Недільне

Був на вечірці - є такі вечірки, від яких не можна відкараскатись. Гостями там - дрібні фірмачі та їхні дами, зазвичай буває двоє чи троє "особливо заможних", котрі роблять хазяїну велику честь своїм візитом. Ці постійно граються мобільниками і всіх критикують.
Гуділи цілу ніч. У мене є така погана звичка - не можу пити на людях. Тільки у невеличкій компанії своїх - надійних і перевірених, або в компанії сяючого монітора. Тому що можу наробити дурниць, або їх наговорити.
З одного боку це добре, а з другого - непитуща людина у нас і досі під підозрою. Хвала Богам, що я сидів поміж двома леді, і активно підливав їм вина, а потім і горілочки, а сам цмулив апельсиновий сік з льодом.
Стадії сп'яніння народу - це було, звісно, щось. До ранку перетворення на свиней з блювотою та всім іншим було завершено.
Півночі просидів на веранді ресторану і грався мобільником, як нудьгуючий мафіозі.
Дядько сказав мені, що не можна так відкрито показувати відразу до людей.
Може варто було таки напитися, а?
На острів так і не поїхав. А збирався...

@музыка: Тэм "Ветер, дай мне тяжесть белоснежных одежд"

@настроение: реал, такий він реал

@темы: особисте

---

Словник

Терміни фанфікшн - щоб Ноло часом чого не наплутав)
fanfics.info/blog
Да-а, а культура спілкування у деяких осіб... м-м...
Цікаво, чи можна послати... зрозуміло куди анона, котрий звертається до мене в жіночому роді? Чи спершу культурно пояснити, що треба бути уважним і стежити за родами і відмінками розмови.
задумливо чухаю потилицю

АПД - ще одне посилання для пам'яті lib.rus.ec/b/370437 Дозори

@музыка: вимкнув

@настроение: Збираюся в гості - вік би їх не бачити.

@темы: білочки

---

JRRT-фест, підсумки.

Ну - в принципі на цей раз особливих несподіванок не трапилось)
Медальку завоював малюк Ерейніон, списаний мною з власного синулі)) Ні, мій малий не різав мамині сукні, однак подібних історій траплялося не так уже і мало.
Трохи здивувало друге місце в АУ - власне кажучи мені від самого початку не подобалася сама тема "трійці, що вижила". Звісна річ - вони мали триматися вкупі, як ветерани-афганці, звісна річ, їх мали прихистити Ельронд та Галадріель, і в цих закритих анклавах вони могли відпочивати доволі довгий час. Звісна річ - повертатись до Валінору міг не мати бажання не тільки Маедрос...
Але ніякого впливу на долі Ендоре вони вже не могли мати - на жаль. Оповідка була саме про це.
Загубився серед інших чудових виконань мій найулюбленіший драбблик про Маедроса та вастаків. Мені чомусь здається, що він кращий за Гіл Галада.
Друге Фінгонове весілля від мого краще, так що медалька йому цілком справедлива.
По гумору я б дав медаль Еаренділу-2. За цікавий формат виконання твору.
І дуже приємно, що перше місце у мого улюбленого "Берена-короля". Це справжній воїн, а не хлопчак, котрому аби одружитись за будь-яку ціну.
А от з "Бора та вастаків" я б вибрав третє - чудовий твір)

@музыка: БГ "Золотой город"

@настроение: ввечері ідіотська гостина, від якої не можна відкараскатись

@темы: драббл фест, роздуми

---

High Lord, або Фінголфін проти Моргота

улюблений глюк. Старий, але тим не менше...

Характер князя Нолофінве, яким я його собі уявляв, мав три складові - спокій, розсудливість, витримка... І десь в глибині жарина, іскорка, котра не дає перетворитись на втілення холодної справедливості, якою славився, скажімо, Суддя Намо.
Одна моя знайома леді-толкіністка сказала якось, що Нолофінве - це автоклав під тиском. Холодний зверху, а всередину краще не заглядати. І не підходити близько - раптом кришку зірве.
Певний час я так і вважав, сприймаючи отой останній поєдинок Ельфа і Вали як "аварію автоклава". Тиск перевищив норму - і кришку зірвало. Зрештою, і у Професора написано, що Нолофінве помчав на північ від розпачу. І в пісні, яка мені подобалась - "он видел, как гибнет его народ... Он сказал, что за все отомстит один"
Але чи справді від розпачу?
Короткий екскурс в історію, панове присяжні... Отже - Нолофінве, другий син короля Нолдор, Фінве. Старший син у своєї матері, родина доволі велика - адже у Фінве були ще три доньки, про яких у Сильмі не згадується. І має старшого брата по батькові - великого Феанаро.
Леді Альвдіс, авторка "Еанаріона" та "Послє Пламєні" нагороджує Нолофінве купою комплексів - заздрість, злоба, трохи не зненависть до талановитого "напівбрата". Закінчується список "комплексом Павліка Морозова" - Нолофінве, виявляється, ще й донощик.
Професор, однак, відзначає в Сильмі, що це Феанаро не терпів "синів Індіс". Адже Фінве зробив те, чого ніколи не було між Ельдар - ні до того, ні опісля. Він одружився вдруге. Це його бажання було таке незвичне, що Валар змушені були зібрати щось на зразок суду, щоб дозволити або не дозволити королю Нолдор це зробити.
Дійсно, адже Ельфи є безсмертними. Міріель, мати Феанаро, з власної волі покинула тіло, перебувала у Мандосі, але вона могла й повернутися - у віддаленому майбутньому.
Двоєженство для Толкіна-католика було смертним гріхом ( у справжньому язичницькому світі епосу це питання не те що не висувалося б на розгляд Богів, а просто не виникло б - чоловік-язичник, а надто кшатрій мав право утримувати стільки жон, скільки міг прогодувати). Професор робить з цього факту драму всевалінорського масштабу - Валар не можуть допустити, щоб Фінве був нещасливим в Благословенній Землі, не можуть також і допустити двоєженства. Зрештою все якось приходить до ладу - Міріель зостається при Валіе Вайре, а Фінве одружується з Індіс. Чи додало це йому щастя? З огляду на поведінку найстаршого сина - мабуть ні.
Про якусь агресію Нолофінве проти старшого брата не згадується жодного разу. Лише, коли Мелькор став активно вести в Тіріоні революційну пропаганду, Професор відзначає, що всі Нолдор стали гордими й пихатими. І почали кувати зброю.
Ясна річ, що Чорний Вала не обмежився самим Феанаро. Якщо Вогняному Духу переказували, що Нолофінве намагається зайняти його місце у батьковому серці і захопити владу в Тіріоні, то Нолофінве, напевне, чув іншу версію, теж викладену в Сильмі - Феанаро, мовляв, бажає позбутись синів Індіс і вижити їх з родинами з Тіріону.
Однак, революціонером за прикладом Мелькора
став таки Феанаро. Тепер уже він оповідав на вулицях Тіріону про те, що Валар тримають Ельдар у рабстві, та про золоту клітку, в якій вони змушені жити. Обстановка накалилась до такого ступеня, що Нолофінве вирішив довести це до батькового відома.
Чи можна вважати це доносом, як-то пише леді Альвдіс? Почнемо з того, що Фінве мав чудово знати, що коїться у місті. Інакше - який з нього король? Виступ Нолофінве був лише офіційною заявою до свого зверхника - втрутіться, батьку, бо може статись лихо.
На цю нараду вельмож Нолофінве явився один і без зброї. Феанаро прийшов озброєним і в супроводі дружинників.
Чи сподівався Вогняний Дух на збройне вирішення конфлікту? Можливо, що так - адже Другий Дім теж озброювався (всі Ельфи стали гордими й пихатими і т.п.)
Однак, у холоднокровного Нолофінве вистачило розважливості зоставити вдома меча.
Наступну сценку я обожнюю - цю сутичку вогню і криги. Запальний Феанаро кричить, загрожує, опонент його просто не помічає і повертається до нього спиною. Зрештою Вогняний Дух наздоганяє брата і приставляє йому меча до грудей - ну побач же мене, може хоч смертний страх змусить тебе це зробити...
