Цитата

Мудрість в тому, щоб мислити з песимізмом, а діяти з оптимізмом.

Г.Гессе

@музыка: тиша, тільки тиша

@настроение: спати час

@темы: літературне

---

Дивовижний вірш

16.04.2007 в 14:40

Пишет  Oscuro Libre:

Очередной перевод...
Увы, автора оригинала не знаю...

ми з тобою пропащі мій янголе так повелося
нам на двох півдуші і засніжене смутком волосся
райських яблук оскома і втома як вершник на карку
пів вірша пів цілунку пів чашки гіркої заварки
нам нечасто щастить - недарма як подумати краще
ми з тобою пропащі мій янголе зовсім пропащі
ми не вміємо бити у спину й брехати у вічі
і для нас кожен день - тільки бій невблаганний і вічний
ми блукальці одвіку. ми гнані завжди й звідусюди
нам лишилися вірші і прагнення кави і чуда.
розтривожена пам*ять і сни божевільно-крилаті.
боленосність любові. і присмак отрути по страті...

...а із наших очниць проростають триперстями квіти
ми пропали зі світу з тобою. а світ не помітив.
__________________________________________________

Мы с тобою пропащие, ангел мой, так уж сложилось.
На двоих - полдуши, наши волосы грусть заснежила.
Терпок вкус райских яблок, и всадник-усталость нас гонит.
Пополам поцелуй и строка, горький чай согревает ладони.
Нам нечасто везёт, как подумать - и не с чего чаще:
Мы с тобою пропащие вовсе, мой ангел пропащий.
Мы не бьём со спины и не лжём под доверчивым взглядом.
И для нас каждый день - только бой, без конца и пощады.
Мы скитальцы извечно, нас гонят везде и повсюду.
Нам остались стихи и желание кофе и чуда.
Растревожена память, и грёзы безумно-крылаты.
Мы любовью больны - и казним себя ядом утраты.

...а из наших глазниц к небу тянутся пальцы соцветий.
Мы с тобою пропали из мира - а мир не заметил...

UPDATE. Автор нашёлся. Это - Таирни.

