ельдар, котрі спускалися до моря помилуватись зорями. Багато хто, особливо з молоді, вважав, що «садиба проклятих» покинута, і в ній ніхто не живе. Нерданель блукала з Феаноровою лампою по покоях синів, доторкалася речей, захищених магією Валінору від тліну і старіння, і вперше на її вустах розквітнув несміливий усміх. Прихід Ельронда приніс їй якусь несамовиту еstel – жінка почала сподіватись… На що? Вона не відала й сама. Але ж еstel тому і звуть сподіванням без надії.
Ранок вона присвятила саду… Зарослий травою, він давно не відчував цілющої волі господині. Нині з-під землі бризнули квіти, трава та плющ заховались, застидавшись, дерева радісно заворушили гілками, а вишенька раптом згадала, що не цвіла вже сотні літ… Жінка, вже не в білому, а в смарагдово-зеленому, гордо ходила стежками саду, пестячи дерева, доторкаючись до кущів. До садиби, яка давно вже не чула пташиного щебету, прилинула повітрям пташка… Ще одна…
Коли Ельронд з жоною та синами підійшов до брами з восьмипроменевою зорею, він не пізнав садиби. Келебріан дивилася на перетворений дім здивовано – вона була певна, що маєток є покинутим. У Тіріоні багато було отаких зарослих травою будинків, або порожніх, або таких, де поволі згасала жона або діва, з тих, хто не наважився колись йти за ріднею.
Келебріан родички не пізнала, хоча бачила її кілька разів на прийомах у Великого Князя Арафінве. На галереї стояла рудоволоса красуня в смарагдовій сукні, і її очі сяяли яскравіше за смарагд у княжому вінці. Елладан та Елрогір не втрималися від вигуку захвату. Ельронд дійсно виховував синів на старовинних сказаннях, та вчив шанувати кров Фінвіонів. Жона «самого Феанора», живий спогад прадавніх часів, мати найхоробріших воїнів Середзем’я… Двоє молодих воїнів, котрі зробили полювання на орків своїм фахом, а життя – безкінечною битвою, вважали, що вони можуть з належною шанобою поцілувати хіба що поділ сукні княгині Першого Дому. Але Нерданель, сміючись, простягнула їм руки, потім обійняла Келебріан і запросила всіх на галерею.
Сама вона харчувалась лише дорожніми хлібцями, які сама і випікала. Однак, для дорогих гостей відкрилися комори, які регулярно поповнювались з волі Великого Князя Арафінве… Келебріан чистила ножичком помаранчу і сміялась високим зривистим смішком. Троє її воїнів дивилися на дружину і матір з обожнюванням, і виконували найменше її побажання. Однак, жона Ельронда втомилась швидко, дуже швидко і винувато попрохала про можливість перепочинку. Швидко вона й заснула на канапі у великій залі, сини ж Ельронда, побачивши зброярню Феанаро, застигли на порозі, а, отримавши дозвіл, увірвалися туди поривом вітру.
- О, це надовго, - ледь посміхнувся Ельронд, - коханкою моїх синів є війна – одна на двох.
- Вони нудьгуватимуть тут, - мовила Нерданель.
- Я не міг, просто не міг їх зоставити… Достатньо й того, що…
- Що?
- Про це потім… Ви дозволите оповідати?
- Так, але вийдемо до саду. Він змінився, ти помітив?
- О, так…
Нерданель вказала гостю на кріселко в альтаночці, яку неначе обіймали радісні квіти. На столику стояла ваза з фруктами, Ельронд взяв яблуко, в лівицю взяв ножичка і почав знімати шкірку.
- Ти є шульгою? - не втрималась Нерданель.
Гість ледь почервонів.
- Та ні, - сказав, - мій навчитель був шульгою… Я дотепер краще б’юся з лівої. Однак, я продовжую…

@темы: сильмовське, фанфік

---

Тім Есгал "Атарінья" (1)

Розміщу тут - бо заглючила флешка з текстом, довелося просити вдруге... Роззява-Ноло
Фанфік з доволі несподіваним альтернативним закінченням. Спершу все по канону (ну майже все), а потім...
Нерданель тут дуже гарно вийшла... Ну і Ельронд - йому б кінноту в атаку водити)))