Сутичка криги і вогню на тій вищій точці, коли те і інше обпікає. І перемогла крига - Нолофінве відводить рукою лезо і вирушає у своїх справах.
Ризикував він? Дуже... Феанаро тоді просто не володів собою.
Далі у справу втручаються Валар. Не зовсім зрозуміло, чому вони вирішили втрутитись саме на цьому етапі - не раніше. Відбувається суд, і Феанаро висилають на північ. Фінве їде за ним, зоставивши Нолофінве намісником.
Крижаний лорд опиняється в дуже двозначному становищі. Тепер кожен воїн з Першого Дому може вирікти - Феанаро був правий, Нолофінве домагався влади і отримав її.
Ну, а якщо б він не спробував поговорити з батьком, чим би все закінчилось?
Правильно, смертовбивством. Якщо меча оголено, він мусить рубати. Рано чи пізно сутички на тіріонських вулицях закінчилися б чиєюсь смертю.
На суді Нолофінве заявляє, що пробачив брата. Леді Альвдіс говорить, що це лицемірство.
Не згоден, панове присяжні - подібні холоднокровні особи нездатні на лицемірство. Занадто твердим є стрижень їхнього духу. Нолофінве вважав, що задля примирення Ельдар він мусить поступитись власними кривдами - для них нині не час.
Друга зустріч братів - на святі Врожаю.
Феанаро прибув сам - без супроводу і батька, він поводиться зле і говорить Валар нечемності. Нолофінве ладен знову запропонувати мир - він першим простягає руку брату, котрий зневажив його.
"Мій напівкровний брате, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз єднає нас"
І Феанаро потискає йому руку - хай станеться так. Хто з них був щирим, показали подальші події.
Ще одна сутичка поміж братами - опісля загибелі Фінве і виголошення
Обітниці. Присяга Феанаро була дійсно страшною - вона автоматично робила Вогняного Духа і Сімох ворогами всього явного світу. І в цій жахливій присязі не було жодного слова про найголовніше - про помсту за короля Фінве.
Частина Ельдар вирішила підкорятись лише Нолофінве - а що вони мали робити опісля такої Обітниці. У відповідь Феанаро покидає дві
третини війська в Арамані- чин, який не можна назвати надто розумним. Нолофінве знову опиняється у кліщах непростого вибору - його молодший брат, Арафінве, повернувся, бо Суддя надав Нолдор цю єдину можливість пробачення - негайно вирушити назад. Решта опинилась під владою
прокляття, до того ж син Нолофінве, Фіндекано, приймав участь у сутичці в Альквалонде.
Нолофінве вирішує йти вперед - тепер ним рухає не лише помста за батька, але й можливість відплати брату.
Чи відбулася б сутичка поміж двома рушеннями, якби Феанаро не загинув?
Може й відбулася б, але не з вини Нолофінве - цей крижаний розум напевне знову здолав би себе во ім я спільної справи.
В Середзем ї Нолофінве обирає собі небезпечний і відносно невеликий шмат території. Старший син Феанаро віддає йому королівський вінець - це не є платою за порятунок Маедроса сином Нолофінве, це є мовчазним визнанням переваги: ви є старшим, ви є досвідченішим - вам і верховна влада.
Нолофінве, прозваний в Ендоре Фінголфіном, будує твердині і виграє битви. Він тут на своєму місці - воїн і будівничий.
Ну, а тепер про той, останній поєдинок.
По перше - цікавий факт: Фінголфін викликав Моргота на двобій не вперше.
Перший раз він вдарив мечем у браму Ангбанду, коли його частина рушення здолала Гелькараске.
Моргот виклику не прийняв. Злякався сонячного світла - якраз тоді Анара вийшла на небо? Чи лиха сила завжди відзначалася алогічною поведінкою?
За уявленням скажімо леді Альвдіс Моргот є трохи не всемогутнім. Чого ж він, такий всемогутній, відсиджувався в твердині, коли міг розчавити змучених важким переходом воїнів одним
ударом?
Дагор Аглареб - Славетна Битва. Нолдор розбивають ороче військо в виду Ангбанду. Чорна Твердиня німує - на допомогу не вийшов ніхто.
Добре, орки це лише "гарматне м ясо", але ж престиж, престиж... Складається враження, що доки Моргот не вигодував Глаурунга, він взагалі боявся воювати. Так - промацував оборону.
І ось - Дагор Браголлах. Знову - за Моргота тут воюють потоки лави і дракон. Сам Чорний Вала не вийшов за браму жодного разу.
А що ж робить логічний і холодний Фінголфін? Впадає у розпач? Дозвольте не повірити.
Адже Великий Князь Нолдор не одразу помчав на північ. На той час, коли він це зробив, ситуація була такою:
Військо Другого Дому зібралося в Барад Ейтель. Втрати є великими, однак про повний розгром нема і мови.
Дортоніон втрачено, брати Фінрода загинули. Однак сам Фінрод живий, Нарготронд справно виконує функції тилової бази, Мінас-Тіріт прикриває вхід в Західний Белеріанд (ця твердиня впала вже опісля загибелі Фінголфіна),
Аглонів прохід втрачено, однак його захисники відступили на південь, зберігши частину війська, Таргеліон впав, однак Карністіру вдалося вирватись з вогню і зберегти своїх воїнів, в Східному Белеріанді формуються загони поповнення і, головне - тримається Гімрінг,
найголовніша твердиня східного флангу.
Тут питання - що міг знати Фінголфін?
Палантир називався кулею Феанаро, отже - в найголовніших твердинях могли бути палантири. Принаймні - по трикутнику Барад-Ейтель - Гімрінг - Нарготронд. Осанве... У відомому фільмі Ельронд спілкується з Галадріель по осанве на великій відстані, і вона надсилає роганцям підмогу: загін
відбірних лучників. Однак - у Професора подібного нема, це фантазія авторів фільму. Про телепатичний зв язок на великій відстані не говориться ніде, про зв язок по палантирам також... Гінці могли пройти до Гітлуму лише побережжям, через землі фалатрім. Тобто - при відсутньости швидкого зв язку новини могли спізнюватись на доволі великий проміжок часу.
Не міг Фінголфін зробити висновок, що "все скінчено". Ні з швидким зв язком, ні з повільним - не той характер. Навіть висновку, що зостався сам не міг зробити - нехай нема осанве, нема гінців - але ж можна вислати розвідку, дочекатись повернення посланців... А посланці б принесли відповідь від Маедроса: тяжко, але тримаємось. Або з Нарготронду - втрати великі, але ми ще живі.
І тут я звернув увагу на одну невеличку подробицю. З усіх ельфійських лордів лише у Фінголфіна був іменний клинок.
Меч Рінгіл - Крижана Зірка. І ще одна зброя, спис Аеглос - Сніжне Вістря, яким був свого часу озброєний онук Фінголфіна - Гіл Галад.
Два "холодних клинки" в одній родині. Випадковість? Чи може Фінголфін готувався до двобою? За яким-то глюком зброю цю він виготував з метеоритного заліза.
Можливо, Фінголфін розрахував можливість поєдинку саме тоді, коли зупинились потоки лави. Коли Моргот вичерпав сили - на всемогутнього в Арді він явно не тягнув: матеріальний світ брав своє. І помчав на північ з холодним розрахунком: не вмерти - перемогти.
Шанси у Фінголфіна були - він мав протриматись стільки, щоб супротивник зійшов кров ю. А клинок з небесного металу завдавав Морготу настільки болючих ран, що його виття переполошило весь Ангбанд.
Верховний Король загинув - йому, як і усім Нолдор, не вистачило, говорячи фігурально, години часу. Спрацювало прокляття Судді.
Цікаво, що двобій цей вважали поразкою обидві сторони - Ельдар не складали про це пісень, а Орки не вихвалялись перемогою Хазяїна.
Моя ж думка - Фінголфін переміг. Хоча б тим, що зайвий раз довів - зло є вразливим.