@музыка: нема

@настроение: ліричне

@темы: поезія

---

Самодержець Белеріанду

Тінгол - як об'єкт психоаналізу

Оскільки мені закидають те що я не люблю цей персонаж, довелося згадати свою погану звичку проводити психоаналіз ельфійських лордів. Щоправда - до цього я аналізував лише нолдор. Але ж треба щось оповісти і про синдар.
На мою думку - образ Ельве Тінгола найбільш вдалий у всьому Сильмарилліоні. Тому що показаний у розвитку - зазвичай ельфійські лорди не змінюються за все своє довге життя. Феанаро гине Вогняним Духом, Фінгон гине Відважним, те, що Фінголфін викликав Моргота на поєдинок особливо не дивує, Фінрод був і залишається мудрим, Маедрос...
От хіба що Маедрос трохи змінився за час життя у Белеріанді, але про Маедроса буде колись окрема розмова. І Тургон, про якого розмова вже була. Але не так яскраво, як Тінгол.
Вперше ми зустрічаємось з Ельве Сінголло під час зустрічі ельфів з Ороме. Саме він, а не Ольве, є посланником до Валінору від народу телері. Його обрав Ороме - як Інгве та Фінве. А отже - цікавий штришок - Ельве був у Валмарі, бачив світло Двох Дерев і всю потугу Валар.
Опісля повернення Ельве веде народ телері до моря - на переправу. Оскільки народ телері найбільш числений, то володарів у нього було два: Ельве та брат його Ольве.
Окрім того - і це важливо - у цих ельфів був ще один брат, Ельмо, котрий мав сина Галадона, та онуків Галатиля і Келеборна.
Отже - телері марширують до переправи. По дорозі частина їх, втомившись від довгого шляху, махнула на все рукою і, під командою неякого Ленве відділилася від походу. Сказано, що Ленве цей був "з народу Ольве", а отже брати в дорозі уже якимось чином поділили командування.
Ельве сповнений бажання рухатись далі - він бачив Валінор, вражений побаченим і є другом Фінве. Настільки щирим другом, що "не бажає відділятися від нолдор". Цю фразу з Сильму варто запам'ятати на майбутнє.
Однак - трапляється несподіванка. Ельве часто навідував свого друга Фінве, і ось під час однієї такої мандрівки до його табору зустрічає майе Меліан.
Кохання вразило чуйного синда в саме серце. Тим часом, доки він слухав солов'їні співи та співи самої Меліан, його народ обшукався за володарем. Зрештою, команду прийняв на себе Ольве, а Ельмо, очевидно,зостався відшукувати братця - бо далі ми бачимо його у Доріаті. Не зовсім зрозуміло, чому не захотіла повернутись додому Меліан, але позосталі у Белеріанді телері радо зустріли свого короля, котрого весь час розшукували, а для Ельве нині все світло Аману було в очах Меліан.
Цікаво, що про дружбу з Фінве нині вже не йде і мови. То жити одне без одного не могли, а тепер усе забуто. В принципі - це характерно для безтямно закоханих.
Під час затишшя у Белеріанді Ельве, або Елу Тінгола визнали володарем усіх ельфів Белеріанду. У той самий час народилась і Лутіень. Тінгол "відкрив для себе" народ гномів, і - за порадою Меліан - запросив їх на будівництво Менегроту. Окрім будівництва столиці Ельве запасався озброєнням. Ковальству і виробництву зброї синдар навчились у тих же гномів.
Тим часом Мелькор утік з Валінору і оселився в Ангбанді. Синдар і раніше мали сутички з орками - власне тим і пояснювався їхній союз з гномами - але тут були вже не сутички - почалася війна.
Зібрати все військо докупи Тінгол не встиг - видимо бойові дії почалися раптово. Одну битву він виграв, однак при тому загинув цілий загін нандор під проводом сина Ленве Денетора. Озброїти оссіріандських лаїквенді або не встигли, або не було чим - і оссиріандці опинилися легкоозброєними проти закутих у залізо орочих загонів. До того ж орки розтяли Белеріанд навпіл і відтіснили Кірдана на побережжя.
В цих обставинах королівська пара приймає важливе рішення. Меліан оточила певну територію чарами, прорвати які міг лише сильніший за майе. Розпочався доріатський період.
"Людину псує влада" - говоримо ми. Ну а ельфів псує безпека.
Влада у ельдар - як було неодноразово відмічено у дискусіях, напівдемократична. Феанаро, котрий радився тільки з собою (посидів, подумав, послав дружину здобувати кораблі) - це радше виняток, ніж правило. Зазвичай, ельфійські королі і лорди скликали наради і віча, а їхні піддані цілком могли короля і не послухати.
Те, що багацько ельфів Белеріанду жили не в Доріаті, а навіть в такому небезпечному місці, як Мітрім, або просто блукали лісами, наражаючись на небезпеку, говорить про те, що безпека під рукою Сінголло здавалась їм не дуже підходящим варіантом. Звичайно, можна сказати, що Доріат не гумовий, всіх не вмістить. Але - хто хотів, той вмістився, наприклад вождь нандор Ітільбор та його син Саерос. І перенаселення у зачарованному лісі явно не було.
Але чого ж синдар та інші аварі не поспішали укритись за Завісою?
Наступне явлення Тінгола - вже після приходу нолдор. Фінголфін - не Феанаро, він посилає до Доріату Ангарато, родича Ельве по телерійській лінії. По нолдорській же лінії - Анаграто нащадок Фінве, друга Тінгола.
І ось реакція Тінгола на прибулих - Тінгол не зрадів прибуттю нолдорських принців. Сам він уже не володів землями Белеріанду, у його владі був лише оточений чарами Доріат. Але Ельве задавила жаба - він бо розумів, що нолдор займуть небезпечні спорожнілі території і стануть їх обживати.
Цікава фраза - "Мудрий завдяки мудрості Меліан, Тінгол не вірив що стримання Моргота буде тривалим" Авжеж - нехай дурні воюють, жити у спокої набагато краще. Однак задля спокою доводиться поступатись територіями.
Відповідь Ельве посланнику варта цитування.
"Ось що перекажеш від мого імені тим, хто вирядив тебе (ні звертання по імені, ні якогось титулу, а Ангарато все ж таки не хлопець з вулиці). Нолдорам вільно жити у Хітлумі, й на узвишшях Дортоніону й на порожніх землях на схід від Доріату, проте в інших землях мешкає мій народ, і я не терпітиму, щоб обмежували його свободу, а чи витісняли з власних земель (на той час сірі ельфи Мітриму, фалатрім Кірдана та лаїквенді були вже абсолютно незалежними від Доріату і мало на нього зважали. Та і як Тінгол міг щось заборонити прибульцям, сидячи за Завісою?) Отож, вашим принцам із Заходу слід стежити за своїм поводженням, бо Володар Белеріанду - я (сильно сказано, однак).
Одним словом - за період життя за Завісою друг Фінве і ніжний закоханець Меліан перетворився на самодержця Белеріандського. Претензії Тінгола тим смішніші, що він не в стані захистити Белеріанд, але умови ставить і говорить так пихато, що одних нолдорських лордів пробиває на злість, а других на сміх. Найкраще висказався Маедрос - "Тінгол подарував нам землі, йому непідвладні. Тож нехай королює у Доріаті і радіє з того, що сусідить з синами Фінве, а не з Морготовими орками, яких ми тут застали".
Втім - своїх родичів по лінії Ольве Тінгол приймає охоче. Однак - що найцікавіше - він жодного разу не побажав побачити Нолофінве, сина свого давнього друга. Неначе дружби з Фінве і не було в його житті. Навть на уряджений Нолофінве Мерет Адертад він прислав Маблунга і Даерона, а не прибув сам. Не царське це діло - по святах їздити. А міг би хоча б глянути на сина Фінве, розпитати про життя друга. Навіть про вбивство Фінве Артаніс оповідає не йому, а Меліан.
Коли до Доріату доходять чутки про Альквалонде, Тінгол влаштовує трохи не судилище над Фінродом, котрий ні в чому не винен. Дізнавшися ж правди - вживає виверту, який я називаю не інакше, як "бабським". Замість того, щоб або вигнати родичів під три чорти і розірвати з нолдор усі стосунки, або пробачити принаймні тих, хто в братовбивстві участі не приймав, Тінгол забороняє говорити на квенья, створюючи тим самим напругу між нолдор та синдар: "і відтоді в цілому Белеріанді нолдорською мовою гребували, а тих, хто розмовляв нею, уникали" Як при тому нолдор нікого не понівечили - я,чесно кажучи, не знаю. Напевне - вони зовсім не такі були агресивні, як про них думають їхні поклонники.
Однак - синдар і решта аварі, котрі жили поза Поясом, може й не дуже зважали на накази Тінгола. Однак у Доріаті його накази виконувались без обговорень.
Ось уявіть собі - проїхати через Доріат проситься принцеса. Дочка Фінголфіна і онука Фінве. І прикордонники не приводять її перед очі короля, вони навіть не посилають до нього гінця із сповіщенням про прохання панночки. Вони відправляють Арельде геть - жахливою дорогою, де й чоловіки їздити бояться. Не думаю, що ці синдар були якимись нолдороненависниками - вони просто знали, що накази Тінгола не обговорюються. А отже - Ельве правив у Доріаті як самодержець. Без усяких там нарад і віч.
Під час Дагор Браголлах ніде не було сказано, щоб Тінгол змінив свій закон і звелів пропускати до Доріату біженців-нолдор, або ж аданів. У війнах він участи не приймає - доріатці лише прикривають свої кордони з боку Бретилю, а на Нірнает Маблунг з Белегом відправляються волонтерами.
Історія з Береном, то окрема пісня. ЇЇ знають усі, тому не буду повторюватись. Лише кіілька характерних рисок - Лутіень бере з батька присягу не вбивати Берена та не кидати його до в'язниці. Отже - таке було можливо. Берена Тінгол обзиває "низькородним смертним", хоча Берен нащадок Беора і належить до аристократії аданів. Зрештою, Тінгол фактично посилає хлопця на смерть, і певен, що той не повернеться.
Це, як-то кажуть, найвища точка. Далі котитись уже нікуди.
І тут Тінгол отримує страшний струс, від яких він відвик за час мирного життя за Завісою. Зникає Лутіень. Тінгол заметався - він шле посланців до Нарготронду і навіть до Хімрінгу, він загрожує війною, він у шоці. Самодержець зникає - є лише нещасний батько, котрий втратив свою дитину.
Тому Берена, которий повернувся без руки і без Сильмарила, але з Лутіень, Тінгол уже не бажає стратити. Він вперше у житті змиряється з неминучим.
Однак - попереду на нього очікує ще більш тяжке випробування: Берен гине, Лутіень відходить до Мандосу. "Тоді зима - щось на зразок похилого віку смертних людей - зійшла на Тінгола". Отут мені стало його шкода - вперше за весь Сильм.
Тінгол побачив воскреслу Лутіень, котра зцілила батька дотиком руки. Однак він зрозумів, що з донькою їм більше ніколи не зустрітись, бо Лутіень прийняла долю смертної. Колишній "ельфійський расист" різко змінює своє ставлення до аданів - він приймає і навіть всиновлює - ось до чого дійшло - Туріна, сина Хуріна, родича Берена. І пробачив йому вбивство Саероса, визнавши скривдженою стороною. Щоправда, Турін поквапився чкурнути - очевидячки Тінгол ще не втратив опінію грізного самодержця.
Опісля того Ельве має справу ще з одним родичем Берена - Хуріном. Тут взагалі щось незрозуміле - Хуріна приводять до короля прикордонники, хоча взагалі-то Тінгол королівства свого для людей, окрім Туріна, не відкривав. Тінгол пізнає Хуріна Таліона - хоча ніколи його не бачив. Вітає Ельве Хуріна з почестями, і сумирно - от дивина - терпить його, власне кажучи, незаслужені докори про те, що не зберіг його родину.
І ось тут починається ще одна цікава тема - Сильмарил.
Власне кажучи, характер Ельве змінився настільки, що він приймає від Хуріна в дарунок Наугламір, котрий той перед тим зневажливо кинув йому під ноги. А далі - далі Тінгол роздивляється коштовність, і йому приходить до голови думка, що пектораль слід переробити і вправити у неї Сильмарил. "Тінголова думка дедалі частіше зверталась до Феанорової коштовності, зрісшись з нею, і йому не до снаги було залишити її у спокої навіть за дверима найглибшої скарбниці, тож нині він надумав мати її завжди при собі вві сні і у притомності."
Здається, що це та сама залежність, котра навідала й Феанаро. Сильмарил був сильним наркотиком - що є, то є. Тінгол запрошує до Доріату своїх давніх приятелів гномів, котрі і мали вправити Сильмарил у Наугламір.
Гноми "присіли" на Сильмарил дуже швидко - і почали вимагати Наугламір собі, уже разом з Сильмарилом. І тут наш Ельве, забувши про те, що нині він є смиренним ельфом, обізвав гномів нечестивцями, котрі насмілились вимагати щось у Володаря Белеріанду (Белеріанду, котрий лежав у руїнах частково і з його провини) чиє життя почалося біля Куівінен задовго до того, як пробудилися отці низькорослого народу гномів.
І негідними словами Ельве звелів гномам забиратися геть.
Безпека розніжує. Звикши до життя у безпеці, Тінгол навіть уявити собі не міг, що гноми, ці курдуплики, насміляться обернути проти нього зброю. Але що ж... Гноми доконали свого і втекли разом з Сильмарилом.
Отже Тінгола можна не любити як персонажа, але можна захоплюватись творцем такого неординарного характеру.