читати тут

Тіріон – тихе містечко…
Хоча зрештою було дозволено повернутися до рідних домівок мешканцям Тол-Ерессеа, хоча останні Нолдор Середзем’я покинули береги Ендоре, Тіріон так і зостався тихим містечком.
Німували великі садиби, прикрашені квітами та статуями з мармуру, замість дитячого сміху в них дзюркотіли водограйчики, а замість кількох десятків осіб, яким садиба могла дати притулок, в ній жило двоє-троє Ельдар, зрідка більше.
Жінка в білому мешкала в садибі сама.
Її маєток знаходився на околиці Тіріону, і був оточеним стіною – єдиний такий у місті.
За сотні збіглих літ стіна, хоч і скріплена магічно, поволі руйнувалася, а її рештки оплітали плющ і барвінок.
А брама з вибитою на ній восьмипроменевою зорею так і зосталася напіввідчиненою з Першої Епохи.
О, Благословенні Землі, де немає старіння й смерти – для тих, хто живе тут, немає й забуття.
Жінка в білому знаходила собі роботу, аби чимось заповнити своє безсмертя.
Вона підтримувала лад в покоях синів і в подружньому покої, вона висікала в мармурі подоби тих, хто нині в Мандосі, вона обійшла пішки весь Аман Благословенний, дійшла до Форменосу і довгий час перебувала в напівзруйнованій твердині. Коли вона вирушила звідти, то могила Великого Князя Фінве та тих кількох воїнів, котрі загинули разом з ним, зосталася прикрашеною різьбленою стелою з білого каменю.
Жінка в білому дуже зрідка навідувала садибу коваля Магтана, свого батька, а останні кілька століть не бувала там зовсім.
Жінка в білому зовсім не навідувала своїх подруг – вірних, незважаючи ні на що. Вони самі приходили до неї – княгиня Анайре, та Велика Княгиня Нолдор Еарвен. Жінка приймала їх радо, однак не сумувала, коли вони йшли.
Бо в їхніх садибах дзвеніли пісні і чувся сміх більш, ніж одного Ельда.
Жінка в білому не заздрила подругам, але їй було боляче переступати поріг їхніх домівок.
Часом до неї навідувався білявий блакитноокий Ельда, чий розум дорівнював його вроді. Жінка подовгу розмовляла з ним, а він, прощаючись, цілував їй руку і називав любою вуйною.
Зовсім зрідка вона ходила до моря…
Альквалонде дуже відріжнялося від Тіріону. Воно мало все, чого не було в принишклому у тузі місті Нолдор – дітлашню на вулицях, веселих юних Ельдар, сповнені щастя садиби. . Жінка проходила вулицями поволі, гордовито тримаючи голову в білому запиналі, заходила до порту і блукала там по білих мармурових плитах, іноді виходила на берег заливу…
Ліворуч вона не ходила ніколи. А якщо і ходила, то не доходила до Білої Вежі, біля вершечка якої застиг на вічному припоні повітряний корабель під назвою «Вініглот».
Якогось дня оповісники рознесли Тіріоном звістку, що з Ендоре прибуде корабель, який привезе додому останніх Нолдор Середзем’я.
Ще довго стоятимуть Сірі Гавані на краєчку того, смертного світу, ще довго князь Кірдан, майстер і музика, відправлятиме на Захід тих з Аварі, які все ж таки вирішили, що жити у світі Безсмертних краще, аніж блукати людським світом, поволі перетворюючись на тіні, а то й гинучи від людської злоби, однак Нолдор, гордих войовників і великих митців, не зосталося в Ендоре.
На честь закінчення вигнання уряджено буде свято – так мовили оповісники від імені Великого Князя Нолдор Арафінве. Свято, радість і вічне примирення всіх Квенді Аману.
Жінці в білому не було на кого очікувати з останнім кораблем, але вона все ж таки пішла до порту.
З місця, яке вона собі вибрала, було видно знамениту камінну арку і причал.
На причалі вже зібралися вельможі - жінка в білому відзначила, що і Другий, і Третій Доми Нолдор прибули у повному складі.
Ось Великий Князь Арафінве з жоною Еарвен… Їхній син, єдиний Нолдо, що повернувся з Мандосу, той самий білявий Ельда, котрий звав її любою вуйною. Жінка в білому мимоволі усміхнулась і вимовила його ім ’я – Фінарато.
Поруч з Фінарато – його дружина, красуня-ваніе Амаріе. Закохана пара з’єдналася опісля довгої розлуки, і нині не може надивитися одне на одного, хоча вже стільки часу минуло від повернення сина Арафінве. Дві епохи, все так… А до Еарвен прихилилась тонесенька світловолоса жона у святковій блакитній з золотом сукні. Вона з поверненців, народжених в Ендоре – згадує жінка в білому – жону звати Келебріан, і є вона донькою Артаніс, сестри Фінарато. Бідолашна еllet була в полоні у орків, з орочих лап її вирятував чоловік з синами, але змушений був відіслати жону на Захід, бо не зміг визволити її з обіймів чорної туги. Жінка в білому пам’ятає, як непритомну Келебріан знесли з корабля на руках. Однак, лікування в садах Ірмо дало свої наслідки – Келебріан знову є здоровою і веселою. Щоправда сміх її якийсь занадто веселий, неначе надтріснутий дзвіночок, але ж у неї попереду вічність, чи не так?
А ось княгиня Другого Дому, вельможна Анайре. Їй пощастило менше, аніж Еарвен, до якої повернувся син, і яка очікує на повернення доньки. Всі троє її синів у Мандосі,не говорячи вже про чоловіка, князя Нолофінве, і донечка там, красуня Арельде. Однак, біля княгині стоїть білява жона, схожа на ваніе. Це – Ітарільде, донька середнього сина. Їй, та її чоловікові - Адану вдалося дібратися сюди морем ще до Війни Гніву. Жінка у білому добре пам’ятає плітки тих часів. Оповідали, що Вишні були в розгубленості від присутньости смертного в Благословенних Землях, однак, все закінчилось тим, що Адана Туора зоставили у Валінорі, та ще, з благословення Валар, його вік подовжився незмірно, порівняно з віком смертних Ендоре. Навіть славетні королі загиблого Нуменору прожили менше, аніж проживе цей широкоплечий воїн з волоссям кольору розтопленого золота. Однак, для нього все одно надійде час старости та смерти – не скоро, але надійде. Туор про це ніколи не думає, жінка в білому, цікава від природи, якось приймала його у себе, разом з Ітарільде та Анайре, і довго розмовляла з цією особою. Туор був першим і єдиним Аданом, якого жінка в білому бачила в своєму житті, він видався їй милим та чемним, але по одній особі не можна судити про всіх.
Поруч з цією парою, котра й досі викликає легеньке зацікавлення у альквалондських Телері, стоїть Аданедель, світловолосий, як і його батьки. Це Еаренділь, переможець дракона Анкалагона і капітан «Вініглоту». Чи зволила з’явитись його жона? Жінка в білому не може стримати відрази, загледівши поруч з героєм Війни Гніву його жону Ельвінг. Не так і давно цій пані хтось оповів про те, ким є жінка в білому, і Ельвінг назвала її жоною потвори і матір’ю тварей. Бідолашний Еаренділь трохи не згорів від встиду за жону, і надіслав жінці в білому довгого листа з вибаченнями. Жінка в білому на листа не відповіла, хоча якраз на Еаренділя серця не тримала – простосердий мореплавець дуже нагадував свого батька-Адана.
Це все, що зосталося від Другого та Третього Домів. Від Першого ж залишилася тільки вона – жінка в білому. Її невістка, дружина п’ятого сина, живе у своїх батьків. Прокляття Судді збулося повністю – не вижив навіть онук жінки в білому, якого батько маленьким хлопчиком вніс на руках на корабель, відбитий у Телері.
«Справедливості стало задосить» - шепоче жінка в білому, а її гострий зір вже розріжняє на обрії біле вітрило. Корабель…
Квенді все прибувають – зустрічати корабель вийшов князь Альквалондський Ольве з пишним супроводом, і всі родичі княгині Ельвінг з Нового Доріату. Деяких з них жінка в білому пам’ятає з прадавніх часів власного дитинства – Ельве Тінгола, його брата Ельмо… А от син Ельмо народився вже опісля того, як Вишні запросили Квенді до Валінору…. Як же його… А… Галадон…
Синдар прибули сюди ріжними шляхами. Частина – на кораблях, а частина – через Мандос, через смерть і воскресіння. Щасливі та веселі, вони блукають лісами Аману, як колись блукали лісами Ендоре, виспівуючи пісень. А для свого князя Ельве та його жони Майе Меліян звели вони, за допомогою Нолдор, величний палац в самому серці Нового Доріату.
Ось вже біля причалу витвір князя Кірдана, і поволі згортається біле вітрило.
Жінка в білому вдивляється в тих, хто ступає на сходні. Ось високий чоловік в білосніжному вбранні, вік його важко визначити, як важко визначити походження. Він йде, важко спираючись на патерицю, але лице його ніби молодшає з кожним кроком.
Величним старим ступив на сходні чоловік з патерицею, а на мармурові плити порту став юний з вигляду красень-Майя, і вуста жінки в білому прошепотіли його ім’я – Олорін.
Двоє чоловічків поруч з ним аж заніміли від такого перетворення, і Олорін доброзичливо всміхається до них. До жінки в білому доходили чутки про Війну Кільця, хоча останнім часом вона зовсім перестала цікавитись новинами. Однак, про таких істот вона чула: це періани, або ж гобіти.
Один з періанів є старим. Не з вигляду – насправді. Жінці в білому не доводилося бачити старих – таких старих, Туор бо і досі має вигляд молодика. Чоловічок ледве дрібоче волохатими ніжками, спираючись на ціпок, та приязно киває високому зібранню. Його обережно підтримує під руку другий періан, жінка в білому бачить його лице, ще молоде, витончене, наче у Квендо, з тим особливим виразом болісної зосередженості, який жінка в білому спостерігала у тих поверненців, котрі побували у ворожому полоні, або втратили кревних. Зосереджений і в той же час спустошений погляд істоти, якій уже нема чого втрачати.
Оце, мабуть, і є головний герой Війни Кільця. Жінка в білому думає з гіркотою, що милосердніше було б зоставити цю смертну істоту на тому боці. Тут він буде лікувати роз’ятрену пам’ять садами Ірмо, поздоровшає як Келебріан, знову матиме спокій духу як Фінарато, однак настане час, і з дна душі знову підніметься каламуть, і страшні змори вчепляться в душу, як ngauro в необережного Квендо.
Зі сходнів тим часом спускається велична пара. Високий пишно вбраний Синда (Ельфа подібного зросту нечасто зустрінеш серед цього народу) йде об руку з високою ж красунею в білій, розшитій золотом сукні. Волосся еllet міниться золотом і сріблом. Жінка в білому усміхається, згадавши, як її шалений чоловік попрохав у цієї діви пасемце волосся. Всього лишень як зразок для якогось виробу. О, ця Артаніс… Артаніс Нервен Алтаріель… Вона відмовила своєму родичу так гостро, що про це кілька літ пліткував весь Тіріон.
На причалі знявся рух, Келебріан кидається до матері, а та пригортає її до себе. Тим часом високий Синда обіймається з Галадоном та Ельмо… Він є їхнім родичем – згадує жінка в білому. А зветься… Їй говорили… Ну, як одне з дерев на Тол-Ерессеа… А, згадала… Келеборн.
З корабля тим часом сходять ще троє Ельфів – Нолдор з вигляду. Всі троє – темноволосі і, здається, світлоокі. У першого з них волосся укладене в химерну зачіску, і жінка в білому мимоволі опускає очі – невідомий Ельф здався їй схожим на… Вона не хоче про це думати, але пам’ять, безжалісна пам’ять безсмертної, підказує їй, що подібні зачіски носили двоє братів Фінвіонів. Її чоловік, та його молодший брат…
Двоє Ельфів поруч з ним схожі одне на одного, мов відбиток у дзеркалі. Близнята… Жінка в білому відчуває, що їй на сьогодні вже досить чужого свята і починає вибиратися з натовпу. Краєчком ока бачить, як Ельф з високою зачіскою обіймає Келебріан, однак переводить очі на сходні корабля.
Сходні є порожніми…
- Артаніс останньою покинула твердиню, - говорить сама до себе жінка в білому, і кілька Ельдар здивовано обертаються до неї, - о, ця Артаніс… Але ким є оті троє?