Глюк старый, но любимый

В характере князя Нолофинвэ, каким я его себе представлял, было три составляющие - спокойствие, рассудительность, выдержка. И где-то в глубине таится пламя, которое не дает превратиться в воплощение холодной справедливости, каковой славился, скажем, судья Намо.
Одна моя знакомая леди-толкинистка сказала как-то, что Нолофинве - это автоклав под давлением. Холодный сверху, а внутрь лучше не заглядывать. И не подходить близко - вдруг крышку сорвет.
Некоторое время я так и считал, воспринимая этот невероятный поединок Эльфа и Валы как "аварию автоклава". Давление превысил норму - и крышку сорвало. Впрочем, и у Профессора написано, что Нолофинвэ помчался на север от отчаяния. И в песне, которая мне нравилась - "он видел, как гибнет его народ ... Он сказал, что за все отомстит один"
Но действительно ли от отчаяния?
Краткий экскурс в историю, господа присяжные ... Итак - Нолофинвэ, второй сын короля Нолдор, Финвэ. Старший сын у матери, семья достаточно большая - у Финве были еще три дочери, о которых в Сильме не упоминается. И у него есть еще старший брат по отцу - великий Феанаро.
Леди Альвдис, автор "Эанариона" и "После Пламени" награждает Нолофинвэ кучей комплексов - зависть, злоба, чуть не ненависть к талантливому "полубрату". Заканчивается список "комплексом Павлика Морозова" - Нолофинве, оказывается, еще и доносчик.
Профессор, однако, отмечает в Сильме, что это Феанаро не терпел "сыновей Индис". Ведь Финвэ сделал то, чего никогда не было между Эльдар - ни до того, ни после. Он женился во второй раз. Это его желание было такое необычное, что Валар были вынуждены собрать нечто вроде суда, дабы разрешить или не разрешить королю Нолдор это сделать.
Действительно, ведь эльфы являются бессмертными. Мириэль, мать Феанаро, по собственной воле покинула тело, находилась в Мандосе, но она могла и вернуться - в отдаленном будущем.
Двоеженство для Толкина-католика было смертным грехом (в настоящем языческом мире эпоса этот вопрос не то что был бы достоин рассмотрения Богов, его просто не возникло бы - эпический язычник, особенно воин имел право содержать столько жен, сколько мог прокормить). Профессор делает из этого факта драму всевалинорского масштаба - Валар не могут допустить, чтобы Финвэ был несчастливым в Благословенной Земле, не могут также и допустить двоеженства. Наконец все как-то приходит в порядок - Мириэль остается при Валиэ Вайрэ, а Финвэ женится на Индис. Дало ли ему это счастье? Учитывая поведение старшего сына - наверное не вполне.
О какой-то агрессии Нолофинвэ против старшего брата не упоминается ни разу. Только когда Мелькор стал активно вести в Тирионе революционную пропаганду, Профессор отмечает, что все Нолдор стали гордыми и тщеславными. И начали ковать оружие.
Разумеется, что Черный Вала не ограничился только лишь Феанаро. Если Огненному Духу рассказывали, что Нолофинвэ пытается занять место в отцовском сердце и захватить власть в Тирионе, то Нолофинвэ, наверное, слышал другую версию, тоже изложенную в Сильме - Феанаро, мол, желает избавиться от сыновей Индис и выжить их с семьями из Тириона.
Однако, революционером по примеру Мелькора стал таки Феанаро, который лично не общался с Черным Валой. Теперь уже он рассказывал на улицах Тириона о том, что Валар держат Эльдар в рабстве, и о золотой клетке, в которой они вынуждены жить. Обстановка накалилась до такой степени, что Нолофинвэ решил довести это до отцовского ведома.
Можно ли считать это доносом? Начнем с того, что Финвэ должен был прекрасно знать, что творится в городе. Иначе - какой из него король? Выступление Нолофинвэ был только официальным заявлением Государю - вмешайтесь, отец, потому что может случиться беда.
На это совещание вельмож Нолофинвэ пришел один и без оружия. Феанаро пришел вооруженным и в сопровождении дружинников.
Надеялся ли Огненный Дух на вооруженное решение конфликта? Возможно, что да - ведь Второй Дом тоже вооружался (все эльфы стали гордыми и тщеславными и т.п.)
Однако у хладнокровного Нолофинвэ хватило рассудительности оставить дома меч.
Следующую сценку я обожаю - это столкновение огня и льда. Горячий Феанаро кричит, угрожает, оппонент его просто не замечает и поворачивается к нему спиной. Наконец Огненный Дух догоняет брата и приставляет ему меч к груди - ну заметь же меня, может хоть смертный страх заставит тебя это сделать ...
Поединок льда и огня на той высшей точке, когда то и другое обжигает. И победил лед - Нолофинвэ отводит рукой лезвие и отправляется по своим делам.
Рисковал он? Очень ... Феанаро тогда не владел собой.
Далее в дело вмешиваются Валар. Не совсем понятно, почему они решили вмешаться именно на этом этапе - не раньше. Происходит суд и Феанаро высылают на север. Финвэ едет за ним, оставив Нолофинвэ наместником.
Ледяной лорд оказывается в очень двусмысленном положении. Теперь каждый воин из Первого Дома может сказать - Феанаро был прав, Нолофинвэ добивался власти и получил ее.
Ну, а если бы он не попытался поговорить с отцом, чем бы все закончилось?
Правильно, убийством. Если меч обнажен, он должен рубить. Рано или поздно столкновения на тирионских улицах закончились бы чьей-то смертью.
На суде Нолофинвэ заявляет, что простил брата. Леди Альвдис в своей книге говорит, что это лицемерие.
Не согласен, господа присяжные - подобные хладнокровные личности не способны на лицемерие. Слишком тверд и хладнокровен их характер. Нолофинвэ считал, что для примирения Эльдар он должен поступиться собственными обидами - для них сейчас не время.
Вторая встреча братьев - на празднике Урожая.
Феанаро прибыл сам - без сопровождения и отца, он ведет себя вызывающе и говорит Валар дерзости. Нолофинвэ готов вновь предложить мир - он первым протягивает руку брату, который пренебрегал им.
"Мой полукровный брат по духу я стану тебе родным. Ты веди, а я пойду следом. И пусть никакая беда не разделит нас"
И Феанаро пожимает ему руку - пусть будет так. Кто из них был искренним, показали дальнейшие события.
Еще одна стычка между братьями - после гибели Финвэ и принесения Клятвы. Клятва Феанаро была действительно страшной - она ​​автоматически делала Огненного Духа и его Семерку врагами всего явного мира. И в этой ужасной Клятве не было ни слова о главном - о мести за короля Финвэ.
Часть Эльдар решил подчиняться только Нолофинвэ - а что они должны были делать после такой Клятвы. В особенности после Альквалондэ, когда две трети воинства ропщут против Феанаро, обвинив его в братоубийстве.
И здесь - единственный раз Нолофинвэ не сумел пожертвовать своими чувствами ради общего блага. Он не обвиняет брата, он просто молчит, предоставляя эльдар роптать и говорить о том, что он, Нолофинвэ, был бы лучшим предводителем и - возможно - не допустил бы Альквалондэ.
Сын Нолофинвэ, отважный Фингон,тоже проливал кровь Телери. Наверное это послужило дополнительным фактором молчаливого неодобрения.
В ответ Феанаро покидает две трети войска в Арамане - поступок, который нельзя назвать слишком умным. Нолофинвэ снова оказывается в клещах непростого выбора - его младший брат, Арафинвэ, уже вернулся, потому что Судья предоставил Нолдор эту единственную возможность прощения - немедленно отправиться назад. Остальные оказалась под властью проклятия.
Нолофинвэ решает идти вперед - теперь им движет не только месть за отца, но и возможность возмездия брату.
Началась бы битва между двумя войсками нолдор, если бы Феанаро не погиб?
Может и началась бы, но не по вине Нолофинвэ - это ледяной разум наверняка снова пожертвовал своими интересами во имя общего дела.
В Средиземье Нолофинве выбирает себе опасную и относительно небольшую часть территории. Старший сын Феанаро отдает ему королевский венец - это не плата за спасение Маэдроса сыном Нолофинвэ, это молчаливое признание: вы старше, вы опытнее - вам и верховная власть.
Нолофинвэ, прозванный в Эндорэ Финголфином, строит крепости и выигрывает битвы. Он здесь на своем месте - воин и строитель.
Ну, а теперь о том, последнем поединке.
Во-первых - интересный факт: Финголфин вызвал Моргота на поединок не впервые.
Первый раз он ударил мечом в ворота Ангбанда, когда его часть воинства одолела Хелькараксе.
Моргот вызова не принял. Испугался солнечного света - как раз тогда Анара вышла на небо? Или нечистая сила всегда отличалась алогичным поведением?
Многие считают Моргота чуть ли не всемогущим. Тогда почему он, такой всемогущий, отсиживался в крепости, когда мог раздавить измученных тяжелым переходом воинов одним ударом?
Дагор Аглареб - Славная Битва. Нолдор разбивают орочье войско в виду Ангбанда. Черная Твердыня безмолвствует - на помощь не вышел никто.
Хорошо, орки это лишь "пушечное мясо", но престиж, престиж ... Создается впечатление, что пока Моргот не выкормил Глаурунга, он вообще боялся воевать. Только - прощупывал оборону.
И вот - Дагор Браголлах. Опять - за Моргота здесь воюют потоки лавы и дракон. Сам Черный Вала не вышел за ворота ни разу.
А что же делает логичный и холодный Финголфин? Впадает в отчаяние? Позвольте не поверить.
Ведь Великий Князь Нолдор не сразу помчался на север. В то время, когда он это сделал, ситуация была такой:
Войско Второго Дома собралось в Барад Эйтель. Потери велики, однако о полном разгроме нет и речи.
Дортонион потерян, братья Финрода погибли. Однако сам Финрод жив, Нарготронд исправно выполняет функции тыловой базы, Минас-Тирит прикрывает вход в Западный Белерианд (эта твердыня пала уже после гибели Финголфина)
Аглонов проход потерян, однако его защитники отступили на юг, сохранив часть войска, Таргелион пал, однако Карнистиру удалось вырваться из огня и сохранить своих воинов, в Восточном Белерианде формируются отряды пополнения и, главное - держится Химринг, самая мощная крепость восточного фланга.
Здесь вопрос - а что мог знать Финголфин?
Палантир назывался шаром Феанаро, следовательно - в главных крепостях могли быть палантиры?. По крайней мере - по треугольнику Барад-Эйтель - Химринг - Нарготронд. Осанвэ ... В известном фильме Эльронд общается с Галадриэль по осанвэ на большом расстоянии, и она направляет роханцам помощь: отряд отборных лучников. Однако - у Профессора подобного нет, это фантазия авторов фильма. О телепатической связи на большом расстоянии не говорится нигде, о связи по палантирам также ... Гонцы могли пройти в Хитлум только побережьем, через земли фалатрим. То есть - при отстутствии быстрой связи новости могли опаздывать на достаточно большой промежуток времени.
Не мог Финголфин сделать вывод, что "все кончено". Ни с быстрой связью, ни с медленной - не тот характер. Даже выводов, что остался один не мог сделать - пусть нет осанвэ, нет гонцов - но можно выслать разведку, дождаться возвращения посланцев ... А посланцы бы принесли ответ от Маэдроса: тяжело, но держимся. Или с Нарготронда - потери велики, но мы еще живы.
И тут я обратил внимание на одну небольшую подробность. Из всех эльфийских лордов только у Финголфина был именной клинок.
Меч Рингил - Ледяная Звезда. И еще одно оружие, копье Аэглос - Снежное Острие, каким был в свое время вооружен внук Финголфина - Гил Галад.
Два "холодных клинка" в одной семье. Случайность? Может Финголфин готовился к поединку? По каким-то глюком оружие это он изготовил из метеоритного железа.
Возможно, Финголфин рассчитал возможность поединка именно тогда, когда остановились потоки лавы. Когда Моргот исчерпал силы - на всемогущего в Арде он явно не тянул: материальный мир брал свое. И Король помчался на север с холодным расчетом: не умереть - победить.
Шансы у Финголфина были - он должен был продержаться столько, чтобы противник истек кровью. А клинок из небесного металла наносил Морготу столь болезненные раны, что его вой переполошил весь Ангбанд.
Верховный Король погиб - ему, как и всем Нолдор, не хватило, говоря фигурально, часа времени. Сработало проклятие Судьи.
Интересно, что поединок этот считали поражением обе стороны - Эльдар не слагали об этом песен, а орки не гордились победой Хозяина.
Мое же мнение - Финголфин победил. Хотя бы тем, что лишний раз доказал - зло уязвимо





Прослушать или скачать Blind Guardian Time Stands Still бесплатно на Простоплеер

@музыка: Blind Guardian "Time Stands Still"

@настроение: сумно чогось, ага...

@темы: сильмовське, лорди

---

Новий альбом Тем Грінхілл

"Колыбельная для ангела"

Всі пісні чудові - адже це Тем, наша Тем...

А мені найбільше сподобалась ось ця... Якраз в тему наших партизанів, і всіх інших воїнів.


Прослушать или скачать Тэм Гринхилл Военно-полевой роман бесплатно на Простоплеер


Военно-полевой роман

Не называй мне имя: здесь война, и это не важно.
Мы всё равно расстанемся, когда пропоёт труба.
Завтра я буду воином, безжалостным и отважным,
А сегодня позволена слабость и привкус слёз на губах.