перевод

Поскольку меня обвиняют в том, что я не люблю этот персонаж , пришлось вспомнить свою дурную привычку проводить сеансы психоанализа эльфийских лордов. Правда - до этого я анализировал только нолдор . Но нужно же что-то рассказать и о синдар .
Мое мнение таково - образ Эльвэ Тингола наиболее удачный во всем Сильмариллионе, потому что показан в развитии - обычно эльфийские лорды не меняются за всю свою долгую жизнь . Феанаро погибает Огненным Духом, Фингон погибает Отважным , то, что Финголфин вызвал Моргота на поединок, никого особо не удивляет, Финрод был и остается мудрым, Маэдрос ...
Вот разве что Маэдрос немного изменился за время жизни в Белерианде, но о Маэдросе будет когда-то отдельный разговор. И Тургон изменился, о котором разговор уже был. Но не так явственно, как Тингол.
Впервые мы знакомимся с Эльвэ Синголло во время встречи эльфов с Оромэ . Именно он, а не Ольвэ, был посланником в Валиноре от народа тэлери . Его выбрал Оромэ - как Ингве и Финвэ . А значит - интересный штрих - Эльвэ был в Валмаре, видел свет Двух Деревьев и всю мощь Валар .
После возвращения Эльвэ ведет народ тэлери к морю - на переправу. Поскольку народ тэлери наиболее многочисленный, то вождей у него двое: Эльвэ и его брат Ольвэ .
Кроме того у этих эльфов был еще один брат, Эльмо ​​, отец Галадона и дед Галатиля и Келеборна .
Итак - тэлери маршируют к переправе . По дороге некоторые из них, устав от долгого пути, махнули на все рукой и , под командой некоего Ленвэ отделились от похода . Сказано , что Ленвэ этот был "из народа Ольвэ " , а значит братья в дороге уже каким-то образом разделили командование .
Эльвэ полон желания двигаться дальше - он видел Валинор , поражен увиденным и является другом Финвэ . Столь искренним другом , что "не желает отделяться от нолдор " . Эту фразу из Сильма стоит запомнить на будущее.
Однако - в дороге Эльвэ подстерегает неожиданность . Он часто навещал своего друга Финвэ , и вот во время одной такой поездки в лагерь нолдор, Эльвэ встречает майэ Мелиан .
Любовь поразила чувствительного синда в самое сердце. Между тем , пока он слушал соловьев и пение самой Мелиан, его народ в растерянности разыскивал предводителя. Наконец , командование принял Ольвэ , а Эльмо ​​, очевидно, остался отыскивать братца - потому что в дальнейшем мы видим его и его потомков в Дориате . Не совсем понятно , почему не захотела вернуться в Валинор Мелиан, но оставшиеся в Белерианде тэлери радушно встретили своего короля, которого столь долго разыскивали, а для Эльвэ сейчас весь свет Амана сосредоточился в глазах Мелиан .
Интересно, что о дружбе с Финвэ сейчас уже нет и речи . То жить друг без друга не могли, а теперь все забыто. В принципе - это характерно для безумно влюбленных.
Во время затишья в Средиземье Эльвэ или Элу Тингола признали повелителем всех эльфов Белерианда . В то же время родилась и Лутиэнь . Тингол " открыл для себя " народ гномов , и - по совету Мелиан - пригласил их на строительство Менегрота . Кроме обустроения столицы Эльвэ активно вооружался. Кузнечному делу и производству оружия Синдар научились у тех же гномов .
Между тем Мелькор бежал из Валинора и поселился в Ангбанде . Синдар ранее уже приходилось вступать в стычки с орками - собственно тем и объяснялся их союз с гномами - но здесь были уже не стычки - началась война.
Собрать все войско вместе Тингол не успел - видимо боевые действия начались внезапно. Одну битву он выиграл , однако при том погиб целый отряд нандор под предводительством сына Ленвэ, Денетора . Вооружить оссириандских лаиквенди синдар или не успели , или гномьего оружия не хватило - и легковооруженным оссириандцам пришлось воевать против закованных в железо орочьих отрядов. К тому же орки рассекли Белерианд пополам и оттеснили Кирдана с его фалатрим на побережье .
В этих обстоятельствах королевская чета принимает важное решение . Мелиан окружила определенную территорию чарами , прорвать которые мог только тот, кто превосходил майэ в мощи. Начался дориатский период в жизни Тингола.
"Человека портит власть" - говорим мы. Ну а эльфов портит еще и безопасность .
Власть у эльдар, как было неоднократно отмечено в дискуссиях, полудемократическая. Феанаро , который советовался только с собой любимым ( посидел, подумал, послал дружину брать корабли штурмом ) - это скорее исключение, чем правило. Обычно эльфийские короли и лорды созывали советы и вече, а их подданные вполне могли короля и не послушать. Тингол советов не собирал - прислушивался только к Мелиан, да и то не всегда. Мало того - клан Эльмо, родного брата Эльвэ, в управлении Дориатом участия не принимал.
То, что множество эльфов Белерианда жили не в Дориате, а даже в таком опасном месте, как Митрим, или просто бродили по лесам, подвергаясь опасности, говорит о том, что безопасность под рукой Синголло казалась им не очень привлекательной. Конечно, можно сказать , что Дориат не резиновый, всех не вместит. Но - кто хотел, тот в Дориат пришел - например вождь нандор Итильбор и его сын Саэрос, тоже не претендующие на власть. И перенаселения в заколдованном лесу явно не было.
Но почему же многие синдар и другие авари не спешили укрыться за Завесой?
Следующее явление Тингола в Сильме - уже после прихода нолдор. Финголфин - не Феанаро , он посылает в Дориат Ангарато, родича Эльвэ по телерийской линии. По нолдорской же линии - Анаграто потомок Финвэ, друга Тингола .
И вот реакция Тингола - он отнюдь не обрадовался прибытию нолдорских принцев . Сам он уже не владел всеми землями Белерианда, в его власти было только окруженный чарами Дориат. Но Эльвэ задавила жаба - он понимал, что нолдор займут опасные опустевшие территории и станут их обживать.
Интересная фраза - " Мудрый, благодаря мудрости Мелиан , Тингол не верил что нолдор будут долго сдерживать Моргота." Да - пусть дураки воюют, жить в покое гораздо лучше . Однако, ради покоя приходится поступаться территориями .
Ответ Эльвэ посланнику стоит того, чтобы его процитировать.
"Вот что передашь от моего имени тем, кто прислал тебя (ни обращения по имени, ни титула, а Ангарато все же не парень с улицы). Нолдор могут свободно жить в Хитлуме, на высотах Дортониона и на пустых землях к востоку от Дориата, однако в других землях живет мой народ , и я не потерплю , чтобы ограничивали его свободу и вытесняли из собственных земель (в то время серые эльфы Митрима , фалатрим Кирдана и лаиквенди были уже совершенно независимыми от Дориата и мало с ним считались . Да и как Тингол мог что-то запретить пришельцам, сидя за Завесой?) Итак, вашим принцам с Запада следует следить за своим поведением, потому что Владыка Белерианда - я ( сильно сказано, однако).