Власне, дізнатись про те вона може і сьогодні. Запрошення на бал у Великого Князя Нолдор Арафінве лежить на столі у головній залі її садиби. Жінка в білому так його і не розгорнула. І на бал не піде – не потрібні їй веселощі, якими прикрито тугу за тими, хто нині блукає Туманними Чертогами. Нехай Еарвен тішиться сином та донькою, не згадуючи про тих трьох синів, що в Мандосі, нехай Анайре пригортає онуку і пишається правнуком, переможцем дракона, оминаючи словом тих, хто впав на землю Ендоре поверженими, але не переможеними… До того ж, на балі будуть синдарські гості та Телері з Альквалонде, і хтось та прошипить їй у спину: «жона убивці, матір тварей». Ні, краще попрацювати над черговою статуєю, або зробити якусь милу серцю дрібничку для подарунку… кому тільки...
Жінка в білому повертається до своєї садиби. Заходить у дворик, вставлений мармуровими подобами, і завзято працює до сходу Ітилю.
Наступного ранку вона зібралася продовжити працю, що не дає заснути спогадам. Не поспішаючи, нагріла на спиртівочці води, всипала до заварничка листя quenilas, дістала зшиток з творами мудреця з Гондоліну, Пеноголда, який їй передав Еаренділь разом з вибаченнями… Quenilas – то листя бесіди, а з ким найкраще бесідувати жоні і матері загиблих, як не з загиблим же мудрецем.
Опісля вона переодягається в робочу сорочку та штани, волосся заплітає по-чоловічому, в одну тяжку косу… З потьмянілого свічада на неї дивиться високий стрункий Ельда, рудоволосий та зеленоокий. Риси обличчя у неї різкуваті, як для жони, однак чоловік називав її своїм Ясним Вогнем… Аж доки не проміняв її на витвір власних рук, і не вирушив на безвість…
Жінка, вбрана вже не в біле жалобне вбрання, яке вона носить постійно, а в брунатну сорочку, чорні штани та полотняну накидку до колін, виходить з дому на обплетену диким виноградом галерею і поволі спускається сходами. Повертає на зарослу травою доріжку саду, і раптом відчуває спиною чийсь погляд.
Жінка не є полохливою, до того ж достеменно знає, що тут, у Валінорі їй нічого не загрожує. Але раптом з глибин пам’яті виринають прадавні дні її дитинства там, в Ендоре, дитинства під зорями, коли спокій рудоволосого дівчати берегли озброєні списами воїни.
- Майтімо? – раптом чує вона голос Ельфа. Незнайомий голос, сповнений якоїсь божевільної надії, - Майтімо… Це ви?
Вона обертається і трохи не скрикує від несподіванки і жаху. На хвилю їй здається, що вона бачить Феанаро, розхвильованого і стривоженого, тоді риси незнайомця раптово стягуються, тужавіють – і ось уже перед нею Нолофінве, брат її чоловіка, холодний і розважливий. Ось тільки волосся Нолофінве ніколи не заплітав ось так – у дві коси, перевиті стрічками. Але вона знала ще одного Ельда, котрий пишався такими косами…
Незнайомець уже зрозумів, що перед ним еllet, і лице його прийняло вираз належної ввічливості. Жінка тепер бачить з певним полегшенням, що обличчя незнайомця зовсім не є аж так схожим на лик її meldo . Певна схожість, звісно є – у Ельфа родові риси Фінвіонів, і він дуже нагадує… ну так, дійсно, Нолофінве, оцим зосередженим виразом на обличчі, і його синів – Фіндекано зачіскою і ніжним вигином вуст, а Туракано – високим опуклим чолом і мигдалевидним розрізом очей…
- Я уклінно прошу пробачення, - говорить Ельф, одночасно схиляючись перед господинею дому, - я налякав вас… Але мені на хвилину здалося, що я бачу особу, яку не сподівався уздріти тут… І тому…
Тепер жінка остаточно пізнає його – це поверненець з останнього корабля, той, що обіймався з Келебріан. Він змінив зачіску і вбрання – тоді на ньому були якісь важкі шати зеленкуватого кольору з невідомої тканини, нині ж – легка оксамитна камізелька, синя, розшита срібними зорями, такі ж штани і білесенька сорочечка з мереживним комірцем.
Жони Другого Дому явно очікували на родича… Але хто ж це? Жінка марно напружує пам’ять, згадуючи, хто міг вижити з нащадків синів та доньки Анайре. Келебріан… У неї був чоловік, який відправив її на Захід, а сам зостався в Ендоре…
- Дозвольте відрекомендуватись, - мовить Ельф, - моє ім’я – Ельронд, а ви… я знаю, хто ви… Там, в Ендоре, я знав ваших синів… Феанорінгів…
Жінка вже зрозуміла – незнайомець прийняв її зо спини за… За її старшого сина… Майтімо високий… був високим, але ж і вона є височенькою, як на еllet. Накидка, чоловіча зачіска… Він таки справді знав її первістка, цей Ельронд.
- Я… - її гість затинається від хвилювання, - я є сином Еаренділя та Ельвінг, і родичем Другого Дому…
Він говорить ще щось, але очі жінки вже спалахують гнівом… О, вона не Феанорової крові, однак народила Вогняному Духу таких же запальних синів. Вона згадала – саме за оцього Ельронда вимовляла їй Ельвінг, коли назвала «матір’ю тварей». Ельронд, і… здається у нього був брат. Третє убивство родичів, так це називається, під такою назвою записано в літописи. Ельронд і… Ельрос… Двоє малолітніх заручників, огидна справа, огиднішою за неї було хіба що убивство підлітків - синів Діора, братів Ельвінг…
- Ви прийшли, - говорить жінка крижаним голосом, - подивитись на матір убивць? Дивіться – моє ім’я Нерданель, і я не визнаю фальшивого каяття. Я люблю своїх загиблих і пишаюсь ними. Назвіть мене матір’ю тварей і забирайтесь геть!
- Мила пані Нерданель, - говорить Ельронд розгублено і зовсім не гнівно, - я… я не мав чести знати всіх ваших синів, але двоє з них замінили мені батьків. Я стільки часу мріяв виповісти вам вдячність… Я… Я був для Майтімо… все одно, що син… Названий син… і тим самим був мій брат для Макалауре…
Він схиляє коліно перед заціпенілою Нерданель, і шанобливо торкається вустами її руки. Так цілують стяг перед тим, як іти до битви. Зарості давно не плеканого саду розпливаються у жінки перед очима. Вона поволі осувається на землю, останнім проблиском розуму почувши, як Ельронд кличе її на ім’я.
- Аmme Нерданель… Ви отямились, ненько?
Гаряча долоня у неї на чолі. З неї струменіє цілюща сила, котра дає полегшення тілу і духу.
- Ви є… - затинається вона, - цілителем, вельмишановний Ельронде?
- О, трохи… Зовсім трохи.. Вам краще?
Краще, звісно ж краще… Вона лежить на канапі у великій залі – гість заніс її у дім на руках… Яка ганьба, вона не зомлівала ще жодного разу. Навіть тоді, коли її вперше назвали матір’ю вбивць. Навіть тоді, коли дізналася, що довелося пережити її первістку… Навіть тоді, коли їй оповідали про смерть синів, ледве стримуючи зловтіху. Навіть тоді, коли зрозуміла, що до неї не повернеться навіть Тельперінкваро, єдиний онук, остання надія…
- Краще… Ельронде, ви…
- О, шанобливе звертання до того, хто є настільки молодшим… Звіть мене Ельронд, просто Ельронд – і ніяк інакше.
Нерданель поволі зводиться на ноги, незважаючи на лагідні протести гостя. Вибачається, виходить з зали, і йде до шафарні, де вбирає сукню з зеленого оксамиту, до сукні добирає смарагдове намисто, волосся розпускає, і вдягає поверх золотий же обруч-оберіг зі смарагдом посередині. Обруч роботи Феанаро, намисто теж, десь мають бути ще й сережки, атож, ось і вони. Вперше жінка шкодує, що відпустила дів-еllet з родин, спокревених з Першим Домом. Тоді б садиба не мала вигляд пустки… Ельронд… Він народився десь… Наприкінці Першої Епохи, незадовго до Війни Гніву… Не такий він уже і юний – нині зоря Епохи Четвертої... Названий син її Майтімо… А де ж подівся його брат, отой … Ельрос? Загинув?
Коли вона нечутною ходою еllet випливає до зали, Ельронд підводиться з кріселка, і ще раз вклоняється, легко й невимушено. Нерданель запрошує його до віталеньки, де приймає зазвичай своїх подруг. Тут затишно, і гобелени на стінах, і приладдя для заварювання quenilas, воду для якого вона одразу ж ставить грітись.
- Присаджуйся, Ельронде, - говорить вона, - і вибач за деякий безлад. Я живу тут сама…
- Я бачу, - говорить він гнівно, і Нерданель знову здригається – трохи схожости все таки є…
- О, не тому, що мене прирекли на самотність, - говорить вона заспокійливо, - я сама так захотіла.
- Але ж хтось таки говорив вам ті лихі слова.
- Квенді не є злими, - всміхнулась Нерданель, - всього лише кілька осіб… Мене давно вже ніхто не кривдить… До того ж – я і не дам себе скривдити. Я змогла гідно відповісти навіть пані Ельвінг, котра поводила себе…
«Це ж його мати… О, як я могла забути… Вірніше ні, не забути – просто не укладається в голові, що цей Нолдо, котрий вдався в рід Фінве, є її сином…»
- Пробач, - говорить вона, - я не мала…
- Нема за що вибачатись, - мовить Ельронд, а погляд його стає крижаним, - я не настільки люблю еllet, яка дала мені життя, щоб ображатись на справедливу про неї думку. Зрештою – я її ненавиджу. Чому ви так дивитесь?
- Бо здивована, - тихо відповідає Нерданель, - зв’язок батьків та дітей є святинею, і я ніколи і не від кого не чула таких слів.
- А якщо еllet сама розрубала цей зв’язок?
- Не вірю в можливість подібного…
Ельронд зітхає. Руки він стиснув перед собою на стільниці – вузькі сильні долоні воїна і музики.
- Чи дозволите, - запитує зрештою, - оповісти вам… Свою історію. Вона є часткою життя ваших двох синів. Я мріяв про цю зустріч дві епохи.
- Звісно, дозволяю, - говорить Нерданель заспокійливо, - і уважно вислухаю.
- Можливо, - мовить Ельф несміливо, - деякі з моїх спогадів спричинять вам біль…
- Я так давно ні з ким не говорила, - Нерданель ставить на стіл порцелянові чашечки, тонесенькі, мов пелюстки вишні, - про своїх синів… Про Феанаро. В Тіріоні це вважається поганим тоном – згадувати тих, хто в Мандосі. Лише Фінарато оповідав мені про те, як вони усі там жили… Як воювали. Однак, йому так тяжко згадувати…
- О, я мав честь познайомитися зі славетним Фінродом Фелагундом, - говорить Ельронд з шанобою, - мене рекомендувала Галадріель… тобто Артаніс.
- Галадріель? – посміхається Нерданель, - так її звали там?
- Відкрию вам велику таємницю, - сказав Ельф серйозно, - вона терпіти не може свого синдарського назвиська.
- О, ця Артаніс, - на бліді щоки Нерданель виступив рум’янець. Зараз вона є вродливою, дуже вродливою. Гість розуміє, що тягнути далі не можна – час починати оповідь.
- Як ви вже зрозуміли, вельможна пані Нерданель, я є нащадком брата вашого чоловіка, Нолофінве, якого в Середзем’ї звали Фінголфіном. Його син Тургон, ви його знали як Туракано, має доньку Ідріль, відому вам як Ітарільде. Ця Ітарільде за життя свого у потаємному граді Гондоліні одружилася з Аданом доброго вояцького роду на ім’я Туор. Свого часу вони вирушили на кораблі відшукати шлях на Захід, і зникли у морі без вісти. Лише опісля Війни Гніву ми дізналися, що вони досягли берегів Благословенної Землі. Ім’я сина їхнього, Аданеделя Еаренділя, відомо всім, хто хоч раз слухав мандрівних співців…
- Переможець дракона і рятівник Середзем’я, - всміхається Нерданель, і Ельронд серйозно киває головою.
- Саме так, моя пані – переможець і рятівник… Отже, з батькового боку я є з роду Фінвіонів, однак, і рід моєї матері є не менш славетним… По материній лінії я походжу від князя Ельве Сінголло, що його ще звали Тінголом. Жоною його була Майе Меліян, отже в моїх жилах є кров Майяр…
«Ось звідки здібности цілителя, - думає Нерданель, з цікавістю дослухаючись до співучого голосу гостя, - зазвичай цілительками є діви та жони, чоловіки майже не успадковують цього дару. Затягнути собі рани можуть усі, а от врятувати іншого… Кров Синдар і кров Маяр… Однак, цей Ельронд зовсім не схожий на Синда…»
- Про доньку Тінгола Лутіень та її кохання до Адана Берена ви мали чути… хоча б від вельможного Фінрода…
- Я слухала «Le o Leitian», - говорить Нерданель, - у виконанні найкращих співців Тіріону.
- О, красиві слова… Я маю власну думку про цю історію… Однак, кохання… Що ж, нехай буде так… Однак завдяки їм, та ще Ельве Тінголу до Доріату потрапив один з Сильмарилів…
- Вони ж не могли не знати… - виривається у Нерданель.
- Не могли, - відповідає гість, - заклятий камінь погубив спершу Тінгола, тоді Наугрім , убивць Тінгола… Потім Сильмарил зберігався у Лутіень, а опісля смерти її та Берена перейшов до Аданеделя Діора, мого діда… Як бачите – кров Аданів у мене і від матері, і від батька.