Прикосновенье ладоней, стук сердец в неловком молчанье.
Шорох песчинок времени в небесных строгих часах.
Боги мои, как мне холодно, как тяжки страх и отчаянье,
Как много серебряных нитей в рыжих моих волосах.

Это любовь навеки. Мне не выжить в грядущей схватке.
Не говори целителю, что раны мои кровят.
Счастье моё получится правдивым, ярким и кратким.
И словно дар на прощание - насмешливо-синий взгляд.

Больно, темно, обидно. Бестолково и не до смерти.
И словно насмешка Высших - выжить и дальше жить.
Ты на руках меня вытащил, среди мёртвых врагов заметил.
На бледных губах улыбка и имя, как знак судьбы.

@музыка: Тем Грінхілл "Военно-полевой роман"

@настроение: меланхолічне

@темы: сильмовське, поезія

---

Фендомна битва

Куди я вліз - так як слід і не зрозумів) Однак - назвався вояком, ставай до лави. Одна надія на мудре керівництво досвідчених осіб.
Слешери, антислешери... Звихнутись можна.
Спробував пожартувати в ефірі на цю тему - одразу ж відгукнувся е... колега Борі Моїсеєва.
Фендомні мужики, ну де ви, а? Натуральні.

@музыка: нема

@настроение: Втомився як пес...

@темы: білочки

---

Привітальне

ФЕЕРИЯ

Ущербная луна священным покрывалом
Окутала ночной жемчужный небосклон,
Рассыпав серебро у мраморных колонн,
Куда приходит Тень мечтать о небывалом.

Луна для шелковых пугливых лебедей,
Пернатым парусом в осоке шелестящих,
Умножит на воде число кругов блестящих,
Осыплет лепестки у роз и орхидей...

Все это будет жить?.. Кто в сумраке колышет
Тускнеющую зыбь, где лунный отблеск вышит? -
Хрустальным отзвукам давно потерян счет...

Нагая плоть цветов подхватит дрожь речную,
Боясь, что острием алмазным рассечет
Крикливый свет дневной фантазию ночную. (с)

Загадкову  ~Тень ~ разом з поетом Полем Валері вітаю з Днем Народження. Щастя, удачі і всього найкращого.

@музыка: Канцлер Ги "Тень на стене"

@темы: ПЧ і роззява Ноло

---

Буде нам з тобою що згадати...

Про тих, для кого війна не закінчилася в 45-му році, про тих, хто відбивався від трьох ворогів одразу, про вояків з волинських лісів, чия кров в моїх жилах, напевне буде кому згадати. Шкода, що вже немає тих, хто оповідав мені про лісову війну на Волині та в Карпатах.



І по стійкій асоціації - "сейдхе" з волинських і карпатських лісів присвячується. Вони були відважними.

@музыка: Плач Єремії "Буде нам з тобою що згадати"

@настроение: меланхолічне

@темы: українське

---

Читальний зал

Класика, знову класика... Знову витяг те, що читав хто-зна коли і хто-зна як...

Томас Манн Трістан. Новели.

Глюки з приводу

"Трістан"
На мій погляд шанований автор трохи переборщив з бажанням викликати неприязнь до письменника-декадента, котрий пришвидшив смерть пані Клетеріан. Кілька зайвих тижнів нічого б не врятувало, а так бідолашна пані, принаймні, востаннє відчула насолоду від гри на фортепіано. І якийсь дивний комплекс, котрий простежується і у подальших оповіданнях: здорова фізично людина обов'язково обмежена і дурна. Може це, звісно, мої особисті... е... глюки (сам я здоровий як бугай і зовсім не схожий ззовні на "поета в душі")
Тоніо Крегер - тут продовжується тема долі "не такого як усі" у суспільстві, та дивного антагонізму фізичного здоров'я та витонченості почуттів. Тоніо, сина німця та італійки (іспанки?) весь час пориває кудись у високості, в той час, як його здорові нордичні однолітки цікавляться лише фізкультурою і кіньми. І їх кохають здорові біляві нордичні Брюнгільди Інги та Інгеборг, а на долю Тоніо дістаються лише нещасні убогі тілом дівчата, котрі весь час падають під час танцю, та розумування з російською нігілісткою Лизаветою.
Герр Крегере, ви ж не каліка, а нормальний мужик) Займіться спортом, навчіться їздити верхи. Звабте біляву Інгу, вона вам в принципі не потрібна, вам з нею буде нудно - але звабте з принципу. І пишіть не про страждання декадента і напівміщанина Тоніо, а про біляву ніцшеанську "надлюдину". І вас попустить, їй-пра))
Вундеркінд
Гарненький і сумовитий образок про "геніальну дитину", позбавлену дитинства.
Смерть у Венеції
У радянської цензури не вистачало клепки у розумі, це точно.
Бо - закриваючи від нас - найневинніші твори, вона пропустила цю повість про кохання зрілої літньої людини до хлопчика-підлітка. Кохання це було суто платонічним, але це було гомосексуальне кохання, та ще й педофілія на додачу. Мабуть допомогла репутація Т. Манна як "реаліста" і автора "Будденброків"
Настільки я ставлюся до цього з відразою, але тут стало шкода пана Ашенбаха. Зрештою, він Тадеушу ніякого зла не зробив, а настраждався до інфаркту.
До речі, коли я цю річ читав підлітком, то на повному серйозі вважав, що старий письменник просто милується гарним хлопчиком, хоча в тексті були досить відверті натяки на еротичність цього милування.
Все таки в суворому вихованні старих часів є свої принади))
Маріо і чарівник
Цей твір і протягнув за собою інші твори збірки, бо його оголосили "антифашистським". Тільки й того, однак, що дія твору відбувається у Італії часів раннього Муссоліні.
Фішка твору - гіпнотізер, котрий робить з людей покірних зомбі і знущається над найсвятішим. Доки не отримує кулю в лоба від звичайнісінького хлопчини, над чиїм коханням надумав поглумитись. Стильно і сильно - але таких "гіпнотизерів" вистачало не лише в Італії часів Дуче.





Видання у мене інше - "Зарубіжна новела" Київ "Дніпро" 1975 року Український переклад Є. Поповича

@музыка: Тем "Смерті нема"

@настроение: ліричне

@темы: літературне

---

Співай, Маглоре, співай...

М-м, деякі панночки мене доводять до ржу-ні-магу...
Цікаво, як би вони розібрали, скажімо, цього вірша... Ой скільки б було снобізму і отрути вилито на нього, якби бідолашки та ще й знали українську)

поезія революції

аби чути поезію революції
твоє серце має замовкнути
ніби мобілка
що відключається
на глибокій підземній станції…
аби чути поезію революції
твої вени повинні бути
значно тоншими за порізи…
тут немає спасіння
хіба лише всоте спробуєш
не курити
не купувати бульварних ґазет
і не вірити в янголів
які мешкають на небесах
а під ранок
спускаються на крилятах
лоскотати твоє обличчя
стеблами синіх трав
щоби ти скоріше прокинувся

сни про україну

кайфові ліси й пасовиська
індустріальні міста
надто ранні шлюби
як на стару европу
такою ти бачиш у снах
мою жовто-блакитну країну

схоже
у нас із тобою
північно-ірляндська дівчино
дуже багато спільного
в межах цього
карантину

схоже
й тобі у снах
молоді ірляндські кити
викидаються на долоні
ударивиши в небо
бризками

а молоді українські птахи
мліють од надміру волі
здійнявшися
ой як
високо…

***

перекриваючи
всі можливі підступи
до серця й голосу
перебираєш чотки вечора
куриш і молишся

передчуваючи
західний вітер
і спраглі вуста
передивляєшся на долонях
ріки й міста

перемножаючи
хвилі чекання
на букви імейлів
залишаєшся передостаннім
яблуком на тарелі



Автор не я , а Сашко Ушкалов, відомий в Україні поет Колись я сходив з розуму за отакими ось "потоками свідомості. Ну - звісна річ - кому що до вподоби)

@музыка: І Білик "Співай, Марічко, співай"