Одним словом - за период жизни за Завесой друг Финвэ и нежный возлюбленный Мелиан превратился в самодержца Белериандского. Претензии Тингола тем смешнее, что он не в состоянии защитить Белерианд, но ставит условия и говорит так напыщенно, что одних нолдорских лордов пробивает на злость, а других на смех. Лучше всех высказался Маэдрос - " Тингол подарил нам земли, ему неподвластные. Пусть правит в Дориате и радуется, что соседствует с сыновьями Финвэ , а не с орками Моргота, которых мы здесь застали " .
Впрочем - своих родственников по линии Ольвэ Тингол принимает охотно. Однако - что самое интересное - он ни разу не пожелал увидеть Нолофинвэ, сына своего давнего друга. Будто дружбы с Финвэ и не было в его жизни. Даже на организованный Нолофинвэ Мерет Адертад он прислал Маблунга и Даэрона, а не прибыл сам . Не царское это дело - на праздники ездить. А мог бы хотя бы взглянуть на сына Финвэ, расспросить о жизни друга в Валиноре. Даже об убийстве Финвэ Артанис повествует не ему, а Мелиан .
Когда в Дориат доходят слухи о Альквалондэ, Тингол устраивает едва не судилище над Финродом , который ни в чем не виноват . Узнав же правду - принимает решение , которое я называю не иначе , как " бабским" . Вместо того , чтобы либо изгнать родственников к чертям и разорвать с нолдор все отношения, или простить крайней мере тех, кто в братоубийстве участия не принимал, Тингол запрещает говорить в Белерианде на квэнья, создавая тем самым напряжение между нолдор и синдар : " И с тех пор в целом Белерианда нолдорским языком гнушались, а тех , кто говорил на нем , избегали " Как при этом нолдор никого не пришибли - я, честно говоря, не знаю. Наверное они совсем не такие агрессоры , как о них думают их поклонники.
Однако - синдар и остальные авари , которые жили вне Пояса, может и не очень слушались приказов Тингола. Но в Дориате его приказы выполнялись бепрекословно .
Вот представьте себе - проехать через Дориат желает принцесса. Дочь Финголфина и внучка Финвэ . И пограничники не приводят ее к королю, они даже не посылают к нему гонца с извещением о просьбе леди . Они отправляют Арэльдэ прочь - по ужасной дороге, где и мужчины-то ездить боятся. Не думаю , что эти синдар были какими-то особыми нолдороненавистниками - они просто знали, что приказы Тингола не обсуждаются. А значит - Эльвэ правил в Дориате как самодержец . Без всяких совещаний со своими подданными и даже с родным братом.
Во время Дагор Браголлах нигде не было сказано, чтобы Тингол изменил свои порядки и разрешил пропускать через Дориат беженцев - нолдор или аданов. В войнах он участия не принимает - дориатцы лишь прикрывают свои границы со стороны Бретиля, а на Нирнаэт Маблунг с Белегом отправляются волонтерами.
История с Береном - это особая песня. Ее знают все, поэтому не буду повторяться. Только несколько характерных черточек - Лутиэнь просит отца поклясться не убивать Берена и не бросать его в тюрьму. Значит - такое было возможно. Берена Тингол обзывает " низкородным смертным ", хотя Берен потомок Беора и принадлежит к аристократии Аданов . Наконец, Тингол фактически посылает парня на смерть, и уверен, что тот не вернется.
Это, как говорится, самая высокая точка падения . Дальше катиться уже некуда.
И здесь Тингола настигает потрясение, от которых он отвык за время мирной жизни за Завесой. Исчезает Лутиэнь . Тингол заметался - он шлет послов в Нарготронд и даже в Химринг, грозит войной, он в шоке. Самодержец исчезает - остался лишь несчастный отец , потерявший свое дитя.
Поэтому Берена, который вернулся без руки и без Сильмарила, но с Лутиэнь, Тингол уже не собирается казнить. Он впервые в жизни смиряется с неизбежным .
Однако - впереди его ожидает еще более тяжелое испытание: Берен погибает, Лутиэн уходит в Мандос . "Тогда увядание - что-то вроде старости смертных - настигло Тингола ". Тут мне стало его жалко - впервые за весь Сильм .
Тингол увидел воскресшую Лутиэнь, которая исцелила отца прикосновением руки . Однако он понял , что с дочерью им больше никогда не встретиться, потому что Лутиэнь приняла судьбу смертной. Бывший " эльфийский расист " резко меняет свое отношение к Аданам: он принимает в Дориате и даже усыновляет - вот до чего дошло - Турина , сына Хурина, родственника Берена. И он простил Турину убийство Саэроса , признав сына Морвен обиженной стороной. Правда, Турин поспешил сбежать - очевидно Тингол еще не утратил замашки грозного самодержца .
После того Эльвэ имеет дело еще с одним родственником Берена - Хурином . Здесь вообще что-то непонятное - Хурина приводят к королю пограничники, хотя вообще-то Тингол королевства своего для людей, кроме Турина и его семьи, не открывал. Тингол узнает Хурина Талиона - хотя никогда его не видел. Приветствует Эльвэ Хурина с почестями, и смиренно - вот странность - терпит его, собственно говоря, незаслуженные упреки в том , что не сберег его семью.
И вот тут начинается еще одна интересная тема - Сильмариллозависимость .
Собственно говоря, характер Эльвэ изменился настолько, что он принимает от Хурина в дар Наугламир, который тот прежде презрительно бросил ему под ноги. А дальше - дальше Тингол рассматривает драгоценность, и ему приходит в голову мысль, что пектораль следует переделать и вправить в нее Сильмарилл . " Мысли Тингола все чаще обращались к драгоценности Феанора, слившись с ней, и ему не под силу было оставить ее в покое даже за дверями подземных кладовых, поэтому он решил держать ее всегда при себе, все равно - спал ли он, или бодрствовал. "
Кажется, что это та же самая зависимость , которая сжигала и Феанаро . Сильмарилл был сильным наркотиком - что есть, то есть. Тингол приглашает в Дориат прежних приятелей - гномов, которые и должны были вправить Сильмарилл в Наугламир .
Гномы " присели " на Сильмарилл очень быстро - и потребовали Наугламир себе, уже вместе с Сильмариллом. И тут наш Эльвэ, забыв о том, что сейчас он смиренный эльф, толерантный к другим расам, обозвал гномов нечестивцами, которые осмелились требовать что-то у Владыки Белерианда (Белерианда , который лежал в руинах частично и по его вине), чья жизнь началось у Куивинен задолго до того, как пробудились отцы низкорослого народа гномов .
И, выражаясь недостойными словами, Эльвэ велел гномам убираться.
Безопасность разнеживает. Привыкнув к жизни в безопасности, Тингол даже представить себе не мог, что гномы , эти коротышки, осмелятся применить против него оружие. Но что ж ... Гномы сделали свое черное дело и сбежали вместе с Сильмариллом .
Тингола можно не любить - но можно восхищаться создателем такого неординарного персонажа. Что я и делаю)




Прослушать или скачать Финрод Дуэт Тингола и Мелиан бесплатно на Простоплеер

@музыка: Фінрод-зонг "Дует Тінгола і Меліан"

@настроение: осіннє

@темы: сильмовське, лорди

---

Valimar

Valimar


Or luine menel ná
I arta laurea,
Calasse ando látina
Ar elen taurea
Artasse – aldeon
Salquissen lóteo,
Entasse vantar vanime
Celvar ú nóteo.
Ve tulca minya nárefinda rá
Ar tatya – mundo, quanta henduo,
Nelya – sorno laurea menelya,
Eryar hendu calime úquétime.