Ельф прикриває очі, і мова його ллється, немов шелест річкових хвиль.
«Ми з братом народились в Гаванях… Не в Сірих Гаванях, в Гаванях Сіріону. Невеличке містечко з білого мармуру біля гирла величної ріки, білий маяк на березі… Гарної години з маяка було видно обриси острова Балар…
Ще до нашого народження Нолдор програли битву, ту, що її назвали потім Битвою Незлічених Сліз – Нірнает Адорнедіад. В ті часи її звали просто – Останньою… Опісля впав Нарготронд, тоді Гондолін… Гавані Сіріону, град, що належав князю Фалатрім Кірдану, був переповненим біженцями з Белеріанду, частина ж з них, як і сам князь Кірдан, котрий втратив два своїх гради, знайшла притулок на острові Балар.
Князь Кірдан, котрий був свого часу союзником Фінгона Відважного, відомого вам як Фіндекано, надав пристановисько вцілілим Нолдор Гітлуму та втікачам з інших розгромлених твердинь. Так в Гаванях Сіріону опинилися Туор та Ітарільде з моїм майбутнім батьком – Еаренділем.
А через деякий час до Гаваней Сіріону прибули і біженці з взятого Маедросом Руссандолом та його братами Доріату.»
Ельронд бере тонкими пальцями філіжаночку квенілас і робить ковток, а Нерданель опускає вії і мимоволі зітхає… Доріат… Друге вбивство родичів… Що ж, її гість попереджав, що їй боляче буде слухати. І оце – Маедрос… Ельронд говорить на квенья, витонченому стародавньому квенья, так говорили її сини, так говорить і вона сама. Але часом в його мові прориваються синдарські слова і назви… Вона знає імена своїх синів на синдарині, але ніколи їх так не називала подумки і не хоче називати.
«Наші майбутні батько та мати познайомились і одружились саме в Гаванях Сіріону. Я говорю «наші», бо ми з братом Ельросом були нерозлучними, як всі близнята. Батько… Я шаную його, як воїна, як переможця дракона, як «рятівника Белеріанду», хоча опісля того порятунку землі, омитої кров’ю Нолдор, просто не стало… Але він зник разом зі своїм кораблем так, як зникав до того не один раз… Ми просто не встигали зрозуміти, що у нас є батько.
Мати… Ми любили її, любили так, як кожний Ельф любить свою аmme. Під час відсутньости батька вона розбирала міські справи, сидячі на високому троні в судовій залі замку. Вона звеліла називати себе княгинею, хоча не мала на це ніякого права – Доріату, де вона могла б княжити, вже не існувало, а Гавані Сіріону належали Кірдану. Однак, вона змусила всіх звати себе – княгиня Ельвінг. Вона була прекрасною, коли сиділа на тому троні в сукні зі сріблястої парчі, прикрашена Наугламиром – величною пектораллю, в середині якої палав Сильмарил. Здається, її не тривожило те, що Фінрод, перший власник Наугламиру, загинув лихою смертю, що на самоцвіти пекторалі бризнула кров її прадіда, вбитого гномами, що за камінь в середині пекторалі полягли її батько та мати. Пектораль додавала їй величі, якої вона прагнула несамовито.
В Гаванях Сіріону тоді мешкали Фалатрим, піддані Кірдана, Нолдор та інші втікачі з Гондоліну та Нарготронду, і Синдар з Доріату. За нашого з братом раннього дитинства їх було приблизно порівну. Опісля ж того, як наш батько подався в свою останню мандрівку, в Гаванях Сіріону не залишилося жодного Нолдо… окрім хіба що нас з Ельросом.
Мати ненавиділа Нолдор… Я можу її зрозуміти – загибель кревних, страждання під час втечі… Однак ми, Ельфи, не можемо довго утримувати лють у серці. Ми не забуваємо, часто не прощаємо, однак
злість і образа поволі згасають в наших душах, неначе перетлівають на попіл. Інакше неможливо: безсмертна зненависть і лють – це ж жах!
Але матір була донькою Аданеделя… Вам, напевне невідомо, що людина може ненавидіти до кінця днів своїх…
Ми росли під оповіді про взяття Менегроту і падіння Доріату… Нас лякали Феанорінгами, як інших ельфенят лякали орками, а чи вовкулаками. «Не будете слухатись – прийдуть Феанорінги, заберуть вас і зоставлять самих у лісі як Елуреда та Елугіла»
Елуред та Елугіл – то брати нашої матері, теж близнята…»
- Я знаю цю історію, - вирвалося у Нерданель, - її оповідали мені частіше, ніж годилося б…
- Я прошу пробачення, - вимовив гість, - однак був змушений нагадати…
Він взяв філіжанку, знову наповнену Нерданель. Рука воїна і музики ледь тремтіла.
«Ми навіть не знали імен тих, хто давав Обітницю повернути Камінь Феанора. Камінь Феанаро… Для нас вони були – Феанорінги, нічний жах, поганий сон… Інші Нолдор ніколи нам не оповідали про них, вони взагалі мало спілкувались з «княжичами», бо помічено було, що того Нолдо, котрий забагато розмовляв з синами Еаренділя, синдарська варта княгині Ельвінг відводила на причал, звідки відпливали вітрильники до острова Балар. А згодом і спілкуватись стало нікому, бо всі Нолдор перебралися з Гаваней на той же Балар, під руку сина Фінгона, князя Еренійона.
Якщо ми чули про Фінгона Відважного і шанували Тургона Гондолінського, ну, а вже про Фінрода Фелагунда навіть наша матір змушена була говорити з повагою, то Феанорінги були для нас таємницею за сімома печатками.
Якось, коли матір сиділа в оточенні дів та жон з Доріату та гаптувала золотом, до покою увійшов cano синдарських лучників Меретір, поштиво схилив коліно і щось доповів. Ми з братом не почули його слів, Ельросу вдалося розібрати лише – «посланники».
Посланники могли бути лише від князя Кірдана. Або від Орофера, князя Лаіквенді… Однак, мати чомусь побіліла, тоді встала і віддалилася у спочивальню у супроводі розхвильованих панянок.
Цікавість увійшла в наші душі, і ми з братом крадькома вибралися на галерею, де, як сказав Меретір, очікували посланники.
А подивитись було на що – посланники були близнюками. Як ми… Двоє високих рудоволосих воїнів, вбраних в чорний оксамит. Вони були вже не юними, але ми ніяк не могли визначити їхнього віку. Вік Ельфа – в його очах, а сірозелені очі близнюків були сповнені веселої насмішки. Вони стиха перемовлялися співуче і протягло. Я пізнав звуки квенья – цієї забороненої мови нас з Ельросом потиху навчав один з гітлумських Нолдор, лучник князя Фінгона, котрий єдиний зостався в живих з його прибічної дружини. Доки йому не запропонували відбути на Балар…
- О, поглянь-но, брате, - раптом мовив один з них, помітивши, як ми визираємо з дверцят, що вели у внутрішні покої, - близнята…
- Близнята-Нолдор, - сказав другий ледь здивовано, - невже тут ще зосталися гондолінці?
- Йдіть сюди, - покликав перший, - хто ви є?
- Я Ельронд, - мовив я, вибираючись зі свого прихистку. Страху я не відчував, до того ж на галереї була охорона, - а він – Ельрос.
- Ні, - хихикнув брат, - це я Ельронд, а він – Ельрос.
Рудоволосі близнюки засміялись молодо і дзвінко. Подібні жарти їм були не в дивину.
- Я Амрод, - сказав один з них, - Саме Амрод, а не Амрас. Не навпаки.
- Ні, це я – Амрод, - всміхнувся другий, - а він – Амрас.
- А вас не можна переплутати, - мовив я з великою долею зловтіхи.
- Ов, а то чому? – звів брову перший.
- Бо у вас волосся ріжного відтінку, - мовив я поважно, - і тому одразу видно, де Амрод, а де Амрас.
Руда коса першого близнюка і справді мала ледь помітний червонястий відтінок міді, а другий пишався яскраво-рудим волоссям, мов ясний вогонь.
- Піймали нас, Амрасе, - сказав перший з робленим жалем.
- Це тому, - посміхнувся Амрас, - що ти завжди хотів бути схожим на Найстаршого більше, ніж я. От Валар почули твої молитви, і твоє волосся потемніло.
Розмова ставала цікавою,і ми підійшли поближче.
- Якого ж ви роду, маленькі Нолдор? - поцікавився Амрод.
- Ми - Нолфінги, - відповів я з деякою гордістю, - сини Еаренділя, онука Тургона.
- О-ай, - сказав Амрод, - нащадки Туракано… Вам тут хоч дозволяють згадувати про це?
- Мама гніваються, - встрянув Ельрос, - тато б дозволяв, напевне.
- Князя Еаренділя нема у граді? – звів брови Амрас.
- Тато відплив на кораблі шукати шлях на Захід, - відповів я, - і ще не повернувся.
Близнюки перезирнулися, і Амрод мовив на квенья:
- Umea…
Він поліз до дорожньої шкіряної торбинки, що висіла у нього на поясі, і видобув звідтіля подобу дельфінчика, майстерно вирізаного з зеленого сяючого каменю.
- Це тобі, - мовив, вкладаючи мені камінця в долоню, - Нолфінгу…
Ельрос наприндив губенята. Амрас засміявся.
- О, ми знаємо… Знаємо… Не можна щось дарувати близнюкам одне на двох.
Зі своєї торбинки він дістав черепашку, вироблену з такого ж камінця. Черепашка м’яко світилася.
- Тримай, - поклав він її в долоню Ельросу, - на щастя…
- А вам… - несміливо спитав мій брат, - хіба не потрібно щастя?
- О, ми і так щасливчики, - посміхнувся Амрод.
- Бо руді, - додав його брат.
В цю хвилину на галереї з’явилася княгиня-мати. З численним почтом, в супроводі озброєної охорони… На її білій сукні переливалися самоцвіти Наугламиру… І той камінь… Сильмарил. Він не просто сяяв… Він співав… Якщо все живе народилося з музики, то цей камінь виспівало Божество.
- Геть від моїх дітей! – сказала княгиня. Вона хотіла вимовити це велично, однак її голос зірвався на майже людський вереск. Однак рудоволосі близнюки не посміхнулись. Вони дивились на камінь, тільки на камінь. Їхні ніжні обличчя раптово постаршали на сотні літ.
Мати вирвала з руки Ельроса черепашку і жбурнула її на підлогу. Ельрос заплакав… Він завжди плакав тихо, мов дощик.
- Ось хто завітав до нас, - вимовила княгиня, - княжичі-волоцюги… Де ви поділи свої землі?
- Ясна пані, - якнайчемніше відповів Амрод, - в останні літа ми не можемо пишатися перемогами, однак, дозвольте нагадати, що і ви перебуваєте тут з милості князя Кірдана, який віддав вам владу над цим містечком і побережжям довкола. Отже ми з вами рівні: ми є безземельними князями, а ви – княгинею без князівства.
У матері відняло мову. Амрас підморгнув брату і мовив на квенья:
- Найстарший пишався б тобою – відповідь була пречудовою.
- Найстарший мене уб’є, - тією ж мовою відповів його брат, - я погубив перемовини.
Свідками перемовин ми не були, бо до Зали Зібрань нас не пустили. Черепашку я віднайшов і віддав заплаканому брату…»
Ельронд розв’язав капшучка на поясі і вийняв звідти два оброблених камінчика. Іграшки, які Нолдор майстрували поміж битвами, аби було чим зайняти руки.
Нерданель взяла камінчики і притулила їх до обличчя. Через дві епохи, через простір і час вона відчула знайоме тепло долонь своїх найменшеньких, почула їхній дзвінкий сміх…
«Якщо я заплачу нині перед цим… Нолфінгом, то опісля помру від сорому. Він гарна особа, цей Ельронд, принаймні так здається, але моїх сліз мені б не пробачили ні Феанаро, ні сини.»
«Я, - продовжив Ельронд, дивлячись кудись убік, - знову пробрався на галерею саме тоді, коли посланники очікували на відповідь зібрання. Якби в Гаванях зосталися Нолдор з Гондоліну, можливо щось вирішилося інакше, однак доріатці в усьому підтримували свою княгиню, а Фалатрим… Останнім часом вони почувалися гостями у власному місті.
Я ховався в ніші, біля тих самих дверцят, що й першого разу. Близнюки мене помітили. Коли вони проходили повз мене, то призупинились, і Амрод вимовив стиха:
- Завтра, Нолфінгу, заховайся десь подалі разом з братом. Тут буде небезпечно.
- Ми не хочемо, щоб ви загинули від випадкової стріли, - додав Амрас.
Я відчув щось на зразок оsanwe – близнюки зазвичай відчувають інших близнюків сильніше, ніж просто собі Ельфів – але нічого не зрозумів, окрім тривоги, якою просякнуті були душі рудоволосих воїнів. Я не зрозумів, хто вони такі, бо уявляв собі Феанорінгів не інакше, як з кігтями та іклами. І не сказав нічого навіть Ельросу. Тим більше, що матір прийшла до жіночих покоїв задоволена і погідна і мовила:
- Вони не насміляться…
Але вони насмілились. Ще й як…»