@настроение: єхидне

@темы: поезія

---

Лорд Прекрасний, або Самотність сподівань

Глюки, знову глюки

Хоча відома у фендомі пісня про нещасливе кохання сина Феанаро начебто співається від імені Маглора, і про Маглора, але мені здається, що співати пісню про нещасливе кохання з-поміж чудової сімки міг лише Келегорм.
Отже - Келегорм... Третій син Феанаро, найстарший серед трійці ККК. Білявий красень поміж рудих та чорнявих. Вдався в бабусю Міріель, напевне... Затятий мисливець - принаймні у нього одного є власний пес та ще і зі зграї самого Ороме.
Запальний і гарячкуватий, як і його браття. Однак - вірний у дружбі: стосунки з Арельде, донькою Нолофінве, підтримував навіть під час ворожнечі поміж родами. Арельде теж не забувала побратима по мисливським забавам: першим, кого вона вирішила відвідати опісля того, як покинула Гондолін, був Келегорм.
З братів найближчим білявому мисливцю був Куруфін. Карантір завжди був якось сам по собі, згодом Маедрос відвів йому Таргеліон, а інших двох К поставив стерегти Аглонів прохід.
До речі, цікаво - а чого вони опинились у Гімладі разом? Землі не вистачило? Сумнівно... Не захотіли розлучатись? Оце можливо. Та й місце там було небезпечне - стратегічна ущелина, гірська дорога.
Хоробрий воїн - відзначився ще в Підзоряній битві. Добрий кіннотник - якраз воєводою кінного війська його призначив ще Феанор. Кіннотою Келегорм командував і в усіх інших боях.
Під час Дагор Браголлах зумів вивести рештки війська з-під удару і відійти на тилову базу - до Нарготронду. Разом з братом, племінником і доволі великим обозом.
Нарготронд, як-то кажуть, незмивна пляма на репутації білявого Феанорінга. Хоча формально він мав рацію: Фінрод не мав права вести на вірну погибель те, що зосталося від воїнства Третього Дому. Власне кажучи, король Нарготронду і сам це знав - тому і сталося те, що сталося.
Чи зрозумів Келегорм гру Фінрода? Хто-зна... Якщо не зрозумів, то тоді йому годі виправдатись - він фактично покинув родича напризволяще. Якщо зрозумів - то зробив найрозумніше, позоставивши Фінрода його долі, і його Обітниці.
Мені чомусь здається, що зрозумів - що таке Обітниця син Феанора знав краще за будь-кого.
І тут Келегорма наздогнало оте його закляте кохання. До Лутіень.
Хоробрий воїн і відважний воєвода неначе божеволіє... Власне кажучи - нічого дивного: ельф закохується раз у житті, а серце панни вже зайняте.
Він намагається утримати Лутіень у Нарготронді. У Куруфіна свій інтерес: якщо брат одружиться з Лутіень, то Нарготронд дістанеться йому.
Опісля загибелі Фінрода брати стають ізгоями - з ними до Гімрінгу не повернувся ніхто, навіть син Куруфіна.
Вони ще раз намагаються викрасти Лутіень - це вже найбільше падіння, адже дівчина ясно дала зрозуміти, що не любить Келегорма.
Однак в Лутіень та Берена стріляє таки Куруфін. Не Келегорм.
Уявляю собі, що сказав родичам Маедрос по їх прибутті до Гімрінгу... Найстарший Феанорінг товаришував з Фінродом, ну і репутація Рудого завжди була бездоганною.
Брати приймають участь в Останній Битві - Нірнает, Келегорм як завжди на чолі кінноти.
Отже - йому пробачено. І братом і його воїнами.
Напад на Доріат Келегорм якщо й не очолив - Маедрос намагався стримувати братів, і стримував, доки Берен та Лутіень прожили своє друге життя - то, принаймні, ініціював.
З помсти? Хто-зна... Хоча кому тут мститись - сину Берена...і її? Що було основною причиною? Тільки Сильмарил?
Під час взяття Доріату троє Феанорінгів наклали головами. Воїни Келегорма помстились за воєводу, зоставивши у лісі двох підлітків - синів Діора.
Дружинники, отже, таки любили свого князя... Але чому саме так помстились - адже діти для ельфів є святинею...
Не знаю, з якого це випливло глюку, але читав і неодноразово, що доріатці користувались отруєною зброєю, і ніби, лише завдяки цьому Діору вдалося здолати трьох синів Феанора. Однак, підтвердження цьому у Професора не знайшов.
Не дуже любив я ККК, однак чомусь шкода мені цього воїна і закоханця. Злочинець задля любові... Навіть не третій зайвий - четвертий...

перевод

Хотя известная в фэндоме песня о несчастной любви сына Феанаро вроде поется от имени Маглора, и о Маглоре, но мне кажется, что петь песню о несчастной любви из Великолепной Семерки мог только Келегорм.
Итак - Келегорм ... Третий сын Феанаро, старший среди троицы ККК. Белокурый красавец среди рыжих и брюнетов. Уродился в бабушку Мириэль, наверное ... Заядлый охотник - по крайней мере у него одного есть пес, да еще и из стаи самого Оромэ.
Горячий и раздражительный, как и его братья. Однако - верный друг: отношения с Арэльдэ, дочерью Нолофинвэ, поддерживал даже во время вражды между родами. Арэльдэ тоже не забывала собрата по охотничьим забавам: первым, кого она решила навестить после того, как покинула Гондолин, был Келегорм.
Из братьев самым близким светловолосому охотнику был Куруфин. Карантир всегда был как-то сам по себе, затем Маэдрос наделил его Таргелионом, а двух других К поставил стеречь Аглонов проход.
Кстати, интересно - а почему они оказались в Химладе вместе? Земли не хватило? Сомнительно ... Не захотели расставаться? Это возможно. Да и место там было опасное - стратегическое ущелье, горная дорога.
Храбрый воин - отличился еще в Битве под Звездами. Хороший командир конницы - раз во главе конного войска его поставил еще Феанор. Конницей Келегорм командовал и во всех других боях.
Во время Дагор Браголлах сумел вывести остатки войска из-под удара и отойти на тыловую базу - в Нарготронд. Вместе с братом, племянником и достаточно большим обозом.
Нарготронд, как говорится, несмываемое пятно на репутации белокурого Феаноринга. Хотя формально он прав: Финрод не имел права вести на верную погибель то, что осталось от воинства Третьего Дома. Собственно говоря, король Нарготронда и сам это знал - потому и случилось то, что случилось.
Понял ли Келегорм Финрода? Кто знает ... Если не понял, то тогда ему нет оправданий - он фактически оставил родича на произвол судьбы. Если понял - то поступил разумно, оставив Финрода его судьбе, и его обету.
Мне почему-то кажется, что понял - что такое обеты и Клятвы, сын Феанора знал лучше любого другого эльфа.
И тут Келегорма настигла та самая заклятая его любовь. К Лутиэнь.
Храбрый воин и отважный воевода будто сходит с ума ... Собственно говоря - ничего удивительного: эльф влюбляется раз в жизни, а сердце девушки уже занято.
Он пытается удержать Лутиэнь в Нарготронде. У Куруфина свои интересы: если брат женится на Лутиэнь, то Нарготронд достанется ему.
После гибели Финрода братья становятся изгоями - с ними в Химринг не вернулся никто, даже сын Куруфина. Келегорма предал даже его собственный пес.
Они еще раз пытаются похитить Лутиэнь - дальше уже падать некуда, ведь девушка ясно дала понять, что не любит Келегорма.
Однако в Лутиэнь и Берена стреляет все таки Куруфин. Не Келегорм.
Представляю, что сказал родственникам Маэдрос после их прибытия в Химринг ... Старший Феаноринг дружил с Финродом, ну и репутация Рыжего всегда была безупречной.
Братья принимают участие в последней битве - Нирнаэт, Келегорм как всегда во главе конницы.
Значит - он прощен. И братом и своими воинами.
Нападение на Дориат Келегорм если не возглавил - Маэдрос пытался сдерживать братьев, и сдерживал, пока Берен и Лутиэнь не прожили свою вторую жизнь - то, по крайней мере, инициировал.
Из мести? Кто знает? Хотя кому тут мстить - сыну Берена ... и её? Что было основной причиной? Только Сильмарилл?
Во время взятия Дориата трое Феанорингов погибают. Воины Келегорма отомстили за командира, оставив в лесу двух подростков - сыновей Диора.
Дружинники, следовательно, все-таки любили своего лорда ... Но почему отомстили именно так - ведь дети для эльфов является святыней ...
Не знаю, из какого это выплыло глюка, но читал в фаноне и неоднократно, что дориатцы пользовались отравленным оружием, и будто, только благодаря этому, Диору удалось одолеть троих сыновей Феанора. Однако, подтверждения этому у Профессора не нашел.
Не очень я любил ККК, но почему-то мне жаль этого влюбленного воина. Преступник ради любви ... Даже не третий лишний - четвертый ...

Страждання молодого... все таки Келегорма, а?

Pella hisie, penna mar
orenyan iltuvima lar.
Erya tenn ambarone sundar
nalye firie, nwalme, nar.
Tular Valar mi silme fanar.
Meldanya curuntanen tanar.
Minya Vard elerrile anta;
miruvore Yavanna quanta.
Ulmo - losse earo, yallo
Aule cara vanima canta.
Nesso - lintesse, Vano - helma.
Tula Melkor ar anta melmo.
Erwa na Feanaro hin,
uner mara voronda nin.
Hlara, melda carmeo aina,
laurefinda ve Laurelin:
u-kenuvalye tenn Ambar-metta.
Hlara enya metima quetta.
Pella hisie, pella nen,
tira iluvekena hen.
Indis. Engwa indeo olos.
Nava manina elya men.






Прослушать или скачать Айре и Саруман Пэлла хисиа... бесплатно на Простоплеер

@музыка: Айре і Саруман "Pella hi'sie, penna ma'r"

@настроение: меланхолічне

@темы: сильмовське, лорди

---

Холіварній спільноті присвячується...

А також особі, котра навела цих добродіїв на мій пост, присвяченій грі у Лоріені. В подарунок і з найкращими побажаннями.

слухати і насолоджуватись тут


Listen or download Антон Павлович Чехов for free on Prostopleer
Антон Палыч Чехов однажды заметил

Слова: Б. Окуджава
Исп.: Булат Окуджава

Антон Палыч Чехов однажды заметил,
что умный любит учиться, а дурак - учить.
Скольких дураков в своей жизни я встретил -
мне давно пора уже орден получить.

Дураки обожают собираться в стаю.
Впереди их главный во всей красе.
В детстве я верил, что однажды встану,
а дураков нету - улетели все.

Ах, детские сны мои - какая ошибка,
в каких облаках я по глупости витал.
У природы на устах коварная улыбка...
Видимо, чего-то я не рассчитал.

А умный в одиночестве гуляет кругами,
он ценит одиночество превыше всего.
И его так просто взять голыми руками,
скоро их повыловят всех до одного.

Когда ж их всех повыловят - наступит эпоха,
которую не выдумать и не описать...
С умным - хлопотно, с дураком - плохо.
Нужно что-то среднее. Да где ж его взять?

Дураком быть выгодно, да очень не хочется,
умным - очень хочется, да кончится битьем...
У природы на устах коварные пророчества.
Но, может быть, когда-нибудь к среднему придем.

@музыка: Б. Окуджава "Антон Павлыч Чехов однажды заметил"

@настроение: єхидне

@темы: білочки

---

Опівнічний глюк

Вітер. Злива. Безсоння.
Гасне літо зелене.
Падають на підвіконня
Жовті долоні клена.
Серце щемить від болю.
Вмиті безсонням очі.
Я – а поряд зі мною –
Чорна безодня ночі.