Menelde látina
Min elen tintina.
Ta elya ná, a Vanima,
Tennoio elya ná!
I mele – melima,
I faina – air’elen,
Nai tulya elenelya le
Artanna tienen.
Omentuvalye nárefinda rá
Ar lúne mundo quanta henduo,
Asente sorno laurea menelya,
Eryar hendu calime úquétime.

(Автор перевода на квенья - Арторон)


Прослушать или скачать E.Rigby Город золотой бесплатно на Простоплеер

Оригинал, текст А. Волконского

Над небом голубым
Есть город золотой
С прозрачными воротами
И яркою звездой.
А в городе том сад,
Все травы да цветы,
Гуляют там животные
Невиданной красы.
Одно как желтый огнегривый лев,
Другое – вол, исполненный очей,
С ними золотой орел небесный,
Чей так светел взор незабываемый.

А в небе голубом
Горит одна звезда,
Она твоя, о Ангел мой,
Она твоя всегда
Кто любит тот любим,
Кто светел тот и свят,
Пускай ведет тебя звезда
Дорогой в дивный сад.
Тебя там встретят огнегривый лев
И синий вол исполненный очей,
С ними золотой орел небесный,
Чей так светел взор незабываемый.



Прослушать или скачать Борис Гребенщиков Город Золотой бесплатно на Простоплеер

Валімар з київським акцентом

В блакитних небесах
є місто осяйне
Прозору його браму
з нас ніхто не обмине
Над містом тим зоря
А в місті - диво-сад
І там блукають звірі
укупі і без звад
Одне - мов жовтий вогнегривий лев
А друге - віл, що сповнений очей
З ними золотий орел небесний,
Чий яскраво сяє незабутній зір

Над містом в небесах
Палає та зоря
Вона твоя, о брате мій
вона завжди твоя
Хто любить, той знайде,
Хто світлий - той святий
Нехай веде тебе любов
в той замок осяйний
Тебе зустріне вогнегривий лев
І синій віл, що сповнений очей
З ними золотий орел небесний,
Чий ласкаво сяє незабутній зір



«"Золотой город" - українською і ... на квенья» на Яндекс.Фотках

@музыка: Б. Гребенщиков "Золотой город"

@настроение: медитативне

@темы: поезія

---

Привітальне

Поздравляю  naurtinniell хорошего человека по жизни и братца Арафинвэ по игре с Днем Рождения. Желаю удачи во всех начинаниях, счастья в личной жизни и всего самого наилучшего.
И дарю стихотворение Айлинель о счастье и везении

***
Пусть друг волшебных кораблей,
Пусть парус в облаках
Сияет вам звездой своей,
Мерцающей в веках.

Пусть корабля скрипучих мачт
Послышится напев
И ворох тягостных задач,
Все трудности презрев,

Расплавит на пороге дня,
И золото лучей
Поднимет языки огня
Из дремлющих свечей.



Посмотреть на Яндекс.Фотках

И песня, которая может быть гимном всего Дома Арфингов)


Прослушать или скачать Финрод-Зонг Истина бесплатно на Простоплеер

@темы: ПЧ і роззява Ноло

---

"Первая встреча - последняя встреча"

05.10.2013 в 21:45

Пишет Берти:

Маэдрос и Фингон от Niyochara
У меня нет слов, до чего красиво и грустно...

@музыка: нема

@настроение: меланхолічне

@темы: сильмовське

---

Читальний зал

Г. Майринк

Ангел Западного окна



Власне кажучи, це не перше моє знайомство з творами австрійського мстика, але попередньо прочитане якось не дуже вразило. Навіть знаменитий "Голем". І "Вальпургієва ніч" і "Білий Домініканець" наче писалися поспіхом - в невеличкий обсяг втиснено стільки різноманітних ідей і сенсів, що, закриваючи книгу, почуваєшся обдуреним - поманили цукеркою і тільки.
"Ангел" - зовсім інша річ. Це дійсно найкращий роман великого австрійця. Не тому, що одною з його складових є реінкарнація, а я ніжно люблю все, що з цим пов'язане.
Світ "Ангела" чітко розділено на "матеріальне" і "духовне". Головний герой - алхімік і астролог Джон Ді (він же Роджер, власний нащадок, він же барон Мюллер, нащадок по жіночій лінії) від самого початку не може вибратись з пут матеріальності, за що весь час отримує від цієї концентрованої матеріальості (яка для езотерика ясна річ є злом) цілком відчутні матеріальні ляпаси. Всі його спроби досягти матеріального процвітання блокуються жорстоко і відразу. Його безумна мрія одружитися з королевою Англії (втім, а чому б ні - Ді є нащадком володарів Уельсу і цілком до пари Тюдорам) весь час наштовхується на перепони, хоча у королеви начебто є до нього симпатія, котра потім переростає у неприязнь. Загадковий Ангел, на якого Джон покладає свої надії під час оккультних сеансів, є нічим іншим, як матеріалізацією його бажань - видиво говорить те, що Джону хочеться почути,в що хочеться вірити, а на питання,коли ж збудуться його мрії про алхімічне золото і шлюб з королевою, весь час відповідає - "завтра". Прозріння настає лише перед смертю - Ді вмирає у своєму зруйнованому замку спиною до Західного вікна, звідки являвся йому Ангел. Але до кінця зрозуміти свої помилки він зможе лише у наступних втіленнях.
Механізм інкарнацій у Майрінка трохи дивний - спершу папери і артефакти Джона Ді пробуджують бажання досліджувати його біографію у останніього Ді, лорда Роджера. Роджер потрапляє у повну залежність до втіленого зла, котре переслідує род Ді - власне темної Богині Ісаїди,втіленої у черкеській князівні та антиквара Ліпотіна, інкарнацію загадкового московита, котрий зіграв значну роль у падінні в матеріальність Джона Ді. Роджер втрачає душу і перетворюється на зомбі, але перед загибеллю встигає переслати архів Джона Ді своєму кузену Мюллеру, котрий і виявляється Джоном Ді у новому народженні.
Мюллеру нарешті дано зрозуміти, що обіцяний йому королівський шлюб і панування над "Гренландією" - Зеленою Землею- може відбутися лише у духовних сферах. Задля цього він вдруге приймає самопожертву земної жінки, своєї дружини і вірної подруги Джейн. Духовне бере гору над матеріальним, Ді відбуває у свою Гренландію,а у цьому світі залишаються тільки руїни його спаленого дому, та розлючені темні сили, жертва яких вирвалася їм з рук.
Те, що Булгаков багато запозичив з цього роману таки правда. Явлення Мюллеру мертвого Ліпотіна з шарфиком на шиї (а до вікна прилипло бліде лице князівни) дуже нагадує відомий епізод з вампіром і Геллою, котрі навідали Римського в його кабінеті. Закінчення роману, де містику намагаються пояснити людськими матеріальними подіями,своєю іронією дуже схоже на закінчення "Майстра", тільки іронія у Майрінка тонша і не злобна, як у товариша Булгакова.
Цей роман, який російська православна критика зве сатаинським, є настільки християнським по духу, що аж незручно за критиків. Історія про те, як людина, пройшовши через усі спокуси, все таки виривається з пут матерії і йде до неба, звичайно, може бути і християнською, і буддійською, і індуїстською - суть одна. Але хіба поясниш це ультрас типу Воробйовського.)