@музыка: тиша

@настроение: Понеділок...

@темы: сильмовське, фанфік

---

Читальний зал

З приводу ПТСР - замітки для себе...
Читав давно, тому що маю лише електронний варіант... Однак - враження свої пам ятаю...
Те, що і досі критичний розбір книги йде - говорить про те, що хороша книга, за поганою не стали б так заморочуватись.
Зауваження, які запам ятались...
- Книга написана "за мотивами" - а отже не є самостійним твором... Сюжет і герої належать Толкіну...
Ну, належать... Зловредний Ноло одразу почав згадувати твори "за мотивами" -
"Магабгарата": Г. Л. Олді "Чорний баламут", М. Горностаєва "Син Сонця"
"Нібелунги": В. Хольбейн "Кільце Нібелунгів" "Помста Нібелунгів" "Амулет дракона"
"Слово про Ігорів похід": В. Малик "Черлені щити"
Біблія: Т. Манн "Йосиф та його брати, А. Купрін "Суламіфь", Л. Андрєєв "Іуда Іскаріот", Булгаков "Мастер і Маргарита" - "єрусалимські" розділи роману.
Звісно - і твори ці, і авторів не можна порівнювати, але є одна об єднуюча риса: книги створено за мотивами епосів ріжних народів. І сюжети і персонажі належать епосу.
"Сильмариліон" - це теж епос, хоча автор його нам відомий, на відміну від вищеназваних. Тому дивно було б, якби твори "за мотивами"не з являлися на світ...
- По фактурі роману - згадую своє перше враження: до світу, описаного в ПТСР можна доторкнутися. Речі, характери виписані так опукло, що, якби ця книга була картиною, вона б не вміщалася в рамі, а вимагала б тримірної проекції. Читав - як кіно дивився, не те, що епізоди перед очима програвав, звуки і запахи відчував...
Але саме це чомусь багатьом і не до вподоби... Занадто живою вийшла оповідь...
- По персонажам...
Берен... Ну-у теж, занадто живий і сильний хлопець, суміш Вільяма Воллеса з повстанцем УПА... Лається і не цурається жінок... Безоглядний у битві - до жорстокості... Мовляв - у Професора не так...
У Професора не так... Але ж це твір "за мотивами", а не дослівний переказ Сильму... У Професора Берен спочатку взагалі ельфом був... До того ж - ельфом-Нолдолі.
А тут - хлопчина, котрий чотири роки по лісах та схронах... До молодичок його тягне... Ну то й що - він же обітницю не приймав целібату дотримуватись.)))
Ну, а найбільше мені подобається, що цей Берен не лише про одруження з ельфійкою дбає, а й про визволення "ойчизни" - сиріч Дортоніону.
Одним словом - Берен з ПТСР імхо кращий за Берена з Сильму...
Фінрод сподобався... Якби тільки поменше довкола нього християнського містицизму. Він і без цього - героїчний ельф... Котрий дотримує слова за будь яку ціну...
Маедрос - занадто готичний... Як і обстановка в Гімрінгу...
Гілі-зброєносець гарний... Тільки його загибель якась невмотивована...
Лутіень... Ну тут і говорити нічого... Сила кохання, яке знищує всі перешкоди... Навіть Саурона...
Кросовер з ЧКА - тут якраз до мислі. Не просто собі орки якісь, а ідейні Темні... Лицарі Аст-ахе... Комсомольці... "Істребки"... Щастя і рівність вони Белеріанду принесли...
Коротше - повний укур на тему побудови щасливого життя десь на Тернопільщині 40-х років минулого століття...
Цікаво, що якось ніхто не помітив певних збігів... Може тому, що критики "не з нашого села"
Рабство в Белеріанді - єдиний серйозний прокол... Не могло такого бути - не вастаки ж якісь там, а ельфійські вихованці... Для мешканців Белеріанду рабство мусили напряму асоціюватись з Ангбандом, з усіма наслідками... Себто - це від ворога, а оскільки ворогом є фактично Сатана, то...
Не зрозумів - для чого шифрування під Берена Белгаріона... Мені здається, що зайве воно...
Книги - до речі - навіть в руках не тримав... І в продажу не бачив.