Приспів:
Запалю свічу з віком віч-на-віч.
Запалю свічу, щоб здолати ніч.
Запалю свічу у тривожний час.
Помолюсь вогню, щоб вогонь не згас.

І наче вщухає злива.
І небо тяжке світліє.
Полум’я свічки тремтливе
Долоні і душу гріє.
Всупереч ночі злої
Тихий вогонь сміється,
Від свічки цієї малої
Ранок новий займеться

Ніч минає, ельдар і адани...))

@музыка: І. Шинкарук "Свіча"

@настроение: Ніч минає.

@темы: сильмовське, білочки

---

Толкінізм вічний і невмирущий...

Як завжди прогавив цікаву дискусію, приводом до якої стала ще одна дискусія Читав і насолоджувався, це було прекрасно і шедеврально.
Коли на поле битви прибув важкий танк в образі певної пані, знайомої мені ще з Яндексу, я відчув гордість за себе улюбленого: це ж треба, отаке викликати заворушення
Доводи цієї пані мені знайомі віддавна, так що я включатися в дискусію не став - сперечатись з цією леді марно, а те, що я вважаю істиною, лежить десь посередині поміж її палким феанорством та прихильністю до канону у інших достойних осіб.
Однак - Ноло зробив для себе ще один висновок.

висновки по ходу обох дискусій

Ніколи не піддаватись на спокусу подискутувати з релігійних питань окремо від творчості Професора. Хоча руці іноді чешуться, авжеж. Релігійні переконання - не привід для суперечок, бо - як говорив Будда - до однієї вершини безліч шляхів.
І коли хочеться сказати ще одній достойній леді, що мої погляди на деякі речі - хибні вони, а чи правильні, то вже інша річ - не "кукарєк", а всього лишень висловлювання, та ще й не в розмові з цією милою дамою вимовлені, то краще ковтнути квеніласу і промовчати. Тому що вона - леді, а Ноло грубий мужик і може бовкнути щось нехороше. А потім йому буде соромно, ага))

@музыка: флейта, знову флейта

@настроение: медитативне

@темы: сильмовське

---

Вiрш, просто вiрш...

06.05.2012 в 13:06

Пишет  riweth:

Ты не верил, а чуждый берег тебя берег -
Чужака, голодранца, чуму, гордеца, слепца?
Только каждому асу - свой собственный Рагнарек,
одиночество перед битвой и до конца.
И ни саги, поверь, не сложено поперек.
Предавали друзья, а чужие молились за.
Над ночной тишиной призывали чужих богов.
И смотрели - лады, не в сердце, а так, в глаза,
и спасали тебя, и любили твоих врагов,
и закат, как клинок, минувшее отрезал.
Ты поверил, что мир - больница, что мир - тюрьма,
ты заранее носишь ворованную суму.
Ты вдыхаешь и ветер - как втягивают дурман,
да куда он потом девается - не пойму.

@музыка: Тем Плачь, флейта, плачь...

@настроение: самотнiсть сподiвань

@темы: поезія

---

Ронья "Атарінке"

АТАРИНКЭ

"Then they took horse
and rode away like fire..."(c)
Про нас напишут,
Как мы коней пустили вскачь.
Никто не слышит
Беззвучный, горло рвущий плач.
Плачь, Атаринкэ,
Никто не видит, я - не в счет.
Темны тропинки,
Споткнешься - вот мое плечо.

Что звон железный?
Их справедливость не для нас.
Не жалко леса,
Чтоб только с ветром не погас
Тот странный пламень,
Который рвется из груди...
Эй, брат мой ранен,
Попробуй только подойди!

И честь, и память
Летят, как грязь из-под копыт.
Так сладко падать,
Когда полет тебе закрыт.
Рассвет подкрался,
Как неизбежная беда.
Твой сын остался.
Мой - не родится никогда.

@музыка: нема

@настроение: так собі

@темы: сильмовське, поезія

---

Про JRRT-фест знову... Третє коло.

далі, далі, далі...

Отже - які особливості цього кола...
Багато текстів про людську складову Першої Епохи.
Мало ангсту, зате багато джену. І дуже м який гумор.
Тепер по розділах.
Гумор
Чудові обидва виконання Эарендиль жалуется на жизнь Феанору Особливо - друге виконання. Феанаро-в'язень - неперевершений, композиція - хоч рольовку грай, і взагалі - сміявся аж плакав.
Джен. Перша епоха.
Вастаки слышат призыва на Войну Гнева - виконання просто чудове. Мало того - геніальне. Після прочитання хотілося брати меча, лука скоя'таеля, або просто щось важке і бити вастаків, аж доки не закінчаться стріли, або сили. Незалежно від того, чи відбудеться Війна Гніву, чи ні.
Таке враження говорить про неабиякий талант автора, за що ще раз йому віншую.
Бор предает надежду Моргота - довкола Бора і його хлопців багато було розмов, всі три виконання гарні по своєму, але найбільше сподобалося третє. Закінчення - просто шедевральне
Потерянный момент Сильмариллиона : каким образом Ульдор уговаривает Маэдроса ждать, и тот соглашается - перше виконання не сподобалось по концепту. І справа не в тому, що тут "не такі ельфи" - це не світ Професора, а швидше ЧКА. Хоча написано добре.
Свадьба Фингона - 2 - гарна вишукана річ, дуже гарно.
З Третьої епохи не вразило нічого. Хоча всі оповідки милі і красиві. Однак - чогось в них не вистачає. Проголосував за всі.
АУ
Чесно кажучи - нинішній лідер перегонів Манвэ оставляет Мелькора в Мандосе. мене не дуже вразив. Мало того - я так і не зрозумів закінчення. Манве порушив слово - це звісно зле, але що це за війна "двох королів",я не зрозумів. Якщо Мелькор зостанеться в Мандосі, то і воювати не буде з ким... З Сауроном хіба що.
Зате мій особистий лідер - Тингол ставит условие Берену, чтобы он стал королем. В шоці, у захваті, і голосував за нього.
Эарнур не погибает, его род не пресекается - від цієї коротенької оповідки просто мороз поза шкірою. Бідолаха Денетор...
Фингон, Финрод и Маэдрос участвуют в Войне Кольца. - дуже глибоке АУ, і може тому навіть не можу виділити, що саме сподобалось. На мою думку - всім виконанням не вистачає обоснуя, якого тут просто не може бути апріорі. Але в цьому провина теми, а не авторів.

перевод

Итак - каковы особенности этого круга ...
Много текстов о человеческой составляющей Первой Эпохи.
Мало ангста, зато много джена. И очень мягкий юмор.
Теперь по разделам.
Юмор
Замечательны оба исполнения
Эарендиль жалуется на жизнь Феанору Особенно - второе исполнение. Феанаро-узник - это нечто, композиция - хоть ролевую игру начинай, и вообще - смеялся аж плакал.
Джен. Первая эпоха.
Вастаки слышат призыва на Войну гнева - выполнение просто замечательное. Мало того - гениальное. После прочтения хотелось брать меч, лук скоя'таэля, или просто что нибудь тяжелое и бить вастаков, пока не закончатся стрелы или силы. Независимо от того, состоится Война Гнева, или нет.
Такое впечатление говорит о незаурядном таланте автора, за что еще раз ему благодарность и голос в голосовалке.
Бор предает надежду Моргота - вокруг Бора и его ребят много было разговоров, все три исполнения хороши по своему, но больше всего понравилось третье. Окончание - просто шедевральное
Потерянный момент Сильмариллиона : каким образом Ульдор уговаривает Маэдроса ждать, и тот соглашается - первое исполнение не понравилось по концепту. И дело не в "плохих эльфах" - мир тут уж больно не Профессорский и на милю отдает ЧКА. Хотя написано хорошо и сильно.
Свадьба Фингона - 2 - хорошая изысканная вещь, очень красиво.
Из джена Третьей эпохи не впечатлило ничего. Хотя все рассказы милые и красивые. Однако - чего-то в них не хватает. Проголосовал за все.
АУ
Честно говоря - нынешний лидер гонки Манвэ оставляет Мелькора в Мандосе . меня не очень впечатлил. Мало того - я так и не понял окончания. Манвэ нарушил слово - это конечно плохо, но что это за война "двух королей", я не понял. Если Мелькор останется в Мандосе, то и воевать вроде не с кем ... С Сауроном разве что.
Зато мой личный лидер -Тингол ставит условие Берену, чтобы он стал королем. В шоке, в восторге, и голосовал за него. (Впервые в жизни посочувствовал Берену в его любовных делах)
Эарнур не погибает, его род не пресекается - от этого коротенького рассказа просто мороз по коже. Бедняга Денетор ...
Фингон, Финрод и Маэдрос участвуют в Войне Кольца. - очень глубокое АУ, и может поэтому даже не могу выделить, что именно понравилось. По моему мнению - всем выполнениям не хватает обоснуя, которого здесь просто не может быть априори. Но в этом вина темы, а не авторов.

Сам я в цьому колі особливої активності не проявляв. По перше тому, що багато було Третьої Епохи, котру я не дуже люблю. По друге - забагато вастаків, котрих я теж не люблю. Моя спеціалізація - белеріандські партизани, а ці хлопці м-м... Писати про них об'єктивно я не в змозі.
До того ж - краще за те, що є не напишеш. Була у мене думка написати про Бора, ага, однак мене випередив третій виконавець)) І про мобілізацію на війну Гніву - теж була, при чому з жалістю до мобілізованих солдатиків. Але наявне виконання мене чогось так закаламутило, що я від цієї думки відмовився.
Одним словом - текстів небагато, два на мій погляд є сильними, два - помірно непоганими. Призовим напевне буде тільки один, і - як завжди - не найкращий))

Драббл-фест... Список моїх вподобань закінчується. Я навіть трохи відхилився від списку і зробив кілька зайвих виконань. Так що здається все - і будемо очікувати закінчення.