Цитати з "Ангела"

Мы, люди, не знаем, кто мы есть. Самих себя мы привыкли воспринимать в определенной «упаковке», той, которая ежедневно смотрит на нас из зеркала и которую нам угодно называть своим Я. О, нас нисколько не беспокоит то, что нам знакома лишь обёртка пакета со стандартными надписями: отправитель — родители, адресат — могила; бандероль из неизвестности в неизвестность, снабженная различными почтовыми штемпелями — «ценная» или… ну, это уж как решит наше тщеславие.

Но что знаем мы, пакеты, о содержимом посылки? Кажется мне, оно может меняться по усмотрению того источника, из которого исходит наша флюидическая субстанция. И тогда сквозь нас просвечивают совершенно иные сущности!

Грязь на чулках прощают только победителю.


Так ли уж сильно отличается смерть от того чувства, с каким выходишь на свободу в настежь открытую дверь, а там, в комнате, остаётся пустая личинка, брошенная одежда — кожа, на которую мы ещё при жизни <...> смотрим с ужасом, как на нечто чуждое, как только что умерший оглядывается на свой собственный труп.

Страх боли, которая предшествует смерти, — это как раз то, что загоняет каждое живое существо в ловчую сеть земной жизни: если бы этой боли не было, не было бы больше страха на земле.

Временами вещи имеют над нами большую власть, чем мы над ними; возможно, в таких случаях они даже более живые или лишь притворяются мёртвыми.

Что значит мертвы? Что значит прошлое? Тот, кто когда-то думал и действовал; и поныне — мысль и действие: ничто истинно сущее не умирает!

Воистину, будь человек абсолютно свободен от страха — и прежде всего от внутреннего, который изначально таится в нем, — думаю, он бы действительно стал венцом творения и сама преисподняя подчинилась ему.

@музыка: Арія Закат

@настроение: медитативне

@темы: літературне

---

Професоре, ви були неправі...

Народ говорить, що це боян, але я цієї музики ще не чув)

Одкровення від психолога Адліванкіна Ізяслава.



- Там, где существует откровенная эскалация зла, разрушения, человеческая душа, как в чуждой себе природе, долго находиться не может, и, вырываясь оттуда, человек ищет иной мир, духовно противоположный. И таковой есть, его можно увидеть, четко обозначив, что там, где ты был, – зло. Там же, где зло предлагается под видом некоего добра, противостоящего злу, возникает самая большая проблема. Наверное, именно через подобные подмены когда-нибудь и придет под видом Христа антихрист.

– Что особенно сильно влияет на формирование такого «смещенного» мировоззрения?

– Для подростков я бы, прежде всего, назвал жанр фэнтези, ставший необычайно популярным в литературе (начиная с Р. Толкиена и кончая «Гарри Поттером»), в кино, в компьютерных играх. Он значительно затрудняет формирование традиционных ценностных ориентиров у человека, который еще не имеет своего культурного опыта, сформированного образованием, воспитанием и всем культурным образом жизни. Через литературу такого рода очень активно продвигается подмена добра и зла. Подмена тонкая, лукавая, далеко не всегда легко опознаваемая и потому наиболее опасная.

– Нас уверяют, что фэнтези типа «Гарри Поттера» учат добру, самоотверженности, самоотдаче и многим другим качествам, которые помогут сформировать хорошего человека.

– Да, эта мысль часто звучит из уст апологетов. Но тут есть один очень серьезный нюанс. Я всегда, когда это слышу, прошу привести мне исторические примеры великой самоотверженности. И сам в ответ вспоминаю, к примеру, о декабристах. Разве они не были самоотверженны? Были! Но именно это состояние души и привело их к идее цареубийства! А разве не о том же можно говорить, вспоминая бесчисленные «подвиги» большевиков?! А в мировом масонстве разве эти человеческие качества не были развиты? Так что нельзя брать качества в отрыве от цели, ради которой они проявляются. И если речь идет не об обычной сказке, а о жанре, претендующем на некую религиозность, но там совсем нет Христа, тогда это духовно очень опасно. Исходя из опыта, я задался вопросом, почему толкиенисты, бывшие (по крайней мере, в нашем культурном пространстве) в определенном смысле предшественниками «готов», с таким трудом выводятся из того тяжелого духовного состояния, в которое они впали под воздействием своего увлечения. А подчас и вообще не выводятся. Конечно, человек, увлекавшийся романами Толкиена, вовсе не обязательно становится сатанистом. Но я не знаю ни одного сатаниста, который бы в свое время не увлекался романами Толкиена! А у меня практика по этой части весьма обширна. Так вот, я задался вопросом, каким образом многие люди, которые начали увлекаться подобными вещами, быстро повреждаются как личности? Это очень серьезная проблема, своего рода феномен. И в какой-то момент я, как мне кажется, докопался до сути.

– Что же вы поняли?

– Произошло это, когда, изучая биографию Толкиена, я узнал, что он запретил переводить имена своих героев, героев своих демонических миров, на другие языки, а требовал сохранить такое же их произношение и написание, как в оригинале. Тут для меня кое-что стало проясняться. Не буду здесь давать этому серьезную богословскую оценку, это требует большого времени. Отмечу лишь кое-какие моменты, чтобы читатель задумался. Толкиен создавал космогонию. В его произведениях перед человеком разворачивается удивительное пространство миров, населенных некими сверхъестественными существами. Причем это не просто плоды авторской фантазии. Толкиен был профессиональным историком и лингвистом-исследователем. Поэтому он не столько изобретал, сколько реконструировал историю и очень многое черпал из древних культов, которые изучал очень внимательно. По сути, его фантазийная реконструкция была прямым отражением той языческой реальности, которая когда-то имела место в реальной истории. Многие его герои носят имена древних богов, то есть, с точки зрения Православия, демонических существ. Как и, в общем, его построения соответствуют определенным культам, которые он лишь слегка интерпретировал через призму своей фантазии.

Иными словами, его фантазия зиждется на той духовности, которая в свое время была побеждена христианством. Чтобы перевести разговор в совсем уж понятную плоскость, приведу такое сравнение. Представьте себе, что современный христианин вдруг начнет призывать на помощь, скажем… бога Аполлона. И не шутки ради, а на полном серьезе. И будет с этим долго заигрывать, причем не в комедии. Конечно, существуют поэтические образы, аллегории. Мы не будем тут углубляться в вопрос, где грань между человеческой фантазией и реальной связью с определенным духовным миром. И, конечно, представить себе христианина, всерьез апеллирующего к некоему демоническому существу под именем «бог Аполлон», который был побежден христианской проповедью, довольно трудно. Но если все-таки это сделать и не считать выдумками возможность реальной связи с миром падших духов, то ситуация будет не столь уж безобидной. Нечто, называемое «богом Аполлоном», разве совсем исчезло из зримого и незримого мира? Разумеется, нет. Идол был побежден проповедью Христа, но не исчез, потому что весь духовный мир существует вне рамок земного времени. А устремление человека в ту или иную духовную область – выражусь аккуратно – образует некие связи. И если мы сегодня говорим о современных людях и о Толкиене, который реконструировал определенные миры, давая им новую жизнь и вводя в них героев, которые изображают демонических существ из древних культов и даже носят их имена, то эта темная духовность тоже активизируется.

Представим себе молодого человека, который глубоко погрузился в эти фантазии. Погрузился настолько, что ему захотелось поучаствовать в их инсценировке. И вот во время ролевой игры он принимает на себя имя и свойства одного из таких, по сути, демонических существ. Совсем ли это безобидно и безопасно для духовной жизни такого молодого человека? Я, например, не думаю, что это совсем безобидно. Напротив! На мой взгляд, это совсем небезобидно.