@музыка: нема

@настроение: Спогади...

@темы: літературне

---

Для гарного настрою...

Люблю цю річ - щоразу під столом від сміху.. Тому притягнув сюди, щоб довго не шукати по Яндексу.
Не можу - Котляревський відпочиває... Ржу-ні-магу...


Ольга Брильова

Фінголфінеїда

сміятись тут

Отам в тіні Фінголфін стояв,
Де зроду сонця не було.
Моргота викликав до бою,
Сурмив у рога, аж гуло.
У синім бархатнім жупані,
Та у сріблястому сап'яні,
В шовковій шапці голубій.
"А ну," - кричав - "валарський бранцю,
Лайдаче, хлопе, голодранцю!
Ставай до мене на двобій!"
"Чи шмаровоз ти, чи каліка -
Од мене ся ховаєш так?
Чи ти таки дурний базіка,
Що ходиш п'ятами, мов рак?
Виходь! Згадаю тобі тата,
І хоч поганого, а брата,
Бодай ти світу не діждав!
Зверну на сторону щелепу,
Засуну голову у гепу,
Шоб ніс із пуза виглядав!"
Моргот сидів і мовчки слухав
Фінголфін як його карта.
Такої він на власні вуха
Уперше чув за всі літа.
Ельфійська лайка все лунала,
І стеля од сурми дрижала,
Але Моргот усе сидів.
Немов вагався та барився
Іти до бою не квапився,
Бо, скажем чесно, перебздів.
Але, щоб виду не казати,
Що до усрачки налякавсь,
Почав отак одповідати:
"А звідки цей до мене взявсь?
Хто він такий, що репетує?
Чи він задурно так жартує,
Чи хоче смерті скуштувать?
Хай начувається - бо дуну,
То й улетить, а якщо плюну,
То довго буде випливать".
Фінголфін так на це одвітив:
"Покинь порожні балачки!
Виходь до мене, як не знітивсь,
На шаблі, чи навкулачки!
Покинь ховатися у хаті!
Твої отамани пихаті
Тобі ж у пику наплюють,
Нащо їм гетьман боязливий,
Дурний, тупий та балакливий -
Вони другого оберуть!"
Побачивши, що тут не жарти,
Моргот донизу з печі зліз,
Хильнув для храбрості дві кварти,
Зняв капці і в чоботи вліз.
До п'ят у панциря затягся
(Бо, бач, поранитись боявся),
Увесь був чорний, мов казан,
Взяв здоровеннеє ковадло,
Напнув на плечі простирадло -
Зробився страшний, як кажан.
Хотів Фінголфіна злякати,
Щоб той собі перетрусивсь,
Скоріше сам намазав п'яти
І зовсім з Морготом не бивсь,
Але напав не на такого -
А на хороброго й зацного,
Мов Наливайко чи Богун.
Бо він, побачив як Моргота,
То закричав: "Агов, сволота!
А ну, мерщій до мене бздун!"
Моргот його ковадлом свиснув,
Хотів по шию в землю вбить,
Аж камінь вниз на милю тріснув -
Так те могло ковадло бить,
Але Фінголфін швидко плигав,
Крутився там, неначе дзига -
Бо був таки справний козак -
І так із шаблею вправлявся,
Що, де Моргота діставався,
Там сік його на дрібен мак.
Той бугаєм ревів от болю,
Ковадлом гупав тут і там,
Ганяв Фінголфіна по полю,
Проте ні разу не дістав,
Але Фінголфін вже стомився,
Не так вже справно там носився,
І раз по раз слабкіше бив.
Моргот же, втому розпізнавши,
І тричи ельфа наздогнавши,
Щитом по ньому зацідив.
Фінголфін зводився на ноги,
Моргот же з нього насміхавсь:
"Кого ти викликав, убогий?
На кого, дурнику, піднявсь?
Хоч сто разів мене пораниш -
А все ж до серця не дістанеш,
Бо я - безсмертний, я з Валар!
Тебе ж, хвалько, приб'ю, як щура,
Напну опудало із шкури,
Поставлю вдома на дзигар!"
Ельфійський гетьман не сварився -
За нього меч відповідав:
Але зненацька він згубився -
Ногою в яму бо вгадав.
Упав, не встиг і підвестися -
Моргот до нього підступився,
Як до Богдана кримський хан.
Хотів ногою наступити,
І разом ельфа роздавити,
Мов він не гетьман, а тарган.
Отут життя його скінчилось,
Як і з отцем його було,
Душа на небо нарядилась,
Додолу тіло полягло,
Але, до того як сконати,
Він зміг іще меча здійняти,
Морготу ногу проштрикнув.
І, хоч Моргот його розчавив,
Але й себе навік поранив,
І вив із болю - аж схрипнув. (с)

А це мені подарувала одна мила леді - вона думала, що я ображуся

кошмарик тут

@музыка: нема

@настроение: Я - ельф 80-го левела )))

@темы: сильмовське, білочки

---

Скандинав, однак...

Пойти узнать, где Вы жили в прошлой жизни: uborshizzza.livejournal.com/755990.html



Ой, щира правда... Де моя бойова сокира? ))) Я навіть знаю, ХТО став би першою жертвою...

@музыка: "Арія" - все підряд

@настроение: прокачується

@темы: тести

---

Докаркався... )))

</tabl

Итак, скорее всего, вы - ... Ворон...

В западноевропейской традиции Ворон — птица, связанная с негативной символикой, но в остальном мире — весьма почитаемая. Вороны неоднозначны: они могут быть и добрыми и злыми. Вороны, как правило, умные, мудрые существа, способные думать и понимать. К ним часто обращаются за советами, у Воронов хорошо развито «шестое чувство». Ворон — символ могущества и власти. Вороны — хорошие проводники по дорогам жизни. Эти существа часто бывают мрачными и часто впадают в задумчивость, но редко отчаиваются. В них всегда живет надежда и своим близким они тоже, как правило, несут надежду, указывая им путь, помогая. Недостаток — Вороны часто бывают одиночками, на которых окружающие косо смотрят. Но Вороны поступают правильно, когда не придают этому слишком большого значения.

Пройти тест

@музыка: кельтика

@настроение: відпочиваю

@темы: тести

---

Маглор з Келегормом розшукують Маедроса...

Це після отих перемовин... Не вір Темним - обдурять....


«Маглор и Келегорм» на Яндекс.Фотках

@музыка: нема

@настроение: відповідне

@темы: сильмовське

---

Читальний зал

І ще до теми - Міямото Мусасі та його доба.

Книга П яти Кілець...

lib.ru/DO/m6m.txt - читати тут...