@музыка: Бокеріні Менует

@настроение: меланхолічне

@темы: драббл фест, роздуми

---

Феанорiнги, такi вони, Феанорiнги...

05.05.2012 в 21:16

Пишет  tyelpelaure:

О призраках
благодаря  Хэльнару нашлось!!!



(с) Ханна

Для четверых оставшихся горек хлеб,

Ночь холодна, почти не пьянит вино,

Пир до смешного блистателен и нелеп,

Пир никому не нужен - но все равно:



Утром вернулось посольство - опять отказ,

Значит, война, и счет до нее - на дни.

Маглор поет сегодня в последний раз.

Можно молчать - ведь Маглор поет для них



О невозможном тепле материнских рук,

О серебре и золоте дальних дней.

Слушают трое живых - и стоят вокруг

Трое ушедших - тени среди теней.

@музыка: Феалiнде Право нолдор

@настроение: напився знову

@темы: сильмовське, поезія

---

Лорд Відважний

Якщо вже говорити про глюки, то Фіндекано по їхній кількості стоїть у мене на першому місці, навіть випереджаючи мого улюбленця Нолофінве. Може тому, що постать дуже яскрава. Зіткана зі світла - можна сказати й так.

глюки тут

Отже - Фіндекано, старший син Нолофінве та Анайре.
У Валінорі ми якось не бачимо його на ключових позиціях. Поряд з батьком завжди високий серйозний красень Турукано. Турукано завжди перший - він уже і одружений з красунею Еленве, і має донечку, і друзів у нього безліч, та ще й яких друзів: красень Глорфіндейл, видатний музика Ектеліон, Егалмот, Аранве...
І Аракано-молодший, менший братик, вже перегнав найстаршого зростом. А сестра - свавільна Арельде - дратує родину своєю дружбою з синами Феанаро та пристрастю до полювання в почті Ороме.
Фіндекано ж спокійний і виважений, нікому не показує вогонь свого духу.
З обличчя він напевне схожий на маму Анайре, єдиний з трьох синів Нолофінве, - а от очі (це, звісно чисто імха) у нього темно-сині, ваніарські, успадковані від бабусі Індіс. Гарний музика - принаймні арфа завжди з ним... Напевне пише вірші і сам їх кладе на музику. Добре співає - хоча знов таки, ніде цього не виявляє публічно.
Приятелює Фіндекано с синами Фінарфіна - Ангарато й Айканаро. Ці родичі молодші за нього, а отже напевне що в дружбі була присутня опіка старшого над молодшими.
І є у старшого сина Нолофінве ще один друг...
Нельяфінве мав бути старшим за свого приятеля - Фіндекано можливо одноліток Турко, або і Карністіра. Майтімо такий же високий, як і рідні брати - але зовсім інший на вдачу: запальний, веселий, насмішкуватий.
Їхні стосунки - мені здається - почалися з дитинства. Бо - можливо - первістку Нолофінве не вистачало старшого брата... Або просто родинного тепла.

Приблизно такого, ага...

У старшого Феанорінга і рідних братів аж шестеро. Але він охоче спілкується з кузеном.
І прізвисько Астальдо Фіндекано отримав від нього. Щось воно та трапилось в їхніх мандрівках Аманом, коли молодший мав нагоду виявити свою відвагу.
Відомі події в Тіріоні розлучили друзів. Майтімо відбув з батьком до Форменосу, і довга розлука не поклала край дружбі, однак зробила стосунки прохолоднішими.
Хоча, незважаючи на ворожнечу між родами, Фіндекано признає Феанаро рацію в одному - він теж бажає вирватись з Аману. І не стільки незвідані землі цікавлять його, скільки геройські подвиги.
Загибель Дерев та смерть Фінве раптово пришвидшили відхід. Фіндекано знову десь на другому плані, за плечима батька і брата. Однак - батько довіряє йому командувати загоном лучників.
Нарешті старший син Нолофінве доведе, чого він вартий. Нехай Турукано докоряє йому, що біля Міндон Ельдаліеве Фіндекано не став поруч з ним і батьком проти Феанаро - ну не може Астальдо ворогувати зі своїми. Йому потрібен ворог з тих, про яких оповідають жахіття ельдар-переселенці старшого покоління.
А тут поміж військом поповзли чутки, що їх з Валінору не випустять... Що намагатимуться затримати силою... Сам Еонве зі своїми маяр...
І ось Фіндекано біжить на чолі свого загону по пірсу гавані Альквалонде. І бачить мертві, знайомі з дитинства обличчя нолдор Тіріону. І чує радісний крик Майтімо: "Лучники підійшли! Стріляй же, Астальдо!".
І тільки пізніше вправний лучник, котрий не випустив марно жодної стріли, зрозуміє, що сталася страшна біда, яку нічим не виправити.
Араман... Ельдар хвилюються, сваряться, все ще обговорюють події... Фіндекано ніхто не докоряє, але як привид блукає він понад морем. Йому ввижається осуд в очах батька і братів, він відчуває себе навіки заплямованим братньою кров ю...
Знайома висока постать рушає йому назустріч.
"Я повернусь за тобою сам, з першим же кораблем, - говорить Майтімо, - і там, на тому боці ми помстимося Морінготто"
Майтімо розуміє друга, бо відчуває те саме - біль і жах братовбивства. І Фіндекано ледь помітно усміхається йому.
Гелькараске... Фіндекано не вірить в зраду. Хто завгодно - тільки не Майтімо. Якби була можливість - він би повернувся...
Холод, страждання - нехай, адже він, Фіндекано, сам вирішив продовжувати шлях. Хто не зміг - ті повернулися ще тоді, коли почули голос Намо.
А він іде, послизаючись на кризі і терпить страждання з холодним спокоєм духа, якого йому так не вистачало вдома.
Озеро Мітрім. Страшний шлях позаду, і страшні втрати теж позаду. Немає братика Аракано, Турукано замкнувся в своєму горі. І мститись нема кому - змучений Макалауре ледве чутно оповідає, що сталося.
Фіндекано розуміє, що Майтімо приречений. Він бачив ту страшну твердиню, він розуміє, що штурмувати її нині марно.
Та одного дня він щезає з табору. І повертається на крилах Торондора. Друг з ним, загорнутий в заплямований кров ю плащ, змучений, зранений - але живий.
Про врятування побратимом побратима складатимуть пісні століттями. Але Фіндекано не пишається подвигом: найвищою нагородою йому є слова Майтімо, вишептані у напівмаренні, що він хотів повернутись, він просто не зміг...
Дор Ломін... Фіндекано тепер дійсно найстарший, найперший помічник батька, Верховного Короля. Він завжди поруч - він робить зброю, муштрує військо, теше камінь. Він відбиває атаки орків, замінивши Турукано на його становиську І бачить, як теплішає батьків погляд, звернений на нього.
Батькові потрібна опора - крижаного лорда дуже вразив відхід Турукано у невідомому напрямку. Батькові потрібні воїни, батькові потрібні фортеці... Батькові потрібен захист Гітлуму від Побережжя... Батькові потрібен союз з Фалатрім... Батькові потрібен союз з Людьми...
Десь, поміж оцими справами, в житті Фіндекано з'являється Вона, єдина и неповторна. (Версія про неодруженого Фіндекано і Гіл-Галада, сина Ородрета не приймається однозначно)
Вона швидше за все - донька лорда Кірдана, з якою Фіндекано познайомився під час своїх візитів до Егларесту. Фіндекано є щасливим чоловіком і щасливим татком маленького Фінеллаха-Ерейніона (ага, і хай хтось спробує довести протилежне, навіть сам Професор)
Тільки нині - під сотнею небезпек, знаючи, що Морінготто призначив винагороду за його голову, Фіндекано відчув себе щасливим.
Його поважає батько, його кохає дружина, йому посміхається син... У нього є земля, рідна земля, яку він має обороняти. Він нині - дійсно Відважний, він врятував друга, він бився з орками біля Дренгісту і в Дагор Аглареб... Він не приміняв би нині Дор-Ломіну на сади Аману, а Барад-Ейтель на Тіріон.
Мир, довгий мир - але Нолофінве доводить,що потрібно бити першими. Майтімо проти - Фіндекано розуміє, що змученій душі друга потрібен спокій, хоча б ще ненадовго, але вони можуть втратити час.
Вони його втратили - війну розпочав ворог. Хітлум вистояв, але нолдор зостались без Верховного короля.
Мені чомусь здається, що Нолофінве від'їхав несподівано - так само несподівано, як Турукано щез з Віньямару. І новий Верховний Король часто роздумував над тим, що він пропустив, чому не помітив, в чому його провина.
А тим часом він готує рішучий удар - на цей раз Майтімо з ним, і війська ніби достатньо. Багатьох немає поряд - Айканаро, Ангарато, Артафінде... Нічого не чути про Турукано. Але Фіндекано певен - ніч минає.
Ця впевненість в тому, що за ніччю завжди настає світанок, надихає Короля на нову битву. І разом з ним цього певні його воїни.
Все проти Астальдо в цій нещасливій битві - і злощасний Гвіндор, котрий не зміг витримати видовища страждань брата (а хто зміг би...), і занадто поспішний виступ, і затримка військ Майтімо, зрадженого вастаками.
Навіть несподіваний прихід Турукано мало чим допоміг - гондолінці чомусь не вирушили одразу за полками Короля і підійшли лише тоді, коли Фіндекано і його союзників вже відкинули від Ангбанду.
А потім прийшов справжній жах - дракон і барлоги.
Він зробив, що міг - синьоокий король нолдор. Він загинув, відважно ставши проти жахливого ворога, і його синій стяг зі срібними зірками побагрянів від його крові.
"Відвага його була подібна до вогню, а стійкість - до скелі; був він мудрим, голос його був прекрасним, а руки – вмілими; любив він честь та справедливість, і ставився по-доброму до всіх Ельфів та Людей, ненавидів же самого лише Моргота; не шукав він для себе ні багатства, ні влади, ні слави, та у винагороду отримав тільки смерть". Дж.Р.Р. Толкієн.