Професоре, ви були неправі, не переклавши імена ельфів з квенья та синдарину на англійську. І вам, доброму католику, навіть у поганому сні не могло приснитись, що з цього виведуть таку теорію.
Чим далі, тим більше упевнююсь, що бути психологом - це дуже небезпечний фах

@музыка: нема

@настроение: Демони... Вони скрізь...

@темы: білочки

---

Рольове

А дійсно, що було б, якби Феанаро не зоставив в Арамані Другий та Третій Доми? Зараз заноситься на те, що король бажає бліцкрігу, а обережні родичі - позиційної війни.
Бліцкріг зі взяттям Ангамандо - це, власне кажучи, самогубство.
А ще рольовий Феанаро є самодуром, і у мене вже виникає бажання перебрати керівництво на себе, а брату відвести окреме шатро, гарненьких ельфійок, котрі подавали б йому валеріанову настоянку, а до шатра приставити охорону)
Ні, Ноло не хоче громадянської війни, Ноло дотримується субординації, однак...))

@музыка: нема

@настроение: Отак куються змови

@темы: сильмовське, білочки

---

А надворі дощ...

Хоча справ у мене нині надто багато, і нудьгувати начебто ніколи, дощ загнав мене до книгарні, де я придбав два томики Майрінка. Містика старої Праги має підняти мені бойовий дух, як свого часу містика старого Львова.
І ще одне везіння - відкопав на книжковому розвалі тритомник Мережковського, з давно бажаним романом про Юліана Філософа у першому томі.
Не знаю, коли я це все читатиму, але бойовий дух уже на висоті))

@музыка: Океан Ельзи Лети моя пташко

@настроение: Помірне

@темы: Особисте

---

Родина Фінве

@музыка: нема

@настроение: пішов спати

@темы: сильмовське

---

Цікавинка

Цікаво, що значило для "простої середньовічної людини" охреститись перед смертю... Тобто вірив собі в одне, жив, воював, прийшов час помирати - і раптом виявилось, що своє родиме потойбіччя уже не влаштовує.
Хотілося б знати механізм такого "навернення" на смертному ложі, і яку долю в ньому займало залякування пеклом і заманювання раєм з боку проповідників.
Чому вони давали себе залякати, ці хоробрі воїни, ну чому?

@музыка: нема

@настроение: думати вадить

@темы: язичництво

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Цитата

Натиснув на "Случайный дневник" і отримав задоволення:

"Итак, я дочитал Сильм и готов сотворить драббл от 100 слов по Феанор/Финголфин, Маэдрос/Фингон или Турин/Белег... Гил-Галад/Элронд - тоже канон, но я их как-то меньше."

Эт-та уже канон...

@музыка: нема

@настроение: цирк на дроті

@темы: сильмовське, білочки

---

Читальний зал

Н. Карамзин

"История государства Российского"

modernlib.ru/books/karamzin_nikolay_mihaylovich...



Хоча моє ставлення до історії та істориків відоме - історію пишуть вірні працівники "міністерства правди", особливо, коли це історія Імперії, однак я читаю Карамзина і тихо умліваю від його безпосередньості.
Те, що імперський історик почав свою працю не з історії власного народу, а з історії сусідів,від яких його предки отримали правлячу династію - смішить не по дитячому. Уявіть собі англійського історика, котрий починає історію рідного острова з історії Франції, бо норманнське завоювання дало Англії династію володарів. Британія теж Імперія, однак, до такого англійці не додумались.
Щоправда, англійці пишаються королем Артуром, котрий, бувши кельтом, давав чосу і англам і саксам. Так що Карамзин не є винятком.

А ось перли, такі перли:

Наместник Ханский требовал, чтобы Новгород также платил дань поголовную: Герой Невский, некогда ревностный поборник Новогородской чести и вольности, должен был с горестию взять на себя дело столь неприятное и склонить к рабству народ гордый, пылкий, который все еще славился своею исключительною независимостию. Вместе с Татарскими чиновниками и с Князьями, Андреем и Борисом, Александр поехал в Новгород, где жители, сведав о его намерении, пришли в ужас. Напрасно говорили некоторые и Посадник Михалко, что воля сильных есть закон для благоразумия слабых и что сопротивление бесполезно: народ ответствовал грозным воплем, умертвил Посадника и выбрал другого. Сам юный Князь Василий, по внушению своих Бояр, уехал из Новагорода в Псков, объявив, что не хочет повиноваться отцу, везущему с собою оковы и стыд для людей вольных. В сем расположении Александр нашел большую часть граждан и не мог ничем переменить его: они решительно отказались от дани, но отпустили Могольских чиновников с дарами, говоря, что желают быть в мире с Ханом, однако ж свободными от ига рабского.
Великий Князь, негодуя на ослушного сына, велел схватить его во Пскове и под стражею отвезти в Суздальскую землю; а Бояр, наставников Василиевых, казнил без милосердия. Некоторые были ослеплены, другим обрезали нос: казнь жестокая; но современники признавали ее справедливою, и самый народ считал их виновными, ибо они возмутили сына против отца: столь власть родительская казалась священною!

Цікаві там, однак були сучасники - князь Невський явний колрабоціоніст, працює на татар, проти нього повстав навіть власний син, а вони говорять,що це було справедливо. І це - вільнолюбні новгородці. Втім - спробуй перевір, як до цього ставилися сучасники: літописи пишуться "під когось" та ще й переписуються опісля залежно від креатури.
Одним словом - щось з цими сучасниками явно не так.)

Хочу прочитати ИГР повністю, бо у мене є лише один томик Карамзіна радянських часів з численими купюрами. А розповідають, що далі є ще кращі перли - про героя Куликовської битви, котрий бігав від Тохтамиша по лісах, про литвина Остея з роду Ольгерда, котрому довелося очолити оборону Москви проти цього самого Тохтамиша і багато чого цікавого, про що шкільний курс російської історії скромно мовчить) Наприклад, як Ольгерд в московську браму списа вгородив і подарував князю Дмитрію червоне яєчко на Великдень. Якщо врахувати, що відважний литвин був язичником, то єхидству його і гумору справді не було меж.
А ось ще перл - його я знайшов, від нетерплячки забравшись вглиб російької історії.

Ливонська війна Івана Грозного. Національний склад ворогуючих сторін

Московські війська - русские (власне - московити), князья Черкесские, Шевкальские, Мордовские, Ногайские, Царевичи и Мурзы древней Золотой Орды Казанский и Астраханский (ясна річ з військами)
Крутий набір - Азія, така вона Азія.

І протилежна сторона: Польща+Велике Князівство Литовське

Ляхи, Славяне Галицкие, Волынские, Днепровские, (фактично вся Україна), Кривицкие( Бєларусь), Немцы, Венгры (Німці і Мадяри - як союзники Стефана Баторія) и коренные Литовцы.

Но комментс Івану Грозному тоді цей інтернаціонал наклав по саме нікуди Кляті галичане з волинцями - ну що тут скажеш Вони вже тоді, виявляється, були не проти побуцатися з північним сусідом. Традиція, така вона традиція

Навіть в брехні є якась частина правди - так і з історією.

@музыка: Оргія праведників "Битва деревьев"

@настроение: нормальне

@темы: літературне

---

О-о...

Це шедеврально Таке наївне старе добре німе кіно... І голос Славка за кадром Же-есть

Жорстокий романс від "Океана Ельзи"

Слова, слова немов вуаль.
Там, де тонка діагональ звучить кришталь.
А ніч летить туди у даль,
Не залишаючи для нас ходів на жаль...