О жизни Миямото Мусаси

Синмен Мусаси-но-Ками Фудзивара-но-Генсин, более
известный как Миямото Мусаси, родился в деревне Миямото в
провинции Миасака в 1584 году. "Мусаси" -- это название
местности к юго-западу от Токио, а обращение "но-Ками" отмечает
благородное происхождение носителя имени, "Фудзивара" же --
одна из самых знатных фамилий Японии, имеющая более чем
тысячелетнюю историю. Предками Мусаси были члены ветви сильного
клана Харима на Кюсю, южном японском острове. Хирада Секан,
его дед, служил у Синмен Ига-но-Ками Судешиги, владельца замка
Такеяма. Князь высоко ценил Хираду и выдал за него свою дочь.
Когда Мусаси было семь лет, его отец, Мунисай, то ли
умер, то ли оставил семью. Вскоре умерла и мать, и малолетний
Бен-но-Суке, как в детстве звали Мусаси, остался на попечении
своего дяди по матери, который был монахом. В раздираемой
усобицами стране ребенок рос отнюдь не беззащитной сиротинкой.
Мальчуган очень скоро превратился в грубого подростка, волевого
и крупного для своего возраста. Неизвестно, привлекал ли его к
занятиям Кендо дядя, или Мусаси привела к ним агрессивная
натура, но известно, что он убил человека, когда ему было всего
тринадцать лет. Его противником оказался Арима Кихей, самурай
из школы воинских искусств Синто-рю, искусный во владении мечом
и копьем. Мальчик швырнул его на землю и ударил палкой по
голове, когда тот попытался подняться. Кихей умер,
захлебываясь кровью.
Следующий бой Мусаси состоялся, когда ему было
шестнадцать лет. Он нанес поражение прославленному бойцу
Тадасима Акиме. Примерно в это же время юноша покидает дом и
отправляется в "воинские скитания", совершая "паломничество
самурая". Забегая вперед, скажем, что на протяжении своего
жизненного пути Мусаси вышел победителем в огромном количестве
поединков и участвовал в шести войнах, пока, наконец, в
возрасте пятидесяти лет не утихомирился и не занялся
подведением итогов.
Надо сказать, что во все века множество ронинов бродило
по Японии в подобных странствиях. Кто-то путешествовал, как
Мусаси, в одиночку, кто-то в сопровождении товарищей, как,
например, знаменитый фехтовальщик XVI века Цукахара Бокуден,
имевший свиту в сотню человек.
Последнюю часть жизни Мусаси проводит вдали от общества,
посвятив себя поискам просветления на Пути меча. Озабоченный
лишь совершенствованием своего мастерства, мастер боя живет в
совершенно нечеловеческих условиях, мокрый от дождей,
продуваемый ветром, не причесываясь, не глядя на женщин, не
занимаясь ничем, кроме оттачивания боевого искусства. Говорят,
он в то время никогда не принимал ванны, чтобы не быть
застигнутым врасплох без оружия, и приобрел дикий и жутковатый
вид.
Впрочем, до этих дней еще далеко. Пока же молодой Мусаси
вступает в ряды армии Асикага, чтобы сражаться против грозного
Иэясу. Он переживает ужасные дни поражения, когда в кровавой
бойне гибнет около семидесяти тысяч человек, и счастливо
избегает смерти от руки преследователей.
В столицу Японии, Киото, Мусаси является, когда ему
исполняется двадцать один год. Здесь разворачивается его борьба
против семьи Йошиоки. Несколько поколений фамилии Йошиоки были
наставниками фехтования при доме Асикага. Позже, когда
Токугава запретил им преподавать Кендо, члены этой семьи стали
красильщиками и занимаются этим ремеслом по сей день.
Короче говоря, некогда Мунисай, отец Мусаси, был
приглашен в Киото сегуном Асикага Йошиоки. Мунисай был умелым
фехтовальщиком и специалистом по "джитте", стальной дубинке с
крюком для захвата лезвия меча. История повествует, что Мунисай
сразился с тремя Йошиока, но выиграл только в двух схватках,
что, возможно, и стало причиной ненависти Мусаси к этой семье.
Йошиока Сейдзиро, глава семьи, был приглашен первым за
городскую черту. Сейдзиро бился настоящим мечом, Мусаси --
деревянным. Мусаси опрокинул Сейдзиро яростным натиском и
зверски лупил его, лежащего на земле. Слуги отнесли хозяина
домой, где он от стыда отрезал свой самурайский узел волос на
макушке.
Мусаси не уезжал из столицы, его присутствие раздражало
Йошиоки. Второй брат Сейдзиро, Денсичиро, вызвал Мусаси на
дуэль. Юноша беззаботно опоздал к назначенному часу, но.
наконец объявившись, уже через несколько секунд после начала
схватки разбил череп своего противника одним ударом деревянного
меча. Денсичиро упал замертво. Семейство послало Мусаси еще
один вызов -- от лица юного сына Сейдзиро, Хансичиро, лучшего
фехтовальщика в семье. Несмотря на такие способности,
Хансичиро был еще подростком, ему еще не исполнилось и двадцати
лет. Схватка должна была состояться в сосновой роще,
прилегающей к рисовому полю. На этот раз Мусаси прибыл на место
задолго до назначенного времени и спрятался, поджидая
противника. Молодой Йошиока появился в полном боевом
снаряжении, в сопровождении хорошо вооруженных слуг, с твердым
намерением разделаться с врагом семьи. Мусаси ждал, скрытый
тенью до тех пор, пока все не решили, что он испугался и
покинул Киото. Тогда Мусаси неожиданно выскочил из укрытия и
зарубил противника. Быстро, действуя двумя мечами, он пробился
сквозь толпу слуг и исчез.
После этого жуткого эпизода Мусаси долго путешествовал по
всей Японии, став легендой еще при жизни. Мы находим упоминание
его имени и рассказы о его подвигах в хрониках, дневниках, в
надписях на монументах и в народной памяти от Токио до Кюсю. Он
провел более шестидесяти схваток еще до того, как ему
исполнилось двадцать девять лет, и во всех вышел победителем.
Самые ранние описания этих поединков содержатся в "Нитен Ки",
"Хрониках Двух Небес", которые составлены его учениками
поколение спустя после его смерти.
В 1605 году Мусаси посетил храм Ходзоин на юге столицы.
Здесь у него состоялась схватка с Оку Ходзоин, учеником
дзенского монаха Хоин Иней секты Нитирен. Монах был мастером
копья, но не шел ни в какое сравнение с Мусаси, который дважды
опрокинул его ударами короткого деревянного меча. Мусаси
остался в храме на некоторое время, изучая новую для него
технику фехтования и наслаждаясь беседами с монахами. До
сегодняшнего дня сохранились наставления для упражнений с
копьем, практикуемые монахами Ходзоина. Интересно, что в
древности слово "осе" ("ошо"), означающее сейчас "священник"
("монах"), понималось как "учитель фехтования копьем". Хоин
Иней был учеником Идзуми Мусаси-но-Ками, мастера Кендо Синто.
Этот монах особенно хорошо дрался пожарными баграми с
наконечниками в виде скрещенных лезвий, хранившимися под
карнизами храма.
Когда Мусаси путешествовал по провинции Ига, он
встретился в поединке с искусным бойцом, владевшим серпом на
цепи по имени Сисидо Байкин. Сисидо взмахнул цепью, Мусаси
выхватил кинжал и пронзил его грудь. Наблюдавшие за схваткой
ученики кинулись было на Мусаси, но он разогнал их прочь.
В Эдо боец по имени Мусо Гоносуке навестил Мусаси,
предлагая дуэль. Мусаси строгал деревяшку для лука и в ответ на
просьбу Гоносуке встал, объявив, что использует заготовку в
качестве меча. Гоносуке провел яростную атаку, но Мусаси,
отмахнувшись, пошел прямо на него и нанес ему удар по голове.
Гоносуке упал.
В провинции Идзумо Мусаси навестил князя Мацудайра,
попросив разрешения схватиться с самым сильным его
фехтовальщиком. В Идзумо было много искусных бойцов. Против
мастера выставили человека, дравшегося восьмигранным деревянным
шестом. Схватка состоялась в саду библиотеки. Ударами
деревянных мечей Мусаси загнал самурая на ступени веранды и
молниеносно атаковал его в лицо, а когда противник отшатнулся,
раздробил ему обе кисти.
К удивлению собравшихся, князь попросил Мусаси сразиться
с ним. Мусаси оттеснил князя на террасу и, когда тот ринулся в
ответную атаку, Мусаси ударом "огня и камня" сломал его меч.
Князь поклонился в знак поражения, и Мусаси на некоторое время
остался у него в качестве учителя боя.
Самый известный поединок Мусаси состоялся в 17-й год эры
Кейте, в 1612 году, когда он находился в Огуре, городке
провинции Бунзен. Его противником был Сасаки Кодзиро, молодой
человек, разработавший изумительную технику фехтования,
известную как "Цубаме-гаеси", или "пируэт ласточки",
вдохновленный движением хвоста ласточки в полете. Кодзиро
содержал князь провинции, Хосокава Тадаоки. Мусаси обратился к
Тадаоки за разрешением сразиться с Кодзиро через одного из
самураев Хосокавы, некоего Нагаока Сато Окинага, бывшего
некогда учеником отца Мусаси. Разрешение было дано.
Поединок назначили на восемь часов следующего утра.
Местом его проведения должен был стать остров в нескольких
милях от Огуры. В ту же ночь Мусаси покинул свое жилище и
отправился пировать в дом Кобаяси Таро Дзаэмона. Это не прошло
незамеченным. Пронесся слух, что в страхе перед филигранной
техникой Кодзиро Мусаси бежал.
Действительно, на следующее утро Мусаси не явился на
место схватки к назначенному часу. В дом Кобаяси отправили
гонца. Мусаси с трудом добудились. Он встал, выпил воду из
тазика для умывания и взгромоздился в лодку. Пока Сато Окинага
греб к месту дуэли, Мусаси подвязал бумажными лентами рукава
кимоно и выстрогал подобие меча из запасного весла. Проделав
это, он прилег отдохнуть.
Лодка причалила к берегу. Кодзиро и его секунданты были
поражены видом Мусаси. С растрепанными волосами, кое-как
перехваченными полотенцем, он выскочил из лодки и, размахивая
обрубком весла, бросился к противнику. Кодзиро обнажил меч --
изумительный клинок работы Нагамицу из Бидзена -- и отбросил
ножны. "Тебе они больше не понадобятся", -- кивнул Мусаси,
устремляясь вперед.
Кодзиро сделал выпад, Мусаси рванулся в сторону и опустил
весло на голову врага. Когда Кодзиро падал, его меч задел
полотенце на голове Мусаси и рассек пояс его широких штанов.
Поняв, что с противником покончено, Мусаси поклонился онемевшим
секундантам и, сверкая задницей, направился к лодке. Некоторые
источники утверждают, что, убив Кодзиро, Мусаси отбросил весло,
сделал несколько резвых прыжков, выхватил боевые мечи и с
криком замахал ими над поверженным противником.
Примерно в это время Мусаси совершенно перестал
использовать в поединках настоящие клинки. Он сделался
непобедимым и с этого момента посвятил себя поискам
совершенного понимания Пути Кендо.
В 1614 и 1615 годах мастер воспользовался случаем снова
испытать себя в боевых условиях. Иэясу осадил замок Осака, где
собрались поднявшие мятеж сторонники семьи Асикага. Мусаси
присоединился к войскам Токугавы в зимнюю и летнюю кампанию,
сражаясь теперь против тех, за кого бился в молодости при
Сэки-га-Хара.
Согласно его собственным писаниям, Мусаси пришел к
пониманию стратегии боя, когда ему было пятьдесят или пятьдесят
один, в 1634 году. Он вместе со своим приемным сыном Иори,
беспризорником, подобранным во время путешествия в провинции
Дэва, осел в Огуре. С тех пор Мусаси больше не покидал остров
Кюсю. В те времена замком Кумамото, центром провинции Хиго,
владела семья Хосокава. Князем провинции Бунзен был Огасавара.
Иори пошел на службу к Огасавара Тададзане и в качестве
капитана армии Тададзане сражался с христианами во время
восстания Симавары в 1638 году, когда Мусаси было около
пятидесяти пяти. Князья южных провинций всегда стояли против
власти Токугава и выступали зачинщиками интриг с иностранцами и
японцами- христианами. Мусаси находился в составе военного
совета при Симавары, где была учинена бойня над христианами.
После этого Иэясу закрыл японские порты для иноземцев, и это
положение просуществовало более двух веков.
После шести лет жизни в Огуре Мусаси был приглашен к
Тюри, владельцу замка Кумамото, родственнику Хокасавы. Он
провел у князя несколько лет, занимаясь живописью и обучением
самураев влиятельного феодала. В 1643 году мастер меча стал
отшельником, удалившись в пещеру под названием "Рейгендо". Там
он написал книгу "Го Рин Но Се", посвященную любимому ученику
Тэруо Нобуюки. Через несколько дней после окончания труда 19
мая 1645 года Мусаси умер.
Мусаси известен в Японии как "Кенсей", то есть "Святой
Меча". "Го Рин Но Се" стоит в начале любой библиографии по
Кендо, являясь уникальной книгой, освещающей как вопросы
стратегии военных действий, так и методы одиночного поединка.
Она не является диссертацией по военному делу, она, по словам
самого Мусаси, всего лишь "руководство для мужчин, которые
хотят научиться искусству стратегии", но ее содержание всегда
находится за пределами понимания ученика. Чем больше читаешь
эту книгу, тем больше находишь на ее страницах. Это завещание
Мусаси, ключ к пути, по которому он шел. Ему еще не было
тридцати, когда он стал непобедимым бойцом, но не осел и не
основал школу, переполненный сознанием успеха, а с удвоенным
усердием погрузился в дальнейший поиск. Даже к концу своих дней
мастер презирал роскошную жизнь и два года прожил в горной
пещере, погруженный в глубокое самосозерцание. Поведение этого
бесстрашного и упрямого человека было несомненно скромным и
искренним.
Мусаси писал: "Когда обретаешь Путь Стратегии, нет
ничего, чего ты не смог бы понять", и еще: "Ты будешь видеть
Путь во всем". Действительно, сам он стал мастером во всем. Он
создал замечательные работы живописи тушью, быть может, более
ценимые японцами, чем любые другие произведения этого жанра. В
его картинах -- бакланы, цапли, синтоистский бог Хотей,
драконы, цветы и птицы, птица на высохшем дереве, Дарума
(Бодхидхарма) и многое другое. Мусаси стал искусным
каллиграфом, свидетельство чему -- его произведение "Сэнки"
("воинственный дух"). В одной из частных коллекций находится
маленькая деревянная статуэтка, изображающая буддийского
святого Фудо Миоо, руки мастера боя. Недавно утеряна его
скульптура Каннон. Мусаси создал ряд произведений из металла и
основал школу изготовителей гард для мечей. Считается, что он
являлся автором бесчисленных поэм и песен. Ни одна из них, к
сожалению, не сохранилась. Рассказывают также, что сегун Иемицу
специально заказывал Мусаси писать восход солнца над замком
Эдо.
На его картинах часто стоит печать "Мусаси" или
псевдоним, "Нитэн". "Нитэн" означает "Два неба", что порой
связывается со стойкой воина, воздевшего два меча над головой.
Мусаси является основателем школы фехтования, известной как
"Нитэн рю", или "Энмей рю" ("чистый круг").
Мусаси писал: "Изучи Пути всех профессий". Сам он именно
так и поступал. Он перенимал жизненный опыт не только
знаменитых мастеров меча, но и монахов, стратегов, художников и
ремесленников, стараясь расширить свои познания.
Мусаси писал о различных аспектах Кендо так, что новичок
мог изучать его текст на основе своего багажа, а мастер Кендо
находил в тех же самых словах более высокий уровень знаний.
Текст труда приложим не только к военной стратегии, но к любой
ситуации, где требуется тактика. Японские бизнесмены и сейчас
используют "Го Рин Но Се" как руководство по деловой практике,
проводя кампании сбыта как военные операции, используя те же
энергичные методы. Точно так же, как Мусаси казался безмерно
жестоким человеком, преследуя на деле высокий идеал,
большинству людей успешный бизнес непременно кажется
бессовестным,
Так что учение Мусаси актуально в XX веке так же, как на
средневековом поле битвы, и приложимо не только к японцам, но
ко всем расам и народам. Думаю, что его дух можно выразить
двумя словами: скромность и упорный труд.