Глюки, такие они глюки

Итак - Финдекано, старший сын Нолофинвэ и Анайрэ.
В Валиноре мы как-то не видим его на ключевых позициях. Рядом с отцом всегда высокий серьезный красавец Турукано. Турукано всегда первый - он уже и женат на красавице Эленвэ, и счастливый отец маленькой дочери, и друзей у него множество, и еще каких друзей: красавец Глорфиндейл, выдающийся музыкант Эктелион, храбрецы Эгалмот и Аранвэ ...
И Аракано-младший, младший братик, уже перегнал старшего ростом. А сестра - своевольная Арэльдэ - поддразнивает отца своей дружбой с сыновьями Феанаро и страстью к охоте в свите Оромэ.
Финдекано же спокойный и уравновешенный, никому не показывает огонь своего духа.
Лицом он наверняка похож на маму Анайрэ, единственный из трех сыновей Нолофинвэ, - а вот глаза (это, конечно чисто имха) у него темно-синие, ваниарские, унаследованные от бабушки Индис. Хороший музыкант - по крайней мере арфа всегда с ним ... Наверное пишет стихи и сам сочиняет песни. Хорошо поет - хотя опять же, нигде этого не выявляет публично.
Дружит Финдекано с сыновьями Финарфина - Ангарато и Айканаро. Эти родственники младше него, а это значит что старший приятель еще и опекает пылких родичей.
И есть у первенца Нолофинвэ еще один друг ...
Нельяфинвэ должен быть старше своего приятеля - Финдекано возможно сверстник Турко, или даже Карнистира. Майтимо такой же высокий, как и родные братья - но совсем другого нрава: пылкий, веселый, насмешливый.
Их отношения - мне кажется - начались с детства. Возможно первенцу Нолофинвэ не хватало старшего брата ... Или просто семейного тепла.

вот где-то так она, дружба, начиналась

У старшего Феаноринга и родных братьев шестеро. Но он охотно общается с кузеном.
И прозвище Астальдо Финдекано получил от него. Что-то такое случилось в их путешествиях по Аману, когда младший получил возможность проявить свою отвагу.
Известные события в Тирионе разлучили друзей. Майтимо отбыл с отцом в Форменос, и долгая разлука не положила конец дружбе, однако сделала отношения между ними прохладнее.
Однако, несмотря на вражду между родами, Финдекано признает, что Феанаро прав в одном - он тоже хочет вырваться из Амана. И не столько неизведанные земли интересуют его, сколько геройские подвиги.
Гибель Деревьев и смерть Финве внезапно ускорили уход. Финдекано опять где-то на втором плане, за плечами отца и брата. Однако - отец доверяет ему командовать отрядом лучников.
Наконец старший сын Нолофинвэ докажет, чего он стоит. Пусть Турукано упрекает его, что у Миндон Эльдалиевэ Финдекано не выступил с ним и отцом против Феанаро - ну не может Астальдо враждовать со своими. Ему нужен враг из тех, о которых рассказывают ужасы Эльдар-переселенцы старшего поколения.
А тут между войсками поползли слухи, что их из Валинора не выпустят ... Что попытаются задержать силой ... Сам Эонвэ со своими маяр ... Недаром же герольд Манвэ предупреждал Феанаро...
И вот Финдекано бежит во главе своего отряда по пирсу гавани Альквалондэ. И видит мертвые, знакомые с детства лица нолдор из Тириона. И слышит радостный крик Майтимо: "Лучники подошли! Стреляй же, Астальдо!".
И только позже искусный лучник, который не выпустил напрасно ни одной стрелы, поймет, что случилась страшная беда, которую ничем не исправить.
Араман ... Эльдар волнуются, ссорятся, все еще обсуждают события ... Финдекано никто не упрекает, но как призрак бродит он вдоль моря. Ему чудится осуждение в глазах отца и братьев, он чувствует себя навеки запятнанным братской кровью ...
Знакомая высокая фигура возникает из темноты.
"Я вернусь за тобой сам, с первым же кораблем, - говорит Майтимо, - и там, на той стороне мы отомстим Моринготто"
Майтимо понимает друга, потому что чувствует то же - боль и ужас братоубийства. И Финдекано едва заметно улыбается ему.
Хелькараксэ ... Финдекано не верит в предательство. Только не воины Феанаро, спасая которых он запятнал себя братоубийством. Только не Майтимо... Если бы была возможность - он бы вернулся ...
Холод, страдания - да, ведь Финдекано сам решил продолжать путь. Кто не смог выдержать - те вернулись еще тогда, когда услышали голос Намо, произносящий Проклятие.
А он идет, скользя по льду и терпит страдания с тем стоическим хладнокровием духа, которого ему так не хватало дома.
Озеро Митрим. Страшный путь позади, и страшные потери тоже. Нет братика Аракано, Турукано замкнулся в своем горе. И мстить некому - измученный Макалаурэ чуть слышно рассказывает, что произошло.
Финдекано понимает, что Майтимо обречен. Он видел ту страшную крепость, он понимает, что штурмовать ее сейчас бесполезно.
Но однажды он исчезает из лагеря. И возвращается на крыльях Торондора. Друг с ним, завернутый в запятнаный кровью плащ, измученный, раненый - но живой.
О спасении побратимом побратима будут слагать песни веками. Но Финдекано не гордится подвигом: высшей наградой ему стали слова Майтимо, вышептанные в полубреду, что он хотел вернуться, он просто не смог ...
Дор Ломин ... Финдекано теперь действительно старший, самый верный помощник отца, Верховного Короля. Он всегда рядом - он кует оружие, муштрует войско, тешет камень. Он отражает атаки орков, заменив Турукано на его линии обороны И видит, как теплеет взгляд отца, обращенный на него.
Отцу нужна опора - Ледяного Лорда очень расстроил уход Турукано в неизвестном направлении. Отцу нужны воины, их новому отечеству нужны крепости ... Отцу нужна защита Хитлума с Побережья ... Отцу нужен союз с Фалатрим ... Отцу нужен союз с Людьми ...
Где-то, между этими важными делами, в жизни Финдекано появляется Она, единственная и неповторимая. (Версия о холостом Финдекано и Гил-Галаде, сыне Ородрета не принимается однозначно)
Она скорее всего - дочь лорда Кирдана, с которой Финдекано познакомился во время своих дипломатических визитов в Эгларест. Финдекано ныне счастливый супруг красавицы Фалатриэ и счастливый отец маленького Финеллаха-Эрейниона (ага, и пусть кто-то попробует доказать обратное, даже сам Профессор)
Только сейчас - перед сотней опасностей, зная, что Моринготто назначил награду за его голову, Финдекано почувствовал себя счастливым.
Его уважает отец, его любит жена, ему улыбается сын ... У него есть земля, родная земля, которую он сумеет защитить. Он сейчас - действительно Отважный, он спас друга, он сражался с орками у Дренгиста и в Дагор Аглареб ... Он охотился на дракона.
Он не применял бы сейчас Дор-Ломин на сады Амана, а Барад-Эйтель на Тирион.
Мир, долгий мир - но Нолофинвэ доказывает, что нужно бить первыми. Майтимо против - Финдекано понимает, что измученной душе друга нужен покой, хотя бы еще ненадолго, но они могут упустить время.
Они его упустили, время - войну начал враг. Хитлум выстоял, но нолдор остались без Верховного Короля.
Мне почему-то кажется, что Нолофинвэ уехал неожиданно - так же неожиданно, как Турукано исчез из Виньямара. И новый Верховный Король часто размышлял над тем, на что он не обратил внимания, почему не заметил, в чем его вина.
А между тем он готовит решающий удар - на этот раз Майтимо с ним, и войска вроде бы достаточно. Многих уже нет рядом - Айканаро, Ангарато, Артафиндэ ... Ничего не слышно о Турукано. Но Финдекано уверен - ночь прошла.
Эта уверенность в том, что за ночью всегда наступает рассвет, вдохновляет Короля на новую битву. И вместе с ним в этом уверены его воины - эльдар и аданы.
Все против Астальдо в этой злополучной битве - и злосчастный Гвиндор, который не смог выдержать зрелища страданий брата (а кто смог бы ...), и слишком поспешное выступление, и опоздание войск Майтимо, которого предали вастаки.
Даже неожиданный приход Турукано мало чем помог - гондолинцы почему-то не отправились сразу за полками Короля и подошли лишь тогда, когда Финдекано и его союзников уже отбросили от Ангбанда.
А потом явился настоящий ужас - дракон и барлоги.
Он сделал все, что мог - синеглазый Король Нолдор. Он погиб, отважно сражаясь против жутких порождений Ангбанда, и его синий флаг с серебряными звездами стал багряным от его крови.
"Отвага его была подобна пламени, а стойкость - скалам; он был мудрым, голос его был прекрасным, а руки - умелыми; любил он честь и справедливость, и относился по-доброму ко всем Эльфам и Людям, ненавидел же одного лишь Моргота ; не искал он для себя ни богатства, ни власти, ни славы, и в награду получил только смерть ". Дж.Р.Р. Толкин.





Прослушать или скачать Фирнвен Песня для Фингона бесплатно на Простоплеер

@музыка: Фірнвен "Песня для Фингона"

@настроение: меланхолічне

@темы: сильмовське, лорди

---

27.04.2012 в 12:25

Пишет  Панна Ванчукевич:

Кто польский любит?

26.04.2012 в 12:53

Пишет  Шторьх, маленький самолётик:

Modlitwa końca mojego wieku
Очень красивая польская песня...
Просто очень красивая песня. От которой хочется плакать...

@музыка: та, що в кліпі

@настроение: меланхолічне

@темы: польське, кліпи