Приспів:
Стріляй! Скажи чому боїшься ти
Зробити цей останній крок?
Давай! Най буде так, як хочеш ти -
Я заплатив за свій урок!

Прощай, мій Ангелок...
Давай, тисни гачок.

Слова, слова, алмаз вини
Мов зачаїлися в думках на мить вони.
І от дуель, i от фінал
Там, де навколо Колiзей - звучить метал!

Приспів:
Стріляй! Скажи чому боїшься ти
Зробити цей останній крок?
Давай! Най буде так, як хочеш ти -
Я заплатив за свій урок!

Прощай, мій Ангелок...
Давай, тисни гачок.

[Solo]

Стріляй! Скажи чому боїшься ти
Зробити цей останній крок?
Давай! Най буде так, як хочеш ти -
Я заплатив за свій урок!

Прощай, мій Ангелок...
Давай, тисни гачок.
Прощай, мій Ангелок...
Стріляй!

@музыка: Океан Ельзи "Стріляй"

@настроение: хороше

@темы: українське, кліпи

---

Несподівано...

Фінгон перед Нірнает. Роздивлявся малюнок і раптом згадав...

асоціативне від Сергія Калугіна

Не печалься, мой друг, мы погибли.
Быть может напрасно отказавшись мельчить
И играть с Пустотой в "что-почём".
Но я помню вершину холма,
Ветку вишни в руке,
И в лучах заходящего солнца -
Тень от хрупкой фигурки с мечом.
Мы погибли мой друг.
Я клянусь, это было прекрасно!

Я свидетельством истинным,
В Духе и в Сыне,
Предлагаю вам повесть мою.
Как подводная лодка
В бескрайней пустыне
Погибала в воздушном бою.

Как трещала броня, и дела были плохи,
Небо в дыры хлестало как газ;
И глубинные бомбы бездарной эпохи
Разрывались все ближе от нас.


Но для тех, кто придет
В мир, охваченный мглою,
Наша повесть послужит ключом.
Ибо древнее Солнце -
Солнце героев,
Нас коснулось прощальным лучом.

Не печалься, мой друг,
Мы счастливцы с тобою:
В самом пекле бессмысленных лет.
Навсегда уходящее
Солнце героев
Озарило наш поздний рассвет.

И свидетельством истинным,
В Духе и в Сыне,
Мы оставили повесть о том,
Как подводная лодка
В бескрайней пустыне
Отбивалась торпедным огнем.

И пылала обшивка,
И плавились скрепы,
И в расщелины гибельных скал,
Раскаленным дождем
Из-под самого неба
С воем капал горящий металл.

Я помню домик у реки,
Сосновый лес вокруг.
Овраг, в котором тек ручей,
И за рекою луг.

И нас, по целым Божьим дням
Плескавшихся в реке.
И мамин смех, и сосен шум,
И камешки в руке.

Я вновь недавно в те места
Пришел издалека.
Разрушен дом, и лес сгорел,
И высохла река.

Всё было чуждым, как во сне,
Мне кажется с тех пор,
Что жизнь моя приснилась мне
И снится до сих пор.

И значит темная вина,
Лежащая на мне, -
Лишь тень, мелькнувшая на миг
В счастливом детском сне.

И значит, скоро я проснусь
И, выпив молока,
По тропке вниз туда помчусь,
Где плещется река...

Тьма сотрет наши лица и память о нас
Поруганью предаст и разбою.
Не печалься, мы гибнем, кончается бой.
Навсегда уходящему Солнцу, Солнцу героев -
Помаши на прощанье рукой.
Уходящему Солнцу - Великому Солнцу героев -
Помаши на прощанье...



Прослушать или скачать Das Boot бесплатно на Простоплеер

@музыка: Оргія праведників "Das Boot"

@настроение: відповідне

@темы: сильмовське, білочки

---

Люди і нелюди...

Цей художник виніс мені розум

timergazi.narod.ru/fingon.jpg - це Фінгон Но комментс.

timergazi.narod.ru/finrod.jpg - це Фінрод. Він робить статую, я так зрозумів - Амаріе. Не зрозумів, чому у митця розстебнута ширінка І чому він уявляє собі милу такою страшною з вигляду. І чому у нього такий вираз обличчя, ніби він... Ой, мовчу.

timergazi.narod.ru/daeron.jpg - це Даерон. Він схожий чи-то на Квазімодо, чи то на Ріголетто

timergazi.narod.ru/death.jpg - це Турін і Белег. Турін... такий Турін...

timergazi.narod.ru/felagund.jpg - Це, напевне, ілюстрація до ПТСР - Фелагунд і Саурон грають у "башні". Проти Саурона нічого не маю, але Фінрод...

timergazi.narod.ru/hurin.jpg - Хурін і Моргот... Ну гаразд - спишемо страхітливий вигляд бідолахи Хуріна на страждання у полоні.

timergazi.narod.ru/thingol.jpg - Тінгол і гноми. Я б такого Тінгола теж убив. Цікаво, яких грибів він обкурився?

timergazi.narod.ru/turin.jpg - Турін і Саерос. Я б подумав, що це бійка в орчатнику


Ще милуватись тут - timergazi.narod.ru/anton.html

До речі - пейзажі у нього непогані. Однак все інше - чистий жах

@музыка: нема

@настроение: гарне

@темы: сильмовське, білочки

---

Привітальне

Поздравляю с Днем Рождения отважную  Ilwen . Желаю успехов в работе и творчестве, счастья в семейной жизни, радости и здоровья. И дарю вот такие философические размышления над историей Арды от Тэм Гринхилл.

Философские (почти) размышления
над высокой историей...



Ах, нолдоры, зачем же вы ушли из Валинора?
Какого надо было вам в Покинутом краю?
Зачем же вы послушались советов Феанора,
Вы ж навлекли проклятие на голову свою...

Но Феанор не виноват -
Он был великий мастер,
Он Сильмариллы сотворил
И руны изобрел.
И тут - грабеж средь бела дня!
Восстанет тут характер,
Когда б ты камни сотворил,
А Моргот их увел...

Но и его легко понять,
Пусть он и черный Вала.
Тянулась ведь и у него
К прекрасному душа.
И может быть Властитель Тьмы
Не взял бы камни даром,
Но надо ж чем нибудь свою
Корону украшать...

Один создал, другой украл -
Не будет примиренья.
Никто не хочет уступать,
Большой скандал грядет.
Да, враг нанес огромный вред
И смылся в Средиземье,
А бедный мастер Феанор
Стал поднимать народ.

Валары хором: "Не пускать!
Ушедших ждет проклятье!"
А Феанор свое кричит:
"В погоню за Врагом!"
Уже пошла всерьез война,
Дрались друг с другом братья,
И все же нолдоры ушли,
Покинув Светлый дом.

И потянулась сотни лет
Война за Сильмариллы.
Как ни старались - долгий бой
Удач не приносил.
И плохо кончилось бы все,
Неравны были силы,
Но вовремя Эарендил
Прощенья попросил.

Кто виноват здесь, а кто прав -
Понять ужасно трудно.
И тот прав наверняка,
И не виновен тот...
Недаром истина гласит:
"Не лезьте в дела мудрых.
Понять не сможешь все равно,
Лишь наживешь хлопот."




Прослушать или скачать Зачем же вы ушли из Валинора бесплатно на Простоплеер

И вот такой воинственный Арфинг)

@темы: ПЧ і роззява Ноло

---

Старе як світ...

Засохла гілка -
Крука притулок.
Осінній вечір.

Мацуо Басьо

@музыка: нема

@настроение: медитативне

@темы: Японія, поезія