@музыка: Японська флейта

@настроение: те саме))

@темы: Японія, літературне

---

Читальний зал

Ейдзі Йосікава
"Мусасі"

Чудовий твір - роман-біографія великого японського воїна.
Міямото Мусасі прославився тим, що розробив нову техніку бою двома мечами. Він написав трактат "Книга П яти Кілець", котра на довгі роки стала посібником для самураїв.
Сам відважний воїн довго шукав свій шлях - життя Мусасі було перш за все перемогою над самим собою.
Книга оповідає, як з юнака, котрий був нестриманим і жорстоким, вийшов холоднокровний і виважений воїн. Мусасі виховав себе сам - хоча поштовх у вихованні свого духу він отримав за традицією від монаха-наставника.
Тепер про сам роман...
Чисто японський стиль - оповідь в основному сконцентрована довкола судьбоносних поєдинків, котрі і визначають подальшу долю Мусасі.
Любовна лінія - теж характерна для японського стилю: воїн неначе втікає від своєї коханої і від самого кохання, боячись, що воно буде його відволікати від медитацій і вправ.
Прикладом правильності обраного Мусасі шляху є доля Матахачі - земляка і антагоніста Мусасі, котрий задля кохання загубив своє життя.
Неймовірно чудовий образ матері Матахачі, самурайської вдови, котра переслідує Мусасі, бо вважає його винним в образі чести її родини.
Бабуся, котра викликає на двобій молодого самурая - це щось... Народ же ( і сам Мусасі теж) шанують стару за вірність принципам бусідо, хоча бабця є злобною і доволі підлою.
Оцу, кохана Мусасі, - класичний образ японки давніх часів: вірність, незважаючи ні на що. При чому - цю вірність сам Мусасі так до кінця і не оцінив.
Роман написано в славетній холоднуватій японській манері - коли про найжахливіші речі оповідається холодно і відсторонено.
Цікаві епізоди, де Мусасі є оборонцем і захисником селянства від розбишак та невигідних природніх умов. Змусивши неродюче поле плодоносити, вибудувавши дамбу для захисту від повеней, Мусасі довів селянам, що неможливого немає. За це в селищі почали шанувати великого воїна як святого.
Описи поєдинків і битв пречудові...
Ейдзі Йосікава є автором ще двох романів "Честь самурая" та "Історія Хейко", теж присвячених видатним особам японського середньовіччя.

@музыка: Японська флейта

@настроение: медитативне

@темы: Японія, літературне

---

Феанаро - білий і пухнастий )))

Феанаро любить своїх братиків...





І свого Майтімо...

@музыка: Манфредіні. Дуже тихо

@настроение: прокачується)))

@темы: сильмовське, білочки

---

Післясвяткове...

Більше так не буду... В сенсі - напиватись в компанії монітора... Добре, що хоч запис закрив...

Все - я тверезий, я веселий, я щасливий... І жодної тобі меланхолії )))







AUTA I LOME

@музыка: Ноло працює без плеєра... На знак покути за вчорашнє

@настроение: Підняв до 80-го левела )))

@темы: особисте

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра